скачать книгу бесплатно
Я почув, нiби крiзь сон, м’який, глибокий голос Лу:
– О Ти! Шалений вире пристрастi, всмоктаний устами сонця! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!»
Усе змiнилося – я розумiв, про що вона спiвае, я був частинкою цього. На одну коротку мить я зрозумiв причину своеi недавньоi депресii. Це було мое вiдчуття власноi неповноцiнностi перед нею! Тепер я був ii партнером, чоловiком i повелителем!
Я пiдвiвся, щоб обхопити ii стан, та вона вихором промчала по пiдлозi клубу, наче осiннiй листок перед бурею. Я зловив швидкий погляд очей Гретель Вебстер. Я побачив у них трiумфальний блиск злого помислу; i на мить вона, Лу, кокаiн i я сплелися у складну, заплутану мiшанину руйнiвноi затii.
Та мое фiзичне тiло вже пiднiмалося догори. Це була стара добра дика веселiсть, що наповнюе тебе, коли ясного погожого ранку починаеш вiдриватися вiд землi й злiтаеш у небо. Якимсь незрозумiлим чином я опинився посерединi танцювальноi зали, та нiг пiд собою не чув вiд захоплення. Лу обернулася. Яскраво-червоний обрис ii уст, точно як захiд сонця, який я спостерiгав над Бельгiею, над звивистою береговою лiнiею, над слабкою блакитною мiстичною кривою моря i неба; з думкою в головi, що б’еться в унiсон з моiм схвильованим ритмом серця. Цього разу ми цiлили в арсенал зброi i не схибили. Я сам був цим складом боеприпасiв i вибухнув. Я був убивцею i убитим! І тодi я побачив Лу, що пливе по небу на зустрiч зi мною.
– О Ти! Вершнику – провiснику Сонця, що пришпорюе закривавленi боки вiтру! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Ми впали в обiйми одне одного з неминучiстю гравiтацii. Нас було тiльки двое у цiлому Всесвiтi – вона i я. Єдина сила, що iснувала у Всесвiтi, – це сила тяжiння мiж нами. Вона з’еднала та закрутила нас у вихор.
Ми кружляли по всiй танцювальнiй залi; але, звичайно, це не була танцювальна зала, не було нiякого клубу, не було взагалi нiчого, окрiм божевiльного вiдчуття, що ти е усiм i приймаеш це все. Ти був вiчним вихором Всесвiту. Втомитися вiд цього було неможливо: твоеi енергii було рiвно стiльки, скiльки потрiбно.
– О Ти! Танцiвнице, що золотими перстами розплiтае зоряне волосся ночi! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Тендiтне гнучке тiло Лу лежало на моiй руцi. Це звучить безглуздо, але вона була невагомою, наче тоненький плащик. Їi голова вiдкинута назад, намотанi пасма волосся розпустилися.
Раптом оркестр зупинився. На якусь мить я пережив просто непередавану агонiю. Це було схоже на повне винищення. Мене охопила страшенна вiдраза до усього оточення. Немов у шаленому поспiху зробити щось життево важливе, перш нiж ти помреш, я прошепотiв кiлька слiв про те, що «я не можу бiльше перебувати в цьому жахливому мiсцi анi секунди»:
– Нам потрiбне свiже повiтря.
Вона не вiдповiла нi «так», нi «нi». Здавалося, звертаючись до неi, я лише марно витрачав слова.
– О Ти! Солодкий спiве рiки Любовi, що виводить трелi крiзь дрiбнi камiнцi ущелини Життя! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Їi голос перейшов на слабке прозоре шепотiння. Ми опинилися на вулицi. Охоронець клубу зупинив таксi. І нарештi я обiрвав ii пiсню. Моi уста прилинули до ii уст. Ми iхали колiсницею Сонця на аренi Всесвiту. Ми не знали, куди iдемо, i нам було байдуже. Ми зовсiм втратили почуття часу. Цiла низка рiзних вiдчуттiв змiнювали одне одного; але ти не мав над ними контролю. Це було так, нiби твiй бiологiчний годинник раптово здурiв.
У мене не було мiрила часу, але, суб’ективно кажучи, його мало минути доволi багато, перш нiж нашi уста роз’едналися, оскiльки коли це сталося, я побачив, що ми дуже далеко вiд клубу.
Вперше вона заговорила до мене. В ii голосi бринiла темна, бездонна глибина буття. Вона пройняла кожну клiтинку мого тiла. І ось що це були за слова:
– Твiй поцiлунок гiркий вiд кокаiну.
Для того, хто немае вiдповiдного досвiду, передати значення того, що вона сказала просто неможливо.
Це був киплячий котел злоби, що раптово википiв через край. Їi голос бринiв, переповнений якоюсь пекельною радiстю. Вiн викликав у менi шал чоловiчоi енергii. Як озвiрiлий, я схопив ii руками ще сильнiше. В очах потемнiло. Я бiльше нiчого не сприймав. Важко навiть сказати, що я вiдчував. Я був самим Вiдчуттям! Я був можливостями Вiдчуття, реалiзованими до найвищоi межi. І все ж водночас мое тiло автоматично продовжувало займатися своiми власними справами.
Вона тiкала вiд мене. Їi обличчя ухилялося вiд мого.
– О Ти! Сп’янiлий вiд грози подиху вiтрiв, що задихаеться в надрах гiр! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Їi душа виплакувала свою пiсню з дивною iнтенсивнiстю. Вмить я зрозумiв, що це був шлях опору. Вона намагалася переконати себе, що вона – космiчна сила, що вона – зовсiм не жiнка, що чоловiк для неi немае жодного значення. Вона вiдчайдушно боролася зi мною, вислизаючи, як змiя, з моiх обiйм. Звичайно, це все було в таксi – але тодi я про це не знав i навiть зараз не дуже у цьому впевнений.
– Боже! – розлючено сказав я собi: – Якби я хотiв знову понюхати цього Снiгу. Я б показав iй!
У цю мить вона вiдштовхнула мене, наче пiр’iнку. Раптом менi стало вже не так добре. Досить непередбачувано я дуже знесилився i, не без здивування, зауважив, що витрушую невеличку купку кокаiну з десятиграмовоi пляшечки, що була пiд рукою, у кишенi моiх штанiв, i вдихаю ii у нiздрi з жадiбною насолодою.
Навiть не питайте мене, як вона туди потрапила. Пiдозрюю, це якось зробила Гретель Вебстер. Моя порожня пам’ять не мала на це вiдповiдi. Це одна з тих цiкавих речей, що робить кокаiн. Нiколи не знаеш, який сюрприз вiн тобi приготував.
Менi згадався один американський професор, який хвалився своею першокласною пам’яттю, яка, правда, мала один-однiсiнький недолiк – вона була ненадiйною.
Також не можу вам сказати, чи це свiжа порцiя наркотику збiльшила моi сили, чи Лу просто втомилася дражнити мене, але вже за власним бажанням вона звинулася у моi обiйми, ii руки й уста сильно притулилися до мого серця. І знову скажу трiшки поетично – так воно сприймаеться – ритм виникае природно – усе одна велика гармонiя. Сфальшувати тут неможливо. Голос Лу, здаеться, долинав з величезноi вiддалi, глибоким, низьким, понурим спiвом:
– О Ти! Тихий стогоне зомлiлих дiв, що завороженi риданнями Любовi! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Це сталося – нашi двигуни вперше почали працювати разом! Усi несправностi щезли. Не залишилось нiчого, крiм потужного ритму двох моторiв, що набирають обертiв.
Знаете, як це, коли ти летиш у лiтаку – i попереду бачиш лише цятку. Ти не можеш розрiзнити, чи це наближаеться твiй братчик Фрiц, щоб розстрiляти тебе, чи один зi своiх, чи лiтак союзникiв. Але ти можеш вiдрiзнити ворога вiд бойового побратима за стукотом двигуна. Тож ти починаеш сприймати певний ритм як дружнiй – iнший як ворожий.
Так-от, Лу i я летiли разом поза межами вiчностi, крилом до крила; ii низький монотонний гул в унiсон з моiм нестримним гуркотом.
Подiбнi речi стаються поза межами часу i простору. Зовсiм неправильно було б сказати, що те, що сталося в таксi, насправдi мало якийсь початок або кiнець. Сталося так, що нашу увагу вiд одвiчноi iстини, вiд цього освячення союзу наших душ, вiдвернув водiй, який зупинив таксi й вiдчинив дверi.
– Ось ми i приiхали, сер, – сказав вiн iз глумливою усмiшкою.
Сер Пiтер Пендрагон i Лу Лейлгем повернулися до реальностi. Пристойнiсть перш за все!
Завдяки потрясiнню пригода глибоко в’iлася в мою пам’ять. Я дуже чiтко пам’ятаю, як розплатився з водiем, а далi наче корова язиком злизала. Як ми опинилися там, де ми опинилися? Хто дав чоловiковi цю адресу i де ми взагалi?
Можу лише зробити припущення, що свiдомо чи несвiдомо це зробила Лу, оскiльки вона, зовсiм не нiяковiючи, дзвонила в якiсь дверi. Нам одразу вiдчинили. Темно-червоне свiтло просто лавиною вилилося на мене з простороi студii.
У повiтря злетiв чистий i високий голос Лу:
– О Ти! Багряний драконе полум’я, обплутаний, мов муха павутиною! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Почуття вiдрази пройняло мене, як бискавка. У дверях, в обiймах Лу, стояла висока чорна зловiсна постать царя Лама.
– Я знала, що ви не будете проти, якщо ми заскочимо, незважаючи на пiзнiй час, – якраз казала вона.
Куди простiше було просто мовчки погодитися i, можливо, додати якусь загальноприйняту фразу. Та замiсть цього вiн промовив наче з папського престолу:
«Четверо ворiт ведуть в один палац; пiдлога палацу з чистого срiбла i золота; там лазурит i яшма; та усi вишуканi аромати; жасмин, троянда та символи смертi. Нехай заходить по черзi або вiдразу в усi четверо ворiт; нехай ступае на пiдлогу палацу».
Я був украй розлючений. Для чого завжди поводитися, як нахаба чи клоун? Та менi нiчого не залишалося, окрiм як прийняти ситуацiю i чемно увiйти.
Вiн офiцiйно потис менi руку, хоча й сильнiше, нiж це прийнято в Англii мiж добре вихованими незнайомцями. І при цьому вiн дивився менi просто в очi. Його жахливий непроникний погляд буквально пропалив наскрiзну дiру в моiй головi. Втiм, слова зовсiм не вiдповiдали його дiям.
– Як там казав поет? – зарозумiло сказав вiн. – Веселого роду – любить кокс, як воду, – чи щось таке, сер Пiтер?
Як у бiса вiн дiзнався, що я вживав?
– Той, хто забагато знае, далеко не зайде, – роздратовано сказав хтось у моiй головi. Але ще хтось вiдразу непомiтно йому вiдповiв:
– Це пояснюе стару iстину – мученикiв свiт завжди робить з першовiдкривачiв.
Менi стало правду кажучи, трохи соромно, але Лам заспокоiв мене. Вiн указав рукою в бiк величезного крiсла з перською оббивкою. Дав менi цигарку i припалив ii. Потiм налив у здоровенний гнутий келих Бенедиктину i поставив його на невеличкий столик бiля мене. Ця невимушена гостиннiсть менi однаково не подобалася, як i все решта. Було таке незручне вiдчуття, нiби я – марiонетка в його руках.
Крiм нас, у кiмнатi була ще одна особа. На вкритiй леопардовими шкурами канапi лежала одна з найдивнiших жiнок, що я коли-небудь бачив. На нiй була бiла вечiрня сукня з блiдо-жовтими трояндами, i такi ж квiти були у ii волоссi. Вона була мулаткою з Пiвнiчноi Африки.
– Мiс Фатма Галладж, – сказав Лам.
Я пiдвiвся i вклонився. Та дiвчина навiть не зауважила цього. Здавалося, що земнi справи для неi канули у цiлковите забуття. Їi шкiра була такого глибокого, насиченого, темно-синього, як нiчне небо, кольору, який тiльки дуже грубе око може сприймати за чорний. У неi було широке чуттеве обличчя, густi темнi брови.
Немае iнтелекту бiльш аристократичного за египетський, особливо якщо вiн належить до рiдкiсного правдивого роду.
– Не ображайтесь, – сказав Лам м’яким голосом, – ця велична зневага спрямована на усiх нас.
Лу сидiла на ручцi канапи; ii бiлi, з вiдтiнком слоновоi костi, довгi скрученi пальцi обмацували волосся темношкiроi дiвчини. Так чи iнакше я почувався огидно: я був знiяковiлий i збентежений. Уперше в життi я не знав, як поводитися далi.
І тут у моiй головi з’явилася думка: це просто перевтома – i не слiд вельми турбуватися через це.
Нiби вiдповiдаючи на мою думку, Лу витягла з кишенi маленьку кришталеву пляшечку з позолоченою кришечкою, вiдкрутила ii i витрясла з неi трiшки кокаiну на зворотний бiк долонi, а потiм з викликом подивилася у мiй бiк.
І вiдразу студiя наповнилася вiдлунням ii спiву:
– О Ти! Оголена незайманко любовi, захоплена у сiтi диких троянд! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
– Саме так, – радiсно погодився цар Лам. – Ви ж менi пробачите, якщо я запитаю, чи добре ви знайомi з впливом, який робить кокаiн на людину.
Лу сердито подивилася на нього. А я вирiшив бути з ним вiдвертим: обережно насипав чималу дозу на зворотний бiк долонi i вдихнув усе одразу. Не встиг я завершити подих, як кокаiн уже подiяв. Я вiдчув себе повелителем над ким завгодно.
– Що ж, насправдi, – презирливо сказав я, – сьогоднi я вперше спробував його, i вiн рубае, як мае бути.
Лам загадково посмiхнувся:
– О, так, як там казав старий поет? Мiлтон, здаеться?
«Демона посмiшку встроми у мiй мозок,
Змочи мою пристрасть у кокаiн i коньяк».
– Що за дурницi! – вигукнула Лу. – У часи Мiлтона кокаiн ще не винайшли.
– То це Мiлтон винуватий? – рiзко вiдповiв цар Лам. Невiдповiднiсть i безладнiсть його думки якось збивали з пантелику.
Вiн одвернувся вiд неi i подивився менi прямо в очi.
– Рубае, як мае бути, сер Пiтер, – сказав вiн, – що ж, так воно i е. Я теж, мабуть, прийму дозу, щоб не було нiяких непорозумiнь.
Дiя не розiйшлася зi словами.
Мушу визнати, що цей чоловiк почав мене iнтригувати. Що за гру вiн затiяв?
– Я чув, що ви один з наших найкращих пiлотiв, сер Пiтер, – продовжував вiн.
– Та лiтаю трохи, час вiд часу, – визнав я.
– Ну, аероплан – непоганий засiб для подорожей, але якщо ви не фахiвець, е велика ймовiрнiсть завершити цю подорож досить невдало.
– Дуже вам дякую, – сказав я, вражений його тоном. – Але так сталося, що я вивчав ще й медицину.
– О, тодi все в порядку. Звичайно.
Вiн погодився з ввiчливiстю, яка чомусь зачепила мою самооцiнку сильнiше, нiж якби вiн вiдкрито пiддав сумнiву мою компетенцiю.
– У такому разi, – вiв далi вiн, – сподiваюся викликати у вас професiйний iнтерес у справi, яка, думаю, ви погодитеся, дещо наближена до нерозважливостi. Моя маленька подруга приiхала сьогоднi, чи скорiше це вже було вчора, залiплена морфiем пiд зав’язку. Результат ii не влаштував, тож вона проковтнула на додаток ще й велику дозу Anhalonium Lewinii, не думаючи про фармацевтичну несумiснiсть одного з другим. Мабуть, для того, щоб якось згаяти час, вона випила цiлу пляшку Гран Марнье Кордон Руж; i тепер, почуваючись трiшки нездоровою, з якоiсь причини, яку було б дуже зухвало так просто розгадати, вона приводить у порядок своi справи, час вiд часу прикладаючись до цього вашого, що «рубае, як мае бути».
Вiн одвернувся вiд мене й зосереджено подивився на дiвчину. Мiй погляд скерувався у тому ж напрямку. Я побачив, що ii темно-синя шкiра жахливо зблiдла, втратила свiй здоровий вiдтiнок i скорiше нагадувала сире м’ясо, що почало псуватися.
Я скочив на ноги, iнстинктивно вiдчуваючи, що дiвчина на межi повного знесилення. Власник студii нахилився над нею. Вiн подивився на мене через плече краем ока.
– Типовий випадок нерозважливостi, – зауважив вiн з гiркою iронiею.
Наступнi чверть години вiн боровся за життя дiвчини. Цар Лам був дуже квалiфiкованим лiкарем, незважаючи на те, що формально нiколи не вивчав медицину.
Але я не був у курсi того, що вiдбуваеться. Кокаiн спiвав у моiх жилах. Я нi про що не турбувався. Із якимсь запалом в очах Лу пiдiйшла i кинулася менi на колiна. Вона пiднесла келих Бенедиктину до моiх уст, захоплено спiваючи:
– О Ти! Келиху шампанського, наповнений свiтлом, що пiниться кров’ю з самого серця зiрок! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!
Ми впали у стан повноi нестями. Лам перервав нас.
– Не подумайте, що я негостинний, – сказав вiн. – Їй стало краще, але я мушу вiдвезти ii додому. Почувайтеся як удома, поки мене не буде, або давайте я пiдкину вас, куди вам би хотiлося.
Знову нас перервали. Пролунав дзвiнок. Лам скочив до дверей. На сходах стояв високий старший чоловiк.
– Чини, як волiеш, – нехай таким буде весь закон, – сказав Лам.
– Любов – це закон, люби за своею волею, – вiдповiв iнший. Це було схоже на пароль i вiдповiдь на нього.
– У мене е розмова до тебе, десь на годинку.
– Звичайно, я до твоiх послуг, – вiдповiв господар примiщення.
– Лише одна рiч… – i обiрвав.
Мiй мозок був надзвичайно чистим. Упевненiсть у собi була безмежною. Я вiдчув натхнення. Я бачив вихiд.
Маленький диявол засмiявся у моему серцi: «Яка чудова нагода побути наодинцi з Лу!»
– Послухайте, пане Лам, – дуже швидко промовив я, – я вмiю керувати автомобiлем, яким завгодно. Дозвольте вiдвезти мiс Галладж додому.
Арабська дiвчина позаду мене вже стояла на ногах.
– Так, так, – сказала вона млявим, та все ж збудженим голосом. – Це було б чудово. Страшенно дякую.
Це були першi слова, якi вона промовила цього вечора.
– Так, так, – вступила Лу. – Я хочу проiхатися у свiтлi мiсяця.
