Казки

скачать книгу бесплатно

Казки
Ганс Крiстiан Андерсен

Ганс Крiстiан Андерсен (1805—1875) – датський письменник, автор всесвiтньо вiдомих казок для дiтей i дорослих, таких як «Кресало», «Принцеса на горошинi», «Дюймовочка», «Дикi лебедi», «Снiгова королева», «Гидке каченя» та багатьох iнших. Андерсен не був першовiдкривачем у жанрi датськоi казки, проте саме йому вдалося, зберiгаючи найкраще з народних традицiй, надати своiм героям справжнiх людських рис i створити чудовi казки, якими вже понад сто рокiв зачитуються читачi в усьому свiтi.

Ганс Крiстiан Андерсен

Казки

Славетний датський казкар

Дорогi читачi, дiвчатка й хлопчики!

Перед вами нова книжка казок. Ви, звичайно, переглянете спочатку малюнки, як завжди це бувае, а вони такi цiкавi, що вам захочеться швидше дiзнатися, про що тут написано. Потiм ви сядете читати або попросите когось iз дорослих почитати вам уголос, i я знаю напевне, що ця книжка стане для вас однiею з улюблених. Так було з усiма дiтьми, хто тiльки познайомився з цими чудовими казками. А читали iх мiльйони рiзних дiтей у рiзних краiнах, бо вони перекладенi багатьма мовами свiту: росiйською, французькою, англiйською, нiмецькою, iндуською, iталiйською… Та всiх не перелiчиш! І я, коли була малою, слухала iх, потiм читала сама i тепер люблю перечитувати, як, напевне, i вашi батьки, як багато дорослих i навiть лiтнiх людей.

У дитинствi завжди захоплюють надзвичайнi подii, цiкавi дивовижнi пригоди, чеснi i смiливi героi. Саме про них розповiдае нам автор цих казок. Героi, нiби добрi знайомi, живуть десь поблизу нас, i ми часто з ними зустрiчаемося, лише не бачимо iх, не помiчаемо, бо вони не тiльки люди, а й птахи, звiрi, рослини i навiть речi. Але й такi героi поводять себе як справжнi люди – розмовляють, вiдчувають, дружать або, навпаки, сваряться. У казках завжди перемагае все хороше, чесне, правдиве, i, прочитавши iх, думаеш: яка хороша, добра людина написала iх. Мабуть, вона дуже любила дiтей, хотiла, щоб люди жили в дружбi, в мирi, щоб вони були чесними, справедливими, працьовитими.

Цi казки, що стали подарунком для дiтей усього свiту, написав видатний датський письменник Ганс Крiстiан Андерсен. А про себе самого вiн розповiв у своiй книжцi «Казка мого життя». І справдi, в його життi було багато незвичайного i повчального для всiх.

Славетний казкар Ганс Крiстiан Андерсен народився 1805 pоку в Данii, у маленькому мiстi Оденсе, на островi Фюн…Бiдна комiрчина, заставлена верстатами та рiзним iнструментом шевця-батька, пiд вiкном горища, на ринвi, – ящик iз землею. Там ростуть цибуля та петрушка – увесь город матерi. Бiля хатинки один кущик агрусу – садок для хлопчика Ганса, який дивиться на навколишнiй свiт то гостро спостережливими, жвавими, то задумливими, мрiйливими очима.

Батько й мати цiлiсiнький день працюють, усе життя борючись зi злиднями, i сусiди частенько жалiють i молодих батькiв, якi ледве зводять кiнцi з кiнцями, i маленького худорлявого хлопчика. А хлопчик почувае себе найщасливiшою у свiтi дитиною. Їхня тiсна комiрчина здаеться йому багатою i розкiшною, адже на всiх стiнах висять чудеснi картинки, а над верстатом – навiть поличка з книжками. Таке не у кожного е! На дверях намальований чудовий краевид, i хлопчик годинами дивиться на нього, гуляе мiж тiнистими деревами, плавае в спокiйному озерi, зображеному там.

Батьки дуже любили свою едину дитину. Весь вiльний час тато вiддавав синовi, гуляв з ним, робив йому рiзнi iграшки. Були у Ганса i рухливi млинки, i мальовничi панорами, i ляльки, що кивали головами. А вечорами, коли тiнi у кутках убогоi комiрчини густiшали, батько читав дружинi i синовi цiкавi книжки – байки Лафонтена, комедii Гольберга, а найчастiше товсту i дуже цiкаву збiрку казок «Тисяча i одна нiч». Чи не найбiльше в життi любив маленький Ганс слухати цi батьковi читання i мрiяти при тьмяному свiтлi домашнього гасничка. Любив хлопчик i спостерiгати веселi розваги мiсцевих ремiсникiв та матросiв.

У старовинному мiстi Оденсе збереглося багато давнiх звичаiв, якi вже перевелися i в столицi Данii Копенгагенi, i по iнших великих мiстах. По-особливому вiдзначали ремiсники i городяни мiста рiзнi урочистi цеховi подii. Вони, наприклад, влаштовували гучне своерiдне свято в день перемiщення вивiсок. Усi цеховi майстри, пiдмайстри, учнi йшли шумливою процесiею з прапорами i списами вулицями мiста, а на списах жовтiли лимони, майорiли барвистi стрiчки. Попереду всiх з рiзними вихилясами бiг Арлекiн, видзвонюючи бубонцями, а за ним поспiшали iншi витiвники. Цiкавими були розваги матросiв. Вони гуляли у свята вулицями Оденсе з музикою i прапорами. Їхня гулянка завжди закiнчувалася боротьбою двох молодих шибайголiв на дошцi, перекинутiй з одного човна на другий. Переможцем був той, хто втримувався на дошцi, а переможений пiд регiт глядачiв намагався виринути з води.

Захоплювався маленький Ганс i дивними вiзерунками мiсцевих рiзьбярiв. У мiстечку було багато умiлих майстрiв по дереву, i старовиннi будинки прикрашала iхня вигадлива рiзьба. На одному з таких будинкiв висiв щит з вирiзаною рамкою з тюльпанiв та троянд, а в рамцi був викарбуваний рiк, коли його збудували, i цiлий вiрш. Цей будинок i змалював майбутнiй казкар в однiй зi своiх казок.

Дiд маленького Ганса був теж рiзьбярем по дереву. Старий i немiчний, вiн уже не мiг працювати, але завжди вирiзав з дерева рiзнi химернi фiгурки: людей iз головами тварин, тварин з крилами, дивовижних птахiв. Цi фiгурки вiн складав у кошик, а потiм ходив i дарував iх сiльським дiтям та жiнкам. Багато таких подарункiв мав i Ганс.

Маючи немiчного чоловiка, бабусi доводилося самiй працювати. Старенька доглядала садок при мiськiй лiкарнi i часто приносила звiдти своему единому улюбленому внуковi букетики запашних квiтiв. Хлопчик ставив iх у воду над скринькою, на якiй вiн спав, i годинами милувався ними. Лiжка для нього не було де поставити в тiснiй комiрчинi.

Хлопчик завжди почувався щасливим i завжди знаходив для себе якесь заняття. То вiн уважно розглядав листя на кущику агрусу: як воно розпускалося з маленьких бруньок, виростало, а на осiнь жовкло, сохло i опадало, – то його увагу привертала якась комашка, квiтка чи камiнець. Усе для нього було живе, мало власну цiкаву iсторiю. Вiн помiчав те, повз що iншi проходили байдуже. Упродовж дня вiн мiг сидiти тихо зi своiми iграшками, шити вбрання лялькам i грати у театральнi вистави.

Одного разу батьки повели Ганса в театр, i вiдтодi театр став його мрiею. Часто вiдвiдувати вистави вони не мали можливостi, але двiчi-тричi на рiк такi щасливi випадки траплялися. До того ж хлопчик завiв дружбу з рознощиком афiш, i за те, що допомагав йому, той дарував своему помiчниковi щодня одну афiшу. Ганс читав заголовки п’ес, список дiйових осiб i мiг вигадувати цiлi комедii, змiшуючи все те, що чув вiд батька, що бачив у театрi, i ставити iх зi своiми ляльками.

Вiн рiс мрiйливим, ласкавим хлопчиком, йому здавалося, що всi його люблять. Досi так i було. Ганс часто бiгав до стареньких бабусь, якi доживали свiй вiк у притулку для бiдних, i вони розповiдали йому безлiч народних казок та рiзних iсторiй, а потiм вiн i сам починав iм розповiдати те саме, тiльки додаючи багато свого. Старi хитали головами i дивувались – який бо ж розумний хлопчик росте!

У школi, куди його вiддали згодом батьки, Ганс був наймолодший. На перервах учитель гуляв з ним за руку, щоб його не збили з нiг старшi учнi. Його дивував цей незвичайний хлопчик. Якось учитель покарав старшого хлопця, який не вивчив урок. Нараз маленький Андерсен почав гiрко плакати i просити, щоб учитель пробачив винного. Вiн не мiг заспокоiтися, поки той не вибачив покараного.

Та ось Ганса спiткало перше велике лихо. Батько його все життя журився, що не мiг учитися, не мав освiти, нiде не бував, нiчого не бачив. І вiн вирiшив стати солдатом. Йшли наполеонiвськi вiйни, Данiя була в союзi з Францiею, а Наполеон був улюблений батькiв герой. В армii йому довелося бути недовго. Незабаром уклали мир, i Андерсен повернувся додому. Важкi солдатськi походи похитнули його здоров’я, i вiн помер.

Життя стало дуже важким для малого Ганса. Мати щодня ходила на поденну роботу (ледь перебивалися з хлiба на воду), а хлопця лишала напризволяще. Вiн був цiлком поглинутий своiм ляльковим театром, своiми комедiями. Старенька вдова давала йому читати книжки, i вiн читав усе, що потрапляло до рук, i проштудiював трагедii Шекспiра i чимало iнших класичних творiв.

Багато однолiткiв Ганса, дванадцяти-, тринадцятилiтнi хлопцi працювали на фабрицi. Мати вирiшила вiддати на фабрику i Ганса. Спочатку все йшло гаразд. Хлопець не перевтомлювався на роботi. Вiн мав дуже гарний голос i частенько замiсть роботи спiвав, декламував цiлi сцени з комедiй Гольберга i трагедiй Шекспiра своiм товаришам по роботi. Всi пiдмайстри i робiтницi були дуже задоволенi i охоче виконували за нього його частку роботи. Та ось один з пiдмайстрiв почав жартувати, що Ганс не хлопець, а дiвчина: i спiвае високим i нiжним голосом, i сором’язливий та тихий, як дiвчинка. Жарти перейшли в глузування, i вдома хлопець, плачучи, сказав матерi, що вiн бiльше нiзащо не пiде на фабрику.

Невдовзi мати вдруге вийшла замiж, знову за шевця, ще зовсiм молодого. Нiяких прикростей вiд нього Ганс не зазнав. Вiтчим був спокiйний, тихий, але вiн зовсiм не втручався у виховання хлопчика i не звертав на пасербка нiякiсiнькоi уваги. Сидить собi хлопець, годинами шие лялькам вбрання, щось бурмоче до них, – ну й добре, що нiкому не заважае. А мати навiть казала: це стане йому в пригодi, вiн обов’язково буде кравцем. Нi, син не хотiв бути кравцем, не хотiв йти в навчання до першого в мiстi кравця Стегмана.

– Я хочу грати в комедiях, бути актором, – сказав вiн матерi i, не зважаючи на ii розпач, тiльки й твердив про це.

Багато освiчених родин в Оденсе зацiкавилися хлопцем, який так любив читати i знав слово в слово безлiч уривкiв з рiзних драматичних творiв, а до того ж мав прекрасний голос. Його часто запрошували в гостi, i вiн розважав товариство своею декламацiею та спiвами. Але нiхто досi не турбувався про його долю, про його майбутне, нiхто не думав, що здiбному хлопцевi треба всерйоз учитися, що йому треба допомогти вийти на широкий життевий шлях.

Та ось один старий морський полковник пообiцяв узяти його до палацу в Оденсе, де перебував тодi датський принц.

– Якщо принц спитае вас, чого вам найдужче хотiлося б, скажiть, що ваше найпалкiше бажання – вчитися в гiмназii.

Полковник виконав свою обiцянку, i на запитання принца Андерсен вiдповiв йому так, як порадив добрий друг. Але принц сказав, що гарно спiвати та декламувати – це ще не е ознакою генiя, треба пам’ятати, який важкий i довгий шлях навчання, тому краще йти вчитися якомусь ремеслу. Так хлопчик повернувся нi з чим, хоча для вступу до гiмназii дiтям багатiiв зовсiм не треба було мати нiяких ознак не тiльки генiальностi, а навiть i будь-яких особливих здiбностей.

Хлопець знову почав ходити до школи для бiдних, де вчили сяк-так, аби дiти вмiли читати та трохи рахувати. А роки минали, треба було серйозно думати про долю Ганса, i мати наполягала, щоб син iшов учитися до кравця. Хлопець зi сльозами на очах благав, щоб вона вiдпустила його до Копенгагена. Вiн плекав мрiю про театр, про мистецтво i вiрив, що в столицi досягне свого.

Нiчого не можна було вдiяти з цим палким бажанням. І ось мати зiбрала в маленький вузлик жалюгiднi синовi речi, зав’язала в хустинку десять далерiв – грошi, складенi за багато рокiв, а три далери дала поштаревi, який обiцяв провезти хлопчика «слiпим» пасажиром, тобто без квитка – «зайцем».

Настав день вiд’iзду. На свiтанку мати провела Ганса за мiську браму. Там уже чекала iх стара, зовсiм посивiла бабуся. Обидвi жiнки зi сльозами на очах обняли хлопця, поштар засурмив у рiжок, i дилiжанс рушив. Перед хлопцем був далекий невiдомий шлях…

Вiн опинився сам у великому мiстi Копенгагенi. Безпосереднiй, щирий i довiрливий, не розумiючи, що iснуе рiзниця в соцiальному становищi людей, не знаючи нiяких умовностей у взаеминах з людьми, вiн звертаеться до багатьох, розповiдае про свое життя, про своi мрii i надii. Поети, актори, незнайомi жiнки, випадковi сусiди на гальорцi в театрi слухають незвичайного хлопця. Хто дивиться на нього як на дивака, хто зворушений i щиро хоче йому допомогти хоча б порадою…

Десять далерiв, зав’язанi матiр’ю в хустинку, вiн скоро прожив, але його тримала впевненiсть, що, врештi-решт, вiн таки досягне свого. Скiльки разiв, повертаючись до комiрчини, що вiн ii винайняв за грiш, вiн втiшае себе думкою: «Треба багато страждати, зате потiм з тебе вийде щось путне».

Однак було цiлком очевидно: хлопець мав якiсь здiбностi, вiн, безперечно, був талановитим. Але в чому саме? Це ще важко було визначити.

Один актор, вражений голосом i емоцiйнiстю хлопця, зiбрав серед своiх колег – письменникiв, композиторiв – трохи грошей на життя для Андерсена i став давати йому уроки спiвiв. Життя трохи усмiхнулось i сповнило серце надiями. Та ненадовго. У хлопцiв у такому вiцi часто ламаеться голос i тимчасово зникае зовсiм. Так трапилось i з Андерсеном. Знову почалося напiвголодне iснування, рiзнi спроби знайти роботу. Коли наближався обiд, вiн iшов з дому, i хазяйка думала, що хлопець обiдае у когось iз знайомих. А Ганс сидiв у мiському «Королiвському» саду i iв копiйчану булку. Тiльки вiра в майбутне не давала занепадати духом. «Ну, нiчого, невдовзi все буде гаразд», – думав вiн, хоча особливих пiдстав для таких висновкiв нiбито й не було. Та кожне привiтне слово, навiть просто сонячний день окрилювали його. Андерсен пише, як одного разу «навеснi вийшов погуляти у Фредерiксберзький сад. Дерева були вкритi свiжою зеленню, що тiльки-но визирнула, сонце просвiчувало крiзь листя, трава була така запашна, пташки так чудово спiвали, i вся моя душа сповнилась захоплення. Я обняв стовбур найближчого дерева i став укривати його поцiлунками. «Та вiн з глузду з’iхав, чи що?» – вигукнув, проходячи повз мене, сторож.

Я злякався, втiк звiдти i тихо, статечно побрiв додому».

Кожна людська усмiшка була для нього мов сонячний промiнь, та тiльки вiн не розбирався в усiх усмiшках! «На мене дивились як на якесь курйозне явище, розважалися мною, а я бачив у кожнiй усмiшцi схвалення. Один з моiх друзiв згодом розповiдав менi, що вiн побачив мене в ту пору в домi одного комерсанта, куди мене покликали i для забави попросили продекламувати один з власних вiршiв. Я, не кваплячись, виконав бажання присутнiх, але продекламував з таким почуттям, з такою непiдробною щирiстю, що здивування перейшло в спiвчуття».

Хлопець почував себе цiлком залежним вiд ставлення до нього «добрих людей». Усi, хто для нього щось робив, i тi, хто нiчого не робив, повчали його, кожен хотiв, щоб Андерсен дослухався тiльки до його порад i йшов тим шляхом, який вони для нього намислили. До його перших лiтературних спроб бiльшiсть його знайомих поставилася як до заняття, на яке не варто марнувати час.

Але, на щастя, серед багатьох нових знайомих були i щирi розумнi люди, якi розумiли, що Андерсеновi передусiм треба вчитися, що вiн, з його здiбностями, мусить мати вищу, унiверситетську освiту, а не якiсь випадковi елементарнi знання. Шiстнадцятилiтнього Ганса влаштували в гiмназiю в невеличкому мiстi Слагельсе.

Директор театру в Копенгагенi Коллiн виклопотав для нього стипендiю i сам стежив за навчанням Андерсена. З того часу Коллiн i вся його родина стали найближчими людьми для Андерсена, хоча самi вони, статечнi, розсудливi i спокiйнi, часто i не розумiли поетичноi, вразливоi натури юнака.

Скiльки ж приниження i гiркоти довелося зазнати шiстнадцятилiтньому юнаковi в гiмназii! Але нехай вiн сам розкаже про це: «У гiмназii мене посадили з маленькими хлопчиками у другий клас. Адже я, по сутi, нiчогiсiнько не знав. Я був схожий тепер на вiльну пташку, посаджену в клiтку. Бажання до навчання у мене було велике, але давалося воно менi важко. Становище мое можна було порiвняти зi становищем людини, яка не вмiе плавати, а ii кинули в море. Йшлося про життя i смерть, i я з усiх сил боровся з хвилями, що загрожували потопити мене: одна хвиля називалася математикою, друга – граматикою, третя – географiею i т. iн. Я захлинався i боявся, що менi нiколи не пощастить виплисти. То я перебрiхував iмена, то переплутував назви, то задавав неймовiрнi запитання, якi не задасть хоч трохи розвинений школяр. Директор наш, взагалi великий насмiшник, звiсно, знайшов у менi пiдходящу мiшень i врештi зовсiм залякав мене».

Коли перечитуеш листи Андерсена тих рокiв, стае до нестями шкода бiдного юнака. Як вiн старався! Вiн сидiв днi i ночi над пiдручниками i не тiльки наздогнав, а й перегнав решту учнiв. Вiн прекрасно писав шкiльнi твори, любив лiтературу, iсторiю, проте директор прискiпувався до кожного його слова.

Дивний це був учитель i вихователь. Власне, цьому причепi i невдасi щонайменше слiд було обирати своею професiею виховання молодi. Треба було мати велику вiру в життя i невичерпне прагнення до знання, якi мав Андерсен, щоб перенести глумлiння, знущання i щоденнi кпини цього «вихователя». В той же час директор писав Коллiну, що Андерсен дуже стараеться, робить великi успiхи i, безумовно, заслуговуе тих турбот, якi мае з боку своiх друзiв. Коллiн одержував цi листи i радiв за Андерсена. Але бувало, що того ж дня приходив лист вiд Андерсена, сповнений розпачу, бо директор не тiльки нiколи не хвалив його, а навпаки, виставляв на посмiховисько перед усiм класом.

Андерсен уже давно писав вiршi, але приховував це вiд директора, мов якийсь злочин. Та й друзi i знайомi – всi радили йому не думати про себе як про поета i покинути це заняття. «Будь ласка, не думайте, що ви поет, – писала одна лiтня жiнка, яка досить спiвчутливо ставилася до нього. – Ну, що б ви сказали, коли б я раптом уявила себе майбутньою iмператрицею бразильською? Це було б божевiллям, але так само безглуздо i з вашого боку уявляти себе поетом!»

Андерсен страждав вiд такого нерозумiння. Нехай хоча б хтось пiдтримав тодi його творчi поривання, i це б осяяло i зiгрiло все його життя. Це був найважчий, найгiрший час у життi письменника.

Нарештi один з учителiв, бачачи, в якiй моральнiй скрутi перебувае юнак, поiхав у Копенгаген i розповiв про все Коллiну.

Андерсен переiхав до Копенгагена i пiсля пiдготовки у приватних учителiв витримав iспит в унiверситет…

І далi шлях Андерсена був нелегкий. Бiльшiсть датських поетiв i письменникiв дивилася на юнака, який вийшов з простого народу, з погордою, довго не визнавали його таланту, замовчувала твори або нещадно iх критикувала. «Все хороше в менi затоптували в багнюку», – згадував вiн сам.

Та попри все, серце Андерсена було сповнене любовi, доброзичливостi до людей, до всiх, хто його оточував. Вiн скрiзь жадав знайти хороше, бачив красу там, де ii нiхто не помiчав.

Першими його творами були нариси про мандрiвки, роман «Імпровiзатор» та iншi. Але справжньоi слави зазнав письменник, коли вийшли його першi казки: «Кресало», «Принцеса на горошинi», «Русалочка». Про них заговорили скрiзь. А коли вiн написав «Гидке каченя», знайомi i незнайомi письменника ураз збагнули, що в цiй казцi знайшло вiдображення його власне життя, i деякi «друзi» цiлком легко пiзнавали себе в образi курки, кота та iнших.

Твори Андерсена, особливо його прекраснi казки, перекладалися рiзними мовами, про нього заговорили i у Францii, i в Англii, i в Нiмеччинi. А в Данii ще тривалий час, не визнавали вже вiдомого казкаря.

Андерсен продовжував iти своiм шляхом. Вiн наполегливо працював, багато iздив, любив мандрувати i сам порiвнював себе з перелiтним птахом. Францiя, Нiмеччина, Англiя i особливо Італiя завжди вабили його, та найдужче вiн, проте любив свою маленьку Данiю.

Кращi письменники того часу, композитори, художники, актори дуже любили Андерсена i радiли зустрiчам зi славетним казкарем, у якому на все життя лишилося щось дитяче. В Італii вiн зустрiвся з видатним датським скульптором Торвальдсеном. Їхня дружба продовжувалась i на батькiвщинi. У Парижi вiн часто зустрiчався з Генрiхом Гейне. На пам’ять про цi теплi, дружнi зустрiчi Генрiх Гейне написав Андерсеновi зворушливого, сердечного вiрша. Присвятив йому вiрш i французький поет Ламартiн. У Парижi Андерсен познайомився з письменниками Гюго, батьком i сином Дюма i Бальзаком, бував у товариствi поетiв, акторiв, художникiв. Знаменита актриса Рашель написала йому: «Мистецтво – це правда. Сподiваюся, що афоризм цей не здасться парадоксальним такому видатному письменниковi, як Андерсен».

Мiцна дружба з англiйським письменником Дiккенсом була найсвiтлiшими сторiнками в життi Андерсена. Датський казкар гостював у Дiккенса в Англii, листувався з ним. Був вiн знайомий i з нiмецькими казкарями, яких теж знають усi дiти, – братами Грiмм.

Славетнi композитори Лiст, Мендельсон грали Андерсеновi своi твори, а найкраща спiвачка того часу Дженнi Лiнд називала його своiм «любим братом».

«Скiльки кращих благородних людей мого часу, – писав Андерсен у своiх спогадах, – були ласкавi до мене i вiдкривали менi свою душу! Моя вiра в людей рiдко була обманута».

Коли почалася вiйна мiж Нiмеччиною i Данiею, Андерсен неймовiрно страждав i всiм серцем жадав миру мiж усiма краiнами. «Нацiям – iх права, всьому доброму i корисному – успiх i розвиток! – писав вiн понад сто рокiв тому, – ось що мусить бути гаслом Європи, воно допоможе менi з вiрою дивитись у майбутне. Нiмцi – чесний, люблячий iстину народ; вони зрозумiють, нарештi, справжне становище, i злоба iхня перетвориться на повагу i дружбу. Дай, Боже, щоб цей час надiйшов швидше!»

Для Ганса Крiстiана Андерсена, який був завжди великим патрiотом своеi батькiвщини, не iснувало кордонiв, коли йшлося про культуру, прогрес. Тому кращi митцi свiтовоi культури були його справжнiми, щирими друзями, адже i вiн був одним з тих людей, хто вiрив у прогрес, у науку.

Одним з найбiльших друзiв Андерсена був знаменитий фiзик Ерстед. Вiн завжди читав твори Андерсена, так само як i Андерсен знайомився з усiма науковими вiдкриттями Ерстеда. «Наука осявае весь свiт свiтлом iстини! – писав вiн. – Поет повинен просвiтитися свiтлом науки. Навiть окремi вiдкриття здатнi окрилити його думки…»

Природа була для Андерсена живою книгою, таемницi якоi поступово вiдкривае людина. Треба тiльки пильно придивлятися до неi, так само як i до всiх проявiв життя. «Свiт навколо нас сповнений краси, вона виявляеться в найменших мiнливих образах, яких часто не помiчають люди. У краплинi води, взятоi з калюжi, вируе цiлий свiт живих iстот. Доба – крапля, схоплена з буденного життя, теж мiстить цiлий свiт у картинах, сповнених поезii i краси. Розплющуй очi i дивись. Поет i повинен вказувати на них iншим людям… Потiм i вони звикнуть вдивлятися, i життя усiх збагатиться, збагатиться красою…»

Андерсен це й робив у своiх казках, i кожен, хто читав iх, збагачувався новими прекрасними почуттями.

Славетний казкар пишався тим, що вiн е виходцем з бiдних верств населення. Вiн перший з письменникiв почав виступати в «Союзi робiтникiв» у Копенгагенi з читанням своiх творiв. «Я перший прорубав цю кригу i цiею честю не хочу поступитися нi перед ким», – писав вiн.

З кожним роком зростала популярнiсть Андерсена. Особливо любили свого казкаря дiти. Часто, побачивши його високу, худу, незграбну постать, дiти пiдбiгали до нього i вiталися. Якось одна жiнка зробила зауваження своему синовi: «Як ти насмiлився заговорити з чужою людиною?» А хлопчик вiдповiв: «Та це ж не чужий, це Андерсен, його всi хлоп’ята знають».

А то якось Андерсен одержав лист вiд незнайомого йому студента. У лист була вкладена суха бадилинка конюшини з чотирма листочками. Студент писав, що читав його казки ще дитиною i дуже полюбив iх. І ось мати розповiла йому, скiльки горя зазнав Андерсен у своему життi, i хлопчик дуже засмутився. Невдовзi вiн знайшов у полi чотирилисту стеблинку конюшини i попросив матiр надiслати ii Андерсену «на щастя». «З того часу минуло багато рокiв, – писав студент, – моя мати померла, i я знайшов у ii книжцi цей чотирилисник. Днями я прочитав вашу нову казку з тiею ж дитячою радiстю, з якою читав вашi казки дитиною. Тепер щастя супроводжуе вас, i вам не потрiбний чотирилисник, проте я посилаю його вам на пам’ять».

А один маленький хлопчик, син знайомих, наслухавшись казок Андерсена i знаючи, що письменник збираеться у подорож, подарував йому свого олов’яного солдатика, щоб солдатик був казкаревi товаришем у дорозi.

Цiкава iсторiя трапилася якось з палицею Андерсена. У письменника була улюблена палиця пальми, яку вiн придбав в Італii. Вiн з нею нiколи не розлучався. Якось перед вiд’iздом iз Шотландii на батькiвщину вiн проiжджав степом. Один з супутникiв високо пiднiс палицю i закричав: «Ну, пальмо, бачиш найвищу гору в Шотландii? Бачиш те величезне озеро?» В тон своему супутниковi Андерсен пообiцяв, що, коли вони будуть знову в Італii, палиця розповiсть про все, що бачила у своiх пiвнiчних мандрах.

Наступного дня пароплав, яким вони мали вирушати в подорож, прийшов ранiше, нiж його чекали, i в метушнi Андерсен забув свою палицю в готелi. Згадав вiн про неi тiльки на пристанi. Вiн попросив передати палицю через когось iз землякiв у Данiю.

Андерсен плив пароплавом, потiм iхав омнiбусом, потiм знову поiздом, i в Единбурзi, коли мав пересiсти на лондонський поiзд, його наздогнав кондуктор iншого прибулого поiзда i передав йому палицю. Вона приiхала сама тим же шляхом. На нiй був лише причеплений папiрець зi словами: «Датському письменниковi Гансу Крiстiану Андерсену». Палиця переходила з рук в руки, i всi, хто тримав ii, згадували чудеснi казки Андерсена i з любов’ю передавали ii далi. Можна з певнiстю сказати, що ця супутниця казкаря могла б пройти i всю Європу, бо казки Андерсена знали i любили всi.

Ще за життя письменника його твори перекладали багатьма мовами, зокрема i росiйською, i Андерсен казав, що дуже радiе з цього.

У листi до М. М. Трубнiковоi вiн писав: «Я радий знати, що моi твори читають у великiй, могутнiй Росii, чию квiтучу лiтературу я частково знаю, починаючи вiд Карамзiна до Пушкiна i аж до новiтнього часу».

Коли Гансу Крiстiану Андерсену було пiд п’ятдесят рокiв, вiн прибув до Оденсе, де на його честь мешканцi мiста влаштували свято. Всi вулицi були iлюмiнованi, грала музика, в мiськiй ратушi письменниковi вручили грамоту на звання почесного громадянина мiста Оденсе, мiста, де минуло його дитинство, мiста, з якого вiн пiшов у широкий свiт самотнiм чотирнадцятилiтнiм хлопцем шукати своеi долi.

Та не тiльки Оденсе так вшановувало славетного казкаря.

Андерсен писав в одному своему творi: «Перемагае поет. Вiн багач, якщо навiть бiдняк. Вiн не самотнiй, якщо навiть сидить у своiй комiрцi сам-сiмiсiнький». Справдi, Андерсен не був самотнiм, хоч у нього нiколи не було своеi родини. Все життя (а вiн прожив сiмдесят рокiв) вiн був з усiм народом, з усiма дiтьми, добрий, привiтний казкар. Вiн дружив з хорошими, чесними людьми i ненавидiв та картав лихих, несправедливих, пихатих, зарозумiлих.

Письменник-казкар говорив, що життя його схоже на казку. Але хiба це дивно, що його, доброго i сердечного, любили люди, що вiн досяг пошани i слави, i ця пошана i слава живуть i житимуть ще довгi-довгi роки!

І я певна, що, прочитавши книжку, ви, дорогi читачi, також полюбите цього чудового письменника, казками якого захоплюеться весь свiт.

Оксана ІВАНЕНКО

Казки

Кресало

Йшов солдат по дорозi: раз, два! раз, два! Ранець за спиною, шабля при боцi. Йшов вiн додому з вiйни. По дорозi стрiлася йому стара вiдьма. Вона була така бридка: нижня губа в неi звисала аж до грудей.

– Доброго вечора, солдате! Ач яка в тебе славна шабля i великий ранець, ти справжнiй солдат! Ну, матимеш ти зараз грошей, скiльки захочеш!

– Дякую тобi, стара вiдьмо! – сказав солдат.

– Бачиш ти ондечки старе дерево? – спитала вiдьма i вказала на дерево, що стояло неподалiк. – Воно зовсiм порожне всерединi. Ти злiзь нагору: побачиш там дупло, спустись у нього на самiсiнький низ у дерево! Я перев’яжу тебе мотузкою круг пояса i витягну назад, коли ти менi гукнеш.

– А навiщо менi лiзти туди, в дерево? – спитав солдат.

– За грошима! – вiдповiла вiдьма. – Знай, що, коли дiстанешся самiсiнького низу в деревi, ти опинишся у великому пiдземному ходi, там зовсiм свiтло, бо горить бiльше сотнi ламп. Ти побачиш трое дверей, можеш iх вiдчинити, ключi стирчать зовнi. Заходь до першоi кiмнати, там, посерединi, на пiдлозi, побачиш велику скриню, а на нiй собаку: очi в нього завбiльшки як чайнi чашки! Але ти не бiйся. Я дам тобi мiй синiй картатий фартух, розстели його на пiдлозi, швиденько схопи собаку i посади його на фартух, а тодi вiдчини скриню i бери грошi, скiльки захочеш. У тiй скринi тiльки мiднi грошi, та якщо ти хочеш срiбла – йди до другоi кiмнати. Там сидить собака з очима як млинарськi колеса. Та ти не лякайся, посади його на мiй фартух i бери грошi. А якщо тобi захочеться золота, дiстанеш i його стiльки, скiльки зможеш понести, зайди тiльки до третьоi кiмнати. Але в собаки, який сидить там, кожне око як Кругла вежа. Оце справдi пес, можеш менi повiрити! Тiльки тобi i його нема чого страхатися. Посади його лишень на мiй фартух, i вiн тобi нiчого не зробить, от i бери собi зi скринi золота, скiльки душi заманеться.

– Воно непогано! – мовив солдат. – Але що ж я мушу дати тобi за це, стара вiдьмо? Я гадаю, щось тобi потрiбно ж вiд мене?

– Нi, – мовила вiдьма, – я вiд тебе не вiзьму нi копiйки. Ти менi тiльки принеси старе кресало, яке там забула моя бабуся, коли спускалася туди востанне.

– Ну, перев’язуй мене мотузкою! – сказав солдат.

– Готово! – сказала вiдьма. – А ось i мiй картатий синiй фартух.

Полiз солдат на дерево, спустився в дупло i опинився, як i казала вiдьма, у великому проходi, де горiло кiлька сотень ламп.

Ось вiдчинив вiн першi дверi. У! Там сидiв пес i лупав на нього очима, такими завбiльшки, як чайнi чашки.

– Нiчогенький молодець! – мовив солдат, посадив його на вiдьомський фартух i набрав повну кишеню мiдних грошей. Потiм закрив скриню, знову посадив на неi собаку i попрямував до другоi кiмнати. Ой, ой! Там сидiв пес з очима як млинарськi колеса!

– Нема тобi чого витрiшки продавати, ще очi болiтимуть! – сказав солдат, посадив i цього собаку на вiдьомський фартух, та коли вiн побачив у скринi велику купу срiбла, викинув усi мiдяки i набив обидвi кишенi i ранець самим срiблом. Тодi пiшов вiн до третьоi кiмнати. Ну й страхiття! У цього собаки очi були справдi такi величезнi, як Кругла вежа, i крутилися зовсiм як колеса.

– Доброго вечора! – мовив солдат i взяв пiд козирок. Такого собаки вiн ще нiколи не бачив!

Проте солдат не став довго роздивлятися, а посадив i його долi, на фартух, та й вiдкрив скриню. Матiнко рiдна! Скiльки там було золота! На нього вiн мiг би купити весь Копенгаген, усiх цукрових поросят у торговок ласощами, всiх олов’яних солдатикiв, дерев’яних конячок, всi батiжки на свiтi! Оце справдi грошi! Солдат викинув усе срiбло з кишень i ранця i так набив золотом своi кишенi, ранець, кашкет i чоботи, що ледь-ледь мiг поворухнутися. Тепер уже вiн мав грошi! Вiн посадив собаку знову на скриню, зачинив дверi i гукнув нагору:

– Тягни мене нагору ти, стара вiдьмо!

– А кресало ти взяв? – спитала вiдьма.

– Отаке! Зовсiм забув! – сказав солдат, пiшов i взяв кресало. Вiдьма витягла його нагору, i вiн знов опинився на шляху; його кишенi, чоботи, ранець i кашкет були повнiсiнькi золота.

– Навiщо тобi це кресало? – спитав солдат.

– Це тебе не обходить, – вiдповiла вiдьма, – адже ти одержав грошi! А менi давай тiльки кресало.