Сестри крові

– Не думав я, що ти такий відчайдух. Але вдруге, якщо не будеш мене слухати, заробиш двадцять дубців по голій сраці. Чув? – Я кивнула. – От і добре. А тепер вертайся назад та берися за поранених. А то бачу, що й тебе різанули. Не сильно?

– Ні. Заживе.

Я повернулася на «Стрибога» і забандажувала руку, а корсари заходилися переносити на корабель здобич – різні золоті вироби та коштовності, барвисті тканини, безліч різного вбрання й заморські овочі. Важко поранених виявилося лише двоє – одному куля потрапила в груди, другий мав розсічений живіт, який він підтримував обома руками, щоб не вивалювалися тельбухи. Я не знала, за кого братися, але, обстеживши їх, побачила, що з животом проблем не буде – його можна зашити, а от кулю добути буде не просто. Я звеліла принести рому й змусила корсара випити добрих півпляшки. Відтак вставила йому в зуби добрячий шматок твердої смоли й заходилася добувати кулю. Поранений хрипів, але кричати не міг, бо зуби застрягли в смолі, інші корсари тримали його за руки й ноги. Заки я витягла ту кляту кулю – маленьку, кругленьку, завбільшки з горошину, – він втратив свідомість. Далі я віддала його на поталу народній козацькій медицині: йому насипали на рану пороху й підпалили, порох спалахнув, розносячи їдкий запах смаленого м’яса, поранений отямився, йому витягли з рота смолу, і він голосно закричав.

Коли ж я оглянула другого пораненого, то побачила, що рана до кишок не сягнула, їх взагалі не було видно. Цьому теж влили півпляшки рому, дали шмат смоли в зуби, а я рану промила й зашила. Та на цьому клопіт не закінчився, бо відтак прийшла черга на інші рани – на головах, руках, плечах, ногах… Добре, що серед козаків виявився свій знахар, який мені помагав, бо я б і до ночі не дала ради. Капітан час від часу, минаючи, зиркав на мою працю і підбадьорливо кивав головою. За той час ми вже відплили далеченько від ґалеону, забравши з нього все цінне. Корсари під капітанським оком ділили здобич, але, на диво, не сварилися. Видно, Марко вже їх добре вимуштрував.

Закінчила я з пораненими, аж коли звечоріло. Зоряні сутінки лягли на океан. Я впала на крісло-гойдалку, яку корсари забрали з ґалеону й на якій, можливо, вигойдувався їхній капітан. Мені дбайливо піднесли пляшку порто, печену рибу й заморські овочі на вечерю, я їла, запиваючи з горлянки малими ковтками, та милувалася мерехтливими зорями на поверхні спокійної темної води. Несподівано біля мене на звоях линв вмостився Марко й теж з пляшкою. Він неспішно запалив свою люльку, смачно заковтнув дим і промовив, але так, аби чула тільки я:

– Я бачив, як ти метляєш своєю шпагою, і не міг надивуватися, звідки така вправність. То ти, заки вчився ото в Падуї, ще й на шермерку13 учащав?

– Звісно. Без цього ніяк, – підтвердила я. – Мені трапився добрий вчитель.

– Аж так добрий, що навчив тебе цілити просто між зуби?

– А що? Вам цей дриґ не до шмиги?

– Та чого… дриґ як дриґ… але є ж інші місця, які можна проштрикнути.

– Є, але від пробивання грудей чи живота менше пуття, бо суперник ще має сили боронитися. А тут він одним махом на небесах.

Він похитав головою.

– А все ж я тебе не можу розгадати. Надто ти молодий, щоб і медицину вивчити, і шермерки навчитися та ще й під Дюнкерком побувати. Тобі ж на вигляд либонь не більше двадцяти?

«Двадцять сім», – хотілося мені його поправити, але, що не мала я під носом засіяно, то змовчала. Тільки й того:

– У нашому роду всі такі. Молодо виглядають, але й молодо зі світу йдуть.

Навіщо я це сказала? Просто щоб відволікти його? Він здивовано подивився на мене.

– Таке враження, що ти несеш у собі рокову печать.

Щось закам’яніле й не відкрите для людей.

– А люди не вартують, щоб їм відкриватися. Хтось один-другий-третій так, але не юрба. Щодо моєї молодості… то битва під Цецорою, коли вас полонили, відбулася у 1620 році. Ви були геть юнаком. Чому ж дивуєтеся мені?

– Якби я був таким вправним, як ти, не потрапив би до ясиру. А потім я вирішив краще згинути, як роками бути невільником.

– Як виглядала ваша каторга?

– Наша галера мала завдовжки п’ятдесят і завширшки сім метрів. Веслярі сиділи у два ряди вздовж облавків по п’ятеро-шестеро за кожним веслом, так, що всього їх бувало до трьохсот. Турецьких морців разом з охоронцями бувало від ста до півтори сотні. Невільники були прикуті залізними ланцюгами до лав, і під удари тулумбасу ритмічно піднімали й опускали весла. Швидкість галери була слабенька, не переважала восьми-дев’яти миль, але й таку швидкість веслярі могли витримати ледве годину, а від сили дві, хоч і як би їх періщили канчуками. У кожного галерника на шиї висіла дерев’яна грушка, яку він повинен вкладати до рота, якщо галера вступала в бій, щоб не скрикнути, коли його поранять, бо це могло б збити з ритму інших гребців. Коли галера тонула, веслярі гинули разом з нею. Годували нас гірше собак, а для підтримки сил давали шматки хліба, намоченого в вині. Коли ж хто знесилювався, його нещадно лупцювали, а часом і на смерть забивали й викидали в море. Я бачив, як люди вмирали за тими веслами, як втрачали людську подобу й перетворювалися на звірів, які мріяли лише, щоб напитися води й з’їсти жменю каші чи бобів. Я не хотів бути таким. Я відразу почав думати про втечу: ось минає моя молодість на цій задрипаній галері… а далі що? Я постановив собі вибитися з веслярів на поверхню.

– Яким чином?

– Я навчався в братській школі й володів латиною та грекою. Турки попри те, що воювали, вели торгівлю з воюючими країнами. Це ніколи не припинялося. Де ще можна заробити так добре, як не на війні? Отже, вони потребували драгомана з італійської та грецької, і тут я їм знадобився. Але я ще й умів креслити мапи та визначати місцезнаходження корабля за зірками, бо й того нас навчили. Одне слово, мене розкували, і я як міг, так втирався їм у довіру. Заковували мене лише на ніч. А далі ти вже знаєш, що було.

– Я також довідався, що ви одружилися. Де тепер ваша жінка?

– Де мені з жінками водитися? – відмахнувся він. – Потішився трохи та й утік. Це доволі дивно, але хоч я був прикутий до галери, галера мене прикувала до моря.

Він, покректуючи, підвівся і подався відпочивати, а я ще сиділа й намагалася усвідомити для себе, що мені дав цей бій, це сп’яніння, яке я відчула, і чи прагну я й далі відчувати його, впиватися ним і знаходити в цьому розраду. Думки мої плуталися, я роздвоювался, мені водночас хотілося пити й хмільне вино бою, і… його вуста, такі зараз далекі й неприступні. Я думала, якщо коли-небудь повернуся до Львова, то однаково вже буде пізно, кожен наступний день, який мене відділяє від нашої останньої зустрічі, водночас, мабуть, зближує його з Рутою. Що довше я буду валандатися морями й океанами, все менше шансів у мене зустріти його вільного й такого ж закоханого.

Хтось примостився біля мене. Я обернулася і побачила Марка Проклятого. Він поклав собі між ногами лантуха, вийняв з-за пазухи буханець, шмат запліснявілої ковбаси з іспанського ґалеону та став вечеряти, запиваючи ромом. Обоє ми мовчали. Врешті за кілька хвилин він озвався:

– Бодай би ту ковбасу вони й на тім світі жерли. Тверда, як коліно старої відьми, та ще й пліснява.

– Зате така ковбаса навіть влітку не псується, а пліснява природна й нешкідлива. – сказала я. – Є певність, що живіт не розболиться. Кажу вам, як лікар.

– Ну-ну, ото думаю, щоб тільки зуби не поламать.

– А ви її крайте тоненькими скибочками.

– Ба й справді! – втішився він. – Як же се я не здогадався? – Він вийняв ножа, поклав ковбасу на дощину і, відрізаючи по плястеркові, їв та задоволено усміхався. – Може, й тебе пригостити?

– Дякую, я вже повечеряв.

– Ххе… – знову заусміхався він, хитаючи головою. – А лепсько ти ото шпадою! Як блискавкою, далебі! І де в тебе стільки сприту? Ти ж іще хлопчак.

– Та й ви ж не старий.

– Я? Хе-хе! Знав би ти, скільки мені літ! Я, братчику, й лік забув. А попереду ще блукання та блукання без кінця і краю. Без смерті, без хворіб, без рідної душі й стріхи над головою.

– То на вас таке прокляття? Я чув, що ви забили матір свою і сестру.

– Забив, – кивнув він головою зі смутком. – І голови одчесав. Тому й Проклятий. Навіть Пекло мене не прийняло.

– А за що ж ви їх убили?

– А за те, що до тяжкого гріха мене спокусили. Полюбив я дівчину, а вона мене. Ходили ми разом на вулицю та на вечорниці, співали, гуляли, шепталися під вишнями. І врешті я вирішив сватів заслати. Тільки ж мати моя і сестра кинулися мене відмовляти, а як се не помогло, то взялися за її батьків. Наговорили такого, що й на волячій шкурі не напишеш. Отак нас і порізнили. Я махнув на Січ, а як за рік повернувся та глянув на свою сестру, то закохався так, що й душі в собі не чув, та й вона не дивилася на мене, як на брата. Я бачив, як її в жар кидало, коли я торкався її. Осьо, поглянь… – Він розв’язав лантуха й вийняв, тримаючи за коси, неймовірно вродливу голову дівчини, очі її були заплющені, але повні вуста відкриті, виглядала голова мовби вчора відтята. – Осе ж моя сестра. Правда ж гарна? А якби ж ти її голівку угледів на стрункому стані, коли б вона глянула на тебе живими вустами, почув би її голосок, а вустонька, як маківки, стулились із твоїми вустами… Ех… – Він поклав голову сестри до лантуха й вийняв другу. То була голова літньої жінки й теж мов учора відрубана – біле волосся скуйовджене й облите запеклою кров’ю, розплющені невидющі очі похмуро глипали, рот був роззявлений, здавалося, стара в останні свої хвилини когось проклинала. – Осе ж моя матінка, – зітхнув Марко Проклятий. – А щоб ти знав, вона була добрий зух. Кабардинка, гарна, як янгол. Клянуся іржавими цвяхами на хресті Ісуса! Батько мій не міг з нею розлучитися, то перевдяг за хлопця і привіз на Січ. А вона була зросту високого й нічим від козаків не різнилася. Разом і воювали. З’являлися батьки мені не раз у моїх видіннях, кляли та проклинали, а я молив у них прощення, та не вимолив.

Він сховав голову старої до лантуха, зав’язав його й хильнув рому. Я заклякла на місці від побаченого. Мені це все не вкладалося до голови. Убив матір, сестру… Мені мороз поза шкіру йшов. Врешті видушила:

– Я так і не второпав, за що ж ви їх убили. Звідки взялася ця ненависть?

– Я сестру свою кохав так, що коли інші до неї сваталися, то вже й не жили. Я підстерігав їх і убивав. Врешті ми стали любитися з нею, а мати й не здогадувалася. Аж поки сестра моя не завагітніла. А як прийшло родити, то повів я її в комиші, прийняв пологи й задушив дитину та викинув у Дніпро. З тії пори сестра мене одцуралася і сказала, що піде до Києва на прощу замолювати свій тяжкий гріх, а крім того ще й матері все розповіла. Я не хотів її відпускати. Я горів до неї пекельним коханням. Але одного ранку я встав і не побачив її. Мати потаємки вирядила її на прощу. Се мене збісило не на жарт, я відрубав матері голову, догнав сестру й пробував її повернути. Але вона впала на коліна, звела руки до неба і, не слухаючи мене, тільки Господа молила, аби він зжалився над нею. Я слухав її молитви й мене тіпало. Я вихопив шаблю і теж їй голову відчесав.

Марко замовк, важко зітхаючи, а в тому зітханні вчувалася вагота всіх гріхів світу. Він зі смутком дивився на хвилі, що підкочували до корабля, на блискітки, які їх оздоблювали, пив ром і журився, йому баглося висповідатися, хоч і робив це, либонь, не раз перед різними людьми, які мали терпець його вислухати, але це бажання ніколи його не покидало, воно знову й знову накочувалося на нього й змушувало виговорюватися.

– Ти, певно, думаєш, який я звір, а я й не перечу, – стенув він плечима. – Так, я звір. Більшого звіра за мене й нема. Але різниця між мною й іншими озвірілими людьми та, що я усвідомлюю, що я звір. А вони – ні. І дійшов до того стану, коли хочу будь-що спокутувати свої страшні гріхи й вже роками їх спокутую. Пізніше я повернувся на Січ, зібрав ватагу шибайголов та нападав на турецькі галери, грабував, а всі гроші віддавав на церкви. Я собі ні шеляга не залишав, їв, що Бог послав, вдягався в лахміття. Але лантуха свого ніколи не покидав. От і зараз зійшовся з корсарами, а гроші знову збираю на церкву. І так буде до скінчення мого віку, коли Господь мене пожаліє. А тоді я нарешті спочину. Щоразу, коли роблю добру справу, чую, як ще один ланцюг спадає з брязкотом із мене. А то певна ознака, що тягар гріхів моїх ще трохи ослаб.

«А чим ті потвори, які поглумилися над моєю сестрою, були кращі за нього? – подумалося мені. – Та нічим. І я їх повбивала. Ми обоє несемо на собі печать смерті й покути».

Він добув з-за пояса сувій паперу й простягнув мені.

– Осьо, поглянь. Як мені нелегко бува праведником бути.

Я розгорнула сувій і прочитала:

«Се звинувачення, висунуте в другу п’ятницю після празника Успення в літо од Різдва Господнього 1646 проти брата Порфирія, в миру Марка, прочитане в тім же дню в манастирі Святого Никифора у присутності преподобного ігумена отця Алексія.

Брат наш звинувачується в гріхах, негідних слуги Божого. По-перше: він випив усеньке вино з погребів манастирських.

По-друге: чинив перелюб з дівицями й заміжніми білими головами, о чім суплікаторів много позов складали.

По-третє: не одного брата во Христі увередив, єгда тії пробували спинити єго буйство.

У четвертих, п’ятих і шостих: скоромився в піст, забирав харчі в братів своїх, утісняв їх всіляко моццю своєю.

Сі та інші свавілля єго й гріхопадіння засвідчують брати Оксентій, Гавриїл та Василій. Сим консисторія ухвалює: ізгнати нечестивого брата, яко негодящого бути слугою Божим, з манастиря і вперед нігди не приймати єго до своєї пастви».

Я розсміялася:

– Еге ж, добряче ви гріхи замолювали, вино попиваючи.

– Отак я намагався в ченці постригтися, але довго не витримав. Мабуть, мені інший шлях судився. Довгий-предовгий, темний-претемний…

Марко Проклятий замовк, у його голові, мабуть, звучала дивна сумна мелодія, він занурився в себе й повільно похитувався. Вгорі порипували у снастях реї і шурхотіли вітрила. Корабель гойдався і заколисував до сну. Я тихенько встала й зникла в каюті.

Серед усякого добра, що корсари притягнули з ґалеону, були пошта й газети. З французької «La Gazette» я довідалася, що значний шляхтич Богдан Хмельницький, який втік зі служби в гетьмана Потоцького, гостює в кримського хана з полковниками козацькими. Жодних висновків з того газета не робила, але хто має глузд, то може здогадуватися, що щось значне затівається. Король Речі Посполитої планував похід на турків і вимагав од сейму на те згоди, але сейм не згодився. Хоча козаки були б раді такому походу й вже навіть готували свої чайки. Але якщо козацька делегація приїхала до Криму, то, видно, не для того, щоб почати війну з турками. Цікаво, що ж то буде?

Розділ 4

Львів. Лукаш. Самійло Кушевич

Вересень—жовтень 1648 року

Щоранку каркало вороння, з лісів долинало виття вовків, час від часу цілі їхні зграї пробігали повз людські поселення і нічого їх не страхало. Вітри шаленіли, зриваючи соломою і ґонтою криті дахи, нагинаючи дерева до самої землі. Люди з острахом вдивлялися в небо, і кожному ввижалося серед скупчення хмар щось інше – кому схрещені мечі, кому труни, кому гори трупів, а кожен був свято переконаний, що таки бачив те все, і з запалом описував юрбі, і дарма, що юрба могла того всього й не розгледіти, але слухала з роззявленими ротами й кивала, бо всі жили в тривожній напрузі, не чекаючи нічого доброго. Знервована міщанка вхопила Лукаша за руку і, тицяючи пальцем у небо, шептала: «Дивіться! Дивіться! Там янгол! Янгол з крилами й мечем! Невже не бачите?» Аптекар нічого такого не бачив, іно сиві пасмуги, що повзли кудись на захід, а вона глянула на нього й обурилася, гадаючи, що глузує, хоча він і вустами не ворухнув. Врешті відчепилася і взялася за Айзека, а той вирішив покпити з неї і спочатку схвально кивав головою та підтакував, а тоді й бовкнув: «А там-о, бачите? Отам-о! Там дівка з такими, як у вас, цицьками, танцює з дідьком! Бачите, як він хвостом метляє?» Жінка стала хреститися і відсахнулася, Лукаш взяв Айзека за руку й потягнув геть з тлуму.

– Чи не бачиш, наскільки ті люди екзальтовані? – запитав, коли відійшли. – Не варто з ними зачіпатися. Їх гнітить страх і передчуття лиха.

– Краще б ото зайнялися валами та мурами, а не дурним пашталаканням. Козацьке військо вже не за горами.

Зі сходу наближалася козацька армія, не армія, а мурашник, що поїдав усе на своєму шляху, вісті котилися поперед армії, вдаряли хвилями у мури замків, перекочувалися через них і котилися далі, сіючи паніку. Львів завмер у передчутті облоги й на короткий час причаївся, як заєць у норі, в надії на те, що назустріч козакам рушить королівська армія, але небавом стало зрозуміло, що Львів залишений на самого себе. Цехові майстри взялися рихтувати зброю та виряджати підмайстрів до вояків, аби ті вчилися стріляти з луків і мушкетів, рубатися шаблями й колоти списами. З підмайстрів були кепські вояки, але що доброго війська за стінами було мало, то й ті згодяться.

«З нами покінчено, ми загинули, – писав львівський писар Самійло Кушевич у своєму діярії з тих тривожних днів. – Цвіт коронного війська був оточений козаками й татарами у Дикому Полі під Жовтими Водами з усіх боків і з великою мужністю та стійкістю зносив нещасливу облогу. Приступивши до трактатів, дали наші заложниками козацькому селянству досвідчених воїнів і сотників і, не дізнавшись про наміри Хмельницького, видали йому добровільно кілька гармат. Трактати не відбулися, гармати не повернено, а наші, обстрілювані своїми ж гарматами, 11 травня вигнали з табору коней, бо воду відрізав ворог. Врешті 16 травня були здобуті й самі, при цьому в безжальні руки ворога втрапив його мосць пан Стефан Потоцький, син краківського каштеляна, схоплено також Шемберґа, комісара реєстрових козаків, причину й початок стількох гірких плодів.

Про пана Сапєгу не знають напевно – живий він чи вбитий, але відомо, що все те військо, якого рахують на шість-сім тисяч, геть пропало через зраду драгунів, які, будучи за родом роксоланами, за вірою греками, за одягом німцями, перекинулись до ворога. Реєстрові козаки, що пішли на придушення Хмельницького водою, відкинули повагу до поляків і, скинувши маску покірності, приєдналися до Хмельницького, вбивши двох своїх полковників, відомих вірністю Речі Посполитій, – Ілляша Караїмовича й Барабаша.

У Львові відчинена лише одна брама, при якій через тисняву людей і майна велике сум’яття. Військо в кам’яницях, військо в Ратуші, військо на мурах; а решта, йдучи за духовенством з жінками й малими дітьми, повторює молитви, вимолюючи відпущення гріхів, і просить Бога покласти край поразкам. Пане Боже, будь з нами. Зброї, пороху, харчів та іншого необхідного військового майна маємо, з ласки Божої, досить. Боїмося потаємної змови й зради людей грецької віри, вони виглядають ворога з охотою. Хоча досі тримаються з нами».

Цілі валки євреїв, наполоханих неймовірними чутками, напливали до передмістя, до міста їх поки що не пускали, вони таборилися на оболонях, заселялися в порожні халупи й поглядали з надією на мури міста, мовби оцінюючи, наскільки вони надійні та чи захистять їх. З собою вони пригнали худобу й пташву, різали біля потоку й пекли на рожнах.

– Мало нам своїх жидів, то ще й ці приперлися. Куди ми їх подінемо? – бурчали перекупки на Ринку.

Та не минуло багато часу після поразки під Жовтими Водами, а коронне військо було знову безславно розгромлене під Пилявцями, це збурило велику хвилю втікачів, їхні ватаги кинулися на захід до рятівної Вісли. У суботу 26 вересня вранці, коли пилявецькі недобитки ввалилися в брами міста, їхній нужденний вигляд говорив сам за себе – обідрані, брудні, часто без зброї, а то й без чобіт, які з них стягнули розбишаки, вони викликали у міщан розпуку й зневіру. Навіть не мусили нічого оповідати, як відбулася битва, все було надто виразно написано на їхніх обличчях. Всі, як один, несли в місто панічну вість: ворог ось-ось буде у Львові!

Місто завирувало. Жінки серед страшного галасу й натовпу почали тікати у краківську браму, зрештою, тільки жінок і дітей випускали з міста. Чоловіків покликали на вали, але не всі послухали, багато хто з них теж правдами й неправдами виривався за межі міста й гнав далі. Паніка охопила не тільки звичайних міщан чи купців, але й отців міста, чимало лавників і райців теж у перестраху покинули місто. Втік навіть Бартоломей Зиморович. Знялися з кітв і нечисленні кораблі та на всіх вітрилах погнали на північ, щоб перечекати в гирлі Полтви військові баталії.

«Вони гірші бджіл, – нотував Кушевич, який залишився в місті й перебув у ньому всю облогу, – бо ті мають природний інстинкт триматися своїх вуликів без огляду на свою велич і вроду, на пору й обставини».

Втікачі з пилявецького поля теж воліли не затримуватися, а драпати далі, але міщани зібрали для них гроші, й вони розмістилися по селах під Львовом, обравши собі вільним голосуванням гетьманів. Проте дуже багато вояків оминали Львів і рухалися далі у глиб королівства, одні через те, що боялися гніву за ту велику ганьбу, якої зазнали, втікаючи з табору, інші через те, що комісари не могли їм видати платні. А незабаром з’явилися й головні герої історичної битви – реґіментарі14 королівської армії. Першим прибув підчаший Миколай Остророг, міщани зиркали на нього спідлоба, їм соромно було згадувати власні оплески та маніфестації під час його виїзду до обозу. Тепер це було сумне видовище, він приволікся як убогий слуга, натомлений, почорнілий, без опанчі й без пристойної шапки. Хоч багатієм ніколи не був, а перед походом заліз у борги, надіючись опісля гарних зисків, тепер був геть зруйнованим і пригніченим. У неділю перед полуднем він зібрав військову нараду у Францисканському монастирі, де зійшлося кільканадцять ротмістрів і поручників та до трьохсот жовнірів. Підчаший виголосив жалісливу промову, намагаючись довести, що не він був причиною втечі й поразки, звинувачуючи комісарів та полковників, які не хотіли його слухати, бо кожен чувся великим воєводою. В понеділок 28 вересня він уже писав реляцію до Варшави, так само відкидаючи від себе будь-яку провину, і просив грошей на військо, а що йому ніяково було признатися, що він перший з усіх генералів опинився у Львові, то завершив листа виправданням: «я сюди прибіг сьогодні…» і дату поставив: 28 вересня.

У неділю вранці прибув також князь Володислав Домінік Заславський та, зустрівши гнівні погляди міщан і вояків, злякався і тихенько, як щур, ушився, вирушивши на захід. Пізніше приїхав львівський староста Адам Гієронім Сенявський з кількома своїми хоругвами. Цей двадцятип’ятирічний молодик утік просто з Бережан, полишивши на волю Божу місто й порожній замок. Причина втечі була доволі поважна, кілька днів тому він з дурної голови звинуватив п’ятнадцять русинів-міщан та двох священиків у зраді й плануванні замаху на себе і свою родину. Жодних доказів не було, нікого з них не допитали, а відразу послали за катом до Львова, і Каспер відсік їм голови. А тут наспіла вістка про пилявецький погром, і Сенявський вирішив, що аж тепер зависла над ним справжня загроза смерті. Так само чкурнув з рідних Бродів коронний хорунжий Александр Конецьпольський, але й він у Львові не затримався, а рушив далі.

Пополудні з’явилися князь Єремія Вишневецький з київським воєводою Янушем Тишкевичем. Воєводи й високі офіцери недолюблювали князя, зате обоє прибульців тішилися найбільшими симпатіями серед вояків та міщан, їхня поява підняла всіх на духу, хоч Єремія мав натомлений і зрозпачений вигляд. Обох відразу запросив до себе на нараду Остророг і не вигадав нічого мудрішого, як дорікати та звинувачувати їх у пилявецькому погромі, нібито вони не хотіли воювати, що, звісно, було брехнею. Краще б він того не робив, бо ті в свою чергу нагадали, як він з поля бою тікав, аж диміло за ним. Тут втрутилися присутні офіцери й комісари й заявили, що слухати Остророга не будуть, а підкоряться лише Вишневецькому. Їх підтримали лавники та райці. На цьому нарада закінчилася. Коли ж Остророг у понеділок знову зібрав військове коло в костелі Францисканів, ані Вишневецький, ані Тишкевич не з’явилися, почуваючись ображеними через безпідставні звинувачення, а без князя і воєводи вся нарада виглядала б доволі дивною. Остророг насправді був бездарним воєводою з неприборканими амбіціями, він, звісно, міг би й сам вести раду, але попри весь свій гонор відчував, що не варто цього робити, тому послав підкоморія з писарями за відсутніми панами. Ті прийшли до Вишневецького й стали його переконувати, що порятунок Львова лежить лише в його руках, і всі, мовляв, чекають на його згоду. Бачачи, що посли довго не повертаються, міщани й собі вислали депутацію, і вже дві групи посланців просили князя не покидати їх на поталу ворогові. Та Вишневецький і Тишкевич не піддавалися на ті прохання, посилаючись на звинувачення підчашого. Насправді причина була інша – відсутність коштів на оплату війську. Після тривалих віднєкувань врешті князь і її озвучив, і щойно, коли міщани обіцяли покрити всі видатки, обидва пани змилосердилися і пішли до кола, де вже цілих три години нетерпляче їх чекали.