скачать книгу бесплатно
Ранiше вони заходили до мене тiльки на свята, наприклад, на Великдень, покуштувати свяченого, а тепер стали бувати за будь-якоi нагоди. Усi приходили, скажу я вам.
Бував Мак, лейтенант у вiдставцi, вiн знав напам’ять усього Шиллера. Добрий був чоловiк. Бiда тiльки в тому, що дуже полюбляв випити. Не подумайте, вiн не так напивався, щоб валятися пiд канапою. От уявiть собi. Маленький, грубий, червонопикий чоловiчок ставав на середину кiмнати i декламував про битву з драконом, а тверезий – уявляете – переповiдав нам геть усi французькi вiйни. Ну, посудiть самi, хiба можна на такого гнiватися.
Приходив i барон Шебiцький. Знаете його? Власне кажучи, старого пана звали Шебiг, Соломон Шебiг. Був вiн еврей, ходив з вузликом за плечима, купував i продавав, нажив собi маеток i став зватися Шебiгштайном. Якщо хтось там може називатися Лiхтенштайном, казав вiн, то чому менi не бути Шебiгштайном? А його син зробився бароном i називаеться Рафаель Шебiцький. Завжди вiн смiеться. Скажете йому. «Виявiть менi честь, приходьте з вiзитом!» – вiн регоче. А покажете на дверi: «Геть звiдси! Пiшов!» – теж регоче. А кожнiй вродливiй жiночцi вiдразу ж обiцяе сукнi з Бродiв або шаль iз Парижа; п’е саму лиш воду, щодня париться в лазнi, носить масивний золотий ланцюг поверх оксамитовоi камiзельки й хреститься перед трапезою та пiсля неi.
Бував шляхтич Домбовський; довготелесий поляк з червоними очима, сумними вусами та порожнiми кишенями, який завжди збирав пожертви для бiдних емiгрантiв; кожного чоловiка, якого бачив удруге, вiн кидався несамовито обнiмати i нiжно цiлувати. Випивши зайве, починае проливати потоки слiз й спiвае «Єще Польська не згiнела»; першого стрiчного бере попiд руку, щоб довiрливо повiдати тому все про польську змову; а коли врештi надудлиться, то викрикуе: «Вiват! Хай живе!» i п’е з брудних жiночих черевичкiв.
Преподобний пан Мацек, сiльський священник – втiлення справедливостi, вiн завжди знайде слова потiхи для всiх i в усьому, чи то стосуеться народження, чи смертi, чи одруження. Найбiльше цiнуе вiн тих, хто спочив у Бозi, i панахиду по них правив за найвищою таксою. Коли панотець що-небудь комусь доводив, то промовляв: «Присягаюсь чистилищем!», тодi як iнший на його мiсцi сказав би: «Присягаюсь Богом» чи «Слово честi!»
А ще бував у нас учений Тадеуш Кутерноя, котрий ось уже одинадцять лiт намагаеться здобути ступiнь доктора, та ще й – подумати тiльки! – доктора фiлософii.
А ще помiщик Леон Бодошкан, справжнiй друг. Та iншi веселi панове.
Веселе товариство! Веселе, як бджолиний рiй, а от перед нею усi вiдчували респект.
Жiноцтво теж приходило до неi в гостi; добрi подруги, якi забiгали погомонiти, солодко усмiхалися, щохвилi присягалися в любовi та дружбi, а потiм… та ви й самi знаете. Ось так ми й жили з нашими сусiдами, я пишався своею жiнкою, коли вони пили з ii черевичкiв i декламували iй вiршi, а вона поглядала на них, немов кажучи: «Чого вам усiм треба?».
Найлюбiше нам було залишатися наодинцi iз собою.
Таке велике господарство, як наше, приносить, знаете, клопоти й своi радощi. Жiнка сама взялася до справи. Ми самi будемо керувати, казала вона, а не нашi мiнiстри. А мiнiстром був мандатор Крадулинський, старий поляк, чоловiк, скажу я вам, послiдовний – на своiй головi не мав анi волоска, а у своiй бухгалтерii анi единого рахунку, що був би в порядку. Потiм – лiсничий Фрайдель. Нiмець, як ви могли, певно, виснувати. Маленький зростом, мав маленькi очицi, великi прозорi вуха та високого та й тонкого, аж прозорого гончака.
Моя дружина спрягла iх усiх докупи. Ба! Певний, що вона б i батогом iх потягнула, якби вони iхали не так, як iй того хотiлося.
А що вже казати за селян. Ішли ми собi полями. «Слава Ісусу Христу!» – «Слава навiки Богу! Амiнь!» – i все це так радiсно. А на обжинках на нашому подвiр’i аж вирувало вiд людей, челядi, косарiв. Моя Миколая стояла на сходах, а вони клали iй до нiг снопи з нового врожаю. Веселилися, спiвали, танцювали. Вона брала в руки чару вина: «Будьмо здоровi!» – i випивала до дна.
Челядь цiлувала iй ноги, присягаюсь.
І на прогулянки верхом вона також зi мною виiжджала. Я простягав руку, вона ставала на долоню – i вже була в сiдлi. Для верховоi iзди у неi була смушкова козацька шапка iз золотою китицею, що витанцьовувала на всi боки, а кiнь iржав, роздуваючи нiздрi, коли вона поплескувала його по шиi. Потiм я навчив ii обходитися з рушницею. Була у мене така маленька рушниця. Стрiляв нею горобцiв, коли був малим. Перекинувши ii собi через плече, вона бродила зi мною лугами й стрiляла перепелiв. Розкiш то була, скажу я вам, розкiш! Якось внадився яструб до моiх курей, вхопив у Миколаi з-перед очей чорну квочку з бiлим чубчиком. Я чатував на нього. Аякже!
Одного разу повертався я вiд ями, де прикопують на зиму яблука. Аж вiн тут як тут. Ячить й кружляе над подвiр’ям. Я ж тiльки лаюся. І раптом пострiл. Яструб ще раз змахуе крилами й падае додолу.
Хто стрiляв?
Моя дружина.
– Бiльше не крастиме у мене квочок, – каже й прибивае птаха на дверях стодоли.
Приходить фактор[8 - Кожний великий власник маетку мав свого еврейського агента, родинного еврея, якого називали фактором.], випаковуе своi манатки, голосно вайкаючи. Єврей тiльки зiтхае щоразу: «Строга панi!» – i цiлуе ii лiкоть.
Або ж iду до мiста. Йде панi старостиха[9 - Староста – королiвський службовець, який урядував у повiтовi. Посада вiдповiдала посадi австрiйського крайсгауптмана.] в блакитнiй сукнi з бiлими мушками. Мода е мода. Куплю i я таку саму. Моя Миколая червонiе.
Якось вибираюся в Броди, приводжу оксамиту всiх барв, шовки, хутра – та якi хутра! Серце ii мало не вискочить iз грудей, скажу я вам. Але ж одяглася вона – очей не вiдiрвати!
Була в неi кацабайка[10 - Гуцульський жiночий верхнiй одяг.], зелена, справдi, соковито-зелена, оторочена сибiрською сiрою бiлкою – росiйська цариця не мала кращоi – а бiлка завширшки з долоню. І вся кацабайка пiдбита срiбно-сивим хутром, така м’якенька.
Бувало, лежала вона собi довгими вечорами на канапi, заклавши руки пiд голову, а я читав iй уголос. Полум’я потрiскуе, самовар спiвае, цвiркун цвiркоче, шашиль шарудить, миша спокiйно гризе щось у кутку, бо бiлий кiт лежить собi на припiчку й пряде пiсеньку.
Читаю iй романи. У Коломиi, знаете, е випозичальня, та й у сусiдiв – у того чи iншого – знайдеться якась книжка.
Вона лежить iз заплющеними очима, а я у – фотелi, i лиш поглинаемо книжки. Довго не можемо заснути. Сперечаемося, чи дiстанеться героiня героевi, чи нi. Часом трапляються мелодраматичнi iсторii, i тодi моя Миколая аж паленiе вiд лютi, до самих кiнчикiв вух. Вона пiдводиться з подушки, пiдпираеться рукою i каже менi так, наче це я той роман написав: «Вона не мае права так робити, чуеш?» – а сама мало не плаче.
Жiнки у цих романах, знаете, завжди страшенно шляхетнi, коли коханий у небезпецi, вони тут як тут, щоб жертвувати собою. Подумайте лишень! Чорти б iх ухопили! Якось була, щоправда, така сцена, де жiнка вiдступаеться вiд чоловiка, щоб урятувати дитину. Дурна iсторiя, скажу я вам. «Сила материнськоi любовi», так вона, здаеться називаеться. Дурна iсторiя, але Миколая аж тремтiла з хвилювання i довго про нiяку iншу книжку й чути не хотiла.
Часто бувае стрибае вона з лiжка, жбурляе менi книжку просто в обличчя i показуе язика. І ми гасаемо одне з одним, як дiти. Я ховаюся за дверима й лякаю ii.
Або ж вона починае розiгрувати зi мною щойно прочитану iсторiю. Йде до своеi кiмнати. «Коли повернуся, то будеш моiм рабом». Потiм перевдягаеться султаншею, одним шалем обвивае стегна, а другим – голову у формi чалми. Мiй черкеський кинджал – за пасок, уся оповита бiлим серпанком – i виходить до мене. Жiнка! Де там… Богиня!
А коли вона спала, я мiг годинами дивитися на неi, прислухатися до ii дихання. Часом вона зiтхала увi снi, i менi ставало так боляче, нiби я завдавав iй якоiсь муки, i страх охоплював мене, що вона, може, вже не моя, що вона померла. Тодi я кликав ii, вона сiдала в постелi, дивилась на мене великими очима, й смiялася.
Та найкраще iй вдавалася роль султаншi. Анi один м’яз не ворухнеться на ii обличчi. Коли я казав: «Але ж, Миколае!» – я пiдсмiювався з неi, вона ж тiльки зводила догори своi брови, упивалася в мене очима так, що я замалим почувався, мовби на палi. «Чи ти у своему розумi, рабе!» – i не було на те ради. Я був ii рабом, а вона повелiвала, як султанша.
Отак жили ми, мов пара ластiвок, сидiли рядочком й голубилися. Солодка надiя помножила нашу радiсть. Та все ж, як боязно менi було за дружину. Я часто вiдгортав ii волосся з чола, просто так, i сльози пiдступали менi до очей. Вона розумiла мене, обнiмала за шию i плакала.
Проте все сталося так несподiвано, прийшло, як щастя. Я поiхав до Коломиi за лiкарем, а коли повернувся, вона простягнула менi на руках дитя.
Нашi батьки просто танули з радощiв, а челядь… гуляла й веселилася, всi були п’янi, а на стодолi стояв собi в задумi лелека на однiй нозi.
Було тепер про що думати, про що турбуватися, i кожна важка година пов’язувала нас ще мiцнiше.
Однак так тривало не вiчно…
…Голос мого спiврозмовника став м’яким i тихим, вiн аж тремтiв у повiтрi, легенько, наче димок вiд його люльки…
– …А вiчно бути так не могло. О прошу вас… i потiм… так чи iнак… зрозумiйте мене. Таке вже правило… Точнiше, я гадаю, така природа. Я часто думав про це. А ви що скажете?
Був у мене друг Леон Бодошкан. Вiн надто багато читав, то й захворiв через те. Так ось вiн часто казав менi…
Але навiщо все це? Я можу вам…
Вiн витягнув з-за пазухи пожовклу смужку паперу.
– …Вiн i писав багато. Не був знаменитим, але знав усе… Дивився, наче у воду. Вiн заглядав у людину, всередину, наче в розiбраний годинник, чи все там на мiсцi. Й вiдразу ж казав, чого там бракуе. Вiн розумiв про що, наприклад, розмовляють помiж собою коти, смiявся й переповiдав iхнi балачки. Або ж брав квiтку i показував нам, як вона живе, як живиться. Вiн часто говорив про жiнок. Жiнки й фiлософiя привели його до загибелi.
Вiн часто щось занотовував, а коли йшов до лiсу, то все написане викидав геть. Папiр лякав його.
Стривайте, бо я забуду…
Вiн казав, хто може записати свою любов на паперi, той не здатний любити. Вiн читав грубезнi фолiанти в оправi зi свинячоi шкiри, усього Нестора, але вiд любовного листа тiкав свiт за очi. Тож слухайте…
З цими словами вiн поклав на стiл засмальцьовану смужку паперу.
– Нi, це рахунок, – чоловiк сховав клаптик до кишенi. – Ага, ось тут.
Вiн вiдкашлявся й почав читати:
– «Що таке наше життя? – Страждання, сумнiви, страх, розпач.
Чи знаеш ти, звiдки взявся? Хто ти? Куди прямуеш?
Не мати жодноi влади над природою i не знаходити вiдповiдi на це прокляте запитання. Уся наша мудрiсть, врештi-решт е самовбивством. Але природа надiлила нас стражданням, найстрахiтливiшим у життi людини, – любов’ю.
Люди називають ii втiхою, жагою…»
На цих словах мiй друг починав зазвичай гiрко смiятися. «Поглянь, – казав вiн менi, – на вовка, коли той шукае самицю. Як вiн ломиться крiзь хащу, слина тече йому з пащi. Вiн уже не вие, а лиш метляе хвостом. І його любов – хiба це насолода? Це боротьба за життя, вона знекровлюе любов.
Мiй Боже. А чоловiк! Хiба вiн не кладе свою горду голову жiнцi до нiг i не благае: «Топчи мене! Топчи мене своiми нiжками, я хочу бути твоiм рабом, твоiм слугою, тiльки прийди й звiльни мене!».
Так, любов – страждання, а насолода – порятунок. Але це також i влада, коли один повелiвае iншим, це сутичка, у якiй один пiдкорюе собi iншого. Любов – це рабство, i коли любиш, стаеш рабом. Ти вiдчуваеш, що жiнка знущаеться з тебе, а ти розкошуеш у пристрасних виявах ii деспотii та жорстокостi. Цiлуеш ногу, що топче тебе.
Жiнка, яку я люблю, вселяе в мене страх. Я тремчу, коли вона несподiвано заходить до кiмнати, зашелестiвши сукнею. Жест, порух, захопивши мене зненацька, лякае.
Здаеться, поеднався б у шлюбi навiки, на це i на те, потойбiчне життя, злився б воедино. Поринаеш душею у чужу душу, опускаешся вглиб чужоi, ворожоi натури, приймаеш ii благословення. Смiшно, страшенно смiшно, бо так не завжди бувае. Щомитi тремтиш, побоюючись втратити себе. Лякаешся, коли та, iнша людина, заплющуе очi, змiнюе голос. І прагнеш стати Єдиною Істотою. Усi, всi своi святощi, iдеi готов вирвати зi свого ества, щоб повнiстю перелитися в iнше. Вiддаеш себе, як рiч… як сирiвець. Роби з мене свою подобу!
Наче руки на себе накладаеш, кидаешся у чужу суть, доки не повстане власна.
А тодi приходить страх повнiстю себе втратити. Вiдчуваеш ненависть до влади iншого над тобою. Здаеться, що ти вже вмер. Хочеш заслонитися вiд тиранства чужоi iстоти, вiднайди себе знову в собi. Це i е повстання натури».
Мiй спiврозмовник знайшов другий клаптик паперу:
– «…У чоловiка була своя робота, своi справи, своi iдеi й намiри. Вони лопотять над ним крилами, мов голуби, й пiдiймаються, мов орли, угору. Не дають упасти.
А жiнка?
Вона кричить „пробi!”. Їi „я” не хоче вмирати. О нi! І жодного рятунку! Вона ще носить подобу свого мужа пiд серцем, вiдчувае, як дитя росте, рухаеться – живе! І ось нарештi тримае його на руках, пiдiймае догори…
Що тепер вона вiдчувае?
Мрiя? Їi дитя промовляе до неi: „Я – це ти, ти живеш у менi. Глянь на мене, я порятую тебе”.
Вона пригортае дитинча до грудей i… порятована.
Тепер вона плекае те, що в нiй вiдкинули й зневажили, у своiй дитинi. Тримае ii на колiнах i бачить дорослою, усю до решти вiддае себе iй».
Мiй спiврозмовник згорнув клаптики з роздумами свого друга докупи й сховав на грудях. Ще раз помацав iх рукою, пересвiдчуючись, чи вони на мiсцi, i застебнув сердак.
– Зi мною трапилося те саме, – сказав вiн. – Точнiсiнько так. Я, щоправда, не зумiв усе так пояснити, як Леон Бодошкан, але все ж хочу вам розповiсти. Що ви на це?
– Та певно ж розповiдайте, братчику!
– Отож так само було й у мене, так само, так само… Повiрте, так самiсiнько.
Менi захотiлося заохотити мого нового друга, от я й мовив стримано:
– Кажуть, дитина – запорука кохання.
Чоловiк на якусь мить завмер, вигляд у нього був такий, наче я його смертельно образив.
– Запорука кохання! – вигукнув вiн. – Маете рацiю, запорука кохання. Отож я повертаюся додому. В такому господарствi роботи до бiса! Повертаюся втомлений, наче гончий пес. Обiймаю свою дружину, цiлую, ii долоня вмить стирае усi турботи з мого чола. Я лащуся коло неi, як кiт, а вона смiеться, i… раптом поруч кричить «запорука кохання». І вже по всьому. Я вам кажу.
Цiлий ранок воюеш iз мандатором, економом, лiсником. Сiдаеш до обiднього столу, не встиг ще й серветки пов’язати (я завжди пов’язую серветку, все за старими звичаями), як чуеться плач моеi «запоруки кохання», бо дитятi не хотiлося на руки до няньки. Моя дружинонька встае, годуе дитину, але дитя вимагае м’яса й кричить. Я втiкаю до сусiдньоi кiмнати. Його забирають, i я можу обiдати собi сам ще й пiсеньку насвистувати, якщо хочу, наприклад:
Скочив котик
На плотик
Й моргае,
Чи моя пiсеньочка
Вам не набридае?
Або ж iду полювати качок. Цiлий день по колiна у водi. Мрiеш про тепле лiжко. Що ви, примiром, уважаете теплим лiжком? Добрий матрац, чи не так? Теплi подушки, теплу ковдру й гарну жiнку…
Вiн почервонiв i ледь запнувся…
– …Ну ось. Зцiловуеш дружинi щоки, шию, груди, аж вона горить. Гладиш долонями повнi стегна – аж тут кричить «запорука кохання».
Жiнка вистрибуе з лiжка, шасть у пантофлi й ходить туди й сюди, колишучи маля. Ля, ля, ля! – чуеться пiвночi, а ти спиш… сам. Ля, ля, ля!..
Та минув рiк.
Усiм якось незручно. Щось висить у повiтрi. Кожен чуе це i не може назвати, що ж воно.
Усюди чужi обличчя. Польськi помiщики гасають туди й сюди. Цей купуе коня, а той – порох. А вночi – заграва на небi. Селяни збираються перед шинком: «Це – вiйна або холера, або революцiя».
На чоловiка находить, мовби горе. Раптом вiдчуваеш, що в тебе е батькiвщина, i ii межовi стовпи глибоко вгрузли в слов’янську, нiмецьку та ще якусь землю. «Що треба тим полякам?» – гадаеш собi й клопочешся долею орла, що на повiтовому управлiннi, та ще своею стодолою. Вночi ходиш довкола своеi господи, щоб нiкому не закортiло пустити тобi червоного пiвня.
Поговорити б iз кимось. Але з ким? З дружиною. Ха! Ха! Ха! Уже репетуе «запорука кохання», бо йому на носа сiла муха.
Виходжу з дому.
На горизонтi червона заграва пожежi. Повз садибу мчить верховий. «Революцiя!» – кричить i пришпорюе далi худого коня.
У селi б’ють на сполох.
Один селянин прибивае сторч косу, надходять ще двое з цiпами через плече. Іншi завертають у двiр.
– Пане! Поляки йдуть!
Я ладую свiй пiстоль, вiддаю нагострити шаблю.
– Жiнко, дай менi якусь стрiчку на шапку, хоч би й дрантиву, тiльки б була чорно-жовта.
Ха! Ха! Чи повiрите?
– Забирайся, – була вiдповiдь, – моя дитина плаче, вмирае, iдь у село, хай зараз же перестануть дзвонити. Забирайся!
– Ого! Тепер усе по-iншому, я скажу бити на сполох по всiх селах. А пуцьвiрок хай собi плаче – краiна в небезпецi!
Отаке, скажу я вам. Але ж добре…
Врештi вона знаходить хвилинку, щоб побути коло мене. Сидимо собi на канапi, я обiймаю ii рукою за плечi. І тут вона прислуховуеться, чи не ворушиться мале. «Що ти казав?» – питае перегодом. «Нiчого, – кажу, – нiчого». А серце так болить, запевняю вас.
