скачать книгу бесплатно
Ось ця пляшечка, чудова пляшечка, я вдихаю нiжний аромат, i менi стае легко-легко.
Щодо щура, то я й не думав, що вiн зжере отруту. Я ловив його дуже довго, розставляючи всюди, де тiльки можна, полапки, але вiн iх елегантно обходив. Бо це був хитрий щур. Вiн жив у мене цiлих пiв року, i я навiть звик до нього i до його бешкетiв, що вiдверто переживав, аби вiн, бiдолаха, часом таки не потрапив у полапку. Вiн, мабуть, теж вiдчував до мене симпатiю, бо полюбляв бавитися зi мною таким чином, що бив лапою по полапцi, спритно вiдскакував i встигав навiть поцупити шматочок ковбаси, що була приманкою. Полапка ляскала, я притьма влiтав на кухню, та бачив лише його вуса зi щiлини пiд пiдлогою. Однак я тi полапки справно нарихтовував i мiняв на них приманки, та ще й неабиякi, а смачнючi, такi, що сам я рiдко iв.
Одне слово, дбав я про нього, як про рiдного. Чому як? Я таки зрiднився з ним, навiть знайомi вже помiтили, а дехто й смiявся, що й сам я став подiбним на щура. Спочатку це стосувалося мого порпання у паперах, а далi й зовнiшнього вигляду. Наприклад, у мене з’явилася манiя гризти усе пiдряд. Почалося з гусячого пера, потiм я гриз ложки i миски, а одного разу навiть вiдгриз коханцi великого пальця на лiвiй нозi. Правда, вона й так цього не помiтила.
Так ото ми й жили собi зi щуриком. Але пiсля того, як менi до печiнок допекла жiнка, я роздобув отруту на щурiв i сипонув ii в певнi мiсця. Я нiколи не думав, що вiн настiльки здурiе. А вiн, видно, тiеi ночi втратив пильнiсть. Може, був чимось стурбований, а може, теж посварився з жiнкою.
Дивною була його поява у моiй хатi. Вiднедавна долинав до мене плюскiт води з вiдхожого мiсця, пiд яким протiкав ручай. Спочатку я гадав, що ручай сам отако плюскоче, але ручай завше тiк тихо й повiльно i нiколи не плюскотiв. Якось я, зачувши плюскiт, мерщiй кинувся туди i зазирнув у дiру та побачив кола на скаламученiй водi, наче вiд удару чийогось хвоста. Уява чомусь вималювала хвiст русалки. Протягом тижня я думав про русалку, яка живе у потоцi i мрiяв ii побачити. Однак вона була надто прудкою, i менi вдавалося лише за кожним разом застати схвильовану воду, наче вiд удару хвостом.
Проминув тиждень, i я, увiйшовши до хати, застав щура, який любенько грiвся собi бiля грубки, вiн миттю дременув i вскочив до потiчка. Хай йому бiс iз такою русалкою. Кiлька разiв я намагався його ошпарити окропом з виварки, але намарно. А щур знахабнiв настiльки, що переселився уже пiд пiдлогу i немилосердно шкрiбся. А тепер вiн плавае на поверхнi пiни, жалюгiдний i нещасний.
Вино продовжувало витiкати, i скоро мiй менший брат вигойдувався менi бiля грудей. Я вiдштовхнув його, а сам поплив до покою. Всюди плавали моi папери, сувоi папiрусiв, лахи. Канапа, на жаль, зосталася на днi й не сплила. Тодi я пiдплив до шафи й розчахнув ii, вино увiрвалося всередину i проковтнуло мое вбрання. Речi коханоi я вже звiдси повиймав i спалив на городi. Я виламав з шафи дверi i лiг на них вiдпочити. Лiг я долiлиць i таким чином мiг навiть випити вина – було свiже й смачне.
Тим часом у мене прокинувся голод, я пiдгрiб до креденса й пiрнув, намагаючись намацати його дверцята, але намацав лише порожнечу. Було таке враження, наче креденс опинився глибоко на днi, тодi як вино пiднялося не бiльше, як на пiвтора метра. Я пiрнув знову з розплющеними очима, але бачив унизу лише каламутну темiнь, не розрiзнив жодноi речi. Мене охопив страх, мовби я опинився в океанi. І тут, коли я почав спливати, повз мене проплила велика темна маса, коли вона обернулася i проплила ще раз, я упiзнав акулу. Аж тепер я побачив, якi подiбнi акули до щурiв своiми мордами. Я затрiпав руками й ногами i вилетiв на поверхню, наче корок, миттю вибрався на дверi i важко дихав. Нi, менi не привидiлося – сизий плавник акули черкнув край дверей i поплив далi. Я злякався.
Роззирнувшись, я отетерiв, бо побачив, як стiни розступилися й пiднялися разом з одвiрками i вiкнами, тепер я плавав у величезному критому басейнi, у якому не було дна. Будинок мовби роздiлився на двi половини, верхня його частина виросла i продовжувала рости, а нижня запала на незнану глибину з усiм, що у ньому було. Я опинився в безвихiдному становищi, бо небавом i вiкна зникли десь у непровидних глибинах.
Раптом ударився менi в очi слiпучий промiнь – просто з вина випiрнуло сонце i яскраво осяяло все довкола. Сонце освiтило голубi хмари пiд самою стелею, котра пiднялася уже на добрих пiв сотнi метрiв. Сказитися можна. Особливо, якщо взяти до уваги, що все це начудила одна-едина бочiвка вина.
Знову з’явився акулячий плавник, зробив коло i пiрнув. Я запiдозрив, що це не акула, а щур, який у неi перетворився. Нiчого доброго вiд нього чекати не варто.
Тим часом мене дiймав голод. Якщо тут завелася акула, то, може, е й iнша риба. Тiльки чим ii ловити? Якраз, коли я ламав голову над цiею проблемою, з сусiдньоi кiмнати виплив чоловiк верхи на моему столi. Це вже було занадто. Тим бiльше, що сидiв вiн на столi геть голий.
– Гей, – гукнув я, – де ви тут в дiдька лисого взялися?
– Як то де? Я мирно собi спав, як тут чую – мене щось затоплюе. От я й виплив.
– А як ви потрапили до моеi хати?
– Мене запросила господиня. Мабуть, ваша жiнка, ге?
– Вона вас запросила голого?
– Нi, що ви! Я прийшов, як належиться, у святковому убраннi, у бiлiй сорочцi.
– А я де був?
– В тому то й справа, що, коли ви з’явилися, я вже зостався без одягу, i самi розумiете, мусив ховатися.
– І де ж ви ховалися?
– Як завжди – пiд канапою.
– Як завжди? То ви тут не вперше?
– Точнiше кажучи, це ви нас не вперше сполохали.
– Ага! То ви коханець моеi жiнки! Давно з вами прагнув познайомитися. Ану пiдпливайте ближче, зараз побалакаемо.
– Ну-ну, ви не дуже. Я теж хлоп нiвроку, – i для певностi вiн витягнув зi столу шухляду та озброiвся нею, звiсно ж, висипавши у воду моi папери.
– Що ви робите? – обурився я. – Це ж моi вiршi!
– Перепрошую! Я думав, що це моi вiршi.
– Як то вашi? Звiдки б iм тут узятися?
– Нормально. Я складав iх у цю шухляду.
– Але ж то моя шухляда. І я теж туди складав вiршi.
– Нiчого подiбного. Це моя шухляда. А ваша осьде, – вiн постукав по сусiднiй шухлядi. – Ви складали вiршi туди, а я сюди.
– Ага, то ви мало, що гралисьте мою жiнку, ще й своi недолугi вiршики зберiгали у моему столi?
– Не ображайте моi вiршi. Тепер вони належать свiтовi. Їх хвилi океану понесуть до незнаних берегiв. Але послухайте, нам не варто сваритися, – вiн вiдклав шухляду набiк, – в глибинi душi я вiдчуваю до вас певну повагу. Адже ми тепер товаришi у нещастi. Мусимо разом якось давати раду.
Вiн мав рацiю. Що там уже зводити порахунки, адже моя жiнка врештi поплатилася за свою поведiнку. А цей жевжик просидiв пiд канапою цiлий учорашнiй вечiр i нiч. Цiкаво, чи вiдомо йому, яке лихо спiткало мою жiнку.
– А чи знаете, що трапилося з моею дружиною? Вчора увечерi бiдолашна з’iла отруту, призначену для щура.
– Для того самого?
– А-а, то ви i про нього знаете?
– Ще б не знати. Цей чортяка ховався разом зi мною i погриз моi чудовi чоботи.
– Вiн уже здох. Нинi вранцi виплив. Маю пiдозру, що ця акула, яка тут шастае, не що iнше, як покiйний щур.
– Еге ж, здорова бестiя… А де ви поховали нашу… егм… палку любов?
– У льосi.
– Шкода, що мене не розбудили, – зiтхнув вiн. – Я б вам охоче допомiг. А ви впевненi, що то щур перетворився на акулу, а не ваша дружина? Вона, знаете, мала щось у собi таке…
– Цього не може бути, – заперечив я. – Знаете, вона вже давно б мене зжерла, коли я пiрнав.
– Треба гарпуна, щоб ii укоськати.
– Ех, гарпуна! Тут навiть виделки нема пiд рукою.
– Їсти хочеться, – з тугою промовив вiн. – У вас нiчого нема перекусити?
– Усе на днi зосталося.
– Хiба аж так глибоко?
– Я пiрнав i не мiг досягнути нiчого.
– Ото халепа! – перелякався вiн.
– Халепа не тiльки в цьому, а й у тому, що насправдi невiдомо, чи це моя хата розростаеться на всi боки, а чи то ми малiемо. Треба плисти геть.
І ми поплили куди очi бачать, стiни розступалися перед нами, але коханець моеi дружини не встигав за мною – не так легко плисти на письмовому столi. Я вирiшив не чекати на нього, надто що на обрii вимальовувався привабливий берег з пальмами i оливковими гаями. Незабаром я почув за спиною розпачливий крик. Озирнувшись, я побачив його в пащi акули. Я став гребти сильнiше i ось опинився тут.
– То ви поет? – здивувався я. – І так легко позбулися своiх вiршiв?
– Пусте. Вони всi в моiй головi.
Я показав незнайомцевi дорогу до мiста, а сам продовжив свою прогулянку. Повертаючись назад, не стримався i набрав у долоню червоноi води та спробував на смак. Вино виявилося солоним.
З книжки «Арканумськi притчi»
Гiлка
Один арканумець рубае гiлку, на якiй сидить. Другий арканумець пiдходить i дивуеться.
– Хiба йолоп рубае гiлку, на якiй сидить!
– Маеш рацiю. Але я нiколи не рубаю гiлки, на якiй сиджу, а тiльки ту, на якiй сидiв.
По цих словах вiн перебираеться на гiлку вище i, дорубавши ту, на якiй сидiв, починае рубати ту, на якiй сидить.
– Але ж ти знову рубаеш гiлку, на якiй сидиш!
– Нiчого подiбного. Я вже на нiй не сиджу.
І вiн лiзе вище, дорубуе гiлку, на якiй щойно сидiв i береться за ту, на якiй сидить.
– А чим тобi заважають гiлки, на яких ти сидiв?
– Менi вони зовсiм не заважають. Але якщо я iх не обрубаю, то по них може пiднятись на дерево хтось iще. А звiдки я знаю, чи вистачить у нього розуму не рубати гiлку, на якiй сидить?
Гвалт
Король Кендюх Третiй раптом пополуднi зажадав вина. Принесли йому повний глечик, i вiн, замкнувшись у покоi, цмулив тее вино, прислухаючись до запаху осенi i голосiв нiкому невiдомих людей.
П’яний мандрiвний оповiдач казок брiв узвозом повз королiвський замок i галайкав безглузду пiсеньку про товариство, котре нiколи за все життя не могло зiбратися за одним столом, бо в кожного, як не тодi, то тодi з’являлися поважнi причини, зате вже як померли, мимохiть зiйшлися докупи, а що не було питва, то кожен з них пошкодував за недопитi днi.
Королю цяя пiсенька сподобалась. Та так, що вiн кинувся, було, до вiкна, щоб гукнути отого мандрiвця й запросити його на чарку. Але той зник за осокорами, i король тiльки махнув рукою. Можна було б когось i послати за ним. Чомусь королю захотiлося саме зараз до компанii отакого шибайголову. Та як зненацька захотiлося, так зненацька i розхотiлося. Король на самотi нахлявся вина i, добряче сп’янiвши, бебехнувся в лiжко.
Вранцi розбудив його мiнiстр i пiдсунув папiр для пiдпису.
– Що воно таке? – спитав король, ще не гаразд очунявши спросоння.
– Та це вчора ввечерi згвалтовано було молодичку.
– Ну!
– Треба ж хлопа повiсити за таке дiло. Самi знаете…
Король позiхнув, черкнув по паперi непевною рукою i почалапав вмиватися. Чортзна з чого й день почався.
Далi був снiданок, i знову папери, вiзити, словом, нудьга. Перед обiдом король вийшов на балькон. На майданi височiла шибениця, а на шибеницi гойдався гвалтiвник. Король примружився i гукнув до сторожi:
– Це часом не той мандрiвник, що вчора ото галайкав, як недорiзаний?
– Еге ж, той!
– Ну-ну. Догалайкався.
І коли вiн зайшов до покою i погляд його впав на недопитий глечик вина, то стало йому якось кисло на душi. Згадав, що хотiв того пиворiза запросити на вино. Але з якоi причини?.. Здаеться, через тоту пiсню. Цiкаво – якби запросив, то вони б просидiли всю нiч i гвалту не було б. Гм… Як там спiвалося… Х-хе…
З книжки «Житiя святих»
Святий Авлохiй
Досi ще в Арканумi живуть легенди про святого Авлохiя. Історiя дiйсно свiдчить про iснування такоi особи у Х ст. до н. е. Це був один з евнухiв короля Бенькарта ІІ. Але це все, що повiдомляе iсторiя. Легенда натомiсть вiдводить Авлохiю набагато бiльше мiсця.
Виявляеться, будучи евнухом, вiн не цурався тiлесних утiх i порався бiля панночок, яких король навизбирував по всiх усюдах, а що його величнiсть здебiльшого перебувала за межами палацу через частi вiйни, то Авлохiй мусив виконувати чужу повиннiсть, а це було не так легко, бо дiвок у гаремi було пiв тисячi i всi палали невтоленою жагою, а декотрi – цнотливi – хоча ще й не палали, проте виявляли неабияку знервованiсть, що для держави завше складало небезпеку. Знервована жiнка здатна перевернути усе догори ногами. І от тiльки завдяки Авлохiю Арканум стояв мiцно на ногах.
Король був неймовiрно вдячний Авлохiю, адже той у вiдсутнiсть самодержця пiдтримував спокiй. Як вдавалося йому задовiльнити i таким чином укоськати аж таку силу-силенну бабiв, легенди мовчать. Житiя твердо стоять на тiм, що Авлохiй був святим, бо звичайна людина нiколи не спромоглася б утриматися на такiй вiдповiдальнiй посадi.
По його смерти святому поставили пам’ятника i звiдтодi усi молодята несуть сюди квiти, а чоловiки цiлують його i промовляють заклинання, котре мае надiлити iх снагою Авлохiя, адже задовiльнити власну жiнку куди важче, нiж пiв тисячi чужих.
Святий Дезидерiй
Вiн увiйшов в iсторiю тим, що проголосив дивовижну iстину: «Алкогiль до добра не доведе».
Наслiдки такоi сентенцii не забарилися i справдi до добра не довели. Арканумцi перестали споживати вино i пиво, а що це становило добру половину державного прибутку, то небавом настала криза. Королiвська скарбниця почала на очах малiти.
Завдяки суцiльнiй тверезостi рiзко впала кiлькiсть злочинiв. Королiвська варта, налякавшись, що потреба в ii утриманнi вiдпаде, сама стала чинити злочини, але шило з мiшка дуже хутко вилiзло, i варту розiгнали.
Колишнi вартовi, зоставшись без роботи, запили. Хоча це, звiсно, не могло пiдняти добробут держави навiть тодi, коли запили i iхнi дружини.
В корчмах торгували лише чаем, i корчми зачинилися, бо не було навiть чим прибиральницi заплатити. Замкнули й театр, бо перестав працювати буфет.
Словом, пiшло усе шкереберть, i, щоб не довести Арканум до повноi руiни, Дезидерiя арештували i розiп’яли.
Вiн вмирав цiлий тиждень, i впродовж цього часу прочани з усiх кiнцiв держави сунули до мiсця страти. Вони стелили на морiжку рядна, ставили кошики з наiдками i влаштовували посиденьки. В першi днi натверезо, але, коли Дезидерiй став стогнати: «Пити… пити…», прочани роздобули вино i пили за його здоров’я.
А того дня, коли святий нарештi сконав, арканумцi влаштували по всiй краiнi грандiознi поминки, завдяки яким рiвень добробуту миттево вирiс, а королiвська скарбниця наповнилася до краiв.
Святий Кобиздох
Наш Арканум не раз приманював до себе доволi дивовижних особистостей. Звiдки приплiвся до нас святий Кобиздох, невiдомо, але його вчення раптом стало популярним, хоча зводилося до однiеi думки: «Всi люди звiрi, живiмо, як звiрi».
На диво, ця проста й сумнiвна думка припала до душi арканумцям, i вони стали поводити себе i справдi, як звiрi. Для них перестали iснувати будь-якi перепони.
