скачать книгу бесплатно
– Я також довiдався, що ви одружилися. Де тепер ваша жiнка?
– Де менi з жiнками водитися? – вiдмахнувся вiн. – Потiшився трохи та й утiк. Це доволi дивно, але хоч я був прикутий до галери, галера мене прикувала до моря.
Вiн, покректуючи, пiдвiвся i подався вiдпочивати, а я ще сидiла й намагалася усвiдомити для себе, що менi дав цей бiй, це сп’янiння, яке я вiдчула, i чи прагну я й далi вiдчувати його, впиватися ним i знаходити в цьому розраду. Думки моi плуталися, я роздвоювался, менi водночас хотiлося пити й хмiльне вино бою, i… його вуста, такi зараз далекi й неприступнi. Я думала, якщо коли-небудь повернуся до Львова, то однаково вже буде пiзно, кожен наступний день, який мене вiддiляе вiд нашоi останньоi зустрiчi, водночас, мабуть, зближуе його з Рутою. Що довше я буду валандатися морями й океанами, все менше шансiв у мене зустрiти його вiльного й такого ж закоханого.
Хтось примостився бiля мене. Я обернулася i побачила Марка Проклятого. Вiн поклав собi мiж ногами лантуха, вийняв з-за пазухи буханець, шмат заплiснявiлоi ковбаси з iспанського галеону та став вечеряти, запиваючи ромом. Обое ми мовчали. Врештi за кiлька хвилин вiн озвався:
– Бодай би ту ковбасу вони й на тiм свiтi жерли. Тверда, як колiно староi вiдьми, та ще й плiснява.
– Зате така ковбаса навiть влiтку не псуеться, а плiснява природна й нешкiдлива. – сказала я. – Є певнiсть, що живiт не розболиться. Кажу вам, як лiкар.
– Ну-ну, ото думаю, щоб тiльки зуби не поламать.
– А ви ii крайте тоненькими скибочками.
– Ба й справдi! – втiшився вiн. – Як же се я не здогадався? – Вiн вийняв ножа, поклав ковбасу на дощину i, вiдрiзаючи по плястерковi, iв та задоволено усмiхався. – Може, й тебе пригостити?
– Дякую, я вже повечеряв.
– Ххе… – знову заусмiхався вiн, хитаючи головою. – А лепсько ти ото шпадою! Як блискавкою, далебi! І де в тебе стiльки сприту? Ти ж iще хлопчак.
– Та й ви ж не старий.
– Я? Хе-хе! Знав би ти, скiльки менi лiт! Я, братчику, й лiк забув. А попереду ще блукання та блукання без кiнця i краю. Без смертi, без хворiб, без рiдноi душi й стрiхи над головою.
– То на вас таке прокляття? Я чув, що ви забили матiр свою i сестру.
– Забив, – кивнув вiн головою зi смутком. – І голови одчесав. Тому й Проклятий. Навiть Пекло мене не прийняло.
– А за що ж ви iх убили?
– А за те, що до тяжкого грiха мене спокусили. Полюбив я дiвчину, а вона мене. Ходили ми разом на вулицю та на вечорницi, спiвали, гуляли, шепталися пiд вишнями. І врештi я вирiшив сватiв заслати. Тiльки ж мати моя i сестра кинулися мене вiдмовляти, а як се не помогло, то взялися за ii батькiв. Наговорили такого, що й на волячiй шкурi не напишеш. Отак нас i порiзнили. Я махнув на Сiч, а як за рiк повернувся та глянув на свою сестру, то закохався так, що й душi в собi не чув, та й вона не дивилася на мене, як на брата. Я бачив, як ii в жар кидало, коли я торкався ii. Осьо, поглянь… – Вiн розв’язав лантуха й вийняв, тримаючи за коси, неймовiрно вродливу голову дiвчини, очi ii були заплющенi, але повнi вуста вiдкритi, виглядала голова мовби вчора вiдтята. – Осе ж моя сестра. Правда ж гарна? А якби ж ти ii голiвку угледiв на стрункому станi, коли б вона глянула на тебе живими вустами, почув би ii голосок, а вустонька, як макiвки, стулились iз твоiми вустами… Ех… – Вiн поклав голову сестри до лантуха й вийняв другу. То була голова лiтньоi жiнки й теж мов учора вiдрубана – бiле волосся скуйовджене й облите запеклою кров’ю, розплющенi невидющi очi похмуро глипали, рот був роззявлений, здавалося, стара в останнi своi хвилини когось проклинала. – Осе ж моя матiнка, – зiтхнув Марко Проклятий. – А щоб ти знав, вона була добрий зух. Кабардинка, гарна, як янгол. Клянуся iржавими цвяхами на хрестi Ісуса! Батько мiй не мiг з нею розлучитися, то перевдяг за хлопця i привiз на Сiч. А вона була зросту високого й нiчим вiд козакiв не рiзнилася. Разом i воювали. З’являлися батьки менi не раз у моiх видiннях, кляли та проклинали, а я молив у них прощення, та не вимолив.
Вiн сховав голову староi до лантуха, зав’язав його й хильнув рому. Я заклякла на мiсцi вiд побаченого. Менi це все не вкладалося до голови. Убив матiр, сестру… Менi мороз поза шкiру йшов. Врештi видушила:
– Я так i не второпав, за що ж ви iх убили. Звiдки взялася ця ненависть?
– Я сестру свою кохав так, що коли iншi до неi сваталися, то вже й не жили. Я пiдстерiгав iх i убивав. Врештi ми стали любитися з нею, а мати й не здогадувалася. Аж поки сестра моя не завагiтнiла. А як прийшло родити, то повiв я ii в комишi, прийняв пологи й задушив дитину та викинув у Днiпро. З тii пори сестра мене одцуралася i сказала, що пiде до Киева на прощу замолювати свiй тяжкий грiх, а крiм того ще й матерi все розповiла. Я не хотiв ii вiдпускати. Я горiв до неi пекельним коханням. Але одного ранку я встав i не побачив ii. Мати потаемки вирядила ii на прощу. Се мене збiсило не на жарт, я вiдрубав матерi голову, догнав сестру й пробував ii повернути. Але вона впала на колiна, звела руки до неба i, не слухаючи мене, тiльки Господа молила, аби вiн зжалився над нею. Я слухав ii молитви й мене тiпало. Я вихопив шаблю i теж iй голову вiдчесав.
Марко замовк, важко зiтхаючи, а в тому зiтханнi вчувалася вагота всiх грiхiв свiту. Вiн зi смутком дивився на хвилi, що пiдкочували до корабля, на блискiтки, якi iх оздоблювали, пив ром i журився, йому баглося висповiдатися, хоч i робив це, либонь, не раз перед рiзними людьми, якi мали терпець його вислухати, але це бажання нiколи його не покидало, воно знову й знову накочувалося на нього й змушувало виговорюватися.
– Ти, певно, думаеш, який я звiр, а я й не перечу, – стенув вiн плечима. – Так, я звiр. Бiльшого звiра за мене й нема. Але рiзниця мiж мною й iншими озвiрiлими людьми та, що я усвiдомлюю, що я звiр. А вони – нi. І дiйшов до того стану, коли хочу будь-що спокутувати своi страшнi грiхи й вже роками iх спокутую. Пiзнiше я повернувся на Сiч, зiбрав ватагу шибайголов та нападав на турецькi галери, грабував, а всi грошi вiддавав на церкви. Я собi нi шеляга не залишав, iв, що Бог послав, вдягався в лахмiття. Але лантуха свого нiколи не покидав. От i зараз зiйшовся з корсарами, а грошi знову збираю на церкву. І так буде до скiнчення мого вiку, коли Господь мене пожалiе. А тодi я нарештi спочину. Щоразу, коли роблю добру справу, чую, як ще один ланцюг спадае з брязкотом iз мене. А то певна ознака, що тягар грiхiв моiх ще трохи ослаб.
«А чим тi потвори, якi поглумилися над моею сестрою, були кращi за нього? – подумалося менi. – Та нiчим. І я iх повбивала. Ми обое несемо на собi печать смертi й покути».
Вiн добув з-за пояса сувiй паперу й простягнув менi.
– Осьо, поглянь. Як менi нелегко бува праведником бути.
Я розгорнула сувiй i прочитала:
«Се звинувачення, висунуте в другу п’ятницю пiсля празника Успення в лiто од Рiздва Господнього 1646 проти брата Порфирiя, в миру Марка, прочитане в тiм же дню в манастирi Святого Никифора у присутностi преподобного iгумена отця Алексiя.
Брат наш звинувачуеться в грiхах, негiдних слуги Божого. По-перше: вiн випив усеньке вино з погребiв манастирських.
По-друге: чинив перелюб з дiвицями й замiжнiми бiлими головами, о чiм суплiкаторiв много позов складали.
По-трете: не одного брата во Христi увередив, егда тii пробували спинити его буйство.
У четвертих, п’ятих i шостих: скоромився в пiст, забирав харчi в братiв своiх, утiсняв iх всiляко моццю своею.
Сi та iншi свавiлля его й грiхопадiння засвiдчують брати Оксентiй, Гавриiл та Василiй. Сим консисторiя ухвалюе: iзгнати нечестивого брата, яко негодящого бути слугою Божим, з манастиря i вперед нiгди не приймати его до своеi пастви».
Я розсмiялася:
– Еге ж, добряче ви грiхи замолювали, вино попиваючи.
– Отак я намагався в ченцi постригтися, але довго не витримав. Мабуть, менi iнший шлях судився. Довгий-предовгий, темний-претемний…
Марко Проклятий замовк, у його головi, мабуть, звучала дивна сумна мелодiя, вiн занурився в себе й повiльно похитувався. Вгорi порипували у снастях реi i шурхотiли вiтрила. Корабель гойдався i заколисував до сну. Я тихенько встала й зникла в каютi.
Серед усякого добра, що корсари притягнули з галеону, були пошта й газети. З французькоi «La Gazette» я довiдалася, що значний шляхтич Богдан Хмельницький, який втiк зi служби в гетьмана Потоцького, гостюе в кримського хана з полковниками козацькими. Жодних висновкiв з того газета не робила, але хто мае глузд, то може здогадуватися, що щось значне затiваеться. Король Речi Посполитоi планував похiд на туркiв i вимагав од сейму на те згоди, але сейм не згодився. Хоча козаки були б радi такому походу й вже навiть готували своi чайки. Але якщо козацька делегацiя приiхала до Криму, то, видно, не для того, щоб почати вiйну з турками. Цiкаво, що ж то буде?
Роздiл 4
Львiв. Лукаш. Самiйло Кушевич
Вересень—жовтень 1648 року
Щоранку каркало вороння, з лiсiв долинало виття вовкiв, час вiд часу цiлi iхнi зграi пробiгали повз людськi поселення i нiчого iх не страхало. Вiтри шаленiли, зриваючи соломою i гонтою критi дахи, нагинаючи дерева до самоi землi. Люди з острахом вдивлялися в небо, i кожному ввижалося серед скупчення хмар щось iнше – кому схрещенi мечi, кому труни, кому гори трупiв, а кожен був свято переконаний, що таки бачив те все, i з запалом описував юрбi, i дарма, що юрба могла того всього й не розгледiти, але слухала з роззявленими ротами й кивала, бо всi жили в тривожнiй напрузi, не чекаючи нiчого доброго. Знервована мiщанка вхопила Лукаша за руку i, тицяючи пальцем у небо, шептала: «Дивiться! Дивiться! Там янгол! Янгол з крилами й мечем! Невже не бачите?» Аптекар нiчого такого не бачив, iно сивi пасмуги, що повзли кудись на захiд, а вона глянула на нього й обурилася, гадаючи, що глузуе, хоча вiн i вустами не ворухнув. Врештi вiдчепилася i взялася за Айзека, а той вирiшив покпити з неi i спочатку схвально кивав головою та пiдтакував, а тодi й бовкнув: «А там-о, бачите? Отам-о! Там дiвка з такими, як у вас, цицьками, танцюе з дiдьком! Бачите, як вiн хвостом метляе?» Жiнка стала хреститися i вiдсахнулася, Лукаш взяв Айзека за руку й потягнув геть з тлуму.
– Чи не бачиш, наскiльки тi люди екзальтованi? – запитав, коли вiдiйшли. – Не варто з ними зачiпатися. Їх гнiтить страх i передчуття лиха.
– Краще б ото зайнялися валами та мурами, а не дурним пашталаканням. Козацьке вiйсько вже не за горами.
Зi сходу наближалася козацька армiя, не армiя, а мурашник, що поiдав усе на своему шляху, вiстi котилися поперед армii, вдаряли хвилями у мури замкiв, перекочувалися через них i котилися далi, сiючи панiку. Львiв завмер у передчуттi облоги й на короткий час причаiвся, як заець у норi, в надii на те, що назустрiч козакам рушить королiвська армiя, але небавом стало зрозумiло, що Львiв залишений на самого себе. Цеховi майстри взялися рихтувати зброю та виряджати пiдмайстрiв до воякiв, аби тi вчилися стрiляти з лукiв i мушкетiв, рубатися шаблями й колоти списами. З пiдмайстрiв були кепськi вояки, але що доброго вiйська за стiнами було мало, то й тi згодяться.
«З нами покiнчено, ми загинули, – писав львiвський писар Самiйло Кушевич у своему дiярii з тих тривожних днiв. – Цвiт коронного вiйська був оточений козаками й татарами у Дикому Полi пiд Жовтими Водами з усiх бокiв i з великою мужнiстю та стiйкiстю зносив нещасливу облогу. Приступивши до трактатiв, дали нашi заложниками козацькому селянству досвiдчених воiнiв i сотникiв i, не дiзнавшись про намiри Хмельницького, видали йому добровiльно кiлька гармат. Трактати не вiдбулися, гармати не повернено, а нашi, обстрiлюванi своiми ж гарматами, 11 травня вигнали з табору коней, бо воду вiдрiзав ворог. Врештi 16 травня були здобутi й самi, при цьому в безжальнi руки ворога втрапив його мосць пан Стефан Потоцький, син кракiвського каштеляна, схоплено також Шемберга, комiсара реестрових козакiв, причину й початок стiлькох гiрких плодiв.
Про пана Сапегу не знають напевно – живий вiн чи вбитий, але вiдомо, що все те вiйсько, якого рахують на шiсть-сiм тисяч, геть пропало через зраду драгунiв, якi, будучи за родом роксоланами, за вiрою греками, за одягом нiмцями, перекинулись до ворога. Реестровi козаки, що пiшли на придушення Хмельницького водою, вiдкинули повагу до полякiв i, скинувши маску покiрностi, приедналися до Хмельницького, вбивши двох своiх полковникiв, вiдомих вiрнiстю Речi Посполитiй, – Ілляша Караiмовича й Барабаша.
У Львовi вiдчинена лише одна брама, при якiй через тисняву людей i майна велике сум’яття. Вiйсько в кам’яницях, вiйсько в Ратушi, вiйсько на мурах; а решта, йдучи за духовенством з жiнками й малими дiтьми, повторюе молитви, вимолюючи вiдпущення грiхiв, i просить Бога покласти край поразкам. Пане Боже, будь з нами. Зброi, пороху, харчiв та iншого необхiдного вiйськового майна маемо, з ласки Божоi, досить. Боiмося потаемноi змови й зради людей грецькоi вiри, вони виглядають ворога з охотою. Хоча досi тримаються з нами».
Цiлi валки евреiв, наполоханих неймовiрними чутками, напливали до передмiстя, до мiста iх поки що не пускали, вони таборилися на оболонях, заселялися в порожнi халупи й поглядали з надiею на мури мiста, мовби оцiнюючи, наскiльки вони надiйнi та чи захистять iх. З собою вони пригнали худобу й пташву, рiзали бiля потоку й пекли на рожнах.
– Мало нам своiх жидiв, то ще й цi приперлися. Куди ми iх подiнемо? – бурчали перекупки на Ринку.
Та не минуло багато часу пiсля поразки пiд Жовтими Водами, а коронне вiйсько було знову безславно розгромлене пiд Пилявцями, це збурило велику хвилю втiкачiв, iхнi ватаги кинулися на захiд до рятiвноi Вiсли. У суботу 26 вересня вранцi, коли пилявецькi недобитки ввалилися в брами мiста, iхнiй нужденний вигляд говорив сам за себе – обiдранi, бруднi, часто без зброi, а то й без чобiт, якi з них стягнули розбишаки, вони викликали у мiщан розпуку й зневiру. Навiть не мусили нiчого оповiдати, як вiдбулася битва, все було надто виразно написано на iхнiх обличчях. Всi, як один, несли в мiсто панiчну вiсть: ворог ось-ось буде у Львовi!
Мiсто завирувало. Жiнки серед страшного галасу й натовпу почали тiкати у кракiвську браму, зрештою, тiльки жiнок i дiтей випускали з мiста. Чоловiкiв покликали на вали, але не всi послухали, багато хто з них теж правдами й неправдами виривався за межi мiста й гнав далi. Панiка охопила не тiльки звичайних мiщан чи купцiв, але й отцiв мiста, чимало лавникiв i райцiв теж у перестраху покинули мiсто. Втiк навiть Бартоломей Зиморович. Знялися з кiтв i нечисленнi кораблi та на всiх вiтрилах погнали на пiвнiч, щоб перечекати в гирлi Полтви вiйськовi баталii.
«Вони гiршi бджiл, – нотував Кушевич, який залишився в мiстi й перебув у ньому всю облогу, – бо тi мають природний iнстинкт триматися своiх вуликiв без огляду на свою велич i вроду, на пору й обставини».
Втiкачi з пилявецького поля теж волiли не затримуватися, а драпати далi, але мiщани зiбрали для них грошi, й вони розмiстилися по селах пiд Львовом, обравши собi вiльним голосуванням гетьманiв. Проте дуже багато воякiв оминали Львiв i рухалися далi у глиб королiвства, однi через те, що боялися гнiву за ту велику ганьбу, якоi зазнали, втiкаючи з табору, iншi через те, що комiсари не могли iм видати платнi. А незабаром з’явилися й головнi героi iсторичноi битви – регiментарi[14 - Регiментар – вiйськовий командир.] королiвськоi армii. Першим прибув пiдчаший Миколай Остророг, мiщани зиркали на нього спiдлоба, iм соромно було згадувати власнi оплески та манiфестацii пiд час його виiзду до обозу. Тепер це було сумне видовище, вiн приволiкся як убогий слуга, натомлений, почорнiлий, без опанчi й без пристойноi шапки. Хоч багатiем нiколи не був, а перед походом залiз у борги, надiючись опiсля гарних зискiв, тепер був геть зруйнованим i пригнiченим. У недiлю перед полуднем вiн зiбрав вiйськову нараду у Францисканському монастирi, де зiйшлося кiльканадцять ротмiстрiв i поручникiв та до трьохсот жовнiрiв. Пiдчаший виголосив жалiсливу промову, намагаючись довести, що не вiн був причиною втечi й поразки, звинувачуючи комiсарiв та полковникiв, якi не хотiли його слухати, бо кожен чувся великим воеводою. В понедiлок 28 вересня вiн уже писав реляцiю до Варшави, так само вiдкидаючи вiд себе будь-яку провину, i просив грошей на вiйсько, а що йому нiяково було признатися, що вiн перший з усiх генералiв опинився у Львовi, то завершив листа виправданням: «я сюди прибiг сьогоднi…» i дату поставив: 28 вересня.
У недiлю вранцi прибув також князь Володислав Домiнiк Заславський та, зустрiвши гнiвнi погляди мiщан i воякiв, злякався i тихенько, як щур, ушився, вирушивши на захiд. Пiзнiше приiхав львiвський староста Адам Гiеронiм Сенявський з кiлькома своiми хоругвами. Цей двадцятип’ятирiчний молодик утiк просто з Бережан, полишивши на волю Божу мiсто й порожнiй замок. Причина втечi була доволi поважна, кiлька днiв тому вiн з дурноi голови звинуватив п’ятнадцять русинiв-мiщан та двох священикiв у зрадi й плануваннi замаху на себе i свою родину. Жодних доказiв не було, нiкого з них не допитали, а вiдразу послали за катом до Львова, i Каспер вiдсiк iм голови. А тут наспiла вiстка про пилявецький погром, i Сенявський вирiшив, що аж тепер зависла над ним справжня загроза смертi. Так само чкурнув з рiдних Бродiв коронний хорунжий Александр Конецьпольський, але й вiн у Львовi не затримався, а рушив далi.
Пополуднi з’явилися князь Єремiя Вишневецький з киiвським воеводою Янушем Тишкевичем. Воеводи й високi офiцери недолюблювали князя, зате обое прибульцiв тiшилися найбiльшими симпатiями серед воякiв та мiщан, iхня поява пiдняла всiх на духу, хоч Єремiя мав натомлений i зрозпачений вигляд. Обох вiдразу запросив до себе на нараду Остророг i не вигадав нiчого мудрiшого, як дорiкати та звинувачувати iх у пилявецькому погромi, нiбито вони не хотiли воювати, що, звiсно, було брехнею. Краще б вiн того не робив, бо тi в свою чергу нагадали, як вiн з поля бою тiкав, аж димiло за ним. Тут втрутилися присутнi офiцери й комiсари й заявили, що слухати Остророга не будуть, а пiдкоряться лише Вишневецькому. Їх пiдтримали лавники та райцi. На цьому нарада закiнчилася. Коли ж Остророг у понедiлок знову зiбрав вiйськове коло в костелi Францисканiв, анi Вишневецький, анi Тишкевич не з’явилися, почуваючись ображеними через безпiдставнi звинувачення, а без князя i воеводи вся нарада виглядала б доволi дивною. Остророг насправдi був бездарним воеводою з неприборканими амбiцiями, вiн, звiсно, мiг би й сам вести раду, але попри весь свiй гонор вiдчував, що не варто цього робити, тому послав пiдкоморiя з писарями за вiдсутнiми панами. Тi прийшли до Вишневецького й стали його переконувати, що порятунок Львова лежить лише в його руках, i всi, мовляв, чекають на його згоду. Бачачи, що посли довго не повертаються, мiщани й собi вислали депутацiю, i вже двi групи посланцiв просили князя не покидати iх на поталу вороговi. Та Вишневецький i Тишкевич не пiддавалися на тi прохання, посилаючись на звинувачення пiдчашого. Насправдi причина була iнша – вiдсутнiсть коштiв на оплату вiйську. Пiсля тривалих вiднекувань врештi князь i ii озвучив, i щойно, коли мiщани обiцяли покрити всi видатки, обидва пани змилосердилися i пiшли до кола, де вже цiлих три години нетерпляче iх чекали.
Тут вони вислухали вибачення пiдчашого, а вiдтак почалася нарада. Вiйсько хотiло мати головного командира, всi бачили гетьманом лише Вишневецького, а тому просили його ледь не хором узяти на себе командування обороною Львова. Тут князь знову згадав про вiдсутнiсть грошей на оборону. Несподiвано з’явилася мiщанка Катерина Слоньовська, яка принесла срiбло вiд сестер кармелiтанок i власнi коштовностi, поклала те все перед Вишневецьким i з плачем заклинала його Господом i всiма святими, аби став на чолi вiйська й рятував Вiтчизну. Вiйськова рада вiд зворушення занiмiла, запанувала тиша, а голос мiщанки злiтав понад головами все виразнiше. Коли вона замовкла, три тисячi вуст повторило ii заклик. Нарештi князь погодився за умови, що будуть зiбранi кошти на вiйсько, а пiдчаший складе свою регiментарську владу. Тут уже надженджурився пiдчаший:
– Хочете, щоб я вiдрiкся посади, яку менi надав король? Вiдрiкся на домагання купки людей?
Вiн аж трясся вiд обурення, почервонiв, а голос його тремтiв, аж став заникуватися, але тут зiрвалася така буря гнiву проти нього, сипонули такi звинувачення з усiх бокiв, що врештi вiн скорився i обiцяв, що складе своi повноваження та вiдiшле грамоту примасовi. Але ж раптом усi усвiдомили, що новий гетьман може не знайти пiдтримки короля i сейму, тому всi разом iз Вишневецьким почали тепер просити його, щоб пiдчаший того не робив. І так ото було знайдено соломонове рiшення, що на чолi вiйська будуть Остророг i Вишневецький.
Пiд час цих нарад трапилася доволi дика подiя. Мiж зiбраними в костелi помiчено було одного русина з передмiстя, вiн стояв собi збоку й щось нотував у книжечку. Хтось вирiшив, що то шпигун. Кiлька воякiв, якi пiд Пилявцями й шаблi не добули, вивели чоловiка на подвiр’я i без допиту й суду мужньо зарубали. Пiсля цiеi перемоги над ворогом лицарське коло подалося на замок увiнчати день бенкетом. Але панiка й плiтки про потаемнi зносини львiвських русинiв з козаками не вщухали, а поширювалися й далi. 2 жовтня козаки пана Сенявського упiймали гологiрського мiщанина й припровадили до Львова, бо вiн буцiмто йшов до Хмельницького з листом вiд тамтешнiх мiщан, якi закликали гетьмана негайно прийти на допомогу проти польськоi тиранii, обiцяючи забезпечити вiйсько всiм необхiдним. Каспера покликали пiддати нещасного тортурам. Лукаш пробував втрутитися, бо цi звинувачення виглядали смiшно. Жменька мiщан маленького мiстечка обiцяла забезпечити велику армiю? І яким чином цей лист мiг пришвидшити рух козацького вiйська, яке й так iшло в цьому напрямку? Та, висловивши все це, вiдразу ж i пошкодував, бачачи, як пучнявiе обличчя бургомiстра Грозваера, – тут, що не говори, а вiн зробить навпаки. Так i вийшло. Бiдолаху пiддали таким тортурам, що вiн з усiм швидко погодився, а потiм стратили.
А 4 жовтня об’явилася iстерична бiлоголова, яку начебто послав Кривонiс з одним козаком шпигувати, вдаючи подружжя, аж пiд самий Кракiв. Однак вона покинула козака, здалася на милiсть райцiв i розкаялася. З усього було видно, що це божевiльна, бо плуталася, оповiдаючи про iхню мандрiвку, не могла назвати достеменного мiсця, де розлучилася з козаком. Лукашевi вдалося ii вирвати з цупких лабет правосуддя з огляду на стать. Їi помилували, що було, на думку Кушевича, «не дуже добре й не дуже слушно. Спiймали й iншу, чоловiк якоi утiк до Хмельницького, й вiддали на тортури. Нема нiяких сумнiвiв, що мiж прихильниками грецькоi вiри не знайдеться вiрних i вiдданих мужiв, вiд них, напевно, йде наша згуба».
Манiя шпигунства прокотилася мiстом. Католики спiдлоба зиркали на православних, православнi остерiгалися католикiв, евреi – i тих, i тих, слушно чекаючи пiдступу й зради. Разом зi страхом i панiкою ширилися неймовiрнi байки, обростаючи новими вигадками й втягуючи в iхне розповсюдження все бiльше народу. Фантазiйнi чутки про пiдступних русинiв небавом перескочили, наче блохи, на евреiв, i ось уже арештовано трьох чоловiкiв, якi начебто влаштували ритуальне вбивство. Арештовано iх було за доносом одного-единого боголюбного мiщанина, який вказав на цих евреiв як на убивць невинного християнина. Справа була доволi заплутана, бо трупа не знайдено, цiлком можливо, що той, кого буцiм убили, втiк разом з iншими львiв’янами з мiста, однак евреiв узяли на тортури, i за недовгий час вони в усьому призналися. Єдине, що затаiли, – мiсце поховання трупа. Коли кат повiв iх до мiсця страти, iхнi руки облили смолою, обмотали конопляними мотузками та пiдпалили, вони йшли до помосту, корчачись вiд болю, а довкола вирувала обурена юрба, вимагаючи негайноi смертi, i не заспокоiлася, допоки полум’я не охопило тiла жертв i не проковтнуло iх. Але й потiм юрба не розiйшлася, а дочекалася, коли вогонь погасне, i тiльки смердючий дим буде ще висiти в повiтрi, а тодi кинулася збирати в хустинки попiл спалених «убивць», щоб посипати ним дверi й вiкна й таким робом убезпечити себе вiд нашестя упирiв та демонiв.
Чутки про чарiвниць, якi допомагають Хмельницькому, не викликали нi в кого сумнiву, та це, зрештою, пiдтверджували спiйманi козацькi вивiдачi, а що один iз них признався, нiбито гетьманськi чарiвницi мали проникнути й до Львова, то влада кинулася гарячково шукати iх i небавом знайшла молодицю, яка прибилася до мiста зi Збаража. То була звичайна втiкачка, але на свою бiду впала комусь у пiдозрiле око, ii схопили й допитали так успiшно, що призналася вона ранiше, нiж припекли ii тiло розпеченими клiщами. І знову мiсто мало неабияке видовище, жiнку вивели на помiст i здерли з неi сукню та сорочку, вона стояла прив’язана до стовпа зовсiм гола, вiтер розвiвав ii волосся, а малi львiв’яни мали змогу вивчати анатомiю жiночого тiла. Каспер не квапився запалювати стос, мовби даючи змогу намилуватися всiм жiночою вродою, а насправдi чекаючи, що, можливо, хтось схаменеться i помилуе бiдолашну, жiнка кричала, благала, клялася всiма святими, що не займалася чаруванням i не бачилася з козаками, але збiговисько iй не вiрило, бо збiговисько в таких випадках нiколи нiкому не вiрить, i коли вже всi намилувалися досхочу голим тiлом, стали волати: «Пали! Пали! Пали!»
Самiйло Кушевич старанно нотував: «Вже в нас показуються конспiрацii: вже багато гультяйства по ночах наiздить i вiд’iздить; вже вiдбуваються рiжнi збори то по церквах, то по закутинах i долинах передмiських: вже нам русь виповiдае послух!»
А потiм прокотилася мiстом ще одна геть фантазiйна iсторiя, як Хмельницький, маючи обмаль зброi, шабель, куль та пороху, написав листа до львiвського мiщанина русина Георга, чоловiка багатого, власника кiлькох кам’яниць, просячи його, щоби накупив для вiйська зброi. Грошi гетьман послав схованi у пшонi. Та заки «руськi хури» доiхали до Львова, поляки перехопили лист, переписали, запечатали знову й вiдiслали Георгу. Вiдтак прибули до нього вози з пшоном i грiшми, а вiн вiдразу розiслав своiх людей з возами до Кракова й iнших мiст за закупом зброi, а тi, накупивши всього, що треба, рушили в зворотню дорогу, та, коли минали Львiв, iх перепинили й все вiдiбрали. Георга викликали до Ратушi, i хоч вiн усе заперечував, доводячи, що товар призначений для польського вiйська, ув’язнили, а вдома зробили трус i знайшли двiстi тисяч золотих вiд Хмельницького та велику силу всякоi зброi.
Лукаш слухав цю iсторiю з немалим подивом, бо добре знав, кого останнiм часом було ув’язнено, – серед них жодного Георга не було. Усi цi безглуздi чутки спричинили й у середовищi русинiв стурбованiсть та нервовий настрiй, вони справдi сходилися i радилися, що iм чинити. А тим часом, коли почали складати пожертви на оборону Львова, то русини не ховалися i теж зносили грошi та коштовностi. Хоча виявилося чимало хитрих мiщан, якi не бажали дiлитися i потаймиру вивозили своi скарби за межi мiста, або закопували десь у лiсi. Пiдозра про такi сховки викликала атаки комiсарiв на будинки багатiiв, вони вибивали дверi, витягали скринi, кликали слюсаря, щоб привселюдно iх вiдчиняв, i забирали частину того, що було сховано, а натомiсть залишали розписку, яку колись влада Речi Посполитоi мала викупити. Не менш хитрими виявилися отцi езуiти, якi встигли ще заздалегiдь вивезти зi Львова свiй церковний скарб. Довiдавшись про це, комiсари примусили ректора зажадати повернення возiв зi скарбом, по який вислано було загiн нiмецьких драгунiв. Але езуiтам пофортунило, бо драгуни далеко не заiхали, зустрiвши татар, i повернулися назад.
Врештi-решт було зiбрано в готiвцi й коштовностях величезну на тi часи суму – близько пiвтора мiльйона золотих, цього мало вистачити для оборони мiста. Але все було не так просто – на заклики рятувати вiд загибелi рiдний край вояки вiдповiдали, що спочатку мусять отримати все, що загарбано було в них пiд Пилявцями. Це, щоправда, не вкладалося в здоровий глузд, бо вони самi ж те добро покинули на грабунок. Але й цього не досить, бо вони зажадали ще й пiдвищення платнi, хоча було багато таких, що навiть грошей не хотiли, а просто кидали Львiв та втiкали до Польщi. Ледве-ледве вдалося регiментарям затягнути 4 378 воякiв, хоча всiх утiкачiв з-пiд Пилявцiв перейшло через Львiв до вiсiмнадцяти тисяч. Важко було повiрити, що деморалiзацiя вiйська сягнула аж таких катастрофiчних розмiрiв, а авторитет Вишневецького зiйшов нанiвець.
Окремi загони татар i козакiв то там, то тут уже вигулькували на пiдступах до Львова. 4 жовтня вiйськовий роз’iзд Корнякта помiтив татар недалеко Миклашева, однак цю вiстку тримали в секретi вiд мiщан. Наступного дня вдалося упiймати татарина й привести в тортурню до Каспера. На службi в ката було двое татар, i за iхньоi допомоги полоненого допитали та довiдалися, що татари справдi вже близько. І хоча козакiв i татар сподiвалися вiддавна, але щойно тепер охопив страх самих регiментарiв i комiсарiв з думкою негайно тiкати.
У той час, як львiв’яни готовi були збройно боронити мiсто, шляхта мала iншу думку, вважаючи, що треба вiйсько зi Львова забрати, а боронити його малими силами, бо те вiйсько придасться для пiзнiших битв. Ця думка врештi перемогла. Вишневецький дав наказ вiйську готуватися до походу й того самого дня пополуднi, навiть не прихопивши харчiв, поспiшно покинув мiсто, та не лише з вiйськом, а й з усiма зiбраними грошима. Князь нiчого нiкому не пояснив, а нiхто нiчого поганого й не подумав, бо вiйсько не раз виiжджало за мури вправлятися, та цього разу воно рушило до Замостя, а що на пiвнiч вiд Львова були вже татари, Вишневецький попрямував через Янiв. Однак i там у янiвських лiсах дiйшло до битви з татарами.
Роздiл 5
Юлiана: Гданськ. Гертруда. Королева Христина
Вересень 1648 року
Так у битвах та атаках проминули весна й лiто. Моя доля з корсарськоi здобичi становила таку поважну суму, що я могла б собi чимало чого придбати. Марко був на диво фортунним капiтаном, ще жодного разу доля його не пiдвела, корсари його любили й слухали, але вiстi з Украiни вiдверто його зворохобили, душа рвалася додому й водночас двоiлася, бо походження вiн був шляхетського, а командував козаками. Правда, у тiй вiйнi все перемiшалося. Однi украiнцi були в козацькому вiйську, iншi – в коронному драгунами та гусарами, а шляхта була по обидва боки. З тих чуток, якi доходили до нас, то була велика братовбивча вiйна.
Козаки на «Стрибозi» теж довiдалися про козацькi перемоги й збиралися купками та перешiптувалися, радячись, як би то на батькiвщину податися. Поляки й собi з литвинами дебатували. Аж врештi на початку вересня 1648 року, коли ми були бiля берегiв Бретанi, корсари попрохали Марка скликати раду. Однi рвалися на помiч козакам, iншi – в лави коронного вiйська, а всi разом – додому. Марковi й самому, вочевидь, забаглося перепочити по безконечних блуканнях морями та океанами, i вiн погодився. «Стрибог» поплив знову до Гданська, де корсари вирiшили покласти спiльну частину грошей до банку, щоб коли-небудь знову спорядити корабель, а я поклалася на волю Господа, все ще вагаючись, чи варто менi потикатися до Львова. Марко переконував мене плисти з ними, i я змушена була розповiсти йому свою iсторiю, як помстилася за загибель i згвалтування сестри. Тепер там мене може чекати лише страта. Ми розпрощалися не без смутку.
Я теж поклала частину грошей до банку в Гданську, а на питання, хто мiг би ще зголоситися по них у випадку… у випадку… тут банкiр зам’явся, але я здогадалася, що вiн мае на увазi, i, не довго думаючи, назвала Лукаша Гулевича та Мартина Айрера – хтозна, пiд яким вiн iменем далi житиме. Покинувши банк, я попленталася куди очi бачать, уникаючи скупчення людей, хоча гамiр, що линув вiд рибного базару, й запах оселедцiв не вiдпускали мене. Я йшла навмання, але якщо бачила у вуличцi вози i ятки, чула галас, то оминала i йшла далi, туди, де не було багато людей, а життя буяло на балконах i ганках у виглядi розвiшаних килимiв чи лахiв, котикiв у вiкнах i сухеньких зморщених облич лiтнiх людей, аж поки не опинилася на вуличцi добре знайомiй, тiй, де колись побачила самотню панну, яка запрошувала мене до себе. Колишнiй будинок, що нiчим особливим не вирiзнявся, перетворився на кам’яницю з трикутними фронтонами, прикрашеними з бокiв рiзьбленими квiтами, гiрляндами, вежами, шпилями й статуями, з кованими залiзними гратами й балюстрадами, що оточували терасу зi столом i лавами, де господарi, мабуть, любили вiдпочити ввечерi за келихом. Я з цiкавiстю зиркнула убiк подвiр’я. Там не було нiкого. Я постояла хвильку й рушила далi, коли почула, що мене покликали. З вiкна визирала та сама панна з великими красивими очима, з пристрасними вустами й буйним хвилястим волоссям попелястоi барви.
– О, я вас знаю, – махала вона рукою, – ви навiть не уявляете, як я вам вдячна.
– За що? – здивувалася я.
– А от зайдiть на хвильку… зайдiть… це не те, що ви думаете…
Вона вийшла з кам’яницi, взяла мене за руку, запровадила до вiтальнi й ледь не силомiць посадила на канапу та гукнула служницi, щоб принесла глiнтвейну. Я була настiльки здивована, що й не опиралася.
– Ви ж, либонь, замерзли… – пояснила вона, пiдкидаючи до коминка дрова.
Я роззиралася по вiтальнi, обшитiй деревом i з вiтражами на вiкнах. На столi стояли двi великi порцеляновi вази з квiтами, на кроснах спочивало гаптування, видно, господиня щойно вiд нього вiдiрвалася. Я почувалася нiяково, але й господиня, вочевидь, губилася в думках i саме намагалася iх зiбрати докупи, коли я ii випередила:
– За що ви менi можете бути вдячною, коли ми перекинулися тiльки кiлькома словами?
– А власне! Власне! – пожвавилася вона, наче чекаючи саме на це запитання. – Чи пригадуете, що ви менi тодi сказали? Я пам’ятаю дослiвно: «У вас в очах надто багато смутку. Як i в моiх. Обидва наших смутки, з’еднавшись, не принесуть нам утiхи». Цими словами ви перевернули мою душу.
Служниця подала порцеляновi келихи й налила паруючого вина з гвоздиками, цитриною i цинамоном. Я надпила, далi не розумiючи, чого вiд мене хочуть, а жiнка, яка назвалася Гертрудою, продовжила:
– Я мушу вам сказати, що два мiсяцi перед тим, як ми з вами побачилися вперше, я овдовiла. Чоловiк мене залишив з боргами. Прожили ми з ним зовсiм мало, що й дiтей не встигли завести, а тi три кораблi, якi вiн винаймав для своiх торгових справ, пропали, захопленi пiратами. Його серце цього не витримало. Я була в розпачi. Я хотiла пiти за ним услiд. Я годинами сидiла й дивилася в одну точку й зважувала свою долю. Врештi вирiшила: все, що в мене е, – моя врода. Чому я не можу ii продати? Це було саме того дня, коли я так несмiливо запрошувала вас до себе в сад. Ви вiдмовили. І це мене зламало… точнiше не зламало, а пiдвело з колiн… я схаменулася… що я шукаю? Смуток, помножений на смуток? Я ж бо не зможу грати радiсну й щасливу з кимось, кого не знаю, з кимось чужим. Перед тим я цього просто собi не уявляла, як самогубцi не уявляють наслiдкiв самогубства. Все робиться пiд впливом афекту. А тут раптом схаменулася i зацiпенiла. Перед тим я сидiла в хатi, як у клiтцi. А пiсля того, як почула вашi слова, покинула хату. Я почала з’являтися в людних мiсцях, на балах, на розмаiтих прийняттях, i нарештi зустрiла там людину, яка вирiшила всi моi проблеми. Я знову замiжня. Мiй чоловiк – успiшний купець, вiн допомiг менi виграти всi суди щодо боргiв мого колишнього чоловiка. Я знову живу. Живу! Розумiете? А тодi, коли ви бачили мене востанне, я вмирала. Це мое тiло розмовляло з вами, а не моя душа. І ось тому я вам вдячна. Треба щось мiняти в своему життi, щось завше мiняти, не заглиблюватися у свiй смуток, не чипiти в ньому й не носити його з собою, як хрест. Ось що я зрозумiла.
Щось у цьому було. Я замислилася. Авжеж я теж не повинна нидiти в своему смутку.
– А тепер розкажiть про себе, – не вгавала Гертруда. – Що робите в Гданську? Ви морець? Як вас звати?
Вона була збуджена й багатослiвна, ii вродливе обличчя бiльше не випромiнювало смутку, вона була сповнена енергii i бажання довiдатися якомога бiльше про людину, яку бачила лише раз, але яку не могла забути. При кожному русi на вухах ii подзвонювали довгi з рубiнами ковтки, на шиi зблискували перловi коралi, перснi оздоблювали всi пальцi, окрiм великого й мiзинця. Я в першi хвилини вiдчувала нестримне бажання пiти геть, але вино розморювало, хотiлося затишку. Зараз я ii з задоволенням слухала.
– Нi, я подорожую, – промовила я i раптом подумала, що ця жiнка може стати менi у пригодi. Якщо я намiрилася вертати до Львова… якщо справдi намiрилася… то ж не повернуся уже в образi чоловiка… Зате… зате можу повернутися в образi жiнки. Чому ж нi? Як близнючка месника-втiкача. Хiба хтось матиме до неi претензii? Я могла свого брата й не бачити й не чути. Я поглянула на господиню i несподiвано для неi заговорила своiм природним голосом: – Мушу вам признатися, що я не чоловiк, а жiнка. З певних причин я змушена була прикидатися чоловiком. Одна з них – щоб мати змогу навчатися в Падуанському унiверситетi. Але зараз цi причини вiдпали. Я хочу знову бути жiнкою. – Я говорила швидко, не затинаючись, щоб не сполохати чимось Гертруду, а та слухала, ошелешено роззявивши рота й сплiвши пальцi бiля грудей. – Я щойно подумала: ви менi можете стати в пригодi. Мене чекае повернення додому, до Лемберга, i я б хотiла повернутися туди жiнкою. Але в мене нема жiночого вбрання.
– О, – втiшилася Гертруда, – це так несподiвано! Господи! То ось чому ви вiдмовилися завiтати до мене?.. Авжеж! Ось вона – справжня причина! Але все вийшло на добре, i я вам однаково вдячна. І залюбки пiдберу щось зi свого гардеробу.
– О, нi-нi, ви не так мене зрозумiли. Я б хотiла купити собi вбрання, але з вашою допомогою, бо я геть не тямлю в теперiшнiй модi.
– Мiй чоловiк якраз торгуе розмаiтим вбранням. Ми зараз пiдемо з вами до його крамницi й обов’язково щось вам пiдберемо. Але… щоб не забивати йому голову всiма цими перевтiленнями, я вам дам бiлизну й сукню, якi за його пам’ятi жодного разу не вдягала. Не тому, що вони менi не подобаються, а через те, що я трiшки розповнiла.
Гертруда зникла, а за хвилю принесла сорочку, двi спiдницi та рожеву сукню з адамашку[15 - Адамашок – дамаська оздобна тканина.] в тоненькi смужки. Потiм глянула на моi ноги:
– У вас делiкатнiша нiжка, нiж у мене. Але не бiда… десь у мене е мое дiвчаче взуття… мусить бути…
Вона знову зникла, а я почала роздягатися. Та коли, роздягнувшись, узяла в руки чисту перкальову сорочку, спинилася, згадавши, що вже тиждень не купалася, як належиться. Так i стояла посеред покою, коли вбiгла господиня з мештиками[16 - Мештики – туфельки.].
– Яка у вас чудова фiгура! Ви просто чинили злочин, ховаючи це все в тих чоловiчих лахах. А чого ви завмерли?
– Чи не могла б я спершу помитися? Я була кiлька днiв у дорозi.
– Ах, нема нiчого простiшого. Зараз усе буде. Гаряча вода в шаплику постiйно на плитi. Скажу служницi, щоб пiдготувала купiль. Ходiть за мною.
Із сорочкою в руках я подалася за нею до покою, що правив за мийню. Посеред покою стояла рiзьблена античними вiзерунками мiдна балiя. Служниця влила до неi два вiдра окропу й ще чотири вiдра зимноi води, попробувала рукою i кивнула. Гертруда й сама спробувала воду рукою i сказала:
– Ну, ось прошу. Ще вам вiллю настою з трав. А служниця розiтре вам спину.
Я й не опиралася, коли, опинившись у балii, вiддала себе на поталу спритним рукам служницi, котра стала натирати мене намиленим квачем геть по всьому тiлу спочатку навстоячки, потiм посадила в балiю i звелiла задирати по черзi одну ногу за другою, аби теж вишурувати. Я пiсля цiеi процедури чулася так, що могла б умить заснути, але ця милiсть менi дарована не була. Служниця витерла мене насухо рушниками i помогла вдягнутися. Моя невправнiсть у поводженнi з жiночим вбранням викликала в господинi щирий, але теплий смiх, я теж не могла стриматися, бо й мене саму веселили всi придабашки з рiзними частинами одягу. Спочатку я вдягнула одну спiдничку й другу, поверх них лляну сорочку, а вiдтак сукню i корсет, оздоблений дрiбними кольоровими камiнчиками. Гертруда шнурували корсет разом зi служницею, без iхньоi допомоги менi не вдалося б також вбрати тоненькi шовковi панчохи, в якi я намагалася запхати ноги, не скрутивши панчiх рулькою. Мештики виявилися якраз упору.
