скачать книгу бесплатно
«У новомовi е слово, – сказав Сайм, – я не знаю, чи знаеш ти його: «крякоговiр», це коли хтось крякае, як качка. Це одне з тих цiкавих слiв, якi мають два протилежних значення. Коли таке кажеш про супротивника, це звучить як образа, а коли про того, з ким згоден, це похвала».
«Безсумнiвно, Сайм випаруеться», – знову подумав Вiнстон. Вiн подумав про це з жалем, хоча добре знав, що Сайм його зневажав, i був цiлком здатний звинуватити у думкозлочинi, якби побачив для цього хоч найменшу пiдставу. Але щось з цим Саймом було не так. Йому чогось не вистачало: якоiсь обачностi, показноi байдужостi, можливо, навiть звичайноi дуростi, яка могла б його колись врятувати. Не можна сказати, що вiн був «неблагонадiйним». Вiн вiрив у принципи АНГСОЦу, любив Старшого Брата, радiв перемогам, ненавидiв зрадникiв не просто щиро, а навiть з якимось невтомним завзяттям, не властивим рядовому члену Партii. І все одно було в ньому щось дивне, щось пiдозрiле. Вiн говорив речi, про якi краще було б мовчати, вiн читав надто багато книжок, вiн часто бував у кафе «Каштан», яке було улюбленим мiсцем художникiв i музикантiв. Звичайно, не було закону, навiть неписаного, який забороняв би вiдвiдувати це кафе, але бути помiченим у цьому мiсцi було поганим знаком. Тут збиралися старi, дискредитованi лiдери Партii, перш нiж остаточно випаруватися. Говорили, що там бачили самого Гольдштейна багато рокiв або навiть десятилiть тому. Долю Сайма передбачити було неважко. І все ж як не крути, якби Сайм хоча б на секунду вловив природу потаемних думок Вiнстона, вiн негайно здав би його Полiцii Думок. Як i будь-хто iнший, звичайно, але Сайм зробив би це з бiльшим завзяттям i задоволенням, нiж iншi. Але навiть завзяття його не врятуе. Благонадiйний той, хто не мислить взагалi.
Сайм пiдняв очi. «А ось i Парсонс», – сказав вiн.
Щось у тонi його голосу пiдказувало, що йому хотiлося додати: «цей клятий дурень». Парсонс, сусiд Вiнстона по поверху у будинку «Перемога», проштовхувався до них з iншого кiнця iдальнi – огрядний чоловiк середнього зросту зi свiтлим волоссям i жаб'ячим обличчям. До тридцяти п'яти рокiв у нього вже було солiдне черевце i жировi складки на потилицi, але рухався вiн бадьоро i якось по-хлоп'ячому хутко. Вiн взагалi був схожий на пiдлiтка-переростка, i хоча вiн був одягнений у звичайний партiйний комбiнезон, дивлячись на нього чомусь мимоволi уявляв його у синiх шортах, сiрiй сорочцi i червонiй хустцi на шиi – унiформi Загону юних розвiдникiв. Уява так i малювала його з ямочками на колiнах i пухкими рученятами, якi здригаються у несамовитому маршi. Парсонс дiйсно так i шукав привiд покрасуватися у шортах – тому завжди був першим, хто виступав з пропозицiями органiзувати масовий турпохiд або який-небудь iнший активний захiд. Вiн привiтав iх обох радiсним «Фiзкульт-привiт!», сiв за стiл, i iх накрила хвиля рiзкого смороду поту. Краплi вологи виступали на його рум'яному обличчi. Його здатнiсть до потовидiлення була просто феноменальною. У Громадському центрi завжди можна було визначити, коли вiн грав у настiльний тенiс по вологiй рукоятцi ракетки. Сайм дiстав смужку паперу з довгим стовпчиком слiв, i почав його уважно перечитувати, крутячи чорнильний олiвець мiж пальцями.
«Ой, тiльки гляньте, хто це у нас працюе в обiдню перерву», – сказав Парсонс, пiдштовхуючи Вiнстона лiктем. «Яка вiдданiсть роботi, га? Що у тебе там таке, друже? Мабуть, щось занадто розумне для мене. Смiте, друже, а я за тобою ганяюся. Ти забув здати грошi».
«На що саме», – запитав Вiнстон, автоматично намацуючи купюри у кишенi. Близько чвертi зарплати доводилося вiддавати на усiлякi добровiльнi внески, яких було так багато, що iх важко було вiдстежувати.
«На Тиждень Ненавистi. Ми всiм будинком здаемо. Я збираю грошi з усiх будинкiв по нашiй вулицi. Ми маемо докласти всiх зусиль, адже ми не хочемо зганьбитися на святi. Кажу тобi, я буду нi до чого, якщо на нашому старому будинку «Перемога» не висiтимуть найбiльшi прапори з усiею вулицi. Ти обiцяв здати два долари».
Вiнстон знайшов i вiддав двi зiм'ятi бруднi однодоларовi купюри, якi Парсонс вклав у невеликий записничок, i зробив запис акуратними друкованими лiтерами.
«До речi, друже, – сказав вiн, – чув, мiй малий вчора пiдстрелив тебе з рогатки. Я задав йому доброго прочухана за це. Я сказав, що заберу у нього рогатку, якщо вiн зробить це знову».
«Думаю, вiн просто був трохи засмучений, що не пiде на страту у парк», – сказав Вiнстон.
«Ну, так, настрiй у них правильний, тут годi й казати! Вони з сестрою, звичайно, тi ще малi посiпаки, але це все через захопленiсть i вiдданiсть спiльнiй справi! Все, про що вони думають – це шпигуни, зрадники, ну, i, звичайно ж, вiйна. Знаеш, що моя маленька донька зробила минулоi суботи, коли ii загiн вирушив у похiд вздовж Беркхамстеда? Вона пiдбила ще двох дiвчаток втекти з нею з походу i протягом усього дня вони стежили за якимось пiдозрiлим типом. Вони йшли за ним двi години, прямо через лiс, а потiм, коли дiсталися Амершема, здали його патрульним».
«Навiщо вони це зробили?» – запитав Вiнстон, дещо приголомшений. Парсонс переможно продовжив:
«Моя дочка здогадалася, що вiн ворожий агент, який, наприклад, мiг десантуватися у наших краях. Але головне не це, друже. Як ти думаеш, що у першу чергу привернуло ii увагу? Вона помiтила, що на ньому були дивнi туфлi, сказала, що нiколи ранiше не бачила, щоб хтось носив таке взуття. Тож, швидше за все, вiн був iноземцем. Досить розумно для семирiчноi дiвчинки, га?»
«І що сталося з цим чоловiком?» – запитав Вiнстон.
«Цього я, звичайно, не знаю. Але я б не здивувався, якщо…» – Парсонс зробив жест, нiби прицiлюеться з автомата i клацнув язиком, зображуючи пострiл.
«Добре», – вiдсторонено буркнув Сайм, не вiдриваючись вiд смужки паперу.
«Звичайно, ми не можемо дозволити собi розслабитися, потрiбно завжди бути напоготовi», – покiрно погодився Вiнстон.
«Я про це i говорю, йде вiйна», – сказав Парсонс.
Немов на пiдтвердження цього, прямо над iх головами з телеекрану пролунав звук труби. Однак цього разу це було не проголошення черговоi вiйськовоi перемоги, а всього лише заява Мiнiстерства Достатку.
«Товаришi!», – вигукнув енергiйний молодий голос. «Увага, товаришi! У нас для вас чудовi новини. Перемога на виробничому фронтi! Пiдсумковi звiти по виробництву всiх видiв споживчих товарiв показують, що рiвень життя громадян пiдвищився не менше нiж на двадцять вiдсоткiв за останнiй рiк. Цього ранку по всiй Океанii прокотилися масовi спонтаннi демонстрацii, робочi виходили з фабрик i офiсiв, радiсно марширували по вулицях з транспарантами, висловлюючи свою вдячнiсть Старшому Братовi за нове щасливе життя, яке вони мають завдяки його мудрому керiвництву. Зараз я зачитаю вам деякi показники. Продукти харчування…»
Фраза «нове щасливе життя» повторювалася кiлька разiв. Останнiм часом це була найулюбленiша фраза Мiнiстерства достатку. Парсонс, чия увага явно була бiльше зосереджена на звуцi труби, сидiв i слухав повiдомлення з урочистим, але абсолютно тупим виразом обличчя. Очевидно, вiн i гадки не мав, що означають всi цi цифри, але iнтуiтивно здогадувався, що вони повиннi викликати у нього почуття радостi та трiумфу. Вiн витягнув з кишенi величезну брудну люльку, наполовину заповнену обвугленим смердючим тютюном. При нормi тютюну 100 грамiв на тиждень рiдко вдавалося набити люльку до самого верху. Вiнстон закурив сигарету «Перемога», яку обережно тримав тiльки горизонтально. Новий пайок видадуть лише завтра, а у нього залишилося лише чотири цигарки. На мить вiн заткнув вуха, щоб не чути гул голосiв, i почав прислухатися до того, що говорив телеекран. Виявилося, що були навiть демонстрацii, щоб подякувати Старшому Брату за пiдвищення норми шоколаду до двадцяти грамiв на тиждень. Але ж тiльки вчора, подумав вiн, було оголошено, що рацiон повинен бути зменшений з тридцяти до двадцяти грамiв на тиждень. Чи можливо, що люди просто проковтнули все це i забули вже через двадцять чотири години? Так, виявляеться, це можливо. Парсонс точно проковтнув це не пережовуючи, немов тупа свiйська тварина. Крякало за сусiднiм столом теж ковтав iнформацiю фанатично, пристрасно, з лютим бажанням вистежити, засудити i випарувати будь-якого, хто припустить, що минулого тижня рацiон становив тридцять грамiв. Сайм теж це проковтнув, хоча i бiльш складним способом, який передбачав дводумство. Невже Вiнстон був тут единим, хто пам'ятав, як все було насправдi?
З телеекрану продовжувала сипатися несамовита казкова статистика. У порiвняннi з минулим роком було бiльше iжi, бiльше одягу, бiльше будинкiв, бiльше меблiв, бiльше каструль, бiльше палива, бiльше кораблiв, бiльше гвинтокрилiв, бiльше книг, бiльше немовлят – бiльше всього, крiм хвороб, злочинiв i божевiлля. Рiк за роком, хвилина за хвилиною, все стрiмко покращувалось. Як i Сайм ранiше, Вiнстон взяв ложку i почав вазюкати блiду пiдливу, яка розтiкалася по столу, виводячи у нiй якiсь незрозумiлi вiзерунки. Вiн обурено розмiрковував про фiзичну структуру життя. Чи завжди так було? Чи завжди iжа була такою на смак? Вiн окинув поглядом iдальню. Переповнена кiмната з низькою стелею i брудними стiнами, обшарпанi металевi столи та стiльцi, поставленi так близько один до одного, що ви сидите, торкаючись лiктем свого сусiда, зiгнутi ложки, пом'ятi тацi, обдертi емальованi залiзнi кружки, всi поверхнi жирнi й липкi, у кожнiй трiщинi бруд, а ще змiшаний кислуватий запах низькопробного джина, поганоi кави, тушкованого м'яса i брудного одягу. Все всерединi i зовнi вас немов протестувало проти iснуючого порядку речей, вас не покидало вiдчуття, що вас позбавили чогось, на що ви маете законне право. Так, Вiнстон не знав iншого життя. Скiльки вiн себе пам'ятав, iжi завжди було мало, у людини нiколи не було достатньо шкарпеток або спiдньоi бiлизни, тому вони були дiрявими вiд старостi, меблi завжди були пошарпанi та хиткi, кiмнати недостатньо опалювалися, поiзди були переповненi, будинки давали трiщини та руйнувалися, хлiб був черствим, кава гидкою на смак, сигарет мало, а чай взагалi був великою рiдкiстю. Не вистачало всього, i тiльки дешевого синтетичного джину завжди було вдосталь. Йшли роки, ви старiли, а ситуацiя, здавалося, лише погiршувалася. І якщо чим далi, тим бiльше вас нудить вiд дискомфорту, бруду i бiдностi, вiд нескiнченних холодних зим i липкостi старих шкарпеток, вiд вiчно непрацюючих лiфтiв i крижаноi води з-пiд крану, вiд жорсткого мила, яке дряпае вашу шкiру, вiд сигарет, якi розвалюються, вiд iжi з дивним неприемним присмаком – хiба все це не ознаки того, що так не мае бути, що все це неприродньо? Напевно, люди вважають це нестерпним, тому що у них все ж залишилися якiсь крихти спогадiв (можливо, на пiдсвiдомому рiвнi), що колись все було зовсiм iнакше.
Вiн знову оглянув iдальню. Майже всi виглядали потворно, хоча, мабуть, вони все одно виглядали б так само, якби i не були одягненi в однаковi форменi синi комбiнезони. У дальньому кiнцi кiмнати, сидячи за столом на самотi, маленький, схожий на жука чоловiчок пив каву, обхопивши своiми рученятами облуплену бiлу кружку. Його маленькi очi бiгали зi сторони в сторону, кидаючи косi пiдозрiлi погляди на оточуючих. Як легко, подумав Вiнстон (якщо, звичайно, не придивлятися до оточуючих людей) повiрити в iснування, i навiть переважання серед населення того фiзично iдеального типу людини, який малюе у нашiй уявi Партiя: високi м'язистi юнаки i стрункi дiвчата з пишними грудьми, свiтловолосi, повнi життя, засмаглi, безтурботнi… насправдi, наскiльки вiн мiг судити, бiльшiсть людей у Злiтнiй смузi № 1 були невисокими, чорнявими та не красивими. Цiкаво, що саме люди з такою жукоподiбною зовнiшнiстю переважали у мiнiстерствах: маленькi чоловiчки на коротких нiжках, якi починали активно набирати вагу та обростати жиром ще з пiдлiткового вiку, але при цьому були метушливими та на диво прудкими, з жирними байдужими обличчями i маленькими свинячими очима. Цей тип, здавалося, найкраще процвiтав пiд владою Партii.
Оголошення Мiнiстерства достатку закiнчилося ще одним звуком труби i змiнилося рiзкою немелодiйною музикою. Парсонс, доведений до якогось дебiльного ентузiазму незрозумiлим йому потоком цифр, вийняв люльку з рота.
«А Мiнiстерство достатку в цьому роцi, ба, якi молодцi», – сказав вiн з дiловим виразом обличчя. «До речi, Смiте, може в тебе е леза для голiння?»
«Жодного», – сказав Вiнстон. «Я сам користуюся одним i тим самим лезом ось уже шостий тиждень».
«Ну, тодi грець iз ним… просто подумав, спитаю у тебе про всяк випадок, друже».
«Вибачай», – сказав Вiнстон.
Крякало за сусiднiм столом замовк пiд час оголошення Мiнiстерства достатку, але коли повiдомлення закiнчилося, знову почав вiщати, навiть ще голоснiше, нiж ранiше. Вiнстон раптом зрозумiв, що чомусь думае про мiсiс Парсонс з ii тонким волоссям i пилом у зморшках. Через кiлька рокiв ii дiти донесуть на неi у Полiцiю Думок. Мiсiс Парсонс випаруеться. Сайм випаруеться. Вiнстон випаруеться. О'Брайан випаруеться. А от Парсонс, навпаки, нiколи не випаруеться. Крякало теж нiколи не випаруеться. Маленькi жукоподiбнi чоловiчки, якi швидко пересуваються на своiх коротких нiжках по лабiринту коридорiв мiнiстерств, теж нiколи не випаруються. І дiвчина з темним волоссям з вiддiлу Художньоi лiтератури – вона теж нiколи не випаруеться. Йому здавалося, що вiн iнстинктивно знав, хто виживе, а хто загине, хоча що саме е гарантiею виживання, сказати було складно.
У цей момент його роздуми щось рiзко перервало. Дiвчина за сусiднiм столиком розвернулася i дивилася в його сторону. Це була дiвчина з темним волоссям i червоним поясом. Вона скоса глянула на нього, але скорiше з цiкавiстю. Як тiльки iх погляди зустрiлися, вона знову вiдвернулася.
По хребту Вiнстона пробiг неприемний холодок. Його охопив жах, який майже вiдразу зник, але залишив пiсля себе осад занепокоення. Чому вона спостерiгала за ним? Чому переслiдувала на кожному кроцi? На жаль, вiн не мiг згадати, чи сидiла вона за столом, коли вiн прийшов, або пiдсiла вже пiсля того, як вiн тут сiв. Але вчора пiд час двохвилинки ненавистi вона сiла прямiсiнько за ним, хоча у цьому не було нiякоi необхiдностi, адже вiльних мiсць у залi було предостатньо. Цiлком ймовiрно, що вона хотiла послухати i переконатися, що вiн кричить досить голосно.
Вiн знову почав думати про те, що вона, мабуть, все-таки не була агентом Полiцii Думок, але такi ось розвiдники-любителi були набагато небезпечнiшi навiть за Полiцiю Думок. Вiнстон не знав, як довго вона дивилася на нього, але, можливо, цiлих п'ять хвилин, i можливо, вiн не повнiстю контролював вираз свого обличчя у цей момент. Було надзвичайно небезпечно дозволяти своiм думкам блукати у нетрях свiдомостi, коли ти знаходився у людному мiсцi або в межах досяжностi телеекранiв. Будь-яка дрiбниця може тебе видати – нервовий тiк, несвiдома стурбованiсть, звичка бурмотiти собi пiд носа – все, що несе у собi хоч найменший натяк на вiдхилення вiд норми, на те, що тобi е що приховувати. У будь-якому випадку, мати невiдповiдний вираз обличчя (наприклад, недовiрливо дивитися при повiдомленнi про перемогу) саме по собi було порушенням, яке тягло за собою покарання. На новомовi для цього iснувало спецiальне слово: це називалося «лицезлочин».
Дiвчина вiдвернулася. Можливо, вона насправдi не переслiдувала його, можливо, це збiг, що вона сидiла так близько до нього два днi поспiль. Сигарета у нього згасла, i вiн обережно поклав ii на край столу. Вiн зможе докурити ii пiсля роботи, якщо з неi не випаде тютюн. Цiлком ймовiрно, що дiвчина за сусiднiм столиком була шпигункою Полiцii Думок, а ще ймовiрно, що наступнi три днi йому доведеться провести у пiдвалах Мiнiстерства Любовi, проте залишок сигарети не повинен пропасти даремно. Сайм обережно згорнув смужку паперу i поклав до кишенi. Парсонс знову заговорив.
«А я розповiдав тобi, друже, – сказав вiн, смiючись з люлькою у ротi, – як моi шибеники пiдпалили спiдницю староi торговки на базарi, бо побачили, як вона загортала ковбасу у плакат iз зображенням СБ? Вони пiдкралися до неi тихенько ззаду i пiдпалили iй подiл спiдницi цiлою коробкою сiрникiв. Ото вона палала. Маленькi негiдники, га? Але зате скiльки ентузiазму! У Загонi юних розвiдникiв зараз прекрасно навчають молодь, навiть краще, нiж мене свого часу. Вгадай, що iм недавно видали? Слуховi трубки, щоб пiдслуховувати через замковi щiлини! Коли моя донька принесла таку додому, вона вiдразу ж випробувала ii на дверях нашоi вiтальнi i сказала, що чуе вдвiчi краще, нiж просто вухом. Звичайно, це всього лише iграшка, але вона наставляе iх на правильний шлях, вкладае iм у голови правильнi iдеi!»
У цей момент телеекран видав пронизливий свист. Це був сигнал повернутися до роботи. Всi трое пiдхопилися i приедналися до штовханини бiля лiфтiв, а весь тютюн зрадницьки випав з сигарети Вiнстона.
Роздiл 6
Вiнстон писав у своему щоденнику:
«Це сталося три роки тому ввечерi у вузькому провулку бiля однiеi з великих залiзничних станцiй. Було темно. Вона стояла бiля арки будинку пiд тьмяним вуличним лiхтарем. У неi було молоде обличчя, але вона була дуже яскраво нафарбована. Втiм, мене це приваблювало, бiлизна ii шкiри, немов порцелянова маска, i яскраво-червонi губи. Партiйнi жiнки нiколи не фарбуються. На вулицi нiкого не було, не було там i телеекранiв. Вона сказала: «Два долара». Я…»
Вiн зупинився, продовжувати було занадто важко. Вiн заплющив очi i натиснув на повiки пальцями, намагаючись буквально видавити з них образ, який нiяк не виходив у нього з голови. Вiн боровся зi спокусою голосно крикнути щось лайливе. Йому хотiлося вдаритися головою об стiну, штовхнути ногою стiл чи жбурнути чорнильницю у вiкно – зробити який-небудь жорстокий, галасливий або болiсний вчинок, який мiг би стерти з його пам'ятi цi нестерпнi спогади.
«Ваш найлютiший ворог, – подумав вiн, – це ваша власна нервова система. У будь-який момент внутрiшне напруження може вилiзти назовнi. Вiн подумав про чоловiка, якого якось зустрiв на вулицi кiлька тижнiв тому. Цiлком звичайний чоловiк, член Партii, вiд тридцяти п'яти до сорока рокiв, високий, худорлявий, з портфелем у руках. Вони були в кiлькох метрах один вiд одного, коли лiва сторона обличчя чоловiка раптово сiпнулася. Це сталося знову, коли вони проходили повз один одного. Це була всього лише швидкоплинна судома, пiвсекунди, як клацання затвора камери, але явно звична. Вiн згадав, як подумав у той момент: «з цим бiдолахою покiнчено». І найстрашнiше, що ця людина, можливо, навiть не помiчала, що з нею вiдбувалося. Хоча, мабуть, найбiльша небезпека – це коли говориш увi снi. Наскiльки вiн мiг судити, вiд цього не було нiякого способу захиститися.
Вiн зiбрався з думками i продовжив писати:
«Я пiшов за нею через арку у двiр, а потiм ми зайшли до маленькоi напiвпiдвальноi кухоньки. Бiля стiни стояло лiжко, а на столi ледь горiла лампа. Вона…»
Вiн зцiпив зуби. Хотiлося гарненько плюнути. Одночасно вiн думав про Кетрiн, свою дружину. Вiнстон був одружений, ну, принаймнi, колись був. Хоча, ймовiрно, можна було сказати, що вiн все ще одружений, бо вiн знав, що його дружина не померла. Йому здавалося, що вiн знову вдихае тепле сперте повiтря напiвпiдвального примiщення, де пахло клопами, брудним одягом i дешевими парфумами, але, тим не менш, запах цих парфумiв вабив i збуджував його, тому що партiйнi жiнки нiколи не користувалися парфумами. Можливо, вони навiть не знали, що таке парфуми. Ними користувались лише пролки. У його свiдомостi аромат парфумiв був нерозривно пов'язаний з блудом та хiттю.
Коли вiн пiшов з тiею жiнкою, це було вперше за останнi два роки. Користуватися послугами повiй, звичайно, було заборонено, але це було одне з тих правил, якi iнодi можна було дозволити собi порушити. Це було небезпечно, так, але це не було питанням життя i смертi. Якщо вас зловлять з повiею, ви могли отримати п'ять рокiв у виправному таборi, не бiльше, якщо, звичайно, ви не скоiли нiякого iншого злочину. Все було досить просто, головне, не бути спiйманим на гарячому. У бiдних кварталах чи не на кожному розi можна було знайти жiнку, готову продати себе за кiлька доларiв. Деякi навiть готовi були вiддатися за пляшку джина, який пролам не видавали. Негласно Партiя навiть у певному сенсi заохочувала проституцiю як спосiб дати волю своiм природним iнстинктам, якi не можна було повнiстю придушити. Проста розпуста не мала великого значення, поки вона була непомiтною i безрадiсною, i, звичайно, «практикувалася» лише з пролками. А от розпуста мiж членами Партii – то вже був серйозний злочин. І хоча саме в цьому незмiнно зiзнавалися обвинуваченi пiд час великих чисток, було важко уявити, щоб щось подiбне дiйсно вiдбувалося.
Метою Партii було не просто завадити чоловiкам i жiнкам будувати романтичнi вiдносини, якi були поза ii контролем. Їi справжня, негласна мета полягала у тому, щоб позбавити статевий акт будь-якого задоволення. Не стiльки любов була ворогом, скiльки еротизмом, як у шлюбi, так i поза ним. Всi шлюби мiж членами Партii мали бути схваленi спецiальним комiтетом. І – хоча ця причина нiколи офiцiйно не озвучувалась – у дозволi завжди вiдмовляли, якщо певна пара справляла враження такоi, де мiж партнерами iснуе фiзичний потяг. Єдиною метою шлюбу та сiм'i вважалося народження дiтей для iх майбутньоi служби на благо Партii та держави. Статевий акт повинен був розглядатися як злегка огидна незначна процедура, на зразок клiзми. Це знову ж таки нiколи не говорилося прямо, а завуальовано вкладалося у свiдомiсть кожного члена Партii з самого дитинства. Для цього й iснували такi органiзацii, як Молодiжна антисексуальна лiга, якi виступали за повну цнотливiсть для обох статей. На iх думку, всi дiти повиннi народжуватися шляхом штучного заплiднення («штучзаплiд» на новомовi) та виховуватися у державних установах. Вiнстон розумiв, що все це було не серйозно, але якимось чином це цiлком вiдповiдало загальнiй партiйнiй iдеологii. Партiя намагалася викорiнити сексуальний iнстинкт як такий або, якщо його не можна було викорiнити, то перетворити його на щось брудне та ганебне. Вiн не знав, навiщо iм це, але чомусь це здавалося йому логiчним i природним. Що стосуеться жiнок, то зусилля Партii у цьому планi виявилися вельми успiшними.
Вiн знову подумав про Кетрiн. Вже минуло рокiв дев'ять, десять, а може й одинадцять з тих пiр, як вони розлучилися. Вiн напрочуд рiдко про неi згадував. Бувало, вiн взагалi забував, що колись був одружений. Вони були разом близько п'ятнадцяти мiсяцiв. Взагалi Партiя не дозволяла розлучення, але дозволяла жити окремо у випадках, коли у пари не було дiтей.
Кетрiн була високою, бiлявою, стрункою та грацiозною дiвчиною. У неi були правильнi витонченi риси обличчя, i зовнiшнiсть ii можна було б назвати благородною, аж поки не ставало зрозумiлим, що за цим красивим обличчям ховаеться лише цiлковита дурiсть та фанатичнiсть. Вiн зрозумiв це ще з самого початку iх сiмейного життя, коли пiзнав ii трохи краще. Всi думки в ii головi зводилися до партiйних гасел, i вона беззаперечно вiрила у всю маячню, якою годуе людей Партiя. «Заiжджена платiвка» – ось як вiн називав ii у власнiй свiдомостi. І навiть з цим вiн мiг би миритися, якби не одне – секс.
Як тiльки вiн торкався ii, вона вся здригалася i застигала. Обiймати ii було наче обiймати колоду. І ще бiльш дивним було те, навiть коли вона притискала його до себе, йому здавалося, що вона одночасно вiдштовхуе його щосили. Все ii тiло ставало наче дерев'яне. Вона лежала з заплющеними очима, вона не опиралася, але i допомагала. Було таке враження, що вона просто виконуе якусь партiйну вказiвку. Це ставило Вiнстона у вкрай незручне положення, а через деякий час це взагалi стало нестерпним. Але навiть тодi вiн готовий був жити з нею, якби вони просто домовилися зберiгати цнотливiсть, i на цьому все. Але, як не дивно, цю iдею вiдкинула сама Кетрiн. Вона сказала, що вони повиннi «зробити» дитину. Тож цей спектакль абсурду повторювався регулярно – раз на тиждень. Вона навiть нагадувала йому про це вранцi, як про щось, що потрiбно було зробити ввечерi i про що не можна забувати. У неi було двi назви для цього. Одна «зробити дитину», а друга «наш партiйний обов'язок» (так, вона дiйсно використовувала цю фразу). Незабаром у нього навiть з'явився певний страх перед майбутнiм заняттям. Але, на щастя, дитину зробити нiяк не вдавалося, i в кiнцi кiнцiв вона погодилася залишити спроби, i незабаром вони розлучилися.
Вiнстон беззвучно зiтхнув. Вiн знову взяв ручку i написав:
«Вона плюхнулась на лiжко i одразу ж, без будь-якоi попередньоi пiдготовки, найгрубiшим i найвульгарнiшим чином задерла спiдницю. Я…»
Вiн наче зi сторони побачив себе у тьмяному свiтлi лампи у кiмнатi, де пахло клопами i дешевими парфумами. Його переповнювало почуття безсилля та обурення, i навiть у момент екстазу вiн думав про бiле застигле тiло Кетрiн, яке завжди буде належати лише Партii. Невже так буде завжди? Чому у нього не може бути нормальних стосункiв iз жiнкою замiсть цих мерзенних зносин раз на кiлька рокiв? Але справжнi романтичнi стосунки були просто неможливими. Всi партiйнi жiнки були однаковi. Цнотливiсть та вiдданiсть Партii – це все, що iх цiкавило та хвилювало. Завдяки систематичним промиванням мiзкiв ще з раннього дитинства та ахiнеi, яку вкладали в iх голови у школi та у загонi юних розвiдникiв, а потiм i у Молодiжнiй лiзi, завдяки лекцiям, парадам, пiсням, гаслам, маршам та обливанням крижаною водою, природним почуттям та емоцiям не залишилося мiсця. Розум пiдказував йому, що повиннi бути винятки, але серце вiдмовлялося у це вiрити. Всi партiйнi жiнки були неприступнi, як i вимагала Партiя. Але навiть бiльше, нiж бути коханим, йому хотiлося зламати цю стiну байдужостi, навiть якщо це було б всього один раз за все його життя. Повноцiнний статевий акт вважався бунтом. Пристрасть вважалася злочином. Навiть якби йому вдалося збудити Кетрiн та зайнятися з нею коханням, це могли розцiнити як розбещення та згвалтування, хоча вона була його дружиною.
Але решту iсторii потрiбно було записати. Тому вiн продовжив:
«Я включив лампу. Коли я побачив ii у свiтлi…»
Пiсля темряви вулицi навiть слабке свiтло парафiновоi лампи здавалося занадто яскравим. Нарештi перед ним була справжня жiнка. Вiн зробив крок до неi i зупинився, його переповнювали хiть i жах. Вiн чудово усвiдомлював ризик, на який пiшов, прийшовши сюди. Цiлком можливо, що патрулi схоплять його на виходi. Якщо вже на те пiшло, вони могли вже чекати за дверима. Якщо вiн пiде, навiть не зробивши того, заради чого прийшов сюди…
Все це потрiбно було записати, йому потрiбно було в усьому зiзнатися. Коли на жiнку впало свiтло вiд лампи, Вiнстон несподiвано для себе зрозумiв, що вона стара. Макiяж був нанесений на ii обличчя так густо, що воно було схоже на порцелянову маску, яка ось-ось трiсне. Їi волосся було сивим, але найжахливiшою деталлю було те, що коли вона вiдкрила рот, там не було нiчого, крiм пустоти. У неi зовсiм не було зубiв.
Вiн нервово написав тремтячою рукою:
«Коли я побачив ii при свiтлi, вона була геть старою жiнкою, iй було щонайменше рокiв п'ятдесят. Але це мене не зупинило, i я зробив те, за чим туди прийшов».
Вiн знову натиснув пальцями на повiки. Нарештi вiн це записав, але це не подiяло, терапiя не спрацювала. Бажання лаятися та кричати зараз було як нiколи сильним.
Роздiл 7
Вiнстон писав, що якщо i е надiя, то лише на пролiв.
«Лише на них вся надiя, бо тiльки серед них, у цiй величезнiй iнертнiй масi, яка, до речi, становила 85 % населення Океанii, одного дня може зародитися сила, здатна знищити Партiю. Партiю неможливо було розвалити зсередини. Їi вороги, якщо такi були, просто були позбавленi можливостi згрупуватися або навiть iдентифiкувати один одного. Навiть якщо легендарне Братство й iснувало, то було дуже малоймовiрно, що його члени коли-небудь збиралися у кiлькостi бiльшiй, нiж двое чи трое. Для них погляд очi в очi, легка змiна тону голосу, сказане пошепки слово вже було проявом бунту. Але пролам, якби тiльки вони могли якимось чином усвiдомити свою силу, не потрiбна була б навiть якась змова. Їм потрiбно було лише встати i здригнутися, як кiнь, який струшуе з себе мух. Якби вони захотiли, вони могли б уже завтра вранцi рознести Партiю на друски. Звичайно, рано чи пiзно iм без сумнiву спаде це на думку! І все ж…!»
Вiн згадав, як одного разу йшов по багатолюднiй вулицi, i жахливий крик сотень жiночих голосiв пролунав з провулка попереду. Це був грiзний крик гнiву та вiдчаю, гортанне, гучне «О-о-о-о!», яке гуло, наче сигнал поiзда, що суне прямо на вас. Його серце мало не вискочило з грудей. «Почалося!» – подумав вiн. «Бунт! Проли нарештi вирвалися на свободу!» Коли вiн дiстався мiсця, звiдки лунав шум, то побачив натовп з двохсот або трьохсот жiнок, якi штовхалися бiля прилавкiв на ринку. Обличчя iх такими трагiчними, нiби вони були приреченими пасажирами потопаючого корабля. Але вже наступноi митi загальний вiдчай перерiс у цiлу купу дрiбних iндивiдуальних сварок. Виявилося, що в одному з прилавкiв продавалися бляшанi каструлi. Так, вони були жахливоi якостi, але дiстати хоч якiсь каструлi завжди було важко. А тепер навiть найкволiшу каструлю взагалi нiде не можна було дiстати. Щасливi власницi останнiх екземплярiв, яких зараз усi штовхали i били, намагалися втекти зi своiм скарбом, в той час як десятки iнших жiнок верещали навколо прилавка, звинувачуючи продавця в упередженому ставленнi та в тому, що десь у нього в запасi ще залишилося кiлька каструль. Знову пролунали крики. Двi огряднi жiнки схопилися за одну каструлю i почали тягнути ii з боку в бiк. Через деякий час ручки каструлi вiдiрвалися. Вiнстон з огидою дивився на них. І все ж, всього лише на мить, якась страшенна сила була у цьому крику кiлькох сотень людей! Чому вони нiколи не кричали так само про що-небудь важливе?
Вiн написав:
«Поки вони не стануть свiдомими, вони нiколи не повстануть, i поки вони не повстануть, вони не зможуть стати свiдомими».
Це, подумав вiн, могло б стати цитатою, гiдноi одного з партiйних пiдручникiв. Партiя, звичайно, стверджувала, що звiльнила пролiв з неволi. До революцii капiталiсти жахливо ставилися до них, морили голодом, били, жiнок змушували працювати на вугiльних шахтах (насправдi жiнки й досi працювали на вугiльних шахтах), дiтей продавали на фабрики у вiцi шести рокiв. Але водночас, дотримуючись принципiв дводумства, Партiя стверджувала, що проли за своею природою нижчi iстоти та iх потрiбно тримати в шорах, як тварин. Насправдi про пролiв було вiдомо дуже мало. Та, власне, вони нiкому й не були цiкавi. Поки вони продовжували працювати i розмножуватися, iншi iх заняття не мали значення. Маючи свободу жити самi по собi, наче та рогата худоба, кинута на рiвнинах Аргентини, вони жили таким життям, яке здавалося iм природним, так би мовити, запрограмованим на генному рiвнi. Вони народжувалися i росли у стiчнiй канавi, йшли на роботу в дванадцять рокiв, у них був короткий перiод розквiту, краси i сексуального бажання, вони виходили замiж та одружувались у двадцять, починали в'янути у тридцять, i вмирали здебiльшого у шiстдесят. Важка фiзична праця, турбота про будинок i дiтей, дрiбнi сварки з сусiдами, фiльми, футбол, пиво i, перш за все, азартнi iгри були iх всесвiтом, це було межею iх свiдомостi та самовизначення. Тримати iх пiд контролем було нескладно. Кiлька агентiв Полiцii Думок постiйно проникали в iх ряди, поширюючи неправдивi чутки, виявляючи й усуваючи тих небагатьох, якi вважалися потенцiйно небезпечними. Але нiяких спроб нав'язати iм iдеологiю Партii не робилося. Показувати пролам, що таке полiтичний iнтерес було небажано, i можливо навiть небезпечно. Все, що вiд них вимагалося, це примiтивний патрiотизм, яким можна було апелювати щоразу, коли необхiдно було змусити iх погодитися на бiльш тривалий робочий день або скорочений пайок. І навiть коли вони були чимось незадоволенi, що все ж траплялося час вiд часу, iх невдоволення нi до чого не призводило, бо не маючи спiльних глобальних iдей та цiлей, вони могли зосередитися лише на дрiбних конкретних скаргах. Бiльше зло незмiнно вислизало з iх поля зору. Переважна бiльшiсть пролiв не мала телеекранiв у своiх квартирах. Навiть патрулi iх особливо не чiпали. У Лондонi була величезна кiлькiсть злочинцiв: бандити, повii, торговцi наркотиками, шахраi, але оскiльки всi вони теж були пролами, вони нiкого не цiкавили. В усiх питаннях моральностi iм дозволялося слiдувати кодексу своiх предкiв. Сексуальне пуританство Партii iм не нав'язувалось. Безладнi статевi зв'язки залишалися безкарними, розлучення дозволялося. Навiть релiгiя була iм дозволена, але вона пролiв не цiкавила. Вони не викликали пiдозр. Як свiдчило партiйне гасло: «Проли i тварини – iстоти вiльнi вiд зобов'язань».
Вiнстон нахилився i обережно почухав варикозну виразку. Вона знову почала свербiти. Як би там не було, все завжди зводилось до того, що неможливо було дiзнатися, яким насправдi було життя до революцii. Вiнстон дiстав з шухляди екземпляр пiдручника з iсторii для дiтей, який позичив у мiсiс Парсонс, i почав переписувати уривок у щоденник:
«У старi часи, до славноi революцii, Лондон не був тим гарним мiстом, яким ми знаемо його сьогоднi. Це було темне, брудне, жалюгiдне мiсце, де майже нiкому не вистачало iжi i де у сотень, а то i тисяч бiднякiв не було взуття, та що й казати, у них навiть даху над головою не було. Дiтям вашого вiку доводилося працювати по дванадцять годин на день на жорстоких господарiв, якi били iх батогами, якщо тi працювали занадто повiльно, i годували iх тiльки черствими хлiбом i водою.
І серед всiеi цiеi жахливоi бiдностi було лише кiлька великих розкiшних будинкiв, де жили багатii, у яких було по тридцять слуг, якi задовольняли всi iхнi забаганки. Цi багатii називались капiталiстами. Це були товстi огиднi люди зi злими обличчями, як зображено на картинцi на наступнiй сторiнцi. Як ви бачите, капiталiст носив довге чорне пальто, яке звалося сюртуком, i дивний лакований капелюх у формi димоходу, який називали цилiндром. Це була унiформа капiталiстiв, i бiльше нiкому не дозволялося ii носити. Капiталiсти володiли всiм у свiтi, а всi iншi були iх рабами. Їм належала вся земля, всi будинки, всi фабрики i всi грошi свiту. Якщо хтось iх не слухався, вони могли кинути цю людину до в'язницi, позбавити роботи i заморити голодом. Коли звичайна людина говорила з капiталiстом, вона повинна була вклонитися йому, зняти кашкет i звертатися до нього «сер». Головного капiталiста називали королем, i…»
Про що йшлося у пiдручнику далi, вiн знав. Там згадувалося про епископiв у балахонах з батистовими рукавами, про суддiв у горностаевих накидках, про ганебний стовп, бiржу цiнних паперiв, одноманiтну механiчну працю, батоги для покарань, марнотратнi вечiрки у лорда-мера мiста i те, що люди мали падати в ноги головi церкви i цiлувати йому черевики. Також iснувало так зване правило «jus primae noctis», про яке, ймовiрно, навряд чи розповiдали б у пiдручниках для дiтей. Це був закон, згiдно якого кожен капiталiст мав право спати з будь-якою жiнкою, яка працюе на однiй з його фабрик.
І ось як визначити, наскiльки цi твердження брехливi? Може, це правда, що люди зараз живуть краще, нiж до революцii. Єдиним свiдченням зворотного був безмовний протест у вашому власному тiлi, якесь iнстинктивне вiдчуття, що умови, в яких ви живете, нестерпнi i що колись все було зовсiм iнакше. Йому спало на думку, що справжньою характерною рисою сучасного життя була навiть не стiльки його жорстокiсть i вiдчуття незахищеностi, скiльки його порожнеча, тьмянiсть i одноманiтнiсть. Реальне життя не мало нiчого спiльного з тiею брехнею, яка вливалась нам у вуха з телеекранiв, i його рiвень був максимально далеким вiд тих iдеалiв, якi пропагувала Партiя. Навiть для члена Партii бiльша частина життя проходить одноманiтно i не мае нiчого спiльного з полiтичною дiяльнiстю, адже йому доводиться протирати штани на нуднiй роботi, боротися за мiсце у метро, штопати дiрки у старих шкарпетках, випрошувати таблетку сахарину, зберiгати недопалки, що докурити iх пiзнiше. Ідеал, створений Партiею, був чимось великим, страшним i блискучим, свiт сталi та бетону, повний жахливих машин i зброi, нацiя воiнiв i фанатикiв, якi марширують i викрикують однi й тi самi гасла, працюють без вiдпочинку, борються, перемагають, переслiдують – триста мiльйонiв людей з однаковим запрограмованим з дитинства виразом обличчя. Проте реальнiсть була зовсiм iншою – бруднi мiста, якi розвалювалюються вiд старостi та ракетних ударiв, голоднi люди, якi ходять у подертих черевиках i живуть у занедбаних будинках, де завжди смердить вареною капустою i помиями. Перед його очима постала картина Лондона, величезного, зруйнованого i заваленого смiттям, а до всього цього додався образ мiсiс Парсонс, жiнки зi зморшкуватим обличчям i тонким волоссям, яка безпорадно намагаеться полагодити забиту каналiзацiю.
Вiн нахилився i знову почухав ногу. Цiлодобово телеекрани забивали вам голову статистикою, яка кричала, що у людей сьогоднi було бiльше iжi, бiльше одягу, кращi будинки, кращий вiдпочинок, що вони жили довше, працювали менше, були здоровiшими, сильнiшими, щасливiшими, розумнiшими i освiченiшими, нiж п'ятдесят рокiв тому. Жодне слово з цього не можна було нi довести, нi спростувати. Партiя стверджувала, наприклад, що сьогоднi сорок вiдсоткiв дорослих пролiв грамотнi. До революцii начебто цей показник був лише п'ятнадцять вiдсоткiв. Партiя стверджувала, що рiвень дитячоi смертностi зараз становив всього 160 на тисячу, тодi як до революцii вiн був 300. І так далi. Це було схоже на рiвняння з двома невiдомими. Цiлком можливо, що буквально кожне слово у пiдручниках iсторii, навiть те, що приймаеться на вiру без усiляких питань, було лише чиеюсь божевiльною фантазiею. Можливо, нiколи i не iснувало такого закону, як «jus primae noctis» або такоi iстоти, як капiталiст, або такого головного убору, як цилiндр.
Все розчинилося у туманi невiдомостi. Минуле було стерто, сам факт стирання забутий, а брехня стала правдою. Лише раз у життi вiн мав конкретний i безпомилковий доказ фальсифiкацii. Вiн тримав його у руках цiлих тридцять секунд. Здаеться, це було у 1973 роцi. У будь-якому разi це було приблизно у той час, коли вони з Кетрiн розлучилися. Але по-справжньому важливою була дата на сiм або вiсiм рокiв ранiше.
Насправдi вся iсторiя почалася в серединi шiстдесятих, у перiод великих чисток, у ходi яких колишнi лiдери революцii були знищенi раз i назавжди. До 1970 року нiкого з них не залишилося, крiм самого Старшого Брата. Всi iншi на той час були викритi як зрадники та контрреволюцiонери. Гольдштейн втiк i переховувався (де саме, нiхто не знав), хтось просто зник безвiсти, ну, а бiльшiсть було страчено пiсля видовищних публiчних процесiв, на яких вони привселюдно зiзналися у своiх злочинах. Серед останнiх полiтичних в'язнiв були трое чоловiкiв на iм'я Джонс, Ааронсон i Рузерфорд. Цi трое були заарештованi, начебто, у 1965 роцi. Часто бувало, що люди зникали на рiк, а то i бiльше, i нiхто не знав, живi вони чи мертвi, а потiм раптово воно з'являлися, щоб публiчно викрити себе. Цi трое зiзналися у шпигунствi та змовi з ворогом (на той момент ворогом теж була Євразiя), розкраданнi державних коштiв, вбивствах рiзних провiдних членiв Партii, iнтригах проти Партii та Старшого Брата та актах саботажу, в результатi яких загинули сотнi тисяч невинних людей. Зiзнавшись у всьому цьому, вони були помилуванi, знову зарахованi до лав Партii та призначенi на посади, якi лише на перший погляд здавалися важливими, але насправдi взагалi не передбачали нiякоi дiяльностi. Всi трое написали довгi жалюгiднi та принизливi статтi у «Таймс», де аналiзували причини свого вiдступництва та обiцяли виправити становище.
Через деякий час пiсля iх звiльнення Вiнстон дiйсно бачив усiх трьох у кафе «Каштан». Вiн згадав, з яким жахом i цiкавiстю спостерiгав за ними краем ока. Це були люди набагато старшi за нього, релiкти стародавнього свiту, чи не останнi свiдки героiчного минулого Партii. Вони все ще випромiнювали легку ауру пiдпiльноi боротьби i громадянськоi вiйни. У нього було вiдчуття (хоча вже тодi факти i дати ставали розмитими), що вiн знав iх iмена ще задовго до появи Старшого Брата. Але також вони були злочинцями, ворогами, вiдступниками, приреченими на смерть протягом року або двох. Жодному з тих, хто хоч раз потрапив у руки Полiцii Думок, не вдалося врятуватися. Це були ходячi трупи, якi просто чекали своеi черги лягти у могилу.
Столики бiля них були порожнiми. Було нерозумно навiть просто перебувати поруч з такими людьми. Вони сидiли у тишi, схилившись над склянками з джином, приправленим настоянкою гвоздики – фiрмовим напоем кафе. З усiх трьох саме Рузерфорд справив на Вiнстона найбiльше враження. Колись вiн був вiдомим карикатуристом, чиi рiзкi та безжальнi iлюстрацii допомагали пiдтримувати громадський запал пiд час революцii. Навiть зараз, через багато рокiв, його карикатури перiодично з'являлися в «Таймс». Хоча тепер вони були напрочуд млявими i непереконливими, така собi жалюгiдна iмiтацiя його колишнього стилю. Їх темою завжди були пережитки старих часiв – багатоквартирнi будинки, одвiчно голоднi дiти, вуличнi сутички, капiталiсти у цилiндрах, якi навiть стоячи на барикадах, здавалося, все ще чiплялися за своi цилiндри, наче демонструючи марнi спроби чiплятися за минуле. Рузерфорд виглядав доволi грiзно зi своею гривою брудного сивого волосся, зморшкуватим обличчям i товстими губами. Свого часу вiн, мабуть, був надзвичайно сильний, але тепер його величезне тiло було згорбленим, в'ялим i огрядним. Здавалося, вiн руйнувався на очах, як гора пiд час зсуву.
Все це було десь о п'ятнадцятiй годинi. В такий час на вулицях завжди було порожньо. Вiнстон вже не мiг згадати, як сам опинився у кафе в такий час. Там майже нiкого не було. З телеекранiв лунала рiзка металева музика. Трое чоловiкiв сидiли у кутку зали майже нерухомо. Вони не розмовляли один з одним. Офiцiант без команди принiс iм черговi склянки джина. Поруч з ними на столi стояла шахiвниця з розставленими фiгурами, якi так нiхто i не зрушив з мiсця. А потiм, приблизно на пiвхвилини, щось наче трапилося з телеекранами. Мелодiя, яку вони грали, змiнилася, i тон музики теж. Те, що тодi сталося, важко описати словами. Прозвучала дивна, трiскуча, ревуча, глузлива нота, Вiнстон назвав ii «жовтоi нотою». І тут голос з телеекрану проспiвав:
Пiд старим густим каштаном
Зрадив я, i зрадив ти.
Брешуть нам, i ми збрехали
Бо живемо у пiтьмi.
Трое чоловiкiв не поворухнулись. Але коли Вiнстон знову глянув на змарнiле обличчя Рузерфорда, вiн побачив, що його очi були повнi слiз. І тодi вiн вперше помiтив, з якимось внутрiшнiм тремтiнням (хоча тодi вiн ще не розумiв причину цього тремтiння), що i у Ааронсона, i у Рузерфорда були зламанi носи.
Трохи пiзнiше всiх трьох знову заарештували. З'ясувалося, що з моменту звiльнення вони брали участь у нових змовах. На другому судi вони знову зiзналися у всiх своiх старих злочинах, а також у цiлому рядi нових. Їх стратили, i iх доля була записана у партiйних архiвах як наочне попередження майбутнiм поколiнням. Приблизно через п'ять рокiв пiсля цього, у 1973 роцi, Вiнстон розгортав документи, якi щойно випали з пневмопошти на його стiл, саме тодi вiн i натрапив на клаптик паперу, який, вочевидь, випадково змiшався з документами, а потiм про нього просто забули. Коли вiн розгладив листок, вiн побачив, що це була половина газетноi сторiнки, вирвана з випуску «Таймс» приблизно десятирiчноi давностi. Це була верхня частина сторiнки, тож на нiй була вказана дата. Там була фотографiя учасникiв якогось партiйного з'iзду у Нью-Йорку. Серед учасникiв були Джонс, Ааронсон i Рузерфорд. Їх не можна було нi з ким сплутати, та й iхнi iмена були зазначенi у пiдпису до фото.
Справа у тому, що на обох процесах всi трое зiзналися, що саме в цей день перебували на територii Євразii. Вони прилетiли з секретного аеродрому в Канадi прямо до Сибiру, де зустрiчалися з представниками Євразiйського генерального штабу для передачi важливих вiйськових таемниць. Ця дата добре запам'яталася Вiнстону, бо це був день лiтнього сонцестояння. Висновок був лише один: зiзнання були брехнею.
Не те щоб це якось здивувало Вiнстона, бо вже у той час вiн розумiв, що люди, якi були знищенi у ходi чисток, насправдi не скоювали злочинiв, у яких iх звинувачували. Але це! Це вже були конкретнi докази! У його руках зараз знаходився реальний фрагмент скасованого минулого, як древня кiстка, яку знайшли не у тому шарi грунту i це зруйнувало всi iснуючi геологiчнi та бiологiчнi теорii. Цього клаптику було достатньо, щоб зрiвняти Партiю з землею, якби ця фотографiя якимось чином могла бути опублiкована i про факт такоi фальсифiкацii стало вiдомо у всьому свiтi.
Вiн одразу взявся до роботи. Як тiльки вiн зрозумiв, що це була за фотографiя i що вона означала, вiн накрив ii iншим аркушем паперу. На щастя, коли вiн розгорнув ii, вона була перевернута догори ногами, i навряд чи телеекран встиг зафiксувати, що там було зображено.
Вiнстон поклав блокнот на колiно i вiдсунувся на стiльцi так, щоб бути якомога далi вiд телеекрану. Зберiгати потрiбний вираз обличчя було нескладно, i навiть дихання можна було контролювати, якщо гарненько постаратися, але от контролювати биття свого серця було неможливо, а телеекран був досить чутливим приладом, щоб вловити його ритм. Вiн просидiв так хвилин десять, як йому здалося, i весь цей час його мучив страх, що якась випадковiсть видасть його, наприклад, раптовий протяг, який здуе той клятий листок з його столу. Потiм, не розгортаючи листок знову, вiн кинув газетну фотографiю в дiрку пам'ятi разом з iншою макулатурою. Швидше за все, вже через хвилину вона перетворилася на жменьку попелу.
Це сталося десять або одинадцять рокiв тому. Сьогоднi вiн, напевно, зберiг би цей клаптик паперу. Дивно, але той факт, що вiн тримав тодi у руках ту фотографiю, здавався йому важливим навiть зараз, незважаючи на те, що i сама фотографiя, i подiя, яку вона зафiксувала, були всього лише спогадами. Але чи означало це, що Партiя вже не так добре контролюе минуле, якщо до його рук потрапив доказ подii, яка дiйсно сталася (нехай навiть цей доказ вже знищено)?
Але сьогоднi, якщо припустити, що ту фотографiю можна якось воскресити з попелу, вона може вже навiть не бути доказом. У той час, коли вiн зробив свое вiдкриття, Океанiя вже не воювала з Євразiею, i, мабуть, трое мерцiв зрадили свою краiну вже в iнтересах Остазii. З тих пiр ситуацiя кiлька разiв змiнювалася. Швидше за все, зiзнання неодноразово переписувалися допоки вихiднi факти i дати повнiстю не втратили свого значення. Минуле постiйно змiнювалося. І найжахливiшим було те, що вiн не мiг зрозумiти, навiщо потрiбен весь цей тотальний обман. Так, переваги фальсифiкацii минулого були очевиднi, але кiнцевий мотив Партii залишався для нього незрозумiлим. Вiн знову взяв перо i написав:
«Я розумiю ЯК, але я не розумiю НАВІЩО».
Скiльки ж разiв вiн ставив собi питання, чи не був вiн божевiльним. Можливо, божевiльних була просто меншiсть. Колись ознакою божевiлля була вiра у те, що Земля обертаеться навколо Сонця. Сьогоднi це була вiра у те, минуле не можна змiнити. Якщо вiн один у це вiрить, то чи означае це, що вiн божевiльний? Але думка про те, що вiн мiг бути божевiльним не сильно його турбувала, бiльше його жахала думка про те, що вiн мiг помилятися.
Вiн взяв дитячий пiдручник з iсторii i подивився на портрет Старшого Брата, який був зображений на його обкладинцi. Гiпнотичнi очi дивилися прямо на нього. Було таке вiдчуття, нiби на вас тисне якась жахлива сила, вона проникае всередину вашого черепа, стискае ваш мозок, залякуе вас так, що ви готовi вiдмовитися вiд ваших переконань i не довiряти вашим власним вiдчуттям. Зрештою якщо Партiя стверджуе, що два плюс два дорiвнюе п'ять, ви повиннi у це вiрити. Рано чи пiзно вони неминуче так i скажуть, бо така вже була iх логiка. Їх фiлософiя заперечувала не лише достовiрнiсть власних вiдчуттiв, а й саме iснування зовнiшньоi реальностi. І найбiльшою маячнею вважався здоровий глузд. Лякало навiть не те, що тебе вб'ють, бо ти думаеш iнакше, а те, що вони можуть мати рацiю. Зрештою, звiдки ми знаемо, що два плюс два дорiвнюе саме чотири? Або що сила тяжiння дiйсно працюе? Або що минуле незмiнне? Якщо i минуле, i зовнiшнiй свiт iснують лише у свiдомостi, а свiдомiстю можна керувати – що тодi?
Нi! Раптово його переповнила вiдвага. Чомусь перед очима спливло обличчя О'Брайана. Навiть бiльше нiж ранiше вiн був упевнений, що О'Брайан на його сторонi. Вiн писав свiй щоденник для О'Брайана, так, для нього. Звичайно, вся його писанина була радше схожа на якийсь нескiнченний потiк свiдомостi, лист, який нiхто нiколи не прочитае, але все це було адресовано конкретнiй людинi, i вiд цього Вiнстон вирiшив вiдштовхуватися.
Партiя велiла не довiряти тому, що ви бачите i чуете. Такою була iх остаточна i найголовнiша вимога. Його серце стискалося, коли вiн думав про ту жахливу силу, якiй вiн намагаеться протистояти, про те, з якою легкiстю будь-який партiйний розумник може перемогти його у суперечцi, закидуючи химерними аргументами, якi вiн, скорiше за все, навiть не зрозумiе, не те щоб протиставити iм своi контраргументи. І все ж вiн мав рацiю! Вони були неправi, а вiн мав рацiю. Очевидне i правдиве, нехай воно i здаеться комусь дурним, потрiбно захищати. Правда правдива, ось за що треба триматися! Реальний свiт iснуе, його закони незмiннi. Каменi твердi, вода мокра, предмети без опори притягуються до центру землi. Вiн уявив, наче розмовляе з О'Брайаном i викладае йому важливу аксiому. Вiн написав:
«Свобода – це свобода стверджувати, що два плюс два дорiвнюе чотири. Якщо можна це, все iнше теж прийде».
Роздiл 8
З одного з пiд'iздiв на вулицю вислизнув запах меленоi кави – справжньоi, а не синтетичноi кави «Перемога». Вiнстон мимоволi зупинився. Приблизно на двi секунди вiн повернувся у напiвзабутий свiт свого дитинства. Потiм грюкнули дверi, i запах рiзко обiрвався.
Вiн пройшов вже кiлька кiлометрiв, i варикозна виразка на його нозi дико пульсувала. Це був другий раз за три тижнi, коли вiн пропустив вечiр у Громадському центрi, що було досить необачним вчинком з його боку, оскiльки без сумнiвiв кiлькiсть ваших вiдвiдувань ретельно перевiрялася. Загалом, у члена Партii не було вiльного часу i вiн нiколи не залишався наодинцi, крiм як у лiжку. Вважалося, що коли людина не працюе, не iсть i не спить, вона повинна брати участь у якомусь колективному вiдпочинку, бо навiть гуляти самому по вулицi було пiдозрiло i трохи небезпечно. На новомовi для цього було спецiальне слово «приватжиття», що означало iндивiдуалiзм i ексцентричнiсть. Але сьогоднi ввечерi, коли вiн виходив з мiнiстерства, його зачарував аромат свiжого квiтневого повiтря. Небо було яскраво синiм, таким вiн його ще не бачив у цьому роцi, i думка про галасливий вечiр у Громадському центрi, виснажливi iгри, нуднi лекцii та нав'язливi розмови, просякнутi джином, здалася йому нестерпною. Імпульсивно вiн звернув з автобусноi зупинки i пiшов блукати по Лондону, немов по лабiринту, спочатку на пiвдень, потiм на схiд, потiм на пiвнiч, гублячись серед невiдомих вулиць i взагалi не думаючи, в якому напрямку вiн йде.
«Якщо i е надiя, – писав вiн у щоденнику, – то лише на пролiв». Ця фраза знову i знову крутилася у нього в головi, констатуючи мiстичну правду i реальний абсурд. Вiн блукав серед нетрiв десь недалеко вiд мiсця, яке колись називалося вокзал Сент-Панкрас. Вiн неспiшно крокував по брукiвцi, роздивляючись маленькi двоповерховi будиночки з обдертими дверима, що вишикувались вздовж тротуару. Чомусь вони нагадали йому щурячi нори. Доводилося постiйно дивитися пiд ноги, бо то тут, то там у розбитiй брукiвцi траплялися бруднi калюжi. У темних арках будинкiв юрмилися люди – молодi дiвицi з яскраво нафарбованими губами, юнаки, якi крутилися навколо них; огряднi неохайнi жiнки, якi перевалювались з ноги на ногу (такими стануть i дiвицi рокiв через десять), незграбнi згорбленi старигани, а ще босоногi дiти у лахмiттi, якi безтурботно гралися у калюжах, а потiм розбiгалися хто куди, почувши розлюченi крики своiх матерiв. Багато вiкон у будинках були розбитi та забитi дошками. Бiльшiсть перехожих не звертали уваги на Вiнстона, хоча деякi дивилися на нього з якоюсь стриманою цiкавiстю. Двi потворнi тiтки з товстими сильними ручищами, схрещеними на фартухах, розмовляли бiля порога. Наближаючись, Вiнстон вловив уривок iх бесiди.
«Так, – кажу я iй, – все це дуже добре», – кажу я. «Але якби ти була на моему мiсцi, ти б зробила те саме». Я така: «Легко критикувати, якщо у тебе немае таких проблем, як у мене».
«Ах, – сказала друга, – це точно. Ти права, як то кажуть, не в брову, а в око».
Рiзкi голоси раптово замовкли. Жiнки подивилися на Вiнстона з ворожим мовчанням, коли вiн проходив повз них. Хоча це була не зовсiм ворожiсть, швидше настороженiсть, короткочасна напруга, як коли повз тебе проходить якийсь невiдомий звiр. Синi комбiнезони Партii не часто побачиш у таких кварталах. І справдi, було нерозумно з'являтися у таких мiсцях, якщо тiльки у тебе там не було якоiсь конкретноi справи. Патрулi можуть зупинити тебе, якщо ти випадково попадеш iм на очi. «Вашi документи, товаришу? Що ви тут робите? О котрiй годинi ви покинули робоче мiсце? Це ваш звичайний шлях додому?», i так далi, i тому подiбне. Не те щоб iснувало якесь правило, яке забороняло йти додому незвичним маршрутом, але цього було достатньо, щоб привернути до себе непотрiбну увагу i потрапити в поле зору Полiцii Думок.
