banner banner banner
Щоденник наркомана
Щоденник наркомана
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Щоденник наркомана

скачать книгу бесплатно


Ми вживаемо алкоголь з найдавнiших часiв, i у нашiй нацiональнiй пiдсвiдомостi закарбувалося, що пiсля пиятики здоров’я можна поправити ковтком спиртного або «собачою шерстю», як ми ii називаемо, i нею не подавишся.

Та з кокаiном усi цi застереження зовсiм зайвi. Нiкому не буде дуже зле пiсля наркотичного вечора за умови, що йому вистачить здорового глузду наступного дня вiдвiдати турецьку лазню та поповнити своi сили за допомогою iжi й подвiйноi порцii сну. Втiм, кокаiн вимагае, щоб ти розраховував лише на свiй «капiтал», i гарантуе, що цей запас е невичерпним.

Як я вже казав, це мiсцеве знеболювальне. Вiн притупляе усi вiдчуття i може викликати те, що фiзiологи називають пригнiченням. Людина стае абсолютно безрозсудною. Вона буквально скаче вiд пiднесеного настрою та чудового самопочуття. Це таке слiпе та грандiозне збудження, що перейматися чимось просто неможливо. До того ж збудження мае своерiдну глибину i спокiй. У ньому немае i натяку на грубiсть чи непристойнiсть, якi ми асоцiюемо з алкогольним сп’янiнням. Зникае сама iдея грубостi чи вульгарностi. Це нагадуе видiння Петра у «Дiяннях апостолiв», де йому було сказано: «Немае нiчого поганого й нечистого».

Як казав Блейк: «Усе живе е святим». Кожна дiя – таiнство. Те, що зазвичай тебе стримувало чи дратувало, стае просто приводом для радiсного смiху. Точно як шампанське, коли кинути туди невеличку грудочку цукру, воно знову береться бульбашками.

Ну добре, це був лiричний вiдступ. Але саме це i робить кокаiн. Твереза послiдовнiсть думки ламаеться. Ти рiзко перескакуеш на нову, шалену, фантастичну траекторiю з найменшого приводу. Зникае почуття мiри; i незважаючи на усi цi мiльйони миль, що ти весело пройшов, звернувши зi шляху, ти нiколи не випускаеш з очей свою кiнцеву мету.

Поки пишу цi рядки, я нi на мить не забув, що розповiдав вам iсторiю про лист i пакунок вiд Гретель.

У Парижi ми зустрiли дiвчину. Наполовину iндiанка, прекрасна мала з чортячою чарiвнiстю i цiлим мiшком найнепристойнiших iсторiй, якi ми коли-небудь чули. Вона була постiйно на кокаiнi. Дiвчина була певною мiрою неосвiчена i подавала це так: «Я у здоровезному, прекрасному саду, в руках купа пакункiв, i постiйно один з них падае на землю; коли я нахиляюся, щоб його пiдняти, обов’язково падае iнший пакунок, i весь час я поволi iду далi по саду».

Отже лист Гретель.

«Моя люба Лу, – навiть не можу описати, яка я була рада, Мiледi, вас нещодавно побачити разом з цiею чудовою людиною – вашим чоловiком. Я зовсiм не звинувачую вас за цей поспiх з весiллям; проте, з iншого боку, i ви не повиннi звинувачувати своiх давнiх друзiв, що вони не пророки i не вмiють передбачити все наперед! Отже, я не можу бути пiд рукою з необхiдними речами. Однак я часу дарма не гаяла. Ви ж знаете, якi у мене невеликi статки, втiм, сподiваюся ви оцiните цей невеличкий подарунок, який я вам надiслала, не як подарунок заради подарунка, а як знак моеi глибокоi любовi до наймилiшоi та найчарiвнiшоi зi знайомих менi дiвчат. І, мiж нами, моя люба Лу: часом те, що всерединi, краще за те, що ззовнi. Мое шанування та найкращi побажання дорогому серу Пiтеровi i вам, хоча у цю хвилину я навiть не сподiваюся, що ви пам’ятаете про мое iснування.

Завжди щиро ваша,

    Гретель».

Лу жбурнула менi листа через стiл. З якоiсь нагоди чи зовсiм без причини, я був роздратований. Я i чути нiчого не хотiв вiд такоi, як Гретель. Вона менi не подобалася, i я iй не довiряв.

– Якась дивна, – досить сердито сказав я.

Це не був мiй власний голос: гадаю, в моiй головi говорив якийсь прихований iнстинкт самозбереження.

Проте Лу аж сяяла з цiеi нагоди. На жаль, не можу вам передати блиску, який випромiнювало все, що вона тодi казала i робила. Їi очi свiтилися, уста щебетали, щоки палали, наче щойно розпущенi тендiтнi веснянi первоцвiти. Вона була втiленим духом кокаiну: кокаiн у плотi. Сама ii присутнiсть робила Всесвiт безмежно захопливим. Скажiмо, вона була одержима дияволом, якщо хочете!

Будь-яка так звана добра людина була б шокована й смертельно налякана при ii появi. Вона представляла собою сирену, вампiрку, Мелюзину, страшного i дивного диявола, якого вигадали боягузи, щоб пояснити брак власноi мужностi. У неi не було охоти нi до чого iншого, як вечеряти просто в номерi, щоб мати можливiсть вбрати нове кiмоно i танцювати для мене.

Ми iли чорну iкру ложками. Яка рiзниця, що вона коштувала втричi дорожче за вагу золота? Не слiд приписувати менi марнотратство: якщо хочете когось звинуватити, звинувачуйте Кайзера. Вiн затiяв усю цю бучу; i коли менi захотiлося з’iсти чорноi iкри, я буду iсти чорну iкру.

Ми зжерли ii всю. Нерозумно надавати цiй дрiбницi особливого значення.

Мiж поданнями страв Лу танцювала, як демон у мареннi. Їй подобалося вдавати схiдну жiнку-спокусницю. Я був ii паша-з-трьома-кiнськими-хвостами, ii воiн-самурай, ii чудовий магараджа, на колiнах у якого лежить скiмiтар, готовий вiдрубати голову за будь-якого найменшого приводу з ii боку.

Вона була Улед Наiль з татуюванням на щоках i пiдборiддi, намальованими сурмою бровами i червоними губами.

Я був Туарегом, пустельним розбiйником у масцi, що захопив ii в полон.

Вона грала тисячу божевiльно вишуканих ролей.

У мене дуже слабка уява, мiй мозок використовуе усi своi ресурси виключно для аналiзу; але я з насолодою грав ролi, якi вона менi вибирала. Вже й не знаю, скiльки разiв пiд час цiеi вечерi я перетворювався з чемного чоловiка у пiжамi з Бонд-стрит на розлюченого манiяка.

Тiльки пiсля того як офiцiанти залишили нас з кавою i лiкерами, якi ми пили мов воду, не п’янiючи, Лу зненацька скинула свое блискуче вбрання.

Вона стала посеред кiмнати i випила пiвфужера мiцного лiкеру. Чарiвна зухвалiсть цього жесту викликала у мене внутрiшнiй крик. Я схопився з мiсця, немов тигр, що, пiдкрадаючись, раптом побачив оленя.

Лу з нестримним захватом геть уся захихотiла. Знаю, що так не кажуть: «геть уся захихотiла»; але не можу висловитися по-iншому.

Вона зупинила мою атаку, як досвiдчений захисник у мiжнародному матчi з регбi.

– Неси ножицi, – прошепотiла вона.

Вмить я зрозумiв, у чому справа. Це була абсолютна правда – ми трошки переборщили з тим снiгом. Гадаю, це вже було десь п’ять понюшок. Якщо цiкаво, можете повернутися назад i перерахувати – скiльки потрiбно, щоб пiднятися на десять тисяч футiв над бiдною старою Па-де-Кале, благослови ii Господь! Але воно накладалося, як цiна цвяхiв у задачi про кiнськi пiдкови, що так тiшила мого батька, коли я був малим. Розумiете, що я маю на увазi, – принцип Мартiнгейла i всяке таке. Звiсно, ми перебрали з тим снiгом.

П’ять понюшок! Втiм, для нас молодих пiсля двох тижнiв це не було вже аж так багато.

Гвендолiн Оттер каже:

«Серце серця мого, блiдий мiсяць шепоче,
Чого нам чекати аж завтрашньоi ночi?»

А це приблизно в такому ж дусi.

«Серце серця мого, сховайся вiд дощу,
Нюхнемо ще! Кокаiну – досхочу».

Я знаю, що на мене не варто розраховувати, коли мова заходить про поезiю, i поважна авторка точно може дозволити собi посмiхнутися i тихенько переступити через моi рештки. Лише за умови, що посмiшка буде поблажливою. Але дух твору я справдi вловив.

«Продовжуй, нюхнемо ще,
Не зупиняйся, не перебирай!»

Нi, так не добре.

«Продовжуй! Через край!» – так краще. Так поважнiше i патрiотичнiше, й набагато краще передае iдею. А якщо вам не подобаеться, шукайте кращого деiнде.

Нi, я не визнаю, що ми були безрозсудними. Ми мали чималi ресурси у своему розпорядженнi. І точно не були схожi на шахраiв, що не платять.

Ви ж чудово знаете, як важко слiдкувати за тим, щоб у хатi завжди були сiрники. Зовсiм банальна рiч, сiрники, використовуються постiйно, завжди легко купити новi, й не проблема, якщо коробка з сiрниками спорожнiла; i я не погоджуюся, що менi хоч на мить забракло почуття мiри у цiй справi.

Тiльки не згадуйте менi про полiт до Парижа у променях Мiсяця. Визнаю, в мене закiнчилось пальне; але усi знають, що захоплення першим коханням схильне спричиняти тимчасовi розлади звичайноi поведiнки.

Найбiльше мене потiшив той очевидний факт, що Гретель виявилася просто молодчинкою, що б там про неi не казали. При цьому вона була не просто звичайною старою доброю молодчинкою. Не бачу причини, щоб не визнати, що вона виявилася тим, кого можна назвати справжнiм другом у найбiльш ранньому, яке тiльки можете собi уявити, вiкторiанському значеннi цього слова.

Вона була не лише справжнiм другом, а ще й мудрим другом. Без сумнiву передбачивши, що старий добрий снiг у нас таки закiнчиться.

Тепер, друзi, я б хотiв, щоб ви зрозумiли правильно, що чоловiк, якщо вiн себе називае чоловiком, не з тих, хто перериватиме медовий мiсяць iз дiвчиною у японському кiмоно, яке я вже описував, щоб накинути на себе купу жахливого одягу й кинутись на пошуки дилера по всьому Парижi.

Звичайно, ви одразу скажете, що я мiг покликати офiцiанта i той би принiс кiлька кубiчних кiлометрiв. Та не все так просто, ви ж не уявляете, що це за готель, де нам пощастило зупинитися. Ми потрапили туди, навiть не пiдозрюючи про неприемностi. Вiн був зовсiм поруч з Етуаль, та виглядав для неозброеного ока, як абсолютно респектабельний, першокласний сiмейний готель для вихiдцiв з бiльш шляхетних та менш шляхетних родин.

Тiльки не втiкайте з думкою, що я чiпляюся до того готелю. Просто Францiя тодi була знекровлена; а офiцiант на нашому поверсi був сiмейний чоловiк середнього вiку i, мабуть, читав Ламартiна, Паскаля, Тена й усю цю жахливу нудоту, поки не був зайнятий виснажливою, як на каторзi, доставкою iкри до нашоi кiмнати. Немае жодноi потреби приховувати вiд вас той факт, що вiн завжди мав дещо шокований вираз обличчя, особливо це було видно по тому, як була пiдстрижена його борiдка. І кожного разу, як вiн заходив до нас у номер, йому пiдкреслено щось не подобалося.

Я трохи сам собi психолог i дуже добре розумiю, що цей чоловiк кокаiну нам не принесе, навiть якби ми запропонували йому за це очолити мiнiстерство тютюновоi промисловостi.

Тепер, звiсно, я навiть не збираюся просити вас повiрити, що Гретель Вебстер щось знала про цього офiцiанта – бридкого старого педанта! Вона просто проявила дбайливу передбачливiсть i дружне розумiння. Без сумнiву, вона мала досвiд, море досвiду, барелi, бушелi досвiду, всi цi одиницi вимiру, що я так i не вивчив у школi. Вона сказала собi, загальними словами, не обов’язково маючи на увазi якусь конкретну низку подiй:

– З тiеi чи iншоi причини цим милим дiтям у якусь критичну хвилину iхньоi кар’ери може забракнути снiгу, тож мое завдання – щоб вони його отримали.

Поки цi думки проходили крiзь мою голову, я дiстав манiкюрнi ножички i Лу почала вiдрiзати нитки на пiдкладцi кiмоно в тих мiсцях, де нестримнi чарiвнi пальчики намацали те, що ми називали у лiкарнi «стороннiй предмет».

Так, помилки не було. Гретель розумiла нашу психологiю, ми розумiли ii психологiю, усе йшло чудово, як дiти в школу.

Навiть не подумайте, що нам довелося зiпсути кiмоно. Треба було лише розпороти складочку зсередини i витягти звiдти маленький бiлий шовковий мiшечок; вiдкриваеш, а там купа снiгу, набагато милiшого оку, нiж снiг на Монбланi.

Ну, ви ж розумiете, коли ти його побачив, одразу потрiбно нюхнути. Для чого? Нiхто не дасть вiдповiдi на це запитання. Тiльки не кажiть про «використання для операцii на горло». Лу не потрiбно було жодних операцiй. Вона спiвала, як Неллi Мельба, i виглядала, як персик; i сама була персиком Мельба, ясно як двiчi по два – чотири.

Можете не сумнiватися, ми нюхнули! А потiм кiлька рокiв кружляли у танцi по всьому номеру – хоча годинник показував, що минуло, мабуть, не бiльше восьми-дев’яти хвилин, – та який сенс розводити теревенi про годинники, якщо Ейнштейн довiв, що час – лише один з вимiрiв простору? Яка користь з астрономiв, якi доводять, що Земля обертаеться навколо осi зi швидкiстю 1000 миль на годину i пролiтае по орбiтi 1000 миль на хвилину, якщо ви за нею не встигаете?

Було б зовсiм нерозумно валандатися й залишитися позаду, та з великою iмовiрнiстю опинитися на Мiсяцi, де й поговорити немае з ким, хiба з Жулем Верном, Гербертом Веллсом i компанiею.

І не подумайте, що той бiлий шовковий мiшечок був дуже великий.

Лу схилилася над столом i випустила свiй довгий тоненький язичок, як той мурахоiд з Нацiонального Бiографiчного Словника, чи як там воно називаеться, i почала ним крутити у купцi снiгу, поки я мало не втратив розум.

Я реготав, як гiена, згадавши ii слова. «Твiй поцiлунок гiркий вiд кокаiну». Хлопчина Свiнберн завжди говорив про гiркi поцiлунки. Що вiн знае, нещасний бiдолаха?

Тiльки з повним ротом кокаiну починаеш розумiтися на поцiлунках. Цiлування переходить з однiеi фази в iншу, як романи Бальзака, Золя, Ромена Роллана, Девiда Лоуренса та схожих хлопцiв. Ти зовсiм не втомлюешся! Ти завжди на четвертiй швидкостi, а двигун муркоче, мов кошеня, велике бiле кошеня з блискучими зiрками на вусах. І це завжди по-рiзному i завжди однаково, поцiлунок нiколи не закiнчуеться, ти втрачаеш розум i вже не повертаешся до нормального стану, ви, мабуть, не розумiете, про що я, а менi зовсiм байдуже, i менi жахливо вас шкода, та можете й самi пересвiдчитися в моiх словах, потрiбно лише знайти таку дiвчину, як Лу, i вдосталь кокаiну.

Як там казав наш друг Лам?

«Демона посмiшку встроми у мiй мозок,
Змочи мою пристрасть у кокаiн i коньяк».

Дивний чоловiк той Лам! Здаеться, цi рядки доводять, що вiн трохи розбираеться у цiй справi. Ну, звiсно, розбираеться. Я сам бачив, як вiн нюхав кокаiн. Ще той жук! Ставлю шилiнг. Багато знае. Це не причина йому не довiряти. Не розумiю, чому люди вiдгукуються про нього так зневажливо. Не розумiю, чому я сам про нього так думаю. Мабуть, у глибинi душi зовсiм пристойний чолов’яга. Мае своi смiшнi мухи в носi – та це не робить з людини негiдника.

Так якщо вже перейматися чиiмись смiшними мухами, то чого варта Лу! Ще спробуй знайди дивнiшу, але ж я кохаю ii.

– Дай менi ще раз нюхнути з твоеi руки.

Лу засмiялася, як передзвiн московських курантiв Великоднього ранку. Пам’ятаете, росiйську Пасху святкують в iнший час, нiж нашу Пасху. Вони посунули ii на два тижнi вперед чи назад – нiяк не можу згадати куди саме, – якщо ви розумiете, що я маю на увазi.

Вона пiдкинула порожнiй шовковий мiшечок у повiтря i, пристрасно клацнувши, зловила його зубами, що знову мало не знесло менi дах. Я б хотiв бути пташкою, щоб цi маленькi бiлi гострi зубки вiдкусили менi голову.

Практична дiвчинка, моя ледi Пендрагон! Замiсть того щоб психувати, вона вирiзала ще один мiшечок, а коли його вiдкрила, то замiсть защебетати, як пташка, рiзко i схвильовано сказала:

– Подивись сюди, Кокi[3 - Cockie (англ.) – Пiвник, Когутик.], це не снiг.

Мушу пояснити, що вона називае мене Кокi, натякаючи, що Пiтер – iм’я апостола, який тричi зрiкся Христа, поки ще пiвень не проспiвав.

Я вийшов з трансу. Та тупим i скляним, як менi здавалося, поглядом почав розглядати речовину. І тодi менi на допомогу прийшла стара пiдготовка.

Це був бiлий порошок, що мав властивiсть утворювати маленькi грудочки, схожий на крейду. Я потер його мiж пальцями. Понюхав його. Це менi нiчого не сказало. Спробував на смак. Це теж нiчого не дало, мабуть, тому, що кокаiн зовсiм заанестезував нервовi закiнчення на язицi.

Утiм, дослiдження було чистою формальнiстю. Тепер я знаю, для чого це робив. То був просто чоловiчий жест. Я хотiв напустити туману перед Лу. Я хотiв вразити ii своiми знаннями людини науки; але весь цей час, без жодних пiдказок, я знав, що це було.

Вона теж знала. Що довше я був з Лу, то бiльше мене вражали масштаб i рiзноманiтнiсть ii знань.

– О, Гретель дуже мила, – защебетала вона. – Вона подумала, що ми могли вже трохи втомитися вiд «коко», який би приемний вiн не був i як би не тiшив. Тож старенька прислала нам героiну. І все ще iснують якiсь люди, котрi кажуть, що життя не варте, щоб його прожити!

– Ти колись пробувала? – спитав я i затримав вiдповiдь за допомогою поцiлунку.

Коли найгiрше було позаду, вона сказала, що вживала його тiльки одного разу. То була дуже незначна доза, яка, наскiльки вона пригадуе, зовсiм на неi не подiяла.

– Усе в порядку, – сказав я з висоти найвищоi обiзнаностi. – Потрiбно лише правильно визначити фiзiологiчну дозу. Вiн дуже добрий, направду. Збуджуе краще, нiж морфiй, набагато. Ти отримуеш таку ж блаженну й глибоку незворушливiсть, але без млосностi. Ну, Лу, люба, ти ж читала де Квiнсi й усiх цих хлопцiв про опiум, правда ж? Опiум, як тобi вiдомо, це сумiш – у ньому десь близько двадцяти рiзних алкалоiдiв. Лауданум: Колрiдж приймав його i Клайв, усякi поважнi люди. Це розчин опiуму в спиртi. Але морфiй – найактивнiша та найважливiша зi складових опiуму. Ти можеш вживати його як хочеш. Найкращi результати дае iн’екцiя; але це доволi незручно i завжди е небезпека, що туди потрапить якийсь бруд. Треба постiйно бути насторожi через можливе зараження кровi. Вiн просто дивовижно збуджуе уяву. Вiн магiчним чином позбавляе болю i тривоги. Але у ту ж хвилину, коли тебе переповнюють чудовi iдеi, коли ти будуеш золотi повiтрянi замки, у той же час у тебе з’являеться вiдчуття, що насправдi нiщо не варте твоiх зусиль, i це дае тобi вiдчуття колосальноi переваги над усiм на свiтi. І тому, з об’ективноi точки зору, це нi до чого не призводить. Утiм, героiн робить усе те, що й морфiй. Це, як тобi вiдомо, похiдна речовина вiд морфiю – технiчна назва «дiацетилморфiн». Тiльки замiсть омивання у купелi фiлософськоi iнертностi вiн робить тебе гострим, як гiрчиця, у бажаннi реалiзувати своi iдеi до кiнця. Я нiколи не пробував героiн. Вважаю, ми можемо почати просто зараз.

Я виглядав, як той павич, що ходить з пихатим виглядом, чистить пiр’я i чепуриться. Лу з напiвроззявленим ротом зачаровано витрiщалася на мене своiми величезними очима: зiницi, розширенi вiд кокаiну. Просто самець хизуеться перед самкою. Я хотiв, щоб вона обожнювала мене за тi невеличкi клаптики знань – фрагменти, якi залишила знехтувана мною освiта.

Лу завжди дiе практично – i як жриця додае втаемниченостi усьому. Те, як вона взяла героiн на лезо ножа i насипала на зворотний бiк долонi, без сумнiву, виглядало урочисто.

– Мiй Лицарю, – сказала вона з блиском в очах, – ваша дама приготувала зброю i виряджае вас на битву.

І вона простягнула свiй кулак до моiх нiздрiв. Я вдихнув героiн iз своерiдним ритуальним благоговiнням. Не знаю, звiдки цей iнстинкт узявся. Можливо, це блискучiсть спонукае жадiбно накидатися на кокаiн, а тьмяна похмурiсть робить з героiну бiльш поважну справу?

Вiдчуття було таке, нiби я беру участь у дуже важливiй церемонii. Коли я закiнчив, Лу вiдмiряла дозу для себе. Вона прийняла ii з глибокою, загрозливою цiкавiстю.

Це нагадало менi вигляд старого професора з унiверситету, коли вiн прийшов оглянути нового пацiента: випадок був загадковий i явно критичний. Збудження вiд кокаiну якимсь чином завмерло. Нашi думки зупинилися. Проте ця зупинка була такою ж насиченою, як i попередня активнiсть.

Ми вiдчули, що дивимось одне одному в очi з не меншим запалом, як досi; та якоюсь мiрою цей запал був iншим. Нiби нас звiльнили вiд невiдворотностi iснування у звичному сенсi цього слова. Ми запитували себе, хто ми i що ми такi, що зараз мае статися; i водночас була якась абсолютна впевненiсть у тому, що нiчого статися не може.

Це було найдивовижнiше вiдчуття. Щось на кшталт прагнення пiти трiшки далi. Не вiрю, щоб хтось, навiть найвидатнiший на свiтi митець, змiг би вигадати те, що ми вiдчували, а навiть якби йому це вдалося, вiн не змiг би цього описати.

Я й сам намагаюся описати i вiдчуваю, що виходить не дуже добре. Подумайте самi, мова мае своi обмеження. Коли математики i вченi мужi захочуть обмiнятися думками, звичайна мова не дуже пiдходить. Їм доводиться вигадувати новi слова, новi символи. Подивiться на рiвняння Ейнштейна.

Колись я знав одного чоловiка, який був знайомий iз Джеймсом Гiнтоном, тим, хто вiдкрив четвертий вимiр. Вiн був свiтла голова. Але Гiнтон думав щонайменше в шiсть разiв швидше за нього, навiть на найпростiшу тематику. І коли Гiнтоновi потрiбно було роз’яснити свою думку, вiн просто не мiг цього зробити.

Це великий клопiт, коли з’являеться новий мислитель. Усi починають стогнати, що вони його не розумiють, сильно дратуються – i неминуче починають його цькувати, називати атеiстом, дегенератом, пронiмецьким зрадником, бiльшовиком чи якимсь iншим улюбленим на той час лайливим словом.

Веллс трохи розповiдав про це у тiй книжцi про велетнiв, а Бернард Шоу у своему творi «Повернення до Мафусаiла». Узагалi нiхто в цьому не винен, але так воно е, i нiкуди не дiнешся.

І ось я, абсолютно звичайна людина, надiлена цiлком посереднiм розумом, раптом опиняюся геть вiдрiзаним вiд свiту, один у своему родi – i вiдчуваю, що маю розповiсти щось неймовiрно важливе, але я навiть собi не можу пояснити, що це таке.

Лу стояла навпроти мене, i я iнстинктивно зрозумiв, завдяки спорiдненню наших душ, що вона була у такому самому становищi.

Для спiлкування нам не потрiбнi були чiтко зрозумiлi слова i речення. Ми все чудово розумiли; все необхiдне виражалося у виглядi витонченоi гармонii поглядiв i жестiв.

Свiт раптово зупинився на мiсцi. Ми були самi посеред ночi й тишi речей. Ми належали до вiчностi якимсь непояснюваним чином, i ця безконечна нiма тиша розквiтала незбагненними обiймами.

Героiн почав дiяти. Ми почувалися королями колосального спокою. Ми були повелителями – ми пустили паростки з небуття в iснування! І тепер iснування поволi змушувало нас до дii. У самiй нашiй природi була певна потреба, що вимагала вираження, i пiсля першого ж сильного взаемопроникнення мiж нашими iндивiдуальностями ми досягли рiвнодiйноi гармонii усiх сил, з яких складалися.

У певному сенсi наше блаженство було таким величезним, що ми просто не могли його витримати; i ми непомiтно з’iхали до усвiдомлення, що цю невимовну мiстерiю слiд виразити за допомогою ритуальних дiй.

Але усе це вiдбувалося на величезнiй вiдстанi вiд реальностi. Прихований ланцюжок iнтерпретацii пов’язував iстину з очевидним, банальним фактом, що саме зараз найкращий час для прогулянки на Монмартр i продовження ночi там.

Ми одяглися, щоб вийти на вулицю, мабуть, з таким вiдчуттям, як новоспечений епископ уперше вбирае на себе свое облачення.

Але хто б нас тодi не побачив, вiн би не зрозумiв i навiть не пiдозрював про таке. Вбираючись, ми смiялися, спiвали й обмiнювалися веселими дурницями.