скачать книгу бесплатно
Коли ми спускалися сходами, то почувалися, мов боги, що сходять на землю, незрiвнянно вищi за смертних.
Пiд кокаiном ми помiтили, що люди досить дивно посмiхаються. Видно, наш ентузiазм був помiтний. Нас навiть трохи дратувало, що вони рухаються в iншому темпi; та це було зовсiм iнакше. Постiйно присутне вiдчуття власноi зверхностi над рештою людства. Немае слiв, якi б могли описати нашу величнiсть. Нашi власнi голоси звучали дуже, дуже вiддалено. Ми були абсолютно переконанi, що портье чiтко усвiдомлюе, що таксi потрiбне самим Юпiтеру з Юноною.
Ми навiть не сумнiвалися, що водiй керуе колiсницею Сонця i знае про це.
– Ця штука просто чудесна, – сказав я до Лу, коли ми минали Трiумфальну арку. – Не знаю, що ти мала на увазi, коли казала, що на тебе не подiяло. Ти ж неймовiрно прекрасна!
– Звичайно прекрасна, – засмiялася Лу. – Уся слава доньки короля всерединi; одежа ii гаптована золотом, i вона пiдставляе свое лице для поцiлунку, як комета, що прокладае свiй шлях до Сонця. Ти не знав, що я королiвська донька? – вона засмiялася з такою спокусливою величнiстю, що щось у мене всерединi майже знепритомнiло вiд захвату.
– Почекай, Кокi, – прощебетала вона. – Все в порядку. Ти зловив мене, а я тебе, а ще я – твоя маленька дружина.
Я мало не подер оббивку таксi. Я вiдчув себе велетнем. Гаргантюа був пiгмеем порiвняно зi мною. Я вiдчув непереборне бажання розтрощити щось на друзки й аж розгубився, бо це Лу я хотiв розтрощити i в той же час вона була найкоштовнiшою та найделiкатнiшою порцеляною часiв династii Мiнь чи як там в бiса називали цю епоху.
Найтендiтнiша, найвитонченiша краса! Доторкнутися до неi означало осквернити ii. У мене раптом виникло нудотне вiдчуття брутальностi шлюбу.
Тодi я ще не здогадувався, що раптова рiзка змiна почуття була спричинена таемничим провiсником фiзiологiчного впливу героiну, що вбивае кохання. Без сумнiву, iншi збуджувачi, як алкоголь, гашиш i кокаiн, не заважають Купiдоновi. Деструктивний ефект може бути лише вiд твоеi реакцii. Винен, так би мовити, тому, що втiкав вiд констебля.
Але так званi фiлософськi наркотики, головнi приклади яких – морфiй i героiн, налаштованi вороже до активних емоцiй та емоцiйноi активностi. Нормальнi людськi почуття перетворюються на те, що збоку схоже на iхнiй духовний еквiвалент. Звичайне добре почуття стае унiверсальною доброзичливiстю, безконечно толерантною фiлантропiею, оскiльки моральний код втратив свое значення. У душi роздуваеться пиха, бiльша за сатанинську. Як казав Бодлер: «Хiба не ти – велична зневаго, робиш душу такою доброю?»
Поки ми iхали на Монмартр у напрямку Сакрекер, ми не промовили нi слова, занурившись у блаженний спокiй. Ви повиннi зрозумiти, що ми i так були збудженi до найвищоi межi. Завданням героiну було пiдтримувати цей стан.
Замiсть того щоб здiйнятися в небо, пристрасно б’ючи вогняними крильми, ми ширяли у безмежних просторах всесвiтнього ефiру, час вiд часу прикладаючись до нових доз пухкого тьмяного порошку. Ми робили це без жадiбностi, без поспiху i навiть без бажання. Вiдчуття нескiнченноi сили, що може дозволити собi нескiнченну неквапливiсть. Воля, здаеться, зникла геть. Ми рухалися без особливоi мети, просто тому, що так потребувала наша природа. Наше блаженство з кожною хвилиною ставало дедалi цiлковитiшим.
З кокаiном ти дiйсно стаеш повелителем усього – але усе мае для тебе велике значення.
З героiном вiдчуття повелителя збiльшуеться до такого рiвня, що вже нiчого не мае значення. Немае навiть небажання продовжувати чимось займатись, що й пiдтримуе курця опiуму у бездiяльному станi. Тiло залишаеться наодинцi з собою, i тебе не цiкавить його природна життедiяльнiсть.
Знову ж таки, незважаючи на усвiдомлення нескiнченностi, ми водночас зберiгали вiдмiнне почуття мiри стосовно звичайних буденних справ.
Роздiл 5
Героiнова героiня
Я попросив зупинити таксi на площi Тертр. Ми хотiли пройтися уздовж пагорба i дозволити собi звiдти поблукати очима по Парижу.
Нiч була чудова. Нiде, крiм Парижа, ти не зможеш насолодитися цiею нiжною солодкою тишею; сухе, тепле, легке повiтря, це зовсiм не те, що ти маеш в Англii.
Із Сени навiвав дуже нiжний вiтерець, якому наша уява любить приписувати пахощi пiвдня. Сам Париж був невиразною тьмяною плямою синюватого кольору, над якою виднiлися Пантеон i Ейфелева вежа. Вони виглядали як символи iсторii розвитку людства – шляхетне, монументальне минуле i механiчне ефективне майбутне.
Я зачаровано прихилився до парапету. Лу обiйняла мене за шию рукою. Ми завмерли i не рухалися, що я аж мiг вiдчувати тихе биття ii пульсу.
– Ти дивися! Пендрагон!
Незважаючи на свою несподiванiсть, голос був низьким i приемним. Я обернувся.
Якби мене спитали, без сумнiву, я б точно вiдповiв, що мене страшенно обурюе, коли мене турбують; i ось тебе раптово, неприемно турбують, але це мене зовсiм не обурило. Чоловiк, голос якого ми почули, спробував посмiхнутися до мене. Я впiзнав його одразу, хоча ми й не бачилися вiдтодi, як разом ходили до школи. Його звали Елгiн Феклiз. Вiн учився в шостому математичному, а я – у молодших класах.
Пiд час мого третього навчального року вiн став старостою, вiн навiть отримав стипендiю в Оксфордi – неабияке досягнення. Потiм без жодного попередження зник зi школи. Причину знали буквально кiлька людей, але вдавали, що нiчого не знають. Утiм, вiн так i не пiшов до Оксфорда.
Вiдтодi я чув про нього тiльки одного разу. Це було у клубi. Його iм’я згадали у розмовi про якiсь неяснi чутки про якусь нечесну фiнансову аферу. Менi досить туманно запам’яталося, що ця iсторiя мае якийсь стосунок до випадку у школi. Вiн був не з тих хлопцiв, яких могли вигнати зi школи за якусь звичайну дрiбницю. Тут неодмiнно був причетний його гострий розум. Правду кажучи, вiн був для мене свого роду героем у школi. Усiма якостями, якими я захоплювався i яких менi бракувало, вiн володiв повною мiрою.
Ми були не дуже знайомi, але його тодiшне зникнення шокувало мене. Чомусь воно закарбувалося у моiй пам’ятi, в той час як багато iнших важливих речей не залишили там i слiду.
Вiн майже не змiнився, вiдколи я бачив його востанне. Середнього зросту, з видовженим i досить вузьким обличчям. Було щось церковне у його виразi. Вiн мав невеликi сiрi очi й постiйно ними клiпав. Великий i закручений нiс, як у Веллiнгтона; губи тонкi й напруженi; свiжа шкiра зi здоровим рум’янцем. У нього ще не з’явилося жодноi, анiнайменшоi зморшки.
У Феклiза збереглася звичка постiйно нервово тупцювати на мiсцi, яка так вирiзняла його ще в школi серед хлопцiв. Можна сказати, нiби вiн постiйно напоготовi, в очiкуваннi, що от-от щось мае статися, i все ж не скажеш, що вiн виглядав якось недобре. Вiн мав дуже впевнений вигляд.
Поки я все це згадував, вiн потис менi руку i вже почав щось там теревенити про давнi часи.
– До речi, я чув, що ти тепер сер Пiтер, – сказав вiн. – Вiтаю. Я завжди вiрив у тебе.
– Менi здаеться, ми вже бачилися з вами, – перебила Лу. – Авжеж, це ж пан Феклiз.
– О, так. Я вас добре пам’ятаю. Мiс Лейлгем, якщо я не помиляюся?
– Будь ласка, давайте забудемо про минуле, – Лу посмiхнулася i взяла мене за руку.
Не знаю, чому, але менi було нiяково пояснювати, що ми з Лу одруженi.
Феклiз протарабанив стандартний набiр привiтань i запитав:
– Дозвольте представити мадемуазель Аiд Ламуро?
Дiвчина, що стояла коло нього, посмiхнулася i кивнула головою.
Аiд Ламуро була яскравою брюнеткою з блискучою посмiшкою i очима з зiницями, як вiстря голок. Вона виглядала як суцiльна невiдповiднiсть. Губи i нiс натякали, що тут не обiйшлося без слiдiв семiтськоi кровi, але клиноподiбний обрис обличчя говорив про предкiв зовсiм протилежного роду. Вона мала запалi щоки, а «воронячi лапки» псували кутики ii очей. Темно-пурпуровi повiки натякали про пристрасне захоплення плотськими утiхами. При густому й пишному волоссi брiв майже не було. Замiсть них вона намалювала олiвцем тоненькi чорнi дуги. Вона мала надто яскравий макiяж. Вбрана у вiльну й досить зухвалу сукню синього кольору зi срiбними блискiтками, пiдперезану жовтим з чорними плямами поясом. Зверху вона накинула чорну мереживну хустину, прикрашену яскраво-червоними китичками. Їi руки були худi, як у смертi, а гачкуватi пальцi з величезними перснями iз сапфiрами i дiамантами виглядали дещо непристойно.
Їi поведiнка була схожа на жваву розслабленiсть. Здавалося, що ii завжди треба пiдштовхувати до дii, але тiльки-но перший поштовх минув, як вона знову глибоко занурюеться у своi думки.
Люб’язнiсть на ii обличчi була очевидно удаваною; але i я, i Лу, коли тиснули руки, помiтили витончену i загадкову симпатiю, яка залишила за собою пляму невимовного зла.
Я був упевнений, що Феклiз прекрасно розумiв цей, не виражений словами контакт, i, так чи iнакше, це його страшенно тiшить. Його манера поведiнки стала особливо улесливою i шанобливою, i я вiдчув, що вiн бере iнiцiативу на себе:
– Чи можу я насмiлитися запропонувати вам i ледi Пендрагон повечеряти разом з нами у «Петiт Савояр»?
Аiд взяла мене попiдруч, а Лу пiшла вперед з Феклiзом.
– Ми й самi туди збиралися, – сказала вона йому, – а з друзями взагалi чудово. Я так бачу – ви доволi давнiй друг мого чоловiка.
Вiн почав розповiдати про стару школу. Та нiби випадково вiдзвiтував про обставини, що призвели до його виключення.
– Розумiете, мiй старий був у мiстi, – почулися його слова, – i десь на Ломбард-стрит розгубив усi своi статки (тут вiн штучно хихотнув), а де, так i не знайшов, тож це був кiнець моiй академiчнiй кар’ерi. Вiн переконав старого Розенбаума, банкiра, що у мене е фiнансовi таланти, i влаштував мене на роботу особистим секретарем. Я потрапив як риба в воду, i вiдтодi моi справи йдуть чудово. Але Лондон не те мiсце, якщо ти маеш справжнi амбiцii. Там немае де розвернутися. Для цього – або Париж або Нью-Йорк; щиро ваш, Елгiн Феклiз.
Не знаю чому, але я не повiрив жодному слову цiеi iсторii; не повiрив. Героiн працював чудово. Я не мав анiнайменшого бажання говорити з Аiд. Вона аналогiчним чином не звертала на мене уваги i не промовила нi слова.
Лу була у тому ж станi. Певно, вона слухала, що говорить Феклiз, але нiяк не реагувала i зберiгала повну вiдчуженiсть. Уся ця сцена тривала менше трьох хвилин. Ми дiйшли до «Петiт Савояр», зайшли i зайняли своi мiсця.
Здаеться, патрон дуже добре знав наших друзiв. Вiн зустрiчав iх з особливою французькою метушливiстю. Ми сiли бiля вiкна.
Ресторан нависав над крутими схилами Монмартра, як фортеця на недоступнiй скелi. Ми замовили вечерю. Феклiз зробив це iз завзяттям i обiзнанiстю, всi решта з цiлковитою байдужiстю. Я подивився на Лу. Я нiколи не бачив цю жiнку ранiше. Вона була менi зовсiм байдужа. Раптом я сильно захотiв напитися води. Я не мiг зробити зусилля i налити собi склянку. Менi було важко покликати офiцiанта, але, мабуть, я все ж промовив «вода», бо Аiд наповнила мiй келих. Посмiшка промайнула ii обличчям. Вона вперше проявила якусь ознаку життя. Навiть рукостискання було скорiше механiчним рефлексом, нiж свiдомою дiею. Було щось зловiсне i тривожне у ii мiмiцi. Виглядало так, нiби вона вiдчувае пiслясмак якоiсь бридкоi гiркоти.
Я подивився на Лу. Я помiтив, що вона змiнилася на обличчi i виглядала смертельно нездоровою. Менi було абсолютно байдуже. Цiкавий цикл думок iз цього приводу пробiг у моiй головi. Я пам’ятав, що пристрасно кохав ii; водночас ii нiби й не було. Моя байдужiсть була джерелом чогось такого, що я б назвав диявольським блаженством.
Менi спало на думку, наче якийсь жарт, що, можливо, вона себе отруiла. Я явно почувався дуже недобре. Це мене теж не турбувало.
Офiцiант принiс чашу з мiдiями. Ми сонно iх жували. Це було частиною щоденноi роботи. Ми iх смакували, бо вони мали смак; але нiчого не мало значення, навiть смак. Менi здалося дуже дивним, що Аiд не iсть, а тiльки вдае, що iсть, та я приписав це заклопотаностi.
Менi стало набагато краще. Феклiз легко i невимушено говорив про рiзнi неважливi речi. Нiхто не звертав на це уваги. Вiн, зi свого боку, не помiчав якоiсь нестачi ввiчливостi.
Без сумнiву, я був втомленим. Я подумав, що мене збадьорить Шамбертен, i перекинув кiлька бокалiв.
Лу з якимсь питанням в очах постiйно дивилася на мене, нiби вона потребуе якоiсь поради i не знае, як попросити. Це виглядало досить кумедно.
Ми почали антре. Лу несподiвано пiдвелася. Феклiз з удаваною тривогою на обличчi поспiшив за нею. Я побачив, як офiцiант пiдхопив ii за руку. Це було справдi дуже кумедно. З дiвчатами завжди так – вони не знають, що таке «досить».
І тодi я з приголомшливою раптовiстю зрозумiв, що справа не у слабкiй статi. Саме вчасно вийшов з-за столу i я.
Якщо я обiйду мовчанням подii наступноi години – це не тому, що iх було замало. По завершеннi цих пригод ми знову сiли за стiл.
Ми потягували дуже старий «Арманьяк» маленькими ковточками: вiн збирав нас докупи. Але ми були зовсiм знесиленi, нiби пiсля важкоi i тривалоi хвороби.
– Нема чого переживати, – сказав Феклiз, дивно посмiхаючись. – Легка нерозважливiсть.
Я аж скривився. Це повернуло мене до царя Лама. Я ненавидiв цього типа як нiколи. Вiн мене вже переслiдуе. Щоб вiн скис!
Лу переказала Феклiзовi усю цю iсторiю, i вiн зiзнався, що знайомий з подiбними справами.
– Розумiете, дорогий сер Пiтер, – сказав вiн, – ви не можете вживати Г так, як К, а коли понамiшувати напоiв, то можна наробити купу бiди. Це як все решта у життi; потрiбно знати свою мiру. Дуже небезпечно пересуватися з мiсця на мiсце, якщо ви працюете з Г або М, а iсти – то взагалi майже гарантована катастрофа.
Мушу визнати, що я почувався, як повний дурень. Зрештою, я вивчав медицину досить ретельно; i це вже вдруге, коли дилетант робить менi серйозне зауваження.
Утiм, Лу досить бадьоро кивнула. Брендi повернув рум’янець на ii щоки.
– Так, – сказала вона, – я чула про це ранiше, але, знаете, одне дiло чути, а iнше – пройти через це самому.
– Досвiд – единий вчитель, – погодився Феклiз. – Усi цi речi абсолютно нормальнi, але важливо одразу не поспiшати, дати собi шанс навчитися i зрозумiти, як то робиться.
Увесь цей час Аiд сидiла як вкопана. Вона створювала дуже дивну атмосферу. Певна чарiвнiсть була у цiй ii повнiй вiдсутностi чарiвностi.
Даруйте, будь ласка, менi цю парадоксальну манеру висловлюватися. Я маю на увазi, що вона володiла усiма рисами, якi зазвичай приваблюють. У неi були залишки разючоi, нехай i незвичайно дивноi, вроди. Вона мала, очевидно, неабиякий багатий досвiд. Вона володiла спокiйною енергiею, що мала б зробити ii чарiвною; все ж вона була повнiстю позбавлена того, що ми називаемо магнетизмом. Це не науковий термiн – тим гiрше для науки. Вiн описуе природне явище й одне з найважливiших явищ на практицi. Усе, до чого людина мае iнтерес, вiд мюзик-холу до iмперiй, дiе на магнетизмовi й зовсiм мало на чомусь iншому. А наука iгноруе його, оскiльки його не можна помiряти механiчними iнструментами!
Уся життева сила жiнки була спрямована на якусь таемну внутрiшню святиню ii власноi душi.
Тепер вона вперше заговорила. Єдина тема, що цiкавила ii у цьому широкому Всесвiтi, був героiн. Їi голос звучав монотонно.
Пiзнiше Лу подiлилася зi мною, що вiн нагадував iй гул похоронного спiву тибетських монахiв, який долинае здалеку крiзь невблаганний снiгопад.
– Це едина рiч, що iснуе, – сказала вона тоном надзвичайноi екстатичноi незворушностi. У ньому вгадувалася безконечна демонiчна радiсть, яку ти отримуеш вiд свого власного смутку. Нiби вона отримуе хворобливе задоволення вiд того, що е безнадiйним, вiд того, що е жахливим; ii насправдi переповнювала якась мученицька величнiсть.
– Не треба чекати моментальних результатiв, – продовжувала вона. – Вам потрiбно народитися у ньому, одружитися з ним i померти вiд нього, перш нiж ви зрозумiете його. Усi люди рiзнi. Але мае минути принаймнi кiлька мiсяцiв, поки ви позбудетеся цих дурних життевих надокучливостей. Поки у вас е твариннi пристрастi, ви – тварина. Їсти, любити, усi цi звiрячi бажання, навiть думати про них огидно, як худоба! Дихання саме по собi е огидним, якщо ти усвiдомлюеш, що ти дихаеш. Яким нестерпним було б життя людини, навiть посередньоi, якби вона завжди гостро усвiдомлювала процес травлення.
Вона злегка здригнулася.
– Ви читали мiстикiв, сер Пiтер? – втрутився Феклiз.
– Боюся, не читав, друже, – вiдповiв я. – Насправдi я взагалi не дуже читаю, поки не виникае потреба.
– Я захоплювався ними кiлька рокiв, – вiдповiв вiн, а потiм зупинився i почервонiв.
Ця думка, мабуть, викликала якiсь дуже неприемнi спогади. Феклiз спробував приховати свое збентеження за балакучiстю i почав старанно роз’яснювати догмати святоi Терези, Мiгеля де Молiнос та кiлькох iнших, що прославилися у цьому напрямку.
– Розумiете, головне, – нарештi пiдсумував вiн, – це теорiя, що усе людське всерединi нас е основною перешкодою на шляху до святостi. Секрет святих у тому, що вони вiдкидають усе заради однiеi речi, яку називають божественною непорочнiстю. Це не просто тi речi, якi ми зазвичай називаемо грiхами чи пороками, – вони е лише елементарними формами зла, переповненого вульгарнiстю. Справжня складнiсть починаеться тiльки пiсля того, як ви позбулися подiбних речей назавжди. На шляху до святостi кожний прояв тiла чи розуму е сам по собi грiхом, навiть якщо цей прояв ставить звичайне благочестя у ряд людських чеснот. Аiд говорила саме про таку iдею.
Вона спокiйно кивнула.
– Я й гадки не мала, – сказала вона, – що цими людьми керуе такий глибокий сенс. Я завжди думала, що вони заплуталися у релiгiйних iдеях. Тепер я розумiю. Так, це життя святого, якщо вже потрiбно говорити мовою моралi, без чого, менi здаеться, ви, англiйцi, не можете обiйтися. Я вiдчуваю, що будь-який контакт, навiть iз собою, забруднюе мене. Я була королевою грiшникiв у свiй час, в англiйському розумiннi цього слова. Тепер я забула, що таке любов, окрiм слабкого вiдчуття нудоти, коли вона потрапляе в поле мого зору. Я майже не iм – тiльки звiрi, що постiйно носяться як оскаженiлi, потребують тричi на день поiсти. Я майже не розмовляю – слова такi марнi, i жодне з них не е правдивим. Ще не винайшли такоi мови, з моеi точки зору. Життя людини чи життя героiну? Я спробувала обидва: i не жалкую, що обрала те, що обрала.
Я сказав щось про те, що героiн вкорочуе життя. Блiда посмiшка промайнула ii запалими щоками. Цей холодний блиск мав щось жахливе у собi. Ми аж замовкли.
Вона подивилася на своi руки. Вперше я з неабияким здивуванням помiтив, що вони були надзвичайно бруднi. Вона прокоментувала свою посмiшку.
– Звичайно, якщо ви мiряете час роками, то, скорiше за все, ви маете рацiю. Але який стосунок обрахунки астрономiв мають до життя душi? До того, як я почала вживати героiн, роки змiнювали один одного й нiчого важливого не ставалося. Це було схоже на дитину, що малюе каракулi у бухгалтерськiй книзi. Тепер, коли я увiйшла в героiнове життя, хвилина чи година – не знаю, що з них, та й менi байдуже – мiстить у собi бiльше справжнього життя, нiж будь-який п’ятирiчний перiод у часи до мого переродження. Ви говорите про смерть. Чом би й нi? Це абсолютно нормально для вас. Ви – тварини – мусите померти, i ви знаете про це. Але я далеко не впевнена, що коли-небудь помру; i менi байдужа ця думка, як менi байдужа будь-яка iнша з ваших мавпячих думок.
Вона знову замовкла, вiдкинулася назад i заплющила очi.
Я не претендую на звання якогось фiлософа, але було цiлком очевидно, з точки зору найпростiшого здорового глузду, що ii позицiя була твердою i неприступною, якби хтось хотiв ii похитнути. Як каже Г. Честертон: «З вибором душi не посперечаешся».
Часто сперечаються, що людина насправдi загубила здатнiсть бути щасливою – характерну рису ii менших братiв, коли набула самоусвiдомлення. Саме про це говорить легенда «Грiхопадiння». Ми стали схожими на богiв, пiзнали добро i зло, але платимо за це щоденною важкою працею, а «в його очах передчуття смертi».
Феклiз вловив мою думку. Вiн зацитував, повiльно наголошуючи слова:
«Одежа – витканий глум,
Посiяв, та не пожав,
Життя обгортае сум,
Прокинувся, знову заспав».
Думка величного вiкторiанця, здаеться, остудила його. Вiн скинув iз себе депресiю, закурюючи цигарку i добряче прикладаючись до склянки з брендi.
– Аiд, – сказав вiн з удаваною легкiстю, – живе у блудi грiховному з особою на iм’я Барух де Еспiноза. Здаеться, Шопенгауер назвав його «Der Gottbetrunkene Mann».
– Сп’янiлий вiд Бога чоловiк, – ледь чутно прошепотiла Лу, кинувши сонний погляд на Аiд з-пiд важких i посинiлих вiд набряклих вен повiк.
– Так, – продовжував Феклiз. – Вона завжди носить з собою одну з його книжок. Вона засинае пiд його слова, а коли розплющуе очi, ii погляд одразу падае на сторiнку.
Вiн говорив i стукав по столi. Його швидка iнтуiцiя зразу вхопила, що ця дивна пригода непокоiла нас. Вiн покликав офiцiанта, потираючи великий i вказiвний пальцi. Той зрозумiв жест як прохання принести рахунок i пiшов по нього.
– Дозвольте менi вiдвезти вас i сера Пiтера назад до готелю, – сказав Феклiз до Лу. – Ви пережили досить важкий день. Я прописую добре вiдпочити. Доза Г дуже придатна, щоб зранку пiдняти себе з лiжка, але, заради Бога, не женiть коней. Малюсiнька доза, а потiм потрошки коксу, коли вiдчуете, що час вставати. До обiду ви будете почуватися як пара немовлят.
