скачать книгу бесплатно
Уже лежачи на пiщаному днi, Вiка подумав iз неприемнiстю, що сердитий дядько, певно, бачив його ганебне падiння й оце зловтiшаеться у своiй будi. Тож, щоб не виказати роздратування чи навiть удати, що то вiн стрибнув у яму навмисне, хлопець зiпнувся на ноги, скривив губи у фальшивiй посмiшцi, виткнув голову у бiлий свiт… i остовпiв.
Приймальника посуду не було. Вiка сторопiло покрутив головою навсiбiч, але й слiду будки нiде не помiтив. Мало того, йому здалося, нi, вiн уже виразно бачив – навколишня мiсцевiсть змiнилася теж.
Неохайний, брудний, привабливий лише для хлоп’ячого ока своею запущенiстю пустир з безлiччю ям i вибоiн перетворився на порослий травою й рiдким чагарем видолинок. А лiс, що мрiв десь аж на обрii, пiдступив зовсiм близько – чутно було навiть, як спiвае на деревах лiсове птаство.
Спантеличений такими змiнами у природi рiдного краю, хлопець вибрався з ями, шукаючи пояснення незбагненним перемiнам, повернувся до рiдного мiстечка, i вже не здивування, а лоскотний страх пiдкотився до його грудей.
Знайома дорога, що нею спустився вiн пiвгодини тому, нiби запала у землю, i Вiка дивився на неi вже трохи згори. Спадистi схили вкривала зелень – рясна, крiпенька й закурена. Будиночки ж, що вишикувались обабiч – з акуратними обiйстями, фруктовими деревами й городцями коло них, – взагалi щезли. Натомiсть, куди сягало око, все вкривали кущi i рiдкий перелiсок.
Забувши про свiй портфель – той так i лишився на днi ями, – Вiка кинувся вгору дорогою, що мала вивести його назад. Бiгцем подолав пiдйом.
Просто перед ним перетинав путь i зникав десь далеко височенний i грубезний насип iз дерев’яною кладкою вгорi i глибоким ровом бiля пiднiжжя. Над самою ж дорогою здiймалася мiцна кам’яна башта з важенною прочиненою брамою, крiзь яку й мав пройти кожен, хто хотiв утрапити до мiста.
Бiля брами стояло двое здоровенних дядькiв у шоломах i кольчугах, iз двосiчними мечами при поясi.
«Кiнозйомка», – спробував заспокоiти себе Вiка, але тут же вiдкинув цю рятiвну думку, бо не було поруч машин iз рiзним кiнозйомочним начинням, нi юпiтерiв, не було гримерiв у бiлих халатах, операторського вiзка, анi навiть зiвак.
Сповнений жалю до самого себе за незбагненнiсть, що перед нею опинився вiч-на-вiч, хлопець стишив ходу, коли це один iз вартових ступив до нього й проказав:
– Ти хто еси?
Роздiл II
Вiка спробував приязно всмiхнутися, скласти докупи якiсь доречнi слова, аби справити найлiпше враження, але:
– Е-е-е… Мне-е-е… – скорiш за все вiдповiдь його прозвучала саме так.
– Що-що? – перепитав вартовий i багатозначно, здалося хлопчинi, глянув на товариша.
Той дивився на Вiку з прихованою недовiрою.
– То хто ж ти такий? – вже трохи iнакше повторив чоловiк i пiдiйшов упритул.
– Я… Вiка. Вчуся в школi… – зацьковано почав пояснювати бiдолаха. – Іду додому.
– Додому? – встряв у розмову другий охоронець. – То ти тут живеш? У нашому мiстi?
– Тут, тут, – закивав енергiйно хлоп’як. – На Бочар-нiй, поруч iз молочним магазином. Знаете – отако вiд скверика праворуч?
– Х-хе, – ехидкувато вищирив зуби перший чолов’яга. – Бочарну ми знаемо, хто ж ii не знае. А от скверик… Молочний цей… магазин… І звiдки путь держиш?
– Із школи я. Побачив об’яву – спустився до будки, у яму впав, побiг сюди… А тут ви, – пояснював Вiка i розумiв: говорить вiн досить плутано. Принаймнi для цих двох.
– Ми, голубчику, ми. А ти ж думав – ворота навстiж, а варта спить, га? – охоронець несподiвано боляче вхопив Вiку за руку. – То ти, мабуть, вивiдувач? – закричав страшно. – Тебе хто послав? Юхимко Лихий? Ти що хотiв вивiдати?
– Та нiчого. Пустiть, дядю! – заскиглив той. – Який я вивi… шпигун? Я Вiка…
– Знаемо, голубчику, знаемо, – промовляв мiж тим вартовий, вправно зв’язуючи Вiчинi руки невiдь звiдки взятим мотузом. – Ще й iм’я якесь поганське взяв собi. Не мiг нiчого кращого вибрати.
Вiка намiрився слушно зауважити, що iменi собi не вибирають i тут вiн нi при чому, але його вже було зв’язано, i другий вартовий гукнув комусь через плече:
– Гей, хто там на конi! Давай сюди!
Мов iз-пiд землi вродився перед iхньою трiйцею верхiвець – теж у бойовому спорядженнi, на баскому конi; той, хто зв’язував Вiку, вхопив хлопчину однiею рукою за комiр, а другою за штани ззаду i просто закинув на рисака животом донизу. Тодi одступив на крок, мовби милу-ючися своею роботою, i наказав голосно:
– До князя його прямiсiнько! Мовляв, вивiдувач, прикидався тутешнiм, а де живе – й сам пуття не знае, плутаеться. Якби гiсть, то так i сказав би, що ж тут приховувати? Та й вдягнений якось…
– Но! – Верхiвець зiрвав коня в галоп, i все замерехтiло перед Вiкою – дорога, земляний вал, тини, халупи, якiсь люди у дивному вбраннi. Мовби опинився вiн у поганенькому кiнотеатрi, де показують давнiй нiмий фiльм на iсторичну тему. Та ще й плiвка стара, i апарат завалящий, i все скаче, миготить у очах, i незрозумiло – який фiльм, про що в ньому йдеться, а лише неяснi й змазанi окремi кадри вихоплюеш iз тiеi круговертi.
Та мало-помалу картина вияснилась.
Хлоп’як приноровився не тюкатися носом у бiк рисаковi, з цiкавiстю задирав голову i вбирав те нове, що вiдкривалося йому. Вiка ще подумав: тож вiн iде рiдним своiм мiстечком, з його крамницями, гастрономами, автоматами з напоями, перукарнями, аптеками… Проте всього цього не було й слiду. Куди там!
Кiнь поминув землянки з двосхилими дахами на заледве огороджених дворищах, далi потяглися зруби показнiшi й просторiшi. Коли ж пiд копитами застукотiла дерев’яна мостова, трапив на очi хлопцевi мiцний частокiл – пiднiмався високо над землею, й не видко було, що ховаеться за ним. Цей частокiл змiнив другий, третiй, i Вiка збагнув: тут, ближче до центру, живе вже не той народ – багатший, вельможнiший.
Та от вони виiхали на просторий майдан, взяли праворуч i спинилися бiля ворiт, прикрашених не багатою, але вмiлою рiзьбою.
– Вiдчинiть! – гукнув верхiвець i стукнув кiлька разiв у ворота держаком нагайки. – Гонець од прибрамноi варти.
Негайно лiва половина ворiт прочинилася, кiнь вбiг у широкий двiр i завмер коло ганку, кладеного з колод, просторого, гарного – з галереями, рiзними колонами й вiкнами, – терема. Широкi сходи вели до розписних дверей. Далi, за теремом, розкинулися теж дерев’янi прибудови, комори, стайнi. Сокотiли, блукаючи по двору, кури, туркотiли голуби – ото й усi звуки.
Прискочив звiдкись хлопчина рокiв десяти-одинадця-ти у полотнянiй сiрiй сорочцi, зиркнув з цiкавiстю на Вiку й ухопив коня за вуздечку.
– Ходiмо! – гонець поклав важку руку бранцевi на плече й злегка пiдштовхнув.
Пiднялися схiдцями, поминули передпокоi й зайшли до зали. Трiйко чоловiкiв дивилися очiкувально на прибульцiв.
Перший – худорлявий i сивуватий, невисокий на зрiст, у багато розшитiй одежi, сидiв у крiслi. Другий – червонолиций череватий здоровань – стояв поруч. Чимось вiн нагадав Вiцi приймальника посуду. Третiй же, у якомусь непримiтному довгому аж до п’ят балахонi, сидiв оддалiк за невеличким столиком. Рудувата довга й рiдка борода його (Вiка помiтив, що всi чоловiки тут носили бороди) спочивала на розкритiй книзi. Поруч, на столику, стояла чорнильниця.
– Чолом тобi, княже, – поштиво проказав Вiчин про-вожатий. – Ось затримали. Хотiв проскочити до мiста. Гадаемо, що вивiдувач.
– Вивiдувач? – чогось радiсно перепитав худорлявий i пiдхопився з крiсла. – Нишпорка! І в кого ж ти на службi?
– Я не вивiдувач, дядю, одпустiть мене, – заканючив хлоп’яга. – Я ще маленький. Я просто йшов собi, а оцi от схопили, зв’язали…
– Думаю, в Юхимка Лихого на службi, – мовив гонець. – Брехав, що додому йде, плутатися почав. Якiсь ск… сверики вигадав, цi… магазини…
– Якi магазини? – поспитав князь, але тут-таки додав: – Та, зрештою, це не так цiкаво. А от куди ти йшов? – i докинув: – Розв’язати його!
Вiка знову хотiв пояснити все спочатку, та вчасно схаменувся. Вiн згадав слова продавця чудес про вiдтранспор-тування допитливого громадянина семи рокiв у епоху мушкетерiв i здогадався, що й сам якимось дивом, якимось чудом, хоч чудес на свiтi i не бувае, опинився в епосi ще бiльш вiддаленiй вiд XX столiття. У Киiвськiй Русi.
Власне, здогадався вiн ранiше – коли хвацький рисак витрушував своiм хребтом iз нього душу. А оце зараз тiльки збагнув усю складнiсть свого становища. Опинитись одному, без друзiв, без знайомих, без батькiв казна-де – нi, це не найкраще, що мiг подарувати йому дарувальник чудес. Та ще й пiдозрюють у шпигунствi.
І коли цi думки промайнули у Вiчинiй головi, на вухо йому зашепотiв хитренький i нечутний iншим голос: «Вiкунчику! А згадай-но, про що ти мрiяв лише годину тому? Про якi такi часи, коли тобi хотiлось би жити? Про якi такi подвиги, що ти, озброений колосальними знаннями людини XX столiття, мiг би звершити? Яким таким досягненням науки й технiки ти, нiчим не видатний школяр, мiг би навчити своiх далеких пращурiв? Ану-ну! Ану, пригадай! Це ж щаслива нагода! Чи ж годиться змарнувати ii?»
«Не годиться», – подумав Вiка, i враз обличчя його прояснiло.
– О, вже щось вигадав! По очах бачу! – гарикнув череватий здоровань i пiдступив до хлопця. – То щось собi думав, а це обличчя так i скривилося од капосноi мислi. У-у, диявольське насiння. Мале, а й собi туди ж. Звiдки йдеш, кажи!
«От кабан гладкий, – подумав чемненько Вiка. – Хiба поясниш iм, звiдки я тут, коли й сам не можеш до пуття всього втямити». А вголос вiдповiв:
– Іду я з тих краiв, де люблять слово ласкаве i звикли людей стрiчати за розумом.
До ладу в нього вийшло. Вiка аж сам собою замилувався.
І на присутнiх слова цi, видно, теж уплинули.
– Ну, розум усюди в пошанi, – мовив обережно князь.
Але тут знов усе зiпсував здоровило.
– Тiльки не видно, щоб у тебе його було багато, – сказав вiн i засмiявся. Негарно так засмiявся. Некультурно.
– Це як подивитися, – спокiйно вiдрiзав хлопчина. – Якщо, наприклад, порiвняти вас iз князем, то порiвняння це теж буде не на вашу користь.
– Що це вiн говорить! – обурився здоровань. – Та хто йому право дав отак iз боярином!..
– Стривай-стривай, Онисиме, – заговорив князь. – Ти теж… Напав одразу на отрока. Ну-ну, – пiдбадьорююче глянув на Вiку.
– От я й кажу, дядю княже, – повiв той далi. – Ви, бачу, людина мудра i маете мене зрозумiти. Знаю я надзвичайно багато i готовий усiма своiми скромними (ех, не те), своiми нескромними (знов не те)… усiма своiми знаннями iз вами подiлитись. А те, що я вивiдувач, то це чиста вигадка. Не знаю я нiякого Юхимка Лихого, i намiри в мене найкращi i щиросердi. От, наприклад, – не дав вiн нiкому оговтатись, – чи знаете ви, що таке електрика? А мiж тим усе дуже просто. Он у вас, бачу, свiчки стоять, а то висить пiд стелею лампочка i свiтить хоч цiлу нiч. Без вогню. Та як яскраво! А сама маленька – як мiй кулак. І прозора, бо зроблена iз скла. А скло… Ага, ви знаете… От i прекрасно. Дешево, вигiдно, зручно!
– Бреше вiн, князю, – сердито сказав Онисим. – Де ж це бачено, щоб без вогню свiтилося?
– Гм, – поглянув на стелю князь. – Ну-ну?
– Чи от радiо! – згукнув натхненно Вiка. – Невелика така скринька. Повертаеш ручку – а там тобi музика всяка, люди говорять… Сиди собi – слухай.
– Яка скринька? – перепитав Онисим.
– Отака, – показав руками Вiка. – Невеличка. А бувають ще меншi.
– І як же тi люди туди влазять?
– У тому-то й штука, що нiкого там немае, а насправдi то грають чи балакають далеко-далеко i передають по дротах. А то й взагалi без нiчого. Радiохвилями.
– Щось ти дуже мудро говориш, – похитав головою князь. – Нiяк не доберу.
– Та бреше все! – скрикнув Онисим. – Вивiдувач, княже! Зуби вам замовляе.
– А от i нi, – вiдповiв Вiка. – Просто знаю я значно бiльше за вас, от вам i здаеться, що то неправда. Але це ще не все. Чи вiдомо вам що-небудь про автомобiль? Я так i думав. Це такий нiби вiз, тiльки зверху вкритий i з мотором. Сiдаеш у нього – i iдеш куди хочеш. Без коней. Та ще й як iдеш! Нiякий кiнь не наздожене.
– Це з гори, мабуть? – поспитав несмiло князь.
– І пiд гору. Куди хочеш, туди й iдеш.
– А може, вiн усе-таки бреше? – не так упевнено, але все ж долив ополоник дьогтю у дiжку Вiчиного трiумфу боярин.
– Хто бреше? Я? – обурився Вiка. – Ви що, дядю?
– Облиш, облиш, Онисиме, – докинув i князь. – Вiдчуваю – правду мовить отрок. Хiба можна таке вигадати? Словечка оцi… iх не вигадаеш, це знати треба. Правда?.. Тебе як звуть?
– Вiка.
– Правда, Вiко?
– Ха! Ще б пак! – погодився хлопець. – А от iще – телефон! Знiмаеш трубку, i чути, що говорять на тому кiнцi мiста.
– На тому кiнцi… – так i сiв князь на вчасно пiдставлене Онисимом крiсло.
– Навiть до Киева можна подзвонити, до Львова, – розпалювався Вiка.
– Це ж який дзвiн треба! – сплеснув руками князь.
– Та не дзвiн, – одмахнувся Вiка. – А телефон. Та хiба це все! – розохотився ще дужче. – От, скажiмо, телевiзор! Чули? Я так i думав. А парове опалення – без дров у хатi тепло? А лiфт? Холодильник? Кавомолка? Кiно! А консерви знаете? А я знаю. А поiзд? Ту-у… Чик-чик-чик… А трактор? Екскаватор! Інкубатор! Хух! – Вiка аж засапався. – Касетник знаю, жувачку, кiндер-сюрприз та iншi многii премудростi, – закiнчив несподiвано для самого себе.
– Ех ма! – вхопився за голову князь. – Менi таке й не снилося. Багато незрозумiлого в твоiх словах, але вiрю тобi. Невже все це знаеш? – дивився з повагою на хлопця.
– Аякже! Самi ж бачите.
І навiть Онисим не знайшов, що сказати. Стояв тiльки й клiпав очима.
– Всi чули? – запитав князь у когось за Вiчиною спиною, i хлопчина озирнувся.
Вiн так захопився власною розповiддю, що й незчувсь, як до зали набилося повно люду. Бояри з посохами у високих хутряних шапках, воiни з мечами, мабуть, князева охорона, мiсцева знать, челядь з усього терема – стояли уперемiш i мовчки дивилися на Вiку. Цiкавiсть i захват читались у iхнiх очах.
– Княжич тут? – запитав князь.
– Тут, – пробився наперед хлопець трохи старший од Вiки, iз чималою книгою пiд пахвою.
– Добре, – кивнув князь. – Учись, чадо. Бач, що наука дае. А ти грамоти нiяк не подужаеш. Учитель на тебе скаржиться. Подивися, з кого слiд приклад брати. З отрока премудрого.
Вiка мимохiть розплився у посмiшцi. Таких приемних слiв йому ще нiколи не говорили.
– Де ж ти взявся такий? – захоплено звернувся князь до Вiки. – Скiльки ти книжок перечитав?
– Ого! – вiдказав гордо Вiка. – Хiба ж я iх лiчив! Я он лише за це лiто прочитав книжок iз п’ять i одну брошуру: «Що слiд знати про сказ».
На князя це останне повiдомлення справило чогось найбiльше враження.
– Рiдний ти мiй! – у щасливiй нестямi пiдбiг вiн до Вiки. – Вiко! Вiкусику! Учись! Учись, гультяю! – дав вiн запотиличника синовi. – Будеш, аки отрок, прерозумним.
Княжич сердито зиркнув на Вiку i протягнув:
– Я ж стараюсь, батечку.
– Стараюсь! А пергамент з лiчби хто третього дня спаскудив? Хто ляпку на книгу поставив? Хто завдання з грецькоi на тому тижнi не виконав? Це тобi не старi часи, коли без науки обходились! Вiкусику! – знов повернувся до гостя. – А ти надовго до нас? Лишайся назавжди. Будеш пестуном княжичевим, вихователем, значить. Га? Вчити-меш його розуму, премудростi своiй. Житимеш у моему теремi, хороми тобi вiдведу. А не хочеш – окремий терем для тебе збудую, челядi дам. Що забажаеш – усе твое буде.
– Та нi, князю, дякую, – одказав хлопець. – Менi додому треба, на понедiлок уроки… Знаете, – вчасно схаменувся, – я в себе теж учу людей всяких. Шкода iх – аж плакати хочеться. Приходять, повчи нас, кажуть, Вiко, а то зовсiм пропадемо. Б’ешся з ними, б’ешся, а толку нiякого. Один скульптури лiпить, другий оповiдання пише – весь клас такий. Я iм говорю: «Вам би тiльки волiв поганяти, а не в науку лiзти», – та де там! Ходять, просять… От i доводиться. Бо де ж вони ще такого, як я, вiзьмуть?
