скачать книгу бесплатно
З усiх слiв князь зрозумiв лише, що у Вiки безлiч дурних учнiв, i знову взявся за свое:
– Ну от бачиш, багато бевзiв усяких. А тут один лише синочок. Єдиненький у мене. Миню, Миню, – покликав. – Ходи-но сюди. А ви йдiть собi, – звернувся до натовпу. – Хто може лишитися, той сам знае.
– Що, тату? – пiдiйшов княжич.
– Ось, хочеш розуму набиратись у вчителя премудрого?
– Хочу, – зiтхнув княжич, i в очах його Вiка прочитав дуже нехороше до себе ставлення.
– Хоче, хоче, – заговорив князь до Вiки. – І тобi ж краще. Замiсть багатьох учитимеш одного. А вiн же в мене не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так – я його й не чiпав би. Грамоту осягнув. От диви. Це що таке? – запитав у Минi i, не чекаючи вiдповiдi, витягнув у нього з-пiд пахви здоровенну книгу й розкрив навмання. – Читай, щоб учитель чув.
Вiка спогорда поглянув через княжичеве плече на списану сторiнку (що-що, а читати вiн таки вмiе), i очi в нього полiзли рогом. Знайомi букви у тiй книзi стояли вперемiш iз якимись нiколи не баченими, химерними, i все те складало ще менш зрозумiлi слова. «Це ж по-ста-роруськи написано!» – здогадався вiн i хутенько закрив книгу.
– Не треба, не треба, – сказав. – Хай-но iншим разом.
– А то по-грецьки тобi втне, га? – запитав князь. – Може, – додав гордо.
– Не зараз, не зараз, – нервово смикнувся Вiка. – Іншим разом.
– А може, з iсторii щось розповiсть? Про Олега чи Володимира. Хай про походи Святослава розкаже. Усе знае, мов по-писаному. А то ще…
– Потiм! Потiм! – не дуже ввiчливо урвав його мову Вiка.
– «Слово о полку Ігоревiм» напам’ять прочитае, «Повiсть временних лiт», – не здавався князь. – А ти його перевiр. Та виправ, коли що не так. Ти ж бо в нас найму-дрiший. Ану, Миню! – пiдохотив сина.
Той же, щоб не накликати батькового гнiву, швиденько й завчено почав:
– «Словенам, живущим крещеним i князем iх, Ростислав, i Святополк, i Коцель послаша ко царю Мiхаiлу, глаголюще: Земля наша крещена, i несть у нас учителя iже би наказав i поучав нас…»
