скачать книгу бесплатно
– А як буде «люблю тебе»?
– Мiлую те.
– Мiлую те.
– Я теж.
– Правда?… Я мала тiльки одного хлопця, – сказала вона i то були ii останнi слова.
2
Наступнi днi минали у веселих застiллях, а вночi ми зi Славком та Богданом вмощувалися на дiвочих лiжках i кохалися, як то прийнято в наших гуртожитках. Коли ми виповзали до мiста, завданням Славка було вiдстежувати всiх спiльних знайомих i попереджати iх, що Юрко – югослав, до нього не треба признаватися.
До нашоi компанii належав також колишнiй однокурсник Славка зi Львiвського унiверситету Василь. Вiн пiсля закiнчення науки потрапив до армii i служив офiцером. Василь – единий з-помiж нас мав стабiльну платню й охоче ii пропивав. Другим, хто працював i щось заробляв, був Богдан Марцiнко. А працював вiн в обласному архiвi, отримував мало i мусив економити кожну копiйку, тому завше, коли ми скидалися, вдавав, що не чуе. Коли ж його штурхали, то починав зосереджено обстежувати кишенi i пiсля тривалих зусиль ледве знаходив кiлька копiйок.
23 лютого був день Совiцькоi армii. Грiх було не випити. Василь забрав мене зi Славком i ми цiлий день волочилися по кнайпах. Забава скiнчилася тим, що нас вистежила Василева жiнка й почала скандалити. Василевi це не сподобалося, вiн повалив ii в снiг i почав лупцювати.
– Може, помогти? – спитав я.
– Не треба. Вiн i сам справиться, – вiдказав Славко.
– Я мав на увазi ii.
– Навiть не думай. Скiльки я iх знаю, стiльки вiн ii лупить. Деяким жiнкам це подобаеться.
Кобiта верещала, мов несамовита. Очевидно, це входило до програми. Нечисленнi перехожi намагалися нас обминути.
– Робиться нецiкаво, – сказав Славко. – Пiшли?
– Не будемо прощатися?
– Ну, якщо маеш таке бажання, то поцiлуй iй ручку. Вона з порядноi родини.
Ми розвернулися й рушили до гуртожитку. Там уже чекали нашi панночки i, звичайно ж, Богданчик. Чекали, що ми принесемо щось випити й закусити. Але грошей у нас було на двох, як кiт наплакав.
– Може, у Василька позичити? – спитав я, коли ми трiшки вiдiйшли.
– Спробуй, – стенув плечима Славко.
Я вернувся i гукнув:
– Васильку! Можна тебе на хвильку?
Василько випростався.
– Хлопцi, я вже кiнчаю!
– Васильку, дай десятку!
– Ви що – вже йдете, сволочi? Менi ще трохи лишилося!
– Вже пiзно.
– Ну, на, – сказав, простягаючи грошi.
Жiнка його весь цей час намагалася пiдвестися зi снiгу, але Василько щоразу ii повертав у ту саму позицiю.
Я взяв грошi i наздогнав Славка. Ми зайшли в гастроном, купили вина, консервiв, хлiба i сиру.
– Знову ми принесемо все готове для Бодя, – сказав Славко.
– Ну! І будуть вони зi своею пампушкою жерти i пити за наш рахунок!
– А давай його розiграем.
– Щоб видурити i з нього грошi?
– Ясне дiло! Але це не так просто.
– Кому ти кажеш! Але мусить бути одна причина, вiд якоi вiн не викрутиться.
– А то ж яка?
– Смерть.
– Здурiв, чи що?
– Та не наша.
– А чия ж?
– Василькова. Скажемо, що вiн пiсля вiйськових маневрiв посадив нас у БТРа i взяв iз собою прокататися. Але перед тим випив. На швидкостi врiзався в стовп. Кермо йому розгаратало груди i вiн помер на наших руках.
– Слухай, ти колись видiв БТР?
– Не.
– Яке в срацi кермо?
– Не мае значення. Бодьо тим бiльше його не видiв.
Коли ми з’явилися в гуртожитку, у нашiй кiмнатi кипiла бурхлива п’янка. Зiбралося зо два десятки студентiв.
– Де ви пропадали? – повисла на менi Наталя.
У нас були кам’янi обличчя. Славко вимкнув музику. Запанувала гробова тиша, чути було, як у Бодя бурчить живiт.
– Сталася бiда… – сказав Славко. – Мiй кумпель… мiй, можна сказати, побратим… Василько… – я шморгнув носом i покивав головою. – …загинув…
Василька знало все товариство, бо вiн тут частенько пропивав свою платню. В одну мить усе загуло, заметушилося, всiм хотiлося негайно дiзнатися причину загибелi, але ми, як справжнi драматичнi актори, не поспiшали. Ми спочатку сiли до столу i випили. Ми ж стiльки пережили! Ми втратили найдорожчого кумпля!
Наталя пiдсiла до мене i гладила мою голову. В очах ii бринiли слiзки. О, як вона в цю мить мене розумiла!
– Пiсля маневрiв, – промовив Славко в суцiльнiй тишi, – Василько посадив нас у БТР i ми поiхали в Брюховичi в «Колибу». Ну, ми перед тим уже трохи випили… i от на закрутi мчить на нас «Волга». Обганяе «запорожця». Мчить просто в лоб. Василько робить рiзко вправо! БТР заносить! Ми вилiтаемо на узбiччя, через фосу i – зi всього розгону в сосну! Нас кидае вперед, але ми з Юрком сидiли ззаду i вiдбулися лише переляком… а от Василько… Його з такою силою кинуло на… на… цей, як його…
– Важiль! – пiдказав хтось.
– Еге! На важiль. Смерть на мiсцi. Ну, ми, звичайно, «швидку», туди-сюди, мiлiцiя, вiйськова прокуратура… пiслязавтра похорон.
– А де його будуть ховати? – спитав хтось.
– На батькiвщинi. На Тернопiльщинi. Ми туди, звичайно, не попремось, але на вiнки варто скластися. Ну, i поминки здалося б органiзувати. Все ж таки ми були колегами. По три краби.
Нарiд почав лiзти в кишенi i робити внески, хто не мав при собi, бiг до своеi кiмнати й приносив. У загальному поривi Бодьо викрутитися не мiг нiяк i таки видобув iз надр своiх безмежних штанiв грошi. Розлучався вiн з ними з таким нещасним виразом, мовби втрачав нирку.
Забава таким чином завершилася i студенти розiйшлися. Зосталося нас шестеро. Я вийняв з торби вино й консерви i сказав:
– Ми пережили такий стрес, що мусимо його втамувати.
Присутнi нас зрозумiли. Глибока печаль не завадила все ж таки Бодьовi напихатися консервою.
– Ще вчора… – плямкав вiн, – ще вчора вiн сказав менi: «Бодик! Ти засранець!» А сьогоднi вже його нема.
– Ну, чому нема? – спитав Славко. – Душа його зараз, напевно, з нами. – І, пiдносячи шклянку вгору, гукнув: – Васильку! Якщо ти нас чуеш, дай нам знак!
Бах! – стрiлило щось пiд столом. Дiвчата скрикнули, пампушка вхопилася за серце, Бодьо гикнув, i з писка йому вилетiв бичок в томатi. Славко нахилився пiд стiл.
– Боже! – зойкнула Наталя i затулила обличчя долонями.
Славко вийняв з-пiд столу пляшку шипучого вина. Перед тим вiн розкрутив дротик, а коли звертався до духа, пiдважив корок виделкою. Пляшка й бабахнула.
– Я напишу про нього вiрша, – сказав Бодьо.
– Васильку! Я до тебе йду! – продекламував я.
– Це буде верлiбр, – набурмосився Бодьо.
Ми зi Славком душилися вiд тамованого смiху i тiльки перезиралися.
3
Аби розважитися, Славко запропонував викликати духiв. Жоден з присутнiх, окрiм нас зi Славком, нiколи на таких сеансах не був i всi з тривогою в очах погодилися. Робити й так було нiчого.
Кiлька днiв перед тим ми зi Славком побували на спiритичному сеансi. Запросили нас двi сестрички Рока i Ока (Роксоляна i Оксана), якi мешкали у тiм будинку, де зараз ресторацiя «Купол». Цей сеанс вразив нас так, що ми якийсь час не могли отямитися, але поволi все ж дiйшли висновку, що стали жертвами змови. Хоча участь у сеансi брали також мама i бабця сестричок – яскравi панюсi в шляфроках.
Я швиденько намалював на столi по колу алфавiт, посерединi накреслив хрестика, а по обидва його боки ТАК i НІ. Потiм на тарiлочцi олiвцем вивiв стрiлочку, тарiлочку поклав догори дном так, аби стрiлочка потрапила в центр хреста. Всi присутнi мали покласти пальцi обох рук на тарiлочку. Тиша. Мертва тиша. Дiвочi пальчики вiдчутно тремтять.
– Викликаемо дух Мазепи! – проголосив я.
– Може, не треба? – вжахнувся Бодьо.
Але я випив i менi було по цимбалах.
– Дух! Ти з’явився? Дай нам знак!
Тиша. Чекаемо. Всi зосереджено глипають на тарiлочку. З Бодьового живота долинае тихеньке бурчання. Пампушка прiе. Наталя кусае вуста.
– Дух! Ти з нами? Дай нам знак!
Головне тут створити вiдповiдний настрiй. Публiка мусить увiйти в транс. Тремтiння дiвочих пальчикiв стае усе частiшим. І ось тарiлочка, зробивши рiзкий рух влiво, зупинилася на «Так!» Дiвчата зойкнули, Бодьо засопiв i заворушив губами.
– Ти хочеш з нами говорити?
Тарiлочка втекла в «Нi!»
– Ми тебе довго не затримаемо. Скажи нам, що буде з Украiною?
Тарiлочка поповзла по колу, спиняючись бiля лiтер.
– Буде вiльна, – вiдказав дух.
Тут я мушу пояснити одну рiч. Тарiлочкою крутили, звичайно, ми зi Славком, хоча Славко задля користi справи вдавав, що робить це вперше. Але ми наводили тарiлочку тiльки на першi лiтери, далi я мiг навiть забирати своi пальцi, i Славко також, а дiвчата з Бодьом, не вiрячи власним очам, продовжували гуляти по алфавiту за iнерцiею. Отже, менi досить було навести тарiлочку на «Буде вi…», i ми зi Славком могли спокiйно хляти вино, вечеряти, а тi чипiли над тарiлочкою.
Мушу при тiм сказати, що була в цьому всьому i дещиця мiстики. Не тiльки на цьому, але й на багатьох iнших спiритичних сеансах, якi я органiзовував, звучало питання, коли ж Украiна буде вiльна. Не знаю чому, але я всюди називав 1987 рiк. А сеанси проводилися в 1973–1975 роках. Я, звичайно, помилився на чотири роки, але цей рiк чомусь менi настiльки сильно впився у пам’ять, що я й усiх знайомих своiх переконував, що Союз розлетиться до дiдьковоi мами в 1987 роцi. Правда була в тому, що тодi, власне, й настав початок кiнця.
Потiм ми перейшли на куди земнiшi проблеми. Пампушка поцiкавилася, коли вийде замiж. Виявилося, що наступного року.
– Ну, так я й планувала, – погодилася вона i додала: – А за кого?
Чи мiг я зiпсувати настрiй Бодьовi? Нiколи. Але тут i Наталочцi закортiло дiзнатися про свое замiжжя. Це в мене не викликало особливого ентузiазму, але якось викручуватися мусив.
– Є перепони, – вiдказав дух.
– Ромко? – спитала Наталя.
– Так.
– Що вiн може зробити?
– Вбити.
– О Боже! Вiн такий! Вiн може!
– Попереджати треба, – сказав я.
– Чи я подолаю цi перепони? – з благанням в голосi лопотiла Наталя.
Тарiлочка зробила рiзкий зигзаг i опинилася в центрi хреста.
