Сестри крові

Тут вони вислухали вибачення підчашого, а відтак почалася нарада. Військо хотіло мати головного командира, всі бачили гетьманом лише Вишневецького, а тому просили його ледь не хором узяти на себе командування обороною Львова. Тут князь знову згадав про відсутність грошей на оборону. Несподівано з’явилася міщанка Катерина Слоньовська, яка принесла срібло від сестер кармелітанок і власні коштовності, поклала те все перед Вишневецьким і з плачем заклинала його Господом і всіма святими, аби став на чолі війська й рятував Вітчизну. Військова рада від зворушення заніміла, запанувала тиша, а голос міщанки злітав понад головами все виразніше. Коли вона замовкла, три тисячі вуст повторило її заклик. Нарешті князь погодився за умови, що будуть зібрані кошти на військо, а підчаший складе свою реґіментарську владу. Тут уже надженджурився підчаший:

– Хочете, щоб я відрікся посади, яку мені надав король? Відрікся на домагання купки людей?

Він аж трясся від обурення, почервонів, а голос його тремтів, аж став заникуватися, але тут зірвалася така буря гніву проти нього, сипонули такі звинувачення з усіх боків, що врешті він скорився і обіцяв, що складе свої повноваження та відішле грамоту примасові. Але ж раптом усі усвідомили, що новий гетьман може не знайти підтримки короля і сейму, тому всі разом із Вишневецьким почали тепер просити його, щоб підчаший того не робив. І так ото було знайдено соломонове рішення, що на чолі війська будуть Остророг і Вишневецький.

Під час цих нарад трапилася доволі дика подія. Між зібраними в костелі помічено було одного русина з передмістя, він стояв собі збоку й щось нотував у книжечку. Хтось вирішив, що то шпигун. Кілька вояків, які під Пилявцями й шаблі не добули, вивели чоловіка на подвір’я і без допиту й суду мужньо зарубали. Після цієї перемоги над ворогом лицарське коло подалося на замок увінчати день бенкетом. Але паніка й плітки про потаємні зносини львівських русинів з козаками не вщухали, а поширювалися й далі. 2 жовтня козаки пана Сенявського упіймали гологірського міщанина й припровадили до Львова, бо він буцімто йшов до Хмельницького з листом від тамтешніх міщан, які закликали гетьмана негайно прийти на допомогу проти польської тиранії, обіцяючи забезпечити військо всім необхідним. Каспера покликали піддати нещасного тортурам. Лукаш пробував втрутитися, бо ці звинувачення виглядали смішно. Жменька міщан маленького містечка обіцяла забезпечити велику армію? І яким чином цей лист міг пришвидшити рух козацького війська, яке й так ішло в цьому напрямку? Та, висловивши все це, відразу ж і пошкодував, бачачи, як пучнявіє обличчя бурґомістра Ґрозваєра, – тут, що не говори, а він зробить навпаки. Так і вийшло. Бідолаху піддали таким тортурам, що він з усім швидко погодився, а потім стратили.

А 4 жовтня об’явилася істерична білоголова, яку начебто послав Кривоніс з одним козаком шпигувати, вдаючи подружжя, аж під самий Краків. Однак вона покинула козака, здалася на милість райців і розкаялася. З усього було видно, що це божевільна, бо плуталася, оповідаючи про їхню мандрівку, не могла назвати достеменного місця, де розлучилася з козаком. Лукашеві вдалося її вирвати з цупких лабет правосуддя з огляду на стать. Її помилували, що було, на думку Кушевича, «не дуже добре й не дуже слушно. Спіймали й іншу, чоловік якої утік до Хмельницького, й віддали на тортури. Нема ніяких сумнівів, що між прихильниками грецької віри не знайдеться вірних і відданих мужів, від них, напевно, йде наша згуба».

Манія шпигунства прокотилася містом. Католики спідлоба зиркали на православних, православні остерігалися католиків, євреї – і тих, і тих, слушно чекаючи підступу й зради. Разом зі страхом і панікою ширилися неймовірні байки, обростаючи новими вигадками й втягуючи в їхнє розповсюдження все більше народу. Фантазійні чутки про підступних русинів небавом перескочили, наче блохи, на євреїв, і ось уже арештовано трьох чоловіків, які начебто влаштували ритуальне вбивство. Арештовано їх було за доносом одного-єдиного боголюбного міщанина, який вказав на цих євреїв як на убивць невинного християнина. Справа була доволі заплутана, бо трупа не знайдено, цілком можливо, що той, кого буцім убили, втік разом з іншими львів’янами з міста, однак євреїв узяли на тортури, і за недовгий час вони в усьому призналися. Єдине, що затаїли, – місце поховання трупа. Коли кат повів їх до місця страти, їхні руки облили смолою, обмотали конопляними мотузками та підпалили, вони йшли до помосту, корчачись від болю, а довкола вирувала обурена юрба, вимагаючи негайної смерті, і не заспокоїлася, допоки полум’я не охопило тіла жертв і не проковтнуло їх. Але й потім юрба не розійшлася, а дочекалася, коли вогонь погасне, і тільки смердючий дим буде ще висіти в повітрі, а тоді кинулася збирати в хустинки попіл спалених «убивць», щоб посипати ним двері й вікна й таким робом убезпечити себе від нашестя упирів та демонів.

Чутки про чарівниць, які допомагають Хмельницькому, не викликали ні в кого сумніву, та це, зрештою, підтверджували спіймані козацькі вивідачі, а що один із них признався, нібито гетьманські чарівниці мали проникнути й до Львова, то влада кинулася гарячково шукати їх і небавом знайшла молодицю, яка прибилася до міста зі Збаража. То була звичайна втікачка, але на свою біду впала комусь у підозріле око, її схопили й допитали так успішно, що призналася вона раніше, ніж припекли її тіло розпеченими кліщами. І знову місто мало неабияке видовище, жінку вивели на поміст і здерли з неї сукню та сорочку, вона стояла прив’язана до стовпа зовсім гола, вітер розвівав її волосся, а малі львів’яни мали змогу вивчати анатомію жіночого тіла. Каспер не квапився запалювати стос, мовби даючи змогу намилуватися всім жіночою вродою, а насправді чекаючи, що, можливо, хтось схаменеться і помилує бідолашну, жінка кричала, благала, клялася всіма святими, що не займалася чаруванням і не бачилася з козаками, але збіговисько їй не вірило, бо збіговисько в таких випадках ніколи нікому не вірить, і коли вже всі намилувалися досхочу голим тілом, стали волати: «Пали! Пали! Пали!»

Самійло Кушевич старанно нотував: «Вже в нас показуються конспірації: вже багато гультяйства по ночах наїздить і від’їздить; вже відбуваються ріжні збори то по церквах, то по закутинах і долинах передміських: вже нам русь виповідає послух!»

А потім прокотилася містом ще одна геть фантазійна історія, як Хмельницький, маючи обмаль зброї, шабель, куль та пороху, написав листа до львівського міщанина русина Ґеорга, чоловіка багатого, власника кількох кам’яниць, просячи його, щоби накупив для війська зброї. Гроші гетьман послав сховані у пшоні. Та заки «руські хури» доїхали до Львова, поляки перехопили лист, переписали, запечатали знову й відіслали Ґеоргу. Відтак прибули до нього вози з пшоном і грішми, а він відразу розіслав своїх людей з возами до Кракова й інших міст за закупом зброї, а ті, накупивши всього, що треба, рушили в зворотню дорогу, та, коли минали Львів, їх перепинили й все відібрали. Ґеорга викликали до Ратуші, і хоч він усе заперечував, доводячи, що товар призначений для польського війська, ув’язнили, а вдома зробили трус і знайшли двісті тисяч золотих від Хмельницького та велику силу всякої зброї.

Лукаш слухав цю історію з немалим подивом, бо добре знав, кого останнім часом було ув’язнено, – серед них жодного Ґеорга не було. Усі ці безглузді чутки спричинили й у середовищі русинів стурбованість та нервовий настрій, вони справді сходилися і радилися, що їм чинити. А тим часом, коли почали складати пожертви на оборону Львова, то русини не ховалися і теж зносили гроші та коштовності. Хоча виявилося чимало хитрих міщан, які не бажали ділитися і потаймиру вивозили свої скарби за межі міста, або закопували десь у лісі. Підозра про такі сховки викликала атаки комісарів на будинки багатіїв, вони вибивали двері, витягали скрині, кликали слюсаря, щоб привселюдно їх відчиняв, і забирали частину того, що було сховано, а натомість залишали розписку, яку колись влада Речі Посполитої мала викупити. Не менш хитрими виявилися отці єзуїти, які встигли ще заздалегідь вивезти зі Львова свій церковний скарб. Довідавшись про це, комісари примусили ректора зажадати повернення возів зі скарбом, по який вислано було загін німецьких драгунів. Але єзуїтам пофортунило, бо драгуни далеко не заїхали, зустрівши татар, і повернулися назад.

Врешті-решт було зібрано в готівці й коштовностях величезну на ті часи суму – близько півтора мільйона золотих, цього мало вистачити для оборони міста. Але все було не так просто – на заклики рятувати від загибелі рідний край вояки відповідали, що спочатку мусять отримати все, що загарбано було в них під Пилявцями. Це, щоправда, не вкладалося в здоровий глузд, бо вони самі ж те добро покинули на грабунок. Але й цього не досить, бо вони зажадали ще й підвищення платні, хоча було багато таких, що навіть грошей не хотіли, а просто кидали Львів та втікали до Польщі. Ледве-ледве вдалося реґіментарям затягнути 4 378 вояків, хоча всіх утікачів з-під Пилявців перейшло через Львів до вісімнадцяти тисяч. Важко було повірити, що деморалізація війська сягнула аж таких катастрофічних розмірів, а авторитет Вишневецького зійшов нанівець.

Окремі загони татар і козаків то там, то тут уже вигулькували на підступах до Львова. 4 жовтня військовий роз’їзд Корнякта помітив татар недалеко Миклашева, однак цю вістку тримали в секреті від міщан. Наступного дня вдалося упіймати татарина й привести в тортурню до Каспера. На службі в ката було двоє татар, і за їхньої допомоги полоненого допитали та довідалися, що татари справді вже близько. І хоча козаків і татар сподівалися віддавна, але щойно тепер охопив страх самих реґіментарів і комісарів з думкою негайно тікати.

У той час, як львів’яни готові були збройно боронити місто, шляхта мала іншу думку, вважаючи, що треба військо зі Львова забрати, а боронити його малими силами, бо те військо придасться для пізніших битв. Ця думка врешті перемогла. Вишневецький дав наказ війську готуватися до походу й того самого дня пополудні, навіть не прихопивши харчів, поспішно покинув місто, та не лише з військом, а й з усіма зібраними грошима. Князь нічого нікому не пояснив, а ніхто нічого поганого й не подумав, бо військо не раз виїжджало за мури вправлятися, та цього разу воно рушило до Замостя, а що на північ від Львова були вже татари, Вишневецький попрямував через Янів. Однак і там у янівських лісах дійшло до битви з татарами.

Розділ 5

Юліана: Ґданськ. Гертруда. Королева Христина

Вересень 1648 року

Так у битвах та атаках проминули весна й літо. Моя доля з корсарської здобичі становила таку поважну суму, що я могла б собі чимало чого придбати. Марко був на диво фортунним капітаном, ще жодного разу доля його не підвела, корсари його любили й слухали, але вісті з України відверто його зворохобили, душа рвалася додому й водночас двоїлася, бо походження він був шляхетського, а командував козаками. Правда, у тій війні все перемішалося. Одні українці були в козацькому війську, інші – в коронному драгунами та гусарами, а шляхта була по обидва боки. З тих чуток, які доходили до нас, то була велика братовбивча війна.

Козаки на «Стрибозі» теж довідалися про козацькі перемоги й збиралися купками та перешіптувалися, радячись, як би то на батьківщину податися. Поляки й собі з литвинами дебатували. Аж врешті на початку вересня 1648 року, коли ми були біля берегів Бретані, корсари попрохали Марка скликати раду. Одні рвалися на поміч козакам, інші – в лави коронного війська, а всі разом – додому. Маркові й самому, вочевидь, забаглося перепочити по безконечних блуканнях морями та океанами, і він погодився. «Стрибог» поплив знову до Ґданська, де корсари вирішили покласти спільну частину грошей до банку, щоб коли-небудь знову спорядити корабель, а я поклалася на волю Господа, все ще вагаючись, чи варто мені потикатися до Львова. Марко переконував мене плисти з ними, і я змушена була розповісти йому свою історію, як помстилася за загибель і зґвалтування сестри. Тепер там мене може чекати лише страта. Ми розпрощалися не без смутку.

Я теж поклала частину грошей до банку в Гданську, а на питання, хто міг би ще зголоситися по них у випадку… у випадку… тут банкір зам’явся, але я здогадалася, що він має на увазі, і, не довго думаючи, назвала Лукаша Гулевича та Мартина Айрера – хтозна, під яким він іменем далі житиме. Покинувши банк, я попленталася куди очі бачать, уникаючи скупчення людей, хоча гамір, що линув від рибного базару, й запах оселедців не відпускали мене. Я йшла навмання, але якщо бачила у вуличці вози і ятки, чула галас, то оминала і йшла далі, туди, де не було багато людей, а життя буяло на балконах і ґанках у вигляді розвішаних килимів чи лахів, котиків у вікнах і сухеньких зморщених облич літніх людей, аж поки не опинилася на вуличці добре знайомій, тій, де колись побачила самотню панну, яка запрошувала мене до себе. Колишній будинок, що нічим особливим не вирізнявся, перетворився на кам’яницю з трикутними фронтонами, прикрашеними з боків різьбленими квітами, гірляндами, вежами, шпилями й статуями, з кованими залізними ґратами й балюстрадами, що оточували терасу зі столом і лавами, де господарі, мабуть, любили відпочити ввечері за келихом. Я з цікавістю зиркнула убік подвір’я. Там не було нікого. Я постояла хвильку й рушила далі, коли почула, що мене покликали. З вікна визирала та сама панна з великими красивими очима, з пристрасними вустами й буйним хвилястим волоссям попелястої барви.

– О, я вас знаю, – махала вона рукою, – ви навіть не уявляєте, як я вам вдячна.

– За що? – здивувалася я.

– А от зайдіть на хвильку… зайдіть… це не те, що ви думаєте…

Вона вийшла з кам’яниці, взяла мене за руку, запровадила до вітальні й ледь не силоміць посадила на канапу та гукнула служниці, щоб принесла глінтвейну. Я була настільки здивована, що й не опиралася.

– Ви ж, либонь, замерзли… – пояснила вона, підкидаючи до коминка дрова.

Я роззиралася по вітальні, обшитій деревом і з вітражами на вікнах. На столі стояли дві великі порцелянові вази з квітами, на кроснах спочивало гаптування, видно, господиня щойно від нього відірвалася. Я почувалася ніяково, але й господиня, вочевидь, губилася в думках і саме намагалася їх зібрати докупи, коли я її випередила:

– За що ви мені можете бути вдячною, коли ми перекинулися тільки кількома словами?

– А власне! Власне! – пожвавилася вона, наче чекаючи саме на це запитання. – Чи пригадуєте, що ви мені тоді сказали? Я пам’ятаю дослівно: «У вас в очах надто багато смутку. Як і в моїх. Обидва наших смутки, з’єднавшись, не принесуть нам утіхи». Цими словами ви перевернули мою душу.

Служниця подала порцелянові келихи й налила паруючого вина з гвоздиками, цитриною і цинамоном. Я надпила, далі не розуміючи, чого від мене хочуть, а жінка, яка назвалася Гертрудою, продовжила:

– Я мушу вам сказати, що два місяці перед тим, як ми з вами побачилися вперше, я овдовіла. Чоловік мене залишив з боргами. Прожили ми з ним зовсім мало, що й дітей не встигли завести, а ті три кораблі, які він винаймав для своїх торгових справ, пропали, захоплені піратами. Його серце цього не витримало. Я була в розпачі. Я хотіла піти за ним услід. Я годинами сиділа й дивилася в одну точку й зважувала свою долю. Врешті вирішила: все, що в мене є, – моя врода. Чому я не можу її продати? Це було саме того дня, коли я так несміливо запрошувала вас до себе в сад. Ви відмовили. І це мене зламало… точніше не зламало, а підвело з колін… я схаменулася… що я шукаю? Смуток, помножений на смуток? Я ж бо не зможу грати радісну й щасливу з кимось, кого не знаю, з кимось чужим. Перед тим я цього просто собі не уявляла, як самогубці не уявляють наслідків самогубства. Все робиться під впливом афекту. А тут раптом схаменулася і заціпеніла. Перед тим я сиділа в хаті, як у клітці. А після того, як почула ваші слова, покинула хату. Я почала з’являтися в людних місцях, на балах, на розмаїтих прийняттях, і нарешті зустріла там людину, яка вирішила всі мої проблеми. Я знову заміжня. Мій чоловік – успішний купець, він допоміг мені виграти всі суди щодо боргів мого колишнього чоловіка. Я знову живу. Живу! Розумієте? А тоді, коли ви бачили мене востаннє, я вмирала. Це моє тіло розмовляло з вами, а не моя душа. І ось тому я вам вдячна. Треба щось міняти в своєму житті, щось завше міняти, не заглиблюватися у свій смуток, не чипіти в ньому й не носити його з собою, як хрест. Ось що я зрозуміла.

Щось у цьому було. Я замислилася. Авжеж я теж не повинна нидіти в своєму смутку.

– А тепер розкажіть про себе, – не вгавала Гертруда. – Що робите в Ґданську? Ви морець? Як вас звати?

Вона була збуджена й багатослівна, її вродливе обличчя більше не випромінювало смутку, вона була сповнена енергії і бажання довідатися якомога більше про людину, яку бачила лише раз, але яку не могла забути. При кожному русі на вухах її подзвонювали довгі з рубінами ковтки, на шиї зблискували перлові коралі, персні оздоблювали всі пальці, окрім великого й мізинця. Я в перші хвилини відчувала нестримне бажання піти геть, але вино розморювало, хотілося затишку. Зараз я її з задоволенням слухала.

– Ні, я подорожую, – промовила я і раптом подумала, що ця жінка може стати мені у пригоді. Якщо я намірилася вертати до Львова… якщо справді намірилася… то ж не повернуся уже в образі чоловіка… Зате… зате можу повернутися в образі жінки. Чому ж ні? Як близнючка месника-втікача. Хіба хтось матиме до неї претензії? Я могла свого брата й не бачити й не чути. Я поглянула на господиню і несподівано для неї заговорила своїм природним голосом: – Мушу вам признатися, що я не чоловік, а жінка. З певних причин я змушена була прикидатися чоловіком. Одна з них – щоб мати змогу навчатися в Падуанському університеті. Але зараз ці причини відпали. Я хочу знову бути жінкою. – Я говорила швидко, не затинаючись, щоб не сполохати чимось Гертруду, а та слухала, ошелешено роззявивши рота й сплівши пальці біля грудей. – Я щойно подумала: ви мені можете стати в пригоді. Мене чекає повернення додому, до Лємберґа, і я б хотіла повернутися туди жінкою. Але в мене нема жіночого вбрання.

– О, – втішилася Гертруда, – це так несподівано! Господи! То ось чому ви відмовилися завітати до мене?.. Авжеж! Ось вона – справжня причина! Але все вийшло на добре, і я вам однаково вдячна. І залюбки підберу щось зі свого гардеробу.

– О, ні-ні, ви не так мене зрозуміли. Я б хотіла купити собі вбрання, але з вашою допомогою, бо я геть не тямлю в теперішній моді.

– Мій чоловік якраз торгує розмаїтим вбранням. Ми зараз підемо з вами до його крамниці й обов’язково щось вам підберемо. Але… щоб не забивати йому голову всіма цими перевтіленнями, я вам дам білизну й сукню, які за його пам’яті жодного разу не вдягала. Не тому, що вони мені не подобаються, а через те, що я трішки розповніла.

Гертруда зникла, а за хвилю принесла сорочку, дві спідниці та рожеву сукню з адамашку15 в тоненькі смужки. Потім глянула на мої ноги:

– У вас делікатніша ніжка, ніж у мене. Але не біда… десь у мене є моє дівчаче взуття… мусить бути…

Вона знову зникла, а я почала роздягатися. Та коли, роздягнувшись, узяла в руки чисту перкальову сорочку, спинилася, згадавши, що вже тиждень не купалася, як належиться. Так і стояла посеред покою, коли вбігла господиня з мештиками16.

– Яка у вас чудова фігура! Ви просто чинили злочин, ховаючи це все в тих чоловічих лахах. А чого ви завмерли?

– Чи не могла б я спершу помитися? Я була кілька днів у дорозі.

– Ах, нема нічого простішого. Зараз усе буде. Гаряча вода в шаплику постійно на плиті. Скажу служниці, щоб підготувала купіль. Ходіть за мною.

Із сорочкою в руках я подалася за нею до покою, що правив за мийню. Посеред покою стояла різьблена античними візерунками мідна балія. Служниця влила до неї два відра окропу й ще чотири відра зимної води, попробувала рукою і кивнула. Гертруда й сама спробувала воду рукою і сказала:

– Ну, ось прошу. Ще вам віллю настою з трав. А служниця розітре вам спину.

Я й не опиралася, коли, опинившись у балії, віддала себе на поталу спритним рукам служниці, котра стала натирати мене намиленим квачем геть по всьому тілу спочатку навстоячки, потім посадила в балію і звеліла задирати по черзі одну ногу за другою, аби теж вишурувати. Я після цієї процедури чулася так, що могла б умить заснути, але ця милість мені дарована не була. Служниця витерла мене насухо рушниками і помогла вдягнутися. Моя невправність у поводженні з жіночим вбранням викликала в господині щирий, але теплий сміх, я теж не могла стриматися, бо й мене саму веселили всі придабашки з різними частинами одягу. Спочатку я вдягнула одну спідничку й другу, поверх них лляну сорочку, а відтак сукню і корсет, оздоблений дрібними кольоровими камінчиками. Гертруда шнурували корсет разом зі служницею, без їхньої допомоги мені не вдалося б також вбрати тоненькі шовкові панчохи, в які я намагалася запхати ноги, не скрутивши панчіх рулькою. Мештики виявилися якраз упору.

Після цього Гертруда потягнула мене до спальні, де було дзеркало, аби я помилувалася собою. Я дивилася на своє відображення з неабияким здивуванням. Я сама себе ледве упізнала, то що казати про тих, хто побачить мене у Львові. Вигляд спальні мене теж захопив. Велику її частину займало широке ліжко під балдахином, накрите білим кашеміром з барвистими китицями, в узголів’ї височіли білі гаптовані подушки, балдахин був обтягнутий червоною матерією, а по ній густими складками спадав додолу індійський муслін. Вісім канделябрів з позолоченого срібла, прикріплені до стін, готові були за будь-якої хвилі спалахнути й осяяти це кубельце любові, яке за дня приймало світло лише з вікон. Я ще не бачила такої розкоші й не могла відвести очей ні від цього ложа, ні від штудерно17 інкрустованих меблів, ні від квітчастого килима, що м’яко стелився під ногами, ні від переливчастого адамашку, що ним були оббиті стіни, і колір якого мінявся залежно від кута зору. А ще там було багато вишивок і гаптувань, якими прикрашені були крісла, комоди, підставки для вазонів. Я несподівано відчула в собі оцю давно притлумлену жіночу примху – потяг до затишку, до всього, що красиве й манить око. Якось раніше я над цим не замислювалася, відколи увійшла в роль парубка.

Гертруда з задоволенням стежила за моїм подивом і не квапила. Я запитала, хто оце все вишив та вигаптував, а вона не без гордості похвалилася, що дуже любить вишивати й часто навіть оздоблює золотими нитками тканини й сукні, які продає її чоловік. Коли ми повернулися до вітальні, мене чекали тепла делія18, оздоблена златоглавом, і ще одне здивування, коли виявилося, що вдягають її наопашки, і руки в рукави не засовують, бо вони повинні метлятися вільно.

– Ну, ось, – сказала господиня, – ви тепер жінка. І яке ваше ім’я?

– Юліана.

– Чудово. Так і залишайтеся Юліаною.

Незабаром у торгових рядах ґданського ринку з’явилися дві панни в гарненьких капелюшках з кольоровими пір’ячками й стрічками. Обидві зупинилися біля крамниці Клауса Штольца, уважно оглянули вітрину, а затим увійшли досередини. За лядою присадкуватий чоловік середнього віку вправно відмірював ліктем сувій блавату. Побачивши гостей, радісно вигукнув:

– О, Труді! Яким вітром? Ти хіба не збиралася увесь день займатися гаптуванням?

– Так, дорогий Клаусе, але уяви собі, до мене завітала моя давня подруга панна Юліана. Вона потребує розширити свій гардероб. Йдеться про геть усе. І май на увазі, що панна, бажаючи навчатися медицини в університеті, увесь час носила чоловіче вбрання, а отже, світських манер і моди не пізнала. Тому, будь ласка, якомога детальніше втаємнич її в усі приваби свого краму.

Клаус прискалив зацікавлено око, оцінюючи невідомку з ніг до голови, підкрутив вуса й почав:

– Якраз саме сьогодні, ясна панно, мені достачили чимало свіжого товару. Дивовижні, щоправда, морці з косичками на голові.

Еге ж, та то наші козаки! Як же я раніше не дошолопала, що можна було й собі щось вибрати з жіночого вбрання! Але ні-ні, я відмахувалася від нього, як від вогню, щоб не дай Боже хтось не здогадався, хто я насправді. А тепер ось воно тут.

– Ось маєте сорочки з тоненького кельнського лляного полотна з фламандським мереживом, – прицмокував крамар. – Ось сукні з матовими узорами на лискучому тлі, ось із альтембасу – це коштовна тканина з випуклими узорами, перетикана золотими нитками, рід оксамитного брокасу. Оце з блавату – теж цінна шовкова тканина, найчастіше блакитна, хоча є у нас блават, комбінований з лямою. Ляма – шовкова тканина, виткана золотими нитками. Я б радив адамашок, комбінований зі златоглавом, – себто тканиною з золотих ниток і фламандським мереживом. Щось таке, як є на вас, тільки ваша сукня уже вийшла з моди. Смужки зараз у моді ширші й декольте більше. Корсет підійде ось цей – гаптований опуклими трояндами з делікатними зеленими литочками. Що на це скажете?