скачать книгу бесплатно
Раптом всю вулицю охопила якась панiка, всi почали бiгати i розбiгатися у сторони, як щури, ховаючись по своiх домiвках-норах. З усiх бокiв лунали крики, якi попереджали про небезпеку. Молода жiнка вискочила з дверей будинку попереду, схопила маленьку дитину, яка гралася у калюжi, накрила ii своiм фартухом i знову пiрнула всередину будинку, причому все це виглядало наче один гарно налагоджений рух. В ту ж мить чоловiк у чорному пом'ятому костюмi вибiг з провулку, пiдбiг до Вiнстона, збуджено тикаючи пальцем у небо.
«Парилка!» – закричав вiн. «Бережiться, шановний! Вибух над головою! Негайно лягайте на землю!»
«Парилкою» проли чомусь називали балiстичнi ракети. Вiнстон тiеi ж митi впав на землю обличчям вниз. Проли майже нiколи не помилялися, коли попереджали вас про вибухи. Схоже, у них був якийсь iнстинкт, який пiдказував iм за кiлька секунд, що наближаеться ракета, хоча ракети, ймовiрно, летiли зi швидкiстю бiльшою за швидкiсть звуку. Вiнстон закрив голову руками. Пролунало жахливе ревiння, вiд якого, здавалося, здибилася брукiвка, i дощ з дрiбних предметiв посипався йому на спину. Коли вiн встав, то виявив, що був весь вкритий уламками скла, що вилетiло з найближчого вiкна.
Вiнстон пiшов далi. Вибух зруйнував декiлька будинкiв далi по вулицi. В небi висiв чорний стовп диму, а навколо руiн вже збирався натовп. Трохи попереду на тротуарi лежала невелика купка штукатурки, i посеред неi була наче якась яскраво-червона смуга. Пiдiйшовши до неi, Вiнстон побачив, що це була людська рука, вiдрiзана вiд зап'ястя. Якщо не брати до уваги закривавленого зрiзу, рука була настiльки бiлою, що нагадувала гiпсовий злiпок. Вiн ногою зiштовхнув ii в стiчну канаву, а потiм, щоб уникнути натовпу, звернув у провулок праворуч. Через три-чотири хвилини вiн покинув зону ураження, i життя повернулося до звичного ритму, нiби нiчого й не сталося. Було майже двадцять нуль-нуль, i у розливайках, якi часто вiдвiдували проли (вони називали iх «пабами»), було багато вiдвiдувачiв. З брудних дверей, якi нескiнченно то вiдкривалися, то закривалися, смердiло сечею, тирсою i кислим пивом. Трохи збоку вiд входу стояли трое чоловiкiв, той, що стояв по центру тримав у руках газету, а двое iнших читали через його плече. Ще до того, як Вiнстон пiдiйшов досить близько, щоб розгледiти вираз iхнiх облич, вiн побачив, що навiть тiла iх були напруженi вiд захоплення процесом читання. Вочевидь, вони читали якусь серйозну новину. Вiн був за кiлька крокiв вiд них, коли раптово двое з них почали запекло сперечатися. На мить Вiнстону здалося, що вони ось-ось поб'ються.
«Та послухай мене, чорт забирай! Я кажу тобi, що номери, якi закiнчуються на сiмку, не вигравали вже бiльше року!»
«А ось i вигравали!»
«Та нi, чорт забирай! Вдома у мене лежить список з усiма виграшними номерами, я веду його вже бiльше двох рокiв. Я чiтко стежу за цим i регулярно все записую. І кажу тобi, немае там числа, яке закiнчуеться на сiмку…»
«А я тобi кажу, що сiмка вигравала! Я навiть можу назвати тобi той клятий номер, вiн закiнчувався на чотири нуль сiм. Це було у лютому, так, другий тиждень лютого».
«Який ще лютий, впертий ти дурень! У мене все записано чорним по бiлому. Ще раз тобi повторюю, не було там номера…»
«Ой, та вгамуйтеся ви обидва!» – сказав третiй.
Вони говорили про лотерею. Вiдiйшовши метрiв на тридцять, Вiнстон озирнувся – чоловiки все ще пристрасно сперечалися. Лотерея з щотижневим розiграшем величезних призiв була единим публiчним заходом, якому проли придiляли серйозну увагу. Можливо, для мiльйонiв пролiв лотерея була головною, якщо не единою, причиною жити. Вона була iх радiстю, iх божевiллям, iх лiками, iх стимулом хоч до якоiсь розумовоi дiяльностi. Коли справа стосувалася лотереi, навiть люди, якi ледь вмiли читати i писати, виявлялися здатними до складних обчислень i приголомшливих розумових трюкiв. Була цiла каста людей, якi заробляли на життя, просто торгуючи системами закономiрностей, прогнозами та щасливими амулетами. Вiнстон не цiкавився лотереями, якi проводило Мiнiстерство достатку, але вiн знав (насправдi, всi у Партii знали), що переважно призи були фiктивними. Реально виплачувалися лише невеликi суми, а от головний приз завжди вигравали неiснуючi люди. За вiдсутностi будь-якого реального сполучення мiж рiзними частинами Океанii влаштувати це було досить легко.
Але якщо i була надiя, то лише на пролiв. Цiеi iдеi потрiбно було i триматися. Загалом це звучало цiлком логiчно i розумно, i тiльки коли ви дивилися на людей, що проходять повз вас по тротуару, це ставало скорiше актом вiри. Вулиця, на яку вiн звернув, вела кудись вниз. У нього було вiдчуття, що вiн вже бував у цьому районi ранiше i що десь неподалiк був вихiд на головну вулицю. Десь попереду лунали голоси. Вулиця зробила крутий поворот, а потiм вперлася у сходи, якi вели вниз у вузький провулок, де кiлька торговцiв нудьгували за прилавками з млявими овочами. У цей момент Вiнстон точно згадав, де знаходився. Провулок виходив на головну вулицю, а на наступному поворотi, менш нiж в п'яти хвилинах пiшки, знаходилася крамничка, де вiн купив записник, який тепер став його щоденником. У невеликому магазинi канцелярських товарiв неподалiк вiн купив насадку для перовоi ручки i пляшечку чорнил.
На мить вiн зупинився нагорi сходiв. На протилежнiй сторонi провулку знаходився зубожiлий паб, вiкна якого, здавалося, були немов припорошенi iнеем, хоча насправдi вони були просто вкритi пилом. Згорблений, але бадьорий стариган з бiлими вусами, що стирчали вперед, наче у креветки, штовхнув скрипучi дверi пабу та увiйшов всередину. Поки Вiнстон стояв i дивився на те, що вiдбувалося, йому спало на думку, що старий, якому на вигляд було щонайменше рокiв вiсiмдесят, пiд час революцii вже був досить зрiлого вiку. Вiн i ще кiлька людей, подiбних до нього, були останнiми живими свiдками загадковоi епохи капiталiзму. Серед верхiвки Партii теж було кiлька людей, iдеi яких сформувалися ще до революцii. В основному, старше поколiння було майже повнiстю знищене пiд час великих чисток п'ятдесятих i шiстдесятих рокiв, а тi одиницi, яким вдалося вижити, вже давно були заляканi до повноi розумовоi капiтуляцii. Якщо i був хто-небудь, хто мiг правдиво описати життя на початку столiття, то це мiг бути лише цей старий прол. Вiнстон згадав уривок з пiдручника iсторii, який вiн переписав у свiй щоденник, i йому на думку спала божевiльна iдея. Що як вiн зайде у цей паб, познайомиться з цим старим i розпитае його. Вiн скаже: «А розкажiть-но менi про свое життя, коли ви були ще хлопчиком. Як воно було у тi днi? Чи було тодi краще, нiж зараз? Або ще гiрше?»
Швидко, щоб не встигнути злякатися i дати задню, вiн спустився по сходинках i перейшов на iнший кiнець вулички. Звичайно, це було безумство. Так, не iснувало закону, який забороняв розмовляти з пролами або вiдвiдувати iх паби, але це було аж занадто незвичним, i тому рiдко залишалося непомiченим. Якщо з'являться патрулi, вiн може сказати, що у нього запаморочилось у головi, але навряд чи вони йому повiрять. Вiн штовхнув дверi, i в нiздрi вдарив неприемний запах кислого пива. Коли вiн увiйшов, шум голосiв стих. Вiн спиною вiдчував, як всi витрiщаються на його синiй комбiнезон. Гра у дартс в iншому кiнцi кiмнати перервалася, можливо, на цiлих тридцять секунд. Старий, за яким вiн пiшов, стояв бiля барноi стiйки i про щось сперечався з барменом, високим, товстим i сутулим молодиком з величезними руками. Група iнших пролiв, яка стояла неподалiк зi склянками у руках, спостерiгала за iх дiалогом.
«Я ж тебе по-людськи попросив», – сказав старий, зухвало розправляючи плечi. «А ти менi кажеш, що у тебе немае нормального пивного келиха у цiй клятiй забiгайлiвцi?»
«Що це взагалi таке, цей твiй ПИВНИЙ КЕЛИХ, чорт забирай?» – сказав бармен, нахиляючись вперед, поклавши кiнчики пальцiв на стiйку.
«Нi, ну ви подивiться на нього! Називае себе барменом i не знае, що таке пивний келих! Пивний келих вмiщуе пiнту пива, що становить пiвкварти, а чотири кварти це вже галон. Я що, повинен вчити тебе елементарним речам?»
«Нiколи не чув нi про якi пiнти», – коротко сказав бармен. «Лiтр i пiвлiтра – це все, що ми наливаемо. На полицi перед вами склянки».
«А менi пiнту подавай», – наполягав старий. «За часiв моеi молодостi не знали ми твоiх триклятих пiвлiтрiв».
«Коли ти був молодим, старий, люди жили на деревах, як мавпи», – сказав з усмiшкою бармен, глянувши на iнших вiдвiдувачiв.
Пролунав регiт, i занепокоення, викликане появою Вiнстона, здавалося, зникло. Блiде обличчя старого почервонiло. Вiн вiдвернувся, бурмочучи щось собi пiд носа, i врiзався у Вiнстона. Вiнстон обережно притримав його за руку.
«Можна пригостити Вас пивом?» – запитав вiн.
«А ти що, типу джентльмен?» – сказав дiд, знову розправляючи плечi. Схоже, вiн не помiтив синього комбiнезона Вiнстона. «Пiнту пива!» – агресивно додав вiн, звертаючись до бармена. «Пiнту мiцного».
Бармен налив у двi широкi склянки, якi вiн «турботливо» сполоснув у вiдрi пiд прилавком, по пiвлiтра темно-коричневого пива. Пиво було единим напоем, який можна було знайти у пабах. Теоретично, проли не мали пити джин, хоча дiстати його вони могли досить легко. Гра у дартс знову була у розпалi, а вiдвiдувачi повернулися до своiх звичних розмов про лотерейнi квитки. Про присутнiсть Вiнстона вже всi забули. Бiля вiкна був усамiтнений столик, де можна було спокiйно поговорити, не боючись, що тебе хтось пiдслухае. Це було вкрай небезпечно, але, у будь-якому разi, тут не було телеекрану, в чому Вiнстон переконався, як тiльки увiйшов до бару.
«Мiг би i пiнту менi налити», – пробурчав старий, невдоволено дивлячись на свiй стакан. «Пiвлiтра недостатньо. Я iм не нап'юся. А лiтр – то занадто багато, мiй сечовий мiхур стiльки не подужае, як i мiй гаманець».
«Ви, мабуть, на власнi очi бачили всi тi змiни, якi вiдбулися з часiв вашоi молодостi?» – невпевнено запитав Вiнстон.
Блiдi блакитнi очi старого повiльно оглянули бар – мiшень для гри у дартс, барну стiйку, дверi, що ведуть у туалет – немов вiн згадував змiни, якi вiдбулися саме у цьому барi.
«Пиво було краще», – сказав вiн нарештi. «І дешевше! Коли я був молодим, пиво – мiцненьке воно було, не те, що зараз – коштувало чотири пенси за пiнту. Звичайно, це було до вiйни».
«Про яку саме вiйну ви говорите?» – запитав Вiнстон.
«Та про всi одразу», – невизначено сказав старий. Вiн взяв свою склянку, i його плечi знову розправилися. «Ваше здоров'я!»
Старий одним ковтком осушив стакан. Вiнстон пiдiйшов до бару i повернувся ще з двома пiв-лiтровими склянками. Схоже, старий забув про своi побоювання щодо лiтра пива.
«Ви набагато старший за мене», – продовжував Вiнстон. «Ви, мабуть, були вже досвiдченою людиною, коли я ще навiть на свiт не з'явився. Ви пам'ятаете, як воно було в дореволюцiйнi часи? Люди мого вiку майже нiчого не знають про тi часи. Ми можемо читати про них тiльки у книгах, хоча те, що там написано, може бути неправдою. Менi хотiлося б дiзнатися вашу думку з цього приводу. У пiдручниках iсторii говориться, що життя до революцii було геть iнакшим, нiж зараз. Що було жахливе пригнiчення, несправедливiсть, бiднiсть, що тодi було навiть гiрше, нiж ми здатнi собi уявити. Тут, у Лондонi, бiльша частина людей протягом усього життя голодувала, а у половини з них не було навiть взуття. Вони працювали по дванадцять годин на день, кидали школу у дев'ять рокiв i жили по десятеро людей в однiй кiмнатi. І у той самий час iснувала дуже малочисельна група людей, всього кiлька тисяч – iх називали капiталiстами – якi були багатi та могутнi. Вони володiли всiм, чим можна було володiти. Вони жили у великих розкiшних будинках з тридцятьма слугами, роз'iжджали на автомобiлях i кiнних екiпажах, пили шампанське, носили цилiндри…»
Старий несподiвано засяяв.
«Цилiндри!» – сказав сказав. «Дивно, що ти iх згадав. Я тiльки вчора про них згадував, сам не знаю чому. Я жартома подумав, що вже багато рокiв не бачив цилiндрiв. Так, цилiндри були. Останнiй раз я одягав його на похорони невiстки. Це було… ну, точну дату я вже й не згадаю, але це було рокiв п'ятдесят тому. Звичайно, цилiндри одягали лише в особливих випадках, як ти розумiеш».
«Та не у цилiндрах справа», – терпляче сказав Вiнстон. «Справа у тому, що цi капiталiсти, вони i ще кiлька юристiв та священикiв були владиками свiту. Всi повиннi були iм прислужувати i догоджати. Ви – простi люди, робiтники – були iх рабами. Вони могли робити з вами все, що хотiли. Вони могли вiдправити вас до Канади, як худобу. Якби вони захотiли, вони могли б спати з вашими доньками. Вони могли наказати вiдшмагати вас батогами. Проходячи повз них, ви повиннi були нахилитися i зняти капелюха. Кожен капiталiст ходив в оточеннi лакеiв, якi…»
Старий знову засяяв.
«Лакеi!» – вiн сказав. «Сто рокiв вже чув цього слова. Лакеi! Немов переношуся у минуле. Я згадую минулi часи, коли я щонедiлi ходив до Гайд-парку послухати виступи. Хто там тiльки не виступав з проповiдями – Армiя Спасiння, католики, евреi, iндiанцi. Так ось там був один хлопець, вже, звичайно, i не згадаю його iменi, ось вiн був дiйсно сильним оратором. «Лакеi», – говорив вiн, – буржуйськi лакеi! Посiпаки правлячого класу! Паразити» – ось як вiн казав. «А ще щось на кшталт «гiени», так, вiн точно називав iх «гiенами». Ну, звичайно, ви розумiете, це вiн мав на увазi лейбористську партiю».
У Вiнстона було вiдчуття, що вони говорять про абсолютно рiзнi речi.
«Насправдi я хотiв запитати у вас ось що, – перебив вiн, – чи вважаете ви, що тепер у вас бiльше свободи, нiж було тодi? Що зараз з вами поводяться краще. Чи правда, що ранiше багатi люди, люди при владi…»
«Палата лордiв», – уточнив старий.
«Нехай буде Палата лордiв, якщо хочете. Так от я питаю, чи ставилися цi люди до вас як до нижчоi iстоти просто тому, що вони були багатi, а ви бiднi? Наприклад, чи правда, що вам доводилося називати iх «сер» i знiмати капелюха, коли ви проходили повз них?»
Старий, здавалося, глибоко задумався. Перш нiж вiдповiсти, вiн випив близько чвертi склянки пива.
«Так, – сказав вiн, – iм подобалося, якщо ви торкалися свого капелюха при зустрiчi з ними. Це було щось на зразок прояву поваги. Я, власне, не те щоб погоджувався з цим, але робив це досить часто. Доводилося, так би мовити».
«І звичайною справою було… Я цитую тiльки те, що я читав у пiдручниках з iсторii. Чи могли цi люди, чи iх слуги зiштовхнути вас з тротуару у стiчну канаву?»
«Так, одного разу мене зiштовхнули у канаву», – сказав старий. «Пам'ятаю це, нiби це було вчора. Це був вечiр регати, ну, перегони на човнах, iншими словами. На цих регатах хулiганiв, звичайно, вистачало, i ось я випадково натикаюся на молодика на Шафтсберi-авеню. На вигляд вiн був начебто пристойний джентльмен, бiла сорочка, цилiндр, чорне пальто. Його хитало як той маятник, ось я i врiзався у нього випадково. А вiн менi такий: «Дивись, куди преш?», а я йому у вiдповiдь: «А ти що, купив усю цю кляту вулицю?», а вiн: «Та я тобi голову вiдiрву, якщо будеш до мене лiзти». Я кажу: «Ти п'яний. Я зараз покличу полiцейського». І ось уявляеш, вiн бере мене за комiр i штовхае так сильно, що я мало не потрапив пiд колеса автобуса. Що ж, у тi днi я був молодий, i вже збирався наваляти йому, але…»
Вiнстона охопило почуття безпорадностi. Спогади старого були якимось калейдоскопом дрiбних деталей, дiалогiв та iсторiй. Його можна було розпитувати хоч увесь день, i не отримати жодноi реальноi iнформацii. В якомусь сенсi партiйнi iсторii все ще можуть бути правдою: вони можуть навiть бути повнiстю правдивими. Вiн зробив останню спробу:
«Можливо, я не зовсiм чiтко висловився», – сказав вiн. «Я намагаюся сказати ось що. Ви вже дуже довго живете на цьому свiтi, ви прожили половину життя до революцii. Наприклад, у 1925 роцi ви вже були дорослим. З того, що ви пам'ятаете, як на вашу думку, життя у 1925 роцi було кращим чи гiршим, нiж зараз? Якби ви могли обирати, ви б хотiли повернутися у тi часи чи жити зараз?»
Старий задумливо подивився на дошку для дартсу. Вiн пив пиво, але вже повiльнiше, нiж ранiше. Коли вiн заговорив, це було вдумливо i по-фiлософськи, нiби пиво пом'якшило його норов.
«Я знаю, що ви очiкуете почути вiд мене», – сказав вiн. «Ви очiкуете, що я скажу, що я знову хотiв би стати молодим. Бiльшiсть людей так i сказали б. У молодостi в тебе е здоров'я i сила. Коли проживеш з мое, синку, звичайно, нi про яке здоров'я i мови бути не може. У мене страшно болять ноги i мiй сечовий мiхур не дае менi спокою, менi доводиться вставати у туалет по шiсть-сiм разiв за нiч. З iншого боку, бути старим доволi непогано, е тут своi переваги. У тебе вже немае колишнiх турбот. Нiяких проблем з жiнками, i це чудово. Я не був з жiнкою вже майже тридцять рокiв, i знаеш, менi й не хочеться».
Вiнстон вiдвернувся i дивився у каламутне вiкно. Це було марно. Вiн вже збирався замовити ще пива, коли старий несподiвано пiднявся i швидко почовгав до смердючих пiсуарiв у дальньому кутку зали. Зайвi пiвлiтра дали про себе знати. Вiнстон посидiв хвилину або двi, дивлячись на свою порожню склянку, i майже не помiтив, як ноги знову винесли його на вулицю. Ще рокiв двадцять, розмiрковував вiн, i можливiсть отримати вiдповiдь на таке важливе, але при цьому просте запитання «Чи було життя до революцii кращим, нiж зараз?» назавжди буде втрачено. Насправдi на це питання неможливо було вiдповiсти навiть зараз, оскiльки тi кiлька свiдкiв старих часiв були не здатнi порiвнювати одну епоху з iншого. Вони пам'ятали мiльйон непотрiбних дрiбниць, таких як сварка з колегою по роботi, пошуки втраченого велосипедного насоса, вираз обличчя давно померлоi сестри, вихори пилу вранцi сiмдесят рокiв тому, але всi дiйсно важливi подii вони вже не пам'ятали. Вони були як тi мурахи, якi бачать маленькi предмети, але не помiчають великих. А якщо реальнi свiдки iсторичних подiй зовсiм нiчого не пам'ятають, а письмовi записи про цi подii сфальсифiкованi, то твердженням Партii про полiпшення умов людського життя доводиться просто слiпо вiрити, бо вже не iснувало i нiколи бiльше не буде iснувати еталона, який можна було б протиставити цим твердженням.
У цей момент хiд його думок рiзко перервався. Вiн зупинився i подивився вгору. Вiн опинився на вузькiй вулицi, де кiлька темних магазинчикiв потонули серед житлових будинкiв. Прямо над його головою висiли три вицвiлi металевi кулi, якi виглядали так, немов колись були позолоченi. Здавалося, вiн знае це мiсце. Звiсно! Вiн стояв бiля крамнички, де купив щоденник.
Його охопив страх. Було i так доволi необачно купляти той записник, i вiн поклявся нiколи бiльше не наближатися до цього мiсця. І ось у той момент, коли вiн дозволив своiм думкам дрейфувати по океану свiдомостi, його ноги самi повернули його сюди. Саме вiд подiбних суiцидальних iмпульсiв вiн сподiвався захистити себе, почавши вести щоденник. Одночасно вiн подумки зауважив, що, хоча була вже двадцять перша година, магазин все ще був вiдкритий. Подумавши, що всерединi вiн буде привертати менше уваги, нiж якщо буде тинятися по вулицi, вiн зайшов до магазину. Якщо його запитають, що вiн тут робить, вiн зможе правдоподiбно вiдповiсти, що намагався купити леза для голiння.
Господар тiльки но запалив масляну лампу, вiд якоi йшов рiзкий, але все ж приемний запах. Це був чоловiк рокiв шiстдесяти, кволий, сутулий, з довгим носом i добрими очима, якi дивилися з-за товстих лiнз окулярiв. Його волосся було майже бiлими, але густi брови були вугiльно чорними. Цi його окуляри, м'якi метушливi рухи i той факт, що вiн був одягнений у старий оксамитовий пiджак, створювали йому якийсь iнтелiгентний образ, нiби вiн був письменником або, можливо, музикантом. Голос у нього був м'який, немов трохи приглушений, а мова не була такою неграмотною та грубою, як у бiльшостi пролiв, хоча вiн i говорив з просторiчним лондонським акцентом.
«Я впiзнав вас ще з вулицi», – вiдразу сказав вiн. «Ви той джентльмен, який купив записну книжку. Так, вона виготовлена з дуже якiсного паперу, яка називаеться верже кремового кольору. Такий папiр не роблять уже… о, ризикну сказати, рокiв п'ятдесят. Вiн подивився на Вiнстона поверх окулярiв. Чи можу я ще чимось вам допомогти? Чи ви просто зайшли подивитися?»
«Я просто проходив повз», – невизначено сказав Вiнстон. «Я просто заглянув. Я не шукаю нiчого конкретного».
«Ну, що ж, добре, – сказав господар крамнички, – бо не думаю, що змiг би вам допомогти». Вiн розвiв руками, наче вибачаючись. «Як бачите, магазин майже порожнiй. Правду кажучи, торгiвля антикварiатом, як на мене, приречена. Нема вже бiльше нi попиту, нi запасiв. Меблi, фарфор, скло, все поступово ламаеться чи б'еться. Метал в основному переплавляеться. Я вже багато рокiв не бачив латунних свiчникiв».
Насправдi, крихiтний магазин був забитий речами, але серед них не було майже нiчого, що мало хоч найменшу цiннiсть. Там майже не було де розвернутися, тому що по всьому периметру магазину вздовж стiн стояли незлiченнi рами для картин, вкритi товстим шаром пилу. У вiтринi були пiдноси з гайками та болтами, тупi зубила, ножi зi зламаними лезами, обшарпаний годинник, який зупинився ще рокiв двадцять тому, та iнший непотрiб. На маленькому столику у кутку теж валялися рiзнi предмети – лакованi табакерки, агатовi брошки тощо – однак серед цього мотлоху можна було знайти i щось цiкаве. Коли Вiнстон пiдiйшов до столу, його увагу привернув круглий гладенький предмет, який м'яко мерехтiв у свiтлi лампи. Вiнстон взяв його i уважно роздивився.
Це був важкий шматок скла, опуклий з одного боку i плоский з iншого. І його колiр, i його текстура мали якусь особливу м'якiсть дощовоi води. У центрi, вiзуально збiльшений за рахунок опуклоi поверхнi, знаходився дивний предмет рожевого кольору, який нагадував чи то маленьку троянду, чи морський анемон.
«Що це таке?» – запитав Вiнстон, зачарований цiею витонченою рiччю.
«Це корал», – сказав старий. «Можливо навiть з Індiйського океану. Ранiше iх от таким чином заливали рiдким склом. Такi речi робили рокiв сто тому, не менше».
«Дуже красиво», – сказав Вiнстон.
«Так, красиво», – м'яко сказав старий.
«Але сьогоднi мало хто оцiнить красу такого виробу». Вiн закашлявся. «Якби так сталося, що ви захотiли його купити, це коштувало б вам чотири долари. Пам'ятаю, колись така рiч коштувала вiсiм фунтiв, а вiсiм фунтiв то було… ну, я не скажу точно, але це були великi грошi. Але кого зараз хвилюе справжнiй антикварiат? Хоча його вже майже i не залишилося».
Вiнстон не роздумуючи заплатив чотири долари i сунув скляну рiч до кишенi. Його приваблювала не стiльки краса застиглого у склi корала, скiльки те, що вiн належав до епохи, зовсiм вiдмiнноi вiд нинiшньоi. М'яке i гладеньке, немов дощова крапля, це скло не було схоже нi на одне скло, яке Вiнстон коли-небудь бачив. Ця штуковина приваблювала його ще бiльше через свою очевидну нефункцiональнiсть, хоча вiн припустив, що колись вона була задумана як прес-пап'е. Предмет вiдтягував кишеню своею вагою, але, на щастя, це було не дуже помiтно зi сторони. Було дивно, навiть провокацiйно, якщо член Партii мав таку рiч. Все старе та красиве завжди викликало пiдозри. Отримавши своi заповiтнi чотири долари старий помiтно повеселiшав. Вiнстон зрозумiв, що можна було сторгуватися i за три, а може i за два долари.
«Нагорi е ще одна кiмната. Якщо хочете, можете подивитись», – сказав вiн. «Там, звичайно, немае нiчого особливого, всього кiлька дрiбничок. Але якщо хочете, можемо пiднятися глянути. Я вiзьму лампу, щоб ви гарненько могли все роздивитись».
Вiн запалив ще одну лампу i повiльно пiшов нагору по крутих сходах, якi вели до вузького проходу у кiмнату, вiкна якоi виходили не на галасливу вулицю, а на затишний внутрiшнiй двiр. Вiнстон зауважив, що меблi були розставленi таким чином, нiби ця кiмната була призначена для проживання. На пiдлозi лежав килим, на стiнах висiли картини. Ще там було глибоке крiсло з високою спинкою, яке стояло бiля камiна. На камiннiй полицi цокав старовинний скляний годинник з дванадцятигодинним циферблатом. Пiд вiкном, займаючи майже чверть кiмнати, стояло величезне лiжко з високим матрацом.
«Ми з дружиною жили тут, поки вона не померла», – сказав старий, наче знову вибачаючись. «Я розпродаю меблi потроху. Це чудове лiжко з червоного дерева, або, принаймнi, буде чудовим, якщо вам вдасться позбутися клопiв. Але, можливо, вам воно здаеться трохи громiздким».
Вiн тримав лампу високо, щоб освiтлювати всю кiмнату, i в теплому тьмяному свiтлi це мiсце виглядало напрочуд привабливим. В головi Вiнстона промайнула думка, що, ймовiрно, вiн мiг би знiмати цю кiмнату за кiлька доларiв на тиждень, якби, звичайно, йому вистачило на це духу. Це була божевiльна iдея, i вiд неi слiд було вiдмовитися, як тiльки вона спала йому на думку, але ця кiмната пробудила в ньому свого роду iнстинктивну ностальгiю. Йому здавалося, що вiн точно знае, як це, сидiти в крiслi бiля камiну, грiти ноги бiля вiдкритого вогню i чекати, поки закипить на плитi чайник – абсолютно один, в цiлковитiй безпецi, нiхто не дивиться на тебе, голос з телеекрану не наказуе тобi, що робити, немае жодного звуку, крiм булькання чайника i мiрного цокання годинника.
«Нiякого тобi телеекрану!» – не втримався i пробурмотiв Вiнстон.
«Ах, – сказав старий, – у мене нiколи i не було жодноi з цих штук. Надто дорого. І я чомусь нiколи не вiдчував у цьому потреби. Ось там у кутку стоiть чудовий столик, який розкладаеться. Хоча, мушу вас попередити, що вам доведеться замiнити петлi, якщо ви надумаете його розкласти».
У протилежному кутку стояла невелика книжкова шафа, i Вiнстону вже кортiло подивитися, що там е. Однак виявилося, що там не було нiчого, крiм смiття та купи мотлоху. Пошук i знищення книг проводились серед пролiв так само ретельно, як i всюди. Було дуже малоймовiрно, щоб десь у Океанii iснував екземпляр книги, надрукований до 1960 року. Старий, все ще тримаючи лампу над головою, стояв перед картиною у рамi з рожевого дерева, яка висiла бiля камiну, якраз навпроти лiжка.
«Якщо вас раптом цiкавлять старовиннi гравюри…» – обережно почав вiн.
Вiнстон пiдiйшов, щоб роздивитися картину. Це була сталева гравюра iз зображенням овальноi будiвлi з прямокутними вiкнами i невеликою вежею. Навколо будiвлi була огорожа, а на задньому планi була якась статуя. Вiнстон деякий час дивився на гравюру. Мiсце здавалося якимось вiддалено знайомим, хоча статую вiн не пам'ятав.
«Рама прибита до стiни, – сказав старий, – але я можу зняти ii для вас».
«Я знаю цю будiвлю», – нарештi сказав Вiнстон. «Тепер це руiни. Вона стоiть прямо посеред вулицi перед Палацом правосуддя».
«Так, так, бiля будiвлi суду. У неi влучила ракета… багато рокiв тому. Колись це була церква Святого Климента Датського, так вона називалася. Вiн винувато посмiхнувся, немов усвiдомлюючи, що сказав щось смiшне, i додав: «апельсини i лимони, Климент б'е у своi дзвони».
«Що-що, перепрошую?» – запитав Вiнстон.
«Це ви про «апельсини i лимони, Климент б'е у своi дзвони?» Це була пiсенька, яку дiти часто наспiвували, коли я i сам ще був малий. Не пам'ятаю вже, як там далi спiваеться, але кiнцiвка була така: «От запалю я свiчки – зможеш в лiжечко лягти. От вiзьму я свiй тесак – не втечеш ти аж нiяк». Була така гра, дiти ставали по двое один за одним i, взявшись за руки, утворювали з рук щось на зразок коридору. Ти йшов пiд руками, i коли пiсенька доходила слiв: «От вiзьму я свiй тесак – не втечеш ти аж нiяк», руки опускалися i ловили тебе. У пiснi були назви всiх лондонських церков. Ну, точнiше найбiльших».
Вiнстон задумався, намагаючись визначити, в якому столiттi була побудована зображена на гравюрi церква. Визначити вiк лондонських будiвель завжди було непросто. Все велике та вражаюче, якщо воно було досить новим на вигляд, автоматично оголошувалося побудованим пiсля революцii, в той час як все, що було явно побудоване ранiше, вiдносилося до якогось незрозумiлого туманного перiоду, який називали Середньовiччям. Вважалося, що епоха капiталiзму не принесла нiчого цiнного. Історiю неможливо було вивчити нi за архiтектурою, нi по книгах. Статуi, надписи, пам'ятники, назви вулиць – все, що могло пролити свiтло на минуле, систематично змiнювалося.
«Я нiколи не знав, що це була церква», – сказав Вiнстон.
«Насправдi iх багато збереглося, – сказав старий, – хоча зараз iм знайшли iнше застосування. Так, як же там далi спiвалося? А, згадав!
«Апельсини i лимони, Климент б'е у своi дзвони!»
І дзвонить святий Мартiн, вiддавай мiй фартинг!»
Ну ось це все, що я змiг пригадати. Фартинг, це була така невелика мiдна монета, яка виглядала як цент».
«А де була церква Святого Мартiна?» – запитав Вiнстон.
«Святого Мартiна? Вона все ще е, i знаходиться вона на площi Перемоги, поряд з картинною галереею. Будiвля з таким трикутним ганком, колонами i великими сходами».
Вiнстон добре знав це мiсце. Це був музей, який використовувався для рiзноманiтних пропагандистських виставок масштабних моделей балiстичних ракет i плавучих фортець, воскових фiгур, якi iлюстрували звiрства ворога, тощо.
«Церква Святого Мартiна в полi», – додав старий, вказуючи на картину стiнi, – хоча я щось не пригадую жодних полiв у тих краях».
Звичайно, Вiнстон не купив картину. Це було б ще бiльш нерозумно, нiж купити скляне прес-пап'е, та й забрати ii додому вiн нiяк не мiг, навiть якщо вийняти ii з рами. Але вiн затримався ще на кiлька хвилин, розмовляючи зi старим, iм'я якого, як вiн з'ясував, було не Вiкс, як свiдчив напис на вiтринi, а Чаррiнгтон. Мiстер Чаррiнгтон був вдiвцем шiстдесяти трьох рокiв i жив у цьому магазинi вже понад тридцять рокiв. Увесь цей час вiн все збирався змiнити iм'я над вiтринi, але руки так i не дiйшли. Поки вони розмовляли, напiвзабута пiсенька крутилася у головi Вiнстона. «Апельсини i лимони, Климент б'е у своi дзвони! І дзвонить святий Мартiн, вiддавай мiй фартинг!» Дивно, але коли промовляеш про себе цю пiсеньку, виникае iлюзiя, що ти дiйсно чуеш дзвони, такий собi дзвiн колишнього Лондона, який й досi iснуе, просто вiн прихований вiд очей i майже забутий. Вiнстону здавалося, що вiн чув дзвiн то однiеi, то iншоi примарноi дзвiницi, хоча, наскiльки вiн пам'ятав, у реальному життi вiн нiколи не чув церковних дзвонiв.
Вiн попрощався, швидко вийшов з кiмнати i спустився по сходах першим, щоб старий не побачив, як вiн нервово оглядав вулицю, перш нiж вийти з магазину. Вiн уже вирiшив, що через деякий час – скажiмо, мiсяць – ризикне знову прийти сюди. Можливо, це було не набагато небезпечнiше, нiж прогулювання посиденьок у Громадському центрi. Найбiльшою дурiстю, звичайно, було повернутися сюди пiсля купiвлi щоденника, не знаючи, чи можна довiряти власнику магазину. Однак…
«Так, – знову подумав вiн, – я повернуся сюди. Я куплю ще якусь гарну дрiбничку, я куплю гравюру Святого Климента Датського, витягну ii з рами i принесу додому, заховавши пiд курткою». А ще Вiнстон мав намiр вивiдати решту пiсеньки у мiстера Чаррiнгтона. Божевiльна iдея знiмати кiмнату нагорi на мить знову промайнула в його головi. Можливо, на кiлька секунд збудження перетворило його на безтурботного дурня, бо вiн вийшов на тротуар, навiть не глянувши попередньо по сторонам. Вiн навiть почав наспiвувати собi пiд нiс:
«Апельсини i лимони, Климент б'е у своi дзвони!
І дзвонить святий Мартiн, вiддавай мiй фартинг!»
Раптово його серце завмерло, а живiт скрутило у болiсному спазмi. Фiгура в синьому комбiнезонi йшла по тротуару, метрах у десяти. Це була темноволоса дiвчина з Вiддiлу Художньоi лiтератури. Хоч i було досить темно, але впiзнати ii було нескладно. Вона подивилася йому прямо в очi i швидко пiшла далi, зробивши вигляд, нiби не впiзнала його.
На кiлька секунд Вiнстон стояв як укопаний i не мiг поворухнутися. Потiм вiн повернув праворуч i, прискорившись, пiшов геть, навiть не помiчаючи, що йде не в тому напрямку. У будь-якому разi, на одне питання вiн чiтко знав вiдповiдь. Бiльше у нього не було сумнiвiв, що чорнява дiвчина шпигувала за ним. Вона, мабуть, стежила за ним аж до самого магазину, тому що малоймовiрно, щоб вона випадково проходила у той самий вечiр по тому самому темному провулку, який до того ж знаходиться досить далеко вiд кварталiв, де жили члени Партii. Надто вже великий збiг. Вже навiть не мало значення, чи дiйсно вона була агентом Полiцii думок або шпигувала за ним просто з мiркувань iдеологiчного ентузiазму. Того, що вона застукала його тут, вже було достатньо. Можливо, вона ще й бачила, як вiн заходив до пабу.
Йти було нелегко. Шматок скла в його кишенi при кожному кроцi бився об стегно, i вiн майже готовий був витягти його i викинути. Але ще гiршим був бiль у животi. В якусь мить йому здалося, що вiн помре, якщо найближчим часом не потрапить до вбиральнi. Але в цьому кварталi не було громадських туалетiв. Проте трохи згодом спазм пройшов, залишивши пiсля себе тупий бiль.
Вулиця вела у глухий кут. Вiнстон зупинився, постояв кiлька секунд, нервово обмiрковуючи, що йому робити, потiм повернувся i пiшов у зворотному напрямку. Раптом йому спало на думку, що з темноволосою дiвчиною вони розминулися хвилини три назад i що вiн, ймовiрно, зможе ii наздогнати. Вiн може простежити за нею, поки вони не опиняться у якомусь тихому безлюдному мiсцi, а потiм розбити iй череп каменем. Шматок скла в його кишенi досить важкий i пiдiйде для цього завдання. Однак, Вiнстон одразу вiдмовився вiд цiеi iдеi, бо навiть думка про найменше фiзичне зусилля була нестерпною. Вiн не мiг бiгти, не мiг нанести удар. Крiм того, вона була молодою та мiцною, i напевно буде захищатися i вiдбиватися. У його головi промайнула ще одна iдея – швидко дiстатися Громадського центру та залишитися там до закриття, щоб забезпечити собi часткове алiбi на вечiр. Але це теж було неможливо. Смертельна втома скувала все його тiло. Все, що вiн хотiв, це скорiше повернутися додому, а потiм сiсти i просто мовчати.
Коли вiн повернувся до квартири, було двадцять два нуль-нуль. У двадцять три тридцять у всьому будинку вимикали свiтло. Вiн пiшов на кухню i проковтнув майже повну чашку джина «Перемога». Потiм вiн пiдiйшов до столу в нiшi, сiл i вийняв щоденник з шухляди. Але вiдкрити його вiн наважився не вiдразу. З телеекрану пронизливий жiночий голос спiвав патрiотичну пiсню. Вiнстон сидiв, дивлячись на мармурову обкладинку записника, i безуспiшно намагався заглушити голос у своiй головi.
Вони прийдуть за тобою вночi, вони завжди приходять вночi. Розумнiше було б вбити себе до того, як тебе зловлять. Безсумнiвно, деякi люди так i робили. Багато зникнень насправдi були самогубствами. Але потрiбно мати неймовiрну мужнiсть, щоб накласти на себе руки у свiтi, де дiстати вогнепальну зброю або будь-яку надiйну та швидкодiйну отруту було абсолютно неможливо. Вiн з деякою цiкавiстю почав обмiрковувати бiологiчну марнiсть болю i страху, зрадливiсть людського тiла, яке завжди цiпенiе саме у той момент, коли потрiбно дiяти. Вiн мiг би змусити замовкнути темноволосу дiвчину, якби дiяв досить швидко, але саме у цей небезпечний i вiдповiдальний момент вiн повнiстю втратив здатнiсть щось робити. Йому спало на думку, що в моменти кризи людина нiколи не бореться проти зовнiшнього ворога, а завжди проти власного тiла. Навiть зараз, незважаючи на джин, тупий бiль у животi не давав йому мислити логiчно. Вiн розумiв, що саме так все i вiдбуваеться у всiх героiчних або трагiчних ситуацiях. На полi бою, у камерi тортур або на потопаючому кораблi те, за що ви боролися просто забуваеться, бо на перший план виходять лише фiзичнi вiдчуття. Ваше тiло наче роздуваеться, поки не заповнюе весь ваш всесвiт, i ви вже нiчого крiм нього не бачите. Та й навiть якщо вас не паралiзуе страх або крик болю, життя все одно зводиться до постiйноi боротьби з голодом, холодом, безсонням, печiею або хворим зубом.
Вiн вiдкрив щоденник. Було важливо щось записати. Жiнка на телеекранi почала спiвати нову пiсню. Їi голос, здавалося, застряг у його мозку, як уламок скла. Вiн спробував щось написати для О'Брайана (чи для кого б вiн там не писав цей щоденник), але замiсть цього почав думати про речi, якi трапляться з ним пiсля того, як Полiцiя Думок схопить його. Неважливо, одразу тебе вб'ють чи нi. Головне, що ти знав, що тебе вб'ють. Але перед смертю (нiхто не говорив про такi речi, але всi знали про них) була рутинна процедура зiзнання у злочинах, яку кожному потрiбно було пройти: плазування i благання про пощаду, трiск зламаних кiсток, вибитi зуби, розбита голова i вирване волосся.
