скачать книгу бесплатно
Принцеса на горошинi
Жив колись один принц, i захотiлося йому одружитися з принцесою, та тiльки зi справжньою принцесою. Вiн об’iздив цiлий свiт, щоб знайти таку, але так i не знайшов собi нареченоi. Принцес було скiльки завгодно, та чи були вони зовсiм справжнi, цього вiн нiяк не мiг добрати. Все йому здавалося, що щось не так. От вiн i повернувся додому зажурений – адже вiн так хотiв знайти справжню принцесу i одружитися.
Якось увечерi розгулялася страшна негода: гуркотiв грiм, спалахувала блискавка, а дощ лив як з вiдра! Страх та й годi!
Раптом хтось постукав у мiську браму, i старий король пiшов вiдчинити.
За брамою стояла принцеса. Матiнко рiдна! Який вона мала вигляд пiд дощем та вiтром! Вода збiгала по ii волоссю i по платтю на носки ii черевикiв i витiкала з-пiд каблукiв, а вона казала, що вона справжня принцеса.
«Ну, про це ми вже самi дiзнаемося!» – подумала стара королева, але нiчого не сказала. Вона пiшла до опочивальнi, скинула з лiжка усю постiль, поклала на дошки горошину, потiм узяла двадцять матрацiв i поклала iх на горошину, а тодi ще двадцять перин з гагачого пуху.
Тут мусила принцеса проспати нiч.
Вранцi ii спитали, як вона спала.
– Ой, дуже погано! – мовила принцеса. – Я цiлiсiньку нiч не стулила очей. Хтозна-що було в моему лiжку. Я лежала на чомусь твердому, i вiд цього в мене все тiло тепер у синцях! Просто жах!
Тодi всi побачили, що це справжня принцеса, якщо вона крiзь двадцять матрацiв i двадцять пухових перин вiдчула горошину! Такою нiжною могла бути тiльки принцеса.
Принц одружився з нею, бо знав тепер напевне, що знайшов справжню принцесу, а горошина потрапила до музею, де лежить i досi, якщо ii нiхто не взяв.
От яка iсторiя була насправдi!
Соловей
У Китаi, – ти, звичайно, це знаеш, – iмператор – китаець i всi навколо нього також китайцi.
Це було вже багато рокiв тому, але саме через те i варто послухати цю iсторiю, iнакше ii можуть забути.
Палац iмператора був найрозкiшнiшим у свiтi, весь зроблений з тонкого фарфору, дуже коштовного, але такого ламкого, що до нього страшно було доторкнутися i з ним треба було поводитися дуже обережно.
У саду росли найчудовiшi квiти, i на найкращих з них висiли срiбнi дзвiночки; вони дзвенiли, щоб не можна було пройти повз них, не помiтивши квiтiв. Так усе було тонко продумано в саду iмператора.
Вiн тягся так далеко, що сам садiвник не знав, де йому край. Коли йшли все далi й далi садом, то потрапляли до чудового лiсу з високими деревами i глибокими озерами. Лiс спускався аж до самого моря, синього i глибокого; великi кораблi могли пропливати пiд його вiтами, i там жив соловей.
Вiн так солодко спiвав, що навiть бiдний, обтяжений турботами рибалка, коли вночi випливав закидати своi сiтi, зупинявся i слухав.
– О! Як гарно! – казав вiн, але мусив робити свое дiло i забував про пташку. Проте, коли наступного вечора соловей знову починав спiвати, рибалка казав те саме: «Ах! Як це гарно!»
З усiх краiн свiту приiздили мандрiвники до iмператоровоi столицi i дивувалися з мiста, палацу i саду. Та, почувши солов’я, всi казали: «Все-таки це – найкраще!»
Мандрiвники, повернувшись додому, розповiдали про нього, а вченi писали багато книжок про мiсто, палац i сад – i про солов’я вони теж не забували: його вони ставили найвище, а тi, хто вмiв писати вiршi, складали найчудовiшi вiршi про солов’я в лiсi над глибоким морем.
Книжки розходилися по всьому свiту, i деякi з них дiйшли якось i до iмператора. Вiн сидiв на своему золотому тронi, читав i читав, кожну мить похитуючи головою, бо йому приемно було читати прекрасний опис його мiста, палацу й саду. «Та соловей – все ж таки найкраще», – було написано в книжцi.
– Що таке? – сказав iмператор. – Соловей!.. Я зовсiм не знаю. Невже в моiй державi i навiть у моему саду е така пташка? Я нiколи не чув про це. Доводиться вперше дiзнаватися про неi з книжки!
І вiн покликав свого камергера. Камергер був такий поважний, що коли хтось нижчий чином розмовляв з ним або наважувався спитати що-небудь, вiн нiчого не вiдповiдав, крiм «п», що, як вiдомо, нiчого не означае.
– Виявляеться, у нас тут живе надзвичайна пташка, яка зветься «соловей», – сказав iмператор. – Кажуть, що вона – найкраща у моiй великiй державi. Чому менi про неi нiколи не доповiдали?
– Я досi не чув ii iменi, – промовив камергер, – ii нiколи не представляли при дворi.
– Я хочу, щоб вона сьогоднi ж увечерi була в палацi i спiвала менi, – сказав iмператор. —
Весь свiт знае про те, що е в мене, тiльки я один не знаю.
– Я не чув ранiше ii iменi, – повторив камергер, – але я ii шукатиму, я ii знайду!
Та де ж ii шукати? Камергер бiгав усiма сходами згори вниз, усiма залами та коридорами, але нiхто, кого вiн бачив, не чув анi словечка про солов’я. Камергер прибiг назад до iмператора i сказав, що, напевне, той, хто написав книжку, вигадав байку.
– Ваша iмператорська величнiсть не може собi навiть уявити, що пишуть у книжках. Це все вигадки, чорна магiя, нiякого солов’я в нас нема.
– Але ж книжку, яку я читав, – сказав iмператор, – прислав менi всевладний iмператор Японii, i в нiй не може бути нiякоi неправди! Я хочу почути солов’я. Вiн мусить бути сьогоднi тут. Вiн матиме мою найбiльшу милiсть. Якщо його не буде, пiсля вечерi я накажу вишмагати весь двiр!
– Тзiнг-пе! – сказав камергер i знову оббiгав усi сходи згори вниз через усi зали та коридори; половина придворних бiгали за ним, бо вони зовсiм не хотiли, щоб iх шмагали. У всiх було одне питання – про солов’я, що про нього знав цiлий свiт, але нiхто не знав при дворi.
Нарештi зустрiли вони на кухнi бiдну маленьку дiвчинку. Вона сказала:
– О Боже!.. Я добре знаю солов’я! О! Як вiн умiе спiвати! Менi дозволено щовечора вiдносити моiй бiднiй хворiй матерi недоiдки вiд обiду. Вона живе внизу, на березi моря, i коли я повертаюся назад, я спочиваю в лiсi i там слухаю спiви солов’я. У мене виступають сльози на очах, i стае так хороше, нiби мене цiлуе мама.
– Маленька куховарочко! – сказав камергер. – Я дам тобi постiйне мiсце на кухнi i дозволю дивитися, як iмператор обiдае, якщо ти проведеш нас до солов’я… Сьогоднi ввечерi йому наказано спiвати!
І ось вони вирушили до лiсу, де завжди спiвав соловей, i пiвдвору пiшло за ними.
Коли вже пройшли пiвдороги, замукала корова.
– О! – сказали молодi придворнi. – Ось вiн! Яка надзвичайна сила в такiй маленькiй тваринi! Але, звичайно, ми чули його ранiше!
– Нi, це корови мукають, – пояснила дiвчинка, – ми ще далеко вiд того мiсця.
Потiм заквакали жаби в болотi.
– Чудово! – зауважив придворний бонза. – Я вже чув його, вiн дзвенить, як маленькi церковнi дзвоники.
– Нi, то жаби! – заперечила дiвчинка. – Але, я гадаю, ми скоро його почуемо.
Тодi заспiвав соловей.
– Ось вiн! – скрикнула дiвчинка. – Слухайте! Слухайте! Ось вiн сидить. – І вона показала на маленьку сiреньку пташку на гiлцi.
– Чи це можливо? – промовив камергер. – Я нiколи не уявляв його собi таким! Який у нього простий вигляд! Може, вiн втратив своi барви, бо побачив перед собою стiлькох знатних людей?!
– Соловейку! – голосно гукнула маленька куховарка. – Наш милостивий iмператор бажае, щоб ти йому проспiвав.
– З великою втiхою i насолодою! – вiдповiв соловей i заспiвав, бо спiвати для нього було завжди втiхою.
– Дзвенить, як склянi дзвiночки, – сказав камергер. – Подивiться на це маленьке горлечко, як воно працюе. Дивно, що ми ранiше його не чули. Вiн матиме великий успiх при дворi.
– Може, ще поспiвати iмператоровi? – спитав соловей. Вiн думав, що iмператор теж тут.
– Мiй прекрасний маленький соловейку, – сказав камергер. – Я маю щастя запросити вас сьогоднi ввечерi на двiрцеве свято, де ви зачаруете його iмператорську милiсть своiми принадними спiвами.
– Найкраще мене слухати в зеленому лiсi, – мовив соловей; але полетiв з ними, коли почув, що цього бажае iмператор.
У палацi все було розкiшно прибрано. Фарфоровi стiни й пiдлога виблискували у свiтлi багатьох тисяч золотих ламп; у коридорах поставили найрозкiшнiшi квiти, що вмiли дзвенiти. Вiд бiганини та протягiв усi дзвiночки дзвенiли так, що не можна було почути жодного слова.
Посерединi великого залу, де сидiв iмператор, поставили золоту колонку, на якiй мав сидiти соловей! Цiлий двiр зiбрався сюди, i навiть маленька дiвчинка мала дозвiл стояти за дверима, бо iй тепер дано було титул «дiйсноi придворноi куховарки».
Усi були в найкращих вбраннях, i всi дивилися на маленьку сiреньку пташку, до якоi iмператор похитував головою.
Соловей спiвав так чудово, що в iмператора на очах виступили сльози i покотилися по обличчю. Тодi соловей заспiвав ще чарiвнiше, аж серце стискалось вiд його пiснi.
Імператор був такий задоволений, що наказав дати соловейковi носити на шиi свiй золотий черевик, але соловей тiльки подякував: вiн уже мав досить нагороди.
– Я бачив сльози на очах iмператора, це мiй найкращий скарб. Мене вже достатньо нагородили!
І вiн знову заспiвав своiм солодким чудовим голосом.
– Це наймилiше кокетство, яке я тiльки знаю, – казали дами навколо i набрали води в рот, щоб у горлi переливалось, коли до них хто заговорить. Вони уявили себе також солов’ями. Навiть лакеi i покоiвки заявили, що вони дуже задоволенi, а це ж багато значить. Вiдомо, що найважче догодити саме iм.
Так, соловей мав великий успiх. Вiн мусив лишитися при дворi. Вiн мав власну клiтку i право вилiтати двiчi вдень i один раз уночi. Разом з цим вiн одержав дванадцять слуг, якi тримали шовкову стьожку, мiцно прив’язану до його ноги. Через те вiн не мав нiякоi втiхи вiд таких прогулянок.
Цiле мiсто говорило про надзвичайну пташку, i коли зустрiчалося двое, то перший не мiг сказати нiчого iншого, крiм «соло», а другий вiдповiсти «вей». Вони зiтхали i розумiли один одного.
Одинадцять крамарiв назвали своiх синiв на честь солов’я Солов’ями, але жоден з них не мав навiть натяку на голос.
Одного разу iмператор одержав великий пакунок, на якому було написано: «Соловей».
– Ось маемо нову книгу про нашу знамениту пташку! – сказав iмператор.
Але це була не книга, а коробка; в нiй лежав маленький художнiй вирiб – штучний соловей, схожий на живого, але весь обсипаний дiамантами, рубiнами та сапфiрами.
Коли заводили штучну пташку, вона могла спiвати одну з мелодiй, яку спiвав справжнiй соловей, при чому вона водила хвостиком вгору та вниз i виблискувала срiблом та золотом. На шиi висiла маленька стьожка, на якiй було написано: «Соловей iмператора японського жалюгiдний у порiвняннi з солов’ем iмператора китайського».
– Чудово! – казали всi, а той, хто принiс пташку, одержав вiдразу титул «iмператорського головного постачальника солов’iв».
– Тепер нехай вони заспiвають удвох, послухаемо, який це буде дует!
Вони мусили спiвати разом, але добре не виходило, бо справжнiй соловей спiвав по-своему, а штучна пташка збивалася на вальси.
– Це не ii провина, – сказав капельмейстер, – окремо вона бездоганно тримае такт i спiвае цiлком за моею школою.
Тодi штучна пташка мусила проспiвати одна. Вона мала такий же успiх, як i справжня, але штучна виглядала набагато милiше: вона блищала, як браслет або брошка.
Тридцять три рази проспiвала вона одну й ту ж мелодiю i не заморилася, ii прослухали б охоче ще раз, але iмператор висловив бажання, щоб живий соловей теж проспiвав що-небудь.
Але де ж вiн подiвся? Нiхто не помiтив, як вiн вилетiв у вiдчинене вiкно до своiх зелених лiсiв.
– Що це значить? – здивувався iмператор. Усi придворнi лаяли солов’я i називали його дуже невдячною тварюкою. «Але ж краща пташка залишилась у нас», – казали вони, i штучна пташка мусила заспiвати, i це вже тридцять четвертий раз усi слухали ту саму арiю. Проте вони ще не знали ii напам’ять, бо арiя була складна.
Придворний капельмейстер надзвичайно вихваляв пташку. Вiн навiть запевняв, що вона значно краща за солов’я не тiльки своiми прикрасами та розкiшними дiамантами, але й здiбностями.
– Тому що, бачите, панове, i головне, ваша iмператорська величносте, ми не можемо передбачити, що саме заспiвае справжнiй соловей, а в штучноi пташки все заздалегiдь вiдомо. Можна навiть пояснити, чому вона спiвае, можна розiбрати ii i показати всю будову всерединi – плiд людського розуму – як розташованi валики, як вони працюють i як iдуть один за одним.
– І ми тiеi ж думки! – сказали всi, i капельмейстер дiстав дозвiл наступноi недiлi показувати пташку народовi.
– Хай i народ також послухае! – наказав iмператор.
Народ послухав i був такий задоволений, нiби аж сп’янiв вiд чаю: а це ж зовсiм по-китайськи! Всi казали «о!», пiдiймали вказiвний палець угору i похитували при цьому головами.
А все ж таки бiднi рибалки, що чули справжнього солов’я, казали:
– Звучить добре i схоже, але чогось не вистачае.
Справжнього солов’я оголосили вигнаним за межi держави.
Штучнiй пташцi вiдвели мiсце на шовковiй подушцi бiля самого лiжка iмператора. Всi подарунки, одержанi нею, золото i коштовнi каменi, лежали навколо, i пташка дiстала титул «спiвця iмператорського нiчного столика» за рангом номер перший з лiвого боку, бо iмператор вважав за важливiший той бiк, де серце, а серце навiть у iмператорiв також з лiвого боку. А капельмейстер написав твiр на двадцять п’ять томiв про штучну пташку.
Це був такий учений i такий довгий твiр з найважчих китайських слiв, що всi запевняли, нiби прочитали його й зрозумiли, а то б iх оголосили дурними i висiкли.
Так минув цiлий рiк. Імператор, весь двiр i навiть весь народ знали напам’ять кожну ноту з пiснi штучноi пташки. Але саме через це тепер вона iм i подобалася найдужче. Вони могли самi iй пiдспiвувати. Вуличнi хлопчаки спiвали: «Цвi-цвi-цвi… Тьох-тьох-тьох-тьох», – i iмператор спiвав так само.
О, це справдi було чудово!
Та якось увечерi, коли штучна пташка спiвала краще, нiж будь-коли, а iмператор лежав у лiжку, слухаючи ii, у неi щось зашипiло всерединi – ш-ш-ш! Потiм щось трiснуло – тррр! Усi колiщата закрутилися, i музика змовкла.
Імператор зiскочив умить з лiжка i наказав покликати свого придворного медика. Але чим той мiг допомогти? Тодi послали по годинникаря, i пiсля багатьох розпитувань та оглядiв вiн трохи привiв пташку до ладу, але сказав, що з нею треба обережно поводитися, бо валики стерлися, а вставити новi, щоб пташка спiвала, як колись, неможливо.
Це було велике горе! Тiльки раз на рiк заводили пташку, та й це було надто багато. Проте капельмейстер сказав коротку, але повну мудрованих слiв промову i зазначив, що пташка така ж хороша, як i ранiше; значить, усе було так само добре, як i ранiше.
Минуло п’ять рокiв, i краiну спiткало справжне велике горе. Імператор, якого всi любили, був хворий i, казали, мусив померти.
Уже був обраний новий iмператор. Народ вийшов на вулицю i питав камергера, як почувае себе старий iмператор.
– П…, – вiдповiдав той i хитав головою.
Холодний i блiдий лежав iмператор у своему великому розкiшному лiжку. Весь двiр думав, що вiн уже мертвий, i кожен поспiшав привiтати нового iмператора. Лакеi вибiгали подiлитися новинами, покоiвки, базiкаючи, пили каву. Скрiзь у залах i коридорах простелили килими, щоб не чути було жодного кроку, i тому було тихо, так тихо!
Але iмператор ще не був мертвий. Нерухомий i блiдий лежав вiн у своему розкiшному лiжку з довгими оксамитовими завiсами i важкими золотими китицями. Вгорi було вiдчинене вiкно, i мiсяць свiтив на iмператора й штучну пташку.
Бiдний iмператор ледве мiг дихати, йому здавалося, нiби хтось сидiв на його грудях. Вiн розплющив очi i побачив, що це – Смерть.
Вона одягла на себе золоту корону i в однiй руцi тримала iмператорську золоту шаблю, а в другiй – його пишний прапор. А навколо iз складок великих оксамитових завiс визирали дивнi голови – однi потворнi, iншi милi i ласкавi.
То були всi злi й добрi справи iмператора, що дивилися на нього тепер, коли Смерть сидiла на його серцi.
– Пам’ятаеш ти це? – шепотiли одне за одним.
