скачать книгу бесплатно
Грушi в тiстi
Юрiй Павлович Винничук
Автобiографiчний роман Юрiя Винничука «Грушi в тiстi» видавався неодноразово i завжди мав великий успiх. У ньому автор розповiдае про Львiв кiнця 1970-х – початку 1980-х рокiв, тобто про свою молодiсть: коли вiн фарцував (цiкаво, чи всi молодi зараз знають, що це), вчився в iнститутi, служив у лавах армii i… любив. Любив усе – дiвчат, друзiв, поезiю, пригоди… тобто саме життя. Тому у «Грушах…» – безлiч iсторiй, наповнених шаленим гумором (не завжди цнотливим), деколи майже вар’ятством, львiвським колоритом i навiть пiкантними подробицями життя львiвськоi богеми 70-80-х рокiв минулого столiття.
Юрiй Павлович Винничук
Грушi в тiстi
Комсомольська юнiсть
Цей козел Домбровський
У 1969 – 1973-му я навчався в Івано-Франкiвському педагогiчному iнститутi на украiнськiй фiлологii. Тепер це вже Прикарпатський унiверситет. Той самий, який прославився на весь свiт тим, що в його стiнах навчаеться найкращий у свiтi яйцеметач.
Але у тi дрiмучi часи ми навiть не мрiяли про щось подiбне. Якi яйця? Тут би вже пришили украiнський буржуазний нацiоналiзм i вiдправили до бiлих ведмедiв. Але було дещо й спiльне i з теперiшнiм студентським життям. Нас теж органiзовано збирали на демонстрацii, вручали транспаранти, прапори i плакати, якi ми пiд розписку брали i здавали. Інша справа, що за це нам нiчого не платили.
В iнститутi я потрапив у нове для мене середовище. Майже всi студенти мого факультету походили з надовколишнiх сiл чи районових мiстечок, i рiдко хто поступив вiдразу пiсля школи, як я. Бiльшiсть були старшими за мене на кiлька рокiв. Все це пояснювалося тодiшньою полiтикою уряду i партii – надавати перевагу абiтурiентам iз села. Особливо це стосувалося педагогiчних закладiв, бо село найбiльше потерпало на нестачу вчителiв. Однак розрахунок на те, що селюшки тiльки й мрiють, аби повернутися назад у село, рiдко себе виправдовував, кожна з них намагалася рiзними способами уникнути цього щастя i вже буквально з першого курсу кидалася вiдвiдувати танцi в очiкуваннi серйозних пропозицiй.
Тодi власне й народився жарт про студенток педiнституту. Перший курс: нiкому, нiкому, нiкому. Другий: тiльки одному, одному, одному. Третiй: всiм, всiм, всiм. Четвертий: кому? кому? кому?
Ще перед початком навчання вiдбулися комсомольськi збори iнституту, i я раптом iз жахом почув, як пролунало мое прiзвище у списку тих достойникiв, яких вибрали до iнститутського комiтету комсомолу. Я нiколи себе жодним чином не проявив як комсомолець, навiть значка не мав. А тут така честь! Вiдмовитися було неможливо. З подивом я стежив, як дружно голосуе зала за список комiтетникiв, частина яких щойно тiльки вступили до iнституту i були нiкому невiдомi. Я не знав, чи тiшитися, чи сумувати, бо й гадки не мав, що б це для мене могло означати.
Та ось розпочалося навчання i збирае нас, членiв комiтету, секретар комiтету комсомолу Домбровський. Чоловiк тупий i безпросвiтнiй, якому доручили в iнститутi читати естетику. Цi лекцii, пробульканi з машинопису, вражали своею нудотою. Поза паперами Домбровський не годен був злiпити жодноi путньоi думки.
І ось на цих зборах я врештi дiзнаюся, яке нещастя звалилося менi на голову. Виявляеться, кожен член комiтету крiм свого почесного звання мае ще й обов’язки. Зокрема менi доручено збирати данi про успiшнiсть на всiх факультетах. Яким чином?
– Дуже просто, – пояснив товариш Домбровський. – Кожен факультет мае свого секретаря комсомолу, який повинен зiбрати данi про успiшнiсть у секретарiв груп.
Менi досить лише пiдiйти до секретаря факультету i взяти цi данi. Що може бути простiше? Я полегшено зiтхнув. Наступного дня я мирно почалапав на iсторичний факультет i став шукати комсорга Раю. Знайшов. То була дiвиця рокiв двадцяти п’яти, вища за мене i з далеко не комсомольським бюстом. На ii одухотвореному комсомольською звитягою обличчi красувався щедрий шар рожевоi пудри парфумовоi фабрики «Красная Звезда» за тридцять копiйок. Запах пудри бив у нiс разом iз перегаром. Зi всього видно, вчора у неi був тяжкий день. Принаймнi я тричi мусив пояснювати, що саме потребую.
– Хто сказав? – поцiкавилася вона.
– Домбровський.
– Цей козел? Пошли його на фiк. Не мала я роботи бiгати по групах i збирати всяку ерунду.
– Тодi що робити?
– Пацан! Тебе учити треба? Пiшли.
Вона рiшучим кроком рушила по коридору, а я слухняно потюпав за ii монументальною фiгурую. Моi очi зацiкавлено випасали ii сiдницю, яка грайливо подригувала при кожному кроковi, мовби там щось переливалося з однiеi половинки в другу i навпаки. Ми вийшли з iнституту на вулицю i рушили в напрямку центру. Я здивувався:
– Е, куди ви мене ведете? Ми вспiемо на пару?
– Яка пара? Ми виконуемо державноi ваги завдання: збираемо данi про успiшнiсть. Так i поясниш.
Я змирився. Незабаром ми опинилися у кафе-столовiй, яку в народi назвали «Бомбей». Зараз тут було не завiзно, а от вечорами у просторiй залi заправлялися i робiтники й iнтелiгенти. «Бiомiцин», як називали бiле мiцне, портвейни, пиво i жахливе червоне мiцне вино «Сонцедар» – гидкiшого пiйла природа ще не створила i, думаю, вже не створить, – складали найпопулярнiше пияцьке меню. На закуску були вiнегрет, ковбаса, драглi, катлети з м’яса i хлiба та iншi не менш вишуканi страви.
Я з цiкавiстю роззирався надовкола, бо нiколи ще у подiбних закладах не бував. Ми наблизились до буфету i Рая сказала:
– Два по двiстi бiомiцину. – Потiм змiряла мене таким поглядом, наче збиралася замовити менi костюм, й додала: – І канфети.
Моi стосунки з алкоголем на ту пору були дуже несмiливi i нечастi. Склянки вина менi вистачало на цiлу забаву. Правда, на випускному вечорi в школi я, щоб не вiдрiзнитися вiд iнших, вiлляв у себе цiлу склянку горiлки одним махом. І нiчого. Та бiльше нiколи не мав бажання повторити цей подвиг, а при самiй згадцi про нього вiдчуваю спазми у шлунку.
Ми сiли за столик i цокнулись. Рая перехилила вiдразу пiвсклянки, я вiдпив ковток.
– Пиши, – сказала Рая, кивнувши на мiй зошит, i стала з пам’ятi диктувати данi про успiшнiсть кожноi з груп.
Я не вiрив своiм вухам. Феноменальна пам’ять! І це пiсля вчорашньоi п’янки. За лiченi хвилини я вже мав усю панораму.
– Та-ак, – сказала Рая, – з iсторичним факультетом закiнчили. – Математичний. Курс перший, група перша. П’ятiрок…
– Стоп, – сказав я. – Ви маете данi i з математичного?
– Пацан. Я маю данi зi всiх факультетiв. Пишеш?
– А це точнi данi? – не вiрив я своiм вухам.
– А на фiк тобi точнi данi? Для козла Домбровського? Йому й цих достатньо.
– Тобто ви усе виссали з пальця?
– З х…я виссала, поняв? Вчися жити, пупся. Четвертий курс – це школа життя.
Коли нашi склянки опустiли, вся панорама успiшностi iнституту була у моему зошитi.
– А Домбровський не перевiрить? – про всяк випадок перепитав я.
Вона нахилилась до мене i процiдила:
– Нiколи! Чуеш? Нiколи не вживай при менi це iм’я без слова «козел». Запам’ятав? Козел Домбровський! Повтори.
– Козел Домбровський.
– Ти подаеш надii. Можеш не переживати, цей мудак без рахiвницi вiд десяти три не вiднiме. А чому? Бо п’е «Сонцедар». А хто п’е «Сонцедар», стае дебiлом протягом мiсяця. Через пiвроку вiн уже iмбецил третього ступеня. Нiколи не пий «Сонцедару».
З цими словами вона пiднялася i, кинувши через плече: «Розрахуйся», виплила з кафе.
На чергових зборах комiтету я вiдзвiтував про успiшнiсть настiльки зразково, що Домбровський не мiг натiшитися i ставив мене у приклад всiм решта, котрi зi своiми завданнями упоралися далеко не так вдатно, як я. Звiдтодi щомiсяця я справно доповiдав про успiшнiсть нафантазованими цифрами. Так минуло пiвроку, i я поволi почав втрачати пильнiсть. Успiшнiсть в iнститутi була далеко не такою райдужною, як це демонстрували моi цифри. Просто я чiтко дотримувався настанов Раi, що на музичному факультетi майже всi вiдмiнники, а на математичному майже всi дундуки. Росiйська фiлологiя мусила переважати за успiшнiстю украiнську, бо на останнiй навчалося село, а на росiйську йшли вчитися городяни. Іноземна фiлологiя била всi рекорди, бо там теж було мало селюхiв, а дiти переважно походили з iнтелiгентних сiмей.
Грiм ударив, коли товариш Домбровський з моiми даними про успiшнiсть виступив на обласному з’iздi комсомолу. Якась пiдла душа пiдсунула справжнiй звiт про успiшнiсть педагогiчного факультету секретарю обкому комсомолу. Ясна рiч, цифри i близько не спiвпадали з тими, якi подав я. Домбровського висмiяли, продемонструвавши на прикладi лише одного факультету, яка нiсенiтниця криеться у його звiтах.
До всiх моiх негативних рис я ще виявився злiсним прогульником, бо вiдпрошувався у старости з пар начебто для того, щоб зiбрати статистику успiшностi, а насправдi усiх дурив. Домбровський негайно зiбрав комiтет комсомолу, доповiв про мою негiдну поведiнку i запропонував мене з комiтету звiльнити. Я вже навiть подумав, а чи не збираються мене взагалi вигнати з комсомолу? Цього я щиро не бажав, бо вилiт iз комсомолу автоматично переходив у копняк з iнституту. Але, на щастя, усе тим i завершилося. Я позбувся нудного обов’язку i дихати стало вiдчутно легше.
А що в моему життi одна бiда нiколи самотою не трапляеться, а тягне за собою iншу, то на додачу я вляпався у ще одну смiшну пригоду.
Незабаром пiсля мого виключення з комiтету комсомолу в iнститутi затiяли танцi. На танцi я ходив з Ярком, моiм сусiдою, старшим за мене на три роки. Ярко вчився на iсторичному. Там у них пiдiбралася тепла компанiя осiб, якi радо заливали за комiр. На вiдмiну вiд фiлологiчного, хлопцiв i дiвчат там було порiвну.
З Ярком ми товаришували з дитинства. Якось вiн менi заiхав по писку i перебив носа. Проте це не захитало нашоi дружби. Через кiлька рокiв менi вже носа доправили в однiй iз бiйок у Львовi, i я навiки втратив свого чудового римського носа – гордiсть усiх Винничукiв. В той час, як я мiг обмежитися склянкою вина, Ярко випивав двi пляшки шмурдяку, тому частенько менi доводилося не тiльки провадити його додому, а й витягати iз всiляких шарпанин, у якi вiн охоче влазив. Заливаючи у себе великi порцii алкоголю, Ярко проте дотримувався традицiй римських патрицiiв i в особливо натхненнi хвилини, запхавши собi два пальцi в горлянку, повертав земнi дари туди, звiдки вони прийшли. Пiсля того вiн мiг продовжити почате.
По суботах ми з Ярком ходили на танцi, якi вiдбувалися у багатьох мiсцях – у Будинку офiцерiв, у спортзалi, у парку i в iнститутах. Перед кожними танцями ми вiдвiдували «Бомбей», випивали по склянцi «Сонцедару» – причому залпом, бо iнакше б воно не полiзло, – i закушували вiнегретом.
Саме тиждень перед тим ми з ним побували на танцях у спортзалi. Там Ярко в п’яному станi почав дiставати якусь дiвчину, це не сподобалося ii кавалеровi i вiн спустив Ярка по сходах. Не без утiхи я поспостерiгав за цiею сценою, вважаючи ii навiть недостатньою компенсацiею за свого носа. Коли Ярко, звiвшись на ноги, посунув знову до зали, я не став його стримувати, мирно чекаючи пiд сходами. Скотившись удруге, вiн уже втратив свiй агресивний дух i, випустивши бойовий крик iрокезiв, виблював тарiлку вiнегрету, драглiв та пляшку вина на пiдлогу. Тепер нам не залишалося нiчого iншого, як негайно ушитися, поки нас не загребла мiлiцiя.
Протверезiлий Ярко всю дорогу пояснював менi, що вiн мiг би зробити з тим примiтивним гандоном, якби був трiшки тверезiший. Так що вечiр минув чудово.
Перед танцями в iнститутi Ярко поволiк мене на свiй факультет, де в однiй iз аудиторiй зiбралися iсторики i заправлялися для хоробростi. Я випив одну-едину скляночку i був тверезий, як пам’ятник Франковi. Але ж треба трапитися такому збiговi обставин, що саме тодi, коли я перебував у тiй компанii, зазирнув туди козел Домбровський. Серед двох десяткiв студентiв його пронизливе око виловило чомусь саме мене i алкаша Шашина.
Наступного дня вранцi я побачив при входi стiнгазету з карикатурою, на якiй було намальовано мене i Шашина. І як водиться, з червоними носами. Внизу пiдпис: «Яке iхало, таке здибало». Повний маразм. Я без жодних вагань зiрвав стiнгазету i понiс ii у комiтет комсомолу. Там крiм козла Домбровського були ще люди. Я став вимагати пояснень. І тут козел Домбровський почав на мене верещати. При цьому вiн налився кров’ю i став скидатися на задроченого бика. Вiн висловив усе, що думае про мене як комсомольця, i сказав, що наступна наша розмова вiдбудеться на комсомольських зборах моеi групи.
Моi одногрупники мали обговорити мою негiдну поведiнку, а я мав покаятися. Спочатку вiн розповiв про те, як я жорстоко його пiдставив, фальсифiкуючи данi успiшностi, як зрадив його довiру i втратив можливiсть такого чудового старту. А завершив драматичним описом п’янки.
Коли менi надали слово, я, звiсно, провину за фальсифiкацiю даних списав на старостiв груп, якi менi давали невiрнi цифри. А щодо п’янки, то заявив, що я того вечора i в рот спиртного не брав.
– Звiдки ви взяли, що я щось пив? Ви ж не бачили! – пiшов я у наступ.
– Ти був випивший. У тебе лице почервонiло.
– Ага, то коли хтось почервонiе, це певна ознака, що вiн п’яний?
Тут група розреготалася. Справа в тому, що козел Домбровський мав постiйно налиту кров’ю пику, як упиряка. У нього навiть шия була червона. Проте дружнiй регiт одногрупникiв виявився злудою. Не минуло й кiлькох хвилин, як дiвчата почали брати слово i обговорювати мою скромну персону. Я дiзнався про себе дуже багато цiкавого. Виявляеться, я, заходячи в аудиторiю, не вiтаюся. Який жах? Невже це я? Одного разу, коли вся група вибиралася на екскурсiю до Львова, я iхати вiдмовився, сказавши: «Чого я з бабами поiду?» Ну, скажемо так, до Львова менi й справдi не було потреби iхати, оскiльки я там бував безлiч разiв, провiдуючи бабу з дiдом та вуйкiв. А щодо бабiв, то це ще м’яко сказано. Тiльки зараз я переконався, якими пiдступними цi баби можуть бути, як вони здатнi боляче жалити i готовi розтерзати тебе тiльки за те, що ти не такий самий йолоп, як i вони. В середовищi сiрих мишок треба i собi бути сiрою мишкою та не вирiзнятися. Але спробуй тут не вирiзнятися, коли на двадцять шiсть дiвчат аж двое хлопцiв. І той другий – Бодьо, якого один iз викладачiв прозвав «дуб-дерево». На такому фонi хоч-не-хочеш, а таки кинешся в око.
Особливо активно таврувала мене саме староста Марiя Слижук, яка по закiнченнi iнституту вiддалася за викладача i залишилася в iнститутi, зiгнорувавши таке шляхетне покликання, як вчителювання на селi.
В думках я вже прощався з iнститутом. Але щойно Домбровський покинув авдиторiю, збори набрали iншого характеру. Дiвчата почали обговорювати органiзацiю «Студентського вогника» – такоi собi вечоринки у студентському клубi. За хвилю я знову опинився у центрi уваги, бо саме менi доручили написати пiсню. Я обвiв поглядом усi цi лагiдно усмiхненi обличчя i не повiрив своiм очам: невже це тi самi студентки, якi так мене гнiвно бештали? Менi не залишалося нiчого iншого, як помiняти гнiв на милiсть i погодитися написати пiсню. Адже я на ту пору став уже вiдомим iнститутським поетом.
А проте, як я насправдi ним став, читайте в наступному числi.
Мiй друг Вiнграновський
Історiя ця наробила галасу i перейшла у фольклор. Їi переказують в рiзних варiантах, плутаючи при цьому головних героiв.
Дiло було за Брежнева. Часи були туманнi, невиразнi i сповненi тихого смутку. Останне в зв’язку з тим, що доводилося жити в сузiр’i КГБ.
У1973 роцi я закiнчував Івано-Франкiвський педiнститут. Мое палке кохання з дочкою начальника в’язницi КГБ завершилося. За кiлька днiв пiсля того, як я сказав панночцi, що одруження треба вiдкласти, мене викликали вперше до КГБ. Єдина людина, якiй я про це повiдомив, був поет Ярослав Павуляк. Вiн саме приiхав до мене зi Львова i мав уже значний досвiд контактiв з чекiстами. За те тiльки, що вiн у своему селi Настасовi на Тернопiльщинi поставив пам’ятника Шевченковi, ним теж зацiкавився КГБ i не давав продихнути, його було звiльнено з Львiвського, а потiм i Чернiвецького унiверситету. Славко порадив менi розслабитися i перестати думати про погане.
– В спiлкуваннi з чекiстами краще бути Швейком, нiж Дон Кiхотом. Коли пiдеш на зустрiч, прихопи квiти.
Це видалося менi поганим жартом.
– Та ти що, з дуба впав? Якi квiти?
Але вiн таки змусив мене купити букета i вiдпровадив до будiвлi, яка навiвала жах на всiх мешканцiв мiста. Я зайшов усередину i сказав постовому, що мене хоче бачити Кушнiр. Той передзвонив i за хвилю передi мною з’явився ехидний тип з побитим вiспою обличчям.
– Це вам, – простяг я квiти.
– Чому менi? – не второпав той, механiчно беручи букета.
– Я завше на перше побачення приходжу з квiтами, – вiдказав я з дурнуватою посмiшкою.
– О дае! – пiдморгнув йому постовий i почав iржати, як кiнь.
Все, що вiдбулося далi, не належить до цiеi iсторii. Просто Славко менi тодi помiг подолати стрес i навчив, як боротися за виживання.
Наступного дня я здавав залiк, Славко вiд нiчого робити тинявся коридором, чекаючи, поки здам. На фiлологii тодi, як i тепер, на чотирьох хлопцiв припадало бiля пiвсотнi дiвчат. Природно, що вони зацiкавилися незнайомцем i стали випитувати, хто це на мене чекае. Не замислюючись анi на хвильку, я бовкнув:
– А це Микола Вiнграновський. Приiхав до мене в гостi.
Для спраглих любовi фiлологинь з’ява такого нiжного лiрика була як манна небесна на нашому загумiнку. Адже Франкiвськ тодi рiдко навiдували вiдомi особи. До того ж Вiнграновський належав до ВИБРАНИХ поетiв, його вiршi красувалися в дiвочих альбомах, оздобленi квiточками, вiночками, метеликами та iншими дурничками. Зрештою, i для мене поезiя Вiнграновського була дуже близькою, багато вiршiв я знав напам’ять i не раз дiвчата записували тi вiршi з моеi пам’ятi та одна в одноi, на очi не бачивши книжки.
Вони враз обступили мене i почали просити, аби я влаштував iм зустрiч з поетом. Я задля поважностi пом’явся, але не дав себе довго просити, i ми домовились, що завтра в суботу прийдемо до них у гуртожиток.
– Мiж iншим завтра в нас забава, – повiдомив я Славка, коли пiсля залiку ми вийшли з iнституту. – Зустрiч з Миколою Вiнграновським.
– Справдi? Вiн що – сюди приiхав?
– Звичайно. Вiн тут i розмовляе зараз зi мною.
Славко злегенька отетерiв i, щоб довго його не мордувати, я припечатав:
– Ти будеш Вiнграновським.
– Е! Ми так не домовлялися!
– А ти бачив, якi в нас дiвчатка? Вони за Вiнграновським просто вмлiвають. Готовi у вогонь i в воду! Ти хочеш зiпсувати iм свято? Ти тiльки задумайся, що вони бачать у цьому зачуханому Франкiвську? А iм же так хочеться причаститися чогось високого!
– Перестань! Я що – клоун?
– І не забувай, що минули Великоднi свята – закуски буде повно. Ти iв гуцульську кулешу?
Славко м’якнув на очах.
– Але в мене вимова зовсiм не киiвська, – долали його сумнiви.
– Дурницi. Маеш цiлий день для вправляння. Я ж не прошу тебе зiграти роль Павла Ребра чи Григорiя Петрука-Попика. Ти тiльки подумай – цiлий вечiр ти будеш Миколою Вiнграновським! Кожне твое слово буде на вагу золота. Будь-яка панна вмре вiд щастя за один твiй поцiлунок.
– Я не знаю його вiршiв напам’ять.
Вочевидь це вже був останнiй i далеко не найважливiший аргумент.
– Ну й дурницi. Не так багато поетiв здатнi читати своi вiршi з пам’ятi. Зате ти знаеш напам’ять своi вiршi. От iх ти в основному й будеш читати.
– Своi вiршi?
– Власне! У вас багато спiльного. У тебе, правда, бiльше сюрреалiстичних образiв, але це нiчого. Пiзнiй Вiнграновський буде у нас сюрреалiстом.
Щоби остаточно зламати усi Славковi вагання, я поволiк його до пивбару в центрi мiста. Там було тлумно i гамiрно, черга за пивом вибiгала своiм хвостом на вулицю. Я пройшовся вздовж черги i побачив журналiста i перекладача Романа Гнатишина, який саме недавно повернувся з Харкова назад до Франкiвська i працював у редакцii обласноi газети «Прикарпатська правда». Ромко взяв нам пиво, i я розповiв йому про нашi плани на завтра.
– Може б, i ти пiшов з нами? Пiдстрахуеш, – запропонував я.
