скачать книгу бесплатно
Арканум
Юрiй Павлович Винничук
«В дрiмучу епоху Брежнева я пiшов у внутрiшню емiграцiю. Я писав своi твори, зашифровуючи iх за переклади з арканумськоi. Я вигадав краiну Арканум, вигадав авторiв, якi там начебто жили й творили.
А поволi Арканум став пробиватися у моi сни. Я жив в Арканумi, сни про Арканум затоплювали мене. Я чекав ночi, щоб жити. Удень життя не було. Удень був страх.
Люди з Аркануму чекали на мене. Якщо я затримувався, посилали гiнцiв на конях i стукали менi у вiкно. Стукали перснями на пальцях, рукiв’ями мечiв, стукали гiлками i вiтром, стукали пташками i хрущами, кликали всiма мовами i голосами.
Я пiдводився i йшов до вiкна. Воно розчахувалося, i Арканум мене втягував у себе, засмоктував i впорядковував мое життя.
Арканумська мова пробивалася крiзь мою, наче стебла трав крiзь пiсок, проламувала пам’ять, зливалася з моею. Я переставав розрiзняти, де моя мова, а де арканумська.
В Арканумi я чувся безпечно».
Юрий Винничук
Арканум
© Ю. П. Винничук, 2019
© Ю. П. Винничук, iлюстрацii, 2019
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019
Заспiв
Уже починаючи писати, ще школярем, я усвiдомлював, що треба окремi тексти зашифровувати, бо iнакше можуть бути проблеми. Однак я був усе ж таки не надто обережним i читав декому з друзiв. Декому з тих, кого вважав другом. А друзi виявилися не друзями, а стукачами.
І коли настав той день 4 квiтня 1974 року, коли до мене в Станiславовi о восьмiй ранку ввалилося трое кагебiстiв i двое «понятих» робити обшук, я подумав, що таки мав рацiю, зашифровуючи деякi вiршi.
Шифр насправдi був простий: я пiдписував iх перекладами з чеськоi, вигадуючи неiснуючих поетiв. У вiршi про Бандеру фiгурував Вазера, бо то була рима. Кагебiсти уважно в цi вiршi вчитувалися, але все ж не забрали iх. Забрали iншi.
Пiсля того я став писати ще обережнiше. Я вигадав цiлу цивiлiзацiю, яка начебто iснувала в Пiвнiчному Причорномор’i й називалася Арканум, вигадав арканумську лiтературу й писав вiд iменi арканумських авторiв. Так, Ярош у «Танго смертi» – це я.
У 1970–1980-х роках, коли писалися цi твори, мене проймав неймовiрний розпач i бiль за наш народ, за мову, за Украiну. Довкола була пустеля i страх. Я виливав свiй розпач в долю Аркануму, який поволi загибав, втрачав мову, розпадався на румовища, завойований жорстоким ворогом. Так, Люцилiй – це я.
У 1980-х я навiть набрався такого нахабства, що запропонував окремим часописам цi «переклади». На жаль, афера не вдалася. Їх не надрукували. Обережнi редактори вловлювали пiдтекст, крутили носом, шукали «Арканум» в «Бальшой Саветскай енциклапедii» i дивувалися, що нема його там. «Але ж там i Бандери нема», – боронився я.
Так i залишилася ця книжка в рукописах, бiльша частина яких була й писана вiд руки.
Щойно у 1989-му i пiзнiше окремi «Арканумськi оповiдi» й «Видива» були опублiкованi в журналах.
Арканум моiх снiв
Арканум пробивався у моi сни. Я жив в Арканумi, то була моя внутрiшня емiграцiя, сни про Арканум затоплювали мене. Я чекав ночi, щоб жити. Удень життя не було. Удень був страх.
Люди з Аркануму чекали на мене. Якщо я затримувався, посилали гiнцiв на конях i стукали менi у вiкно. Стукали перснями на пальцях, рукiв’ями мечiв, стукали гiлками i вiтром, стукали пташками i хрущами, кликали всiма мовами i голосами.
Я пiдводився i йшов до вiкна. Воно розчахувалося, i Арканум мене втягував у себе, засмоктував i впорядковував мое життя.
Арканумська мова пробивалася крiзь мою, наче стебла трав крiзь пiсок, проламувала пам’ять, зливалася з моею. Я переставав розрiзняти, де моя мова, а де арканумська.
В Арканумi я чувся безпечно.
Частина перша
Роздiл перший. Оповiдi зi старих арканумських лiтописiв та хронiк
Похiд крiзь осiнь
Наступали ми осiннiм шляхом. Якби хтось подивився на нас iз пагорба, то побачив би наiжене списами вiйсько в червоних плащах, що знагла з’являеться i так само зникае в червоному листi.
Часто припадалисьмо до землi й злизували дощовi краплi, вловлюючи тонкi аромати ялiвцю та погасаючоi рожi. Зоддалеки йшли тумани i приставали до наших шерег, а ми iх не одганяли i не цуралися.
Осiнь була сиза й холодна.
Час од часу то у небi, то десь у яру, або у лiсi за яром щось пронизливо скрикувало, i тодi отой окрик вiдлунював у грудях кожного з нас, i ми кашляли й спльовували в затвердлу дорогу свое безсоння.
Ще дiймав голод, i ми не обминали жодного куща чи то з калиною, чи з глодом, чи з тереном, iли усе, що бачили, стрiляли з лукiв у перелiтних птахiв i сумно дивились, як пiдбита птаха падае кудись на кiльканадцять крокiв далi в чиiсь розчепiренi хижо пальцi, в трiюмфуючий скрик, i щезае там розшматована. Потiм бачилисьмо пiд ногами ii пiр’я, краплi крови, кiгтi, дзьоб, червонi шнурiвки кишок.
Якби був ворог, ми змогли б вiдвести душу, зiгрiтися боем серед цеi осенi. Але ворога нема. Командири нашi вiдмовчуються, нiхто нiчого не знае, анi куди йдемо, анi пощо. Не знаемо навiть проти якого ворога послано нас. Хто вiн? Чим розгнiвив наших володарiв? Як виглядае? Якою мовою розмовляе? Чи се такi самi люди, як i ми, чи iнакшi? Ми питаемо одне одного, шукаючи в тих питаннях заспокоення, але не знаходимо, а навпаки роз’ятрюемо душу, i тодi хтось iз нас несамохiть зненацька вирячить очi й закричить так жахно, мовби щось iзлякало його, заболiло так, що вже й стерпiти не годен, i ось вiн уже вириваеться з шеренги i жене навмання простовiч, рвучи свого червоного плаща на тернах, гублячи списа. Гiлки зiб’ють йому шолома з голови, а вiн летить кудись у яр, невлад розмахуючи руками, закидаючи й плутаючи ноги, доки не спiткнеться й не шубовсьне у хащi сторчака i не затихне там…
Отi втiкачi потiм рiдко назад повертаються, здебiльша щезають безслiдно. А як котрийсь прийде назад, то схожий бiльше на жебрака з-пiд церкви, анiж на вояка славного Аркануму. Нiхто не розпитуе, що йому було, та й вiн мовчить, мовби й не казився. Проте не довго йому мовчати, з’являеться чорна сторожа iз полку безсмертних, бере юродивця попiд руки й, завiвши куди подалi з дороги, стинае йому голову. Щоб не розпалював ув iнших туги, не навiював розпачу.
А дорозi нема нi кiнця, нi краю, веде вона кудись в невiдомiсть, i марно ми навшпиньки спинаемось, чи на камiнь вистрибуемо, щоб зазирнути поверх голiв i шоломiв – а що там на обрii?
А нiчого. Чистий обрiй. Сiре небо. Пагорби й падоли. Нема нiчого. Марно ми надiемось, що десь там вигулькне вороже вiйсько, замають нашi прапори i хоругви, засурмлять сурми i залунае команда: «Позiр! До бою готуйсь!»
Нiчого нема. Тi, що послали нас оцим шляхом, чекають коли повернемось овiянi славою, з багатою здобиччю та з тисячами полонених.
А ми переходимо з осенi в осiнь i шлях наш не легшае.
Вночi розпалюемо вогнища, грiемо руки i мовчимо. Потiм падаемо знесилено поруч i засинаемо кам’яним сном.
Вже нiхто з воеводiв не виставляе чати. Спимо покотом усi, мов порубанi. Якби в таку нiч об’явився ворог, то ледве чи хоч десяток на ранок прокинулось.
Осiнь розчахнула своi дверi, вже скоро туди прослизне зима, i ввiйдемо ми тодi у бiлий свiт ii. Замете нас снiгами, завiе, захурделить. Полягаемо в снiг i заплющимо очi. Доти, доки не почуемо, як у вухо прогрiвае сонце i дзюркотить танучий снiг. Отодi ми встанемо i знову рушимо в похiд.
Фiранка
Чоловiки нашi подалися на вiйну. Що то за вiйна – Бог його знае.
Ми пiшли до нашого короля i впали на колiна:
– Королю наш найяснiший! Пане наш! Поверни нам чоловiкiв наших, бо занепали вже господарства i сини виростають сиротами!
Ми стояли перед королiвським палацом на мармурових сходах i чекали, що хтось таки з’явиться i змилосердиться над нами. Але марно.
Тiльки високо угорi так, нiби здригнулася фiранка на вiкнi. Може, то вiн, наш король, таемно слухав наших скарг?
Але нам не повернули чоловiкiв.
Минуло вже десять лiт, а потiм ще десять. Всi ми потроху постарiли без них, зберiгаючи вiрнiсть. Дiти повиростали. І от уже наших синiв одiслали на вiйну. Правда, дозволили iм перед тим одружитися i заплiднити своiх дружин. Аби вiйсько не перевелося.
Ми ще не раз ходили до королiвського палацу, падали на колiна i просили милосердя. Але жодного разу король не об’явився перед нами. Тiльки високо у горi тремтiла фiранка.
І тодi ми, глупi жiнки, порох його нiг, засумнiвалися – а може, короля… i немае? Може, його вигадали, аби нас, дуреп, круг пальця водити, аби мали ми кого прославляти?
Жiнка – матiр сумнiву. Тая думка уже не покидала нас i переслiдувала так настирливо, що якось, не витримавши, подалися ми до палацу й почали вимагати, аби король об’явився перед нами. Ми кричали, кляли й заклинали, а похмура сторожа тупо дивилася на нас i не рухалася з мiсця.
Тiльки високо угорi затремтiла фiранка.
Ми кричали до глухого муру. Нiхто не вийшов з палацу, аби нас втихомирити.
І тодi одна з нас в розпачi кинулася на вояка i висмикнула з його рук галябарду. Ми всi так i заклякли – Боже, що вона вчинила?! Зараз ii зарубае!
А вiн стояв i не рухався з мiсця. Жоден м’яз на обличчi анi не здригнувся! А та жiнка розiйшлася аж страх – як не штовхне його з усiеi сили! Вояк повалився на сходи i покотився униз. Вiн котився так безпорадно, що ми одразу збагнули – це ж звичайне опудало, а не жива людина!
Опудало! Опудало нас стiльки лiт слухало, стiльки лiт – нашi молитви i скиглiння, звичайне опудало стерегло палац короля i не пускало нас усередину! Опудало… опудало… опудало…
І тодi ми кинулися юрбою до палацу. Усi дверi розчинялися без жодноi перепони – але всюди було порожньо. Всюди висiло павутиння i клубочився порох. Пахло цвiллю, мокротою, що пороз’iдала стiни i змусила iх пучнявiти й облазити, тиньк опадав пластами, наче тiло пранцюватого. Пiдлога повигиналася i потрiскала, де-не-де навiть повиростали якiсь блiдi гидкi гриби, i повзали чорнi жуки.
В палацi не було анi слiду живоi душi. Луна наших крокiв i голосiв котилася i накочувалася, вгортаючи нас, пеленаючи i наповнюючи жахом.
– Але ж та фiранка! – скрикнула я. – Там хтось мусить бути!
І побiгли ми нагору. Кiмната, на вiкнах якоi гойдалася блакитна фiранка, була так само порожня. Стривожено завищали кажани попiд стелею. Це вони, пролiтаючи, гойдали фiранку. Звичайнi собi кажани. І бiльше нiчого.
І тодi ми гiрко-гiрко заплакали. Кому ж ми оце поклонялися стiльки лiт? Кого прославляли у пiснях i молитвах? До чиiх парсун припадали гарячими вустами? Кому вiддавали своiх чоловiкiв та синiв?
Ми покинули палац. Дiти уже стягли й друге опудало вояка i волочили з галасом по брукiвцi.
Десь далеко-далеко, за синiм обрiем точилася жорстока вiйна, спливала кров наших рiдних. Вони вмирали там зi словами: «Слава королю! Слава Аркануму!» І не знали, що нема вже анi короля, анi такоi держави Арканум. Це просто бабське царство, яке плодить хлопiв, а потiм само споряджае iх на вiйну i виглядае щоднини.
Роздiл другий. Теренцiус (VIII сторiччя до н. е.)
Арканумський письменник.
З книжки «Мандри Арканумом»
Манне озеро
Миль на п’ятдесят вiд Арканума височать Танцюючi Скелi, прозванi так через те, що ними частенько стрясае вулкан. Ото бiля тих скель i розляглося велике густе озеро справжнiсiнькоi манноi кашi.
Зверху воно покрите мiцною плiвкою, зовсiм як манка, що вистигла, i дуже густе, але далi вглиб рiдшае, а на днi й зовсiм рiдке.
Вози з кiньми заiжджають на середину озера, i дядьки, озброiвшись лопатами й вилами, вантажать бiлi драглистi брили та везуть на продаж у мiсто.
Побiля озера вiчно товчуться жебраки, приблуди й волоцюги, котрi не мають жодного бажання заробляти насущний, а вдовольняються самою лише манкою. Дехто, бувало, так переiсть нею, що спухне i вiддасть Боговi духу.
Кiлька разiв те озеро виступало з берегiв. Це траплялося, коли у скелях прокидався вулкан, i з нього витiкала бiла манна лава, гаряча, як саме пекло, вiд одних клубiв ii пари гинуло птаство й падало в озеро, гублячи в останньому летi випарене пiр’я. Озеро в такий час починае скипати, булькотiти й пухиритися, густелезнi хвилi вихлюпували на берег i поглинали усе живе.
Люди, що селилися довкола озера, не були певнi завтрашнього дня. А все ж уперто селилися на узбережжi, бо це заповняло iм завше постiйний зарiбок, який мусили сплачувати вiзники, минаючи iхнi обiйстя.
Але озеро невмолимо брало свое, i, ставши на березi, можна побачити безлiч коминiв, зчорнiлих безлистих стовбурiв, що стирчать з бiлого плеса i справляють гнiтюче враження.
Я ступаю поверхнею озера, намагаючись не потрапити на надто м’якi мiсцини, котрi хоч i легко розпiзнати, бо скидаються на кратери, а все ж дуже небезпечнi через те, що здатнi пересуватися з мiсця на мiсце, а то й виникати зненацька пiд ногою.
– Наше життя важке… – каже менi старий, що саме потрапив ногами в такий кратер, тепер його засмоктуе кашана пухка маса, а вiн покiрно звiсивши руки, дозволяе себе заковтувати. – Нi-нi, – спиняе мене, коли я хочу йому допомогти. – Не можна. Інакше воно розлютиться.
Воно – це озеро. І старий дивиться на нього з неприхованою повагою, як дивляться пiдданi на султана. А воно втягуе його так розважливо i повiльно, наче хоче дати йому змогу востанне насолодитися окрушинами дня. Скрасити останнi хвилини нещасного пробують i мешканцi села – упродовж усього часу, поки жертва загрузае, вони грають i спiвають.
– Далебi про таку смерть можна хiба мрiяти, – пробуе вiн усмiхнутися менi, можливо, щоб викликати заздрiсть, але робить це якось так силувано, що менi лише шкода його.
Коли я повертаюся з прогулянки, то з кашi стирчить уже тiльки голова старого.
– Коли-небудь воно ще поверне мене, i тодi мене поховають.
Виявляеться, озеро й справдi з часом повертае своi жертви, в цiлком пристойному виглядi, наче щойно померлих. Коли з’являються з його глибин цитриновi тiла топельцiв, селяни тiшаться i дякують озеру.
Солоне вино
Прогулюючись берегом моря, я побачив, що вода в затоцi стала червоною, а з тiеi червоноi води виходить чоловiк i пильно роззираеться. Помiтивши мене, вiн загукав:
– Що це за мiсце? Куди я потрапив?
– Це Арканум.
– Арканум? Вiн що, i справдi iснуе?
– Як бачите.
– Неймовiрно. Я думав, це вигадка, народна уява.
– А ви звiдки?
– О, не повiрите. Я пережив неабияку пригоду.
– Я готовий ii вислухати.
Ми сiли на зруб дерева i незнайомець почав:
– Я вiдрив бочiвку вина, воно запiнилося i потекло на пiдлогу. Менi цiкаво було спостерiгати, як витiкае пiна, i я не заважав iй поводитися так, як вона звикла. А вона текла i текла i не було iй кiнця, скоро уся пiдлога була нею залита, аж намокли моi капцi. Проте це мене не особливо хвилювало, адже я добре знав, що колись бочiвка спорожниться, i терпляче чекав, щось мугикаючи.
Надворi моросив дощ, i нудно торохтiла ринва. Бочiвка не торохтiла i вела себе дуже спокiйно, тому я хутко пройнявся до неi симпатiею. Я поставив ii на стiл, а сам усiвся поруч, бо пiна вже пiднялася вище колiн. В пiнi плавали мешти й капцi. А коли виплив ще й мертвий щур, якого я отруiв учора вночi, я засумував. Цей щур завдав менi багацько клопоту. Вчора я сипнув отрути в певнi мiсця, але забув попередити про це дружину.
Просто напередоднi ми посварилися i не розмовляли. Тому, коли вона отруiлася, я був як не свiй, бо якраз збирався попросити пробачення за тi кiлька несправедливих слiв, якi завершили нашу дискусiю.
В льосi у нас пiдлога земляна, ii легко було копати, щоправда, лише углиб в одному мiсцi, а вшир дiло не йшло, тож я змушений був ii скласти удвое, коли ховав. З кишенi ii сукнi випала пляшечка, набита п’янким зiллям, яке я любив собi вдихати, воно вiдправляло мене у краiну мрiй. Я вилаявся, адже то була саме та пляшечка, яку вона вiд мене ховала, аби я не вирушав у своi маревнi мандри. Власне через це й спалахнула мiж нами сварка. А якби вона вiддала ii менi одразу, то i сварки б не було, i щур був би живий.
