скачать книгу бесплатно
– Що з тобою? – рiзко запитав вiн Маркуса, якого зустрiв сам на сам у його крамницi.
– О, лiкарю, – вiдповiв вiн жалiсно, – менi здаеться, що я вчора отруiвся.
– Добре, – мовив лiкар, – сядь на цей стiлець посеред крамницi, заплющ очi та покажи менi язик. Я скажу тобi, коли буде досить.
Маркус зробив, як йому велiли, i довго очiкував знака лiкаря, аж раптом гучний смiх змусив його розплющити очi. Лiкар зник, але крамничка була вщент заповнена людьми, а провулок також був заблокований роззявами, якi на нього витрiщилися.
– Що ж, хвала Боговi! – вигукнув м’ясник Шмуль, його сусiд. – Ми всi вже вирiшили, що ти втратив глузд, мiстере Маркус.
У розпал таких войовничих обставин одного разу повернувся молодший син Гонiгмана Барух, який присвятив себе вивченню права. Вiн навчався в рiзних закордонних унiверситетах. Тепер вiн готувався до iспиту i бiльшу частину дня проводив удома.
Його кiмнатка мiстилася високо пiд дахом. Щоразу, вiдриваючи погляд вiд свого «Зводу цивiльного права», вiн бачив у вiкнi навпроти, за горщиками з квiтами, гарненьку дiвчину, яка ледве вийшла з дитинства та старанно працювала голкою.
Це була Джессiка, молодша дочка Маркуса. У них обох були вiдчиненi вiкна, тому що надворi був серпень, i м’який лiтнiй вiтерець пробрався навiть на Трояндову алею. Так сталося, що Джессiка мимохiдь поглянула й зауважила, що гарне, злегка блiде обличчя Баруха вiдiрвалося вiд шкiряноi палiтурки, i вiн дивився крiзь горщики з квiтами на ii бiлу шию, ii бiляве волосся, маленький носик, коли вона нахилялася над оксамитом чи шовком, що мерехтiв на ii колiнах.
У Джессiки була маленька подруга, чудова бiла кiшка на iм’я Мiмi, яка спала на пiдвiконнi, коли дiвчина працювала. Одного вечора при мiсячному сяйвi кiшка гуляла дахом, i, оскiльки два жолоби, що видавалися надвiр у формi голiв дракона i, здавалося, дивилися одне одному в очi, утворювали своерiдний дивовижний мiст, вона тихенько пiдкралася i несподiвано зазирнула у вiкно Баруха. Вiн витратив на неi всi своi лестощi, i пiсля того, як вiн одного разу погладив бiле хутро подруги Джессiки, Мiмi стала його подругою також. Барух зiрвав троянду з куща, який рiс бiля його вiкна, прикрiпив ii до синьоi оксамитовоi стрiчки на шиi Мiмi, i остання якнайкраще виконала свою делiкатну мiсiю.
Наступного ранку Барух побачив свою троянду на грудях Джессiки.
Кiлька днiв по тому Мiмi в такий само спосiб принесла йому закладку, яку Джессiка вишила для студента.
Це додало йому смiливостi накидати кiлька рядкiв на рожевому паперi та довiрити iх маленькому посланцю. Наступного дня Мiмi принесла чудову вiдповiдь. Це привело до невинного i водночас конфiденцiйного листування, i дiти двох ворожих родин познайомилися i покохали одне одного, не промовивши нi слова.
Але листя почало опадати, настав сезон дощiв, i за дощами випав снiг. Узимку вiкна мусили залишатися зачиненими, i маленький посланець теж не з’являвся.
Але кохання винахiдливе. Джесciка подихом утворила на шибцi прозоре коло, щоб крiзь морознi квiти бачити Баруха, а вiн розтопив кригу за допомогою диму вiд люльки. Мова знакiв i квiтiв замiнила листування. Сонячний промiнець потрапив у маленький голландський провулок, i посеред криги розквiтнули троянди Шарона.
Одного разу трапилося дещо жахливе. Гонiгман покликав Маркуса, поруч з яким його шурин Левi вимiрював чотири лiктi оксамиту:
– Ти знаеш, що Венецiя – еврейське мiсто?
– Ти завжди знаеш бiльше, нiж iншi, – вiдповiв Маркус.
– Так, – сказав Гонiгман, – тому що там е площа Сан-Марко i два крилатих леви.
Це було вже занадто. Маркус кинувся через вулицю до Ганiгмана, щоб дати йому ляпаса, але жiнки стали помiж ними з обох бокiв i вiдтягнули заклятих ворогiв.
Того вечора жартiвник Пiнкель вигукнув:
– Це вже справжня трагедiя, потiм будуть вбивство i ненавмисне вбивство.
Проте Маркус поклявся, що не вгамуеться, поки Гонiгман не втратить найдорожче.
– Що ти менi запропонуеш, – вигукнула Джессiка тiеi митi, – якщо я пообiцяю вiдiбрати найдорожче у Гонiгмана, щоб вiн рвав на собi волосся?
– Чого забажаеш, Джессiко.
– Добре, але дай менi обiцянку в письмовому виглядi, що виконаеш мое бажання, якщо я вiзьму в нього найдорожче.
Маркус написав те, що вона йому задиктувала, i його дочка, усмiхаючись, притулила цього листа до серця.
Через два тижнi був Пурим, еврейський карнавал. У сутiнках юдейський квартал сяяв у пишнотi. Усi дверi були вiдчиненi. Молодь ходила на вулицях у масках, заходила в затишнi домiвки, щоб утнути всiлякi жарти. Тут i там танцювали. Маркуси розiграли iсторiю Естер. Звичайно, Джессiка була чарiвною царицею. Родина зiбралася за довгим столом на вечерю, коли знадвору почувся шум i голоси.
Хава, старша сестра Джессiки, ii довiрена особа i спiльниця, увiрвалася до кiмнати i повiдомила, що Барух Гонiгман стояв бiля дверей i хотiв увiйти.
– Барух?! – вигукнула Естер. – Це добре. Я скористаюся цим, як годиться.
Вона поквапилася спуститися сходами. Невдовзi почувся страшенний гул, i Естер повернулася з батогом у руцi, урочисто тримаючи на ланцюзi величезного ведмедя.
– Ось, – вигукнула вона, – Барух! Я перетворила його на ведмедя.
Маркус анi на мить не сумнiвався, що його дитина говорить правду, оскiльки польський еврей нещодавно розповiв йому схожу iсторiю про гусака. Шма, Іcраель! (Слухай, Ізраiлю!). Пiсля цього виявили зловживання в громадi. Талмуд[5 - Талмуд («вчення») – звiд правових i релiгiйно-етичних положень юдаiзму, якi охоплюють Мiшну i Гемару в iхнiй едностi.] також розповiдае про такi випадки.
– Але як ти його перетворила? – запитала мати, яка зацiпенiла вiд жаху.
– Я бризнула йому в обличчя водою, – вiдповiла Джессiка, – i тричi вигукнула: «Стань твариною! Стань ведмедем! Завдяки Єгуелю, володарю тварин, та його помiчникам Пасiелю, Гасiелю i Чосiелю.
Тим часом Хава прибiгла до Гонiгмана з жахливою звiсткою, i тепер вiн кинувся до iдальнi Маркуса у супроводi всiеi своеi родини. Вони побачили Джессiку, яка гордовито сидiла в крiслi, ii ноги спиралися на ведмедя, який лежав перед нею на килимi та, здавалося, почувався в цiй позi доволi комфортно.
– О, мiй синку! – вигукнув Гонiгман. – Мiй нещасний сину!
Але Джессiка пiдвелася, змахнула батогом i змусила ведмедя танцювати.
– Бачиш, Гонiгман, – сказав Маркус, – це е Суд Божий.
– Якщо ти зачарувала його, Джессiко, – вигукнув Гонiгман, – то ти можеш повернути йому людську подобу.
– Звичайно, – сказала вона, усмiхаючись, – але за однiеi умови. Барух мiй, я не вiддам його. Мiй батько поклявся, що не вгамуеться, поки ви не втратите найдорожче. Це сталося. Ви втратили Баруха. Тепер я можу зажадати вiд батька обiцянку, надану менi в письмовiй формi, виконати все, що я побажаю. Тому я впевнена в благословеннi мого батька i поверну Баруху його людську подобу, якщо ви теж, мiстере Гонiгман, дасте нам свое благословiння.
– Добре, – сказав останнiй.
– Де вiдзначатимемо весiлля?
– На мiсцi, – сказали обидва батьки.
Джессiка торкнулася Баруха рукою i пробурмотiла кабалiстичну формулу. Потiм Барух зняв голову ведмедя, як капелюха, i насмiшкувато привiтав присутнiх.
– О! – заволали Маркус i Гонiгман одночасно, – все обернулось якнайкраще.
– Не забувайте, що сьогоднi Пурим, – вигукнула Джессiка, – сьогоднi дозволяеться будь-який жарт.
– Отже, це був лишень розiграш? – запитав Гонiгман.
– Усе, – вiдповiв Барух, – окрiм нашого кохання. – І вiн пригорнув чарiвну Джессiку до свого серця.
Кiттен Петерсiл. Румунiя
Хохма даат[6 - З iвриту: хохма – мудрiсть, даат – пiзнання.] – Промисловiсть. – Переслiдування евреiв
Їi справжне iм’я було Фрадель Левi, а Кiттен Петерсiл лишень ii прiзвисько. Їi так називали, бо вона завжди спала, згорнувшись калачиком, як кошеня, i тому що у неi завжди стояла пляшка з настоем петрушки за вiкном. З ii допомогою вона вела запеклу боротьбу проти неприемних маленьких плям, якими було всипане ii гарненьке, вродливе обличчя. Це була бiдна, але вихована, розумна i працьовита дiвчина, яка постiйно допомагала батьковi, продавцевi вживаного одягу, Шавi Левi та матерi Хавi купувати, продавати та лагодити старий одяг.
Проте Кiттен не могла позбутися турбот, що повсякчас бентежили ii, i марно вона мрiяла про той день, коли зможе сказати: «Сьогоднi я можу вiдпочити».
Для таких бiдолашних, як Левi, навiть немае суботи. Чимало хлопцiв у невеличкому молдавському мiстечку поглядали на маленьку струнку Кiттен, але хто мiг подумати про те, щоб взяти ii за дружину? Заможний парубок та його батьки волiли лише багатоi нареченоi. Отже, батько i мати втратили надiю видати замiж свою крихiтку.
А проте Кiттен нiколи було думати про чоловiка, ii единою мрiею було хутро. Не дорогоцiнне, як у гарних дружин бояр, нi, звичайнiсiнька кацавейка, облямована кролячим хутром. Кiттен нервувала, коли взимку працювала в крамничцi, ii трясло вiд морозу, i навiть влiтку вона iнодi тремтiла, i тому iй здавалося, що найбiльшим блаженством е сховатися в м’якому, теплому хутрi.
Одного вечора, коли вона сидiла в маленькiй крамничцi з позолоченим карнизом, яка була забита всiлякими речами, аж раптом туди увiйшов маленький довгобородий чоловiк. Вiн привiтався з усмiшкою i запропонував iй поворожити. Це був Чес Мессiнг, який володiв хохма даат та заробляв собi на життя пророкуванням.
Кiттен подякувала. Вона не могла нiчого витратити на таку марну рiч. Але Чес не здавався.
– Дайте менi банку з берези, – сказав вiн, – i менi буде достатньо.
– Добре, – вона простягнула йому банку, i вiн узяв ii руку.
– Щастя! – вигукнув вiн, – яке щастя! Невдовзi ти станеш заможною, ще якою заможною! І чоловiк, який чоловiк!
Кiттен недовiрливо усмiхнулася, але не минуло й тижня, як Бар, сват iз Ясс, приiхав до Шави Левi. Побачивши його дочку та поговоривши з нею, вiн мовив:
– Дiвчина гарненька, розумна i добра. Заможний Пасхалес шукае таку дружину для свого сина. Це велика родина, якiй немае рiвних у всьому королiвствi. Наречена мусить бути з колiна Левi, i Бог допомiг менi знайти цю дiвчину, таку чарiвну i такого шляхетного походження.
Кiлька днiв по тому юний Модрух Пасхалес iз Баром приiхали на заручини, через мiсяць вiдбулося весiлля, i наступного дня Кiттен переiхала як господиня до будинку свого чоловiка в Яссах.
Вона вважала, що iй усе сниться, i боялася, що прокинеться будь-якоi митi. Але нi, вона не спала. Пожадливiсть, яку вона вiдчула вперше, коли прослинула у велике хутро, що iй подарував чоловiк, вона вiдчувала i коли сидiла в м’яких шкурах у залiзничному купе, i коли iхала у вiзку вулицями Ясс поруч iз Модрухом. Конi були запряженi справжнi, вона не соромилася, i мармуровi сходи в маленькому палацi не провалилися, коли вона пiдiймалася ними. Нi, це iй не снилося, щастя, яке напророчив Чес Мессiнг, було справжнiм, вона могла схопити його руками. Вона захоплено торкалася шовкових штор у своiй спальнi, меблiв, i насамперед золотого соболя, яким була облямована ii кацавейка.
Так тривало якийсь час. Здавалося, занепокоення назавжди зникло, воно нiби ухилилося вiд передпокою, прикрашеного гiпсовими злiпками стародавнiх скульптур та екзотичними рослинами, але поступово воно проникло крiзь трiщини в стiнах i замковi шпари.
Кiттен Петерсiл жила в достатку, мов дружина набоба, вона бiльше не тремтiла, i iй достатньо було торкнутися однiеi з кнопок зi слоновоi кiстки, якi були повсюди, i електрична iскра розносила ii накази будинком, щоб привести в рух вiйсько рабiв. Їi чоловiк був лише першим з ii рабiв. І вона стала неймовiрно гарною пiсля того, як народила йому першу дитину, хлопчика. Їi струнка фiгура ще бiльш розквiтнула, i навiть неприемнi плями, здавалося, зникли. Але турботи, до яких вона звикла в дитинствi та юностi, щоразу бiльше осiдали в нiй i незабаром терзали ii ще жорстокiше i жахливiше, нiж ранiше, в старiй батькiвськiй крамницi.
У сердешноi Кiттен, яка була щасливою протягом декiлькох днiв, щасливою протягом декiлькох мiсяцiв i задоволеною впродовж року, знову не було спокiйноi години. Якась лихоманка штовхала ii з однiеi кiмнати будинку до iншоi, з будинку на фабрику, в мiсто i назад, i бентежила ii увi снi та наяву. Якось вона прокинулася вночi та подумала: «А що, якби зараз трапилася пожежа?» Вона швиденько надягла шовковi панчохи, турецькi капцi, прослизнула в нiчне хутро з жовтого шовку, що було розшите золотом та облямоване блискучим горностаем, обгорнула свою нiжну голiвку червоною перською тканиною, а потiм прокралася через кiмнати до кухнi, щоб подивитися, чи не забули вони загасити лампу чи свiчку, та залила водою вуглини.
У театрi, коли розiгрувалася оперета, ii охопила думка: «Коли б мiй чоловiк раптово став бiдним!». Вона швиденько вийшла iз ложi, щоб вiдвiдати Модруха в його кабiнетi та потiшитися його книгами.
Вона встала посеред обiду, який влаштувала друзям чоловiка, i кинулася до колиски своеi дитини, щоб переконатися, що малюк не помер.
Модрух зрештою почав страждати вiд цих душевних тортур дружини. Даремно вiн переконував ii, що це iлюзii, що вона мучить себе, ускладнюе життя собi та всьому оточенню хворобливою оманою, на що вона щоразу вiдповiдала сумною усмiшкою. Але коли вiн одного разу привiв до неi iхню дитину i докiрливо мовив:
– Тебе це теж не тiшить?
Вона пробурмотiла:
– Не сердься на мене, це все добре, але щастя настало доволi пiзно.
Тихим осiннiм ранком Кiттен прогулювалася наодинцi сама помiж голим вiттям свого саду. Свiтило сонце, але вона натягнула кацавейку на груди i сховала руки в широких рукавах. Вона здригнулася та вiдчула себе безмежно нещасною i майже розплакалася.
Раптом до саду прибiг здоровенний чоловiк, Ассур Мендерсон, якого всi називали велетнем. Вiн приiхав iз Галичини, i Пасхалес вважав його найкращим серед усiх своiх робiтникiв, тому що Ассур був солдатом та здобув медаль за вiдвагу у битвi пiд Ягелем, а ще вiн був покiрним та розумним.
– Милостива панi, – гукнув вiн здалеку, – де господар? Його немае на фабрицi.
Кiттен була налякана до смертi, вона вiдчувала, що Ассур принiс поганi новини.
– Що трапилося? – вигукнула вона, збiднiвши.
– Це починаеться! – серйозно мовив Ассур. – Цi лиходii, якi довгий час пiдбурювали нас, евреiв, нарештi досягли мети. Бунт. У мiстi вже пограбованi рiзнi крамницi. Полiцiя спостерiгае, не втручаючись. Вони також йдуть до вас. Настав час масових безладiв.
Цiеi митi прийшов Модрух, принiс ще одну погану звiстку. Робiтники на фабрицi попросили пiдвищення iм заробiтноi платнi, i, оскiльки це не було виконано, вони припинили працювати. Кiттен поглянула на свого чоловiка, i коли побачила, що вiн холоднокровний та спокiйний, раптово заспокоiлася сама. Цiлком новим для себе тоном вона мовила:
– Ти все влаштовуеш на фабрицi, чи не так? Я попiклуюся про будинок.
Вона простягнула йому руку, яку вiн здивовано потиснув, та швидко пiшла до будинку. Тут вона вiддавала необхiднi накази, спокiйно, розумно i розважливо. Спочатку вона вiдвела свою дитину в безпечне мiсце, потiм сховала касу та коштовностi. Зрештою вона зняла зi стiни маленький револьвер, зарядила його i поклала до кишенi своеi кацавейки.
Раптом знадвору полинув шум. Увiйшла банда п’яних головорiзiв, якi почали нападати на робiтникiв.
Ватажок страйкарiв Бореску вигукнув:
– Ви маете рацiю, усiх евреiв нам потрiбно вигнати, – i озброiвся залiзним прутом.
Іншi зробили те саме, i тепер вони почали з несамовитими криками вриватися до фабрики, брама якоi була зачинена за наказом Модруха.
Іншi намагалися пробратися до будинку. Але раптом Модрух розлютився, i вони боязко вiдступили вiд нього. Вiн почав говорити з ними, i його розумнi слова, здавалося, подiяли, але Бореску рiзко перервав його i вхопив його за барки.
– Грошi або життя, еврею! – заволав вiн.
Іншi схопили Модруха за руки. Вiн видавався приреченим.
Тодi його дружина кинулася до робiтникiв i вiдтiснила Бореску.
– Що ти хочеш, – запитала вона, ii вогненнi очi, здавалося, готовi були пронизати будь-кого, хто надто близько пiдiйшов до ii чоловiка: – грабiжнику, вбивце!
– Нам потрiбнi вашi грошi, – вiдповiв ватажок i знову схопив власника фабрики.
Геть! – сказала Кiттен востанне.
– Геть ii! – вигукнув Бореску, i решта здiйняли залiзнi прути.
Але Кiттен дiстала револьвер iз кишенi та вистрiлила в Бореску. Вiн похитнувся, вiдпустив ii чоловiка, а потiм упав перед нею, як раб перед своею коханкою.
Вона стала поруч iз чоловiком та дивилася вогненними очима. Тримаючи револьвер у правiй руцi, вона направила зброю на робiтникiв, якi з жахом вiдсахнулися, немов вiд хижака, який готовий стрибнути. Але, попри хоробрiсть, Кiттен разом iз Модрухом були приреченi, якби не кинувся на помiч Ассур iз важкою сокирою у руцi. Наблизитися до нього нiхто не наважився. Вiн прикрив iхнiй вiдступ, i володар фабрики iз дружиною вдало дiсталися будинку.
Тут вони забарикадувалися, Модрух, Кiттен та кiлька еврейських робiтникiв i слуг, зайняли вiкна й пригрозили вистрiлити у страйкарiв, тiльки-но вони з’являться. Якийсь час страйкарi мiркували, а потiм вiдiйшли, але лише для того, щоб пiдпалити фабрику з усiх бокiв. Незабаром полум’я розповсюдилося скрiзь та охопило будинок, який вартувала роздратована юрба.
– Ми мусимо знайти вихiд, – сказав Модрух, – якщо не волiемо задихнутися тут в диму.
Кiттен взяла дитину на руки, i всi озброенi чоловiки-евреi оточили ii. Вони неквапом спустилися сходами. Велетень почав вiдчиняти дверi.
Затим пролунали труби i стукiт копит коней. Прибула кавалерiйська ескадрилья та розiгнала юрбу страйкарiв клинками.
Модрух зробив ще одну спробу врятувати будинок, але невдовзi здався i насупився, стиснувши зуби – його добро згорiло. Раптом легка рука лягла йому на плече, i голос, сповнений любовi та енергii, сказав:
