скачать книгу бесплатно
– О! Я знаю цих коней, отих гнiдих, вони ж дикi звiрi… А якщо раптом ведмiдь…
– Тато стрiляе просто йому в бiлу латку на грудях, – зi знанням справи каже мiй синок.
– А якщо не влучить?
– Вiн завжди влучае.
Коли дiвчинка пiдросла, вона падала на землю, качалася й плакала, щоб узяти ii iз собою. Врештi я взяв ii.
У мене була маленька рушниця, – дружина колись ходила з нею на полювання, – купив iй ягдташ i взяв iз собою.
Але ж мужностi було у цiеi дiвчинки, хоробростi, як у чоловiка. Нi! Де там чоловiковi до неi! Як би це вам пояснити?
Коли ми пробиралися хащами, кажу iй: «А якщо з нами трапиться щось лихе?» Вона ж тiльки смiеться. «Я ж поруч iз тобою!» Вона боялася тiльки за мене. Коли вона залишалася вдома, ii лихоманило вiд страху, а перед вовком вона почувалася так спокiйно, наче це й не вовк зовсiм, а квочка. Як ми розумiли одне одного! Менi навiть говорити нiчого не треба було, вона розумiла мене з першого погляду, жесту, руху. Проте ми радо вели розмови помiж собою.
Коли зносили впольовану дичину, Ірена ставав коло неi на колiна – бiлував тушу, а потiм ми сидiли разом, i свiт був для нас, наче книга з кольоровими картинками, яку я показував своiй дитинi… І все ж не своiй! Але це була ii донька! І я любив малу.
Моя дружина теж любила ii без мiри. І що бiльше дiвчинка прив’язувалася до мене, то палкiшою ставала материна любов.
Коли я брав дiвчинку iз собою, дружина вклякала коло малоi, цiлувала ii й тихо просила: «Запишися зi мною». Але мала тiльки хитала головою. Я смiявся, i вже далеко вiд дому, в лiсовiй хащi, не раз згадував ту сцену й радiв, що дитина зi мною, а мати аж не тямиться вдома вiд страху.
Часом дружина клала дiвчинцi на колiна якесь шитво, але мала тiльки вдавала, нiби шие, раптом кидала роботу й втiкала геть… чистити мою рушницю. Або ж дружина велiла iй щось зробити. Дiвча дивилося на мене й не рухалося з мiсця.
Якось дружина не стрималася: «Вiн не твiй батько!».
– Тодi й ти не моя мама, – вiдповiло дитя спокiйно. Жiнка зблiдла, але вже мовчала, тiльки зрiдка плакала.
– Що за дурницi! Нащо сльози проливати? Свiт-бо такий веселий!
…Мiй спiврозмовник вихилив останнiй келишок токаю.
– Веселий! Це сказав отой… отой… правильно, отой Карамзiн! Вiн властиво, росiянин, але це не мае значення. Великий Карамзiн! Як же вiн сказав? Не знаете?
Вiн ухопився за волосся, наче хотiв iз голови висмикнути згадку.
– Тепер я мiг би розповiсти вам про своi пригоди. Усi жiнки належать менi, геть усi – селянки, городянки, еврейки, панянки! Усi – блондинки, шатенки, брюнетки, рудi, геть усi! Усi!
Пригоди, пригоди, оце скажу я вам! Пригоди схожi на… на… Ох, на що вони схожi?
Ось i тепер я маю коханку. Як вона мене любить! Дама, справжня дама!
…Щось болить менi голова…
І ще одну коханку я маю. Вона жiнка опришка. Їi чоловiка повiсили, а сама вона… Але що менi до того? Що то мене обходить? Вона не вмiе навiть читати, ми й не розмовляемо багато, зате любимося, як вовк iз вовчицею!
По десять жiнок зараз, щонайменше – трое. Одна – для постелi, друга – для душi, а третя – для серця, але нi, що це я кажу! Серце поза грою, зовсiм поза грою…
Вiн засмiявся по-дитячому, зблиснувши своiми чудовими бiлими зубами.
До чого тут ще й серце? Серце чоловiковi потрiбне для своiх дiтей, друзiв, батькiвщини, а для жiнки?.. Ха! Ха! Нiколи уже жiнцi не вдасться здурити мене, я сам iх усiх обдурюю. Весела комедiя! Слiд дати iм зрозумiти, яким мае бути справжнiй мужчина. Ха! Ха! А як вони всi мене люблять, вiдколи я iх утягнув у свою гру! Всi вони в мене плакали, усi до одноi!
– А вашi стосунки з дружиною? – запитав я, коли вiн раптом замовк.
– Благочестиво живемо пiд одним дахом, – вiдповiв вiн. – Часом, коли я… коли я отак думаю про тi часи… про неi, менi починае болiти голова. Болить голова… Але ж тепер нам весело! Весело! Весело!
Вiн жбурнув пляшкою з-пiд вина в стiну, еврей аж скинувся зi сну i зачепив себе чотками по носi.
– Отак! Ось тепер менi добре! – скрикнув мiй спiврозмовник, розстiбаючи сорочку. – Добре! Весело! Таке життя. Якщо ми веселi, то нам добре. Весело! Весело!
Вiн став посеред шинку, задиркувато взявся в боки i почав танцювати козачка, наспiвуючи по-дитячому нестримну, вакханальну й водночас сумовиту мелодiю.
Вiн то гепав на пiдлогу, вiдкидаючи вiд себе ноги, наче щось зайве й недоладне, то пiдстрибував мало не до стелi й крутився в повiтрi.
І ось вiн стоiть уже без руху, схрестивши на грудях руки та сумно хитае головою. Ось вiн хапае ii долонями, наче хоче зiрвати з плiч, i квилить, як квилить орел, рвучись до сонця.
Раптом дверi рвучко вiдчинилися, i старий статечний селянин у коричневому сiряку[13 - Сiряк – довгий селянський верхнiй одяг з грубого сукна.], з довгим волоссям, меланхолiйними вусами та хитрим поглядом, зайшов до шинку.
То був Семен Острiв, суддя.
Сумна усмiшка освiтила його запале обличчя, коли вiн побачив нас.
– Панове! Чи довго ви вже тут? – спитав вiн доброзичливо. – Певно, довго. Та вже цьому не зарадиш…
– То нам можна iхати далi? – спитав мiй супутник.
– Звичайно.
– Уже надто пiзно, як на те пiшло, – мовив мiй супутник. – Менi вже надто пiзно, а вам, може, й нi. Благослови вас Господь! Бувайте здоровi!
Вiн лагiдно погладив еврейку по щоцi, аж кров шугнула iй до лиця. І пiшов, але ще раз вернувся. Потиснув менi руку.
– Ах! Що там! – вигукнув. – Вода сходиться з водою. А чоловiк iз чоловiком.
Я стояв на порозi шинку, коли вiн вiд’iжджав. Вiн ще раз махнув рукою на прощання та зник. Я повернувся до еврея.
– О! Вiн веселий чоловiк, – заскимлiв той. – Небезпечний чоловiк. Його називають Дон Жуаном iз Коломиi.
Венера в хутрi
Я мав приемне товариство. Навпроти мене перед величезним коминком сидiла Венера, та не якась там свiтська дама, що пiд таким iменем вела вiйну супроти ворожоi статi, як, скажiмо, мадемуазель Клеопатра, а справжня богиня Кохання.
Вона сидiла у фотелi, розпаливши в коминку трiскотливий вогонь, вiдсвiт якого багряними язиками лизав ii блiде обличчя з бiлими очима та час до часу ступнi, коли вона простягала iх до вогню, намагаючись зiгрiти.
Їi обличчя було прекрасним, незважаючи на мертвi кам’янi очi, однак це й усе, що я бачив у нiй. Величава богиня загорнула свое мармурове тiло в розкiшне хутро й, тремтячи вiд холоду, згорнулася клубочком, наче кiшка.
– Нiяк не збагну, вельможна панi! – вигукнув я. – Холоднеча давно минула, вже два тижнi розкошуе чудова весна! Напевно, ви хвилюетесь…
– Красно дякую за таку весну! – озвалася богиня глибоким крем’яним голосом i божественно чхнула, а тодi ще раз. – Слово честi, я не можу цього знести й починаю розумiти…
– Що саме, вельможна панi?
– Я починаю вiрити в неймовiрне, осягати незбагненне. Я раптом зрозумiла нiмецьку жiночу добропоряднiсть i нiмецьку фiлософiю. Мене вже зовсiм не дивуе, що ви, на пiвночi, не спроможнi кохати, ба, навiть уявлення не маете, що таке Кохання.
– Дозвольте, мадам! – спалахнув я обурено. – Я направду не давав вам жодного приводу…
– Так-так, ви… – богиня чхнула втрете, з неповторною грацiею стрiпнувши плечима. – Саме тому я завжди прихильно до Вас ставилася i навiть провiдую час до часу, хоча щоразу, незважаючи на своi хутра, застуджуюся. Пригадуете, як ми вперше зустрiлися?
– Як таке забути! Ви мали тодi пишнi каштановi кучерi, карi очi, пурпуровi уста, але я одразу впiзнав вас за витонченими рисами обличчя та оцiею мармуровою блiдiстю. Ви завжди носили фiалкового кольору оксамитову кацабайку, оздоблену бiлячим хутром.
– Так, вас заворожило мое вбрання, а як швидко ви вчилися…
– Це ви навчили мене Кохання. Ваше життерадiсне богослужiння змусило мене забути про все на свiтi!
– А якою несхитно вiрною я вам була!
– Гм, щодо вiрностi…
– Невдячний!
– Я не маю намiру вам докоряти. Хоч ви й божественна жiнка, та все ж жiнка, тож у коханнi жорстока, як усi жiнки…
– Ви називаете жорстокiстю, – жваво пiдхопила богиня, – те, що е стихiею чуттевостi, радiсного кохання, природою жiнки, зрештою: вiддаватися, коли кохаеш, i любити все, що припадае до вподоби…
– Хiба для серця, яке кохае, може бути щось жорстокiшим, нiж невiрнiсть коханоi? – запитав я.
– Ах! – нетерпляче вигукнула вона. – Ми вiрнi, доки кохаемо. Ви ж вимагаете вiд жiнки вiрностi й без кохання, пристрастi без насолоди… То хто жорстокiший – жiнки чи чоловiки? Ви тут, на пiвночi, занадто поважно, занадто обтяжливо сприймаете кохання. Говорите про обов’язки там, де мова може йти тiльки про задоволення.
– Так, мадам. Зате в нас дуже трепетнi й добропоряднi почуття, а ще – тривалi стосунки…
– А попри все – вiчна непогамовна, ненаситна туга за голим, неприкритим язичництвом, – урвала мене мадам. – Однак те кохання, що е найвищим трiумфом, що несе в собi неперевершену радiсть, вам, дiтям сучасностi, схильним до копирсання в собi, не годиться! Таке кохання для вас катастрофа! Тiльки-но вам закортить невимушеностi, ви стаете вульгарними. Природнiсть видаеться вам чимось ворожим, з нас, розвеселених богiв Грецii, ви поробили демонiв, а з мене чортицю! Мене ви спроможнi хiба лаяти й проклинати або ж приносити в жертву самих себе, охоплених вакханальним безумством, на мiй вiвтар. Якщо ж комусь iз вас вистачить мужностi поцiлувати моi вишневi уста, смiливцевi стелиться одна дорога – босонiж у покаянному рубищi на прощу до Риму зi щирим сподiванням у душi, що пiсля каяття нараз забуяе цвiтом сухий штурпак, тодi ж, як пiд моiми ногами дружно розпускаються троянди, фiалки та мирта, та вам не дано вiдчути iхнiх пахощiв. Що ж, задихайтеся у своiх пiвнiчних туманах i димах християнських кадил; дайте нам, язичникам, упокоiтися пiд камiняччям, пiд лавою; не вiдкопуйте нас! Не для вас будували Помпеi, нашi вiлли, нашi купальнi та храми! Вам не потрiбнi жоднi боги! Нам холодно у вашому свiтi!
Мармурова красуня закашлялася i щiльнiше обгорнула плечi темним соболиним хутром.
– Красно дякуемо за класичну лекцiю! – озвався я. – Але ви не можете заперечувати того, що чоловiк i жiнка у вашому веселому сонячному свiтi, так само, як у нашому, туманному, за природою вороги; що кохання лише на короткий час поеднуе iх в одне цiле, в iстоту з единим помислом, единим вiдчуттям, единою волею, щоб згодом ще бiльше роз’еднати, i – це ви знаете не згiрш за мене – той, хто не зумiе взяти гору, дуже швидко вiдчуе на своiй шиi ногу iншого…
– Зазвичай, це – нога жiнки на шиi чоловiка, – глузливо зауважила панi Венера. – Про що ви, знову ж таки, знаете не згiрш за мене…
– Ваша правда, тому я не створюю собi жодних iлюзiй…
– Треба гадати, що тепер ви мiй раб без iлюзiй, i я можу топтати вас без жалю?
– Мадам!
– Хiба ви ще мене не знаете? Так, я жорстока – якщо вже так вам до смаку це слово – хiба ж не маю права такою бути? Чоловiк жадае, а жiнка – жадана; оце й уся, однак вирiшальна, перевага жiнки. Природа вiддала чоловiка iй на поталу за його хiть, а жiнцi, яка не зумiла зробити чоловiка своiм лакеем, своiм рабом, своею iграшкою, зрештою, щоб потiм легко, потiшаючись, його зрадити, просто бракуе розуму.
– Але й принципи у вас, шановна! – вибухнув я, щиро обурений.
– За ними – тисячолiтнiй досвiд, – насмiшкувато вiдповiла богиня, перебираючи бiлими пальчиками темне хутро. – Що вiдданiшою задемонструе себе жiнка, то швидше протверезiе вiд кохання чоловiк i стане владним самодуром. І навпаки: що жорстокiше й зрадливiше вона поводитиметься, що бiльше збиткуватиметься з чоловiка, що фривольнiше гратиметься його почуттями, що менше виказуватиме милосердя, то пекельнiше розпалюватиме його жагу – вiн буде обожнювати й кохати ii усiм серцем. Так було споконвiку, вiд Гелени та Далiли аж до Катерини II та Лоли Монтес.
– Не можу заперечувати, – вiдповiв я. – Найзвабливiшим для чоловiка е образ прекрасноi, пристрасноi, жорстокоi деспотки, яка заради примхи погордливо й без жалю мiняе своiх коханцiв…
– Та ще й зодягнена в хутра, – додала богиня.
– Як ви здогадалися?
– Я ж бо знаю вашi смаки…
– А знаете, вiдтодi, як ми бачилися з вами востанне, ви стали кокетливiшою, – зауважив я.
– Наскiльки, смiю запитати?
– Я веду до того, що прекраснiших за ось це темне хутро шатiв для вашого бiлого тiла годi й шукати i що вам…
Богиня засмiялася.
– Вам наснилося! – голосно вигукнула вона. – Прокиньтеся! – i схопила мене за руку своею мармуровою долонькою. – Та прокиньтеся ж! – знову прогримiв менi над вухом ii глибокий грудний голос.
Я насилу розплющив очi й побачив руку, що мене термосила, однак рука ця мала, на диво, бронзову засмагу, а голос виявився охриплим проспиртованим голосом мого козачка, що стояв передi мною у повний зрiст – майже шiсть футiв заввишки.
– Уставайте ж бо! – не вгавав вiн. – Ото сором який!
– Чому сором?
– Сором засинати в одязi та ще й iз книжкою, – козачок обтер оплавлений вiск зi свiчок i пiдняв томика. – 3 книжкою… – вiн розгорнув обкладинку – Гегеля. До того ж найвищий час збиратися до пана Северина. Вiн чекае нас на чай…
* * *
– Дивний сон, – мовив Северин, коли я закiнчив розповiдь, оперся лiктями на колiна, поклавши обличчя на витонченi руки, помережанi нiжними жилками, i поринув у задуму.
Я знав, що тепер вiн довго не поворухнеться, навiть не дихатиме – так воно й було. Його поведiнка анiтрохи мене не дивувала, ми приятелювали вже майже три роки, тож я звик до всiх його дивацтв. А дивакуватим Северин таки був, цього не заперечиш, хоча аж не тим небезпечним шаленцем, за якого його мали не лише найближчi сусiди, а й увесь Коломийський повiт. Цей чоловiк був менi не просто цiкавим – за що й мене вважали трохи несповна розуму, – а ще й надзвичайно симпатичним.
Як на галицького дiдича шляхетного роду i як на його вiк – Севериновi ледь перейшло за тридцять – вiн вiдзначався надзвичайно тверезим розумом, поважнiстю, ба, навiть педантичнiстю. Жив за напiвфiлософською-напiвпрактичною системою, якоi скрупульозно дотримувався, ледь не за годинником, а ще за термометром, барометром, аерометром, гiдрометром, Гiппократом, Гуфеландом, Платоном, Кантом, Кнiгге та лордом Честерфiлдом. Правда, Северин iнколи страждав непогамовними нападами жаги, коли вiн готовий був головою проламати стiну. Такоi митi нiхто не хотiв би опинитися йому на шляху.
Доки вiн ось так нiмував, у коминку виспiвував вогонь, спiвав великий статечний самовар i старовинне, успадковане вiд пращурiв, крiсло-гойданка, у якому я курив сигару, i цвiркун у старих стiнах виспiвував також. Я обводив поглядом небачене начиння, скелети тварин, опудала птахiв, глобуси, гiпсовi фiгурки, якими напхом була напхана Северинова кiмната, аж доки випадково менi впала в око картина, яку я не раз уже бачив, та щойно сьогоднi в червоних вiдблисках вогню з коминка вона мене неймовiрно вразила.
То було велике полотно, намальоване олiйними фарбами у виразнiй, насиченiй барвами манерi бельгiйськоi художньоi школи. Саме зображення було доволi дивне.
Вродлива жiнка – сонячний усмiх на витонченому обличчi, зiбране тугим античним вузлом волосся, наче iнеем, припорошене бiлою пудрою, голе тiло загорнене в темне хутро – спочивала, опершись на руку, на канапi; правою рукою вона гралася нагайкою, недбало поклавши босу нiжку на чоловiка, який лежав перед нею, немов раб, немов пес, i цей чоловiк iз гострими, однак витонченими рисами обличчя, на якому лежала печать нестерпного смутку й палкоi жаги, який дивився на неi полум’яним мрiйним поглядом мученика – цей чоловiк, що правив за ослiнчика для нiг дiви, був Северином, але без бороди i, як видавалося, рокiв на десять молодший за нинiшнього.
– «Венера в хутрi»! – скрикнув я, показуючи на картину. – Такою я бачив ii увi снi!
– Я – теж, – вiдповiв Северин. – Тiльки сон той був наяву.
– Як?
– Ах! Така безглузда iсторiя!
– Мабуть, твоя картина навiяла менi мiй сон… – вiв я далi. – Розкажи менi нарештi, у чому рiч. Вочевидь, ця жiнка вiдiграла якусь роль у твоему життi, до того ж, вагому, як я собi мислю, але сподiваюся почути вiд тебе докладнiшу розповiдь…
