скачать книгу бесплатно
Венера в хутрi
Leopold von von Sacher-Masoch
Зарубiжнi авторськi зiбрання
До книжки ввiйшли три повiстi – «Дон Жуан iз Коломиi», «Венера в хутрi» та «Мiсячна нiч», – варто прочитати хоча б iз цiкавостi: цiкаво ж дiзнатися, що розповiла людина, чиiм iм’ям згодом назвуть психiчне вiдхилення. Концепцiю новоi прози майбутнiй автор побачив крiзь щiлину у шафi, волею долi опинившись у спальнi тiтки. Пристрасть, батiг, хутра, у яких любила гуляти гола графиня, перетворилися на три кити, на якi сперлася його творчiсть. У повiстi «Венера в хутрi» описано факт з особистого життя автора. Вiн i його нова коханка уклали письмовий контракт, згiдно з яким, на шiсть мiсяцiв професор iсторii Львiвського унiверситету перетворювався на раба за умови, що баронеса завжди… носитиме хутра. Проте ця повiсть насамперед про безмежне, фанатичне, одержиме кохання й божевiльне почуття чоловiка до жiнки. Чоловiка, який ладен був пожертвувати всiм i, зокрема, власним життям заради свого кохання. Та про жiнку, яка спочатку не могла зрозумiти сутi вигаданоi гри, а потiм вмiло нею користувалася…
Леопольд фон Захер-Мазох
Венера в хутрi
© Н. Р. Іваничук, переклад украiнською, 2008
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
* * *
Дон Жуан iз Коломиi
Ми iхали з повiтового мiста Коломиi[1 - Повiт i повiтове мiсто у схiднiй Галичинi. Назва мiста «Коломия» походить вiд латинського слова Colonia. Нинiшнiй повiтовий центр, розташований на мiсцi стародавнього римського мiста (тут i далi – примiтки автора; примiтки перекладача зазначено окремо).] на село. Був вечiр, i була п’ятниця. Поляки кажуть: «П’ятниця завжди добра на початок», але мiй кучер-нiмець, колонiст iз Марiагiльфа[2 - Село нiмецьких (швабських) колонiстiв поблизу Коломиi.], вважав п’ятницю нещасливим днем, бо саме в п’ятницю помер наш Господь на хрестi, започаткувавши тим християнство. Цього разу нiмець мав рацiю, бо за пiв години iзди вiд Коломиi нас зупинила селянська варта.
– Гов! Пашпорт!
Ми зупинилися. Але ж пашпорт! Моi папери, щоправда, були в порядку, та хто ж думав за мого шваба. Той сидiв собi на передку так, нiби винайдення пашпорта було справою ще неблизького майбутнього, лускав батогом i закладав губку у свою куцу люльку. Мiг бути й змовником! Його безсоромно вдоволене обличчя дратувало русинiв-селян[3 - Уся Схiдна Галичина, починаючи вiд Сяну, заселена здебiльшого украiнцями чисельнiстю до трьох мiльйонiв мешканцiв, якi належать до унiатськоi, греко-католицькоi церкви. Разом iз населенням Пiвденноi Росii та козаками вони утворюють велику двадцятимiльйонну нацiю, яка з-помiж усiх слов’янських племен вирiзняеться фiзичною вродою, благородними рисами обличчя, духовними задатками, милозвучнiстю мови та багатством народноi творчостi.]. Пашпорта вiн не мав – правильно? – тож селяни знизали плечима – i це теж правильно.
– Змовник, – був висновок.
– Але ж, хлопцi, подумайте!
– Даремно.
– Змовник!
Мiй шваб йорзнув знiчено на своему передку й даремно спробував щось пояснити, калiчачи русинську мову. Все надаремне. Селянська варта[4 - Прагнення до самозахисту та самоврядування з давнiх-давен вирiзняло украiнцiв (пiвденних русинiв) з-помiж iнших европейських народiв. Це прагнення й спонукало демократичну селянську громаду Галичини (за зразком комунiстичних i соцiалiстичних громад Росii) створити селянську варту, своерiдну нацiональну гвардiю, яку 1846 року офiцiйно визнав австрiйський уряд i яка в кодексi законiв була надiлена такими самими правами застосування зброi, як i кайзерськi вiйська та жандармерiя. Зважаючи на те, що украiнцi ворогували з поляками, служба безпеки на галицькiй рiвнинi пiд час усiх польських революцiй була довiрена селянськiй вартi, яка чудово виправдовувала довiру. Те саме вiдбувалося 1863 року, про подii якого мовиться в нашiй повiстi.] знае своi обов’язки. Чи хтось зважився б запропонувати iй грошi? Тiльки не я. Отож нас з усiма манатками запровадили до найближчого шинку, за якихось сто крокiв вiд варти.
Здалеку начебто само собою щось зблискувало. Це була прибита на кiсся коса одного селянина, який вартував перед дверима шинку, а просто над димарем завис мiсяць i поглядав на селянина та його косу. Мiсяць заглядав через маленьке вiконечко до шинку, шпурляючи досередини блищики, наче пригорщу срiбних монет, наповнював срiблом калюжi, дражнячи скупого еврея. Я маю на увазi шинкаря, який стрiв нас на порозi й свою нестримну радiсть перед такими поважними гостями висловлював монотонним вайканням.
Шинкар вийшов перевальцем, наче качка, поцiлував мiй правий рукав, залишивши на ньому масну пляму, а тодi – задля симетрii – i лiвий, лаючи селян за те, що вони «такого пана», «такого пана» – годi йому було знайти якусь незвичайну ознаку в менi – «такого пана» арештували, такого цiлком, цiлком чорно-жовтого пана, пана, який з обличчя цiлком чорно-жовтий, i душа якого цiлком чорно-жовта, – вiн готовий присягнутися в цьому на торi! Шинкар сварився й поводився так, нiби селяни йому особисто завдали не знати якого зла.
Я ж тим часом полишив свого шваба бiля коней – селяни пильнували його – i спрямував свою чорно-жовту душу до шинку, де вона простяглася собi на дерев’янiй лавi попiд великою пiччю.
Швидко я знудився, бо друзяка Мошко[5 - Мошко – глузливе прiзвисько еврея.] мав iз бiса роботи – подавав гостям горiлку та останнi плiтки – i тiльки зрiдка вистрибував, наче блоха, з-за своеi широкоi ляди до мого столу, присмоктувався моцно i намагався зав’язати освiчену бесiду про полiтику та лiтературу.
Та все ж я нудився й роззирався довкола.
Тут усюди панував зеленкуватий колiр мiдноi патини. Економно скрученi гноти гасових ламп наповнювали шинок зеленавим свiтлом. Зелене мерехтiння на стiнах, велика зелена квадратова пiч, наче вкрита патиною, зелений мох проростав крiзь камiння долiвку Ізраiлю. Зеленi денця чарок, справжня патина на маленьких мiдних пугарчиках, з яких пили селяни; вони пiдходили до шинквасу й клали своi мiднi монети. Зеленава плiснява вкривала сир, що його поставив передi мною Мошко. Мошкова жiнка у жовтому шляфроку з великими кольору патини квiтами сидiла за пiччю й присипляла свое зеленаво-блiде маля. Зеленава патина на скрушному обличчi еврея, зеленава патина довкола його маленьких неспокiйних очиць, навколо його тонких, рухливих нiздрiв, навколо його гiрких, насмiшкувато скривлених кутикiв уст.
Бувають обличчя, якi з часом вкриваються мiдною патиною, бувають такi… Саме таким було воно i в мого еврея.
Шинквас стояв помiж мною та завсiдниками шинку. Селяни, здебiльшого мiсцевi, сидiли за довгим вузьким столом, вони стиха розмовляли, схилившись докупи своiми стрепiхатими, тоскно-зеленими головами. Один видався менi дяком. Вiн заправляв розмовою, мав перед собою велику чарку, з якоi – задля доконечного респекту – час вiд часу потягав, i читав щось рештi присутнiх iз напiвзотлiлоi зеленоi русинськоi газети.
Усе це тихо, серйозно, гiдно, а надворi варта спiвала якоiсь сумноi пiснi, звуки якоi, здавалося, долинали з далекоi далечi. Мов духи, вилiтали тi звуки довкруж шинку, й скаржилися, i нiяк не важилися вплинути досередини, помiж людських шепотiв.
Смуток просочувався крiзь усi шпарини, як тлiн; мiсячне свiтло й пiсня. Моя нудьга теж перейшла у смуток, у той смуток, котрий так притаманний нам, украiнцям, в упокорення, у вiдчуття неминучостi. І моя нудьга була такою самою неминучою, як сон i смерть.
Дяк саме дiйшов у газетi до оголошень про померлих, народжених, про заручини, про розклад поiздiв, коли раптом знадвору долинув лемент, ляскання батога, кiнський тупiт i людськi голоси.
Потiм стало тихо.
Тодi почувся якийсь голос, що змiшався з голосами вартових. То був смiхотливий чоловiчий голос, у ньому вчувалася музика, зухвала, погiрдлива музика, яка не сахнулася й не змовкла перед людьми у шинку. Вона лунала все ближче, аж доки прибулець став на порозi.
Я витягнув шию, але побачив тiльки високу струнку постать, бо чоловiк спинився на порозi шинку спиною до мене, весело перемовляючись iз селянами.
– Але ж, друзяки! Зробiть менi ласку, хiба не впiзнаете мене? Хiба я схожий на емiсара? Гляньте на мене! Хiба iздять державнi урядовцi четвериком коней по цiсарських дорогах без пашпорта? Чи швендяе державний урядовець iз люлькою в зубах, як я? Браття! Явiть менi ласку, будьте мудрi!
Тепер стало видно кiлька селянських голiв, i стiльки ж рук, якi чухали цi голови, що мало б означати: «Ласки ми тобi не виявимо, братчику!..»
– Не згоднi? Та на Бога, де ваш розум!
– Так не буде.
– Та хiба ж я поляк? Чи ви хочете, може, щоб моi батьки перевернулися у своему гробi на цвинтарi бiля церкви у Чернiвцях? Чи ж не воювали моi предки з Богданом Хмельницьким i козаками проти полякiв? Тих битв не перелiчити. Пiд Пилявцями, Корсунем, Батогом, пiд Жовтими Водами. Брали з ним в облогу Збараж, у якому були i поляки, лежали, стояли чи сидiли, не знаю, як кому того хотiлося. Ну, на милiсть Божу, дайте менi проiхати.
– Нi.
– Навiть якщо мiй предок разом iз гетьманом Дорошенком брав в облогу Львiв? Тодi, скажу я вам, голови польських магнатiв були дешевшi за грушi, але… бувайте здоровi й пропустiть мене.
– Нi.
– Нi! Справдi, нi?
– Таки нi.
– Що ж добре. Дай Боже вам здоров’я!
Прибулець мужньо скорився долi, не ремствуючи на бiльше. Вiн увiйшов до шинку, – я все ще не бачив його обличчя, – кивнув евреевi, який знову по-качиному став упадати перед новим гостем, i сiв за шинквас, спиною до мене.
Єврейка прислухалася, глянула на нього, поклала сонне маля на пiч i пiдступила до шинквасу. Коли Мошко привiв ii до свого дому, певно, вона була красуня, – ладен дати на вiдсiч голову. Тепер усi риси на ii обличчi очужiли, загострилися. Бiль, ганьба, ляпаси та батожанi побоi довго гуляли по спинi ii народу, аж доки в його очах з’явився оцей палко-зiв’ялий, сумно-насмiшливий, принижений i водночас жадiбний помсти вираз. Єврейка зiгнула свою струнку спину, ii тонкi прозорi руки крутили горiлчану мiрку, ii очi прикипiли до прибульця. Пристрасна, сповнена жадань душа проглядала з цих великих чорних жагучих очей, наче вампiр iз зотлiлоi труни людськоi натури, поглядом присмокталася до вродливого обличчя того чужинця.
То й справдi був вродливий чоловiк, вiн перехилився до неi через шинквас, наче мiсяць, але кинув на стiл справжнi срiбняки й зажадав пляшку вина.
– Вийди! – сказав еврей до жiнки.
Вона зiгнулася ще нижче й пiшла iз заплющеними очима, наче сновида. А Мошко зашепотiв через стiл до мене: «То небезпечний чоловiк, небезпечний чоловiк», – i похитав своею обачною голiвкою з дрiбними масними кучериками над чолом.
Його слова привернули увагу прибульця, вiн швидко обернувся, побачив мене, пiдвiвся, зiрвав iз голови свою округлу баранячу шапку й дуже вишукано вибачився. Ми привiталися. Приязнiсть i чоловiколюбнiсть русинiв так вкоренилася в iхнiй мовi та звичаях, що годi й намагатися перевершити спiврозмовника у витонченiй манерi вести розмову. Ми ж привiталися ще вишуканiше, нiж це зазвичай бувае. Пiсля того, як ми безлiч разiв запевнили один одного у своiй повнiй вiдданостi та поприпадали один одному до стiп[6 - Украiнське та польське привiтання.], «небезпечний чоловiк» сiв навпроти мене й попросив дозволу набити люльку. Курили селяни, курив дяк, врештi й пiч курила, але вiн попросив, i я згодився «з чистого милосердя». Вiн натоптав свою довгу турецьку люльку.
– Ох цi селяни, – сказав вiн весело. – Але я добрий! Ну, скажiть самi, чи могли б ви прийняти мене з вiддалi ста крокiв за поляка?[7 - Ненависть, яка iснуе мiж украiнцями та поляками, найлiпше можуть проiлюструвати приказки. Польська: Jak dluho swiat swiatem, polak nie byl i nie bedzie rusinowi bratem («Як довго iснуватиме свiт, поляк не був i не буде русиновi братом»); украiнська: «Що лях, то враг».]
– Звичайно, нi.
– От бачите, любий брате! – вигукнув вiн у поривi непогамовноi вдячностi, – а спробуйте-но поговорити з ними. – Вiн витягнув iз торби кресало, поклав на нього маленький шматочок губки й став викрешувати вогонь.
– А еврей назвав вас небезпечним чоловiком.
– Он як, – чоловiк дивився на стiл поперед себе й усмiхався. – Мошко гадае – щодо жiнок. Бачили, як вiн вiдiслав геть свою жiнку? Вони швидко спалахують.
Тут спалахнула й губка. Чоловiк заклав ii у люльку, й невдовзi нас оповили сизi хмари диму. Вiн скромно потупив очi й тiльки посмiхнувся.
Я ж, не кваплячись, розглядав його.
Був вiн, видно з усього, помiщиком: добре вбрання, табакерка багато вишита, поведiнка аристократична. З коломийськоi околицi – в кожному разi з коломийського повiту, бо еврей упiзнав його. Русин – про це вiн одразу ж сказав, та й не такий балакучий, щоби взяти його за поляка. Цей чоловiк мiг подобатися жiнкам. У ньому нiчого не було вiд тiеi грубоi сили, вiд тiеi неприкритоi незграбностi, яку в iнших народiв уважають мужнiстю, вiн був наскрiзь просякнутий шляхетнiстю, стрункий i вродливий, однак пругка енергiя, непереборна впертiсть промовляли в кожному його руховi. Каштанове пряме волосся, трохи закучерявлена, коротко пiдстрижена борода кидали густу тiнь на обвiтрене аж до засмаги, проте витончене обличчя.
Вiн уже не був зеленим юнаком, проте мав веселi синi очi хлопчака. Невгасима доброзичливiсть i любов до людей м’яко прозирала з цього засмаглого обличчя, з темних борозенок, якi полишило на ньому життя.
Вiн пiдвiвся й пройшовся по шинку. Широкi штани, заправленi у зморшкуватi жовтi чоботи, попiд широким розстiбнутим сердаком пiдперезаним крайкою, на головi – хутряна шапка. Вiн нагадував тих старих i мудрих бояр, що радили раду з Володимиром i Ярославом, iшли в походи з Ігорем i Романом.
Для жiнок вiн мiг таiти небезпеку, тут я евреевi охоче вiрю. Вiн ходив туди й сюди, усмiхаючись, а я з цiкавiстю його розглядав. З’явилася еврейка з вином, поставила пляшку на стiл, а сама знову примостилася за пiччю, не зводячи з мого спiврозмовника погляду. Мiй боярин саме проходив повз стiл, зиркнув на пляшку – i наче чогось чекав.
– Токай, – мовив вiн весело, – найкращий ерзац гарячоi жiночоi кровi.
Вiн потер долонею груди. Менi здалося, що й у нього щось лежить на серцi.
– У вас, напевно… – я боявся видатись неделiкатним, але вiн сам жваво закiнчив речення.
– Побачення? Маете рацiю!
Чоловiк примружив очi, випустив iз люльки густу хмару диму i кивнув головою.
– Побачення. І що за побачення! Менi щастить на жiнок, розумiете? Незвичайно щастить. Пустiть мене в рай до святих жон i непорочних дiв, i рай стане… борделем. Хай Бог простить менi цей грiх! Можете менi повiрити.
– Охоче вiрю.
– От бачите. Знаете, кажуть: «Те, чого не скажеш своему найкращому друговi та своiй дружинi, скажеш чужаковi на битiй дорозi». Вiдкоркуй, Мошку, вино й принеси двi чарки, а ви зробiть менi ласку, випийте зi мною токаю та послухайте про моi любовнi походеньки, вишуканi, незвичайнi походеньки, найдивовижнiшi з усiх любовних походеньок, раритети, скажу я вам, як-от, наприклад, автограф Голiафа, даний фiлiстеровi, бо ж срiбняки, за якi Юда Іскарiот продав свого учителя, – зовсiм не рiдкiсть. Я – можете повiрити менi на слово – так уже багато побачив по церквах Галичини та по Русi, що направду, то був не такий уже й нездалий гендель. Агов, Мошку!..
Шинкар прибiг пiдстрибом, сплюнув кiлька разiв через плече, вийняв iз кишенi коркотяг, оббив iз пляшки сургуч, здув крихти, а тодi взяв пляшку мiж своi худi колiна й, гучно крекчучи, витягнув корок. А на довершення ще раз подув на пляшку й налив золотистого токаю у двi найчистiшi чарки, якi тiльки б могли знайтися в Ізраiлi. Боярин пiдняв свою чарку.
– За ваше здоров’я.
Вiн бажав менi щиро, одним махом вихилив чарку. Смакошем вiн не був, мав би довше смакувати вино, взяти на язик, потiм на пiднебiння. Єврей, зазираючи йому в очi, вкрадливо казав:
– Це честь менi, що пан благодiйник знову завiтав до мене у доброму здоров’i. – Мошко на цих словах намагався стати в позу лева, ще й уважав за необхiдне розчепiрювати дряблi руки, що були, мов пощербленi вуха помпейських амфор, i переминатися з ноги на ногу, то вгору, то вниз, нiби натискаючи нiжний млинок.
– А як почуваеться милостива панi благодiйниця та любi дiтки?
– Добре! Добре! – мiй боярин налив собi другу чарку й вихилив ii, але робив усе, потупивши очi, немов засоромившись. А коли еврея вже й слiд простиг, вiн знiчено глянув на мене, i я побачив, як вiн почервонiв аж до кiнчикiв вух. Довго мовчав, довго курив, налив менi вина, а тодi ледь чутно сказав:
– Я, напевно, видаюся вам смiшним. Гадаете собi, мабуть, – мае старий осел жiнку й дiтей удома, а менi збираеться оповiдати про своi романи, побачення та любовнi листи. Будь ласка, нiчого не кажiть, я й сам знаю. Але бачите, так приемно iнодi порозмовляти з чужинцем, от я й подумав… а потiм знову… вибачте… це й справдi дивно. Двое людей зустрiчаються, щоб нiколи вже бiльше не побачитися. Можна собi дозволити розкутiсть, мовляв, яке менi дiло, що вiн собi про мене подумае. Але це не так. Принаймнi в мене не так. Я не хочу виставляти себе в кращому свiтлi. Такий ось звабник завжди е поеднанням жаги та честолюбства. Якби про моi пригоди нiколи анiчогiсiнько не було вiдомо, я почувався б найнещаснiшою людиною на свiтi, тому й розповiдаю про них кожному стрiчному, i всi менi заздрять, а сьогоднi я виставив себе на посмiховисько.
Я спробував заперечувати.
– Прошу вас, не треба, так воно е – на посмiховисько, бо ж ви не знаете моеi iсторii. Весь свiт знае, що зi мною трапилося, а ви – нi. Коли подобаешся жiнкам, стаеш смiховинно честолюбним, хочеш, щоб кожен був про тебе доброi думки, роздаеш грошi жебракам на вулицi, а своi iсторii – чужакам у шинку. О! Це справдi смiшно. Що ж, мушу вам усе розповiсти за порядком. Тож будьте ласкавi вислухати мене. Не знаю чому, але маю до вас трохи довiри.
Я подякував.
– Ну, добре. З чого ж ми почнемо? Карт немае!.. Тож я хочу… але нi… i все-таки… Подумайте лишень… добра птиця нiколи не гидить у своему гнiздi. Це скаже вам кожен селянин. Але я не добра птиця. Я така собi легка птиця, весела птиця! Гей, Мошку, ще пляшку токаю! Я хочу розповiсти вам свою iсторiю.
Вiн пiдпер голову руками й замислився. Стало тихо. Знову почулася моторошно-сумна пiсня варти: то з далекоi далечi – наче долинали стогони мерцiв, то зовсiм близько й тихо, мов душа чужинця, що витае серед розпачливих, нестямно-солодких звукiв.
– То ви одруженi? – спитав я нарештi.
– Так.
– Щасливо?
Вiн засмiявся. Його смiх був невинним, наче смiх дитини, але мене вiн покорчив, сам не знаю чому.
– Щасливо? – перепитав вiн. – Що вам сказати? Подумайте на милiсть Божу. Що таке щастя? Ви маете маеток?
– Нi.
– Але розумiетеся трохи на господарствi? Та певно ж. Ось бачите, щастя, скажу я вам, не село i не маеток, що належить комусь одному, це наче оренда. Хто хоче влаштуватися в ньому навiки, той прагне внести в нього порядок. Хто угноюе землю, хто береже лiс, чи плекае молоду поросль, чи прокладае дорогу, – вiн немов у розпачi, обхопив голову руками, – той, о Боже, той вдае, нiби пiклуеться про наступне поколiння. Оренда ж означае – узяти все цього року, або й нинi, тiльки не потiм, не завтра. Це означае: виснажити до решти поле, вирубати лiс, занехаяти пасовиська, дати дорогам зарости травою. Це означае – коли все висотане до краю, а стодоли й стайнi щомитi можуть завалитися, i тiк також. Тим краще! І дiм! Неперевершено! Неперевершено! Ось той мав насолоду, той трiумфував! Ось i маете щастя! Веселися, душе! Вiдкоркували нову пляшку, мiй спiврозмовник зосереджено налив вино у чарки.
– Що таке щастя? – вигукнув вiн. – Це вiддих. Погляньте! – i вiн видихнув повiтря. – Ось воно! Дивiться! Бачите його? – вiн простягнув розчепiренi пальцi. – Де воно тепер? Мить, секунда, на годинку тiльки раз ворухнулася стрiлка – i нема! Пiсня, якоi спiвають там селяни! Чуете останнiй тремтливий звук, що вiн здiймаеться й лине i пливе в повiтрi. Здаеться, не буде йому кiнця й краю. Вiн вiдносить нас усе далi й далi, все далi! А потiм його поглинае нiч, назавжди. Ось це i е щастя.
Ми помовчали.
Урештi я запитав досить бадьорим тоном:
– Хотiв би знати вашу думку, чому всi шлюби нещасливi? Принаймнi бiльшiсть! Що ви менi на це скажете?
– Я? Нiчого! Анiчогiсiнько! Це факт! Але людина, якiй самiй так ведеться, приймае цей факт як належне, не замислюючись i не опираючись, людина – створiння слабке, завжди слабке. Я вважаю, що треба нести свiй тягар, сприймати свою долю як неминучiсть, визначенiсть, як данiсть нам природою, сприймати так, як, скажiмо, зиму або нiч, або смерть. Чому шлюби мають бути неминуче нещасливi? Чи е це – ви ж розумiете мене – неминучiсть, правило, чи – якщо можна так висловитися – це закон природи?
Чоловiк говорив iз пристрастю вченого, який розтлумачуе свiй предмет. Вiн, очевидно, досконало знав свiй фах, але в поглядi його не було й натяку на серйознiсть, натомiсть – люб’язна цiкавiсть.
– Що ж робить бiльшiсть шлюбiв нещасливими? – повторив вiн знову. – Чи розумiете ви мене, брате?
Я щось вiдказав, як то, звичайно, говориться у таких випадках. Вiн не дослухав мене, вибачився й вiв свою розповiдь далi.
– Даруйте, але цього ви набралися з нiмецьких книжок. Так-так. Ви полюбляете iх читати, охоче вiрю. Я також. Власне, з них i набираешся всяких iдей i сентенцiй – ви ж розумiете мене? – на кшталт «своеi жiнки менi було замало» або ж «вона мене не розумiла» i «як жахливо, коли не знаходиш порозумiння», а я такий незвичайний чоловiк, i такому оригiналовi, як я, властивi цiлком оригiнальнi думки й небуденнi поняття, я такий розчарований i нiяк не можу знайти жiнки, яка б мене зрозумiла, ось i шукаю далi свою мрiю – усе це – вигадка, усе це – брехня! Та й узагалi, любий мiй друже, чи ви помiтили, що кожна людина, власне кажучи, е брехуном? Тiльки дiляться брехуни на два види – на матерiалiстiв, якi дурять iнших (так iх називають у книжках), та iдеалiстiв – так iх називають нiмцi, – цi обдурюють самi себе.
Зiзнаюся, що цей чоловiк цiкавив мене дедалi бiльше.
Вiн випив ще чарку токаю, i його вже понесло. Очi блукали, язик у ротi теж заблукав, а слова лилися потоком.
– Ну, то що ж, пане, робить шлюб нещасливим? – спитав вiн i поклав свою руку на мое плече так, нiби хотiв пригорнути мене до свого серця. – Можете собi уявити… дiти!
Я був приголомшений.
