скачать книгу бесплатно
– Не привiз!
– Бо скарбниця королiвська пуста, як шлунок новонародженого.
– Тьху, туди к бiсу! Оно глечик з окропом – влий у мидницю. Та не дуже, не дуже, а то ноги ошпариш! Досить, досить… Ага, отже, грошей катма. А якого ж тодi (далi пiшли салагiрськi прокльони i лайки, якi не мають своiх вiдповiдникiв у арканумськiй мовi)… ти оце менi торочиш всячину про здоров’ячко, га?! Тебе чого послали?
– Мiй король вимагае повернення захопленоi територii i тамтих двох тисяч, висланих позаторiк.
– Що?! Та як ти смiеш?!
Король так тупнув ногою, що вода з миски розбризкалася на всi боки.
– Що собi думае той ваш цiлий Кендюх зi скислим лайном? А ти жовтодзьобий нахабо, насмiлився до мене з таким ось, вибачайте, посланiем перед очi явитися?
І вiн зi злiстю пошматував листа й шпурнув його Мадейовi в обличчя.
– Дозвольте… дозвольте, – випнув груди ображений Мадей. – Я все ж таки посол!
– Вiдставноi ти кози барабанщик – ось, а не посол! Сторожа! Гей, сторожа! А чорти б вас забрали! Знову в карти рiжуться. Ану гайни – одна нога тут, друга там, та поклич сюди!
Мадей вийшов з зали i, роззирнувшись, помiтив за колонами чотирьох воякiв, що, сидячи на пiдлозi по-турецьки, грали в карти. Високi галябарди спиралися на стiну.
– Гей, ви! Король кличе!
– А ти що, сам не можеш йому окропу в миску хлюпнути?
– Та вiн вас кличе в iншiй справi.
– Може, щоб тобi голову стяти?
– Ще чого! Я ж посол!
– Пхе, чи одному вже послу вийшло гнити на колу!
– Я недоторканна особа!
– Велика цяця! Ось дам тобi в зуби – побачимо, яка ти особа!
Сторожа покинула карти i разом з Мадеем ввалилася до зали.
– Кликали, чи що? – спитав старший.
– Вас докличешся! Хоч би перед iноземцями не ганьбили. Ну, що це за сторожа така? Та тут мене й зарiзати можуть i чоботи з-пiд носа поцупити, а ви нi мур-мур!
– Бiльше не будемо.
– Отож то. А покликав я вас тому, що оцей ось молодець замiсть того, щоб грошi привезти, – привiз менi свиток бамаги. Мало того: його король вимагае, щоб ми йому назад повернули приеднану територiю разом з позаторiшнiм податком. Ну, що ви на це?
– Гм… Чим же ви нам платитимете?
– А боги його знають…
– Уже й так затягнули… – шморгнув носом старший. – Нема за що i в шинку погуляти, не те що. Так i здичавiти недовго.
Король розвiв руками.
– Чи ж я тому винен? Ця свиня Кендюх щось там мудруе. Ну, домудруеться вiн менi! Ох домудруеться!
– М-м… Дiло швах… Ма’ть пiдемо iншому королю служити. Нема що: грошей не дають, в карти грати не дають… Не, таке життя нам нi до чого.
– Та заспокойтеся, – замахав руками король, наче вiтряк. – Заспокойтеся. Ось я зберу вiйсько та як рушу на цей смердючий Арканум, та як вдарю, та я-а-ак розгаратаю його, то той Кендюх i капцiв не позбирае!
– О-о, знову вiйна, – скривився найтлустiший вояк. – Тiльки ото сальцем почав запливати, тiльки оце надумав з войська пiти, а тут вiйна. І певно ж загальна мобiлiзацiя, не?
– А ти ж як думав, – вiдповiв король.
– Ну от, маеш тобi… А я ж усе життя мрiяв собi пасiку завести… Льон та коноплi сiяти…
– Йолоп! – перебив його старший. – Вiйна – це прекрасно! Вiйна – як розвернешся: ге-ге! Рiж, грабуй, скiльки душi завгодно. Хочеш – бабiв гвалтуй, а хочеш – не гвалтуй, хочеш – крамницi трощ, а хочеш – не трощ, хочеш – пам’ятники там, монументи рiзнi вали, а хочеш – не вали, а пiдiйди, штани спусти i цюняй на всю iхню велич iсторичну. Ну, не?
– Вiн правий, – закивали головами решта охоронцiв. – Вiйна – те, що треба. Даеш Арканум!
Король радiсно потер долонями.
– Я в вас завше вiрив, хлопчики ви моi. А тепер берiть цього приблуду та в буцегарню на хлiб i воду.
Вмить Мадея схопили i скрутили руки за спиною.
– Не смiйте! – виривався вiн. – Я посол!
– Який ти вже посол, – нiжним голосом проворкував майбутнiй пасiчник. – Ти вже без п’яти хвилин небiжчик. Вiд тебе ось уже й могилкою попахуе, – i вiн удавано, пiд регiт товаришiв, затулив носа.
3
Вже смерклося, i черничка почала нервувати. Вона встигла дбайливо розчесати волосся, намастити сажею з коминка брови, пообiдати, полежати, i врештi ii здолала нудьга. Час од часу пiдходила до вiкна i з тугою вдивлялася в гостинець, що вiв до королiвського замку. Ось долинув перестук копит коня-винохода. Черничка з надiею розчинила навстiж вiкно i вихилилася, щоб краще бачити, але тут ii нещасна голiвонька не втрималася на в’язах та й полетiла додолу. Полетiла й упала просто в кущi троянд.
«Оце халепа, – подумала голова. – Як же я тепера виберуся звiдси? Тiло ж мое ще таке дурне, нiчого не тямить. Де вже йому здогадатися, що мае чинити!» – вона гiрко заплакала.
Гусениця, яка саме проповзала бiля неi, прискалила одне око i невдоволено буркнула:
– О, ще ii тут бракувало! Може, й ти збираешся пелюстками ласувати?
– Та нi! В життi нiчого подiбного до рота не брала, – скривила губи голова чернички.
– Ну-ну, – заспокоiлася гусениця. – А то гляди менi. Нас тут багато. Онде ще й тля пасеться. Ми тебе скоро тут хе-хе… Але якщо будеш себе чемно поводити, ми залишимось друзями.
І вона поповзла далi.
Тiло ж, втративши голову, навпомацки добралося до лiжка i вляглося собi непорушно. Мислити воно не звикло, а, зрештою, й не було чим. Ото воно собi лежало й чекало, що ж то далi буде.
А було ось що. Лейба, якому Мадей заплатив наперед, зрихтував вечерю i послав слугу занести ii «тiй бiлявцi». Прислужник цьому вельми зрадiв, бо черничка припала йому до смаку, а що жевжика ii не було на той час, то вiн i вирiшив собi до неi халявки смалити, а як удасться, то й дечим поласувати. Узяв тацю, притьмом вибiг нагору i запукав до покою, але нiхто не озвався. Тодi вiн плечем натиснув дверi й просунув несмiливо голову.
Було темно, але голе жiноче тiло виразно бiлiло на постелi. Прислужник нервово облизав сухi губи i, тихо переставляючи ноги, увiйшов досередини. Тацю обережно поклав на столi й пiдкрався до дiжка. Йому так захотiлося поцiлувати панну, що вiн, не вагаючись, нахилився над нею, але вуста його не знайшли жiночих вуст, а йно прохолоду подушки.
Вмить руками ковзнув по тiлу – над раменами була порожнеча. Хотiв скрикнути, але крик застряг десь напiвдорозi i перетворився на глухе хрипiння, начеб його душили. Той крик зумiв урештi вирватися з його горлянки лише тодi, коли вiн, мов очманiлий, скотився сходами i вже тут видобув iз себе:
– Рятуйте!!!
Його обступили з усiх сторiн i почали розпитувати, що i як, але вiн не був у станi щось пояснити, а лише безтямно гикав, показуючи руками нагору. Лейба хутко зметикував, що трапилася пригода, i погнав щодуху, а за ним i решта зацiкавлених осiб.
Щойно в кiмнатi засвiтили, i всi побачили безголове тiло, то були цим страшенно приголомшенi, бо такого дива ще iм видiти не доводилось. Лейба не на жарт запереживав. Тим часом хтось уже послав за цiпаками, якi пильнували порядку. Цiпаки в Салагiрi не дуже квапилися займатися справами, з яких не можна було б урвати дещицi в кишеню, а бiльше ганялися за пачкарями та перемитниками, але що ця пригода трапилася в гостинницi, то вона iм припала до смаку.
Отож головний цiпак Кельбас у супроводi лiкаря i двох цiпакiв цього разу не забарилися. Вони хутко очистили кiмнату вiд стороннiх i взялися до дiла. Пан Кельбас витяг з маринарки велетенську лупу, якою можна було й теля вбити, i зачав колiнькувати уздовж i впоперек, визбируючи всячину там i тут, не минаючи жодноi обгорiлоi лучини чи вичесаного волосся, та все те дбайливо ховаючи до кишенi. Правда, серед тих речових доказiв не було анi одiрваного гудзика, анi якоi петельки.
Лiкар оглянув тiло там, де йому хотiлося, i безпорадно розвiв волохатими руками.
– Нiчого не розумiю. Тiло без голови, але не зимне, а тепле. Ба бiльше – чути серце пiд долонею б’еться, i пульс е, пиптики на персах червонi, мов жар…
Сухi цiпакiвськi жердини стовбичили бiля дверей i не зводили вибалушених очей з вiдомих частин жiночоi фiгури.
З’явився мiський вiйт. Ця особа була надмiрно товста, щоб займатися розслiдуванням, i тому, зручно прилипнувши до стiни, тiльки гучно сопiла.
Пан Кельбас випростався i промовив:
– Панове, ся справа надто загадкова. Гадаю, нам варто спуститися i там спокiйно все обговорити. А ви, – звернувся до цiпакiв, – станьте на дверях i щоб жива душа сюди не проникла. Навiть муха!
Три грубi риби – Кельбас, лiкар i вiйт – сiли в залi за стiл i покликали шинкаря.
– Лейбо, – сказав пан вiйт, – вточи нам хутенько пива та не з тiеi дiжки, що приправлена дощiвкою, а з тiеi, що в коморi. Та принеси сушеноi риби i ще там чого.
– Ой, скажете таке – дощiвкою! Ну, й штукар з вас, пане вiйт! Вже несу!
Вiн метнувся в комору i з’явився, несучи барильце пива та в’язанку таранi.
– Ццц! Антик, а не риба! Давно не мав такого добра. Ой-йой! Аж свiтиться! Справжнiй балик! Та що балик – тьху! Що вiн проти цii таранi? А пиво? Цимес! Із арканумських пiдвалiв. Бо, бачте, наше салагiрське, як з-пiд бика тее…
– Що? – визвiрився вiйт. – Ти ведеш антидержавну пропаганду? Ану ще одне барильце на стiл, а то загримиш за грати!
Переляканий Лейба миттю зник. Лiкар розлив пиво i сказав:
– Найбiльше мене, панове, дивуе, що нема на лiжку кровi. Жодноi краплi. Наче жива…
– Гм, це дiйсно дивно, – промовив Кельбас. – Я теж нiде на пiдлозi не помiтив кровi. А iй же ж голову хтось вiдчикрижив! Кров мусить бути. Коли моя тестьова на свята кабанчика колола, то нацiдила тоi кровi цiле вiдро.
Коли Лейба принiс друге барильце, Кельбас запитав його:
– А розкажи нам, звiдки ця панна тут взялася.
– Приiхала вона опiвднi з королiвським гiнцем iз Аркануму, вашмосць. Голова була з нею. Гонець подався з посланням до нашого короля, нехай йому легко гикнеться. А панна зосталася i з покою не виходила. Нiхто до неi не заходив. Вже б той гонець мусив до сих пiр повернутися. Але, може, вiн не простий собi посол, може, то який пуриць, та й наш король його там чимось вгощають…
– Це найзагадковiша кримiнальна загадка з усiх, якi менi довелося розгадувати, – повiдомив Кельбас, а при цiй мовi почав виймати з кишень речовi докази й розкладати на столi.
– І на ‘кий бiс оце вам здалося? – здивувався вiйт. – Такого смiття всюди досить. Чи ти ба – велике диво: обгорiлi скалки, вичесане волосся, кавальчик нитки, роздушена муха…
– Хе! А ви ж погляньте на це волосся. Якого воно кольору?
– Свiтлого.
– Лейбо! Яке волосся було в тiеi панни?
– Вона була бiлявкою, пане.
– О, бачите, панове, – бiлявка! – пiдняв догори вказiвного пальця Кельбас. – Отже, це ii волосся.
– Де ж подiлася голова? – спитав вiйт.
– Оце нам i тра з’ясувати. А того жевжика на спити взяти й довiдатися, що й до чого. Бо, може, то вiн iй голiвоньку зiстругав. Га?
– Все можливо, – погодився лiкар, – тiльки дивно, що вона хоч i безголова, але жива.
– Мо’, порода така? – хитав головою вiйт. – То ж то, бачте, не наша братiя. То арканумцi, бiсовi дiти. Вiд них усього чекай…
– Еге-еге, – пiдтакнув Кельбас. – Колись мiй дiд, як попав до них у полон, то ледь не здурiв, бо каже: тi арканумцi не п’ють, як ми. Чи весiлля яке, чи так гулянка – на десятьох одна карафка i цiдять вони ii малесенькими наперстками увесь вечiр. То дiд, якби не крав тайкома того зiлля, то й ноги б вiдкинув – куди ж пак отаке пиття. Я було, як часом вдома наллю в миску горiлки та хлiба накришу та зачерпну ложкою – ото обiд!
– Егеж, це ви правильно кажете, – погодився вiйт. – Це ви, як той казав, iстину глаголите. Усi тi арканумцi хирявi та дойшлi. Чи не мiг вiн iй ножаку пiд цицьку загнати чи подушкою задушити? А то голову вiдбатував та з собою прихопив.
– Вони й воювати нiколи не вмiли, – кивнув лiкар. – Пам’ятаете битву на Волошковiй оболонi? Як вони, вибираючи мiсце, де мали б зустрiти наше вiйсько, натрапили на зграю журавлiв, що саме, паруючись, танцювали. Тодi вони, щоб не колошкати птахiв, одiйшли далi та потрапили на багна. От битву й програли.
– А що ж нам iз тим тiлом робити? – запитав вiйт.
– Гадаю, що мав би я його забрати до себе, розiтнути, як належиться, й дослiдити, що й до чого.
– Як то розiтнути? – здивувався вiйт. – Щоб ото по живому?
– А де ви бачили щось живе без голови?
– Пiвнi без голови, бува, певний час лiтають.
– Власне – певний час! А тут бозна скiльки вона вже лежить i навiть не охолола.
4
Пiзно ввечерi, як уже добре посутенiло, королевич вистрибнув у вiкно i чкурнув з палацу, а вiдтак таемною хвiрткою вислизнув iз замку. Так вiн чинив доволi часто. Неподалiк «Облiзлого лебедя» був будинок розпусти, куди й прямував наш королевич.
Крадучись садом, що розкинувся мiж тим будинком i шинком, королевич раптом скам’янiв на мiсцi: з кущiв троянд на нього дивилася великими красивими очима неймовiрноi вроди панна, вiд сяйва мiсяця i свiтла з вiкон ii волосся здавалося золотим.
«Що вона робить у кущах?» – здивувався королевич.
– Вiд кого ви ховаетеся? – запитав вiн.
