скачать книгу бесплатно
Митькозавр iз Юркiвки
Ярослав Михайлович Стельмах
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
…Історiя ця починалася зовсiм звичайно. П’ятикласники Сергiй та Митько приiхали на лiтнiй вiдпочинок у село. Вчителька ботанiки дала iм завдання – зiбрати колекцiю комах. Але хто ж мiг уявити, що замiсть комах дотепнi та непосидючi хлопцi будуть полювати… на страшну химеру, що живе в озерi. Бешкетнi друзi вирiшили, що назва украiнського села Юркiвка походить вiд юрського перiоду, i тому, на iхню думку, в мiсцевому озерi мешкае щось на кшталт доiсторичного динозавра. Але звiдки взялася та потвора i як ii спiймати? Тож друзi починають дiяти.
Про незвичайнi, кумеднi й таемничi пригоди Сергiя та Митька (й не тiльки iх) розповiдае вiдомий украiнський письменник Ярослав Стельмах у своiй книжцi «Митькозавр iз Юркiвки».
Ярослав Стельмах
Митькозавр iз Юркiвки
© Л. В. Хмелевська (правонаступниця Я. М. Стельмаха), 1985, 1983
© Л. В. Хмелевська, пiслямова, 2012
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
* * *
Вiкентiй Прерозумний (кiноповiсть)
Роздiл І
Сумнолистого жовтневого полудня брiв Вiка додому. Нiщо не радувало його – нi погожий суботнiй день, анi завтрашнiй вихiдний. На душi в хлопця шкребли коти. І не тi коти, яких часто ще можна бачити в рамочках на стiнах квартир або ж базарного дня у тьоть чи дядь з червоними обличчями – пухнастеньких котикiв з голубими очима й рожевими бантиками на шиях, – а бруднi й жилавi коти, королi задвiркiв i горищ, котрi пружнисто никають мiстом, зневажливо скалячись на перехожих. Тi коти, що, не вагаючись i митi, заводять одчайдушнi бiйки за парканами чи просто на вулицях i виповнюють моторошним нявчанням тишу поснулих вулиць уночi.
І от сьогоднi, тiльки-но Вiка вийшов iз школи, п’ятеро чи шестеро харцизяк i допалися до його душi.
А причиною цьому була сьогоднiшня ж таки розмова iз класним керiвником Людмилою Петрiвною.
– Вiкентiю, – мовила пiсля п’ятого уроку Людмила Петрiвна, – ти мене дивуеш. Бiльше того – непокоiш. Четвертий клас – це вже, можна сказати, порiг зрiлостi. Пiсля четвертого класу ти пiдеш до п’ятого, станеш майже дорослим. То хiба можна отак от ставитися до своiх прямих обов’язкiв – до навчання? Ну першi днi – я ще розумiю. Спогади про лiто, вiдвик сидiти за пiдручниками… Хоча от, наприклад, Мишко! Усi канiкули трудився над оповiданням про красу рiдного краю. А Сашко лiпив скульптуру. І це нiчого, що сюжетну лiнiю Мишко запозичив у Квiт-ки-Основ’яненка, а описи природи у Гоголя; це нiчого, що Сашко лiпив самого себе, – у дiтей е почуття прекрасного, i вони намагаються змiцнити й розвинути його. Я певна: згодом хлопцi писатимуть своi оригiнальнi твори i лiпитимуть портрети шкiльних товаришiв, учителiв, а то й ще кого… А що робив улiтку ти? Зрозумiй мене правильно. Я не хочу втручатися, гм… у твое особисте життя, але менi хотiлось би знати, чим живеш ти, про що думаеш, чому вiддаеш вiльний час. Га, Вiкентiю?
Вiка зосереджено мовчав. Ну що вiн робив? Гуляв, грався з хлопцями, ходив у кiно, дивився телевiзор, бiгав, стрибав, повзав, лазив по деревах, катався на велосипедi, iздив до бабусi в Малин. І зовсiм не думав розвивати в собi почуття прекрасного.
– Полишимо лiто, – вела далi Людмила Петрiвна. – Воно минуло. Чому ще й досi ти не взявся за голову й за пiдручники? Двiйка з математики, трiйка з украiнськоi, трiйка з природознавства, двiйка з iсторii – ось твоi оцiнки за минулий тиждень. Скромно, занадто скромно! А ти ж не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так – я тебе i не чiпала б. Живи собi як хочеш, дурiй собi – i слова не сказала б. А можеш же вчитися, можеш. І вчителi це кажуть. А без знань, Вiкентiю, у наш час… Було б то ранiше – тодi, може, iнше дiло. Сидiв би собi на возi – волiв поганяв. А нинi на «цоб-цабе» далеко не заiдеш. Тож вiзьмися за розум i пiдтягнись, пiдтягнись, бо вже й кiнець чвертi не за горами.
Од неприемноi згадки хлопчина мотнув головою, витрушуючи з неi недавню розмову, i розглянувся.
Вiн стояв у скверику. Колись саме на цьому мiсцi височiли укрiплення старого мiста, кована залiзом брама важко дивилась у далечiнь, розчинялась до гостей чи мандрiвних купцiв i замикалася наглухо на першу ознаку небезпеки. Колись тут… Ет, навiщо гадати, що було тут колись, якщо сам ти цього нiколи не побачиш, i навiть найкращий i найточнiший пiдручник у свiтi не передасть, не вiдтворить у твоiй уявi те незнане, поховане вiками життя.
Вiка поминув старовиннi руiни, зиркнув недбало на прикрiплену до них табличку, що сповiщала: «Пам’ятка старовини, залишки фортифiкацiйноi споруди ХІІ —XIII столiть, охороняеться державою», пройшов у глуху алейку i опустився на лаву. Додому йти не хотiлося.
Було безлюдно й тихо у скверику, сонце не по-осiнньому припiкало, i Вiка, сидячи на вишаруванiй, списанiй юними i не тiльки юними грамотiями лавi, розiмлiло замислився.
Власне, не розмова з учителькою порушила його душевну рiвновагу – до таких дрiбниць хлопець давно звик, i не спогад про оцiнки – iз цими житейськими незгодами вiн досi теж якось мирився. Просто сьогоднi, вкотре вже за роки щасливого дитинства, Вiкою знов опанувало почуття приреченостi. Вчитися не хотiлось, а нiкого ж це не обходить. Навiть якби хотiлося раз на тиждень, единий разочок не виконати уроки на наступний день, нiхто й не подумае тебе запитати: «Чи хотiв би ти не вчити на завтра англiйську? Чи погодився б ти не пiти завтра до школи?» Нi, про це годi й мрiяти. Зате кожен вважае своiм обов’язком поцiкавитись: «Ти вже зробив уроки?», «Ну як, багато двiйок нахапав?», «А як ваш синочок учиться?»
І Вiцi спершу було незручно чути такi запитання – вiн червонiв i думав, як вiдповiсти. Але коли збагнув, що вiдповiдi од нього не вимагають, поки мама чи тато завчено говорили: «Та знаете, якийсь вiн у нас до навчання… Нiчим не цiкавиться», – вiн спокiйно стояв i, дивлячись у вiчi дядi чи тьотi, скромно, але водночас iз вiдчуттям власноi гiдностi приязно усмiхався.
«Як багато вiд нас вимагають, – думав Вiка. – А яка сила-силенна предметiв! Одразу й не перелiчиш. І за кожен виставляють оцiнки. А попереду, у старших класах, – фiзика, хiмiя, триного… тригонометрiя. Страшно й подумати! І все це я муситиму знати».
Погляд його знову спинився на стародавнiх руiнах, i плин Вiчиних думок дещо змiнив свiй напрям.
«А як училися в той час, коли це камiння ще не було пам’яткою старовини, сiм вiкiв тому? Хiба тодi така була iноземна мова? Взагалi, мабуть, не було нiякоi. А математика? Вмiеш лiчити – i то добре! А iсторiя! Ха! – Вiцi навiть смiшно стало за тодiшню iсторiю. – Не було нi Богдана Хмельницького, нi Наполеона, не було майже нiчого. Якась куца була iсторiя. Що там усе те вчити! За тиждень! Ну, за два. А як iще додати Вiчинi знання з iнших предметiв, його освiченiсть, кiлькiсть побачених кiнофiльмiв, телепередач, умiння кататися на велосипедi i на роликах!..» – Вiцi стало аж лячно. За ту далеку епоху, що вiн в нiй не жив.
«Йой-йой, – думав вiн, – це ж тiльки уявити собi. Скажiмо, в нашому мiстi у ХІІ —ХІІІ столiттях з’являюсь я. Ким би я тодi був? Звiсно, князем мене не зробили б, ну а першим мiнiстром, чи як iх там, боярином, – точно. Такого розумного, такого багатознаючого, такого… ну всякого. І це нiчого, що я не зовсiм, ну… дорослий. Навпаки, казали б: «Такий малий, а такий мудрий». Ех, i я вже iм такого понарозказував би, такого iх навчив би, стiльки всякого понапоказував би… У-у-у! Ну от хоча б телевiзор! А лiтак! Автомобiль! Телефон! Пароплав! Вiдик! Касетник! Кулькова ручка! Колесо навчив би робити. Нi, колесо вони вже знали… О! Інкубатор! Хо-го! Чого б я iх тiльки не навчив!»
І вiд отаких думок, вiд теплого не по-жовтневому сонця, вiд довколишньоi тишi Вiцi стало приемно-приемно. Поганий настрiй щез, а натомiсть замрiло в густому повiтрi щось неясне й незрозумiле, передчуття чогось поки що невiдомого, але хорошого й близького. І, тамуючи дух од цього невиразного передбачення, Вiка пiдхопився з лави й гайнув на вулицю.
Хвилин iз п’ять вiн крутив на всi боки головою, але нiчого особливого або ж такого, що хоча б на секунду полонило його увагу, не побачив. Знайома зелена вуличка з одно- й двоповерховими будиночками обабiч спускалася до пустирища, де хлопцi з усiеi околицi палили з усякого непотребу вогнища, пекли картоплю й рили окопи, граючись у вiйну. Тож геть розчаровано Вiка подавсь униз, плекаючи надiю зустрiти на пустирi когось iз друзяк. Додому, як було вже сказано, йти не хотiлося.
Хлопець поминув аптеку i знiчев’я зупинився коло дошки об’яв. Як правило, на нiй нiколи нiчого не висiло, але сьогоднi тут красувалася нова афiша – сповiщала вона про концерт заiжджоi спiвачки. І сама спiвачка у строгiй вечiрнiй сукнi, iз пiдмальованими любителями прекрасного хвацькими мушкетерськими вусиками замрiяно посмiхалась у свiт. Тож, зупинившись коло афiшi, Вiка розстiб-нув портфель, видобув iз нього ручку, щоб домалювати бiдоласi пенсне i тим самим довести неабиякий власний художнiй смак, коли це помiтив збоку наклеений папiрець. То був клапоть вирваноi з арифметичного зошита сторiнки, а на ньому – зроблений од руки напис:
ТІЛЬКИ СЬОГОДНІ ПРОЇЗДОМ!
З другоi до третьоi години (з 14.00 до 15.00) у нашому мiстi, в примiщеннi пункту прийому склопосуду (вул. Пiвденна)
ПРОДАВЕЦЬ ЧУДЕС
І бiльше нiчого.
Од несподiванки Вiка не одразу й второпав, що ж то криеться за цими сiмома рядками. Який продавець чудес? До чого тут склопосуд? Вiн добре знав облiзлу халабуду в кiнцi вулицi, саме на пустирi. В нiй сидiв здоровенний дядько у ватянцi й причiпливо оглядав кожну принесену йому банку чи пляшку. О другiй годинi приймальник чiпляв на дверi замок i йшов на обiд, а о третiй повертався. Але навряд чи вiн погодився б пустити когось усередину, дозволив би зайняти свое законне мiсце бодай на годину. На дорослих вiн блимав iз свого вiконечка, мов тигр iз клiтки, а хлопцiв лаяв i не дозволяв бавитися поруч. То чому ж чудеса продаються саме в цьому, якнайнепiдходя-щому мiсцi? Проте роздумувати було нiколи.
Вiка хутенько обчислив: уроки скiнчилися у чверть на другу, тодi розмова з учителькою, потiм сидiв у скверику… Отже, зараз мало бути десь близько третьоi.
Хлопчина кинув квапливий погляд на клапоть арифметичноi сторiнки, переконався, що той не зник, i дременув вулицею вниз, до зеленоi будки, в якiй, якщо вiрити оголошенню…
Ну-ну, цiкаво! Проте зараз ми й самi все побачимо.
Будка була на мiсцi. Там, де й учора, i рiк тому. Вона не покращала i не погiршала. Тi ж перехнябленi стiни з облупленою фарбою, тi ж стоси порожнiх ящикiв надворi i купа битого скла за нею. Але одразу впало у вiчi – на дверях не висiв замок, i вiд протягу вони злегка рипуче прочинялись i хляпались об одвiрок. І це зовсiм не голосне рипiння нiби остудило хлопця. Йому навiть стало трохи лячно. Знову розглянувся. І знов Вiку подивувало – довкруж, куди не кинь оком, анi душi. Правда, i район цей таки глухуватий, але все ж… навiть звичного хлоп’ячого гамору не чути.
Однак до третьоi години лишалося не так уже й багато, i хлопчина, полишивши всi сумнiви, голосно – занадто голосно, видалося йому, – постукав.
Тiеi ж митi дверi широко прочинилися, i чийсь голос владно i водночас нiбито насмiшкувато мовив:
– Спробуйте-спробуйте!
Вiка набрав повнi груди повiтря i переступив порiг.
У загуслiй пiвтемрявi примiщення вiн спершу нiчого не мiг розрiзнити, проте коли навколишнi предмети набрали нарештi виразних рис, утямив: крiм нього, в будцi нiкого немае.
Нараз за стосами ящикiв щось зашарудiло, зашурхотiло, задзвенiло, задеренчало скло, i з вузького проходу з’явився молодик iз дженджуристою борiдкою та довгим волоссям.
Одягнений вiн був у майку з буквою «Д» на грудях i спортивнi штани. Проте на ногах у незнайомця ловко сидiли пишнi ботфорти з острогами. У правiй руцi вiн затискав надкушений бутерброд.
– Радий, радий невимовно, мiй юний друже, – без зайвих церемонiй почав молодик. – Радий знайомству i тому, що ти виявився людиною спостережливою. А я вже був злякався. Адже минулого тижня ти сказав Людмилi Петрiвнi, що не поiхав разом iз усiею школою на електростанцiю, бо не помiтив оголошення про екскурсiю у вестибюлi, бiля роздягалки…
Вiка злегка почервонiв.
– Але тепер бачу, що моi побоювання не потвердилися. І це приемно, не стану приховувати. Бо запримiтити невеличку об’яву, що привела тебе сюди, – на це здатний не кожен. Ах, друже Вiкентiю! Яких радощiв, яких надзвичайно цiкавих речей позбавляемо ми себе через власну неуважнiсть, ти не можеш навiть уявити. А без скiлькох вiдкриттiв, скiлькох нових, невiдомих ще науцi фактiв залишилося людство через, – вiн весело засмiявся, – ту ж таки неуважнiсть, а часто i невмiння, небажання приглянутися до звичайних речей, спробувати осягнути iх по-новому, доскiпатися до сутi. Ну ще, звичайно, лiнощi, байдужiсть… Та без спостережливостi навiть людина працелюбна не зможе як слiд прислужитися людству, науцi та й собi. Але щось я, здаеться, розфiлософствувався, захопився. А час не жде – летить, вiдлiчуе секундочки, хвилини, а я ще й досi не знаю, чого б тобi хотiлося, – i вiн очiкувально вп’яв очi у Вiку.
– Е-е… А звiдки ви про мене знаете? – простодушно поцiкавився той.
– Бач, це, мабуть, складно пояснити, але уяви собi, що п’ять хвилин тому я взагалi не здогадувався, на жаль, не здогадувався, що iснуе така людина – школяр Вiка, десять рокiв i так далi. Але щойно ти переступив порiг цiеi, так би мовити, обителi, як менi вже все про тебе вiдомо. Це невiд’емна риса нашоi професii. Для того щоб якнайлiпше обслужити клiента, нам слiд знати про нього все. – І вiн тицьнув пальцем у стiну, на якiй одразу з’явився напис:
КОРИСТУЙТЕСЯ ПОСЛУГАМИ БЮРО ЧУДЕС!
НАШІ ЧУДЕСА – НАЙКРАЩІ В СВІТІ!
– А без цього, без iндивiдуального, скажiмо, пiдходу ми регресуватимемо… Я не занадто складно висловлююсь?
– Нi-i, – запевнив його Вiка.
– Регресуватимемо, уподiбнюватимемося тим нашим колегам, котрi примушують людей вистоювати у чергах, вивiшують на дверях усiлякi таблички типу: «Пiшла на базу» або «Буду за 20 хвилин», розводять теревенi у робочий час i тому подiбне. Для нас людина, ii думки, бажання – це все. І нам не байдуже, яку користь приносять хлопчакам i дiвчаткам нашi чудеса. Допомогти правильно вибрати, що кому потрiбно – наш святий обов’язок.
– А чому ви так одягненi? – запитав Вiка.
– А-а, – посмiхнувся балакучий молодик. – Ти, певно, подумав, раз продавець чудес, то це мае бути якийсь дiдуган iз довжелезною бородою, бажано в чалмi й халатi? Просто я щойно вiдтранспортував одного допитливого громадянина семи рокiв у епоху Людовика XIV. Знаеш, усiлякi там дуелi, шпаги – i не встиг перевдягнутись. Якщо хочеш – будь ласка.
Вiн спритно шмигонув за ящики i негайно з’явився знову.
Тепер уже замiсть ботфортiв на ньому були зеленi оксамитовi пантофлi iз загнутими носаками, з плечей i справдi спускався аж до землi довгий смугастий халат, а на головi чомусь виблискувала пожежна каска початку столiття.
– Ну як? – переможно глянув вiн на Вiку.
– Здорово, – усмiхнувся хлопець. – А навiщо вам оце? – вказав на каску.
– Пробач, – знiяковiв продавець чудес. – І справдi нi до чого. Все через поспiх.
Вiн узяв каску i недбало швиргонув ii пiд стiл.
– Ну то… До речi, маю одразу тебе попередити – чудеса ми не продаемо, а даруемо, тож насправдi мене слiд було б називати дарувальником чудес. А «продавець» – то вже так, традицiя. То яке твое бажання?
– А що ви можете подарувати? – поцiкавився Вiка.
– І вiн iще питае! – сплеснув долонями дарувальник чудес. – Усе! Усе я можу, звiсно, в розумних межах. А от що ти хочеш?
Вiка замислився. Якби ж то в нього був час подумати хоча б день… А так одразу й не скажеш.
– А канiкули зараз ви можете зробити? – запитав вiн.
– Канiкули… Можу, – якось нерадо проказав прода-вець-дарувальник.
– Ну, не канiкули, – Вiка збагнув, що бородань чомусь невдоволений таким бажанням, – а зробити так, щоб у мене замiсть двiйок стояли п’ятiрки? Це не складно? Мене тодi вдома не лаяли б.
– Не складно, – спохмурнiв дарувальник iще бiльше. – Але навiщо воно тобi? Гадаю, тобi потрiбне щось важливiше. Бач, я вже казав – ми намагаемося принести своiми чудесами якомога бiльше користi. Звичайно, можна i канiкули, i п’ятiрки. А далi? Знову почнеться навчання, замiсть цих двiйок ти нахапаеш нових… А там й кiнець чвертi не за горами, – проказав раптом голосом Людмили Петрiвни.
Вiка здригнувсь i уважно поглянув на спiврозмовника, але той, мов нiчого й не сталося, продовжував:
– Та й не у чвертi справа, i навiть не в рiчних оцiнках. Вибач менi, мiй юний друже, бажання твоi надто примiтивнi, i я не помилюсь, коли скажу: мiлко плаваете, юначе, мiлко плаваете. Покладись на мiй досвiд. Менi здаеться, тобi потрiбно щось бiльше – не за розмiрами, певна рiч, – а, так би мовити, достойнiше. Те, що залишиться при тобi i через мiсяць, i через рiк… Ну, словом, якесь внутрiшне переконання, таке, що згодилось би тобi у подальшому життi… Га?
– Ну… Може… – погодився Вiка, не зовсiм, проте, розумiючи останнi слова.
– Такий, знаеш, урок…
Хлопець скривився.
– Нi-нi, не звичайний урок у прямому розумiннi цього слова, а… До речi, котра година? – зовсiм недоречно поспитав продавець i сам собi вiдповiв: – За п’ять хвилин третя. Ого! Ну то як? Покладаешся на мене? Пригадую, якось… Ну та це неважливо. То згода? Вибрати тобi щось на свiй смак?
– Давайте, – кисло погодився Вiка. Вiн уже геть зневiрився у чудесах дивакуватого балакуна i погодився скорiш iз ввiчливостi, та й дiстати хоч якусь дрiбничку теж кортiло.
– От i добре, – зрадiв продавець. – От, скажiмо, що тобi хотiлося зранку? Ага, – мовив тут-таки. – Щоб ударив двадцятиградусний мороз i вiдмiнили заняття в школi… Щоб тебе не викликали на другому уроцi, так… Щоб Людмила Петрiвна не залишила тебе пiсля занять, далi… Ну, це вже нiкуди не годиться… А отут… Гм… Здаеться, дещо цiкавеньке. Так-так… Справдi. От i все. Готово! Думаю, це тобi пiдiйде.
– Ви певнi? – спитав обережно Вiка.
– А кому ж про це знати краще од мене! Певен! – І вiн безцеремонно став пiдштовхувати хлопчину до виходу. – А зараз вибачай – за тридцять секунд третя година. Менi час. Бажаю успiху.
Вiка й незчувсь, як опинився знову надворi. На мить од слiпучого свiтла вiн зажмурив очi i тут збагнув – йому ж так нiчого й не подарували!
– То що ж ви менi… – почав вiн, повертаючись до продавця, i так i застиг iз напiвроззявленим ротом.
Позад нього нiкого не було, а на дверях висiв здоровенний замок.
Вiка поторгав його – замкнено. Приклав вухо до тонкоi дощаноi стiни – анi звуку.
Тодi вiн загамселив у дверi кулаком i закричав:
– Дядю! Дядю! Вiдчинiть!
– І чого? І чого б ото стукати? – почув сердитий голос i озирнувся. Перед ним стояв приймальник посуду. – Не бачиш, що зачинено? Повилазило тобi? Чи, може, весь день отут сидiти накажеш, тебе дожидаючи, без обiду?
– Та… Ме-е… Не-е… – промимрив Вiка.
– Отож бо! – погодився приймальник. Вiн одiмкнув замок i зайшов усередину.
Вiка спробував i собi зазирнути слiдом, але дядько так грюкнув дверима, що хлопець аж вiдскочив.
– Ох i цiкавий, – мовив дядько уже з буди i виглянув з вiконця. – Давай!
– Що? – не второпав Вiка.
– Що «що»? Ти ж пляшки принiс, чи як?
– Е-е… Нi, – вiдказав спантеличено.
– То чого ж тодi грюкати? «Дядю-дядю!» Я от зараз вийду та покажу тобi дядю. І тьотю покажу. Племiнничок! Ходять тут усякi. Давай-давай звiдси. Так i нишпорять. Так i лiзуть. Школяр називаеться! Замiсть того, щоб уроки вчити… Знайшов дядю!
Вiка пiдхопив свiй портфель i кинувся геть. Вiн одбiг метрiв iз тридцять, на ходу озирнувся на приймальника, аж раптом вiдчув пiд ногами порожнечу i, вже падаючи вниз, збагнув, що втрапив у одну з виритих хлопцями ям.
