скачать книгу бесплатно
– Коханий мiй чоловiку, не впадай у вiдчай. Ми вiдбудуемо дiм i фабрику. У мене е ти, у тебе е дружина i дитина, i ми можемо обiйтися без того, що втрачено.
І маленька жiнка стримала свое слово. Раптово до неi повернулася вся енергiя та сили, нещастя повернуло iй спокiй i зробило холоднокровною.
Тiльки-но порядок було встановлено, а життя i майно евреiв були в безпецi, вона прийшла до мiнiстра i поклала на уряд вiдповiдальнiсть за збитки, заподiянi ii чоловiковi, та отримала допомогу, про яку просила. Потiм вона поспiшала з краiни до краiни, з мiста до мiста, де ii чоловiк просив грошей, та вимагала вiд його дiлових партнерiв достроковоi оплати. Вона вiдправлялася з Бессарабii на Буковину й до Галичини, звiдти – до Угорщини та Трансiльванii.
Тiльки-но вона повернулася, завали вiдразу почали розчищати, i на iхньому мiсцi невдовзi здiйнялася нова будiвля. Кiттен Петерсiл перемогла труднощi долi. Закляття, яке утримувало ii душу в полонi, було зруйноване. Коли ялинку, прикрашену стрiчками, було встановлено на даху новоi будiвлi, i старший муляр, тримаючи кухоль iз вином, вiтав згори будiвельникiв, якi стояли з родиною на подвiр’i, маленькi ручки гарненькоi жiнки неквапом вибралися з м’яких рукавiв кацавейки й обвилися навколо шиi Модруха, мов чарiвна петля.
– Ми чимало втратили, – сказала вона, пiднявши сяючi очi на чоловiка, – але я перемогла все.
– Ти, нарештi, задоволена мною? – запитав Модрух, усмiхаючись.
– О! Я така щаслива! – вигукнула вона. – Бог покарав мене, але Його рука вивела мене, як колись Його народ iз Єгипту, вiд рабства до свободи, вiд темряви до свiтла.
Фальшивий талер. Пiвденна Нiмеччина
рСвято кущ
Приблизно в серединi вересня пiсля довгоi вiдсутностi Мартiн Фрiдлiб повернувся на батькiвщину, до великого мiста на пiвднi Нiмеччини.
Того вечора всi iзраiльськi родини говорили про його повернення, а також Зiндель, найзаможнiший еврей мiста, який володiв значною частиною фабрики iграшок.
– Що вiн тепер матиме вiд того, – сказав Зiндель, – витратив усi своi статки на навчання i лишився сьогоднi без копiйки в кишенi. Що Мартiн робитиме зараз? Стане тягарем для громади.
– Вважаю, йому це не потрiбно, – вiдповiла фрау Леонора Зiндель, яка була поцiновувачкою прекрасного. – Вiн навчався у провiдних унiверситетах Мюнхена, Берлiна, Гейдельберга, Праги та Вiдня, вiн об’iхав Італiю, Францiю i Нiдерланди. Подорожував, бачив усi галереi, всi дивовижнi скарби мистецтва старовини та сучасностi.
– Який зиск вiн мае з цього зараз? – глузливо запитав Зiндель.
– Вiн мистецтвознавець, – сказала Леонора, – нинi вiн пише книгу, а потiм стане професором.
– А проте це може нiчого не принести.
– Ой! Є професори, якi отримують десять тисяч марок на рiк i бiльше.
– Добре, подивимось.
Дебора, дочка Зiнделя, не зронила нi слова, вона продовжувала мовчки працювати над лялькою, яку вдягала, але все, що вона почула, вiдразу ж викликало спiвчуття та iнтерес до молодого вченого. Наступного ранку, коли Мартiн iх вiдвiдав, вона увiйшла до вiтальнi, серце ii калатало.
Час вiд часу Мартiн залюбки поглядав на струнку фiгуру, чисте незаймане обличчя Дебори, i вона знаходила його неймовiрно мужнiм i дотепним. Коли Мартiн пiдвiвся, щоб уже йти, таемничий зв’язок мiж ними обома був встановлений. Мати вiдразу вiдчула це i, оскiльки молодий професор, як вона називала Мартiна, зачарував ii, вона запросила його на обiд, водночас запропонувавши, – адже у нього немае нi батька, нi матерi, – будувати з ними шатро[7 - Ідеться про Суккот («куща», «шатро») – семиденне юдейське свято на згадку про кущi, у яких жили iзраiльтяни у пустелi пiсля виходу з Єгипту. Цього часу за традицiею здiйснюють трапези (а гожими днями й ночують) поза домiвкою, у шатрi (кущi).], бо свято було вже на порозi. Мартiн iз вдячнiстю погодився, i Дебора почервонiла, потиснувши йому руку на прощання.
Наступного дня пiд час обiду Мартiн мав змогу вiдчути певну повагу з боку Зiнделя. Розмова велася про прийдешне свято, i Мартiн люб’язно та скромно пояснив його значення. Вiн розповiв iсторiю свята, як воно виникло на згадку про перебування в пустелi та водночас як своерiдне свято врожаю, оскiльки тодi до Землi обiтованоi були принесенi всi плоди й закiнчився збiр урожаю.
– За законом, ви маете жити у шатрi протягом семи днiв, на згадку про кочове життя в пустелi, але фрукти, якi чiпляють в хатинi з листя, радше е символом того палестинського свята врожаю.
Уже за три днi до свята повсюди почалося будiвництво шатер, у якому всi брали участь – i старi, i молодi, кожен вносив свою лепту. За фабрикою розташовувався величний будинок Зiнделя в старонiмецькому стилi, а за ним – сад. Тут, на невеликому лузi, Мартiн вбив чотири кiлочки, якi мали пiдтримувати всю споруду. Стовпи були з’еднанi планками, якi утворювали своерiдну стiну. Зiндель i його син Елiас накрили планки ялиновими гiлками i мохом ззовнi, а жiнки покривали внутрiшню частину бiлою тканиною. Мартiн будував стелю. Зробивши дах iз дерев’яних прутiв, вiн накрив його ялиновими гiлками, але так, щоб залишалися невеликi щiлини, крiзь якi можна було дивитися на небо i зорi. Коли це було зроблено, вiн увiйшов до шатра, щоб прикрасити його оздобами, якi приготували Елеонора i Дебора. Гарненька дiвчина наполягла на тому, щоб допомогти йому. Вона простягла йому намиста з кольорового паперу, гiлочки горобини, червонi плоди яких тiшили око на яскраво-зеленому тлi, грушi, яблука, виноград, позолоченi горiхи, якi вiн пiдвiшував до стелi, а також пташенят, зроблених iз порожнiх яець, iз дзьобами та крилами iз золотого паперу.
Їхнi руки час вiд часу торкалися, i щоразу красуня червонiла. Пiсля пальмовоi гiлки лулав i кедра, райського яблука, також розмiстили в зеленому шатрi маген-Давид, щит Давида, який було прикрiплено маленькими цвяхами посерединi стелi. Мартiн зробив iз позолочених паличок трикутник, а потiм встромив посерединi гачок, з якого висiв семистовбурний свiтильник.
– Тепер останне, – сказала Дебора, усмiхаючись йому своiми дитячими очима.
– Що ти маеш на увазi? – запитав Мартiн.
Дебора, яка досi ховала руки за спиною, раптом простягла йому саме пiд носа велику червону цибулину, всипану перами.
– Правильно! – вигукнув Мартiн. – Ми не мусимо забувати про магiю проти всiх злих духiв.
Вони почепили цибулю на дверi, i тепер вхiд усiляким шедiм[8 - Шедiм – персонажi еврейськоi мiфологii, духи в еврейськiй демонологii, створенi з вогню та вiтру, якi можуть заподiяти шкоду.] був заборонений на порiг шатра.
– Ти, напевно, думаеш, що ми надто забобоннi, – сказала Дебора, – ти – той, хто бачив пiв свiту.
– Не думай, що там, де вирують великi хвилi життя, людина стае бiльш просвiтленою та щасливою. Забобони безсмертнi. Вони завжди набувають нових форм, але нiколи не зникають. Сьогоднi це релiгiйна омана, завтра – полiтична, пiслязавтра – наукова, але людство не може iснувати без забобонiв.
– Тож ми забобоннi! – вигукнула Дебора i зробила навмисне рух, так, що товста чорна коса, якою вона бавилася, вдарила Мартiна по щоцi. Вiн зiщулився.
– Я зробила тобi боляче? – запитала вона.
– Нi, ти лишень змахнула чарiвною паличкою, – сказав вiн з усмiшкою, – i якщо я захотiв би зараз почепити перед моiм серцем велику червону цибулю, то було б запiзно.
– Ти негiдник! – розсмiялася дiвчина i знову вдарила його косою, цього разу по носi.
Зiндель був запрошений на вечiрку з вiста в перший день свята, а фрау Леонора занурилася в роман Шпiльхагена, тому що дощило, день був нудним, зi свинцевим небом, туманом та струмками на вулицях.
Але Дебора, попри негоду, спокiйно мрiяла та вiдчувала себе комфортно в маленькiй хатинi з вiття. Вона накрила дах дошками i почепила перед дверима килим, запалила лампу, всiлася в подушки. Їi маленькi нiжки, що стояли на невеличкiй табуретцi, були загорнутi в хустку, вона прислухалась, як плескають краплi, дивилась, як маленькi пташки разом з горiхами гойдаються вiд подиху вiтру, та вдихала запах вологоi смоли ялинових гiлок.
Вона була дещо вражена, коли килим вiдкинувся вбiк, i Мартiн зазирнув усередину, але це був радiсний переляк, який змусив ii молоде тiло тремтiти. Вона простягнула йому руки так тепло, що вчений зрозумiв, це бiльш нiж вiтання.
– Пробач мою смiливiсть, Деборо, – почав Мартiн, коли увiйшов, – але я хотiв скористатися дощем, вiстом й Шпiльхагеном, щоб сказати кiлька слiв тобi наодинцi.
– Так, говори.
– Деборо, я не вмiю пишно висловлюватися, – мовив далi Мартiн, – та й навiщо? Якщо ти добра до мене, немае сенсу в красномовствi. А якщо ти до мене не прихильна, вони не матимуть користi. Я кохаю тебе, люба.
– І я… я не хочу iнших чоловiкiв, окрiм тебе, – випалила Дебора. – Моему батьковi буде тяжко, але у мене теж е голова, i я не здамся, перш нiж я…
– Перш нiж ти не станеш дружиною професора?
– Так, – вигукнула вона, – ось моя рука, вона твоя.
Вони багато говорили, сидячи поруч, поки дощ падав на дах, i музика осiннього вiтру прокрадалася крiзь ялиновi гiлки. Коли iхнi серця вiдкрилися, iхнi руки i вуста також знайшли одне одного.
Дебора довiрилася матерi, i вона цiлком схвалила ii вибiр. Коли наступного ранку Мартiн явився, щоб урочисто просити руки, Леонора енергiйно його пiдтримувала, але Зiндель звiв брови i коротко та сухо мовив:
– Я нiчого не маю проти вас, мiстере Фрiдлiб, але як ви забезпечуватимете свою дружину?
– Мiй скарб завжди при менi, – вiдповiв молодий вчений.
– Можливо, але дiвчина не може так довго чекати, поки ви станете професором, – вiдповiв пiдприемець. – Окрiм того, у мене мае бути зять, який може займатися комерцiйними справами, i, врештi, ви – марнотрат. Я не можу настiльки безпечно вiддати свою дитину на страждання.
Даремно Леонора використала все свое красномовство, марно Дебора лила сльози, Зiндель залишився непохитним.
Наступного дня Аарон Бiркоф, довiрена особа Зiнделя, завiтав до Мартiна.
– Я з доброю пропозицiею, – сказав вiн, смiючись усiм своiм широким червоним обличчям, – оскiльки ви заморочили голову дiвчинi, тож ви й мусите виправити це, повернути все назад, на мiсце. Ось чому мiстер Зiндель хоче дати вам десять тисяч марок за умови, що ви залишите його дочку.
– Нiколи!
– Чому нiколи? Ви не отримаете дiвчину i десять тисяч марок – це непоганi грошi.
– Можливо. Я люблю Дебору i не продам свого життя i за десять тисяч мiльйонiв.
Бiркоф похитав головою.
Мартiн вирушив до Зiнделя, вiн хотiв знову поговорити з Деборою i потiм полишити мiсто. Коли вiн пiдiйнявся сходами, вона полетiла йому назустрiч.
– Вiзьми грошi, – випалила вона, – з цiею сумою ти отримаеш посаду, i коли ти станеш професором, мiй батько дасть свою згоду. Я не вийду замiж нi за кого iншого.
Мартiн замислився, потiм кивнув головою, приклав палець до вуст Дебори i повернувся додому, щоб написати невеличкого листа Зiнделю.
Через годину Бiркоф, пихкаючи, в супроводi кiлькох робочих iз фабрики принiс йому десять мiшкiв, кожен з яких мiстив тисячу марок.
Іще через годину Мартiн Фрiдлiб постукав у дверi Зiнделя.
– Що вам ще потрiбно? – запитав Зiндель. – Хiба ви не одержали своi десять тисяч марок?
– Нi, – вiдповiв Мартiн, кидаючи талер на стiл Зiнделя. Падаючи, вiн видав глухий звук. – Цей талер фальшивий.
Зiндель узяв талер, оглянув його за допомогою монокля, постукав монетою по столу i, нарештi, мовив:
– Так, талер фальшивий.
Потiм вiн поглянув на Мартiна i довго не говорив нi слова.
– Мiстере Зiндель, мiй час дорогоцiнний.
– Мiй теж, – сказав пiдприемець. – Однак дивуете ви мене не цим. Ви виявили фальшивий талер, i я, чесно кажучи, цим вражений. Слухайте, ви не такий марнотратний чоловiк, як я вважав. Інакше ви б взяли грошi, не рахуючи, i тепер, коли я не в змозi бiльше бачити почервонiлi вiд слiз очi моеi дочки, я маю зробити це – вiддати вам i талер, i дiвчину.
– Мiстере Зiндель, ви хороша людина, – вигукнув Мартiн.
– Обiйми мене, зятю, – урочисто сказав Зiндель, – я дозволяю тобi.
Мартiн обiйняв його щиросердно.
– Ти можеш поцiлувати мене, якщо хочеш, – мовив далi Зiндель, – навiть якщо я не такий гарний, як Дебора.
Два лiкарi. Австрiя
Талмуд. – Два види лiкiв
Посеред австрiйського лiсу, неподалiк кордону з Чехiею, мiж могутнiми деревами, бурхливими водами i зеленими горами, на яких на тлi неба пiдвищуються руiни величних замкiв, е затишна мiсцина з бiлими хатами та червоними черепичними дахами.
Невелика еврейська громада мешкала тут iз незапам’ятних часiв, далеко вiд шляху, який сполучае свiтову торгiвлю та яким просуваються вiйська, i тому зберегла власну сутнiсть i звичаi незмiнними.
Великим свiточем та iлау[9 - Ілау – блискучий вчений-талмудист.] цiеi громади був Мебус Кон. Вiн був ii учителем, ii радником, ii оракулом та ii лiкарем.
Мебус жив доволi тихо i щасливо зi своею дочкою Перл пiд дахом невеличкого будинку, оточеного виноградним листям, який належав еврейському м’ясниковi Бертольду Циммерману, аж поки не оселився тут разом зi своею сестрою молодий еврейський лiкар Леопольд Пфеффермен.
Тепер спокiй було порушено. Досi евреi в цьому тихому куточку не знали iнших лiкiв, окрiм Талмуду. За допомогою цiеi священноi книги Мебус зцiляв усiлякi недуги та хвороби, або не зцiляв iх, залежно вiд того переважали добрi чи злi духи.
Раптово незнайомець, молодий вискочка, почав виборювати власну вагомiсть. Старий талмудист зненавидiв цього лiкаря вiд самого початку, ще перш нiж побачив його, i його неприязнь поступово посилювалася поведiнкою сестри Пфеффермена. Ця молода, грацiозна, освiчена жiнка вирiзнялася елегантним вбранням та вiльнодумством, вона завзято захищала все добре та розумне в юдаiзмi, але вивiльнилася вiд усiх застарiлих забобонiв та звичаiв. Лише звичайного читання книг, що не були фолiантами мовою iврит, стало достатньо, щоб вона зробилася еретичкою в очах талмудиста. На додаток, у лiкаря на столi лежав людський череп та стояв скелет у кутку кабiнету. На думку талмудиста, це було цiлковитим порушенням закону. Але його благочестиве завзяття мало допомагало. Лiкарю вдалося зробити кiлька вдалих зцiлень, а його сестра не шкодувала зусиль та не боялася небезпеки там, де потрiбно було допомогти, врятувати: вона заходила в хатини бiднякiв, щоб доглядати за хворими в забрудненому повiтрi, приносила нужденним iжу. І дедалi бiльше пацiентiв трималися подалi вiд Мебуса i дослухалися до порад молодого вченого лiкаря, який мiг не iсти кошерного, але мав щире еврейське серце.
Якщо до Мебуса приходив хворий, вiн запитував його, чи не вчинив той помилку пiд час стрижки нiгтiв, чи не iв заборонену iжу, чи не входив до руiн, де мешкали злi духи, тощо. Потiм вiн розгортав Талмуд, виголошував молитви, клав руки на пацiента i, в кращому разi, давав йому трави, якi вiн сам збирав у лiсi.
Натомiсть молодий лiкар оглядав горло пацiента, який скаржився на бiль у ньому, слухав грудну клiтину людини, яка скаржилася на бiль у грудях, вимiряв пульс, призначав лiки i вiдповiдну дiету. Це було зовсiм iнше, вiн iнколи навiть використовував електричнi прилади та рiзноманiтнi iнструменти. Всi цi секрети його мистецтва вплинули на забобонне населення бiльше, нiж кабалiстичнi формули старого Мебуса.
Таким чином, одного разу Мебус вiдчув себе цiлком знищеним i вже думав про те, щоб покинути цю мiсцевiсть. Аж раптом, як вiн вважав, Бог послав йому допомогу, бо несподiвано йому вдалося дивом вилiкувати свого господаря, м’ясника. Однак молодий лiкар захотiв докопатися до сутi та завiтав до Мебуса. Господар зустрiв його з похмурим поглядом, а чарiвна Перл, яка стояла, поклавши руку на старе крiсло батька, опустила очi, ii обличчя випромiнювало невиннiсть та одухотворенiсть.
– Пояснiть менi, пане Мебус Кон, – почав Пфеффермен, – як ви вилiкували Циммермана. Оскiльки ви, врештi-решт, не вивчали медицину, ваш успiх мене вражае, i, оскiльки я намагаюся зрозумiти кожне явище, то прошу вас пояснити менi свiй метод.
– Ви вважаете, – вiдповiв Мебус, – що потрiбно розтинати трупи, щоб дiзнатися про людське тiло? Я знаю його краще за вас, хоч нiколи не дослiджував. До того ж хто вам сказав, що кожну хворобу потрiбно лiкувати? Якщо Бог посилае хворобу, можна молитися Йому, щоб вiдвернути смерть, але не вести боротьбу проти волi Творця.
– Будь ласка, пане Кон, я хотiв би дiзнатися про ваш метод, – спокiйно мовив лiкар, – за цим я завiтав до вас.
– Мiй метод? – пробурмотiв Мебус, насупивши брови. – Ви нiколи цього не зрозумiете, у вас немае духу, вам не вистачае справжнього страху перед Богом. Щоб вилiкувати пацiента, не варто дивитися на його страждання з фiзичного боку, потрiбно знати його душевний стан. У трактатi Макот йдеться, що у людини 248 органiв i 365 вен. Проте в Торi 248 заповiдей i 365 заборон. Якщо людина скоюе грiх, – недотримання заповiдi чи заборони, – ii орган або кровоносна судина, пов’язана з цiею заповiддю чи забороною, хворiе.
Пфеффермен iз подивом поглянув на старого; йому здалося, що вiн, як Фауст на кухнi вiдьми, чуе хор сотнi дурнiв.
– Чим бiльше людина грiшить, – мовив далi талмудист, – тим бiльше руйнуеться ii тiло, i якщо вона, зрештою, не каеться, жоден лiкар не зможе ii врятувати. Лише щире покаяння може запобiгти смертi, тому що Бог сказав нам устами пророка Єзекиiла: «Я, – слово Господа Бога, – не бажаю смертi грiшника; бажаю, щоб вiн вiдвернувся вiд своеi поведiнки i жив».
– І ти таким само чином зцiлив Циммермана? – спитав лiкар, дедалi бiльш вражений.
Мебус кивнув, а потiм мовив:
– Вiн сповiдався менi у своiх грiхах i поклявся у покаяннi. Я молився Боговi i поручився за покаяння Циммермана, i, як бачите, вiн одужав.
Але за днем трiумфу настав день поразки бiдолашного Мебуса Кона.
Захворiла його улюблена Перл, i цього разу нi обiтницi покаянь, нi молитви, нi Талмуд не допомогли. Чарiвна дитина марнiла, i Мебус був у вiдчаi, коли, зрештою, вирiшив покликати лiкаря.
Вiн прийшов до Пфеффермена цiлком розбитим, як переможений король Сходу, який пропонуе своему супротивнику шию, щоб той мiг поставити на неi свою ногу.
Але Пфеффермен був шляхетним i нiколи не виказував задоволення, яке вiдчував. Вiн пiшов до пацiентки й, не гаючи часу, ретельно оглянув ii, зробив необхiднi призначення, а потiм направив свою сестру, яка з усiею стараннiстю та любов’ю взяла на себе турботи.
Молодий лiкар приходив два рази на день, а iнколи навiть ночував бiля хвороi. Вiн сидiв бiля скромного лiжка, у якому дiвчина з червоними вiд лихоманки щоками лежала майже без тями. Вимiрював термометром температуру ii тiла iз занепокоенням, адже кожен симптом, який йому видавався небезпечним, змушував його серце стискатися. Тодi вiн, певно, зiзнавався собi, що бореться за життя, яке йому дороге. Доволi важко далася йому ця перемога. Свiдомiсть та сили поступово повернулися до дiвчини. Яку таемну безмежну радiсть вiн вiдчув, коли увiйшов до кiмнати, i чорнi очi Перл зустрiли його здалеку.
Чарiвна дiвчина вже могла вийти з кiмнати й посидiти в саду в сонячнiй альтанцi, а лiкар досi приходив.
– Я не можу уявити, – сказала одного разу Перл iз нiжною усмiшкою, – що ти не приходитимеш знову. Я хочу… – вона затнулася та опустила очi.
– Що ти хочеш, Перл?
