скачать книгу бесплатно
– Пригадуеш ти це? – i вони розповiдали йому так багато, що пiт виступав у нього на чолi.
– Я не знав цього нiколи, – казав iмператор. – Музики! Музики! Мого великого барабана! – кричав вiн. – Я не можу слухати, що вони кажуть!
Але вони вели далi, i Смерть кивала головою на все, що вони говорили.
– Музики! Музики! – кричав iмператор. – Ти, маленька прекрасна золота пташко! Спiвай же, спiвай! Я тобi подарував стiльки золота i коштовностей, я сам почепив тобi на шию мiй золотий черевик, спiвай же, спiвай!
Але пташка мовчала, – не було нiкого, хто б завiв ii, i тому вона не спiвала, а Смерть усе дивилася своiми великими порожнiми очима; i було тихо, так жахливо тихо.
Бiля вiкна почувся раптом чудовий спiв. Це спiвав маленький живий соловейко, що сидiв на гiлцi. Вiн почув про бiду iмператора i прилетiв сюди, щоб своiми спiвами пробудити надii, втiшити його. І що бiльше вiн спiвав, то дедалi бiльше блiдли привиди, кров текла швидше й швидше в ослаблому тiлi iмператора, i навiть сама Смерть заслухалась i сказала:
– Спiвай ще, соловейку, спiвай!
– А ти вiддаси менi за це розкiшну золоту шаблю? Вiддаси менi свiй прапор? Вiддаси iмператорську корону?
І Смерть вiддавала кожен скарб за одну пiсню, а соловей усе спiвав та спiвав! Вiн спiвав про тихе кладовище, де ростуть бiлi троянди i де дихае пахощами бузок, де свiжу траву зрошують сльози тих, хто залишився жити. Сум за своiм садком охопив Смерть, i вона холодним бiлим туманом полинула крiзь вiкно.
– Дякую! Дякую! – промовив iмператор. – О ти, небесна маленька пташко! Я добре знаю тебе! Тебе я вигнав зi своеi держави, а ти своiм спiвом вiдiгнала вiд мого лiжка злi привиди, вигнала з мого серця навiть Смерть. Як менi нагородити тебе?
– Ти нагородив уже мене, – вiдповiв соловей. – У тебе були сльози на очах, коли я спiвав тобi уперше: цього я не забуду нiколи. Сльози – ось найдорожча нагорода, вiд якоi радiе серце спiвця. А зараз засни, i ти встанеш знову свiжим i здоровим. А я спiватиму для тебе.
І вiн заспiвав, а iмператор поринув у солодкий сон… Який спокiйний, цiлющий був цей сон!
Сонце свiтило у вiкно, коли вiн прокинувся мiцним i здоровим. Нiхто зi слуг ще не повернувся, бо всi думали, що вiн помер, тiльки соловей сидiв бiля нього i спiвав.
– Ти мусиш залишитись у мене назавжди, – сказав iмператор. – Ти спiватимеш, коли захочеш, а штучну пташку я розiб’ю на тисячу скалок.
– Не роби цього, – заперечив соловей. – Все, що вона могла зробити хорошого, вона зробила. Бережи ii, як берiг досi. Я не можу жити в палацi, але дозволь менi прилiтати, коли я сам захочу. Вечорами я сидiтиму на гiлцi край твого вiкна i спiвами розважатиму тебе й навiватиму новi думки. Я спiватиму тобi про щасливих i про знедолених, спiватиму про добре i зле, про все, що дiеться навколо i що приховуеться вiд твоiх очей. Маленька спiвоча пташка лiтае далеко навколо, скрiзь: i до бiдного рибалки, i пiд дах селянина, до всiх, хто далеко вiд тебе i твого двору. Я люблю твое серце бiльше за твою корону. Я прилiтатиму i спiватиму тобi, але ти мусиш менi обiцяти одне.
– Усе! – сказав iмператор i притиснув важку вiд золота шаблю до свого серця.
– Про одне прошу тебе. Нiкому не розказуй, що ти маеш маленьку пташку, яка розповiдае тобi про все. Так буде краще!
І соловей полетiв.
Слуги зайшли подивитися на мертвого iмператора – зупинилися на порозi. А iмператор сказав:
– Доброго ранку.
Непохитний олов’яний солдатик
Жили колись двадцять п’ять олов’яних солдатикiв – двадцять п’ять рiдних братiв, бо народилися вони вiд однiеi староi олов’яноi ложки. Рушницi в руцi, обличчя прямо, а мундири червонi з синiм – дуже гарнi!
Їх отримав хлопчик у день свого народження i одразу ж почав розставляти на столi.
Всi солдатики були подiбнi один до одного, лише двадцять п’ятий вiдрiзнявся вiд своiх братiв: у нього була тiльки одна нога. Його виливали останнiм, i олова на нього не вистачило. Але i на своiй однiй нозi вiн стояв рiвно i твердо, як решта на своiх двох. І саме йому одному з усiх i випали дивнi пригоди.
На столi, де iх поставили, було багато iнших iграшок, а найбiльше впадав у око чудовий палац з паперу. Крiзь маленькi вiкна можна було заглянути всередину залу. Перед палацом стояли маленькi дерева. Вони оточували маленьке дзеркальце, що було нiби прозоре озеро. Там плавали лебедi i вiдбивалися в цьому озерi. Усе виглядало дуже мило, але наймилiшою за все була маленька дама, яка стояла на порозi вiдчинених дверей палацу. Вона теж була вирiзана з паперу, спiдничка ii була з найтоншого батисту, а маленька вузька блакитна стрiчка спускалася з плечей до пояса. Посерединi стрiчки сяяла позолочена троянда, така завбiльшки, як усе личко дами. Маленька дама була балерина. Вона стояла на однiй нозi, простягнувши руки вперед, а другу свою ногу пiдняла так високо, що олов’яний солдатик не мiг ii побачити i подумав, що у дами, як i в нього, тiльки одна нога.
«Ось дружина для мене, – подумав вiн. – Але вона така вельможна, вона живе в палацi, а я маю лише коробку, та й у тiй нас аж двадцять п’ять. Це ж не мiсце для неi! Однак я повинен з нею познайомитися!»
І, розтягнувшись у всю довжину, вiн сховався за табакеркою, що стояла на столi. Звiдти вiн мiг спостерiгати за маленькою чарiвною дамою, що все стояла на однiй нозi, не втрачаючи рiвноваги.
Коли настав вечiр, решта олов’яних солдатикiв прибули до своеi коробки, а люди в будинку пiшли спати. Ось тодi iграшки почали гратися в «гостi», i в вiйну, i в бали. Олов’янi солдатики галасували у своiй коробцi, бо iм теж хотiлося взяти участь в iграх, але вони не могли зсунути кришки. Горiховий плигун перекидався, а грифель витанцьовував на дошцi. Зчинився такий шарварок, що прокинулась канарка i теж почала цвiрiнькати, та все вiршами. Тiльки двое не рушили з мiсця – це були олов’яний солдатик i балерина. Вона трималася рiвно на пальчиках, розкинувши обидвi руки. Вiн був теж непохитний на своiй однiй нозi, i його очi й на мить не вiдривалися вiд неi. Годинник пробив дванадцяту – i раптом тррах! – з табакерки зiстрибнула покришка. Але там був не тютюн, нi, а маленький чорний гном, – це був такий фокус.
– Олов’яний солдатику! – мовив гном. – Не дивися на те, що тебе не стосуеться!
Але олов’яний солдатик удав, нiби нiчого й не чуе.
– Ну, гаразд, зачекай до ранку! – сказав гном.
Коли настав ранок i повставали дiти, олов’яного солдатика поставили бiля вiкна. І чи то гном те вчинив, чи був винен протяг, але раптом вiдчинилося вiкно i солдатик сторчма полетiв з третього поверху. Це був жахливий полiт! Вiн летiв ногою вгору й уткнувся шоломом та багнетом помiж камiнням бруку.
Служниця i маленький хлопчик одразу побiгли вниз шукати солдатика. Шукали, шукали i мало не наступили на нього, проте не знайшли.
Якби солдатик закричав: «Я тут!» – вони б, напевне, його знайшли, але вiн був у мундирi i вважав, що йому не личить галасувати.
Раптом пiшов дощ. Краплi падали все частiше, i, врештi-решт, почалася справжня злива.
Коли дощ ущух, вулицею пробiгли два хлопчики.
– Дивись! – гукнув один другому. – Он лежить олов’яний солдатик. Давай пустимо його плавати в човнику.
Вони зробили з газети човника, посадили посерединi солдатика, i вiн поплив униз рiвчаком. Обидва хлопчики бiгли поряд i плескали в долонi. О, рятуйте! Якi хвилi билися в рiвчаку, i яка була течiя! Паперовий кораблик коливався, нахилявся i кружляв так швидко, що олов’яний солдатик аж тремтiв, але вiн лишався непохитним, нiякоi змiни в обличчi, дивився прямо перед собою i тримав рушницю в руках. Раптом човник спинився пiд довгим мiстком, – там було так темно, як колись у коробцi.
«Куди ж я потраплю? – думав солдатик. – Це все гном наробив! Ох, коли б ще тут, у човнику, сидiла маленька дама, хай тодi було б i вдвiчi темнiше!»
Раптом перед ним з’явився великий водяний пацюк, що жив пiд мiстком.
– А паспорт у тебе е? – спитав вiн. – Покажи паспорт!
Але олов’яний солдатик мовчав i тiльки мiцнiше стискав рушницю.
Човен понесло далi, а пацюк побiг за ним.
Брр-р… як клацав вiн зубами i кидав у нього трiски та солому!
– Тримайте його! Тримайте! Вiн не заплатив мита! Вiн не показав паспорта!
Але течiя була щодалi сильнiша. Олов’яний солдатик помiтив, що мiст закiнчуеться, i побачив свiтлий день, але тут почувся такий страшенний шум, який злякав би навiть найхоробрiшу людину. Ви тiльки уявiть собi! За мiстком рiвчак спадав у великий канал. Це для солдатика було так страшно, як для нас кинутися у водопад.
Водопад був уже близько, i човна тепер нiщо не могло зупинити. Бiдний олов’яний солдатик тримався непохитно, як мiг, нiхто не сказав би, що вiн хоч оком змигнув. Човна рвонуло, вiн закрутився, наповнився вщерть водою i почав тонути. Олов’яний солдатик стояв по шию у водi. Човен поринав усе глибше, щодалi бiльше розлазився папiр. Ось солдатик пiрнув у воду з головою. Вiн згадав у цю хвилину маленьку чарiвну балерину, яку вже нiколи не побачить, i у вухах його дзвенiло:
Вперед спокiйно, воiне!
Це ж смерть перед тобою!
Папiр розiрвався навпiл, i олов’яний солдатик пiшов на дно. І цiеi ж митi його проковтнула велика риба.
Ох, як темно було в риб’ячому животi! Там було ще темнiше, нiж пiд мiстком у рiвчаку, i до того ж дуже тiсно. Але олов’яний солдатик лишався непохитним i рiвно лежав з рушницею в руках.
Риба металася на всi боки, робила жахливi стрибки. Нарештi вона зовсiм заспокоiлася. І раптом нiби блискавка майнула. Нараз стало свiтло, i хтось закричав голосно:
– Олов’яний солдатик!
Рiч у тiм, що рибу впiймали, понесли на базар, продали, звiдти вона потрапила на кухню, тут куховарка розрiзала ii великим ножем, схопила двома пальцями солдатика за спину i понесла в кiмнату. Всi хотiли побачити надзвичайного чоловiчка, який зробив у риб’ячому животi таку мандрiвку.
Але олов’яний солдатик не запишався. Його поставили на стiл. Подумати тiльки, якi чудеса трапляються на свiтi – олов’яний солдатик опинився в тiй самiй кiмнатi, де був ранiше; вiн бачив тих самих дiтей, i тi самi iграшки на столi, i розкiшний палац з чарiвною маленькою балериною. Вона ще трималася на однiй нозi, а другу вiдкинула високо в повiтря. Вона також була непохитна. Це зворушило олов’яного солдатика, вiн мало не заплакав оловом, але це йому не личило.
Вiн тiльки дивився на неi, та вона не вимовила анi слова.
Раптом один з хлопчикiв схопив солдатика i нi з того нi з сього кинув його просто в палаючу пiч; певне, це його пiдмовив гном з табакерки.
Солдатик стояв у свiтлi яскравого полум’я, i йому було дуже жарко, але чи було це вiд вогню, чи вiд кохання, вiн i сам не знав. Фарби на ньому зовсiм злиняли, – може, вiд суму, може, пiд час мандрiвки, цього теж нiхто не знав. Вiн дивився на маленьку балерину, вона на нього, i вiн чув, що тане, але все ще стояв непохитно, з рушницею на плечi. Раптом дверi в кiмнату розчинилися. Протяг пiдхопив балерину, i вона, як метелик, пурхнула в пiчку, просто до олов’яного солдатика, запалала яскравим полум’ям – i ii не стало. А олов’яний солдатик розтанув, перетворився на грудочку, i коли робiтниця наступного дня вигрiбала золу, вона знайшла у пiчцi олов’яне серце. Вiд балерини залишилася тiльки троянда, та й та була чорна, мов вуглина.
Дикi лебедi
Далеко звiдси, там, куди вiдлiтають ластiвки, коли в нас настае зима, жив король. У нього було одинадцять синiв i одна дочка – Елiза. Одинадцять братiв-принцiв ходили до школи з зiрками на грудях i з шаблями при боцi. Вони писали дiамантовими грифелями на золотих дошках i все, що читали, знали напам’ять. Сестричка Елiза сидiла на маленькому дзеркальному стiльчику, i в неi була книжка, яка коштувала пiвкоролiвства.
О, цим дiтям було дуже добре, тiльки недовго тривало це щастя.
Їхнiй батько, який був королем великоi краiни, одружився вдруге з однiею злою королевою, а вона не злюбила бiдних дiтей.
Вони помiтили це вже з першого дня. У палацi було велике свято, i дiти гралися в «гостi». Але замiсть солодких пирiжкiв i печених яблук, якi iм завжди давали для цiеi гри, вони отримали вiд мачухи лише пiсок у чашцi.
– Уявiть собi, що це ласощi, – сказала вона.
За тиждень вона вiддала маленьку сестричку Елiзу одним селянам i стiльки набрехала королю про принцiв, що вiн не схотiв i бачити iх.
– Летiть свiт за очi i самi пiклуйтеся про себе! – сказала люта королева. – Летiть великими птахами без голосу!
Але вона все ж таки не змогла зробити iм так погано, як хотiла, i вони обернулися в одинадцять прекрасних диких лебедiв. З дивним криком вилетiли вони з вiкон палацу i понеслися над парком i лiсом. Це було на свiтанку. Вони прилетiли до хатинки селянина, де спала сестричка Елiза. Лебедi кружляли над дахом, витягували довгi шиi, били крилами, але нiхто не почув i не побачив iх.
І вони знялися знову вгору, високо до хмар, i полетiли далеко-далеко. Лебедi летiли понад великим темним лiсом, що тягся аж до моря.
Бiдна маленька Елiза прокинулась у хатинцi селянина i почала гратися зеленим листочком, – iнших iграшок вона не мала. Вона проткнула дiрочку в листочку i визирала крiзь неi на сонце, i iй здавалося, нiби на неi дивляться яснi очi братiв. А коли тепле сонячне промiння падало на ii щiчку, вона думала, що це брати ii цiлують.
День минав по дню, схожий один на одний. Вiтер, лiтаючи в трояндових кущах перед хатинкою, шепотiв:
– Хто прекраснiший за вас?
Троянди хитали голiвками й казали:
– Елiза!
І це була правда.
Коли Елiзi минуло п’ятнадцять рокiв, ii забрали додому. Побачивши, яка вона прекрасна, королева розгнiвалась i зненавидiла ii. Вона б охоче перетворила й Елiзу на дикого лебедя, як i ii братiв, але не наважувалася, бо король хотiв побачити свою дочку.
Рано-вранцi пiшла королева в купальню, збудовану з мармуру, прикрашену розкiшними килимами та м’якими подушками. Вона взяла трьох жаб, поцiлувала iх i сказала першiй:
– Коли Елiза зайде купатися, сядь iй на голову. Хай вона буде така лiнива, як ти!
– Сядь iй на чоло! – сказала вона другiй. – Хай вона буде така потворна, як ти, тодi батько не пiзнае ii.
– Примостися до неi на груди! – сказала вона третiй. – Хай вона стане лихою i сама терзаеться вiд цього.
Мачуха кинула жаб у прозору воду, яка зразу ж стала зеленою, покликала Елiзу, роздягла ii i наказала iй влiзти у воду. Як тiльки Елiза увiйшла у воду, одна жаба сiла iй на голову, друга на чоло, а третя на груди. Але Елiза цього не помiтила; коли ж вона вийшла з басейну, по водi плавали три червонi маки. Якби жаби не були отруйнi i якби вiдьма-королева не поцiлувала iх, вони б стали червоними трояндами. Але навiть i тепер, наблизившись до Елiзи, вони зробилися квiтами. Елiза була надто гарна i невинна, i тому злi чари не мали над нею сили.
Побачивши це, королева натерла Елiзу горiховим соком, так що вона стала вся темно-коричнева, вимазала ii гарне лице бридкою маззю i скуйовдила чудове волосся.
Тепер було неможливо пiзнати прекрасну Елiзу.
Навiть батько, глянувши на неi, злякався i сказав, що це не його дочка.
Нiхто, крiм дворового пса на ланцюзi та ластiвок, не пiзнав ii, але ж то були бiднi створiння, вони не могли нiчого сказати.
Заплакала бiдна Елiза i згадала про своiх вигнанцiв-братiв.
Зажурена, вийшла вона з палацу i цiлий день брела полями та болотами, поки дiсталася до великого лiсу. Елiза сама не знала, куди йде, але вона так сумувала за своiми братами! Вона була певна, що вони також блукають по свiту, i вирiшила iх розшукати.
Вона йшла лiсом. Незабаром настала нiч. Елiза загубила стежку i лягла на м’який мох, поклавши голову на пеньок.
Панувала глибока тиша, повiтря було м’яке, навколов травi спалахували зеленими вогниками тисячi свiтлячкiв. Елiза зачепила рукою гiлку, i на неi зоряним дощем посипалися яскравi свiтлячки.
Цiлу нiч iй снилися брати. Вони гралися з нею, як колись у дитинствi, писали дiамантовими грифелями на золотих дошках i розглядали розкiшну книжку з малюнками, яка коштувала пiвкоролiвства. Але на дошцi вони писали не нулики та рисочки, нi, вони писали про своi вiдважнi вчинки, про всi пригоди, якi з ними трапилися, про все те, що бачили i пережили. І на малюнках книжки все оживало: пташки спiвали, люди виходили з книжки i розмовляли з Елiзою та з ii братами. А коли перегортали сторiнку, малюнки ставали на своi мiсця, щоб не було нiякоi плутанини.
Вранцi Елiза прокинулася, сонце було вже високо. Вона цього не могла бачити, бо великi дерева простягли i сплели мiцно своi вiти над нею. Але промiння грало на зеленi, мов живий золотий серпанок, нiжнi пахощi линули звiдусiль, пташки спiвали й сiдали iй на плечi. Вона чула дзюрчання води: в лiсi було багато великих струмкiв, струмки стiкали в одне озеро з чудовим пiщаним дном. Навколо озера росли густi кущi. В одному мiсцi оленi зробили собi широкий прохiд, i ним Елiза пройшла до води. Вода була такою прозорою, що, коли вiтер не гойдав дерев i кущiв, можна було подумати, що вони намальованi на днi озера, – так чiтко вiдбивався кожен листочок, i той, що був освiтлений сонцем, i той, що в затiнку.
Побачивши у водi свое обличчя, Елiза злякалася – таке воно було чорне та погане. Та тiльки вона вмочила у воду свою маленьку руку i потерла очi, лоб i щоки, – шкiра ii, як i ранiше, стала бiлою. Тодi Елiза роздяглася i ввiйшла у свiжу воду. Не було кращоi за неi на всьому свiтi!
Пiсля купання вона знову одяглася, заплела своi довгi коси, пiдiйшла до дзюркотливого струмка, напилася зi жменi води i побрела до лiсу, сама не знаючи, куди йде. Вона думала про своiх братiв.
Елiза побачила бiля дороги дику яблуню, що зiгнулася пiд вагою плодiв. Елiза з’iла кiлька яблук, пiдперла жердинами вiти i ввiйшла в темну хащу лiсу. Там було так тихо, що вона чула своi кроки, шарудiння кожного листочка пiд ногами. Жодноi пташки не видно було тут, жоден сонячний промiнь не мiг пробитися крiзь густе темне гiлля. Високi стовбури стояли дуже близько один до одного, майже суцiльною стiною.
О, тут була така самотнiсть, якоi ранiше вона нiколи не знала. А вночi стало зовсiм темно. Жодного маленького свiтлячка не було бiльше в травi. Елiзi стало сумно, вона лягла на траву i заснула.
Вранцi Елiза прокинулась i пiшла далi. Щойно вона ступила кiлька крокiв, як зустрiла бабусю з кошиком ягiд, i бабуся дала iй трохи ягiдок. Елiза спитала, чи не проiздили тут лiсом одинадцять принцiв.
– Нi, – сказала стара, – але вчора тут недалеко, на рiчцi, я бачила одинадцять лебедiв з золотими коронами на головах.
І вона провела Елiзу трохи далi, до яру. Внизу вилася рiчка, дерева, що росли обабiч берегiв, простягали назустрiч одне одному довгi, вкритi густим листям вiти. Деякi дерева, не в змозi дотягтися своiм гiллям до гiлля своiх братiв на протилежному березi, щоб сплестися з ним так витягалися над водою, що аж iхне корiння вилазило iз землi, – i вони все ж досягали своеi мети.
Елiза попрощалася зi старою i пiшла вниз по рiчцi, аж до того мiсця, де рiчка впадала у вiдкрите море.
Велике чудове море було перед дiвчиною, але жодного паруса, жодного човна не було видно. Як же йти далi? Елiза почала розглядати маленькi камiнцi, яких було безлiч на березi. Вода зробила iх гладенькими та круглими. Скло, залiзо, камiння – усе, що викидало сюди море, було вiдшлiфоване водою, а вода ж була ще м’якша, нiж ii нiжнi руки.
«Хвилi невтомно котяться одна за одною, – подумала Елiза, – i вирiвнюють найтвердiшi речi. Я теж буду невтомною. Спасибi вам за науку, свiтлi, вiчноплиннi хвилi! Серце мое каже, що колись ви вiднесете мене до моiх милих братiв!»
