скачать книгу бесплатно
Навiщо взагалi терпiти все це, якщо кiнець завжди однаковий? Чому не можна просто вiдразу скоротити життя на кiлька днiв або тижнiв? Нiкому нiколи не вдавалося уникнути викриття i зiзнання у злочинах. Якщо ти хоч раз пiддався спокусi та допустив у своiй свiдомостi думкозлочин, ти мiг бути абсолютно впевнений, що через деякий час ти помреш. Тодi для чого весь цей майбутнiй жах, якщо вiн нiчого не змiнить?
Вiнстон знову спробував уявити перед собою О'Брайана. «Ми зустрiнемося там, де немае темряви», – сказав йому той увi снi. Вiн знав, що це означае, або думав, що знав. Мiсце, де немае темряви, було майбутнiм, яке йому не судилося побачити, але частиною якого, завдяки своему знанню, вiн мiг стати. Голос з телеекрану гудiв у вухах i заважав думати. Вiнстон взяв до рота сигарету. Половина тютюну одразу випала йому на язик, бридкий гiркий пил, який прилип до язика i виплюнути його було дуже складно. Перед очима з'явилося обличчя Старшого Брата, витiснивши образ О'Брайана. Як i кiлька днiв тому, вiн вийняв з кишенi монету i подивився на неi. Обличчя дивилося на нього важким, спокiйним, зверхнiм поглядом: цiкаво, яка усмiшка ховалася пiд цими темними вусами? Слова зазвучали в його головi, як свинцевий дзвiн:
ВІЙНА – ЦЕ МИР
СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО
НЕЗНАННЯ – ЦЕ СИЛА.
Частина друга
Частина друга
Роздiл 1
Була середина ранку, Вiнстон вийшов з кабiнки i пiшов до вбиральнi.
Самотня фiгура наближалася до нього з iншого кiнця довгого яскраво освiтленого коридору. Це була темноволоса дiвчина. Минуло чотири днi з того вечора, коли вiн зiткнувся з нею бiля крамницi мiстера Чаррiнгтона. Коли вона пiдiйшла ближче, вiн побачив, що ii права рука була перев'язана. Вiн не помiтив це одразу, тому що пов'язка була того ж кольору, що й ii комбiнезон. Ймовiрно, вона пошкодила руку, коли налаштовувала один з тих великих калейдоскопiв, на яких генерувалися сюжетнi заготовки для романiв. Це була звичайна травма у Вiддiлi Художньоi лiтератури.
Вони були приблизно в чотирьох метрах один вiд одного, коли дiвчина спiткнулася i впала. У неi вирвався крик болю. Мабуть, вона впала прямiсiнько на пошкоджену руку. Вiнстон зупинився. Дiвчина спробувала встати. Їi обличчя було дуже бiлим, тому губи здавалися якимись неприродньо червоними. Вона дивилася Вiнстону прямо в очi, а обличчя ii швидше виражало страх, анiж бiль.
У Вiнстона виникло якесь дивне вiдчуття. Перед ним був ворог, який намагався його вбити, але перед ним також була людська iстота, яка страждала вiд болю i, можливо, вiд перелому кiсток. Вiн iнстинктивно кинувся вперед, щоб допомогти iй. У той момент, коли вiн побачив, як вона впала на перев'язану руку, вiн немов сам вiдчув цей бiль.
«Ви забилися?» – запитав вiн.
«Нiчого страшного. Це все рука. Через хвилину все пройде».
Вона говорила так, нiби ii серце виривалося з грудей. Вона зблiдла.
«Ви нiчого не зламали?»
«Нi, зi мною все гаразд. На мить було боляче, але вже все минулося».
Вона простягла йому вiльну руку, i вiн допомiг iй встати. На ii обличчi знову з'явився рум'янець i виглядала вона вже набагато краще.
«Зi мною все гаразд», – коротко повторила вона. «Я просто трохи вдарилася зап'ястям. Дякую, товаришу!»
І з цими словами вона пiшла далi так швидко, нiби нiчого i не трапилося. Весь iнцидент тривав не бiльше, нiж пiвхвилини. Не дозволяти почуттям проявлятися на обличчi було звичкою, яка переросла в iнстинкт, i коли все сталося, вони стояли прямо перед телеекраном, i вони це чудово розумiли. Проте було дуже важко не видати здивування, бо за тi двi або три секунди, поки вiн допомагав iй пiднятися, дiвчина встигла щось сунути йому в руку. Не було сумнiвiв, що вона зробила це навмисно. Це було щось маленьке i пласке. Проходячи через дверi туалету, вiн переклав це до кишенi i намацав кiнчиками пальцiв. Це був клаптик паперу, складений у квадрат.
Поки вiн стояв бiля пiсуара, йому вдалося, доклавши трохи зусиль, розгорнути папiрець. Очевидно, там мае бути якесь повiдомлення. На мить йому захотiлося зайти в одну з туалетних кабiнок i вiдразу ж його прочитати. Але це було б кричущою дурiстю, вiн це добре розумiв. У Мiнiстерствi не було мiсця, де можна було б усамiтнитися, телеекрани були всюди i стежили за тобою.
Вiн повернувся на свое робоче мiсце, сiв, недбало кинув клаптик паперу серед iнших паперiв на столi, одягнув окуляри i пiдсунув до себе диктограф. «П'ять хвилин, – сказав вiн собi, – мiнiмум п'ять хвилин!» Йому здавалося, що серце його билося занадто голосно. На щастя, робота, над якою вiн працював, була простою рутиною, виправленням довгого списку цифр, що не вимагало особливоi пильностi та уваги.
Що б не було написано у тiй записцi, це повинно мати якесь полiтичне значення. У нього було двi версii того, що вiдбуваеться. Перша, яка здавалася йому набагато бiльш iмовiрною, полягала у тому, що дiвчина була агентом Полiцii Думок, чого вiн i боявся. Вiн не знав, чому Полiцiя Думок раптом вирiшила доставляти своi повiдомлення таким чином, але, можливо, у них були своi причини. Те, що було написано на папiрцi, могло бути погрозою, викликом, наказом здiйснити самогубство або якоюсь хитрою пасткою. Але була iнша, бiльш дика версiя. Вiнстон намагався не думати про неi, але не виходило. А що як повiдомлення було зовсiм не вiд Полiцii Думок, а вiд якоiсь пiдпiльноi органiзацii. Можливо, Братство все-таки iснуе! Можливо, темноволоса дiвчина була учасником цього руху! Без сумнiву, ця iдея була абсурдною, але саме вона спала йому на думку в той самий момент, коли вiн вiдчув клаптик паперу у своiй руцi. Лише через кiлька хвилин йому спало на думку iнше, бiльш вiрогiдне пояснення. І навiть зараз, хоча його розум пiдказував йому, що це послання, ймовiрно, означало смерть, вiн вiрив у неймовiрне, серце його билося i в ньому зростала безпiдставна надiя. Вiн насилу стримував тремтiння у голосi, коли бурмотiв своi цифри у мiкрофон.
Виконану роботу вiн запхав у пневматичну трубку. Минуло вiсiм хвилин. Вiн поправив окуляри на носi, зiтхнув i пiдсунув до себе наступну партiю роботи з клаптиком паперу, якi лежав поверх робочих паперiв. Вiн розгладив листок. Великим, трохи дитячим, почерком на ньому було написано:
«Я кохаю тебе».
Впродовж декiлькох секунд вiн був настiльки приголомшений, що навiть забув кинути небезпечну записку в дiрку пам'ятi. Хоча вiн дуже добре розумiв ризик, якщо вiн покаже якусь надмiрну зацiкавленнiсть, але вiн не мiг втриматися i прочитав ще раз, просто щоб переконатися, що у записцi було написано саме те, що йому привидiлось.
Вiнстон ледве досидiв до обiду, здавалося, що час просто зупинився, працювати було дуже важко. І справа була навiть не стiльки в необхiдностi зосередитися на виконаннi дрiбних завдань, якi одне за одним вистрибували на його стiл з пневмопошти, скiльки у тому, щоб приховати свое хвилювання вiд телеекранiв. Йому здавалося, що в його животi палае вогонь. Обiд у задушливiй, переповненiй людьми, гучнiй iдальнi був справжньою мукою. Вiн сподiвався ненадовго побути на самотi пiд час обiдньоi перерви, але, на жаль, телепень Парсонс плюхнувся поруч з ним, стабiльно заповнюючи весь простiр навколо себе рiзким запахом поту. Парсонс знову взявся торохтiти про пiдготовку до Тижня ненавистi. Вiн з особливим ентузiазмом розповiдав про двометрову модель голови Старшого Брата з пап'е-маше, яку зробив для святкувань Загiн юних розвiдникiв, у лавах якого була i його дочка. Дратувало те, що у гуркотi голосiв Вiнстон ледве чув, що говорив Парсонс, тому постiйно доводилось просити його повторити. Тiльки один раз вiн мигцем побачив темноволосу дiвчину, вона сидiла за столом з двома iншими дiвчатами у дальньому кiнцi зали. Схоже, вона його не помiтила, i вiн бiльше не дивився в тому напрямку.
Залишок дня пройшов бiльш-менш стерпно. Вiдразу пiсля обiду на Вiнстона чекала кропiтка та складна робота, на яку потрiбно було видiлити кiлька годин, тому все iнше довелося вiдкласти в сторону. Вона полягала у «виправленнi» ряду виробничих звiтiв дворiчноi давностi таким чином, щоб дискредитувати провiдного члена Внутрiшньоi Партii, який тепер перебував у немилостi. Такi завдання Вiнстону вдавалися особливо добре. Йому вдалося зосередитися на роботi, тому на наступнi двi години вiн повнiстю викинув з голови темноволосу дiвчину. Потiм до нього повернувся спогад про ii обличчя, а з ним i несамовите бажання побути на самотi. Поки вiн не залишиться дiйсно сам, щоб спокiйно все обмiркувати, годi було i думати, як йому бути, враховуючи новий поворот подiй. Сьогоднi ввечерi вiн обов'язково мае з'явитися у Громадському центрi. Вiн проковтнув ще одну несмачну порцiю м'яса в iдальнi, та поспiшив до Центру, де взяв участь в урочистому та iдiотському засiданнi дискусiйного клубу, зiграв двi партii у настiльний тенiс, хильнув кiлька склянок джину i пiвгодини висидiв на лекцii пiд назвою «АНГСОЦ у шахах». Вiн просто вмирав вiд нудьги, але цього разу у нього не було бажання прогулювати вечiр у Центрi. Як тiльки вiн згадував ту заповiтну фразу – «Я кохаю тебе» – в ньому спалахувало бажання залишатися в живих якомога довше, тому ризикувати життям через таку дрiбницю як вечiр у Центрi вiн бiльше не хотiв. Тiльки о двадцять третiй нуль-нуль, коли вiн був удома i лежав у лiжку, а темрява ховала його вiд всюдисущого телеекрану, поки вiн мовчав, вiн мiг спокiйно подумати.
Це була реальна проблема, яку потрiбно було вирiшити – треба було знайти спосiб зв'язатися з темноволосою дiвчиною i домовитися з нею про зустрiч. Вiн остаточно вiдмовився вiд версii, що вона хоче влаштувати йому якусь пастку. Вiн знав, що це не так, бо вона явно хвилювалася, коли давала йому записку. Було очевидно, що вона була до смертi налякана. Ігнорувати ii освiдчення вiн теж не збирався. Всього п'ять ночей тому вiн думав про те, щоб розбити iй череп каменюкою, але це було вже не важливо. Вiн подумав про ii оголене молоде тiло так, як бачив його увi снi. Ранiше вiн вважав ii такою ж дурепою, як i всi iншi партiйнi жiнки, з головою, набитою брехнею i ненавистю, зi шматком льоду замiсть серця. Його охопила панiка при думцi, що вiн може втратити ii, втратити це бiлоснiжне тендiтне дiвоче тiло! Найбiльше вiн боявся того, що вона просто передумае, якщо вiн не зв'яжеться з нею якнайшвидше. Але органiзувати таку зустрiч було чисто фiзично складно. Це було наче намагатися робити хiд у шахах, коли тобi вже поставили мат. Куди не повернись, телеекран стежить за тобою. Насправдi, всi можливi способи спiлкування з нею спали йому на думку протягом п'яти хвилин пiсля прочитання записки, але тепер, коли у нього був час подумати, вiн ретельно обмiрковував кожний з них, немов розкладаючи на столi набiр iнструментiв.
Очевидно, що зустрiч, подiбна до тiеi, яка вiдбулася сьогоднi вранцi, не могла повторитися. Якби дiвчина працювала у Вiддiлi Документацii, як i Вiнстон, все могло б бути доволi легко, але вiн мав дуже примарне уявлення, де саме у будiвлi знаходиться Вiддiл Художньоi лiтератури, та й, власне, у нього не було нiякого приводу для його вiдвiдування. Якби вiн знав, де вона живе i коли йде з роботи, вiн мiг би зустрiти ii де-небудь по дорозi додому. Намагатися простежити за нею до самого будинку було небезпечно, тому що це означало б пiдкараулити ii бiля виходу з Мiнiстерства, а тинятися пiд вiкнами Мiнiстерства без видимоi причини теж був не варiант, адже це обов'язково приверне увагу та викличе пiдозру. Вiдправити листа вiн поштою вiн теж не мiн. Всi листи вiдкривалися та перевiрялися – такий був порядок. Та й, власне, мало хто нинi писав листи. Для повiдомлень, якi iнодi доводилося вiдправляти, були спецiальнi листiвки з довгими списками фраз, i ви просто викреслювали непотрiбнi. У будь-якому випадку вiн не знав навiть iменi дiвчини, не кажучи вже про ii адресу. Врештi-решт вiн вирiшив, що найбезпечнiшим мiсцем була iдальня. Якби йому вдалося опинитися з нею вдвох за столиком десь посерединi зали, не дуже близько до телеекранiв, i при достатньому гулi голосiв навколо, i якби цi умови тривали, скажiмо, тридцять секунд, вони б змогли перекинутись парою слiв.
