скачать книгу бесплатно
І тодi, коли винесла Нарада Харкiвська смертнi вироки, то почали i висильнi виносити. Так зразу по 10 рокiв Сол. Конц. Лаг., а потiм по 5 С. К. Л., а нарештi по 3 роки. І менi винесли 3 роки Соловецьких Конц. Лаг. адмiнiстративним порядком. І це, що я написав, – розстрiли i по 10 рокiв, i по 5 i по 3 роки, – це все адмiнiстративно. Усе, i розстрiлювалося i висилалося. Тут по суду нема ничого!
Коли менi винесли 3 роки Сол. К. Л. висилки, вiдбирають нас таких, як я, 104 чоловiки i направляють нас на Москву. Поперед мене, кождого тижня, 2 рази на тиждень, такi партii вiдправлялись на Москву. А що по суду, дак одправляли кождого тижня по 1000 громадян, бо це був Киiвський Пересильний пункт. Перший був у Харковi, а другий у Киевi.
Загнали нас у «столипiнськi» вагони i привозять на Чернiгiвщину. Там iще додають 50 чоловiк, таких самих, як ми. Їдем далi. Не дають нам нi води, нiчого. Приiжджаемо ми у Москву о 7 годинi ранку. Дожидаемо. Коли приiжджають критi автомобiлi, котрi на розстрiли возять, – «чорнi ворони» – так iх називають. Набили нас туди, мало ми не подушилися. Як би ще хвилин 5 везли, – подушилися б. Привозять нас у тюрму, що «Бутирками» називаеться. Побули ми там до 10 год. вечора i вiдправляють нас далi на станцiю, на Петроград. Їхали ми суток 3 до Петрограду у столипiнських вагонах. Не дають нам нi води, нiчого. У Петроградi стояли ми год. 4 i там вже удалося напитися кип’яченоi води. І знов везуть нас далi. Кажуть на Петрозаводск. Доiжджаемо у Петрозаводск. Поламався наш вагон. Поки його там справляли, то ми стояли пiв суток. Їдемо далi: Волховстрой, Медвежя гора i Кема, iще було багато станцiй, ну не пам’ятаю. Пiд’iжджаемо до Кеми.
Там уже будинкiв багато. Уже я бачу i людей: працюють теслярi. Я питаю, чи то нашi. Кажуть, – нашi, бо зауважують, що вони пiд охороною. Охороняють iх з рушницями. Привозять нас на станцiю Кема. Тут я бачу, що iз нашого табору вже знакомляться iз земляками, котрi мабуть ранiше попали сюди. Нашi земляки вже й волами iздять, бо це приiжджае до нас на станцiю двi парi волiв iз возами i кажуть нам складати своi речи. Ми склали своi речи i нас зайняли як овець i погнали, кажуть, що у Попiв Остров. Ідем ми по таких вулицях, що понакидано там пиляних обрiзкiв iз брускiв, обаполiв. Із цего там вулицi поробленi i навiть цiле мiсто, бо там багато лiсопильних заводiв. І там нашi земляки на iх працюють, i там нашого брата, як мурашок!
Приходимо. Стрiчають нас там, одчиняють ворота i за нами зачинили. Коли увiйшли ми у двiр, аж там наших землякiв, – тисячi! Виглядують iз баракiв, дивляться, пiзнають нас. І тi бараки названi були ротами: перша, друга i так далi. Загнали нас у двiр, загорожений колючим дротом, у тому дворi теж барак – сьома рота (так вiн називався). От нас i зiгнали туди 1300 чоловiк. У тому барацi три поверхи нар. Заходимо ми туди, – не вмiщаемось. Нас набивають туди, – не вмiщаемося. Таки загнали! Увiйшли ми. Угорi над нами люде i у низу пiд нарами люде. Де нам дiться? Так ми, як де хто стояв, так i спинилися, а речи нашi надворi iсклали на одну купу. Холодно надворi. Ось приходить ротний: «На повiрку!» Виганяють нас усiх iз барака. Поставали ми у ряди i стоiмо. Командують нами i тими дядьками, котрiм по 70 рокiв. Виходять усi. Дивлюсь я, аж так люде: украiнцi i багато кавказцiв. І ще есть iзольованi, ну не так то багато, голi, босi. Так i iх з нами у ряди. І якраз поруч мене стояв да ховався вiд холодного вiтру за мене голий-голiсiнький i без шапки, як мати народила. Не дивляться нi на кого! Коли чую: «Смiрно!» Я дивлюсь. «Равняйтеся!» «Расщитайся по порядку!» А тут такi дядьки стоять, що мабуть вiн цего «порядку» нiколи i не бачив. То iнженери, то дядьки такi, що нiчого не знають, то батюшка, то якийсь iнтелiгент i у додаток цего ще стояли люде, що навiть по нашому не вмiли й балакати – кавказцi. Жидiв мiж цими людьми було зрiдка, а кацапiв – мало зовсiм. Вистроiлися. Коли приходить ротний, – прiзвище Курiлко, i обзиваеться: «здра седьмая рота!» Ми обiзвалися. Каже: «не чую! Треба так обзиваться, щоб аж в Петроградi було чути». То ми йому гавкали, гавкали «здра», так щоб було чути аж у Петроградi, а мабуть не чули. І тiльки й балачок у него, що «Мать вашу» i у ребра i у печiнки. І немае у людини того органу, щоб вiн не сказав у нього «мать». Та ще казав: «Загадаю тебе лезь у воду – полезiш, загадаю ложiться в грязь – положiся; у бочку iз навозом полезiш». Так i було! Я думав, що це так собi, аж воно правда. Такого чоловiка, – 43 роки прожив, – не бачив. Коли б його iз усiеi земноi кулi люде не бачили.
Пробув я там так з тиждень. Коли якось у вечерi о 10 годинi, викликають у командiровку плотникiв i мене у той самий гурт. Вийшли ми. Холодно. Роспитався я, у яку командiровку. Кажуть, у гарну: бараки робити для тих, котрi будуть лiс рубати, так за для них такi хати будувати. Перекликають нас, забирають, ведуть на станцiю, садовлять у вагони i везуть. Куди ж везуть? Десь на пiвнiч, у якийсь Зашеек, що я его нiколи не чув. Везуть. Нi води нам не дають, – нiчого. Привозять у Зашеек, кажут, – треба йти один кiлометр до будинкiв. Приходимо. Стоять, правда, будинки. Коли виходять iзвiдтiля люде й не люде, чорти не такi: обiрванi, зарощi, босi, голi, чорнi. Коли роздивлюся, аж то моi земляки, а я iх зовсiм i за людей не полiчив. А i я ж у таке життя iду! Щось менi показалось дуже страшно. Доводять нас до тii хати, де нам прийдеться жити. Коли я подивився на ту хату, аж та хата сажою укрита: вiкон вiд сажi не видно, не видно й рям. Іще страшнiше менi стало. Заводять нас у хату, де мешкае 65 громадян. Сажа на нарах, сажа на стелi, у сажi люде – обiрванi, голi, зарощi. А вошi так i лазять… І дарма, що люде забитi долею, ну прийняли нас нiчого. Стали роспитувати про свiй край: як люде живуть i яке положення на Украiнi. Ми ж стали питати, яке тут положення. Кажуть, – «кепське: хто сюди заiзжае, то уже не вертаеться». Менi iще стало страшнiше. Тодi i думаю собi: як би iзвiдцiля утекти.
Переночували. Гонять нас на роботу, – шпал носити. А iсти дали нам на сутки 500 грам хлiба i 2 ложки кашi. Так i пiшли ми на роботу. Працювали ми до вечора, а у вечерi дали супу iз гнилою рибою i теж двi ложки кашi. Так ми полягали i спати. Не було де лягти, так я лiг бiля порога. Так я прожив там три днi. Почали готувать човен, щоб iхать по рiчках i великих озерах з високими камiнистими порогами на пiвнiч iще 130 кiлометрiв, до краю, що називаеться Бабiн Кут. Приготовили човна, наклали харчiв, струмент i усе, що казали. І збирають нас 65 чоловiк одправляти. Сiли ми у човен i поставили паруса, а тут люде були тi, котрi нiколи й води не бачили. Ну я води не боявся, бо я вирiс на водi. Так що менi було нiчого. Страшно тiльки було того, що уже було холодно та ще до того вже бiля 25 сантiметрiв снiгу на землi лежало, а по берегах вже лiд намерзав. Так ми i поiхали. Із нами iхала ще охорона, – десятникiв чоловiк з 10 i начальник охорони. Доiхали ми до одноi рiчки, котра впадала у озеро, коли дивимось, аж там високi пороги, а через тi пороги треба нам перебратися. Трудно було нам перебиратися. Бродили ми бiля них попiд руки у водi. Коли човен мiж камiннями застряне i його не можна iзвiдтiля витягнути, так заганяють попiд руки у воду, щоб човна вирятувати. У водi обмочуемося од нiг до голови, а тодi лягаемо спати на снiгу i на морозi, пiд откритим небом. І так ми iхали, по таких великих озерах i через такi великi пороги, три тижнi (130 кiлометрiв) i усе такi пригоди терпiли до самого Бабйого Кута. Приiхали у Бабiн Кут. Так, як я умiв човном владiти, так мене iзнов послали по хлiб у Бабю Дачу. І вже, поки я вернувся, то найшлися тi сiм чоловiк, котрi мене не дiждалися i напали на варту i роззброiли. Набрали чого iм треба було i пiшли на Фiнляндiю. Коли я приiхав iз хлiбом, то вже iх не було.
То я собi пiдобрав людей iще 4 чолов. до себе i теж почали тiкати. Ну як я думав тiкати, дак я пiдговорив тих, котрi зо мною iздили по хлiб. Ми собi купили цукру, сухих овочiв, i тютюну, тобто того, що найпотрiбнiше та найкориснiше. А у мене ще було трохи сухарiв. Приiхали i дiждали ночи… Усю свою лишню одiж покинули. Узяли собi сокири та пилку, та й пiшли собi шукати Фiнляндii…
Коли ми зiбралися тiкати, придбали собi харчiв, сокири, пилку i сiрникiв, щоб було чим iзрубати деревину, було чим напиляти дров i накласти вогню. У додаток дiстали цвяхiв, коли прийдеться де нам переiхати через озеро або через рiчку, щоб нам не заперечувало дороги, коли ми матимем напрям свого мандрування. Отож ми усе собi дiстали i вирушили у дорогу проти 24 IX 29 року. Було нам дуже тяжко через те, що у нас не було компаса, а особисто менi тому, що iзо мною люде йшли темнi да ще i не свiдомi. Коли ми вирушили, то нам пощастило: на перший день iзiйшов мiсяць i я мiг розрахувати, куди стоiть захiд, куди стоiть схiд, пiвнiч i пiвдень. Так, як я колись у школу ходив, то знав географiю i тепер мiг розрахувати куди лежить Фiнляндiя. Так ми i пiшли прямо на захiд. Пройшли ми до початку дня i вийшли на високий хребет гiр кам’яних та снiгових. Як подивилися, так скрiзь кам’янi гори i снiги бiлiють. По горах снiг було видно, бо на них нiщо не росте, а по низинах – величезнi безвихiднi лiси. Найшли ми собi мiсце, для нас вигiдне, де тече вода, зварили собi чаю, зварили собi iсти. На наше щастя iзiйшло сонце. І знов я мiг розрахувати, куди нам iти. Нам було сказано, що до границi фiнляндськоi 17 кiлометрiв, а вiд границi до тих мiсць, де живут фiнськi селяне, було ще 150 кiлометрiв, через лiси i болота. Вилiзли ми на гору. Подивилися. Нiгде нiчого не видно, – однi гори та лiси. І тут ще, на наше нещастя, сонце сховалося i налiг туман, а нам треба мати прямий напрямок до Фiнляндii. Що ж тут далi робити? Треба iз природою боротись. Я i кажу своiм супутникам, що я у себе у лiсi знаю такi примiтки, бо менi приходилось у своiм лiсi блудити, так я виблуджувався. Так: на пiвдень лежить бiльше i довше гiлля, а друга примiтка така, що iз пiвночи мохом бiльше обростае дерево, нiж iз пiвдня. Вони iзо мною погодилися i пiшли ми далi. Ішли ми день, iшли ми другий, – камiннями, горами, лiсами, болотами невгасимими та мохами, зарощими поверх камiння. Часом бувало, коли ступиш ногою, то залiзеш по пояс. А до цего проходили такi скелi камiннi, що, як глянеш униз, дак i кiнця немае.
Та це все нiчого було боротися iз цим болотом, озерами, iз камiнистим нерiвним грунтом, iз високими утiшними горами… Ну, а як прийшлося боротися iз голодом i з обезсиленням свого хвизичного органу, – це вже була тяжка рiч! А особливо, як прийшлось боротися з несвiдомiстю людською! Бачте, рiч така: цi люди не хотiли iзо мною погоджуватися, щоб роздiлити на кожний день порцiю своеi iжi, бо я рахував, що може прийдеться i довше ходити. Вони ж не дивилися на це да iли скiльки було охоти, бо важко було на собi нести усе. Коли ми промандрували уже так iз декiлька день i не бачили перед собою нiчого, то моi люде почали робити революцiю.
Так, що вже менi стало дуже тяжко. Уже у нас i хлiба нема, уже у нас i сили нема… Тiльки був у нас ще сахар. Та в додаток пiшов дощ, та змив трохи снiг i якiсь показалися на гiлках чорнi ряснi ягоди, так ми iли iх. І тими ягодами та сахаром iшли ми п’ятеро суток. Скрiзь лiс, не видно нi угору, нi убiк, темно, як у ночi. Треба було на саме високе дерево вилiзти, щоб подивитися, чи нема чого попереду нас, а тут уже i сили немае. От ми дiйшлися до того, що уже треба було пропадати, бо уже трое суток жили ягодами та мохом. Вже з великою силою боролись ми з тамошньою природою. Зайшли так, що не знаемо куди. Гори перед нами, камiннi руiни i страшнi болота… І вже бачимо перед собою кiнець життя свого…
Коли чуемо, собака загавкала. Ми i пiшли на собачий крик. Ну якраз нам попалося тодi найгiрше з тамошньою природою боротися. Ідемо по напрямку собачого крику i стало перед нами невгасиме болото, що нам треба було його перейти. От ми i почали плутатись там. Коли находимо праворуч невеличку рiчку, що бiгла iз скелястих гiр по кам’янистому грунту, дуже бистро i шумно, метрiв з 10 шириною. Найшли ми величезну ялину, котра була похила на рiчку, звалили ii й вона перегородила рiчку, так, що ми перейшли ту рiчку. Пiшли далi голоднi, злi, обмоченi i тiльки пленталися. Не чути вже собачого крику. Я бачу, почалось незадоволення з мене моiх товаришiв перебiжчикiв, через те, що нiби то я завiв iх. Вибачте, що я вам не розказав, що за люде iшли iзо мною, бо за перебування свое у С. К. Л. iз ними мало був, то я й не знав, що воно за люде. Тимчасом, хоч би й знав то теж рiшився б утiкати, аби не бути у большовицькiй каторжнiй роботi. Я думав, що цi люде в такiм становищi при мандрiвцi, будуть терпеливими, як i я. Коли ж нi. Та й нема нiчого дивного, бо я тiльки при мандрiвцi взнав, хто вони е. Один був грабiжник iз-за Байкалу, котрий нападав на кого йому попало i роздягав i роззував; через його руки багацько пiшло на той свiт людей. Другий був iз Волинщини, теж такого самого погляду. Третiй був трохи здержанiший, але все таки руку тяг за першими. Четвертий, хоч i був контрабандистом, але на погляд видавався чесним i релiгiйним, – польськоi нацii. Цей менi усе розказав, бо вiн iх добре знав, сидячи разом з ними у Соловках. От менi iз такими людьми й трудно було миритись, а ще до того й несвiдомими.
Ідемо ми… Менi й кажуть: «Ну веди, до чого ти нас доведеш!» Ідемо далi мовчки… Коли якраз, на мое щастя iзнов собака гавкнула грубим голосом. Я i усi були iз сили вже вибились через голод. А тут ще змiнилась погода. Був ранiше туман та снiг, а тепер став дощ. І бродимо ми серед рiжних рослин оббовтанi, обмоченi. Далi вже не можемо йти, а все таки плентаемось… Собака iще раз загавкала. Тут я бачу, що моi подорожнi зрадiли, не знають, що робити: той каже те, а той друге. Ну, а я iм вiдповiдаю: «Давайте iзробiм так, що хто з нас найсильнiший, нехай вилазить на дерево, на найвище i побачить, що у нас есть iспереду». Менi одказують: «Ти ж найсильнiший, то i лiзь!» Я подивився, покрутив головою. Хоч був я i самий старiший мiж ними, i найкраще умiв по деревах лазити, але, бiда, що не було сили. Зупинив я iх, а сам пiшов шукати вигiдного дерева. На мое щастя воно попалося. На високому мiсцi стояла найвища сосна. На неi було дуже гарно лiзти, бо суки були мало не вiд самоi землi. Все таки я не мiг до першого руками дiстати. Тодi я гукнув одного iз своiх подорожникiв i сказав, щоб вiн пригнувся. Вiн нахилився i я став на плечi. Потiм вiн пiдвiвся i я дiстався на сучок сосни. Сосна була вишиною метрiв з 20, так що, як я вилiз на ii вершок, то видавався за велетня, що пануе над цiлим лiсом. Подивився я в одну сторону, подивився в другу, в усi краi, аж угледiв я величезнi озера, а з озер дим куриться. Побачив я ще й будинки. Тодi я озвався до своiх, щоб вони замiтили в якому напрямку лежать озера й будинки (показав я iм рукою). Насилу iзлiз додолу, бо вже зовсiм стратив силу. Подорожники погодились, щоб я трохи одпочив i тут ми порадилися, що нам далi робити, бо ми не знали, що це тут за люде живуть.
Пiшли ми далi, у тому напрямку, куди я iм показав. Доходимо до невеличкоi рiчки, такоi, що можна ii переступити по камiннi, i бачимо, лежить стежка, як гадюка покручена. Пiшли по тiй стежцi… Було ще рано, ще сонце не зiйшло, як нас довела стежка до тих будинкiв. Приходимо ближче, – чуемо людську мову i дитячий крик. Ну ми не знаемо, що це за сторона: чи советска, чи фiнска. Ми зробили засаду, посiдавши у лiсi. Прислухаемося… По крику людей можна було догадатись, що там, трохи далi за цими будинками, живе якесь велике населення, бо чуть нам було багато людськоi мови i дитячого крику юрби. Нас це не задовольняло. Ми боялись попасти в руки будь кому. Вирiшили ми оставатися на мiсцi та придивляться, що тут есть i хто в тому господарствi, що проти нас. І так ми рiшили ждати до ночi i тодi зробити розвiдку. Коли присмеркло добре, так, що не можна було узнати, як ми будемо по господарству ходити, то ми тодi вирушили. Господарство було складене так: стояло двi гарнi жилi будiвлi та двi гарнi холоднi будiвлi. Лежав ожеред кулiв соломи, сани, валялися бочки порожнi, а мiж ними i повнi, але не знаю з чим. Крiм того, стояв оббитий дошками сарай, похожий на крамницю. У жилих будинках свiтилося i видно було, як люде поралися. Завдяки тому, що на господарствi не було собак, то ми могли поводитися, як дома.
Розрахували ми, що господарство це е базою постачання людей при розробках лiсу, котрими керуе ГПУ. В будiвлi свiтилося. В хатi були: в однiй кореець iз жiнкою, а у другiй цiла сiм’я. Придивляемось, аж на ганку бiля хати стоiть дiжка iз водою, а там мокла риба. Був це для господаря нежданний день по видатку риби на iжу. Бо ми ту рибу забрали да без хлiба, без нiчого поiли i трохи пiдкрепилися. А там вiдiрвали дошку у крамницi та й улiзли до неi. Там було сало, консерви, хлiб печений, сахар, кружки, кожухи, валянки, новi чашки та iнша всячина. Ми собi взяли хлiба, сала кiл з 5, консервiв 30 штук, сахару, порожнiх мiшкiв на харчi, по чашцi, бо в нас поганi були. І бiльше нiчого ми не взяли. Навантажились… Потiм сiли пiд тим господарством та наiлися i пiшли далi. Одiйшли кiлометрiв з 5, наклали вогню i почали уже справлятся. Нагрiли окропу, напилися чаю, наiлися i полягали та трохи одпочили. А потiм iзнов у подорож. Ідемо, коли знов озеро. Дiйшовши до того озера, ми побачили, що воно дуже велике. У нас були цвяхи, пилка, сокирка. Так ми нарiзали сосон, iзробили собi плота, поробили весла, склали своi речi i поiхали собi на другу сторону озера. Переiхавши озеро i придержуючися свого напрямку, пiшли ми далi. Проходили ми велетенськими лiсами, горами, болотами та камiнням. Пiсля озера ми йшли ще два днi та й дiйшли до якоiсь вузенькоi лiнii. Пройшли ми по тiй лiнii до самого вечора. Дiйшли до високоi гори i стали там ночувати. Наклали собi гарного вогню, обсушилися i полягали спати пiд ялиною. Прокинулися уранцi й напилися чаю, бо тодi у нас був чай, сахар i хлiб. Пiсля цього й кажуть товаришi менi й тому поляку, котрий був на одно око слiпий i хвизично нездатний: «Давай iз вами подiлимося харчами i усими речами i ви куди хочете iдiть, а ми пiдемо окремо». Я вiдповiв: «Хлопцi, ще розрiзняться дуже рано, iще у нас есть трохи харчiв, будемо собi шукати краю». «Шукайте ви собi, а ми собi», – вiдказали нашi товаришi. Таким робом вони вiдокремилися вiд нас. І пiшли ми вже у двох шукати фiнськоi границi… Ідем собi… Коли находим широку лiнiю i пiшли ми по тiй лiнii. Вона, як нам здавалося, мала б iти на пiвденний захiд. Ідем собi один день. Ідем по горах, по кручах скалистих. Дiйшли до високоi гори, аж на тiй горi лежить купа камiння i зроблена iз чотирьох деривин вишка.
Це було на самiй високiй горi. От ми дiйшли до тiеi вишки i почали думати, що робити далi. Коли дивимось, – униз пiшло узгiрря i якась стежка. Так ми i пiшли по тiй стежцi. Коли знову дiйшли ми до лiнii широкоi. Тут вже вiд широкоi лiнii пiшли перехреснi лiнii. Ми звернули на перехресну лiнiю, по над котрою угледiли високу iз жерток iзроблену загородь, скрiзь понад лiнiею. Ми думали, що це якийсь багатий господар з того краю живе. Ну ми помилились, бо, як пiзнiше взнали, це було загороджено понад границею, щоб фiнськi оленi не переходили на совiцьку територiю. Ідем ми пiвтора днi понад тiею загородю i по тiй лiнii. І дiйшли до високоi гори. Побачили ми, що тут колись була величезна лiсова пожежа. Отже лiто вже мабуть бувало сухе, бо й камiння оброщого мохом вже не зустрiчали i сосни всi були попiдсмалюваними. Вже ми думали, що тут люде ходили та й зробили пожежу. Дуже нам тяжко було по руйнованому i голому камiннi ходити… А тут iще i висока гора. Ми вийшли на ту гору i я, таки по старiй привичцi, вилiз на сосну, щоб подивитися навколо. Не було нiчого iзпереду, а тiльки простяглась скiльки видно та смуга, по котрiй ми iшли. От ми почали через цю загородь перелазити та йти, як менi здавалось, по тих примiтках, що я вже згадував ранiше, на захiд. Ідем далi; тут уже немае слiдiв пожежi, а камiння пообростало товстим пластом моху. Ідем по колiна загрузаючи у мох, плентаемося далi… Уже ми сходим iз узгiрря i йдемо попiд схилом гори… А лiс iз чистоi ялини та такий густий, що свiта в ньому не видно… А вже в нас iзнов харчiв не стае. Тiльки остаеться у нас три коробки консервiв, сахару грудок з п’ять да окришки з нашого хлiба, що ще у нас зоставався… Тут чуемо десь собака товстим голосом загавкала. Ми поставали i не вiримо собi. Коли iзнов собачий крик. Ішли та й iшли. Той собачий крик повернувся i десь iзник, а тут нас нiч захопила. Остаемося ночувати. Наклали собi огоньку. Сокира наша вже затупилась i з топорища спадала. Мiй товариш поляк iзмучений був i тiеi хвилi упав i заснув як убитий. Я вiдiйшов i сiв дальше вiд огню, щоб менi не перечив огонь слухати, бо полiна горiли i лускали. Сидiв я й сидiв. Нiчого не чути. Так i я теж пiшов вiдпочити. Починався мороз. Я лiг спати пiд ялиною…
Переночували. Осталося у нас двi банки консервiв i двi грудки сахару, бо ми увечерi одну iз’iли. Нагрiли окропу, укинули туди консервiв, розварили, роздiлили чашкою зваренi консерви та й попоiли iх. Пiшли ми далi в напрямку тiеi сторони, де собака гавкала. Пройшли ми не багато. Тут уже не так було трудно iти. Хоч болото було, ну рiвне. Вже показалися берези; обрадували вони нас, бо вони неначе давали нам знати, що тут недалеко живуть люде. От ми переходимо тi берези, коли чуемо собака iзнову гавка. Ми прямо й пiшли на той голос. І знову iдемо, а крик собаки вiд нас вiддаляеться. Я й кажу товаришевi: «Це десь охотники пiшли i ми iх не дожинемо». Потомилися. Осталася у нас тiльки одна банка консервiв. І iсти хочеться i ноги не несуть. Але iдем далi, а собака то гавка то перестае та все вiддаляеться вiд нас.
Я й кажу своему товаришу: «Давай вилiзiм на гору, а я iще раз вилiзу на дерево i подивлюся, чи не видно спереду нiчого». Вилiзли ми на гору i вилiз я на деревину, ну вже не на високу, бо тут на горах вже не було високих дерев. Вилiз, глянув улiво, глянув управо, коли дивлюсь, аж бачу велике озеро, а потiм боцi озера будинки стоять i бачу, що люде коло них ходять. Я сказав своему сопутниковi, що бачу будинки. Вiн радить менi злазити з дерева i хрестячись каже: «Слава Тобi Господи, що ми дiйшли до людей!» Ну а що, як ми ще на совiцькiй сторонi? Але все таки вже нiчого, бо тут, в цiй глушi, можна зазимувати, а перезимувавши i далi рушити в дорогу. Ізлiз я з тiеi сосни, порвавши собi штани i пiджак, бо то була молода i густа сосна. Оддихнув, бо був голодний i зтомлений. Потiм встали i пiшли шукати хат. Не так легко iх шукати, як сказати. Ідемо. Найшли якусь стежку i пiшли по тiй стежцi, а стежка, як гадина, в’еться помiж камiннями. Доходимо до озера. Бачимо далеко по тiй сторонi озера будинки. Ми пiшли понад озером по стежцi. Натикаемось на собачий слiд i якась видно людина пройшла у чоботях. По цьому слiду, який, як ми думали, зробив охотник з своею собакою, ми дiйшли до озера. Аж тут бачимо на березi озера стоiть човник iз веслом i на тiм боцi видно будинкiв з 5 чи 6. От ми i сiдаемо у човник. А стало холодно, – мороз… Приiздимо до тих хат. Входимо просто в одну хату… Здоровкаемось. Дивляться люде на нас, а нiхто нам нiчого не вiдповiдае. Я питаю: «Що це за сторона»? Вони менi вiдповiдають: «Ей юммаре». Аж тепер, коли я побував у Фiнляндii, то узнав, що то значить те «Ей юммаре». Воно значить: «Не розумiю». Бачу, що обстановка у хатi не корельська: збруя на коня нiмецька, гарна, у хатi чисто, на стiнi годинник висить, швейна машина стоiть i усякi необхiднi господарськi речi. Я тодi сам розрахував, що ми не в Росii, а у Фiнляндii. Попросив я у господаря води. Був у мене кусочок мила i рушничок, то я i мiй товариш умилися. Потiм стали просити у них iсти, – вони не розумiють. Посходились всi люде того хутора та дивляться на нас. Коли один фiн, поговоривши щось з другим, кличе нас до своеi хати. Прийшли ми до його. Дав вiн нам фiнського хлiба, що похожий був на пластинку з грамофона, так ми його у двох iз’iли, запиваючи водою. А той господар запрiг коня i одвiз нас може кiлометрiв iз десять до охорони. От ми уходим у штаб охорони. Здоровкаемося. Вони нам вiдповiдають не понятне. Вони нас не розумiють, а ми iх не розумiемо… Приводять вони мене до телефону, а у телефон обзиваеться до мене хтось по руськi, але його вже можна було розiбрати. Питае: «Хто ви такi?» Я кажу: «Перебiжчики». Далi, на запит, чи ми голоднi, я вiдповiв, що ми вже три днi нiчого не iли. Тодi той невiдомий чоловiк позвав до телефону охоронника i щось з ним говорив. Зараз же пiсля цього нам дали по стакану молока i нарiзали тарiлку оселедцiв. Ну я iз’iв два куски, бо був голодний, а мiй товариш поiв усю тарiлку. Дали нам масла, чаю з хлiбом i ми понаiдалися й понапивалися. Додаю, що охоронники фiнськi, – чистi, гарнi i пристойнi.
Оце така була моя подорож до Фiнляндii iз 23.ІХ 29 р. по 6.Х 29 р.
№ 2
Рiк народження 1901-й 15 грудня
Я мешканець Киiвськоi губернii X. 1919 року я пiшов добровольцем в украiнську армiю. Коли тяжко було встояти проти московськоi влади, змушене було одступити украiнське вiйско за кордон, i, коли вiйско переходило наше село, то я залишився вдома. Прожив я деякий час вдома, але шпигуни дознались, що я був в украiнському вiйску. 1926 року мене арештували та звинувачували мене, що я пiшов добровiльно в украiнське вiйско, та й ще за те, що нiбито я, як ховався, то руйнував iхнi комуни та палив колхози. І от, як попався у в’язницю, тут прийшлось побачити тяжкi муки та випробувати iх на своiй шкурi; як начнуть робити допити, то таких тяжких мук певно ще не було нiгде, як мучать московськi кати. Розпiкають залiзо та прикладають до тiла того чоловiка, що його допитують, то кладуть руку в дверi й придушують дверима, то загонять гарячi шпильки пiд нiгтi. Але все таки, якi муки не задавали, то не могли з мене нiчого випитати i не було явних доказiв, але ж все таки порахували пiдозрiлим контрреволюцiонером, то й засудили на шiсть рокiв Соловецькоi каторги. Зiбрали нас в Житомирську в’язницю 1000 чоловiк i привезли нас на Соловки, – станцiя Таiбула, i тут нас висадили з вагонiв i привели до баракiв, де були поселенi бiднi люде. Як глянув я на сих людей, то вони вже не похожi на людей, а на мерцiв, наче од довгого сну з того свiта повставали. З’еднали нас докупи, то як глянеш кругом себе, то тих людей не сотнi, а тисячi i все украiнцi та частина кубанцiв та донцiв. Тут були старi люде по рокiв 70 i молодi по рокiв 16, а уроки давали всiм однаковi.
Уроки були такi, що дають зробити за день, то така людина, як мрець, не зможе виконати навiть i за тиждень, а як скажеш, що такого урока виконати нема сили, то за такi слова дуже карали, навiть i смертю: зараз роблять слiдство звiдкiля ти i за що сидиш, а через те питали, що мiж нами було скiльки московських злодiiв. Як тiльки не кацап, то зараз же уб’ють i пишуть формулярi, або за побiг або як контрреволюцiонер, що вiв контрреволюцiйну пропаганду помiж каторжанами. Як виряжають на роботу чоловiк чотириста, або бiльше, то дають конвоя чоловiк 20, з них самi каторжане, якi на волi працювали в «чека» та злодii, якi робили збитки мирному населенню, от з них виходять страшнi катюги. І кажуть невiльникам, що ви зараз в нашому розпорядженнi та дають свiй наказ, що повиннi iти по 5 чоловiк уряд; хто поверне вбiк, влiво чи вправо, чи вийде вперед, чи останеться iззаду, то зараз пускаеться рушницю у дiло. Так воно i було; як довiдались, що в кого е гарна одежа, що привiз з собою, то таку людину, хоч вона нiкуди й не повертае, викликають з ряду невiльникiв, вiдгонять вiд себе крокiв на 20 та й стрiляють. Людина пропадае, а цi катюги складають акта, що невiльник втiкав i за те застрiлено його. Вищi кати цих катiв нагороджують майном убитого.
Приходим у лiс, – призначають уроки. Як глянеш на такий урок, аж всерединi похолоне: як не працюй, то не виконаеш. Через такi великi уроки, що не можуть виконати, то невiльники роблять себе калiками: одрубують собi пальцi на руках i калiчать ноги, щоб позбавитися такоi тяжкоi працi. А хто не виконае урока, то раздягають та й ставлять на мороз на годин 4 або 5. Багато було таких, що не видержувало такоi стоянки i замерзали на морозi. Опiсля кинуть мертве тiло пiд барак, та й лежить воно з тиждень. Приходить начальник командiровки та й каже, що всiм так буде, коли не будуть виконувати урокiв. Платили дуже гарно за цю працю – 20 коп. за тиждень, а кормили ще лучше: рано в чотирi години дають снiданок не бiльш як 2 ложки кашi, а у вечорi прийдеш з працi в годин десять або 11, як виконаеш урок, то одержиш 600 грамiв хлiба, кварту юшки з гнилоi риби, в якiй де-не-де плавае крупа, а не виконаеш уроку, то дають хлiба 300 гр. i юшки менче та посадять у карцер, а там холодно i хворiй людинi повiк не виконати урока i не вилiзати з карцера.
Перед самою моею утечою було вже дуже мало злочинного миру, а все селяне з Украiни, як контрреволюцiонери, багато украiнських священникiв та вчителiв. Всього украiнського люду в Соловецьких лагерях знаходиться бiльше як 2 мiлiони. Звичайно, що з цих людей мало хто повернеться на свою милу Украiну, та до рiдних iм дiточок, та вiрноi дружини, бо катування не зменшуеться, а збiльшуеться. Над злодiями ще мають милость, а над цими полiтичними знущаються ще гiрше, як знущались.
Це що е описано в цьому листi то все правдиво. За своi покази присягаю перед Богом i Христом та святою Євангелiею, що дiйсно правда.
(пiдпис)
№ 3
Покази.
Рiк народження 1901-й 29 червня.
Мешканець Чернiговськоi губернii.
От напишу Вам про те, як катують та знущаються комунiсти над украiнцями та иншими народами, як кубанцями, та кавказцями, бо я там деякий час мешкав i там мене заарештували. А це було так: як я жив на Чернiговщинi, то у нас був повстанець Петренко, а носив назву Орел, то i я був у тiм загонi. Ну все ж таки, скiльки не боролись проти московських наiздникiв, но не сила наша була подолати цих кривавих катiв, що знущались над Украiною та над нашими батьками та братами, то прийшлось шукати собi виходи, хто якi мiг, тай розiйшлись. Я таким чином, попав на Кавказ; тут я здибався зi своiми земляками украiнцями, що працювали на залiзницi; були вони з Киiвщини та Подiлля. Був К… К… Б… це був старшина Украiнського вiйська. От вони i мене пригорнули до себе i начали ми працювати вкупi. Часто приходилось нам сумувати по своiй неньцi Украiнi, дивлячись на ту неправду, що комунiсти роблять. До нас ще приiхав один украiнець iз Таврицькоi губернii – Кость Головко. Тут ми почали працювати в своему гуртковi. Б… пiшов був, у свiй час, разом з украiнським вiйськом закордон. Та комунiстична влада пустилась на хитрощi, оголосила свiй манiфест, що всiм тим подаровано, хто повернеться з закордону до С. С. С. Р. Таким чином повернувся добродiй Б… На Украiнi йому посади не було. Приiхав вiн на Кавказ, та не довго прийшлось тут працювати. Прийшли чекiсти, арештували за те, що вiн украiнець, а дiточок бiдних та дружину вигнали на вулицю з хати. Скiльки вiн не казав чекiстам, що йому подаровано те, що було, то чекiсти одповiдали йому: «Тобi та всiм таким, як ти, не даруеться. Ми даруем на паперi, а не на дiлi». І засудили його на Соловецьку каторгу.
Ми остались на залiзницi працювати дальше. Головко Кость, це була людина освiчена, мав зв’язок з тiею органiзацiею, що працювала про визволення Украiни з-пiд гнiту московського. От i ми й еднались до такоi органiзацii. І так заарештували нас 7 чоловiк. Нас всiх привезли до Ростова в Д. П. У. i кинули кого куди. Ми з Костею попали в один пiдвал. Як зайшли ми у цей льох, а там людей, один на одному, як оселедцi в бочцi, та все кавказцi. Стiни мокрi, на долi вода, дiл цементовий. Води нарочито напускали чекiсти для того, щоб людей мордувати. На добу дають 300 гр. хлiба та чашку окропу. От прийшов кат тай став питати, хто за що сидить. Вiд кожного була вiдповiдь: «не знаю». Звичайно, – не знають. Тим, що сидять по 3 або 4 мiсяцi без допиту може я i не повiрив би, що задарма, але ж треба вiрити, бо, наприклад, цей М…, що з нами арештований, вiн зовсiм не знав про нашу органiзацiю, а за те тiльки заарештований, що вiн близький земляк з Головком.
Просидiв я три мiсяцi в Д. П. У. І порахувати не можна було скiльки за цей час тi кривавi кати розстрiляли там невинних людей. І стрiляють так: укинуть у льох, посидить тиждень або 2, та й забирають удень на допит, а вночi стрiляють. Як вийдеш вранцi у двiр, то побачиш скрiзь кров людську i все стрiляють людей вчених. А одноi ночi взяли кавказцiв 26 чоловiк, яких теж пострiляно. А як з кого знiмали допити, то дуже тяжко було переносити. От як, наприклад, брали мене: вiзмуть у 8 годин ранку i роблять допит до 12 годин вечора; як начнуть мордувати, то сидиш до тих пiр, поки од тяжких мук у очах пожовкне i звалишся на дiл, то тодi пiдiймуть; але вдруге не хотiв би такого допиту. Один раз беруть мене на допити, начинае мене мордувати цей же самий слiдчий, що i ранiше допитував, по прiзвищу Рашал. Мордував, знущався, як сам хотiв iз своiми допомогачами, коли ускакуе помiшник начальника Д.П.У. Зверев та як узявся за мене: «тобi, каже, захотiлося Вiльноi Украiни, то ми таким даем волю 8 золотникiв в потилицю»! Я йому одказав: «хiба людей можна стрiляти?» То вiн, як пiдскочив, тай каже: «для нашоi влади перестрiляти вас половину, то нiякого не мае значiння; нам дорога комуна, яку треба нам удержати, а вас хватить!» І прийнявся катувати мене, то я тiльки опам’ятався в пiдвалi, коли Зверева коло мене вже не було. Таким чином, через три мiсяцi кiнчився менi допит. Московська Колегiя дала постанову: Головка Костя та Грушенка розстрiляти, а нам по 5 та по 10 рiк Соловецькоi каторги. Та й перевели нас до в’язницi, а з в’язницi одправляють у Соловки. Тут цих бiдних людей кубанцiв та кавказцiв стiльки було, що, як приходилось спати, то лягали по черзi, бо на кожну людину не приходилось шiсть вершкiв мiсця для того, щоб лягти спати. Сидiли люде у в’язницi за те, що не могли виконати податкiв. За такi справи багато стрiляли, та зсилали у Соловки на 8 або 10 рiк. Дiтей та дружину теж забирають та висилають теж на висилку у пiвнiчний край. Так з украiнцями, кубанцями та кавказцями.
1930 рiку нас 800 чоловiка вивезено з в’язницi. Вiдпроваджувалось таких ешелонiв на Соловки 3 на мiсяць. Приiхали до станцii Званки Петроградськоi губернii; там чогось довгенько стояли нашi невiльники. Туди ще приiхало 2 потяги iз сiмействами, усi украiнцi. І цих бiдних малих дiточок без батькiв, та матерiв везли на погибель у холодну пiвнiчну тайгу, iх везли в дуже важкому станi: голодних i голих. І цим бiдним дiтям не доведеться бачити своеi Украiни, своiх батькiв та матерiв, бо тих давно вже москалi зкатували за те, що не схотiли продати останньоi корови та тими грiшми затулити комунiстам пельки, а своiх дiток оставити без ложки молока!
Як довезли нас до мiста Кеми, тут чуем команду: «Вилiтай, як пробка з вагона». Та як ускочило у вагон 2 собаки лютих iз рушницями та й давай полювати, як ударять з двох бокiв, то цей бiдний дядько з дверей вагона летить аж пiд одкос. Радий би скорше встати, але ж i там б’ють та приказують: «Соловецький лагiр назад живих не пускае»! Людина молода та ще крiпка, то ще скоро встане, але ж тут не всi молодi, а були такi, що мали по рокiв 80, а то i бiльше, – тим тяжко було вставати. І от поставили нас на комiсiю. Приходить лiкар i кричить: «Ноги у всiх е, руки теж е, ну здоровi!» Та й повели нас на лiсозаготiвлю. Ішли ми 180 верст, то за цю дорогу прийшлось декiлька товаришiв оставити, бо як чуть пристав, не мае змоги далi iти, ну, то давай же його молотити.
Прийшли ми вже на вказану командiровку, де застали чотири сотнi невiльникiв i всi, як один – украiнцi. Був я на 3-х командiровках аж пiд мiстом Ухтою i на кожнiй командiровцi по кiлькасот невiльникiв i все украiнцi, i була частина кубанцiв. І отут я вже надивився, як знущаються над украiнцями. «Урок» був 28 дерев зрiзати з кореня, а з кожноi деревини виходить 3 колодки i кожну колодку треба обстругати. Це давалось трьом чоловiкам. За цю працю одержиш 2 фунти хлiба та юшки з гнилоi риби та iще грошима коп. 20 або 30 за тиждень. Грошi цi тiльки мають право ходити в лагерi. Були там маленькi лавочки, а купити в них нiчого не купиш. Хоч що i було, то не продають – бо треба iм годувати тих собак, що нас розстрiлювали. Робили так: коли прийдем iз працi в годин 11 вечора, поки одержиш iжу, то ляжеш спати, а коли ще i не ляжеш, то чуеш звiнок, i вскакуе Димидов та Яловенко, це були самi луччi кати i собаки, з добрими киями та самопалами, та й давай шанувать цих бiдних людей, так, що опам’ятаеться не скоро. Котрi хорi, то киями докотять до лiкаря, а той питае: «Голова на плечах е?» Хворий вiдповiдае: е. «Ну, як принесуть голову у руках, а не на плечах, тодi звiльню вiд працi»!
Хто не виконав уроку, той тяжко карався: роздягають до спiдньоi сорочки та ставлять на мороз i кажуть: «кричи, фiлон (засланець, що свiдомо i уперто не виконуе урокiв. (Ред.): не виконав урока». Той i кричить, аж доки не впаде, тодi дають йому таку одежу, щоб вiтер не затримався, i у карцер, а там i начнуть поливать iзверху холодною водою; це за те, що не хоче допомагати виконати п’ятилiтку. І таких мало остаеться живих. А одягали так, як хоч i менi самому прийшлось пересвiдчитись. Прийшов я, правда, у чоботях, та, як ноги були в мене дуже пухлi, – у чоботи не входили, – то дали менi лаптi та й кажуть: «тобi не слiд i давати, бо ти ще й не заробив!» Були такi звiрства: розстрiляють людину, або киями заб’ють, покладуть бiля кухнi, щоб кожний бачив та боявся iхнього знущання. Подивишся на цих небiжчикiв, та аж волосся дибки стае, вже i iжа не бере, а чекаеш, що завтра i тобi це буде. Попрацював я тут немало з своiми земляками i начав iх питати, цих старих дядькiв, за що iх так тяжко карають. То якого не спитаеш, все за контрреволюцiю. Я питаю, – за яку контрреволюцiю? Такi старi та й ще неписьменнi! То вони розказують: один за те, що кабана зарiзав та шкiри не зняв, – пришили контрреволюцiю, другому за те, що теличку продав без дозволу голови сельради. І кожний за це попав в Соловки саме менше на З роки. Де хто продав мiшок хлiба на ярмарку, то за це дають 10 рокiв або розстрiл, а майно конфiскують в державну користь, дiтей же i дружину висилають на висилку в Архангельську або Вологодську губернiю. За «зрив хлiбозаготiвлi» розстрiлюють i кажуть, що це другим буде прикладом.
Як кончили лiсозаготiвлю, (це була праця сезонова), то нас вiдправили на Ухтинський шлях, що прокладений вiд Кеми до Ухти на украiнських кiстках. Прийшли сюди i думаем, що трохи полекшае, а воно навпаки, ще погiршало, бо заставили возити землю тачками у бiлий свiт. Це для того роблять, щоб скорiше винищити украiнську люднiсть. От iду я один раз цим шляхом, коли дивлюсь на соснi написано: «Спiть, товаришi, крiпким сном!» От я питаю десятника: «що воно таке написано»? «Це тут побитi люде лежать!» Але на ту хвилину близько ката не було, що нас стерiг, то ми пiдiйшли ближче до сосни, пiдняли мох, а там лежить чотири чоловiки. І поки дiйшли до призначеного мiсця, то таких могил прийшлося багато зустрiнути; навiть по чоловiк 10 в однiй такiй ямi, що iх ще не поiли лiсовi звiрi. Цей десяцький показав менi багато таких могил, де заснули навiки нашi украiнцi, бо вiн весь час на тому шляху працюе i все бачив, що там робилось. За останнi часи прибуло сюди з Киева та Катеринослава багато студентiв. Вони розказували що за Єфремову органiзацiю (СВУ) дуже багато розстрiляли: стрiляли не сотнями, а тисячами самих освiчених студентiв, а цi, що прибули в Соловки, то кожний дiстав вiд московських посiпак по 10 рокiв каторги. Над полiтичними каторжанами знущаються гiрше, як знущались до того часу. За те, що я написав, як катують комунiсти наших украiнцiв, клянуся вам святою присягою i клятвою, щоб мене Господь покарав в моему життi, якщо це неправда, що я повiдомляю.
І так рушив я в далеку дорогу, бо не хотiв померти в лютого ворога в лапах i, хоч довго прийшлось в дорозi, та й ще одному терпiти голод i холод, а все ж таки Господь не забував мене i допомiг менi прийти через три тижнi у Фiнляндiю. Це, що написано мною е правдиво, за що даю святу присягу перед Господом Богом та Христом i святою Євангелiю, що наклепiв не писав, за що власноручно розписуюся.
Ф…
Семен Пiдгайний
"Украiнська iнтелiгенцiя на Соловках"
Семен Пiдгайний
(Народився 17 квiтня 1907 р., Новомiнська, Кубань – помер 14 листопада 1965 р., Торонто, Канада).
Народився у козацькiй сiм’i, яку втратив пiд час боротьби козакiв Кубанi з бiльшовиками. 1924 року виiхав у Киiв i вступив до Киiвського iнституту народноi освiти. Пiсля закiнчення iнституту працював науковим спiвробiтником Музею Слобiдськоi Украiни у Харковi i викладав iсторiю Украiни у Харкiвському iнститутi народноi освiти. У 1933—1940 роках був на засланнi у Соловецькому таборi. Автор спогадiв «Украiнська iнтелiгенцiя на Соловках» та «Недострiлянi».
1940 року повернувся в Украiну, жив у мiстi Ізюм. Пiд час Другоi свiтовоi вiйни був членом управи Харкова i начальником одного з районiв. З 1943 року на емiграцii, з 1949 року у Канадi.
За iнiцiативою Пiдгайного у Торонто 1950 року засновано «Союз украiнцiв – жертв росiйського комунiстичного терору». До 1955 року очолював Свiтову федерацiю полiтв’язнiв, редактор «Бiлоi книги про чорнi дiла Сталiна», журналiст, публiцист. Редагував журнал англiйською мовою «The New Review: A Journal of East-European History».
Уваги до загальноi характеристики каторги
На вiдстанi 65 кiлометрiв вiд материка, на 65 паралелi пiвнiчноi широти, розкинувся на Бiлому морi Соловецький архiпелаг. Архiпелаг цей складаеться з островiв: Великого Соловецького, Анзера, Муксольми, Великих i Малих Зайчикiв, Кондострова i Вороньего.
Широко знаними «Соловки» стають пiсля заснування там наприкiнцi XVI ст. монастиря святих Зосима й Саватiя. З приходом до влади царя Івана Грозного Соловецький монастир перетворюеться на важливий, з погляду далекосяглоi, спрямованоi проти Заходу, полiтики царя Івана, форпост на Далекiй Пiвночi. У роках 1584 – 1596-му Соловецький кремль обнесено за проектом соловецького iеромонаха Трифона грiзною стiною. Похмура й неприступна, перевершувала вона, як оборонна споруда, не одну таку споруду не тiльки в Росii, а й у цiлiй Європi.
Московськi царi, а пiзнiше росiйськi iмператори щедро обдаровують монастир землями й крiпаками, – i Соловецька «обитель» стае наймогутнiшим володарем на Пiвночi.
Крiм великих маетностей на самих островах, монастир мав неабиякi посiлостi коло Архангельська, Сороки, Кемi та Мурманська. На островах у монастиря було добре поставлене сiльське господарство. Перед Першою свiтовою вiйною на Соловках була власна електростанцiя, водогiн, каналiзацiя, прекраснi шляхи. Не кажемо вже за пишнi хороми, церкви й каплицi, а зокрема, за багатий Успенський собор. Монастир мав два власних пароплави. По всiй Росii, а надто на Пiвночi, розкидано було його заготiвлi й торговельнi контори. Як оборонний форпост на Пiвночi, Соловки не втратили були значення ще до середини минулого столiття.
Це був чоловiчий монастир з суворим статутом. На острiв заборонялось брати на роботу не тiльки жiнок, ба навiть «юних женоликих и безбрадых трудников».
З давнiх давен Соловецький монастир був не тiльки «обителлю», в якiй спасались у суворому постi й молитвах православнi подвижники, а й мiсцем, де «злочинцi» мали покутувати своi тяжкi провини проти московськоi вiри й держави. Ув’язненi сидiли по глухих казематах похмурих веж Соловецького кремля. Режим був суворий.
Але не менш затятими у своiх «ересях» були й в’язнi. Непоправних «злочинцiв» садовлено в «келии молчательные» «на хлеб и на воду».
В одному з таких казематiв пiд Успенським собором вiд 1775 до 1801 року просидiв i останнiй кошовий Сiчi Запорозькоi Петро Кальнишевський. Звiльнений за iмператора Олександра 1-го 110-лiтнiй запорожець не схотiв (чи не почувався на силах) повертатися на Украiну. Вiн, розповiдають, просив тiльки царя побудувати на островi нову в’язницю, бо в старих казематах сидiти було страшенно важко. Року 1803 на 112 роцi життя П. Кальнишевський помер. Поховано його пiд соборною стiною. На великiй чавуннiй плитi, що вкривае мiсце упокоення кошового, можна й тепер прочитати: «Здесь покоится прах Раба Божия Петра Кальнишевського, кошевого отамана некогда грозной Сечи Запорожськой, сосланного в сию обитель по указу Ея Императорского Величества Императрицы Екатерины II на смирение. Смирился и почил июля 26 1803 года».
Усi советськi в’язнi-украiнцi на Соловках мали за свiй святий обов’язок схилити голову перед цiею великою могилою.
За царських часiв у Соловецькiй тюрмi сидiло одночасно не бiльше як 20— 30 в’язнiв. Коли взяти кiлькiсть ув’язнених за триста рокiв iснування цiеi в’язницi, то на рiк припаде щось iз 10 чоловiка. Були роки, коли сидiло там якихось 2—3 в’язнi.
Багатий i могутнiй монастир протягом столiть зберiгав вiдносну незалежнiсть у Московськiй державi. Але з большевиками не мiг вiн боротися. 1919 року, убачивши безвихiдь, майже всi соловецькi ченцi покинули острови й виiхали до Лондону. Туди ж вивезено найцiннiше майно монастиря. Увесь штат i причет Соловкiв осiли в британськiй столицi на так званому Соловецькому подвiр’i.
Нiколи за всi п’ятсот рокiв iснування Соловецького монастиря Соловки не були так широко знаними в усьому свiтi, як за советських часiв.
Про жодну тюрму й каторгу в багатiй на мiсця ув’язнення Росii не складено стiльки пiсень, анекдотiв, каламбурiв i вiршiв, як про Соловки. Тяжкий, нелюдський режим, заведений большевиками в Соловецьких концентрацiйних таборах, викликав обурення в усьому свiтi, що загрожувало СССР економiчною (англiйське ембарго 1930 р.), полiтичною i, так скажемо, моральною iзоляцiею. Советська дипломатiя й преса нахабно заперечувала факти масового нищення полiтичних в’язнiв на Соловках. Щоб «спростувати» незаперечну iстину, большевики «накрутили» наскрiзь фальшивий енкаведистський фiльм «Соловки», в якому показано було, як раюють «вороги народу» у в’язницi на островах «жаху й смерти».
«Соловками» (тiльки справжнiми, а не «кiновими») большевики тероризували i без того залякану люднiсть СССР.
Пiдсоветськi люди знали, що то значить поiхати «у вагонах холодних на, всiм вiдому, станцiю Кемь», а далi й на Соловки. Уже в дорозi в’язень вiдчував увесь жах того, що чекае його на цьому островi смерти:
Соловки, Соловки,
Дальняя дорога!
Сердце ноет от тоски, —
На душе тревога.
Сидячи в iзоляторах, люди складали багато пiсень вiршiв, «частушок». Фолкльор цей, мабуть, так i загине, бо з тих, що там сидiли, мало хто повертався «на волю».
Соловки, концтабори – це передусiм лiсозаготiвлi. Про роботу в лiсi, жах цiеi працi спiваеться не в однiй пiснi, складенiй в’язнями.
С утра до поздней ноченьки в лесу
Пилим, колем елку и сосну.
Пилим, колем и складаем,
ГПУ мы проклинаем, —
Ах, зачем нас мама родила?!
Ах, сколько было, было там чудес!
Об этом знает только темный лес.
На пеньки нас становили,
Раздевали и лупили, —
Ах, зачем нас мама родила?!
У наведенiй щойно й поширенiй бiльше серед кримiнальних в’язнiв пiснi вiдчуваеться певною мiрою притаманний цiй категорii мешканцiв концтаборiв «легкий» погляд на життя.
Іншi мотиви чуемо у вiршi, складеному полiтичними в’язнями:
Нехай вiд кулi ворога умру
Солдатом невiдомим у степу:
Земля прийме хоч труп благословенний, —
пише в’язень про свою майбутню боротьбу з большевизмом.
І вiрим, змученi, на смерть засудженi,
Що прийде помсти час i кари вам, —
спiвали в’язнi на будiвництвi Бiломорського каналу, де загинуло понад 100 000 чоловiка.
Спiть невiдомi, спiть замученi,
Спiть у мохах серед лiсiв.
Шумлять сосни соловецькi
Над могилами борцiв, —
спiвали соловчани.
Соловецька каторга, що ii слушно там називали «Советським Союзом у мiнiатюрi», була барометром внутрiшньоi i навiть зовнiшньоi полiтики Советського Союзу. Коли крива терору в краiнi йшла вгору, – число каторжан на Соловках збiльшувалось, а терор на самому островi набирав нечуваних, нелюдських форм. Коли ж та крива в краiнi iшла на спад, на Соловках теж легшало. Коли, примiром, у 1926 року у Польщi забито советського повпреда Войкова, то на Соловках у вiдповiдь на це негайно ж розстрiляно 100 найвидатнiших в’язнiв.
Перетворенi 1922 року на «Соловецкий лагерь особого назначения» Соловки за п’ятнадцять рокiв свого подальшого iснування не раз вiдповiдно змiнювали й свою назву. З посиленням терору в серединi Советського Союзу вони перетворюються на «Северные лагеря особого назначения», що складаються з концтаборiв, розташованих на пiвночi i передусiм навколо Бiлого моря. Центром соловецькоi каторги, як i цiлого «Севлага», стае Попiв острiв. Коли ж терор набирав ще гострiших форм, а «iндустрiалiзацiя й колективiзацiя за всяку цiну» ставали чимраз брутальнiшими, – утворюеться новий величезний Бiломорсько-Балтiйський табiр з центром на Медвежiй горi, до якого Соловки включаються як 8-й вiддiл табору. 1937 року, за Єжова, Соловки перетворено на «Соловецкую тюрму особого назначения Главного управления государственной безопасности СССР».
Така, сказати б, зовнiшня iсторiя соловецькоi каторги. Цi перейменовування й реформи не змiнювали, звичайно, основного призначення соловецькоi каторги: фiзично i морально нищити людину. Проте режим, як i соцiяльний контингент ув’язнених, за рiзних часiв були не однаковими. Можна визначити, власне, чотири доби в iсторii советськоi каторги:
1922 – 1927 рр. – перiод НЕПу;
1927 – 1932 рр. – перiод першоi п’ятирiчки;
1932 – 1937 рр. – друга п’ятирiчка;
1937 – 1838 рр. – перiод «ежовщини».
Спинiмось на кожному з цих перiодiв окремо.
Перший перiод. І922—1927 рр. соловецька каторга не сягала далi Попового острова i включала в себе острови Анзер, Муксольму, Великi й Малi Зайчики, Кондострiв i Воронiй острiв. Управа Соловкiв мiстилась на Великому Соловецькому островi. Табiр органiзовано за зразком концтаборiв для вiйськовополонених часiв громадянськоi вiйни: з подiлом на роти тощо. Ця органiзацiйна структура соловецького табору затрималася до 1933 року. З самого початку надала вона каторзi казарменого характеру в найгiршому розумiннi цього слова. Усю увагу зосереджувались на дисциплiнарнiй справi. На виробництво не звертали увагу, тому то виробниче значення соловецького табору за цiеi доби було мiзерним. Нормування працi було лише в зародку. Протягом перших трьох рокiв iснування соловецькоi каторги в’язнi працювали, по сутi, на обслуговування самих себе. Можна навiть твердити, що за цiеi доби терор мав порiвняно м’якi (проти, скажемо, режиму другоi доби) форми. Коли старi соловчани говорять за «произвол» (сваволю), то мають на увазi звичайно 1928—1931 роки, тобто роки масового терору в Советському Союзi. Цiлком правильно зауважуе один утiкач з Соловкiв, украiнський селянин, що «в 1926—1927 роках на каторзi було дуже мало наших людей, а гiркi та пекельнi муки почалися з 1928 року, коли почалася перша П’ятирiчка» («Соловецька каторга», Варшава, 1931). Це саме твердить i iнший соловчанин, кажучи, що «в цi роки (тобто 1926—1927) на Соловецькому островi ще були тiльки самi «вершки», як кажуть комунiсти».
Справдi, коли приглянемося до соцiяльного складу соловецьких в’язнiв тiеi доби, то побачимо, що на Соловках були тодi: 1) високi урядовцi царських часiв та тимчасового уряду; 2) деякi дворяни, буржуа, священики i вченi, переважно монархiсти; 3) керiвники та рядовi учасники збройних протибольшевицьких повстань та полiтичних органiзацiй доби громадянськоi вiйни i, нарештi, 4) кримiнальнi злочинцi.
Основа маса людности, зокрема селянство, робiтництво й iнтелiгенцiя, що не виступала проти советського ладу, не потрапляла ще тодi на Соловки. У той час полiтика безпосереднього й брутального терору ГПУ була скерована переважно проти одверто ворожих большевикам груп, що виступали проти советського ладу зi зброею в руках, чи то iдейно готували цi виступи або ж провадили пiдпiльну, спрямовану проти большевикiв, полiтичну дiяльнiсть.
Хто з украiнських iнтелiгентiв був на Соловках за цiеi доби?.. Насамперед отамани петлюрiвських повстанських загонiв, украiнськi священики та незначна група украiнськоi iнтелiгенцii, що не склала зброi з часiв громадянськоi вiйни. Це були тi украiнськi iнтелiгенти, якi вже тодi розумiли протиукраiнську суть большевицькоi полiтики. Серед соловецьких в’язнiв не було ще тодi нi украiнських академiкiв, нi поетiв. У той час на Соловках були невiдомi солдати украiнськоi революцii, що не покинули батькiвщини, а продовжували одверту боротьбу. Цi люди й на каторзi не приховували своеi лютi супроти ворогiв i знищенi були при першiй нагодi. Убивство Войкова i стало одним з таких приводiв: тодi на Соловках полягли передусiм нашi отамани. Решта ж украiнцiв – в’язнiв цiеi доби – загинула за другоi доби в iсторii половецькоi каторги.
Другий перiод в iсторii соловецькоi каторги (1927—1932 рр.) – це доба дикоi сваволi. Страшна це доба. Люди, що потрапити тодi на Соловецькi острови, справдi зазнали «гiрких i пекельних» мук. Змiни в соцiяльному складi соловецьких в’язнiв i режимi на цьому островi «жаху i смерти» викликанi були змiнами у полiтицi советського уряду.
Несподiвано для абсолютноi бiльшости пiдсоветськоi людности, що почала була за НЕПу плекати надii на переродження большевизму, прийшли «вiстi недобрii» про «п’ятирiчку», «iндустрiалiзацiю», «лiквiдацiю куркуля як кляси», «колективiзацiю» тощо. Сталiн, якого пiдсоветськi люди до того знали мало, раптом виростае на центральну постать i висувае плян першоi п’ятирiчки, а з нею й плян лiквiдацii «куркуля», лiквiдацii всiх «капiталiстичних елементiв», що збереглися ще за доби НЕПу. «Елементи» цi затиснуто податковим i iншими пресами. Щодня лiквiдуються тисячi торговельних, ремiсничих приватних закладiв. Сталiн задумав за найкоротший час «догнать и перегнать в технико-економическом отношении капиталистические страны». Запланував цiлковиту реконструкцiю господарства Советського Союзу. У плянах своiх керувався вiн не iнтересами окремих нацiй, що входили до складу Советського Союзу, а iнтересами свiтовоi комунiстичноi революцii.
Найскладнiшою проблемою у плянуваннi «соцiялiстичноi» реконструкцii господарства СССР була проблема багатомiльйонного селянства Советського Союзу, що й слухати не хотiло про комуни. Сталiн i його зграя прекрасно розумiли це: вони мали досвiд 1919—20 рокiв, коли на спробу большевикiв запровадити так званий «военний комунiзм» селянство реагувало так, що не лишалося нiчого iншого, як вiдступити трохи назад i проголосити «нову економiчну полiтику».
