скачать книгу бесплатно
Соловецький етап. Антологiя
Антология
Юрiй Павлович Винничук
Великий науковий проект
Горезвiсна Соловецька каторга прийняла до себе майже всiх представникiв народiв СРСР i навiть Європи й Америки. Можна вважати, що советська табiрна система почалася, коли 13 жовтня 1923 року було створено Соловецький табiр особливого призначення з двома пересильно-розподiльчими пунктами у Архангельську та Кемi. Каторга проiснувала до 2 листопада 1939 р.
«Соловецькi табори – краiна мук i вiдчаю. Переважну бiльшiсть з тих, хто туди потрапляв, чекала загибель. У заплiснявiлих мурах монастиря, де колись ченцi кадили фiмiам покори Всевишньому, тепер фабрикували романтичну брехню про любов-ненависть i царство Боже на землi», – писав письменник І. Гришин-Грищук, який пережив сибiрськi табори.
Ця антологiя присвячуеться тому останньому етапу 1937-го року з Соловкiв до урочища Сандармох у Карелii, де було вистрiляно цвiт украiнськоi iнтелiгенцii, а серед них кiлька десяткiв науковцiв та бiля трьох десяткiв письменникiв – Валер’яна Пiдмогильного, Миколу Зерова, Павла Филиповича, Мирослава Ірчана, Валер’яна i Клима Полiщукiв, Олексу Слiсаренка, Григорiя Епiка, Юлiана Шпола, Василя Штангея, Марка Вороного, Михайла Лозинського, Леся Курбаса та багатьох iнших… Протягом п’яти днiв – 27 жовтня i 1—4 листопада – було убито 1111 в’язнiв.
Минуло 80 рокiв вiд цiеi дати.
Соловецький етап
Антологiя
Соловецька трагедiя
Соловецька каторга прийняла до себе майже всiх представникiв народiв СССР, а навiть Європи й Америки. З Соловкiв починаеться советська табiрна система, коли 13 жовтня 1923 р. було створено Соловецький табiр особливого призначення з двома пересильно-розподiльчими пунктами в Архангельську та Кемi. Каторга проiснувала до 2 листопада 1939 р.
«Соловецькi табори – краiна мук i вiдчаю. Переважну бiльшiсть iз тих, хто туди потрапляв, чекала загибель. У заплiснявiлих мурах монастиря, де колись ченцi кадили фiмiам покори Всевишньому, тепер фабрикували романтичну брехню про любов-ненависть i царство Боже на землi», – писав письменник І. Гришин-Грищук, який пережив сибiрськi табори.
«Не було в СРСР такоi соцiальноi верстви, представники якоi б не опинялись на Соловках, – зазначають упорядники грунтовного збiрника соловецьких матерiалiв «Остання адреса» (Киiв, 2003). – Це було справжне еднання всiх трудящих – робiтникiв, селян i, зрозумiло, «прошарку» – iнтелiгенцii. Не забував режим i про релiгiйних дiячiв. За вiдомостями самих репресивних органiв, у 1923—1924 роках було заарештовано 2 469 священнослужителiв, а в 1931—1932-му – 19 8126. Чимало з них опинились саме на Соловках. До того ж на островi серед в’язнiв були люди рiзних нацiональностей. Значний вiдсоток серед них завжди становили украiнцi».
За спогадами Семена Пiдгайного, якому пощастило вижити, до середини 1937 р. на Соловках було зiбрано найкращих представникiв «украiнськоi пiдсоветськоi iнтелiгенцii та украiнських комунiстичних кiл».
У нас прийнято вважати Сталiна найбiльшим тираном, але насправдi ще Ленiн вдавався до терору i вважав, що стару iнтелiгенцiю, старi полiтичнi сили треба усунути або знищити. От тiльки вiн росiйських письменникiв та вчених випустив за кордон, а украiнцi такого щастя не мали. В одному з листiв до Сталiна Ленiн писав: «Арестовать несколько сот и без объявления мотивов – выезжайте, господа!.. Харьков обшарить, мы его не знаем, это для нас «заграница». Чистить надо быстро…»
Дуже шкода, що не було вислано за кордон ще й украiнських iнтелектуалiв, якi б таким чином могли вижити, як вижили росiйськi. Своiх вони тодi ще жалiли.
Сталiн, керуючись настановами Ленiна, знищив майже до решти стару ленiнську гвардiю, а окрiм неi i бiльшiсть полководцiв. Заможне селянство вважалося теж ворогом, як i iнтелiгенцiя, а особливо та, яка втекла з Заходу, шукаючи раю в бiльшовицькому пеклi.
Чекiсти шили липовi справи тисячами, вигадуючи неiснуючi контрреволюцiйнi органiзацii, а потiм у 1938-му перестрiляли й тих, хто слухняно шив тi справи. Знищено було не тiльки рядових чекiстiв, але й великих начальникiв, як Балицький, Єжов, Ягода. В своему останньому словi перед розстрiлом 3 лютого 1940 р. Єжов заявив: «Я почистив 14 000 чекiстiв. Але величезна моя провина в тому, що я мало iх почистив».
Цiкаво, що найбiльше терор зачепив чекiстiв-евреiв, яких у 1935 роцi в НКВД працювало 40%, а в 1940 роцi iх залишилося 4% вiд усього особового складу.
«Серйозноi i спецiальноi розробки потребують питання моральних критерiiв, за якими дiяли чекiстськi органи, – пишеться в збiрнику «Остання адреса». – Тут можна вказати на одну характерну рису: з року в рiк iнструкцii з добору кадрiв усе менше нагадували про вiдданiсть «справi пролетарiату». Керiвникiв ЧК, а згодом ГПУ—НКВД, хвилювало насамперед iнше – вмiння працiвникiв бути дисциплiнованими, виконувати всi доручення, зберiгати секретнiсть у будь-якiй справi».
Уявлення про тогочаснi умови роботи дае невеличкий уривок з листа групи комунiстiв-чекiстiв до ЦК РКП(б) вiд 18 березня 1921 р.: «Як це не сумно, але ми повиннi зiзнатися, що комунiст, потрапляючи до каральних органiв, перестае бути людиною, а перетворюеться на автомат, який вводиться в дiю механiчно. Навiть механiчно мислить, бо в нього вiдiбрали право не тiльки вiльно говорити, але й вiльно iндивiдуально мислити… Тепер, якщо ми подивимося на комунiстiв, якi знаходяться у пролетарських каральних органах, то ми побачимо, що вони стоять поза полiтичним життям Республiки, оскiльки завдяки довгому перебуванню в каральних органах, завдяки одноманiтнiй, черствiй, механiчнiй роботi, що полягае тiльки у розшукуваннi злочинцiв i в знищеннi, вони поступово проти власноi волi стають iндивiдами, якi живуть окремим життям. В них розвиваються поганi нахили, як пихатiсть, честолюбство, жорстокiсть, черствий егоiзм тощо, i вони поступово, для себе непомiтно, вiдколюються вiд нашоi партiйноi сiм’i, створюючи свою особливу касту, що страшенно нагадуе касту колишнiх жандармiв… Будучи броньованим кулаком партii, цей самий кулак б’е по головi партii».
Багато чого автори цього листа визначили дуже влучно. Тенденцii, що виявилися ще на початку 20-х рокiв, не тiльки не зникли, а навпаки, змiцнилися в наступнi роки. І бив «броньований кулак» у першу чергу не по головi партii, а по представниках iнтелiгенцii, насамперед – староi украiнськоi iнтелiгенцii. Всебiчне нагромадження «компромату» проти неi почалося досить рано, як i досить рано розпочалося розгортання полiтичних процесiв за наперед пiдготовленим сценарiем.
Першим з них в Украiнi був процес над членами колишнього найпотужнiшого конкурента бiльшовикiв – Украiнськоi партii соцiалiстiв-революцiонерiв (УПСР) у травнi 1921 р. Цей процес вiдомий ще пiд назвою «справа Голубовича» (за iменем колишнього прем’ер-мiнiстра УНР Всеволода Голубовича). Усi обвинувачення мали виключно полiтичний характер i були пiдпорядкованi задуму «затаврувати» уряд Украiнськоi Народноi Республiки (за укладення миру з нiмцями у 1918 роцi, органiзацiю повстанськоi дiяльностi, за Варшавську угоду 1920 р. тощо).
Матерiали у цiй справi збирали чекiсти. Попередне слiдство здiйснював заступник начальника особливого вiддiлу ВУЧК С. Дукельський, а В. Балицький очолював спецiальну комiсiю. Згори з полiтбюро було «пiдказано», як готувати обвинувальний акт: «В обвинувальному актi вiдзначити зв’язок з бандитами та бiлогвардiйцями як на Украiнi, так i за кордоном… Процес використати, щоб дати характеристику поведiнки украiнськоi iнтелiгенцii».
До речi, свiдками на згаданому процесi були В. Затонський, колишнi члени УПСР П. Любченко, О. Шумський, І. Кулик, В. Еллан-Блакитний, Ю. Мазуренко. Лише В. Блакитний помре власною смертю, а решта дiячiв були знищенi.
Олександра Шумського, наркома освiти Украiни у 1924—1927 роках, було оголошено навiть лiдером «нацiонального ухилу» (разом з письменником Миколою Хвильовим та економiстом Михайлом Волобуевим). На початку 1927 р. його усунули з посади й вiдправили працювати в Росiю. У 1933 роцi його заарештовано, вiдправлено на Соловки, потiм – на заслання у Красноярський край. 1946 р., коли вiн повертався в Украiну, його було вбито за особистим розпорядженням Сталiна й Кагановича.
4 вересня 1926 р. заступник голови ГПУ УСРР Карл Карлсон, помiчник начальника секретного вiддiлу (СВ) Ошер Абугов i тимчасово виконуючий обов’язки начальника 1-го вiддiлення СВ Борис Козельський пiдписали службовий обiжник пiд назвою «Про украiнський сепаратизм». Стрижень цього важливого документа орiентував на збiр всебiчноi iнформацii про прихильникiв «украiнiзацii», насамперед з числа представникiв «правоi» украiнськоi iнтелiгенцii, тобто середовища украiнських iнтелектуалiв, зокрема тих, хто повернувся (або ще хотiв повернутися) в Украiну пiд впливом декларованоi «украiнiзацii». Автори цього закритого листа вiдверто пояснюють, чому це слiд робити:
«Та обставина, що украiнськi нацiоналiсти припинили вiдкриту боротьбу з Радянською владою i формально визнали ii, не означае, що вони остаточно примирилися з теперiшнiм станом речей i щиро вiдмовились вiд ворожих задумiв.
Тут наявною е не змiна iдеологii, а змiна тактики…
Термiн «культурноi роботи» заступив гасло збройноi боротьби за незалежнiсть, що провалилося.
«Культурна боротьба» набула величезноi популярностi i втягнула до лав своiх прибiчникiв переважну бiльшiсть найвиднiших представникiв украiнськоi контрреволюцii».
У листi названо найбiльш небезпечнi, з точки зору ГПУ, осередки украiнства, якi використовують умови «украiнiзацii» у своiх розрахунках. У першу чергу це – Украiнська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), «могутнiй оплот нацiоналiзму i чудове агiтацiйне знаряддя», Всеукраiнська академiя наук (ВУАН), яка «зiбрала навколо себе компактну масу колишнiх примiтних дiячiв УНР».
Докладно було проаналiзовано ситуацiю на селi, умови початку iндустрiалiзацii, тенденцii в середовищi украiнськоi емiграцii. І все це заради того, щоб зробити висновок про те, що «на роботу по украiнськiй громадськостi необхiдно звернути найсерйознiшу увагу», та пiдкреслити зростання активностi «ворожих нам соцiальних i полiтичних прошаркiв».
Отже, паралельно з офiцiйними декларацiями партiйних керiвникiв, ГПУ задовго до вiдкритого наступу на «украiнiзацiю» розгортало власну контрукраiнiзацiю, готуючи в такий спосiб компромат проти всiх, кого чекiсти вважали «небезпечними» для комунiстичного режиму. Знаючи це, можемо тепер зрозумiти, чому так блискавично точно ГПУ—НКВД пiзнiше, вже з кiнця 20-х рокiв, буде трощити украiнську iнтелiгенцiю.
Цiкаво, що украiнцiв не тiльки не випускали на Захiд, хiба що на короткий час, а навпаки, ще й заманювали в Украiну. Таке враження, що украiнiзацiя була задумана саме з тiею метою, аби заманити якомога бiльше украiнських емiгрантiв та втiкачiв. А потiм iх усiх знищили.
У 1935 роцi в Украiнi було заарештовано 24 934 осiб, у 1936-му – 15 717, у 1937-му – 159 573, у 1938-му – 108 006, у 1939-му – 12 000, у 1940-му – близько 50 тисяч.
Та повернiмося до соловецькоi трагедii. Як пишуть дослiдники, «на осiнь 1937 р. у багатьох соловчан термiни ув’язнення закiнчувались». Треба було вирiшувати, що з ними робити, оскiльки вихiд на волю цих людей, засуджених у бiльшостi за полiтичними статтями, був небажаний для режиму.
Збереглося чимало документiв про те, як в’язнi-украiнцi реагували на посилення режиму щодо них, зокрема, на вiдправку з iнших таборiв СРСР до Соловецького вiддiлення НКВД. Ось один з таких документiв – агентурна записка вiд 1 квiтня 1936 р.: «Арешт i вiдправка з Караганди подiяли приголомшуюче. Всi були обуренi раптовим вилученням з роботи i термiновою вiдправкою пiд конвоем у доволi важких умовах перевозки.
Чутно було багато нарiкань на адмiнiстрацiю Карлагу, на ГУЛАГ у цiлому…
У той же час давали поради… мовчати, потрiбно бути обережним, бо всi розмови будуть у кiнцевому рахунку вiдомi органам НКВД.
Тодi почали спiвати… Органiзатором спiву був Гоца. Першим помiчником його – Миколаенко. Спiвали все народнi пiснi, всi галицькi пiснi, релiгiйнi, австрiйськi, польськi, нiмецькi, чеськi, угорськi… Всi, крiм росiйських. І крiм революцiйних. Вийшло це випадково чи не випадково, але це факт».
З особливою увагою соловецькi в’язнi слiдкували за подiями в Украiнi. Наприклад, у груднi 1935 р. Ю. Самборський зауважив, що «останнiм часом почали звозити у Соловки украiнцiв з усiх таборiв, це засвiдчуе, що з украiнцями ще не закiнчили». У березнi 1936 р. М. Ірчан-Баб’юк говорив: «Переслiдування всього украiнського здiйснюеться з математичною планомiрнiстю, i, допоки живий Сталiн, Украiна не перестане бути об’ектом чистки, що не припиняеться».
До речi, жорстоким було ставлення не тiльки до украiнських, а й до iнших «нацiоналiстiв». У цьому зв’язку не можна не згадати цiлком слушне зауваження Жака Россi, автора унiкального «Довiдника по ГУЛАГу», про те, що пiсля жовтня 1917 р. було багато засуджених за «буржуазний нацiоналiзм». Спочатку серед них траплялись i росiяни, але на початок 20-х рокiв вони зникають: «Авторовi, який з 1937 до 1958 р. побував у десятках пенiтенцiарних закладiв, не довелось зустрiти жодного росiянина з цим обвинуваченням. Водночас чисельнiсть всiх неросiйських «буржуазних нацiоналiстiв» систематично зростае».
М. Ірчан-Баб’юк у груднi 1936 р., коментуючи виступ Сталiна на з’iздi рад, сказав: «У мене розвiялись всiлякi iлюзii щодо пом’якшення моеi долi, а також щодо амнiстii. Всi, хто мае 58-му статтю, тепер засудженi на фiзичне знищення».
Агенти ЧК старанно записували все, що було мовлено в таборах. Таким чином було зафiксовано багато цiкавих думок. Зокрема iсторик М. Яворський говорив 4 лютого 1936 р.: «Самогубство Скрипника було наслiдком його розчарування у Сталiнi, який змiнив свое ставлення до украiнських справ у 1932—1933 роках i пiдтримав Постишева у його боротьбi проти украiнського народу. Така змiна у настроях Сталiна особливо тяжко вiдбилася саме на Скрипниковi, оскiльки 1929 р. ЦК ВКП(б) санкцiонував не лiнiю Постишева, а лiнiю Скрипника. Спрямованiсть Постишева – довести Украiну до повного розчинення ii в «единой неделимой». Пiсля виконання цього завдання Постишев пiде на вiдпочинок, оскiльки, безсумнiвно, буде усунений Сталiним. Поки що боротьба проти украiнського нацiоналiзму не скоро вщухне. «Врятований» за Кагановича у 1936 роцi, обов’язково буде викритий Гринько як голова нацiоналiстичноi органiзацii. Тут, до речi, йому пригадають складання боротьбистського меморандуму проти ЦК КП(б)У у 1919 роцi».
Вiн мав рацiю. Постишев справдi пiшов на вiдпочинок, але… вiчний.
11 листопада 1936 р. Яворський каже: «Украiна – це тепер лише одна назва, оскiльки украiнського там нiчого немае… На Соловках за 150 рокiв iхнього iснування як царськоi в’язницi пробули лише 102 чоловiки ув’язнених, а скiльки ж тисяч прибуло на Соловки, рахуючи з 1923 р.?» У груднi 1936 р., говорячи про свое визволення, Яворський зауважив, що його, напевно, кудись вишлють, а там «удавлять, як кошеня, оскiльки вiн сам особисто вважае себе вiдкритим ворогом Радянськоi влади… Допоки мiй народ, тобто Украiна, бiдуе, я повинен або боротися, або сидiти у в’язницi, що також е боротьбою».
Такi необережнi, але смiливi слова, звiсно, лише пiдштовхували чекiстiв до повного знищення ворога, який не каеться.
Як вибивали зiзнання у нафантазованих злочинах, демонструе свiдчення одного з в’язнiв: «Менi пропонували написати заяву ще до арешту, що я член УВО. Потiм я все-таки пiддався провокацii, повiрив наполегливим запевненням слiдчого у те, що писати потрiбно, оскiльки цього вимагають iнтереси партii i Радвлади. Нинi я цiлком усвiдомив увесь розмах цiеi справи, ненавиджу себе за малодушнiсть i наiвнiсть… Вважаю, що Павло Постишев як головний махер цiеi уявноi справи УВО увiйде в iсторiю украiнського народу як найбiльш вiдразливий, жадiбно-кривавий погромник украiнсько-нацiональноi культурноi сили, народноi душi – iнтелiгенцii. Історiя не знае такого погрому на Украiнi. Усi iншi арешти, зокрема, так званих троцькiстiв та iнших, – це маскування поголовного погрому украiнських кадрiв… Пiд гаслом едино недiлимого Союзу… захищаеться едино недiлима Росiя».
Ось ще один уривок з доносу в квiтнi 1937 р.: «Гуцуляк розповiдав, як Балицький i Постишев покликали до себе Чичкевича i запропонували йому писати про дii УВО у блоцi з троцькiстами. Чичкевич пiшов додому i купив собi кiлька пляшок горiлки, випив, прийшов своечасно, але нiчого не написав. Тодi Балицький з Постишевим наказали його заарештувати i через деякий час викликали до себе в кабiнет заарештованого Чичкевича, пригостили цигаркою. «Ну як, – запитують, – усвiдомили? Будете говорити правду? Ви ж хотiли вбити…» Балицький показуе на себе i Постишева. Чичкевич кивнув головою, склали протокол i далi вже вiн писав на замовлення слiдчого».
У виступi на XII з’iздi КП(б)У у 1934 р. професора М.Чичкевича згадав В.Балицький: «Ми його допитували разом з П. Постишевим. Вiн дуже довго не говорив стосовно того, що ця форма (тобто тероризм. – Ред.), цей метод боротьби застосовуеться органiзацiею, вiн довго не зiзнавався, що у тому, що такого роду директиву дано з закордонного центру, з Берлiнського центру, але згодом, побачивши таку компанiю, як Постишев i Балицький, вирiшив зiзнатись (аплодисменти)».
Опинившись у концтаборi, украiнцi й надалi перебували пiд ковпаком, за ними стежили, фiксували iхнi контакти i розмови. В одному з циркулярiв зазначалося: «Пропонуемо усiх вище перерахованих ув’язнених взяти в агентурну розробку, встановивши за ними постiйне стеження… З’ясуйте iхнi зв’язки у таборi i поза ним, як цi зв’язки вiдбуваються, на якiй роботi використовуються, ставлення до безпосередньоi i громадськоi роботи. Вживiть заходiв до припинення тенденцiй до втечi. Надiшлiть на них дiловi i полiтичнi характеристики».
В агентурному повiдомленнi вiд 23 лютого 1937 р. читаемо: «Стае очевидним, що у Кремлi (тобто Соловецькому Кремлi. – Ред.) iснуе украiнська фашистська органiзацiя». У березнi 1937 р. таемний iнформатор повiдомляв: «Видно, що iснуе якась група… що згуртувалась як внутрiшня емiграцiя i живе яскраво визначеним i глибоко вкорiненим фашистським духом».
«Та перед тим, як чинити розправу, режим мусив бодай формально ii виправдати, – пишуть упорядники згаданого збiрника. – Тому вирiшили створити новi справи, тепер вже тюремнi. І iх створили, поклавши в основу повiдомлення iнформаторiв. Саме вони постачали «компромат» – вiдомостi про настроi, розмови, оцiнки, що iх висловлюють запланованi до знищення iншi в’язнi. І таку iнформацiю видобули, поклавши саме ii в основу багатьох розстрiльних справ.
Збереглась довiдка з 1956 р., що виразно фiксуе механiзм, за яким здiйснювались репресивнi акцii проти соловецьких в’язнiв: «На осiб, якi знаходились в ув’язненнi у Соловецькiй тюрмi, попередне розслiдування не проводилось, а за агентурними вiдомостями або за довiдкою по старiй слiдчiй справi виносились на засiдання Особливоi трiйки, яка i ухвалювала свое рiшення». Цi матерiали стали основою для тюремних справ, а також «розстрiльних» протоколiв засiдання особливоi трiйки Управлiння НКВД по Ленiнградськiй областi, на пiдставi яких, власне, i вiдбулася каральна акцiя».
Незабаром пiсля розстрiлу тисячi ста одинадцяти полiтичних в’язнiв розпочалася чистка в рядах соловецького начальства. Начальника Соловецькоi в’язницi Івана Апетера арештували 26 грудня 1937 р. i розстрiляли в Москвi 22 серпня 1938 р.
Його заступник Петро Раевський начальником побув не довго – лише до жовтня 1938 р. Вiдтодi вiн працював начальником Новочеркаськоi в’язницi НКВД. 10 листопада 1939 р. його заарештували i невдовзi розстрiляли.
Пiд «розстрiльними» протоколами трiйки УНКВД по Ленiнградськiй областi стоiть пiдпис Леонiда Заковського, справжне iм’я якого Генрiх Штубiс. Один з найвiдомiших чекiстiв сталiнськоi доби, латиш за походженням, Заковський належав до ревних виконавцiв репресивноi полiтики, про його дiяльнiсть було створено чимало мiфiв i легенд.
Вiн був особою, близькою до Ф. Дзержинського, i зробив блискавичну службову кар’еру. Але його жорстокiсть вражала навiть колег. Про нього згадував колишнiй вiдповiдальний спiвробiтник НКВД М. Шрейдер: «Коли Заковський, вiдомий старим чекiстам як кар’ерист i аморальна людина, прибув до Ленiнграда, там розпочалися безпiдставнi арешти комунiстiв i керiвних позапартiйних спiвробiтникiв, яких звинувачували у приналежностi до троцькiстсько-зiнов’евськоi опозицii. Чекiсти, якi працювали у той перiод у Ленiнградi, розповiдали, що за наказом Заковського у числi iнших було заарештовано, вислано або розстрiляно багато радянських громадян лише за те, що вони мали таке саме прiзвище, як вбивця Кiрова Нiколаев».
Активнiсть начальника УНКВД по Ленiнградськiй областi у викриттi ворогiв народу була настiльки бурхливою, що керiвникам НКВД часом доводилося навiть стримувати його. Скажiмо, коли Заковський написав довiдку про незадовiльну роботу вiйськових заводiв мiста i вимагав покарати винних, то навiть Ягода здивувався: «А де тут контрреволюцiя, де шкiдництво?»
Робота Заковського у Ленiнградi дiстала найвищу оцiнку керiвництва. 26 листопада 1935 р. вiн здобув звання комiсара державноi безпеки 1-го рангу, яке дорiвнювалося званню командарма 1-го рангу i сучасному званню генерала армii, а потiм нагороджений орденом Червоноi зiрки i орденом Ленiна.
Заковський нахвалявся, що й самого Карла Маркса змусив би зiзнатися у роботi на Бiсмарка, i мав серед ежовцiв репутацiю начальника, у якого всi 100% заарештованих зiзнавались у шпигунствi.
Інколи Заковський i сам брав участь у знищеннi «ворога». Коли Єжов розпочав чистки людей Ягоди, чекiстiв арештовували i розстрiлювали одного за одним. Але заарештувати начальника 7-го iноземного вiддiлу НКВД комiсара 2-го рангу А. Слуцького не наважувався. Тодi вiн доручив Фриновському «розв’язати» це питання. 17 лютого 1938 р. начальник ГУГБ запросив Слуцького до свого кабiнету на доповiдь. Невдовзi туди завiтав Заковський i сiв поруч iз доповiдачем. У серединi доповiдi Заковський несподiвано накинувся на Слуцького та затис йому рота хустиною з хлороформом. Тут же з сусiдньоi кiмнати з’явився Альохiн зi шприцом у руцi й зробив жертвi iн’екцiю отрути. Спiвробiтникам НКВД повiдомили, що Слуцький перенервував пiд час доповiдi, а газета «Правда» надрукувала зворушливий некролог про вiрного сина партii.
Та навiть i ця активнiсть не врятувала Заковського вiд загибелi. 16 квiтня 1938 р. його усунули з усiх посад у НКВД, через чотири днi призначили начальником будiвництва Куйбишевського гiдровузла, а ще через дев’ять днiв заарештували. 29 серпня 1938 р. Вiйськова колегiя Верховного суду СРСР засудила Заковського на смерть. Вирок було виконано того ж дня.
Були знищенi i його найближчi родичi.
16 серпня 1937 р. з’явилася спецiальна директива М. Єжова:
«1. З 25 серпня розпочати i в двомiсячний термiн закiнчити операцiю по репресуванню найбiльш активних контрреволюцiйних елементiв з числа утримуваних у тюрмах ГУГБ, засуджених за шпигунську, диверсiйну, терористичну, повстанську i бандитську дiяльнiсть, а також членiв антирадянських партiй та iнших контрреволюцiонерiв, якi проводять у тюрмах ГУГБ активну антирадянську роботу.
У Соловецькiй тюрмi ГУГБ репресуванню пiддати також бандитiв i карнi елементи, якi ведуть у тюрмi злочинну роботу.
2. Всi перерахованi контингенти пiсля розгляду iхнiх справ на Трiйках при УНКВД пiдлягають розстрiлу.
3. Вам для Соловецькоi тюрми затверджено для репресування 1200 осiб».
19 серпня 1937 р. ця директива надiйшла у Ленiнград, i Л. Заковський передав ii для виконання своему заступниковi В. Гарiну. У серпнi i вереснi керiвництво i оперчекiстська частина Соловецькоi тюрми пiдготували i передали в Ленiнград 1116 довiдок i тюремних справ на в’язнiв, якi пiдлягали розстрiлу. Потiм були складенi «розстрiльнi» протоколи.
16 жовтня 1937 р. Л. Заковський надiслав заступниковi начальника адмiнiстративно-господарського управлiння УНКВД Ленiнградськоi областi капiтану держбезпеки Михайлу Матвееву розпорядження: «Предлагается осужденных Особой Тройкой УНКВД ЛО согласно прилагаемых к сему копий протоколов Тройки за №№ 81, 82, 83, 84 и 85 от 9, 10 и 14 октября с/г—ВСЕГО в количестве 1116 человек РАССТРЕЛЯТЬ. Для этой цели Вам надлежит немедленно выехать в г. Кемь и связавшись с Начальником Соловецкой тюрьмы ГУГБ Ст. майором Госбезопасности т. Апетер, которому одновременно с этим даются указания о выдаче осужденных, – привести приговора в исполнение согласно данных Вам лично указаний.
Исполнение донесите, представив по возвращении акты».
Соловецьких в’язнiв етапували морем до Кемi, звiдти залiзницею iх перевезли до Медвеж’егорська в Карелii, де розмiстили у слiдчому iзоляторi НКВД. Саме тут 27 жовтня 1937 р. Матвеев прийняв вiд Раевського першу партiю в’язнiв (207 осiб вiдповiдно до протоколу №81). Звiдси в’язнiв вивезли в урочище Сандармох, де того самого дня i розстрiляли. Для катiв це стало несподiваним уроком: в’язнi намагалися втекти i нападали на конвой. Тодi пiдсилили засоби безпеки. Решту ув’язнених, яких розстрiлювали з 1 по 4 листопада, спочатку роздягали до нижньоi бiлизни, зв’язували руки i ноги, затикали кляпом рота, а потiм штабелями складували на вантажну машину й вивозили на мiсце розстрiлу.
Матвеев особисто (iнодi за допомогою помiчника коменданта УНКВД Ленiнградськоi областi молодшого лейтенанта держбезпеки Г. Алафера) в урочищi Сандармох щодня розстрiлював вiд 180 до 265 в’язнiв. Розстрiлював, як сказано в одному з документiв, «быстро, точно и толково».
Пiсля проведених екзекуцiй М. Матвеев був нагороджений («за успешную борьбу с контрреволюцией») цiнним подарунком i орденом Червоноi зiрки. А невдовзi його заарештували за те, що вiн виконав незаконний, як з’ясувалось, наказ Л. Заковського i за знущання над соловецькими в’язнями. 30 травня 1939 р. Матвеева було засуджено Вiйськовим трибуналом вiйськ НКВД до 10 рокiв позбавлення волi. Однак сидiти йому довелось недовго: почалась вiйна, i його у 1941 роцi звiльнили, вiдновили у званнi i в партii. Вiн повернувся в Управлiння НКВД Ленiнградськоi областi, пiд час вiйни був заступником начальника внутрiшньоi тюрми, став кавалером ордена Ленiна. Вiн пережив вiйну, у 1949 роцi звiльнився «за станом здоров’я» i помер аж у 1971-му.
Ще 509 соловецьких в’язнiв, засуджених особливою трiйкою Управлiння НКВД по Ленiнградськiй областi, були знищенi в груднi 1937-го i в сiчнi 1938 р. Вказiвка Заковського Апетеру пiдготувати цих в’язнiв для передачi начальнику конвою датована 28 листопада 1937 р. За наявною версiею, цих в’язнiв, серед яких також було чимало вiдомих украiнцiв, розстрiляли на пустищi Койранкангас пiд Токсово.
Акти про виконання вирокiв цього разу пiдписанi приятелем Матвеева комендантом УНКВД Ленiнградськоi областi О. Полiкарповим. Його доля склалася iнакше: пiсля арешту Матвеева вiн зрозумiв, що на нього чекае така сама доля, написав передсмертного листа i 14 березня 1939 р. застрелився.
І нарештi, останню групу соловчан-в’язнiв за протоколом № 303 вiд 14 лютого 1938 р. розстрiляли просто на Соловках. Пiдписав документи про розстрiл майор держбезпеки Микола Антонов (Грицюк). А 23 жовтня 1938 р. вiн був заарештований i 22 лютого 1939 р. розстрiляний.
Отже, всього було розстрiляно 1627 ув’язнених. В тому числi:
1. За троцькiстську дiяльнiсть – 780.
2. За шпигунство – 123.
3. За терористичну дiяльнiсть – 106.
4. За нац. к/р дiяльнiсть – 205.
5. За повстанську дiяльнiсть – 147.
6. За фашистську дiяльнiсть – 44.
7. За шкiдництво – 43.
8. За бандитизм (карний) – 179.
«У пiдсумку, те, що вiдбувалося в урочищi Сандармох, – як висловилася Оксана Забужко, – це геноцид елiти. Сандармох е символом кiнця украiнськоi iнтелектуальноi елiти як окремого iсторичного феномена. І з того часу вона все нiяк не може вiдродитися».
Ю. Винничук
Соловецька каторга
№1
Лист селянина з Киiвщини
(Рiк народження 1888)
Жив собi я у селi, господарював, мав собi чималу сiм’ю, 7 душ, i усього мав 3,5 десятини землi; було менi дуже тяжко виховувать дiтей, ну усе-таки, живши при сiм’i, веселився, бо любив ii.
Тiльки було дуже важко жити менi через Большовицьку Владу, що вона так iзнущалася iз украiнського селянства, забирала, обдирала, арештовувала; ну не давала селянству нiчого: нi мануфактури на одяг, нi шкiр на обув, нi iнвентарю на обробiток землi. І дуже було важко дивиться на цю справу; навiть i дiтям зшиткiв не було i книжок на освiту. У селян все забирали i руйнували, а заробiткiв не давали. І це так було i менi i взагалi усiм громадянам на Украiнi.
Знаю, як сегоднi, що це було проти 10 ІV 1929 року. Гарненько наробившись, я i усi дiти i жiнка посходилися увечерi до хати, посiдали собi, повечеряли, посовiтувалися про завтрiшнiй день, як у мене велося, а й не знали, що надi мною думае Большовицьке ОГПУ. Полягали собi спати, коли слухаю, аж собака гавка. Ідуть. Я думав, що хто iз наших громадян. Коли нi. Вiдчиняю дверi, коли уходить у хату iз револьверами три чоловiки незнакомi i кажуть: «Можна вас обшукати?» Я кажу: «Будьте ласкавi». Перекидали менi усi речi, не знайшли нiчого, а потiм кажуть: «Убирайся, ходiм з нами». І я пiшов. Коли розiбрав, аж то ОГПУ. Приводять нас у сiльраду, коли там iще есть нашi громадяне. Я питаю: «За що?» Кажуть: «Не знаемо». Коли iще приводять, i назбирали нас одинадцять чоловiк. Дiждали ми ранку. Ведуть одправлять нас у Росiю. І садовлять нас мiж тих, що той жiнку порубав, той брата зарубав, той сусiда убив i всиротив сiм душ. Стало нам страшно, що змiстили нас умiстi з ними. І так, що нема нам нi сiсти нi лягти i не допускають до нас нашоi родини, навiть не допускають, щоб i iсти два рази у день принесли.
Сидимо ми день, сидимо два, зробили нам допит, а у камеру набили так, що нема де лягти i нема чим дихать. Просидiли ми так 10 день. На одинадцятий день приiжджае iз ГПУ 22 чоловiк i забирають нас у м. Киiв у Бупр, Лук’яновка № 2. Приводять нас i заганяють у пересильну кiмнату, аж там уже е чоловiк 150. Нiгде не тiльки сiсти, ну й стати. Ми там побули до 7 годин вечора. Це було 19 IV 29 року. Із вiдцiля нас переводять у карантин, в 9 камеру. Загнали нас туди 85 чоловiк. Там ми пробули 2 днi i зробили там нам медичний огляд. У 9 камерi попали ми мiж таких, що забрали у нас усi речи i iжу. Остались ми без нiчого. На третiй день нас вiдокремили вiд iх, i ми вже думали, що буде лiпше. Коли загонять нас у одиночку, може хто був у нiй, то зна. Площi 20 квадрат. аршин, а нас туди посадили 20 громадян. Ввiйшли ми, поставали i не знаемо, що i робити. Може стояли так 3 години; не могли один до другого балакати. А потiм стали совiтуваться, як ми тут отаборимося. Стали мiркувать. Обмiркувались, що, як не полягаемо, так двом мiсця нема. То ми вирiшили двом на нас прямо лягати, та не можна було так спати. Так ми: два не спить, а потiм два устае, а тi лягають. І так чергувалися два тижнi, аж поки нас перевели на Слiдствений Корпус. (Так називаеться у нас у Киевi колишня жiноча тюрма). Ну ми думали, що там нам получша, аж нi.
Пригонять нас на 3 корiтар у 3 камеру, може ii хто зна. Де було при царi Миколi 16 чоловiк у камерi, так нас загнали туди 72 чоловiки. І так я сидiв там 5 мiсяцiв.
Коли я видержав карантiн i посадили мене у слiдствену камеру, тодi визивае мене слiдчий. Ізробив менi допит, виставив менi статьi i надсилае мiй протокол до Харкiвськоi Наради i не тiльки мiй, ну усiх тих полiтичних, котрим iзробили допит. Ждемо аж до 24 IV, – не чуть нам нiчого. Коли приходять уночi, в одинадцять годин вечора, i забирають 17 чоловiк. Ми не знали, де iх дiли, аж поки iхнi дружини не узнали, що iх розстрiляли. А другий вечiр, – 13 чоловiк. І так ми думали, – всiх розстрiляють. А пiсля того так: 2 чол., 3 чол., 5 чол. i пошти кожноi ночи. І так я сидiв на смертному корiтарi аж до 24 VII 29 р.
