скачать книгу бесплатно
Сестри кровi
Юрий Павлович Винничук
Подii роману «Сестри кровi» розвиваються в Гданську, на украiнському корсарському кораблi «Стрибог», який полюе на iспанськi галеони, та, звичайно, у Львовi. Дiють в ньому здебiльшого тi самi героi, що й в романi «Аптекар», хоча з'явилися й новi. Однак якщо в «Аптекарi» головним героем був лiкар Лукаш Гулевич, то тут – Юлiана, яка переодяглася на хлопця Лоренцо, щоб помститися вбивцям своеi сестри. З моменту, як у бернардинському монастирi виявлено «Бiблiю диявола», нею вiдразу зацiкавилися i Папа Римський, i шведська королева Христина, i вони попри все намагаються отримати ii. Інтриги до сюжету додае прибуття до Львова iспанського принца Хуана, який наймае козакiв для здобуття трону, та поява таемничого ордену Сестер святоi кровi. Поединки, морськi битви, замовленi вбивства… І все це на тлi вiдчайдушноi оборони Львова вiд вiйськ Богдана Хмельницького 1648 року. Цiкаво ще й те, що вперше в лiтературi цi подii описано не очима украiнцiв, полякiв чи евреiв, а очима львiв’ян.
Юрiй Винничук
Сестри кровi
Роман «Сестри кровi» безпосередньо пов’язаний з романом «Аптекар», i в ньому дiють тi самi героi, хоча з’являються i новi. Та якщо в «Аптекарi» головним героем був Лукаш Гулевич, то тут це Юлiана.
Бажаючи навчатися медицини в Падуанському унiверситетi, куди дiвчат не приймали, вона перевдягнулася за хлопця i взяла iм’я Лоренцо дi П’етро. Це дiвчина-воiн, яка чудово володiла шпагою i брала участь у битвах, зокрема в облозi Дюнкерка, а ще вона хiрург. Зараз Юлiана пливе на кораблi, бо змушена втекти зi Львова пiсля того, як вiдiмстила гвалтiвникам i вбивцям своеi сестри, котрi належали до «золотоi молодi». В Юлiану був закоханий аптекар Лукаш Гулевич, однак вона, перейнята жагою помсти, притлумлювала своi почуття до нього.
Закiнчивши Падуанський унiверситет, Лукаш практикувався як хiрург на венецiйських кораблях i воював з турками. Разом з ним був його вiрний товариш Мартин Айрер, австрiець iз Зальцбургу. На вiйнi iх було поранено – у Гулевича ушкоджено колiно i вiн накульгував, а Мартин втратив одне око. Коли вiйна завершилася, Айрер переконав Лукаша iхати з ним до Львова, де вiн мав успадкувати будинок з аптекою «Пiд Крилатим Оленем» i винарнею.
Дорогою на них напали розбiйники й важко поранили Мартина. Помираючи, вiн у присутностi Йогана Калькбреннера переконав Лукаша взяти його iм’я i таким чином стати власником аптеки. Лукаш здав перед львiвськими медиками iспит i став аптекарем та хiрургом, а також магiстратським медиком, який повинен бути присутнiм пiд час катувань i страт.
Йоган Калькбреннер – медик, аптекар i чорнокнижник, який намагаеться сотворити Голема. Про нього згадувалося також у романi «Танго смертi».
Рута – юна дiвчина, чий батько також був чорнокнижником, займаеться лiкуванням травами. Живе в аптекаря i допомагае йому. Вона була закохана в Юлiану, думаючи, що це хлопець.
Каспер – львiвський кат, який закохався в Руту, коли ii мали пiддати тортурам, звинувативши у вiдьмацтвi. Вiн скористався своiм правом – раз у життi когось помилувати. Це йому вдалося, i вiн забрав Руту до свого дому. Проте Рута не вiдповiла на його почуття i попросилася до аптекаря. Каспер ii вiдпустив. Натомiсть став жити з полоненою сарацинкою.
Вiвдя – чарiвниця, яку вiд тортур i страти врятував Франц.
Айзек – вiрний аптекарiв слуга i кухар, а ще шалапут i авантюрист.
Франц – чорт, слуга Йогана.
Амалiя – коханка Йогана, витворена ним з мандрагори.
Мартин Грозваер – бургомiстр, його син – один iз гвалтiвникiв сестри Юлiани – був убитий таемничим месником у масцi сови. Цим месником виявилася Юлiана, перебуваючи в образi Лоренцо. Однак всю свою злiсть Грозваер спрямував на аптекаря, в якого жив Лоренцо-Юлiана.
Доктор Домiнiк Гелiас – старший товариш i колега аптекаря. Вiн зробив усе, щоб врятувати Лукаша вiд страти, коли його звинуватили у вбивствах гвалтiвникiв.
Корнелiс ван Марлант – капiтан пiратiв, на чиему кораблi пливе Юлiана.
Рабин Іцхак Меер – кажуть, такий премудрий, що мудрiших просто не бува, до того ж, маючи медичну освiту, славився серед евреiв як дуже успiшний доктор. Йому завдячував Лукаш, що було розшифровано признання Юлiани у вбивствах синiв патрицiiв.
Роздiл 1
Юлiана: «Сан-Єронiмо». «Стрибог»
Березень 1648 року
Нiч здатна прикрасити будь-якi руiни, будь-яку потвору зробити привабливiшою, теплiшою i ближчою, приховати все, що не вартуе людського ока, нiч стелить перед нами розкiшне видиво з темних невиразних, мерехтливих плям i смуг, дозволяючи лише окремим блискiткам тут або там заiскрити й вiдразу ж згаснути. Нiч – це те, до чого ми прямуемо все свое життя i, вийшовши з ночi, у нiч перейдемо. Важко перебiльшити почуття беззахисностi й тривоги, породженi темрявою, адже вночi ми перебуваемо пiд крилами смертi, самотнi й безбороннi, вiдданi на поталу демонам. Нiч тихiша за день, але вночi ми боiмося того, на що не звертаемо уваги за дня, час, коли нас кидае в холодний пiт вiд шурхоту мишей, скрипу пiдлоги, собачого виття чи крику сови. Вдивлятися в нiч однаково, що вдивлятися в свою душу, в глибiнь свого ества, у причаенi й нiкому не сповiданi думки.
Нiч, що розкинулася над Балтiйським морем, була така ж непроникна й темна, як нiч, що постае перед нашими заплющеними очима, бо й небо було захмарене й не видно було анi зорi, анi мiсяця, лише в глухiй далинi зблискували тонюсiнькi ниточки блискавок, осяюючи невеликий клаптик темряви, але гуркiт грому сюди не долинав, вiн гаснув десь за обрiем.
Корабель несе мене на Захiд, туди, звiдки я ще недавно прибула, далеко-далеко вiд Львова. Я не озираюся назад. Зрештою, що я там, позаду, побачу? За моiми плечима, я знаю, саме лише море, у цю пору року таке непривiтне й розлючене, воно шпурляе своi спiненi хвилi на облавки[1 - Облавок – борт.] корабля, намагаючись його поглинути, але поки що сил йому бракне. Я вiдчуваю, як туга стискае мое серце, як невимовний бiль прошивае душу. Я тiкаю вiд свого кохання, ще й не до кiнця усвiдомивши це, але що далi пливе корабель, то почуття моi стають усе виразнiшими й пекучiшими. Чому я цього почуття не вiдчувала тодi, коли була бiля нього, з ним, коли вiн мене торкався, коли голос його тремтiв, коли пробував порозумiтися, та я була надто далеко вiд нього, нiби поруч, але далеко, я блукала у сутiнках манiвцями й не бачила просвiтку, бо була перейнята лише спрагою помсти, яка мене п’янила й вела вперед, пiдстьобувала, витискала з голови будь-якi iншi iдеi й намiри, а з ними i почуття. Тепер я тiкаю в безвiсть, втрачаючи будь-яку можливiсть щось направити, спокутувати своi вчинки, свiй холод i неприступнiсть. Тепер я готова на все, але все вже позаду.
Думаю, е невидимi нитки, якi в’яжуть конкретного чоловiка й конкретну жiнку незалежно вiд того, в яких вони стосунках перебувають або ж на якiй вiдстанi, i навiть незалежно вiд того, що вони одне про одного думають та й чи думають взагалi, а просто якоiсь ночi вiн iй, а вона йому насниться, i то буде такий глибинний ностальгiйно-пронизливий сон, який не вiдпускатиме потiм його i ii увесь день, викликаючи подив i нерозумiння: звiдки це? чому? якi для цього були пiдстави й передумови? Тiльки тi невидимi ниточки ховатимуть тайну, джерело якоi в глибинах серця, в закамарках мозку, в кутиках здивованих очей i посмутнiлих вуст. Тiльки тi невидимi ниточки бринiтимуть ледь чутно меланхолiйну музику ще до кiнця не усвiдомленого кохання, але для мене вони вже бринять гучнiше й гучнiше, менi цiкаво, чи чуе вiн це бринiння i цю музику кохання, що вiдчувае в цей час, коли я думаю про нього.
Завтра прибудемо до Гданська, а вiдтак корабель попливе до Антверпена, де пануе вже мир, який пiдписано з iспанцями 30 сiчня. Все, вiйна закiнчена. Пора пiдшукати собi затишне мiсце, можливо, у Гданську в якомусь лазаретi. І жити далi своiм-не-своiм життям.
Що далi я тiкала вiд Львова, то все сильнiший вiдчувала потяг назад, туга оповивала мене солодкою млiстю, й навiть здавалося, що вiд тiеi туги я отримую задоволення, бо замiсть того, щоб вiдкинути ii, почати думати про що iнше, я вперто поверталася спогадами до мiста, яке залишила вдруге й намагалася розгадати, що ж саме ностальгуе мене, що не дозволяе вiдволiктися. Це був стан, коли тiло неухильно прямувало вперед, а душа рвалася назад, i я гарячково шукала способу все ж повернутися туди, звiдки втекла. Але яким чином?
У пам’ятi мерехтiли видива коханого мiста. Кольори вражали своею яскравiстю, насиченiстю i разили очi, свiтанки багрянiли нестримною розкiшшю, буйнiстю вiдтiнкiв, п’янили фантастичною какофонiею пташиного спiву, а вечори висвiчували на палiтрi неба вогненнi пасма, що палахкотiли так, наче десь там за обрiем прокинувся вулкан i вивергав угору своi гарячi нутрощi, свою невгамовну лють. Нiч наставала рано, люди лягали з курми й вставали з пiвнями, нiчне мiсто не вiтало подорожнього анi безлiччю вогникiв i свiтелок, анi гамором у розрiдженому повiтрi, в якому котяться луни перекотиполями, вiдбиваються вiд будинкiв i влягаються попiд мурами мiста, сколошкавши трави. Звуки нiчного мiста тихi й не гвалтовнi, i не такi пронизливi, як за дня, звуки мiста вночi лагiднi й теплi, завше добре впiзнаванi, звичнi, i будь-яка нiч скидалася на iншу, наче сестра-близнюк.
З мого вiкна видно було широку студню, в яку вливалася вода двома рурами й аж пiнилася, зимна й смачна, i видно було жiнок, що пiдходили з глечиками, аби набрати тiеi води. Бризки летiли iм в обличчя i на груди, а вони усмiхалися i весело перегукувалися. Увечерi студня знелюднювала й ставала частиною таемничоi казки, яка нiколи не мала кiнця, як не мае кiнця i чарiвлива казка Львова, неймовiрно хвилястого мiста з вулицями поплутаними так, що, здаеться, мудрував над його створенням хитрий i фiглярний дух, що мав за мету зводити львiв’ян i гостей на манiвцi. Отак з’явилося мiсто легковажне й веселе, деколи меланхолiйне, особливо восени, а коли вкривав його снiг, впадало воно в задуму, поринаючи у сни й марева, але нiколи в зануду. Тiльки недiлi навiвали дивний стан невагомостi, неприсутностi й подиву, настiльки контрастували вони з галасливими буднями, в недiлi мiсто мовби вимирало, замовкало й порожнiло, мертва тиша м’яко лягала на вулицi й вражала кожного, хто забрiдав сюди в такий день, навiюючи острах, скидаючись на непроникну тишу цвинтаря.
На повiках у мене затремтiли сльозинки, але я iх не змахнула, бо морськi бризки летiли не перестаючи, мiшалися зi слiзьми i котилися обличчям. Ось нарештi визирнув мiсяць, його повне лице було сумне, злегка затуманене i мовби рухоме завдяки пропливаючим хмаркам. Я не могла вiдвести вiд нього погляду, менi здавалося, що я читаю з його обличчя пiдказку. А може, наказ? Вiн велить менi повернутися? Ось вiн менi пiдморгнув i сховався за хмари. Я, мабуть, божеволiю i починаю марити. За спиною залунало постукування дерев’яноi кукси, я озирнулася. Капiтан Корнелiс ван Марлант пiдшкутильгав ближче.
– Не спиться? В таку тиху нiч варто виспатися. Хтозна, яка буде завтра.
– Скоро пiду.
– А що як вам приеднатися до нас? Га, Лоренцо? Я збираюся трiшки поколошкати французiв. Вони урвали собi шмат Фландрii, скориставшись вiйною з iспанцями. Думаю без проблем отримати корсарський глейт[2 - Глейт – охоронна грамота.] в Антверпенi. Ще трiшки доведеться повоювати, аби забезпечити собi тиху, спокiйну старiсть.
– Не знаю. Я думав залишитись у Гданську й найнятися до шпиталю.
– Е-е, та що ви таке кажете! Мирне життя не для вас. Нудота! Якщо послухаете мене, то заробите стiльки, що зможете вiдкрити свiй власний шпиталь. Та й те сказати… Лоренцо, ви ж менi як син. Рiдного не маю, отож вам залишу все, що набув. Тiльки не покидайте мене на схилi вiку. Ич, що вигадали! Чи вам не доста було того лiнивого вiдпочинку у Львовi?
– Лiнивого? Не думаю.
– Мабуть, я чогось не знаю. Було щось таке, що варто менi почути?
А що менi було перед ним приховувати? Я розповiла йому, як помстилася за свою сестру. Вiн пирхав люлькою i кивав кудлатою головою.
– Так-так, – промовив, коли я закiнчила, – ви там не дармували. Тепер дорога назад зачинена. Але ж я знаю вас добре. Вас не змiнити. Недарма ж прозвали таких, як ви, апостолами вiйни. Ви нi на що вже не здатнi – тiльки на битви й подвиги. От я й пропоную вам свiжi враження.
– Те, що ви пропонуете, трохи не та вiйна, до якоi я звик.
– А то чому? Я фламандець i збираюся мстити французам за те, що вiдхапнули нам шмат територii. Хiба ж то несправедлива вiйна?
– Не так давно ми з вами воювали на боцi французiв.
– Та воно так, але ж бачите, як тi жабоiди з нами повелися. Де тонко – там урвали, скориставшись нашою слабкiстю i виснаженiстю. Чи це не пiдлiсть? То ж усе одно, що украсти корову в сусiда, поки вiн гасить пожежу. А потiм вдавати, що ми союзники й нiчого лихого помiж нами не скоiлося. Ось помiркуйте ладненько, помiркуйте.
Капiтан вiдiйшов. Я подумала, що вiн мае рацiю щодо нагоди виспатися в тишi, й спустилася у свою каюту. Там замкнула зсередини дверi, хутенько роздягнулася i лягла горiлиць на тапчан. І знову мене оповили важкi думки, якi нiзащо не давали заснути. Повернулася набiк i стала згадувати дитинство, сестру, луги й оболонi у квiтах… Поволi сон здолав мене.
Я стежила за зграями риб, що супроводжували корабель. Вийняла з кишенi шматок сухоi паляницi, роздробила й сипонула на воду. Риби миттю кинулися до крихт, i вода заклекотiла у срiберних зблисках, що вiддалялися i вiддалялися. Коли вони все розхапають, то знову наздоженуть корабель i терпляче пливтимуть уздовж облавка, чекаючи на милостиню. Я вдихнула на повнi груди студеного повiтря, щоб задушити розпач, який проймав мене, без жалю, щоб не заплакати, але приглушенi ридання самовiльно вирвалися з грудей, i я раптово закашлялася, а коли приклала долоню до вуст, то з жахом побачила темнi крапелинки на нiй. Що це? Я кашлянула ще, i крапелинок побiльшало. Невже це воно? Те саме, що вже налякало мене ранiше. Страх знову стиснув серце, я вiдчула, як спiтнiло чоло. Тривалий час здавалося, що хвороба покинула мене, не було бiльше жодних проявiв. Чому ж зараз? Чи не виннi в цьому всi моi переживання?
Я витерла долоню хустинкою, обтерла вуста. В ротi ще залишався солонуватий присмак, я спробувала сплюнути, але закашлялася дужче, i кров довгими в’язкими ниточками звисла з вуст. Я затулила рота хустинкою, швиденько спустилася до своеi каюти i лягла на лежак так, аби голова перебувала на невеликому узвишшi, й стала дивитися в дерев’яну стелю. Кров перестала текти. Я взяла пляшку рому й зробила невеликий ковток, вiдчула, як мене всерединi спочатку опекло, а потiм усе затерпло. Я навiть злегка кашлянула в долоню. Долоня була чиста. Це зi мною вже бувало. Бувало й проминало. А тепер знову навiдало. Не навiдало, а наздогнало. Пiсля двох рокiв спокою. Як тодi, пiд Дюнкерком, коли ми допомогли французькiй ескадрi захопити три iспанськi сторожовi кораблi й провести iх серед ночi з козаками в канал Мардiк. Це був единий спосiб дiстатися до мiста, оточеного глибоким ровом, наповненим водою, та високим валом з бастiонами. Канал був пiд пильною охороною форту Мардiк i башти з безлiччю гармат. На одному з захоплених кораблiв перебував комендант форту, якому пообiцяли дарувати життя, якщо вiн проведе нас у гавань i вiдкрие форт. Так i сталося, браму вiдчинили, ми захопили форт, а козаки з його гармат почали обстрiлювати iншi форти Дюнкерка. Наступного дня, коли iспанцi здалися, я пiднялася на високу вежу й з трiумфом оглядала захоплене мiсто. І тодi менi теж забаглося вдихнути свiжого морського вiтру, який патлав мое волосся i лоскотав нiздрi. Вдихнути вдихнула, а видихнути вже не змогла.
Мiсцевий доктор Сiлезiус, оглядаючи мене, радив поселитися десь у горах. Краще за все в Альпах. «Гiрське повiтря хоч i не вилiкуе, але продовжить вам життя», – так вiн сказав. Два роки тому. Але я не послухала, кашель з кров’ю бiльше не дiймав, я перестала про нього думати. Аж ось сталося. І що тепер? Якi плани з огляду на такий закрут? Я вiдпила ще. Пекуча рiдина грiла груди, там вiдбувалися потаемнi процеси, яким чином ром iх упокорював, було невiдомо, але вiн це таки робив. Згадала, що ще не снiдала й пила ром на голодний шлунок, але iсти не хотiлося. Я не попливу до Антверпена. Нема менi там чого робити. Залишуся в Гданську. Хоча i в Гданську нема чого робити.
Пiд стелею павучок борсався з павутиною, коли корабель пiдкидало, вiн зривався i зависав на однiй павутинцi, а потiм знову брався вперто до роботи. Я згадала легенду про Роберта Брюса, адже споглядання за таким самим упертим павучком, який не втрачав вiри й вперто долав перепони, рухаючись до мети, спонукало його повернутися назад у Шкоцiю i продовжити боротьбу за свободу. У нього була мета. А що маю я? Тiльки бiль i смуток. Скiльки менi вiдмiряно Господом? Якщо це сухоти, то не надто багато. Може, рiк, може, два. Якщо виразка, можна прожити трохи довше, а то й доволi довго, пильнуючи себе. Тепер я повинна прислухатися до кожного знаку свого тiла, як до годинника. Вочевидь, то все ж не виразка, бо жодних ii симптомiв я не вiдчувала нiколи. Отже, доктор Сiлезiус мав таки рацiю, хоча я йому тодi не повiрила. А якби повiрила? Тодi що? Вiдкинула б мрiю про помсту й оселилася в Альпах? Якщо я тодi його не послухала, то й зараз не послухаю здорового глузду.
Погода була прохолодна, сiявся дрiбний снiжок i вiдразу ж танув, я прогулювалася вузенькими покрученими вуличками Гданська, кутаючись у плащ, який менi подарував капiтан. Менi здавалося, що я безвiльна лялька в руках моеi примхливоi Долi, бо не можу опиратися iй, вiтер пiдхопив мене, як билинку, i несе навмання. Я почала роздумувати над тим, чи не варто осiсти в якомусь лазаретi й зайнятися медициною? Але як тодi побороти своi сни, в яких я чую брязкiт шабель, заклики до атаки, свист стрiл i куль, стогони поранених? Лягаючи спати й заплющивши очi, я уявляю себе одним iз оборонцiв невiдомого менi мiста, яке штурмують вороги. Я вигадую рiзнi механiчнi прилади для вiдбивання атаки, штудернi[3 - Штудерний – вишуканий, майстерний.] скорострiли, метальнi камiння i вогню, роблю вилазки на чолi чоти смiливцiв, ми прориваемося до намету iхнього воеводи й вбиваемо, як Мiлош Обiлiч на Косовiм полi султана Мурада. О, я цю старовинну гравюру обожнювала, розглядала найдрiбнiшi деталi, уявляла себе на мiсцi Мiлоша, шукала рiзнi способи порятунку пiсля вдалого замаху або спосiб убивства не кинджалом, а з арбалета. І це теж е елементом тих моiх фантазiй перед сном, без яких мене сон не здолае. Як менi позбутися цього? Як помiняти сни? Як стишити звуки бою, що бринять час вiд часу у вухах?
Несподiвано я побачила компанiю морцiв з нашого корабля, що веселою гурмою прямували кудись уздовж набережноi. Я рушила за ними й побачила, що вони ввалилися до шинку «Пiд здохлим крабом». Менi здалося, що мiй гнiтючий настрiй там скорше розвiеться. В шинку було гамiрно, п’янi крики пiратiв i морцiв сплiталися з жiночими зойками та смiхом, гуркотiли костi по столах, дзвенiли кубки, в повiтрi висiли дим з люльок, барвиста корабельна лайка й запах перегару. Чудове мiсце для того, щоб забутися. Я роззирнулася, до кого б пiдсiсти, бо морцi з нашого корабля набридли менi, як вiвсянка, i раптом побачила бравого молодця з дивовижною зачiскою – оселедцем, закрученим за вухо. Спочатку не повiрила своiм очам i подумала – може, хiнчик[4 - Хiнчик – китаець.]? Тi теж носять косу, але не закручують за вухо. Та й не виглядав вiн на хiнчика. Мав рокiв пiд п’ятдесят, вольове обличчя з орлиним носом, у вусi сережку, а в зубах люльку на довгому цибуху. На люльцi був вирiзьблений такий самий козарлюга, як i той, що сидiв за столом. Невже й справдi козак? Звiдки вiн тут узявся? Коли ж я нарештi призвичаiлася до гамору й стала розрiзняти окремi слова, то вловила чимало украiнських i польських. Тодi, не вагаючись, попростувала до козака, вмостилася навпроти нього й запитала:
– А чи ми з вами часом не земляки?
Вiн усмiхнувся:
– Чи ти ба! А ти звiдкiля такий?
– Зi Львова.
– О! А я з Подiлля.
– І що ви тут робите?
– Домiв повертаюся та нiяк не вернуся. Ану лишень випий зi мною, то розкажу. – Вiн налив менi рому, ми випили. – Звати мене Марком. Давно колись я потрапив у полон до туркiв, у Синопi на базарi купив мене турецький купець, щоб йому на тiм свiтi чорти сраку смажили, та й посадив на галеру. А на тiй галерi, як на пiдбiр – самi нашi та ще трохи ляхiв, московитiв i литвинiв. Ото ми й плавали то по Чорному, то по Егейському туди й сюди, аж поки не випала нагода звiльнитися.
Тут вiн простягнув менi добряче заяложену книжечку з довгою, але докладною назвою: «Opisanie krоtkie zdobycia galery przedniejszej Alexandryjskiej w porcie u Metelliny za sprawa dzielna i odwaga wielka kapitana Marka Jakymowskiego ktоry byl wiezniem na tejze galerze z oswobodzeniem 220 wiezniоw chrzescian, z wlоskiego na polskie przelozone w Krakowie Roku Panskiego 1628». Затим показав ще одну книжечку, видану в тому ж роцi, але вже iталiйською, котра мала ще довшу назву: «Реляцiя про здобуття флагманськоi галери Александрiйськоi в порту бiля Мiтилени капiтаном Марком Якимовським невiльником на тiй же ж галерi, зi звiльненням 220 невiльникiв християн, де описуеться, як привiв вiн щасливо та урочисто галеру до Месини, а дня 28. ІІ. 1628 р. дiстався на бригантинi до Рима; описано тут також шану, яку капiтан Марко разом зi своiми товаришами склав Його Святiйшостi, зокрема бандеру галерну та iншi речi, врештi прийняття, яке зготували для нього кардинали в Римi й вiдзнаку, яку надав йому Його Святiйшiсть».
– То це ви той капiтан Марко?
– То ти вже чув про мене?
– Чув. Але цiеi книжечки не читав.
– Ну, то дарую. У мене iх кiлька.
Далi розпитав мене, з якого я корабля, а почувши, що з пiратського, ляснув мене по плечу:
– То ми берегове братство! Тiльки ж ми не пiрати, а корсари, й маемо глейт англiйського короля Карла Першого. Вiн, щоправда, у в’язницю запроторений, але ще король. За його згодою нападаемо тiльки на донiв та французiв.
– Що за дони?
– Гiшпанцi. Ви що там у себе – iх iнакше називали?
– Я плавав з фламандцями, вони iх називали чортами, бо тi носили все чорне.
– Ну, ми вiд французiв перейняли – дони. А чому б тобi, земляче, не перейти до мене? Чого тобi з фламандчиками воловодитися, коли е нашi. Всi своi – колишнi козаки та трохи литвинiв i ляхiв. Ми туркiв та гiшпанцiв чухраемо. Подумай. А як надумаешся, то приходь сюди завтра з самого ранку. – Вiн кинув кiлька цехiнiв на стiл i, вже встаючи, запитав: – То як тебе, хлопче, звати?
– Лоренцо.
– А бодай тобi вода освятилася в три батоги! Це хто ж тебе так назвав?
– Батько. Вiн родом з Трiесту, а мама зi Львова.
Марко покивав головою i, гукнувши свою команду, покинув шинок. Я замовила собi ще рому та смаженоi риби й занурилася в читання його пригод. Книжечка не вирiзнялася особливим стилем викладу, була взагалi позбавлена красномовностi, але вражала карколомним сюжетом. Читаючи ii, я пригадала собi, що стрiчала iм’я капiтана Марка в iншiй книжцi, а саме в «Zasadach Umnictwa Wojskowego» Шимона Старовольського, писанiй латиною та виданiй у 1639 роцi. Там писалося, як Марко Якимовський, пiднявши разом з iншими русинами повстання на турецькiй галерi, перебили всiх туркiв, перевдяглися в iхне вбрання i пiзнiше захопили та потопили ще кiлька турецьких галер, якi плили з товаром з Єгипту. Врештi стали вони пострахом для Родосу. Однак, не маючи значнiших сил, не захопили жодного мiста.
Спочатку в книжечцi розповiдалося про галери та як турки купують у татар за безцiнь невiльникiв i садять iх на весла, жорстоко знущаючись над християнами. Далi йшлося про Касим-бека, турка з Александрii, губернатора Дамiату й Розетту на Нижньому Нiлi, що мав великий маеток у Єгиптi й зi своiм братом Махметом гендлював рiзним крамом у тих краях. Кiлька рокiв тому вiн став капiтаном чотирьох галер, що стерегли порт i наглядали за александрiйською навiгацiею. На його головнiй галерi було 220 християнських в’язнiв – трое грекiв, двое англiйцiв, один iталiець, кiлька московитiв, а решта з Русi та Польщi. Касим-бек спочатку перебував разом з iншою турецькою армадою у гирлi Днiпра, де за наказом султана будували фортецю в Очаковi вiд нападiв козакiв – «людей дуже страшних для всiх туркiв». На початку зими, повертаючись додому, вiн узяв на свою галеру в Константинополi Юсуфа-кадi, призначеного суддею до Александрii, з дружиною i челяддю. Дорогою туди вони прибули до острова Мiтилени, або ж Лесбосу, в Егейському морi. Там, поповнивши запаси на початку листопада, багато разiв намагалися вийти з порту, але змушенi були щоразу повертатися через велику зливу й шторм. З цiею галерою були три iншi, котрi пiсля останньоi невдалоi спроби вийти в море стали окремо вiд головноi, хоч i недалеко, приблизно за третину милi.
12 листопада Касим-бек зiйшов на берег, взявши з собою сiмдесят туркiв, щоб трохи вiдпочити. На кораблi зосталося тiльки вiсiмдесят воякiв та обслуги.
Серед в’язнiв був Марко Якимовський, родом з Бару на Подiллi. Вiн замолоду звик до справ лицарських, був також у затягу пiд Цецорою i там потрапив у полон до туркiв. Побачивши, що капiтан зiйшов на берег з бiльшою частиною воякiв, Марко вiддався на милiсть Господа та почав думати, як би себе й товариство свое з неволi визволити. Вiн довiрився двом своi друзям з Подiлля – Степановi Сатановському та Івановi з Тульчина, котрi, як i вiн, не були прикутi, а ходили удень вiльно по галерi для рiзних послуг. Вони не повiрили, що iм може вдатися втеча, й всiляко розраджували Марка. Але вiн вiдповiв, що в таких вiдважних задумах бiльше треба покладатися на Господа Бога, анiж на здоровий глузд. Вiн був готовий на все i, не маючи пiд рукою iншоi зброi, схопив три кийки з купи дров, що iх кухар заготовив для вогню. Коли ж кухар хотiв йому перешкодити, вiн убив його тим кийком. Вiддавши iншi два кийки своiм товаришам, Марко побiг з ними до корми, де турки зазвичай тримали багацько зброi. Там дорогу iм заступив потуречений грек з оголеною шаблею. Якимовський почав з ним битися кийком. І хоч був уже поранений в лiву скроню i в плече, перемiг ворога й забив його. Добiгши до корми, козаки швидко добули зброю, якоi там було доволi, та роздали ii в’язням, якi, похапавши, що лиш до рук попало – кийки, весла, барила, казани, успiшно боронилися.
Тим часом Марко скочив на нiс галери, де був Мустафа, родом неаполiтанець, якого Касим-бек залишив замiсть себе. Той ще не знав, що дiялося, бо галера була накрита парусиною. Вiн думав, то розрух мiж в’язнями, що було на галерi звичною справою. А побачивши, що до нього бiжать Марко з ватагою, Мустафа схопив двi шаблi й став боронитися, але мужнiй, хоч i скривавлений, Марко завдав йому смертельного удару мiж ребра й викинув у море. Тим часом турки пiдрубали линви, на яких трималося накриття, аби воно впало на в’язнiв. Але в’язнi за наказом Марка швидко згорнули полотно i, маючи вже вдосталь зброi, одних туркiв убивали, а других скидали в море.
Нарештi вони вiдрубали кiтву й линви, якi тримали галеру при березi i, незважаючи на безперервну стрiлянину з мiських та фортечних гармат, вийшли з порту в море. Капiтан Касим-бек, вибiгши на берег, забрiв до пояса в воду, рвав на собi бороду, кричав i заклинав iх, щоб повернулися. Та втiкачi щасливо виплили на галерi у вiдкрите море. В погоню за ними вислано було iншi три галери, переслiдування тривало з вечора аж до ранку наступного дня i ще кiлька годин. «Та, на щастя, не без Божого втручання пiднялася велика й страшна буря з вихорами, дощем i громом, так що тi галери мусили повернути до Мiтилени, занехавши погоню. А втiкачi, незважаючи на бурю, плили далi. Незабаром потому звiявся сприятливий для них вiтер, дуючи у спину (це було ще одне свiдчення Божоi ласки). Через п’ятнадцять днiв, добувши свiжоi води на островi, що здавна зветься Строфадес, неподалiк Занте, i залишивши там пожертву в 200 реалiв ченцям монастиря грецькоi вiри, щасливо дiсталися до Мессiни.
7 грудня 1627 року вони на запрошення неаполiтанського вiце-короля приiхали до Палермо. Тут, вважаючи негiдним торгувати людьми, навiть поганськоi вiри, пам’ятаючи, що й самi визволилися, не втративши жодного зi своiх, розкували й випустили на волю двадцять двох туркiв, якi теж вiдбували покарання на галерах. Так само вчинили й з Рахмет, дружиною кадiя Юсуфа, який лишився у Мiтиленi, хоча могли б одержати за неi чималий викуп. Виявили вони також бiля неi чотирьох вродливих невiльниць-християнок, що прислужували iй кiлька рокiв, – Ганну, Катерину, двох Маргарит i одну панночку на iм’я Катерина, яку вiдiслано було до Александрii на продаж. Цю останню пошлюбив Марко, якого було вибрано капiтаном, а решту – взяли замiж старшини.
На честь перемоги над турками та на пошану Святоi Дiви Розалii, заступницi Сицилii, козаки поставили галеру як пам’ятник, на скелю, а частину вiйськовоi здобичi пожертвували на побудову каплицi Святоi Розалii. Вiце-король хотiв iм подарувати пiвтори тисячi реалiв, однак вони вiдмовилися iх прийняти, але прийняли натомiсть два кораблi – бригантину й тартану, якими вирушили до Неаполя, а звiдти – до Рима, куди й прибули 16 лютого 1628 року в товариствi 30 старшин i п’ятьох жiнок. Там вони поклали до нiг Святого Отця Урбана Восьмого розкiшну велику хоругву з бiлого едвабу, на якiй дуже гарно було вигаптувано чотири турецькi мiсяцi, оздобленi арабським письмом. Подарували також великого позолоченого лiхтаря. Потiм занесли iншi хоругви по рiзних костелах у Римi».
Цiкаво, подумалося менi, невже вiн з тих пiр цiлих двадцять рокiв плавае на пiратському кораблi? Либонь, фортуна йому сприяе. Наступного дня я знову прийшла до шинку. Марко стрiв мене вдоволеною усмiшкою.
– Ну що? Надумався? – Я кивнула. – Тодi сiдай коло мене. Чи ти, часом, у гiшпанськiй не петраеш?
– Знаю латину, нiмецьку, польську, французьку, венецiйську, флорентiйську та кастильську. І, до речi, я закiнчив медицину в Падуанському унiверситетi.
– Е, то ти скарб. Ось поглянь – ми захопили гiшпанську королiвську пошту, що йшла з Перу. Може, там щось цiкаве пишеться. Я ще друковане можу розiбрати, але не писане.
Вiн не помилився, в одному з листiв повiдомлялося про галеон, який мав виплисти з Лiми з награбованим у iндiанцiв золотом у супроводi ще двох вiйськових кораблiв. Так виглядало, що приблизно за два тижнi кораблi причалять до Азорських островiв, бо на острiвнi порти прямувало чимало галеонiв з золотом з Перу та Мексики. Вiд островiв корабель мiг уже плисти до Іспанii без вiйськового супроводу, ця частина шляху вважалася безпечною. Але саме там капiтан Марко розраховував перехопити iспанську здобич. І коли капiтан покликав мене з собою, я не опиралася, бо й так не знала, що маю робити. Корабель називався «Стрибог» – на честь бога вiтрiв, i грiзне його обличчя з кудлатою бородою виднiлося на самому носi корабля, вирiзьблене з червоного дерева.
Я метнулася до «Сан-Єронiма», забрала своi речi й iнструменти, попрощалася з капiтаном Корнелiсом i зiйшла на поклад[5 - Поклад – палуба.] «Стрибога», все ще сумнiваючись, чи не чиню дурницi. Але, як висловився Марко в тiй книжечцi, на рiшучi вчинки треба зважуватися, покладаючись на Господа, а не на здоровий глузд. Була тiльки одна проблема – як менi не ночувати з рештою команди, але Марко цю проблему хутко вирiшив, розумiючи, що менi як медику належиться окрема каюта.
Роздiл 2
Еуфорбiя Фебролиста. Касперiв батько
Травень 1648 року
В першi днi пiсля втечi Юлiани зi Львова Рута й Лукаш вели себе як завжди, хоча iнколи навiть уникали зустрiчатися поглядами, в обох чаiлося почуття не достатньо викристилiзованоi провини, смутне й невиразне розкаяння невiдомо в чому. Здаеться, у формi натякiв вони перекинулися кiлькома щирими думками пiсля порятунку Лукаша, щось сказали одне одному, але дуже неконкретно. Так думала Рута, усвiдомлюючи, що все це могло означати багато чого й геть нiчого. Та жоден з них не насмiлювався першим довести розмову до кiнця, увиразнити почуття, якщо вони е, зробити крок до зближення. Вже через добу Лукаш нiчого не пригадав з того, що вiдбувалося пiсля його визволення. Його довели до хати, поклали, i вiн цiлу добу проспав. Рута делiкатно поцiкавилася, якi його враження з тiеi пригоди, щоб вивiдати, чи пригадуе вiн тi кiлька слiв, якi для неi виявилися дорогими. Але нi, вiн не пригадував. «Я була така слiпа», – сказала вона тодi йому, а вiн вiдповiв: «Я теж». Чи означало це, що його почуття до Юлiани були наслiдком заслiплення? Як i Рутинi. Але ось тепер вони разом прозрiли?
Але Лукаш усе ще вiдчував себе зрадженим у своiх найщирiших почуттях. Хоча яка зрада? Нiчого ж не було. Вiн закохався у фата моргану, вона одного дня з’явилася, а потiм розвiялася, як сон. До Рути ж вiн ставився як до дитини. Втеча Юлiани викликала в нього розпач i смуток, вiн не знаходив собi мiсця, хотiлося кинутися за нею вслiд, догнати, порозумiтися, переконати, знайти спосiб повернутися. Вiн перебував у важкiй задумi, викликаючи стурбованi погляди Айзека. Бо коли комусь вiдмовляв апетит – це вже було занадто, з цим Айзек змиритися не мiг. Звiсно, вiн чудово розумiв стан Лукаша, але попервах лише мовчки спостерiгав за його поведiнкою, як i за поведiнкою Рути. Якщо в душi Лукаша постала пустеля, то такоi пустелi в душi Рути не було, вона готова була кинутися у вир кохання i вже перебувала на порозi цього виру, тiльки з усiх сил себе стримувала, вiдкидала думки про Лукаша, намагалася не думати про нього, щоб не зазнати ще бiльшого болю. І це гнiтило обох.
Айзек напружив увесь свiй iнтелект, щоб рятувати ситуацiю. Але вiн розумiв, що тiльки час може залiкувати розпач i тугу. Рано чи пiзно на мiсцi втраченого кохання виникне iнше, мусить виникнути. Інакше й не бувае. Потреба когось кохати – це вогник, який жеврiе все життя, але час вiд часу його треба пiдсичувати, щоб не згасав, iнакше кохання перетвориться на ненависть.
Рута збирала цвiт глоду за мурами мiста, коли почула голос Франца. Озирнулася й побачила його на бричцi, вiн махав iй рукою.
– Гей, Руто, не бажаеш махнути зi мною у Винники та навiдати стару Вiвдю?
Рута вагалася не довго. Кiлька днiв тому до аптеки «Пiд Крилатим Оленем» завiтав Грозваер i в присутностi Лукаша звернувся до неi з доволi дивним проханням.
– Не знаю, чи ви чули, а нашi вивiдачi потверджують, що це безперечний факт – у Хмельницького на службi е чарiвницi. Беручи приклад з давнiх грекiв, вiн завше звiряе за iхнiми чарами та гаданнями всi своi намiри й дii. Вони не тiльки пiдказують йому, коли найсприятливiший день для битви, але й здатнi навiювати ворожому вiйську страх i панiку, вiдбирати силу й хоробрiсть. Ми в цьому вже переконалися не раз i нiколи не застосовували подiбних методiв iм на противагу. Отже, в мене дуже проста пропозицiя. Вам, мабуть, вiдомо, куди подiлася Вiвдя. Я б хотiв, щоб ви ii переконали зiбрати мiсцевих чарiвниць i спробувати протистояти козацьким чарiвницям.
– А в нагороду ви iх спалите? – запитав Лукаш.
– Нi, я обiцяю, що нiхто iх не зачепить. Просто, коли ворог наблизиться до Львова, нехай би вони зiбралися в одному мiсцi й почали дiяти. Так i передайте: всiм чарiвницям, якi погодяться рятувати мiсто, я надам вiчне помилування вiд усiх минулих i майбутнiх прогрiхiв…
Рута вiдповiла, що спробуе при нагодi цi слова передати Вiвдi. Та була ще одна причина, щоб побачитися зi старою. Про це ii попросив Лукаш, розповiвши про дивну пригоду доктора Гелiаса: однiеi ночi вiн прокинувся, почувши над головою чийсь шепiт, i побачив, що над ним стоiть кремезний чоловiк. Приставивши доктору до горла кинджал, невiдомий нагадав про давнiй ще молодечий грiх доктора, який спокусив дiвчину i покинув. Вона народила хлопчика й з розпачу його втопила. Але немовля не втопилося, виросло й оце стоiть над ним. А дiвчину за такий грiх стратили. Доктор пiсля того весь час мучився у здогадах, хто ж то мiг бути: хтось, хто живе в одному з ним мiстi, кого вiн не раз уже бачив? Це йому не давало спокою. Лукаш думав, як би йому допомогти, коли Рута пригадала, що Вiвдя, як ще була молодицею, бабувала в околицях Сянока, приймаючи пологи. Може, вона й чула щось про той випадок.
Бричка поторохтiла битим гостинцем, пiднiмаючи позад себе куряву. Кури з голосним кудкудаканням звiльняли iй дорогу, услiд за бричкою дзявкотiли пси, мекали кози й ревiли корови.
