скачать книгу бесплатно
– А чого ти вибрався до Вiвдi? – запитала Рута.
– Везу iй мандрагору. Щось у нас, знаеш, з тим Големом нiц не виходить. Не оживае. Очима водить, клiпае, пальцями ворушить, а пiдвестися не годен. Може, стара поможе. А як нi, доведеться iхати за тридев’ять земель по вампiра.
– Упир може допомогти?
– Остання наша надiя.
– Навiщо вам той Голем?
– Як то навiщо? Львiв боронити.
– Мандрагору не так легко добути. Вона кричить, коли ii висмикують iз землi, i вбивае того, хто це робить. Як вам то вдалося?
– Я на пошуки мандрагори беру якогось приблудного пса i тиждень його нацьковую.
– І тодi гине вiн?
– Так. Але не я вигадав такий спосiб. Вiн вiддавна iснуе. Обабiч шляху тягнулися хатинки передмiстян, якi нiчим не вирiзнялися вiд селянських, бо вкритi були або соломою, або гонтою, злiпленi були абияк нашвидкуруч, щоб не надто потерпати, коли татари нападуть i спалять. За день можна знову таку саму халупу звести. Але подекуди бiлiли й вiлли з колонами та рiзними оздобами. Минаючи церкву Святого Петра, Рута перехрестилася, Франц зиркнув на неi зизом i усмiхнувся. Вище церкви на пагорбi височiла дерев’яна сторожова вежа, з якоi стежили за всiма трьома шляхами, що вели до Львова, а неподалiк скрипiв старими хворими крилами Чортiв млин. Франц притримав коней i помахав комусь рукою.
– Кому то ви махали? – запитала Рута.
– Тому, Хто В Млинi Сидить.
– Такий самий, як ви?
– Нi, страшнiший. Перемелюе грiшникiв на борошно.
Рута обернулася – на крила млина злетiла зграя чорних ворон i крутилася разом з ними, зловiсно каркаючи. Далi дорога вела на Винники, оточена з обох бокiв густим лiсом, де ще недавно бушували розбiйники, але тепер купецькi валки вiльно проiжджали небезпечне колись мiсце.
Вiвдю вони застали на обiйстi – якраз закiнчувала доiти козу. Стара дуже втiшилася гостям, повела до хати й пригостила узваром. Рута розповiла про все, що з нею вiдбулося останнiм часом, не згадуючи при цьому про своi почуття до Лукаша, однак Вiвдя бачила ii наскрiзь i запитала:
– Ти хочеш, аби я тобi допомогла?
– Авжеж, хоче, – засмiявся Франц, затягуючись густим димом з люльки.
– Не знаю… – ледве чутно промовила Рута й почервонiла.
– То я поможу, – сказала стара. – А ти чого приволiкся? – Осьо маете мандрагору. А менi вдiлiть тоi мазi, якою чарiвницi мастяться, коли на Лису гору збираються.
– Я давно вже на жодну Лису гору не лiтаю.
– Але мазюку маете?
– Та десь була. Нащо вона тобi?
– Спробуемо нашого Голема намастити. Ану ж поможе, й вiн встане.
Стара витягла з полицi потрiпаний старий фолiант i розгорнула його.
– Та-ак… що ми тут маемо. «Archimenida – вислана на землю справедливою Темiдою. Помiчна на вiдкриванне злочинiв i вiддае свое серце в жертву справедливости; злочинець, спробувавши тое зiлле, вмить залiзним сном ся окуе й голосно злочин свiй скаже. Dictamnus – темно-червонi квiти з таемним запахом, жи ростут на кущi. Сей кущ – нащадок у простiй лiнii того, жи горiв i не згорiв, i в ньому Моiсей почув голос Бога свого. Коли святотатська рука вирве сесю рослину з рiдноi луки, огрiтоi сонцем, i перенесе деiнде – рослина забирае з собою рiдне повiтря i екстракт запахiв рiдноi землi. Vesicaria – без барви й запаху. Хто з’iсть листок – вважае себе за найбiльшу красу в свiтi. Еringium – повзае по землi; доста iно комусь торкнути ногою, то ся закохае. Сафо дiткнула – i мусiла гасити свiй полумiнь у морi».
– Ей, та що, ви цiлу книжку збираетеся нам читати? – перебив ii Франц.
– Цiхо будь. До потрiбноi рослини мусимо дiйти за порядком, не перескакуючи через iншi. Такий припис. Аж ось i воно: «Еуфорбiя фебролиста чи то пак один iз видiв молочаю. Хто вип’е тоi води, де купала ростина своi квiти, альбо даст тобi тую воду дiвчина прекрасна, як ранок, чи стара, як свiт, чарiвниця – будеш шалено в нiй закоханий, до безумства, до страти вiри й чести…»
Стара пiдвелася i зашарудiла полотняними мiшечками з зiллям, знайшла потрiбний i вийняла з нього засушену жовту квiтку та подала Рутi.
– Зануриш ii у воду на нiч, а вранцi даси напитися йому. Потiм простягнула Францу бляшане пуделочко.
– Масть трохи присохла, то потримай ii у теплi, щоб розм’якла.
Рута переповiла Вiвдi прохання бургомiстра. Стара трохи повагалася, але врештi погодилася i пообiцяла зiбрати чарiвниць на оборону Львова. Вiдтак Рута попросила Вiвдю згадати той випадок, коли дiвчина кинула немовля у рiчку, а ii за те стратили.
– Авжеж, пам’ятаю, – покивала головою стара. – Де ж би я забула! Я ж бо й пологи приймала.
Пiзня осiнь того року була вiтряна й холодна, тумани ледь не щодня заволiкували хутори й долини, а вечорами й ночами вихор вигулював такi шаленi танцi, що дерева трiщали й ламалися, а молодшi пригиналися до самоi землi. Навiть пташки не вiдважувалися ночувати на гiллi, звiрi ховалися в непролазнi гущавини, i горе тому подорожньому, що, заки сутiнки не загусли, не знаходив вчасно теплого притулку. Люди казали, що се диявол вийшов iз пекла в супроводi своiх численних слуг i пробуе утвердити царство свое на землi. Зграi грабiжникiв висiялися по лiсах i яругах, на дорогах часто можна було побачити убитих подорожнiх, деколи розiбраних до нитки, перекинутi вози й берлини. Люди боялися пiзнiми вечорами носа висунути за дверi.
Саме такоi лихоi пори незадовго до сутiнок верталася додому Вiвдя з торбою, повною шипшини, глоду й терену. Уздовж стежки тяглися почорнiлi й безлистi кущi бузини, з яких ще подекуди звисали китицi ягiд, що iх не встигли видзьобати пташки. Цiла зграя надженджурених ворон увiнчувала верхiвки грабiв, втягнувши голови в плечi, й хижо зиркала на Вiвдю. Якби вона змахнула руками чи крикнула, ворони й оком не повели б. Починав капотiти дощ, i Вiвдя приспiшила ходу. В тому мiсцi, де долина починае розширятися i перетинаеться глибоким яром, кущi рiдшали, а в самому яру iх i зовсiм було мало, зате папороть розкинулася великим зеленим морем, сягаючи до пояса. Стежка бiгла вздовж яру, а вiдтак знову зникала в кущах бузини. Вiвдя пiдвела голову догори: в небi збиралися кудлатi набурмосенi хмари, i все було сiрим та невдоволеним.
– Ох-ох, – зiтхала вона, – ще кiлька днiв такоi негоди, i вiтри знесуть мою маленьку хатинку, мов солом’яного бриля.
Щойно вона це проказала, як почулося чиесь хрипке хихотiння. Вiвдя здригнулася i зазирнула в яр. Там пiд кущем на купi опалого листя сидiли три старi баби в подертих хламидах. Вони саме розклали на розстеленiй полотнинi свою вечерю. Вiвдя зупинилася i не могла надивуватися, бо нiколи ранiше в цьому яру живоi душi не бачила.
– Добривечiр тобi, зеленоока Вiвде! – привiталися баби сливе хором i знову захихотiли, тiшачись подивом, який викликали на обличчi жiнки.
«Звiдки вони знають мое iм’я?» – дивувалася вона, але не зрушила з мiсця, а опустила торбу на землю i промовила:
– Добривечiр i вам, добрi люди. Скоро смеркне, а о такiй порi кожна християнська душа квапиться якнайхутше сiсти бiля грубки.
– Е, нам нема чого квапитися, – засмiялися тi, – ми всюди у себе вдома.
– І в цьому яру? Ночами тут вихор гуляе, тодi вам нелегко буде дiстатися звiдси. Можуть i гiлки, i дерева падати.
Але три старi фурii й вухом не вели на цi слова, на iхнiх худих черепах, обтягнутих сухою зморщеною шкiрою, грали тi ж самi зарозумiлi посмiшки, що й ранiше.
– До дiдька вихор i нiч! Ми самi – вихор i нiч!
«Верзуть казна-що», – образилася Вiвдя i, закинувши торбу на плечi, рушила далi.
– Егей! – покликали ii баби. – Передай вугляревi Кребiлю, що ми нинi вночi завiтаемо до нього в гостi! Ха-ха-ха! І нехай готуе добру гостину й повну чарчину! Ха-ха-ха!
– Чисто подурiли! – буркнула Вiвдя. – Хто б то поночi по хатах сновигав?
– Та хай не скнаруе! Чуеш? Ха-ха-ха!
Їхнiй деренчливий смiх ще довго ляскав за спиною, аж поки жiнка не проминула яр i не вибралася з долини. А тим часом вже добре спохмурнiло, i вiтер проймав до кiсток.
Вдома Вiвдя наламала хмизу й поклала до печi, потiм вийшла на двiр i згребла купку сухого листя, яке незадоволено шурхотiло й виривалося з рук, начеб волiло мчати з вiтром навперегони. Листя загорiлося вiдразу, вiд нього зайнявся хмиз, i незабаром у печi застрибав грайливий вогник. Вiвдя задоволено всмiхнулася i випростала натомленi ноги.
Тепер, коли в хатi розвиднiлося, можна було розгледiти сволок, обвiшаний травами, де примостилася здорова оката сова, вочевидь, незадоволена свiтлом полум’я, а на лавi пiд вузеньким вiконцем дрiмав чорний кiт. Вiвдя налила йому в мисочку молока й плеснула в долонi, котик аж пiдскочив вiд несподiванки й вигнув спину, але, впевнившись, що все гаразд й нiщо йому не загрожуе, смачно потягнувся й замуркотiв од задоволення. Вiвдя налила й собi молока до кварти й щойно пригубила, як з подвiр’я почулося iржання коня, а за мить хтось уже стукав у дверi.
– Вiвде! Вiдчинiть! – гукав чоловiчий голос.
У вiдчиненi дверi увiрвався вихор разом iз листям, i увiйшов кремезний чоловiк. Жiнка з подивом упiзнала вугляра Кребiля.
– Вiвде, заради Бога, покваптеся. У Гедвiги… моеi доньки, пологи… кляте насiння… – Вiн важко дихав. – …нагуляла байстрюка. Нiкому нiчого не казала, аж днями проявилося.
За хвилю вони вже тряслися на возi, вугляр цьвохкав батогом, а по спинах молотив дощ i вiтер жбурляв хмизом.
– І чого воно проти ночi полiзло? – дивувалася Вiвдя, кутаючись у верету. – Вже б ранку дочекалося. Се вже, як виросте, наберетеся клопоту.
– Що? Клопоту? Де би я байстрюка годував! Почекаю, коли дiвка оклигае, та й вижену обох з хати. Такого сорому менi наробила! Багато би вiддав, аби дiзнатися, хто ii надмухав!
– Не призналася?
– Де там! Мовчить i плаче.
Вiвдя не раз уже щось подiбне чула, але нiколи подiбнi погрози не збувалися. Але й не чула вона, аби добрi дiти проти такоi чвирi народжувалися.
Немовля кричало й дригало нiжками, молода мама лежала заплакана й дивилася наляканими очима на все, що вiдбувалося в хатi. Молодиця, що помагала Вiвдi, викупала дитину й запеленала, хоч воно й вiдбивалося вiд неi.
– Якесь навiжене, прости Господи, – бурмотiла Вiвдя. – Скiльки живу, такого не видiла.
– Хло… хлопчик? – запитала писклявим голосом вугля-рiвна.
– Хлопчик, – вiдповiла молодиця.
Вугляр, уже трохи пiдпилий, метушився по хатi, намагаючись чимось допомогти, але тiльки заважав. Вугляриха краяла хлiб i витирала сльози. Хлопчика поклали бiля матерi, вона його пригорнула, але з ii обличчя не зник вираз страху. Мабуть, боiться, що вугляр виконае свою обiцянку, думала Вiвдя.
– Нiчого… нiчого… – хитав головою вугляр i, сiвши до столу, налив собi, молодицi й Вiвдi горiлки, але тi, вже випивши по чарцi, бiльше не хотiли. Молодиця прочинила дверi на двiр i вiдразу затраснула.
– Леле! Яка там злива! Та ще й з градом! Як же нам додому втрапити?
– Навiть i не думайте! – втрутилася вуглярева жiнка. – Нiкуди ви не пiдете, заночуете в нас. І вам, Вiвде, постелимо.
Вугляр полiз на стрих i скинув два полотняних сiнники. Знадвору крiзь завивання вiтру й перiщення дощу залунали чиiсь голоси, загавкав пес, а кiт на лежанцi люто зашипiв.
– Кого там несе лихоi години? – здивувалася господиня i метнулася до дверей.
До хати ввалилися три мокрi бабери, яких Вiвдя бачила в яру.
– Доброго здоров’я господарю, господинi й малiй дитинi! Доброго здоров’я гойним бiлоголовам[6 - Бiлоголова – молодиця.], що прийшли рожаницi на помiч! – привiталися баби й захихотiли.
Вугляр пробував iх запросити до столу, але вони вiдмовилися.
– Ми прийшли, аби поздоровити неньку й ректи долю новорожденному.
Перша баба витягла з-за пояса стебло осоту й, кинувши його на долiвку, мовила:
– Най росте високим, як цей осот!
– Воiстину так! – проказали двi iнших.
Друга кинула галузку дуба:
– Най росте мiцним, як цей дуб!
– Воiстину так! – проказали двi iнших.
Третя кинула на долiвку орлине перо:
– Най росте хоробрим, як орел, i страху не знае!
– Воiстину так! – проказали двi iнших.
Щойно тодi всi три баби наблизились до столу й прийняли з рук вугляра чарку горiлки, а випивши, запитали, чи можна iм пiдiйти до немовляти. Господар кивнув, i баби, ставши над постелею, зашамотiли ледь чутно губами, але так, що Вiвдя, котра була поруч, i молода мати iх чули:
– Через нього много кровi проллеться.
– Буде страх наводити, смерть сiючи.
– Гордуватимуть ним люди, не матиме вiн спокою.
– Господи, – захлипала вуглярiвна.
– Не треба менi байстрюка, – бурчав вугляр i пив.
Баби, прихопивши по шматку хлiба з сиром, вийшли з хати. Вiвдя визирнула у вiкно. Було видно, як вони йдуть пiд дощем i градом, а вiтер шарпае iхнi лахи, але далеко не так, як шарпае дерева, а лагiднiше.
– Три вiхоли, ось хто це був, – промовила Вiвдя, завершивши свою розповiдь. – Три вiхоли, що долю вiщують. Вiтер i дощ, хурделиця i снiг – iхнi супутники. Вони з’являються дуже рiдко, тiльки за надзвичайних трафункiв. Не знаю, чому ж вони iхнього сина обрали для цього. А за кiлька днiв вуглярiвна впала в глибоку задуму, нiчого не iла й сина не годувала. Одного дня вона вирвалася мов шалена з хати, побiгла на рiчку й кинула дитину в Сян. Але маля не втопилося, а зачепилося сорочинкою за сук на деревинi, що плила рiчкою. Виловили його жебраки, що пiд мостом селилися, загорнули у своi лахмани i, сподiваючись на винагороду, чимдуж побiгли до магiстрату. Хтось бачив, як бiдолашна дiвчина викидала немовля в рiчку. Їi схопили, засудили до страти й втопили. Перед тим катували, щоб довiдатися, хто батько, але вона не зiзнавалася. Та коли вже не мала сил терпiти тортури, знемагаючи й втрачаючи свiдомiсть, погодилася назвати батька панову бургомiстровi. На вухо, за умови, що вiн сам вирiшить, чи варто його розголошувати. Бургомiстр пiдступив до неi ближче, вона йому щось шепнула, вiн побiлiв, i на тому скiнчилося.
– І що було далi?
– Вiддати дитину не було кому, бо вугляр з жiнкою зiбрали манатки й втекли, щоб i iх не покарали за те, що не допильнували доньки й онука. Отож зголосився по хлопчика мiсцевий кат. Який i катував вуглярiвну.
– Кат? – скрикнула Рута. – Як же його звали?
– Янiш. Хлопчика вiн виховав собi на пiдмайстра. Що з ним далi було, не знаю.
Отже, Каспер – син доктора Гелiаса? Рута не могла отямитися. Франц здивовано похитував головою. Не всi таемницi свiту розкривалися йому. Щось таки залишалося у затiнку.
– Та як же не знаете? – проказала Рута. – Адже нас збирався катувати не хто iнший, як Каспер Янiш. Той самий, якому ви помогли народитися.
– Господи! – Вiвдя руками сплеснула. – Отже тi вiхоли напророкували йому саму правду?
Дорогою назад Рута щасливо усмiхалася, а Франц iз неi кепкував, що вона вдаеться до чарiв.
– Я й без чарiв його б тобi приворожив.
