скачать книгу бесплатно
– Га? – спитав мене Любко.
– Нехай буде. Аби тiльки на Львiвщинi.
– В Яновi, – сказав Кулюс.
– О, це недалеко, – втiшився Любко. – А скiльки?
– Половина.
– Ну, як? – спитав мене Любко. – Це вже легше, не?
– Згода, – я кивнув, i ми поплентались за наш столик.
Кулюс обiцяв зробити прописку, щойно отримае грошi, але iх ще треба було заробити. Напередоднi я вляпався по самi помiдори. До мене приiхали з Харкова друзi, з якими я разом служив, щоб купити у Львовi шмотки. І от, коли я допомiг iм закупити сорочки i джинси у полякiв, нас затримала мiлiцiя. Я в таких випадках нiколи не губився: ноги на плечi i – в прохiднi брами. Мiлiцiянти, якi зазвичай рекрутувалися з сiл з метою отримати квартиру, Львова добре не знали i вiдiрватися вiд них такому, як я, було завиграшки. Але я не мiг залишити напризволяще харкiв’ян. Нi, не подумайте, що мною керувала шляхетнiсть почувань. Моя втеча просто нiчого б не дала, бо мiлiцiя хутко б вiд них добилася, що то за фрукт так дременув.
Отже втiкати не було сенсу. Але був сенс не визнавати, що ми щось купували. Цього вони довести не могли. В торбi у хлопцiв були купленi речi, деякi з них були ношенi, i я шепнув, коли нас вели до вiддiлку, щоб вони казали, що то iхнi особистi речi.
Мiлiцiя нас розвела по рiзних кiмнатах i, в той час, як я, загартований у допитах слiдчих КГБ, наполягав на своiй версii, харкiв’яни розкололися i призналися, що купували всi речi в полякiв. Хутко вияснилося, що саме я й домовлявся, торгувався i фактично купував тi речi, а мiлiцiя вже висунула версiю, що я не просто помагав друзям, а збирався ще й на хлопцях заробити. Отже, я спекулянт.
Менi не залишалося нiчого iншого, як визнати це. Я мiг би усе заперечити, але волiв цього не робити, бо коли почув намiр мiлiцii завiтати до мене до хати, ледь не отерп – у мене вдома якраз отаборилися поляки з товаром. Я пiдписав усе, що треба, вiдчувши палке бажання мiлiцii привласнити усi речi. Нас вiдпустили, але речi, як я й передбачав, конфiскували. Коли ми вийшли з ментярнi, я, звичайно, виматюкав своiх друзiв, але розумiв, що вони, не маючи того досвiду, що я, не могли повестися iнакше.
За кiлька днiв мене викликали у Шевченкiвський суд. У присутностi начальника вiддiлку мiлiцii – товстого сракастого кнуряки – суддя хутенько проторохтiла звинувачення i, не слухаючи моiх виправдань, винесла вирок: 35 карбованцiв штрафу. І попередила: наступного разу свiтить щось поважнiше. Таким чином я на собi вiдчув усю справедливiсть советського суду. Я не отримав на руки жодного документу, що мене оштрафували i що в мене щось конфiскували. Я навiть не знаю прiзвища тiеi суддi, яку б годилося нинi увiчнити, бо ж напевно, i дiтки ii не вiдкотилися далеко вiд яблуньки.
Дещо згодом, коли я став зустрiчатися з дiвчиною, яка проходила практику у тому судi, то почув, що вона дуже добре пам’ятае той випадок. Працiвники суду усi тi речi подiлили з мiлiцiею i потiм iнтенсивно влаштовували примiрки.
35 карбованцiв – це, звичайно, було не трагiчно, хоча на тi часи то була поважна сума – десять кiлограмiв масла. Але я стратився бiльше, бо мусив частину грошей компенсувати харкiв’янам. Таким чином я опинився на мiлинi.
Того дня, коли ми з Любком засiдали у ресторанi «Львiв», ми обмивали нашу чергову оборудку. Адже ми закупили партiю шкарпеток на тоненьких гумках. Тодi це був дефiцит. Величезна торбега зi шкарпетками знаходилася пiд столом. Любко пробував зацiкавити товаром присутнiх тут фарцiв, вони пiдходили, оглядали товар, але вiн у них чомусь не викликав ентузiазму. Згодом я второпав, що закуповувати дрiбнi речi великими партiями невигiдно, якщо ти не маеш на оцi кiнцевоi ланки, яка iх розпродасть. Ми мали лише самих перекупникiв, а тi збивали цiну. Займатися ж самому збутом поштучно – це повний менiнгiт.
Наступного дня ми знайшли покупця, але вiн не мав усiеi суми. Половину дав вiдразу, половину обiцяв за два днi. Я заплатив Кулюсу i вiддав йому паспорта. Але за два днi сталася трагедiя: такi самi iмпортнi шкарпетки з’явилися у всiх крамницях Львова i околиць за цiною дешевшою, нiж купували ми, бо ж офiцiйний долар коштував копiйки.
То був удар. Знайомий, який купив товар, повернув його назад i попросив звернути грошi. Я вiддав, що мав, i залишився в боргах. Любко, який нiколи не вкладав своiх грошей, бо iх не мав, а тiльки менi асистував, заявив, що його доля чесно зароблена, а моi проблеми – це моi проблеми. Зрештою, вiн мав рацiю, бо я був iнiцiатором усiх закупiв.
Взагалi Прум-прум був оригiнальним типом. Якось вiн, побачивши, як у мене зародили вишнi, запропонував iх зiрвати i продати на базарi. Я сказав, що коли е у нього таке шляхетне бажання, вiн може цим i зайнятися. Любко зiрвав вишнi, а потiм ми подалися на Галицький ринок з вiдром. Простояли, може, з пiвгодини, як тут хтось мене штовхнув, я зачепив вiдро ногою, вишнi розсипалися. Я кинувся iх збирати, але вишнi уже були з пiском. Любко, миттево оцiнивши безнадiйну ситуацiю, вiдразу й злиняв, а я з вiдром вишень повернувся до хати. Вдома я iх виполоскав i засипав у бутель для вина. Добро не пропало, але осад залишився.
І ось я сиджу в хатi i дивлюся на цю купу шкарпеток i думаю про свою гiрку долю. Мало того, що я ще винен грошi, то ще й цi зависли. А шкарпетки – перша кляса. На будь-якi смаки. В основному жiночi – жовтенькi, червоненькi, рожевенькi, голубенькi, зi смужками i без… Чоловiчих, темних, може, зо двадцять вiдсоткiв. Ну, допустимо, я iх залишу собi. Рокiв на десять буду забезпечений та ще й зостанеться на подарунки. А що робити з жiночими? І от беру я в руки то одну пару, то другу, розглядаю, мну у руках, розтягую i раптом… Осяяння!.. Японцi це називають «саторi»! Це коли тобi на голову падае яблуко, кокосовий горiх або вазонок з цикламеном.
Оце саме гупнуло i об мою голову. Вершечок шкарпеток був на гумках. І саме вершечок був найбарвистiшим. Я мчу до Любка, витягаю його з хати, дорогою тлумачу свою генiальну iдею, вiн не вiрить своiм вухам, я наполягаю, а вдома тицяю йому в руки ножицi, беру ще однi i – починаеться перетворення шкарпеток на гумки для хвостикiв на жiночих голiвках.
Ну, скажiть, чи то не була спасенна iдея! Гумки були теж дефiцитом, i iх завозили з Польщi. Цiлий день ми тiльки те й робили, що стригли, стригли i стригли. А наступного дня гумки пiшли за милу душу перекупникам. Нi, ми не надто збагатилися, фактично я повернув своi грошi. Якщо хтось заробив, то це Любко, але що поробиш – асистент мусить мати свiй iнтерес.
А яка доля решти шкарпеток? Нi, вони не пропали. Шкарпетки були досить високi i, хоч були позбавленi гумок, все одно трималися на нозi. Я iх носив сам, роздаровував налiво i направо, особливо тiшився ними мiй тато, бо не любив шкарпеток на гумках, якi стискали йому литку, i носив на ногах спецiальнi шлейки, на яких шкарпетки без гумок трималися.
О, що це? Я виймаю з шухляди, повноi шкарпеток, щось знайоме. Це вони. Остання пара, яка дожила до наших часiв. Почепити iх на стiну, чи що?
Пригоди новiтнього Швейка
1
На вiдмiну вiд своiх друзiв, якi майже всi вiдкосили з армii, прикинувшись хворенькими на всю голову, я мужньо вiдслужив цiлий рiк, як i належало в той час пiсля iнституту. Мене намагалися переконати зiграти ролю вар’ята, але перспектива пробути зо два мiсяцi на Кульпарковi якось не всмiхалася. А треба було всього лиш звернутися до психiатра i розповiсти про якусь свою манiю, наприклад, про манiю рахування.
– Розумiете, пане доктор, я все рахую. Де б не йшов. Бачу штахети – рахую, бачу дерева – рахую, бачу горобцiв – рахую… Я не можу нi про що iнше думати.
Але це треба було робити не пiд час медичноi комiсii, а заздалегiдь, а вже на медичну комiсiю можна було прийти з довiдкою про перебування у закладi для божевiльних i отримати комiсiю.
Каюсь – треба було так i зробити, бо рiк, який я пробув в армii, був для мене втрачений. Потрапив я у залiзничнi вiйська пiзньоi осенi 1976-го – майже у двадцять п’ять. В такому вiцi армiя сприймаеться тяжко, але вдача пройдисвiта далася i тут взнаки. Першi два мiсяцi ми пробули в «учебцi» в Москвi, а вiдтак опинилися у Харковi. З першого дня я почав «шлангувати», i коли командир батальйону поцiкавився, чи хтось мав справу з кiно, я вiдразу зголосився, збрехавши, що навчаюся заочно у Москвi на сценарних курсах. Командир дуже втiшився i запропонував менi написати сценарiй учбового фiльму. Фiльм уже був готовий, i сценарiй до нього був, але командир хотiв чогось цiкавiшого, а не тупого газетного репортажу, от я два мiсяцi й працював над сценарiем. Мiсцем моеi працi була гарнiзонна бiблiотека, мене нiхто не рухав, я не ходив «строем», не маршував, не мив казарму, я жив собi, як на курортi. Єдине, що менi дошкуляло, – команда «падйом!» Зриватися за командою, мчати в туалет, потiм до умивальника, затим на гiмнастику i знову ж таки «строем» iти на снiданок – це було не для мене. Одного ранку я забiг у штаб, набрав номер телефону казарми i сповiстив:
– Рядового Вiннiчука немедленно к командiру батальйона!
Заки я прибiг, мене вже усi шукали.
– Але ж я ще лiжка не заправив, – кажу.
– Нiчого, нiчого, за тебе заправлять, – пiдганяв мене сержант, i я побiг у бiблiотеку, де розлiгся собi на газетах i мирно подрiмав ще добрi пiвтора години, а потiм помив мармизу i пiшов на снiданок окремо вiд усiх.
Ще два-три таких дзвiнки – i в казармi уже зрозумiли, якою поважною особою е рядовий Винничук. Я вставав на п’ять-десять хвилин ранiше – аби лише не за командою, iшов до бiблiотеки, мое лiжко стелили, а я собi спокiйно додивлявся сни.
Жодного сценарiю я так i не написав, усi два мiсяцi я тiльки тим i займався, що читав рiзнi книжки та журнали у бiблiотецi. Я знав, що коли напишу сценарiй, то мене залишать у Москвi, а хлопцi, з якими я уже встиг здружитися, поiдуть до Харкова, а менi цього не хотiлося, та й Москва мене не приваблювала. Так i сталося – мене теж вiдправили до Харкова, а там я видав себе за журналiста. Ну, не буду ж казати, що фiлолог. Крiм того, нова моя iпостась була не такою вже й далекою вiд правди, адже я дiйсно два мiсяцi працював у «Прикарпатськiй правдi». Таким чином я потрапив у помiчники до замполiта.
У Харковi я провернув той самий сценарiй: кiлька дзвiнкiв зi штабу – i рядовий Винничук знову не ходить «строем».
Робота моя полягала у тому, що я друкував якiсь матерiали, писав для замполiта лекцii, але не скажу, що я перепрацьовувався – вiльного часу було достатньо. Одного разу я передруковував матерiали суду. Трое солдат-узбекiв згвалтували козу. Баба, яка рвала траву за пагорбом, несподiвано вигулькнула, побачила це неподобство i наробила рейваху. Суддя запитав у солдата, який тримав козу за роги:
– Ви хоч розумiете, що ви знущалися над твариною?
– Нiкак нет, – вiдказав солдат. – Коза получiла удовольствiе. Во время оргазма рогi у нейо випрямiлiсь.
Щойно звучала команда «атбой», солдатня кидалася роздягатися та пiрнати в лiжка. По тому гасло свiтло, i починалася органiзована мастурбацiя, вся казарма самовiддано дрочила, це тривало хвилин п’ять-десять, а потiм урештi все затихало. Але я провалювався в сон ранiше, я не мав причини дрочити, оскiльки час вiд часу задовольняв своi потреби з бiблiотекаркою. То було худюще кривоноге сотворiння з лисячим писочком. Типова сибiрячка, страшна, як армiйське життя очима цивiльного, але очi солдата мають iнше бачення, вони зазирають в душу, а душа Лени була свiтла i янгольська. Вона любила робити менi щось приемне, при цьому натякаючи, що радо поiде зi мною до Львова, розпитувала про мою хату i будувала широкi плани ii облаштування, серед тих приемних речей, якi вона робила для мене, були «пiражкi», якi вона сама випiкала. Тi «пiражкi» менi геть не смакували, але я iв iх, аби зробити приемне Ленi, бо знав, що вона менi теж зробить щось приемне, i це не конче будуть «пiражкi».
Солдати подiлялися за термiном, який вони вiдслужили, на такi категорii: гусь-гусак-фазан-старiк-дед. Однорiчникiв, як я, називали «вiчним гусаком».
В армii я надивився на рiзних вар’ятiв. Рядовий Цвiльов, щоб не носити шпали, заявив, що випадково проковтнув шрубу, йому не повiрили i сказали, що коли збрехав, то посадять на гауптвахту, вiн з переляку наковтався ще шрубiв та гайок i навiть кiлька цвяхiв, його завезли в госпiталь i там усе це витягали електромагнiтом, але потому все одно посадили на гауптвахту. А то було раз офiцер, який заступив у наряд, зiйшов з глузду i почав верзти нiсенiтницi у вимкнений телефон протягом усього нiчного чергування. П’яний старший лейтенант оголосив фальшиву тривогу: «Пожежа на першому посту!» – це там, де знаходиться знамено, – солдати побачили, що жодноi пожежi нема i прапора не винесли, тодi вiн почав iх матюкати, розмахувати пiстолетом i погрожувати трибуналом i не заспокоiвся, доки не викликали начальника штабу. З нами служив Кантарiя, його дiд начебто почепив прапор над бундестагом, то був рiдкiсноi пiдлоти сержант, якось вiн зачепився з моiм товаришем Олексiем з Вiнницi, вони домовилися, що зустрiнуться один на один в спортзалi, але Кантарiя привiв з собою ще кiлькох грузинiв i вони Олексiя побили, а Кантарiя ще й ножем його чиркнув.
Незабаром мое курортне життя урвалося – пiдвело вмiння малювати. Солдати-старики, якi лаштувалися на дембель, оформляли своi дембельськi альбоми – фотографiями, рiзними записами i малюнками. Крiм того старанно готували свою дембельську форму, збираючи рiзнi значки, якi потiм можна буде почепити на груди i, гордо iх випнувши, з’явитися у рiдному селi, часто тi значки однi в одних крали або купували, бо в залiзничних вiйськах жодних значкiв чи медалей солдатам не вручали. До мене почали чiплятися «старики», щоб я iм намалював що-небудь в альбомi, теми малюнкiв вони пiдказували самi. Тут була i сцена гвалтування кози, i секс з товстезною буфетчицею, яка, приходячи до мене, прохала дати iй щось таке почитати, вiд чого б iй аж «в жопе завертело», на першiй сторiнцi альбому вiрмени прохали намалювати розiп’ятого Ісуса, а мусульмани – пророка Магомета з Кораном. А коли я на Коранi вивiв ще й арабську в’язь, вони прозвали мене «хаджi».
