скачать книгу бесплатно
Над могилами борцiв.
Другу складено на будiвництвi Бiломорсько-Балтiйського каналу. Вона була поширеною не тiльки серед украiнцiв, а й серед iнших, що там перебували. Навiть при розгромi однiеi органiзацii, що готувала масову втечу ув’язнених, фiгурувала, як зразок агiтацiйноi акцii, саме ця пiсня. Автора ii ГПУ так i не пощастило вiдшукати.
Слова цiеi пiснi такi:
Пiкети сплять вночi,
Бори гудуть глухi,
А на кар’ерах горять вогнi…
То ми – замученi,
На смерть засудженi —
Тяжкими кайлами
Б’емо гранiт.
У нас одна сiм’я, —
Ми побраталися:
Туркмен, узбек, чечен,
Сумний грузин,
Син Украiни,
І карельськii «каймени»,
Удмурт i чех,
Литвин i бiлорус.
Довбаем кайлами,
Б’емо ми ломами,
І шлем прокляття —
Усiм катам…
І вiрим – змученi,
На смерть засудженi,
Що прийде помсти час
І кари вам.
Та згодом Генадiй Садовський дiстаеться з Пiчугiв до соловецького Кремля, а з нього, вже за моею допомогою, – вартовим на сiнний склад сiльгоспу. Довгими темними соловецькими вечорами сидiли ми, i Генадiй розповiдав про украiнську нацiональну революцiю, про все, що знав, бачив i своiми руками робив, i як згорiла молодiсть його в боротьбi й неволi.
Ось вiн, молодий Генадiй, звiльняе житомирську тюрму, набиту тiльки украiнцями – петлюрiвцями, заарештованими Денiкiним i приреченими на розстрiл, бо денiкiнцi, пiд тиском украiнськоi армii, мали тiкати з мiста.
Ось вiн, Генадiй, – военний комендант i фактичний керiвник Житомира та Волинськоi губернii. Двадцятирiчний юнак мусить брати на себе провiд у такий бурхливий час.
Якщо ми виннi, – казав Садовський, – що програли революцiю, то не тiльки ми виннi, а винен i весь наш народ. Спробуйте творити нову нацiональну Украiнську Державу, коли дядько на запитання, якоi вiн нацiональностi, вiдповiсть – православноi.
А проте Садовський вишукуе людей, добирае кадри, органiзовуе газету, знаходить талановитого вчителя Мамчуру i садовить його за редактора, замiщуе посади в урядництвах украiнцями, дбае про госпiталi для поранених, про дитячi будинки, i не забувае й на хвилину, що ворог не спить, що ворог працюе. Викривае пiдпiльний большевицький комiтет, заарештовуе й розстрiлюе, без милосердя i без зла, бо того вимагала справа Украiнськоi Незалежности. Розстрiлюе навiть того, що перехрестився i крикнув: «Господи, я русский человек», бо того вимагала справа Визволення, i не було чого «русским человекам» йти до большевицьких запiльних комiтетiв.
А як вiдступили з Житомира, Садовський залишив Житомир з кiлькома козаками, кулеметом i автомашиною останнiм, бо мав палити папери. І коли цi папери горiли, а телефонiст з вокзалу що п’ять хвилин сповiщав, як проходить зайняття большевиками Житомира, у цей час до кабiнету Садовського вриваеться Микола Любченко (Кость Котко), що вже покинув армiю Симона Петлюри i УНР i прийшов намовити i його зробити так само. Садовський з презирством подивився на цього «петлюрiвця», якого кiлька мiсяцiв тому врятував вiд розстрiлу денiкiнцями, пригадав, як жалюгiдний тодi М. Любченко обнiмав i цiлував його. Сьогоднi ж, коли погiршала ситуацiя, цей «герой» став перекинчиком i приходить намовляти i його.
– Я не бачу на тобi зброi, – сказав Садовський. – Геть з кабiнету! Бо накажу розстрiляти, як пса.
– Ідiот ти! – крикнув Любченко i прожогом вискочив iз кабiнету.
До арешту Садовський весь час жив нелегально i працював у пiдпiллi, тодi як його товаришi по партii згодом примушенi були опинитися в членах КП(б)У, i з часом ставали наркомами, редакторами, прокурорами та iншими високими урядовцями советськоi Украiни.
Минали роки. Садовський вже в спецкорпусi, вже в ГПУ. Сталось так, що його не розстрiляли, а дали десять рокiв «с заменой». Як з хреста знята, молода красуня дружина прибиваеться з далекоi Волинi до Харкова, доходить до кабiнетiв високих урядових осiб советськоi Украiни, колишнiх товаришiв Генадiя, плаче, просить про допомогу. М. Любченко сказав: «Я тодi ще казав йому, що вiн дурень, але вiн мене не послухав».
Якось, сидячи на березi Бiлого моря й розповiдаючи про прибуття на острiв нових i нових партiй ув’язнених, колишнiх високих достойникiв советськоi влади на Украiнi, Садовський сказав: «Я не злостива людина i все свое життя клав i кладу за нездольну, дружню, консолiдовану, пройняту наскрiзь щирiстю й доброзичливiстю iдею еднання нашого народу, нашоi iнтелiгенцii. А втiм, я не заперечував би на нашому островi зустрiти Любченка. Я хотiв би йому ще раз довести, що я таки не iдiот i що я двадцять лiт тому робив правильно».
Минуло тiльки два роки з часу цiеi розмови, i одного весняного ранку, на розводi, зустрiлися Садовський i Микола Любченко. Любченко зблiд, пiдiйшов до Генадiя, подав руку й заплакав. Генадiй обняв його. Вони довго говорили; але про цю розмову Садовський нiкому не сказав нi слова.
У 1937 роцi, десь у липнi чи серпнi, Садовський мав звiльнитися, а тим часом його здоров’я сильно пiдупало. Та раптом з далекого Сибiру, куди втекла вiд репресiй його дружина, надходить йому одяг i взуття. І на тринадцятому роцi чекають його дiти й жiнка. Садовський хвилюеться, дуже збентежений, – вiн так любив свою героiчну дружину й дiтей. І раптом знову – «продолжение срока» ще на три роки.
Тихо, як злодii, увiйшли до загальноi камери енкаведисти, самi взяли речi, а Садовського без речей вiдвели в найтяжчий iзолятор.
Минуло два мiсяцi. Вилiзши на третiй поверх згорiлого Успенського собору в Кремлi, можна було бачити, як у добре загратованiй палатi для божевiльних половецького госпiталю ходив, понуривши голову, божевiльний Генадiй Садовський.
Степан ЗАПОРОВАНИЙ
* Степан Гаврилович Запорований народився у 1909 р. в селi Верхнянка Киiвськоi губернii, украiнець, агроном, студент Лiнгвiстичного iнституту, проживав у Киевi. Заарештований у справi «Украiнськоi революцiйно-демократичноi спiлки». Засуджений судовою трiйкою при колегii ДПУ УСРР 28 сiчня 1933 року за статтями 54-2-11 КК УСРР на 5 рокiв ВТТ. Вiдбував покарання у таборi «Карлаг» та на Соловках. Особливою трiйкою УНКВС ЛО 9 жовтня 1937 року засуджений до найвищоi кари. Розстрiляний 3 листопада 1937 року в Карелii (Сандармох).
Степан Запорований був кремезним, присадкуватим селюком. Вiн був представником молодшого поколiння, що лише чуло i в дитинствi пережило днi наших визвольних змагань. Молодий, активний, культурний украiнський агроном, вiн, звичайно, не мiг пройти не помiченим ГПУ, – i на початку 1932 року його звинувачують в участi у вiйськовiй органiзацii. Дiстае п’ять рокiв i потрапляе спочатку до Казахстану, а потiм на Соловки.
Було приемно бачити, що вже, коли вiдгримiли громи нашоi революцii, вирiс такий Запорований, а поруч тисячi таких самих. Наполегливий, витриманий, прямолiнiйний, вiн трохи суворий i нетерплячий, але упертий i дiловий, як той наш украiнський селянин-хазяiн. Тiльки тодi коли не на людях, не при дiлi, тiльки тодi вiн вiзьме свiй зошит, щоб близькому приятелевi показати рядки, в яких вилилась його особиста трагедiя, про яку намагався мовчати.
Як будете старi i над пригаслим жаром,
У надвечiрнiй час згадаете мене, —
То шкода стане вам, край огнища смутного,
Що мiй сердечний пал зневажили колись, —
читав вiн iз зошита.
Сидiв похмурий i зосереджений. Раптом схоплювався, швиденько хапав зошит i писав. А часом пiдходив до колег, цiкавився, розпитував, разом з усiма думав уголос про украiнськi справи, i тодi забував про власнi жалi та болi й дивився туди, далеко, за те прокляте Бiле море, що замкнуло його тут, – молодого, дiяльного, творчого. І знову Степан Запорований iде до свого кутка, знову хапае свiй таемний зошит, щоб з вiрою в перемогу записати:
Нехай вiд кулi ворога умру,
Солдатом невiдомим у степу, —
Земля прийме хоч труп благословенний…
Спокiйно, повний вiри в майбутне, в себе i в силу своеi нацii, Степан Запорований, кинувши погляд, сповнений зневаги й презирства, красивим почерком пiдписуе повiдомлення УРЧ про продовження термiну ув’язнення ще на п’ять рокiв.
Володимир БЕНЕДИК
* Автор помилився. Справжне iм’я: Бенедик Антон Наумович, народився у 1908 р. в с. Качанiвка Хмiльницького р-ну Вiнницькоi обл. Вчитель, проживав в УСРР.
Заарештований: за ст. 54-11 КК УСРР. Судовою трiйкою при колегii ДПУ УСРР 3 вересня 1931 р. засуджений до розстрiлу. Колегiею ОГПУ 7 квiтня 1932 р. розстрiл замiнено за ст. 58-2-11 КК РСФРР на 10 рокiв ВТТ.
Вiдбував покарання у Соловках. Особливою трiйкою УНКВС ЛО 9 жовтня 1937 р. засуджений до найвищоi кари.
Розстрiляний 3 листопада 1937 р. в Карелii (Сандармох).
Це був молодий народний учитель, – невеличкого зросту, щуплий, з чорними, як вугiль, очима, з обличчям блiдим i втомленим.
Лише тодi, коли навколо себе цей звичайний сiльський учитель бачив товариство i як заходила мова про Украiну, – його очi горiли i вiн говорив так, що справдi йняли йому вiри, що вiн стояв на чолi величезного селянського повстання 1930 року, яке вiд Кам’янця Подiльського поширилося до Вiнницi й Киева.
Його не розстрiляли тiльки тому, що саме ГПУ здивувалося, як мiг вирости по сутi за советських часiв такий одвертий, безоглядно принциповий, прямий i чесний ворог большевизму. І ГПУ вирiшило не стрiляти, а надiслати його на Соловки, але з такою характеристикою, щоб вiн нiколи тих островiв не мiг покинути.
Працював на Соловках у першому сiльгоспi i був центром, до якого тяглися украiнськi парубки – учасники селянських повстань. Мав у селянських колах великий авторитет. Був за арбiтра у всiх спiрних справах.
Тяжко хворий i змучений, нiколи не падав духом i закликав своiх товаришiв вiрити та боронити вiру батькiв, любити свою батькiвщину й нiколи не складати зброi. Любив повторювати й нагадувати, що «там, де жертви, там i перемога»; бо «не було ще жодного народу, щоб собi волю здобув без боротьби i без жертв».
Олександр БЕРЕЗОВСЬКИЙ
* Серед соловецьких каторжан вдалося виявити людину з iншим iменем. Можливо, це той самий. Березовський Григорiй Андрiйович, 1900 р. н., уродженець с. Кидрасiвка Бершадського р-ну УРСР, украiнець. Судовою трiйкою ГПУ УРСР 20.09.1930 р. засуджений за ст. 54-2 КК УРСР на 10 рокiв ВТТ. Вiдбував покарання у Соловецькiй в’язницi. Особливою трiйкою УНКВД ЛО 10.11.1937 р. засуджений за ст. 58-2-11 КК РСФСР до вищоi мiри покарання. Розстрiляний у м. Ленiнград 8.12.1937 р.
Член пiдпiльноi украiнськоi антибольшевицькоi органiзацii «Народна воля», вiн у 1926 роцi потрапляв у лабети ГПУ, а вже звiдти – до Бутирського iзолятора в Москвi. Вiд 1926 до 1932 року Березовський сидить в одиночнiй камерi – без права листування, без газет i радiо, без книжок, без жодного зв’язку з навколишнiм свiтом. Нарештi, коли вже вiдчув, що може збожеволiти вiд такого «исправления», – вирiшив померти або добитися тюрми чи концтабору на «общих основаниях». Оголошуе голодовку. Дуже довго голодуе й досягае мети: його перекидають на Соловки, в Кремль, i лишають у Кремлi без права виходу за його межi.
Унаслiдок голодування, вiд штучного годування, в нього пересохли голосовi зв’язки, i вiн майже назавжди втратив голос. На островi у Кремлi весь час проживав з товаришами на так званiй «мансардi» – на третьому поверсi згорiлого Успенського собору. Ця камера завжди притягала увагу найрiзноманiтнiших кiл соловчан. Тут часто можна було зустрiти професора Пущенка, що цiкаво розповiдав про своi пригоди та мандати, соловецьких музик, артистiв, художникiв.
Березовський, як добрий господар, мiг завжди почастувати присутнiх вареною картоплею з тюленячим жиром, що невiдомими шляхами потрапляли з кремлiвських складiв на «мансарду»; тут обмiрковували рiзнi плани, заспокоювали надто гарячих, якi своею поведiнкою могли сприяти збiльшенню жертв терору. Саме таку справу, пригадую, обмiрковували в 1937 роцi, коли один нерозважний колишнiй голова райвиконкому захотiв створити на Соловках нацiонально-соцiялiстичну партiю i так невдало провадив ii органiзацiю мiж в’язнями, що довелося закликати його до порядку й негайно припинити справу, iнакше його оголосять за провокатора. Це допомогло, i кiлька десяткiв голiв украiнських селян лишилося цiлими.
Березовський любив свою дружину та едину доньку i на восьмому роцi тюрми одержав вiд них першого листа. Така подiя була для нього великим щастям та радiстю; i вiдтодi вiн, вiрячи в свое майбутне, клав усi сили, щоб донести соловецькi кайдани до самого краю i ще раз побачити свою сонячну Украiну, за яку поклав життя.
Іван КОЗЛОВ
Вiн був зайдою на Украiнi. Власне, не вiн, а ще його прадiд, якого вивiз iз Росii помiщик i оселив у своему «пiвденному» маетку. Але для І. Козлова Украiна стала батькiвщиною, за яку вiн зi зброею в руках воював у добу революцii.
Був звичайним селянином з тих, що тягнуться до легкого хлiба i вже цураються плуга. Працював за писаря i за селянського адвоката. За чаркою горiлки говорив навiть про внутрiшню полiтику, про Украiну, про советську владу без комунiстiв, – словом, нагадував трохи Копистку з п’еси Миколи Кулiша «97».
Цей «Копистка» довгi роки жив iлюзiями революцii, аж поки не побачив голоду 1932—1933 рр. Тодi вирiшив поквитатися з большевиками. Активний, моторний i досить грамотний, вiн швидко створив навколо себе велику пiдпiльну селянську органiзацiю, що охоплювала кiлька районiв на Полтавщинi й Сумщинi, i почав на власний розсуд повстання. Захопивши з повстанцями ешелон пшеницi й роздавши ii голодним, Козлов протягом двох тижнiв верховодить у тих районах, перешкоджаючи будь-якiй акцii советськоi влади.
Звичайно, вiйська ГПУ розгромили повстання, його учасникiв пострiляли, села спалили, а самого Козлова пiймали аж через рiк. На слiдствi вiн виправдувався вченням Карла Маркса, бо десь там читав i вивчав, що «краще померти вiд меча, нiж вiд голоду», а тому й боронив себе та своiх селян, бо все одно: хоч так, хоч iнакше, а довелося б помирати. То краще померти в бою, нiж голодним рабом.
ГПУ, мабуть, подобалась така аргументацiя, i його не розстрiляли, а дали десять рокiв «с заменой» i послали на Соловки.
Василько ОТЧЕНАШ
Оригiнальне прiзвище Василька було надзвичайно популярним на Соловках, бо цей украiнський парубок був утiленням доброти, щирости, товариства по вiдношенню до однолiткiв.
Батько Василькiв був невтомним, працьовитим хазяiном i мав добре господарство. Своему малому синовi наказував любити землю i робити вiд рана до темна. І за це, мабуть, те господарство сплюндровано, батька розстрiляно, а Василька з меншим братом, сестрою та матiр’ю вигнано з хати.
Васильковi було 15 рокiв, коли мiсцевiй владi не сподобалося, що вiн з матiр’ю мають ще кожухи, миски та ложки; тому вирiшила влада вигнати вдову вже i з другоi, поганенькоi, хатини, яку вона сяк-так з дiтьми побудувала, – i кожухи з мисками та ложками забрати. Отож, як ту операцiю, за допомогою мiлiцii, голова сiльради проводив, – Василько став у сiнях i, коли голова сiльради нiс миски з ложками, то вiн його тройчатими вилами пригвоздив до пiдлоги, а сам вискочив у вiкно i подався до лiсу, чуючи позаду себе лемент i пострiли.
Удова з малими натерпiлася тодi мук вiд посiпак-комсомольцiв та «активiстiв». Василько, знайшовши в лiсi товариша, почав потроху то одного, то другого сiльського «активiста» стрiляти, коли той сяде вечеряти; а як прочув, що буде облава, то, кинувши обрiза, сiв на поiзд i поiхав, куди завезе поiзд. А поiзд iшов на Москву, то Василько й опинився аж у Москвi.
У Москвi парубiйко називае себе не Отченашем, а Григоровичем, i дiстае на це прiзвище документи. Але не може втерпiти: хоче дiзнатися, що дiеться на батькiвщинi, – i рiднiй тiтцi у другому селi пише листа. Дiстае листа й вiд тiтки. Тiтка пише про великi здирства, вбивства, арешти i грабiж, що iх чинять на селах комунiсти. З листа того дiзнався вiн, що його матiр вигнали з хати, а селянам заборонили ii приймати; що мати викопала з дiтьми пiд лiсом землянку та там i перебувае в холодi та голодi; дiзнався вiн i про винуватцiв.
Прочитавши листа, Василько поклав помститися над свавiльниками. Кинувши склад, де працював, та гуртожиток, де мешкав, пiшов геть аж на передмiстя Москви. Там купив на Сухарiвцi мисливську рушницю, щоб за ii допомогою дiстати наган i iхати на Украiну. Йому таки справдi дорогою зустрiвся вiйськовий з наганом; але рушниця зрадила i, замiсть того щоб дiстати нагана, Василько пiд наганом того вiйськового дiстався до Луб’янки в Москвi. Чимало зазнав мук на Луб’янцi. Там було встановлено i його дiйсне прiзвище. Але, зважаючи на молодi роки, йому дали тiльки десять рокiв «с заменой».
На островi Василько спочатку був «христосиком»: вiдмовлявся вiд працi, мовляв, з релiгiйних мотивiв («лiригiя не позволяе» – як говорив вiн нарядчикам i начальству); був безнадiйним «отказчиком» вiд роботи; пройшов усi iзолятори i здобув в очах соловецького начальства славу «урки» чи «соцблизкого».
Це мало неабияке значення для його дальшоi соловецькоi кар’ери, коли вiн, опинившись серед украiнськоi громади, став конче потрiбним функцiонером. Усi найважчi справи – скажiмо, доставити харчi, записку чи грошi в якийсь iзолятор, чи «спецкомандiровку», – такi справи мiг i з успiхом проробляв Василько, i нiяка третя та оперативна частина нiколи й не догадувалася, що Василько може виконувати такi завдання.
Вiн почав учитися читати i вже в 1935 роцi став ветеринарним санiтаром у сiльгоспi; але нiколи не кидав своiх витiвок. Так, наприклад, пам’ятаю, як одного разу при обшуковi вночi, коди енкаведисти всiх загнали лише в бiлизнi в куток, а самi робили обшук, – вiн удавав, нiби намагаеться заховати вiд обшуку свою велику чорну скриню. Коли це помiтили обшукуванi й кинулися до скринi, – вiн, знiяковiвши, тремтячим голосом заявив, що не може ii вiдiмкнути, бо, мовляв, загубив ключа. Це заiнтригувало енкаведистiв: вони були певнi, що в тому сундуку щось е заборонене. З захопленням висадили вiко з того сундука i побачили… бруднi старi онучi, заiржавленi гвiздки i добре на паперi намальовану дулю. О! Це була картина, гiдна пензля художника! А ми всi мали задоволення хоч такими дрiбницями досадити нашим гнобителям.
З украiнським етапом 1937 року покинув i Василько Соловецьку каторгу.
Олександр НАВРОЦЬКИЙ
На Соловках завжди було багато агрономiв-украiнцiв.
Згадаю найстаршого з них вiком – Олександра Навроцького, що до арешту був головним агрономом новоутвореного «Союзсахара».
Великий спецiалiст, вихованець Киiвського полiтехнiчного iнституту, вiн усе життя вiддав роботi коло землi i, прибувши на Соловки, мусiв посiсти посаду керiвника соловецькоi сiльськогосподарськоi частини. Був прекрасною, вдумливою, доброю людиною, непоганим дипломатом i вмiв навiть Пономарьову довести правильнiсть того чи iншого заходу котрогось iз керiвникiв сiльгоспiв чи агрономiв. Тим рятував людей вiд усяких нагiнок. З його приходом скрiзь, де тiльки було можливо, працювали на легких чи канцелярських роботах лише украiнцi, хоч сам Навроцький нiколи нi перед ким не пiдкреслював, що вiн украiнець, чи дбае про своiх.
Як прийшли конвоiри забрати старого до iзолятора, вiн склав речi, дiстав люльку i, закуривши, промовив: «Так менi, старому дурневi, й треба, щоб знав, за що двадцять рокiв служив».
Іван БОЙКО
* Іван Іванович Бойко народився у 1892 р. в козацькому становому селi Олексинцi (колишня Срiбнянська сотня Прилуцького полку) в родинi заможного господаря Івана Бойка.
Пiд час І Свiтовоi вiйни мобiлiзований до царського вiйська. З початком украiнськоi революцii 1917-го опинився в бiлому русi, в армii Денiкiна, де служив у чинi штабс-капiтана. Проте певний час був старшиною в армii УНР, сотником Головного Отамана Симона Петлюри.
Зробив успiшну кар’еру в сiльськогосподарськiй галузi, наприкiнцi 1920-х обiймав посаду старшого агронома Укрплодоовоч Трактороцентру в Харковi. Арештований 31 грудня 1932 року за «шкiдницьку дiяльнiсть» («контрреволюцiйна змова в сiльському господарствi»).
Колегiя ОГПУ СССР 11 березня 1933 за статтею 58/4, 6 та 7 КК РСФСР (отже, формально Бойка судили не за законами УСРР) засудила його на 8 рокiв тюремного ув’язнення. Того ж року доставлений на Соловецькi острови. Розстрiляний в урочищi Сандармох 3 листопада 1937 р.
Іван Бойко, агроном з Полтавщини, якось сказав менi, що був у Петлюри сотником, але просив нiкому про це не говорити, бо, мовляв, пришиють ще один пункт. А тих пунктiв 54-i статтi вiн мае i так чимало.
Був добрим агрономом, великим органiзатором i невсипущим господарем. Здавалось, що за працею навiть забував, що вiн в’язень, а коли лишався на самотi чи з приятелем, починав згадувати про Лохвицю, Пирятин, Лубнi. Тодi нехай хоч горить усе соловецьке господарство, не повiв би й пальцем.
Хороший товариш, вiн часто-густо з агрономами Сапожниковим, Арсененком, Лашкевичем та багатьма iншими, прiзвища яких я вже забув, чимало робив для полiпшення побуту та харчування соловецьких в’язнiв. Єдина його хиба – надмiрна обережнiсть. Але тут на допомогу приходили Отченашi, Погрiмчуки, Козлови, якi всi операцii щодо транспортування, переховування тощо пророблювали якнайкраще i за соловецькою традицiею всiма силами один одному i всiм разом допомагали i таким чином пiдтримували життя соловчан-украiнцiв.
Державнi i партiйнi дiячi советськоi украiни
Учора вони ще були в розкiшних апартаментах рiзних установ. А сьогоднi блукають коло Успенського собору в соловецькому Кремлi – голоднi, обшарпанi, упослiдженi. Доля iх тяжча, нiж у багатьох iнших в’язнiв. Намагалися вони зберiгати душевну рiвновагу, але бiльшiсть тяжко страждала. Дехто з них справдi не знав, куди йому голову прихилити й що робити.
Микола ЛЮБЧЕНКО
Про долю М. Любченка читайте далi.
Перед нами Микола Любченко (лiт. псевдонiм Кость Котко). Свого часу на советськiй Украiнi обiймав вiн високi посади.
Сiрого ранку з’явився вiн з групою новоприбулих украiнських комунiстiв на «розводi» коло пiвнiчноi брами Кремля. Тут у перший же день зустрiв свого давнього товариша часiв революцii, потiм непримиренного ворога Генадiя Садовського. Тяжка це була зустрiч…
З першого ж дня пiшов Кость Котко на сiльськогосподарськi роботи. Мучився вiн тут тяжко, аж поки з моею й iнших товаришiв допомогою не став за вагаря на возових вагах. Там, сидячи в кабiнi, новоявлений вагар розповiдав чимало цiкавих справ i не раз провадив зi мною дискусii на полiтичнi теми.
Мушу сказати, що Любченко, опинившись на островi, вiд самого початку тримався осторонь вiд украiнськоi громади. У розмовах зi мною вiн завжди обстоював «генеральну лiнiю». Саме цим Любченко вiдбився геть вiд украiнськоi громадськости i, як я помiчав, шукав спiльникiв мiж усякими росiйськими i мiжнародними покидьками, людьми, що i на Соловках старалися бути правовiрними.
Остаточно Любченко порвав з украiнською соловецькою громадою пiсля iнциденту зi Степаном Запорованим, якого вiн назвав у присутностi цiлоi камери фашистом i петлюрiвцем. Той же, не довго думаючи, ударив його по фiзiономii, промовивши: «Це я тобi не за це, а за iнше!»
Звичайно, цього iнциденту нi Любченко, нi хто iнший не розголошували, i в мене немае нiяких пiдстав думати, що Любченко в цьому випадку провокував Запорованого. Вiн дуже страждав вiд самiтности та сумнiвiв.
Ще до самогубства Панаса Любченка – то М. Любченко якось нарiкав на нього. Пiсля смерти П. Любченка становище Миколи Любченка ще погiршало. Його почали викликати до третьоi частини. Тепер остаточно розвiялися надii на швидке звiльнення з Соловкiв.
Страшенно ненавидiв Постишева. Коли у «Правде» з’явилася перше замiтка, спрямована проти Постишева, Любченко, читаючи газету, веселенько виспiвував iмпровiзовану пiсеньку:
Промiння в очах:
