скачать книгу бесплатно
На водоростях, принесених хвилями на берег, лежало одинадцять бiлих лебединих пер. Елiза зiбрала iх. На них блищали краплини – роса чи сльози? Нiхто цього не знае! Вона була сама на березi, але не вiдчувала самотностi, бо море – воно вiчно мiнливе, за кiлька годин змiнилося частiше, нiж звичайне озеро протягом року.
Насувала велика чорна хмара, i море нiби казало: «І я також можу бути похмурим». Тодi дув вiтер, i хвилi вкривали море бiлим шумовинням.
Коли ж припливали рожевi хмарки, засинали вiтри – море ставало як пелюстки троянди. За мить воно вже здавалося зеленим, а потiм враз робилося бiлим.
Але хоч яким би спокiйним було море – завжди коло берега воно ледь-ледь коливалося, вода злегка пiдiймалася, як груди дитини, що спить.
Коли сонце вже хилилося до заходу, побачила Елiза, що одинадцять диких лебедiв iз золотими коронами на головах летять до берега. Вони летiли один за одним i здавалися довгою бiлою стрiчкою.
Елiза зiйшла на пагорбок i заховалася за кущем. Лебедi спустилися недалеко вiд неi i забили своiми великими бiлими крилами.
Та щойно сховалося сонце, упало з них лебедине пiр’я i на березi опинилися одинадцять прекрасних принцiв, братiв Елiзи. Вона голосно скрикнула. Хоч вони дуже змiнилися, вона знала, вона вiдчувала, що це ii брати, i вона кинулася iх обiймати, називала iх усiх на ймення. Брати не могли отямитися вiд щастя, коли побачили свою маленьку сестричку. Вони також пiзнали ii, хоч вона вже виросла i стала красунею.
Всi смiялися й плакали i швидко дiзнались одне вiд одного, що зробила з ними зла мачуха.
– Ми, брати, – сказав найстарший, – лiтаемо дикими лебедями, поки не зайде сонце. Як тiльки воно сховаеться – знову приймаемо людську подобу. Через це ми мусимо стежити, щоб перед заходом сонця бути вже на твердiй землi. Якби ми в цей час лiтали пiд хмарами, ми, раптово перетворившися в людей, упали б додолу зi страшноi висоти. Ми живемо не тут, а по той бiк моря, в такiй же чудовiй краiнi, як i ця.
Але шлях туди далекий. Ми мусимо перелетiти велике море, i на нашому шляху немае жодного острiвця, де б ми могли переночувати. Тiльки одна маленька скеля пiдноситься з моря, така завбiльшки, що ми можемо стати на нiй, якщо щiльно притулимося один до одного. Коли море лютуе, бризки хвиль долiтають до нас, але ми радi i цiй стрiмчастiй скелi. Там ми можемо переночувати у своiй людськiй подобi, iнакше ми не могли б вiдвiдати нашоi любоi батькiвщини, бо летiти туди треба два найдовшi днi в роцi. Лише раз на рiк ми можемо прилiтати до нашого рiдного краю.
Одинадцять днiв ми можемо залишатися тут, лiтати над великим лiсом, що оточуе наш замок, в якому ми народилися i де живе наш батько, бачити цвинтар, де похована наша мати. Тут навiть дерева i кущi нам рiднi; тут, у степах, бiгають дикi конi, яких ми бачили в дитинствi, тут спiвае вугляр старовиннi пiснi, пiд якi ми танцювали малими. Тут наша батькiвщина, сюди тягне нас, тут ми знайшли тебе, нашу маленьку любу сестричку.
Ще два днi ми можемо тут лишатися, а потiм знову доводиться летiти за море, до розкiшного, та не рiдного краю. Але як же нам бути з тобою? У нас нема нi корабля, нi човна!
– Як менi звiльнити вас вiд цих чар? – спитала сестра.
Вони проговорили цiлу нiч i тiльки трохи задрiмали перед свiтанком.
Елiза прокинулася вiд шуму лебединих крил. Брати вже знову стали лебедями, лiтали великими колами вгорi i нарештi зовсiм зникли з очей. Але наймолодший лебiдь повернувся. Вiн поклав голову iй на колiна, а вона гладила його пiр’я. Цiлий день вони були вдвох. Надвечiр повернулася решта, i, коли зайшло сонце, вони знову перетворилися на людей.
– Завтра ми летимо звiдси i повернемося лише через рiк, – сказав старший брат. – Але тебе ми не залишимо тут. Чи вистачить у тебе смiливостi летiти з нами? В моiх руках досить сили, щоб перенести тебе через лiс. Невже ж iх забракне, щоб перенести тебе через море на всiх наших крилах?
– Вiзьмiть мене з собою! – сказала Елiза.
Цiлу нiч вони плели сiтку з гнучкоi лози та комишу, i вона вийшла велика й мiцна. В неi поклали Елiзу, i, коли зiйшло сонце й брати стали дикими лебедями, вони схопили сiтку своiми дзьобами i знялися зi своею любою сестрою, яка ще спала, високо, аж до хмар. Сонце свiтило iй в лице, i тому один з лебедiв летiв у неi над головою, щоб затiнити ii своiми широкими крилами. Вони були вже далеко вiд землi, коли Елiза прокинулась. Елiза думала, що вона все ще бачить сон, – так дивно було летiти в повiтрi, високо над морем. Поряд лежала гiлочка з чудовими стиглими ягодами i пучечок смачних корiнцiв – це молодший брат поклав iх бiля неi. Елiза з вдячнiстю всмiхнулася йому. Вона пiзнала його, це вiн летiв над нею i своiми крилами захищав вiд сонця.
Лебедi летiли так високо, що великий корабель здавався iм бiлою чайкою, яка гойдаеться на хвилях. Велика, як гора, хмара стала перед ними, i на нiй Елiза побачила велетенськi тiнi – свою власну i одинадцяти братiв. Це була надзвичайна картина, якоi вона ранiше не бачила. Але сонце пiднялося вище, хмара залишилася позаду, i дивнi тiнi зникли.
Упродовж усього дня лебедi летiли швидко, наче стрiли, випущенi з лука, та все ж повiльнiше, нiж завжди, бо тепер несли вони ще й сестру. Наближався вечiр, i погода зiпсувалася. З острахом стежила Елiза, як сонце опускаеться все нижче, а ще нiде не видно маленькоi скелi, про яку казали iй брати. Елiзi здалося, що лебедi стали сильнiше махати крилами.
О лихо! Це вона винна, що брати летять повiльнiше, нiж лiтали досi!
Коли зайде сонце, вони знову стануть людьми, впадуть у море i потонуть. Скелi все ще не було видно. А чорна хмара продовжувала насуватися. Сильнi пориви вiтру вiщували бурю. Хмари сплелися в одну велику загрозливу свинцеву масу, що котилася небом. Блискавки спалахували одна за одною.
Ось уже сонце торкнулося своiм краем моря. Серце Елiзи тремтiло. Цiеi хвилини лебедi почали опускатися так швидко, що Елiзi здалося – вони падають. Але вони знову пiднялися вгору. Вже половина сонця сховалася у водi, коли вона нарештi побачила внизу маленьку скелю. Ця скеля здавалася не бiльшою за тюленя, що висунув голову з води.
Сонце швидко згасало. Тепер скеля здавалася зiркою, i ноги Елiзи вже торкалися камiння.
У цю мить сонце згасло, як остання iскра паперу, що догорав, i Елiза побачила навколо себе братiв. Вони стояли, взявшись за руки, щiльно притулившись один до одного. Усi ледве помiстилися на маленькiй скелi.
Море билося об скелю i огортало iх бризками, як дрiбним дощем, небо раз у раз освiтлювали блискавки, безперервно гуркотiв грiм. Але сестра й брати стояли, мiцно притулившись одне до одного, i спiвали пiснi, щоб не було так страшно.
На свiтанку повiтря стало чистим, спокiйним. Щойно зiйшло сонце, злетiли лебедi з Елiзою вгору. Море ще високо здiймалося, i коли Елiза дивилася згори на темно-зеленi хвилi, вкритi бiлим шумовинням, здавалося – мiльйони лебедiв плавають на водi.
Коли сонце пiднялося вище, Елiза побачила, як у повiтрi пливе краiна гiр з блискучими снiговими вершинами. Посерединi над усiм здiймався височезний палац з чудовою колонадою, а навкруги росли пальмовi лiси та розкiшнi квiти завбiльшки як млиновi колеса.
Вона спитала, чи не е це та сама краiна, куди вони летять. Але лебедi похитали головами. Це був чудовий, завжди мiнливий, захмарний замок Фата-Моргана, в який не могла потрапити жодна людина.
Елiза вдивлялася пильно, i раптом зникли гори, лiси i замок, а на iхньому мiсцi з’явилися двадцять зовсiм однакових величезних церков з високими дзвiницями i стрiлчастими вiкнами. Дiвчинi навiть здалося, що вона чуе звуки органа, але то шумiло море. Церкви начебто були зовсiм близько, та раптом перетворилися на цiлу флотилiю, що пливла пiд ними. Коли ж Елiза вдивилася, то зрозумiла – це був тiльки туман з моря. І весь час змiнювалися картини перед ii очима, поки вона не побачила ту краiну, куди вони летiли. Там височiли синi гори з кедровими лiсами, мiста i палаци.
Ще не заходило сонце, а Елiза вже сидiла на скелi, перед великою печерою, що поросла виткими рослинами. Здавалося, ii завiсили всю вишиваними килимами.
– Ну, побачимо, що присниться тобi цiеi ночi! – сказав молодший брат i показав Елiзi ii опочивальню.
– Коли б приснилося менi, як я можу врятувати вас! – сказала Елiза, i ця думка заволодiла нею. Навiть увi снi вона думала про це. І от приснилося iй, що летить вона високо в повiтрi до замку Фата-Моргана. Сама фея, чарiвна i залита сяйвом, виходить iй назустрiч, але в той же час вона дуже подiбна до тiеi бабусi, що дала iй у лiсi ягiд i розповiла про лебедiв iз золотими коронами.
– Твоiх братiв можна врятувати, – сказала вона, – але чи вистачить у тебе мужностi та терпiння? Звичайна вода ще м’якша за твоi нiжнi пальцi i все ж таки шлiфуе камiння, але вона не вiдчувае болю, який вiдчують твоi руки. У води немае серця, i вона не знае того страху i муки, яких ти повинна зазнати. Бачиш кропиву, що я тримаю в руцi? Їi росте багато навколо печери, де ти спиш. Тiльки ця кропива i та, що росте на цвинтарi, стане тобi в нагодi, запам’ятай це. Ти нарви ii, хоча б твоi руки горiли вiд пухирiв, потiм добре розiмни кропиву ногами i зроби з неi прядиво. З нього ти напрядеш ниток i виплетеш одинадцять панцирiв з довгими рукавами. Накинь iх на лебедiв, i всi чари зникнуть! Але обмiркуй добре – з тiеi хвилини, що ти почнеш роботу, i до того часу, поки ii скiнчиш, навiть коли б це продовжувалося роки, – ти мусиш не сказати жодного слова! Перше слово, що ти вимовиш, проткне смертельним кинджалом серця твоiх братiв! Вiд твого язика залежить iхне життя. Пам’ятай це!
Кажучи цi слова, вона доторкнулася кропивою до руки Елiзи. Враз наче вогонь обпiк ii, i Елiза прокинулася. Був уже свiтлий день, i вона побачила, що поряд лежить кропива, така сама, як i та, що вона бачила увi снi.
Елiза швидко вийшла з печери, щоб одразу почати роботу.
Своiми нiжними руками рвала дiвчина жалку кропиву. Вона була як вогонь, ii руки вкрилися великими пухирями, але вона з радiстю терпiла бiль, бо лише так могла врятувати своiх любих братiв. Вона розiм’яла кожну стеблинку кропиви босими ногами i приготувала з неi зелену пряжу.
Коли зайшло сонце, прийшли брати i злякалися. Елiза була нiма. Вони думали, що це новi чари лютоi мачухи. Але, коли вони глянули на ii руки, то зрозумiли, що це вона робить для них. Молодший брат заплакав, i де його сльози падали на руки сестри, там вона не вiдчувала бiльше болю, там зникали пекучi пухирi.
Цiлу нiч працювала Елiза, бо не хотiла вiдпочивати, поки не врятуе любих братiв. Наступного дня, поки лебедi лiтали, вона теж працювала, i хоч була самотня, нiколи час не минав так швидко, як зараз. Один панцир був уже готовий, вона почала другий.
Раптом залунав мисливський рiг. Елiзу охопив страх.
Звуки наближалися, вона почула гавкання собак. Перелякана, вбiгла Елiза в печеру, зв’язала кропиву, що ii зiбрала i витiпала, i сiла на неi.
У ту ж мить з кущiв вистрибнув великий пес, за ним ще кiлька. Вони голосно гавкали i стрибали навколо неi. За кiлька хвилин перед печерою з’явилися мисливцi. Найгарнiший з них був королем цiеi краiни. Вiн зупинився перед Елiзою. Нiколи вiн ще не бачив такоi прекрасноi дiвчини.
– Як ти опинилася тут, чудова дитино? – спитав вiн, але Елiза похитала головою. Вона не могла говорити, це коштувало б життя ii братам.
Вона сховала руки пiд фартух, щоб король не мiг бачити, як вона страждае.
– Ходiмо зi мною! – сказав вiн. – Ти не можеш тут лишатися. Коли ти така ж добра, як i прекрасна, я одягну тебе в шовк та оксамит, покладу золоту корону на твою голову, i ти житимеш у моему багатому палацi.
І вiн посадив ii до себе на коня. Елiза плакала й ламала руки, але король казав:
– Я бажаю лише твого щастя! Колись ти дякуватимеш менi!
З цими словами вiн погнав коня через гори. Елiза сидiла попереду, а решта мисливцiв скакали за ними.
У променях призахiдного сонця дiвчина побачила чудове королiвське мiсто з палацами, баштами й церквами.
Король повiв ii до палацу, де у високих мармурових залах били фонтани, а на стiнах висiли мальовничi картини. Але Елiза не звертала нi на що уваги. Вона плакала й сумувала.
Байдуже дозволила вона служницi одягти на себе королiвське вбрання, вплести перлини у волосся i натягти на пожаленi кропивою руки тонкi рукавички.
В усiй цiй красi вона була така чарiвна, що всi придворнi вклонилися iй. І король назвав ii своею нареченою, хоча архiепископ хитав головою i навiть шепотiв, що чудова лiсова дiвчина, напевне, вiдьма, – вона заслiпила очi й приворожила серце короля.
Та король не слухав його, вiн наказав принести найдорожчi страви, покликав музикантiв грати i найкращих дiвчат танцювати. Потiм вiн повiв Елiзу запашним садом у розкiшний зал, але жодноi усмiшки не викликало все це нi в очах, нi на устах Елiзи – в них нiби назавжди застигла туга. Тодi вiдчинив король маленьку кiмнатку, що була поряд з iхньою опочивальнею. Вона вся була вбрана дорогими зеленими килимами i дуже нагадувала печеру, в якiй жила Елiза. На пiдлозi лежав пучок пряжi, що вона напряла з кропиви, а на стiнi висiв уже готовий панцир. Усе це, як дивину, захопив iз собою один з мисливцiв.
