скачать книгу бесплатно
Трагедiя Трояндовоi алеi. Єврейськi iсторii
Leopold von von Sacher-Masoch
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Книга мiстить двi серii оповiдань Леопольда фон Захер-Мазоха (1836–1895) з еврейського життесвiту. Героi першого циклу творiв розкиданi провiнцiйними мiстечками Угорщини, Голландii, Румунii, Австрii тощо. Вони щиро прив’язанi до краiни, в якiй народилися, проте зберiгають свiй традицiйний життевий устрiй, iх поеднуе глибока релiгiйнiсть, безмежне терпiння та надзвичайна працьовитiсть. В оповiданнях, що сповненi пiкантних контрастiв, жвавих дiалогiв, теплого гумору, розкриваються найкращi якостi синiв Ізраiлю: життелюбнiсть, розум, винахiдливiсть, iронiчнiсть, милосердя. До другого циклу увiйшли три оповiдання про еврейський свiт Галичини. Письменник iз дивовижною обiзнанiстю та проникливiстю висвiтлюе тему культурного феномену спiвiснування ортодоксальних евреiв, селян та польськоi шляхти. Видання проiлюстроване промовистими малюнками та гравюрами вiдомих художникiв ХІХ ст. Оповiдання, що увiйшли до книги, вперше перекладено украiнською мовою.
Леопольд фон Захер-Мазох
Трагедiя Трояндовоi алеi. Єврейськi iсторii
© А. О. Алiкiн, переклад украiнською, 2020
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015
Частина І
Спокутування. Угорщина
Кол нiдрей[1 - Кол нiдрей («усi обiтницi») – молитва, що читаеться в синагозi на початку вечiрньоi служби Йом-Кiпур. Проголошення вiдмови вiд обiтниць, зароку, що стосуються лише тих, хто дав iх. – Тут i далi прим. ред.; тематичнi пiдзаголовки друкуються за оригiналом.]. – Капорес[2 - Капорес, або капарот (вiд капара – «спокутування») – ритуальний обряд, за яким смерть або лихо, що судяться людинi за грiхи, символiчно переносяться на свiйську птицю. У деяких релiгiйних колах пiвня чи курку замiнюють рибою, гусаком або грошима для роздавання бiдним.]
Це був Кол нiдрей, увечерi напередоднi Дня Спокути[3 - Йом-Кiпур (День спокутування, Судний день) – в еврейськiй традицii – найважливiше зi свят, день посту, покаяння i вiдпущення грiхiв.]. Сонячний спокiй осенi оповив рiзнобарвнi дерева лiсу, солодким запахом наповнив широкi тихi коридори мiж невеликими будинками угорського мiстечка, покритими димчастою черепицею. Один останнiй теплий промiнчик майже сором’язливо прокрався крiзь напiвслiпi вiкна у будинку купця Теллера Гершмана i затремтiв у вiтальнi саме тодi, коли двое чоловiкiв увiйшли туди. На iхнiх обличчях також сяяло свiтло, свiтло духу та розуму. Це сяйво освiтило кiмнату, в якiй душi були настiльки темними, як i численнi закутки, що утворювали старi мiцнi меблi.
Першим увiйшов лiкар Йонас Бiненфельд, брат панi Гершман. Вiн завiтав, щоб побажати iй вдалого дня, i саме сьогоднi завiтав, бо у благочестивiй, релiгiйнiй громадi його вважали затятим вiльнодумцем. Його навiть наполовину виключили з громади як одного iз тих, кому фанатики синагоги щиро бажають, щоб «його поглинула земля». І якщо земля ще не поглинула його, то це, звичайно, не провина фанатикiв, якi стояли бiля стiн синагоги.
Цього разу з Йонасом Бiненфельдом був юнак, струнка фiгура якого та худе, злегка блiде обличчя, попри молодiсть, видавали в ньому мислителя, котрий серйозно та рiшуче бореться за iстину. Це був улюбленець дотепного, веселого лiкаря, студент-медик Абнер Барах, якого той привiв iз собою, щоб познайомити зi своiми племiнницями.
Коли вони увiйшли, господиня Марча Гершман тiльки-но почала дивнi еврейськi церемонii, якi звичнi для Кол нiдрей. Тим часом як iншi дiти, вбранi у святковий одяг, урочисто стояли навкруги них, та кiлька курчат, капорес (жертвопринесення), лежали на пiдлозi з перев’язаними кольоровими стрiчками лапками, посеред кiмнати на стiльцi у простiй бiлiй сукнi сидiла з опущеною головою дiвчина, ii старша дочка Менуха. Їi злегка почервонiле невинне обличчя з темними косами видавалося чарiвним.
Погляд Абнера з подивом зупинився на цiй цнотливiй, прекраснiй фiгурi, яка, здавалося, народжена, щоб служити, слухатися, страждати, i тепер вона пiдвела лагiдний та сповнений туги погляд. У ii великих темних очах бринiли сльози. Вони вперше бачили одне одного, молодий лiкар i дочка фанатика, але дивилися один на одного так, нiби вони вже зустрiлися на iншiй зiрцi, так, нiби iхнi душi поеднанi навiки.
Тим часом панi Марча Гершман, окинувши багатозначним поглядом свого наполовину розгубленого брата, вимовила старовинну, дивну вступну молитву: «Сини людськi – в’язнi, якi сидять у мороку та в могильнiй темрявi, в кайданах i залiзних путах. Вивiв Вiн iх iз мороку i могильноi темряви та розбив пута iхнi. Безумцi, через шляхи своi грiшнi, через пороки своi страждають вони. Душа iхня не споживае жодноi iжi, близькi вони до смертних врат. Заволали вони до Господа пiд час лиха свого, i Вiн визволив iх iз бiди. Послав Вiн iм слово Свое, i зцiлив iх, i врятував iх вiд загибелi. Будуть дякувати вони Господу за милiсть Його i за чудеса, що явив Вiн синам людським. Якщо е у людини один ангел-заступник iз тисячi, щоб сповiстити про людину правоту ii, то помилуе Всевишнiй цю людину, i скаже ангелу-рятiвниковi: «Перешкодь ii падiнню в пекло; Я знайшов спокутування для цiеi людини».
Коли ця молитва закiнчилася, мати тричi крутонула над головою Менухи переляканим молодим пiвнем, якого вона тримала у руцi та який трiпотав i кричав, й промовила далi: «Це – замiна менi, це – замiсть мене, це – викуп мiй. Нехай долею цього пiвня буде смерть, а моею долею – щасливе довге життя i злагода!» Пiсля того, як церемонiю спокутування було проведено i над iншими дiтьми, бiдолашнi жертви, капори, були дарованi бiдним людям, якi вже з нетерпiнням очiкували бажаноi печенi у коридорi.
Потiм родина сiла до великого столу, i поки Бiненфельд розважав добродушними жартами про мiсцевих фанатикiв, Теллер Гершман затято мовчав, а панi Марча обурено зiтхала, Абнер та Менуха час вiд часу обмiнювалися поглядами або кiлькома словами, якi хоч би як звично лунали, але були приемною мелодiею для обох.
Цей день був довгим, – тому що суворий пiст та спрагу вiд заходу сонця до заходу сонця тяжко витримати навiть побожним, – але щасливим. У Ізраiлi все знову набуло життерадiсного вигляду й Абнер, який мешкав з Бiненфельдом i готувався до докторського iспиту, у вiльний час почав дедалi стараннiше вiдвiдувати темний, похмурий будинок старого Гершмана.
Одного разу пiд час такого вiзиту вiн помiтив на прекрасних очах Менухи гiрки сльози.
– Що трапилося? – здивовано запитав вiн.
Чарiвна дiвчина вказала на свою кiшку, яка лежала бiля камiна i важко дихала.
– Гадаю, що вона вмирае.
– Хто?
– Моя Лiлi.
– О! Вона не помре так швидко, – з усмiшкою вiдповiв Абнер, – хоча, власне, кiшкам доводиться нелегко жити. Тож зробiть мене своiм придворним лiкарем i дозвольте менi вiдвiдувати вашого маленького друга.
Менуха сором’язливо усмiхнулася, взяла Лiлi на руки, i майбутнiй лiкар почав оглядати тваринку.
– Це поки мало що означае, – сказав вiн тодi, – катар, не бiльше. Лiлi – моя перша пацiентка, i якщо я зможу вилiкувати ii, це буде доброю ознакою. Але, щоб заспокоiти вас, панно, я хочу негайно дати лiки.
Абнер пiшов i хутко повернувся з гомеопатичними лiками. Поки Менуха тримала в руках тваринку, молодий лiкар розцiпив кiшцi зуби маленькою ложкою i дав iй лiки. Кошеня героiчно боронилося двома оксамитовими лапками, водночас нявкало. Але, попри опiр, лiкування було розпочате i вдало завершене, i коли Лiлi вперше почала з насолодою муркотiти, грiючи свое бiлоснiжне хутро на сонечку, Менуха дивилася великими дитячими очима з щиросердною вдячнiстю на Абнера, так, нiби вiн врятував вiд смертi ii саму.
Вiдтодi лiкар завжди щиросердно усмiхався, а коли вiн сидiв посеред дiтей i розповiдав iм про дива людського органiзму, великi очi Менухи з майже нiжним захопленням дивилися на його енергiйне обличчя, на його палкi губи.
Так сталося, що одного разу в сутiнках вiн завiтав до крамнички Теллера Гершмана та виявив, що дочка купця сидiла в комiрчинi за бухгалтерською книгою та вела облiк, поки ii мати торгувалася з дрiбними буржуа та селянами. Крамничку було прикрашено рiзноманiтними картинками. Вона поглянула на нього, поклала перо за вухо i простягнула йому руку.
– Добрий вечiр, пане Барах.
– Добрий вечiр, моя панно.
– Почекайте, будь ласка, кiлька хвилин, – мовила вона, майже благаючи, – я невдовзi закiнчу.
– О! Я можу почекати.
Вiн сидiв на пакунок у кутку i невпинно стежив за маленькою бiлою ручкою, яка квапливо металася взад-вперед по паперу, або споглядав вродливе, добре личко, що з дитячою серйознiстю схилилося над великою книгою, тодi як пухкi червонi губи лiчили та ворушилися.
Зрештою, дiвчина поклала перо, i коли Абнер пiдвiвся, вiн побачив, що ii прекраснi пальчики були вимащенi в чорнила. Вона встала i безпорадно пiдвела очi.
– Дозволь менi, Менухо, своiми поцiлунками стерти чорнило з цих мiзинчикiв, – сказав Абнер i, перш нiж отримати дозвiл, узяв руку чарiвноi дiвчини та торкнувся вустами ii пальцiв.
– Що ти робиш? – прошепотiла Менуха, – якщо мати…
– Я зроблю те, що мушу – пробурмотiв Абнер.
– А що ти мусиш робити? – пустотливо запитала Менуха. – Але не моя вимащена рука…
– Я мушу кохати тебе, Менухо, – сказав Абнер, – я нiчого не можу iз собою вдiяти. Я покохав тебе вiдтодi, як побачив тебе. Мов у казцi.
– О! Я можу розповiсти тобi казку, – вiдповiла Менуха, радiсно усмiхаючись, – таку саму чудову: про наiвну дiвчину, бiдне серце якоi полонив iз першого погляду юнак, досить розумний i освiчений. О, Абнере! Я теж тебе кохаю. Але що з цим буде?
– Щось дивовижне, Менухо, – вигукнув лiкар, – тому що там, де двое сердець зустрiчаються у вiрностi, Божi ангели оберiгають iх, i нiякий демон не мае над ними влади.
Але демона було не так просто перемогти, демона пiтьми, фанатизму, поеднаного iз жадiбнiстю.
Марча вiд самого початку дивилася з пiдозрою на вiзити Абнера до iхнього будинку, i з часом про них довiдався i Теллер Гершман. У нього була гарна пара для своеi дочки, «золотий» чоловiк, i тепер цей жебрак, цей еретик, як вiн його називав, збирався зруйнувати всi плани. Нi, вiн не терпiтиме цього, вiн господар своеi оселi та своеi доньки. Вона мусить коритися, це ii релiгiйний обов’язок в його очах.
Настав день, коли Теллер Гершман несподiвано представив заможного торговця зерном Марка Лейзера iз Кашау своiй дружинi та дочцi як нареченого останньоi. Хоч би якою нiжною та слухняною була Менуха, цього разу вона знайшла слова протирiччя, навiть смiливо захищалася.
– Ти робиш мене нещасною, тату, – сказала вона, коли залишилася наодинцi зi своiм батьком. – Я не хочу, я не можу стати дружиною Марка Лейзера, ти розбиваеш менi серце, тому що я кохаю Абнера Бараха, я не можу кохати нiкого iншого.
Однак Теллер Гершман не звернув уваги на ii слова, ii прохання зворушило його так само мало, як ii сльози, як i щоки, що блiдли день у день. Йонас Бiненфельд даремно висловився на iхнiй захист.
– Чи мушу я вiддати свою дитину, мою Менуху, – вигукнув Теллер Гершман, – чоловiковi, який зневажае закон, чоловiковi, у якого немае анi власного будинку, анi крейцера в кишенi?!
– Абнер мае бiльше, нiж власний будинок, i бiльше, нiж грошi, – вiдповiв Бiненфельд. – Вiн розумний, i вiн правильно дещо зрозумiв, вiн мае свiй скарб при собi, i тому нiколи не зможе втратити його анi пiд час пожежi, анi в хибних угодах. Але вiн заробить грошi та побудуе власну оселю, тому що вiн стане лiкарем, якому щедро платитимуть.
– Можливо, але я не хочу, щоб вiн був моiм зятем, – сердито вiдповiв Гершман, – я не хочу, Йонасе, ти чуеш, я не хочу!
– Я теж не хочу такого зятя, – мовила Марча.
– Ви хочете принести в жертву свою дитину, – так само роздратовано вiдповiв тепер Бiненфельд, – власнiй дуростi, власнiй жадiбностi до грошей, так-от скажу вам як лiкар, якщо ви розлучите Менуху з Абнером, вона помре, як квiтка вмирае, коли ii зривають. Вашi дiти помруть одне за одним, i ви залишитеся самотнiми в старостi, самотнiми, нелюбими i покинутими, тому що всi вашi дiти – всього лише капори для вашоi жадiбностi.
– Бог захистить нас.
– Бог не мае нiчого спiльного з тим, що ви творите. До зустрiчi.
Вiдтодi Абнеру не дозволяли входити в будинок Гершмана, але Менуха якомога частiше тiкала з темних кiмнат, у яких панувало безумство й егоiзм, i таемно кралася до свого дядька Йонаса Бiненфельда, щоб поговорити там зi своiм коханим.
Так тривало якийсь час. Потiм Абнеровi довелося iхати до Вiдня, щоб скласти iспит, i закоханi довго не бачилися, але завдяки доброму дядьковi вони могли хоча б писати одне одному, вiн отримував листи Абнера для Менухи i вiдправляв ii листи йому.
Пiсля здобуття докторського ступеня Абнер оселився в столицi краiни, Будапештi, i розпочав лiкарську практику, i тепер доля усмiхнулася йому. Кiлька вдалих курсiв лiкування зробили його вiдомим, i невдовзi вiн став найшанованiшим лiкарем у столицi.
Тим часом Менуха день у день блiдла, вона тужила за коханим та захворiла, ii очi жахливо блищали, на щоках з’явився рум’янець пiдступноi лихоманки.
Що ще гiрше, мати виявила ii листування з Абнером, а батько пригрозив проклясти ii, якщо вона напише Абнеровi ще хоч один рядок або отримае листа вiд нього. Менуха скорилася, але вона никла, як маленька травнева троянда в склянцi води.
І знову був Кол нiдрей увечерi напередоднi Дня Спокути, i коли Марча покликала дiтей до великоi кiмнати, щоб здiйснити капорес, Менухи не було. Вона вже не мала сил пiдвестися з крiсла у своiй кiмнатi. Коли ii мати увiйшла, тримаючи молодого пiвня, прикрашеного синiми стрiчками, вона, боронячись, простягнула обидвi руки.
– Нiяких капорес для мене, – затинаючись, вигукнула вона, охоплена лихоманкою. – Я все одно помру. Тато мусить прийти до мене.
Прийшов Теллер Гершман, усе ще жорсткий i непохитний, але вигляд дитини пом’якшив його кам’яне серце.
– Отже, я хочу вiдсвяткувати весiлля з Марком Лейзером, – сказала Менуха, – але ти мусиш поквапитися з цим, тату. Якщо я – капорес, то я не хочу приносити себе в жертву безцiльно. Якщо ви хочете вкласти грошi Марка Лейзера у свою комерцiйну справу, то поквапся, тату, бо я можу померти i помру, а ти не зможеш видати за Марка Лейзера мертву жiнку.
Теллер Гершман схопився за голову обома руками i втiк, прямуючи до Йонаса Бiненфельда.
– Менуха вмирае, – вигукнув вiн, смикаючи бороду, – врятуй ii, Йонасе. Я заплачу, скiльки ти забажаеш.
– Я не той лiкар, який може зцiлити Менуху.
– Так що, жодноi допомоги немае? Нi?
– Так, але той, хто може вилiкувати ii, це – лише Абнер Барах.
– Вiн мусить прийти, – вигукнув Теллер Гершман, – якщо вiн врятуе Менуху, я вiддам ii йому за дружину. Бог покарае мене, земля вiдкриеться, i вогонь пекла поглине мене, якщо я цього не зроблю; та якщо вiн не врятуе ii, то й не отримае ii.
– Ви розумна людина, – вiдповiв Бiненфельд iз гiркою посмiшкою, – якщо вiн не врятуе Менуху, якщо вона помре, Абнер не зможе взяти ii за дружину.
– Я вже зовсiм спантеличений, – зiтхнув Теллер Гершман.
Бiненфельд одразу вiдправив телеграму Абнеру, i коли вечiрня зоря принесла втiшну звiстку про те, що «довгий день» закiнчився, що Бог примирився з народом Ізраiлю, вiн i Абнер увiйшли до кiмнати Менухи.
– Що ж, Менухо, – весело сказав Бiненфельд, – чи бажаеш ти одужати саме зараз?
– Ти не бажаеш? – пiдхопив далi лiкар. – Стривай, я хочу призначити тобi лiки, якi негайно допоможуть i ти залюбки вживатимеш iх.
Вiн сiв за письмовий стiл, де Менуха писала послання Абнеру в своему сумному щоденнику, i вклав туди рецепт:
– Ось!
Менуха прочитала: «Рецепт. З ранку до ночi цiле життя разом з Абнером Барахом». Тепер вона знов усмiхалася, але вже не сумно, а щасливо.
– Вiн мусить стати твоiм чоловiком, – вигукнув Теллер Гершман, – але тiльки, якщо зможе врятувати тебе.
– Бачиш, ти повинна одужати, – додав Бiненфельд, – ти бажаеш цього, чи так i залишишся впертим, неслухняним дитям?
– О, я вже одужала! – прошепотiла Менуха та нiжно поглянула на Абнера, котрий стояв перед нею навколiшках i цiлував ii руки. І вона справдi одужала завдяки мистецтву двох лiкарiв i завдяки тим солодким, цiлющим лiкам кохання, котрi повертають елiксир життя безнадiйно хворим серцям.
Коли знову настала весна, чарiвна дiвчина розквiтнула, а до лiта вона стала дружиною Абнера i збудувала свое маленьке затишне гнiздечко в Будапештi посеред його скелетiв, лiкiв та iнструментiв.
Трагедiя Трояндовоi алеi. Голландiя
Єврейське кохання. – Пурим[4 - Пурим («жереб») – еврейське свято, встановлене, згiдно з бiблiйною Книгою Естер, на згадку про порятунок евреiв, що проживали на територii Стародавньоi Персii, вiд винищення Гаманом, улюбленцем царя Артаксеркса (iвр. Агашвероша).]. – Торгiвля
Трояндова алея в невеличкому голландському мiстечку, певно, зобов’язана своею назвою iронii долi. Найiмовiрнiше, ви виявите тут який-небудь iнший запах, нiж пахощi кущiв троянд. Провулок був настiльки вузьким, що у домiвках навпроти можна було майже потиснути руку, а всi старi будинки були такими високими, що на вулицi не потрапляло сонячне промiння. Обабiч були лише маленькi темнi крамнички, в яких продавалося все мислиме i немислиме, а товари розсипалися вздовж Трояндовоi алеi. Усi цi тюки та дiжки наповнювали повiтря бридким запахом вогкостi та плiсенi, жиру, оселедцiв, шкiри та хутра.
Тут протягом багатьох рокiв одна проти одноi стояли двi невеличкi крамнички. У кожнiй з них продавалися тi самi товари, з усiма рiзновидами тканин, i тому було зрозумiло, що двi родини торговцiв нiколи не любили одна одну по-справжньому. Але з часом заздрiсть i ревнощi двох торговцiв Йозефа ван Маркуса й Абрагама Гонiгмана переродилися на ненависть i ворожнечу. В обох iз них справдi можна було бачити рiзницю мiж настроем в шабат i настроем впродовж тижня. Один раз на тиждень, коли вони святкували останнiй день творiння зi своiм народом, вони обидва були патрiархами, королями, шляхетними, мудрими, добрими, освiченими, але протягом тижня вони були торговцями гiршого сорту, обмеженими, егоiстичними, жадiбними i забобонними мешканцями маленького мiстечка.
Коли якось пiдiйшов до них покупець, вони обидва намагалися боротися за нього, i не лише Маркус i Гонiгман, обидвi родини разом накинулися на нього, мов хижi птахи на падаль. З одного боку, мiсiс Маркус, ii дочки, Левi, брат мiсiс Маркус, його дружина та дiти; з другого боку, Абрагам, мiсiс Гонiгман, Йонас, iхнiй син, його дружина та дiти.
Виникла справжнiсiнька гомерiвська боротьба. Хава Маркус тримала чоловiка, який шукав червоний оксамит, за лiву руку, а Овадiя Гонiгман – за праву, маленька Лiза Маркус i маленька Мiрза Гонiгман чiплялися за його полу, мiсiс Маркус забарикадувала шлях своiми великими грудьми, а мiсiс Гонiгман перекрила дорогу до вiдступу своiми величезними стегнами. Водночас Маркус i Левi витягали тюки з одного боку надвiр i розгортали оксамит, а Гонiгман i Йонас iз протилежного боку неквапом розгортали королiвський пурпур уздовж Трояндовоi алеi, на яку ледь потрапляли скупi променi сонця. І якщо покупець вибрав, його супроводжували благословiння з одного боку i прокльони з протилежного на кшталт: хай каменi ростуть у твоему животi та смородина на носi.
При нагодi двi родини дражнили одна одну й намагалися накапостити. Сьогоднi Маркус сховав пляшку вина до кишенi святкового каптана Гонiгмана, коли вони обидва перебували на весiллi, завтра Гонiгман намастив дверну ручку Маркуса медовим клеем, так що той майже прилип до неi, повертаючись iз корчми.
Якось Маркус послав до Гонiгмана польського жебрака, який видав себе за американця та замовив пальто для адмiрала Тома Пуса, який наразi перебував у iхньому мiстечку.
З неабиякою ретельнiстю Гонiгман зшив гарне пальто для карлика, якого вiн бачив у театрi, тому що жебрак сказав йому, що адмiрал не мае часу на примiрку.
Коли пальто було готове, з’явився жебрак разом iз огрядним велетнем, який насилу змiг увiйти в дверi невеличкоi крамницi, та мовив:
– Ось адмiрал!
Гонiгман здивовано подивився на нього i розстелив свое маленьке пальто:
– Джентльмен – велетень, а ви замовили пальто для карлика.
– Так, мiй дорогенький, – сказав адмiрал, – я такий малий, коли виступаю, а поза театром вiдчуваю себе комфортнiше.
Пiсля цього вони обидва вийшли з крамнички, залишивши бiдолашного Гонiгмана безмовним.
А проте Гонiгман не залишився у боргу перед Маркусом. Якось вiн зустрiв маленьку Лiзу Маркус, яка бiгла по лiкаря. Вiн вiдправив ii додому i пообiцяв, що сам повiдомить ескулапу. Невдовзi товариш Гонiгмана справдi з’явився, маскуючись пiд лiкаря.
