Аптекар

скачать книгу бесплатно

Аптекар
Юрiй Павлович Винничук

Подii нового роману Юрiя Винничука «Аптекар» вiдбуваються у 1646–1648 роках спочатку у Венецiйськiй республiцi, а далi – у Львовi. Історичне тло умiло використане для захопливоi гри в дiйсне-недiйсне, де персонажi iсторичнi сусiдять з вигаданими, а iхнi складнi стосунки формуються у любовнi трикутники. Фантазiйнi описи звучать як реальнi, авторська вигадка вiдходить на другий план, змушуючи читача вiрити у свiт, витканий зi сну. Проза Ю. Винничука – це завжди iнтригуюча оповiдь завдяки бурхливiй уявi майстра вишуканих стилiзацiй. Автор знову дивуе тим, що новий роман, який поеднуе у собi метафоричнiсть i гострий сюжет, не схожий на жоден попереднiй. Хоча окремi натяки й алюзii еднають його з «Тангом смертi».

Юрiй Павлович Винничук

Аптекар

«У цьому мiстi, як i у Венецii, стало звичним зустрiчати на ринку людей з усiх краiн свiту у власному вбраннi… Мiсто вiддалене вiд моря на понад сто миль. Але коли побачиш, як на Ринку при бочках мальвазii[1 - Мальвазiя – вино з однойменного винограду, що росте на Середземномор’i.] вируе натовп критян, туркiв, грекiв, iталiйцiв, зодягнених так, мовби щойно зiйшли з корабля, то здаеться, що тут порт вiдразу за брамою мiста».

    Мартин Груневег (1562 – пiсля 1606), нiмецький купець i мандрiвник.

Вступ

Вона бiжить лiсом, чорним i непривiтним, ковзаючи у своiх легеньких чобiтках та зашпортуючись за хмиз i корiння, ожина шарпае стегна, гiлки висмикують волосся, а вона бiжить i дослухаеться до переслiдувачiв. Темнi розчухранi ялицi тягнуть до неi свое галуззя, дорогу перепинае камiння, заросле слизьким мохом, а то й цiлi скелi, з яких вистромлюються чорнi руки i хапають ii за плечi, зловiсний шепiт обволiкуе з усiх бокiв. Здаеться, усе для неi в цьому лiсi вороже, нема жодноi можливостi сховатися – бодай якоiсь нори чи печери, де можна зачаiтися, i щоб нiхто, окрiм неi, не мiг туди проникнути. Хочеться перетворитися на вивiрку. Страх б’еться в ii грудях, сльози заливають очi, вона вiдчувае, що задихаеться.

– Не хочу, не хочу, – шепоче вона i бiжить, а над головою зриваються розлюченi птахи i крають повiтря крильми. Вона розумiе, що це кiнець, iй не вдасться врятуватися, але надiя ще жеврiе. Голоси переслiдувачiв зливаються з шумом дерев, трiскотом гiлок, голосним тупотом i брязкотом зброi. Вона бiжить у них на очах i чуе iхнiй регiт. Для них це звичайне полювання. Вони ii не помилують за те, що вчинила. За таке не милують. За таке убивають. Бо вона нiхто. Вона мае не бiльше прав на життя, нiж яка-небудь комашка.

Ноги i руки печуть вiд безлiчi подряпин, але все це ще можна стерпiти й пережити, головне – врятуватися, вирватися з лiсу, адже вiн не безмежний. Вона впевнена, що бiжить у правильному напрямку – туди, звiдки ii привезли. Ось-ось мае вигулькнути прогалина, а там i луг, а на лузi пасовисько i люди. І iй уже здаеться, що бачить просвiти мiж деревами, бачить цiлi снопи сонячного промiння. Вона бiжить з усiх сил, вiдчуваючи, як повiтря розривае iй груди. Повiтря стае пекучим i болючим, вона вже дихае суцiльними зойками i схлипами, але попереду манить до себе свiтло, яке вселяе надiю, та не просто свiтло, а великий ясний простiр, який вона зараз розпанахае своiм розпачливим криком, неймовiрно голосним, таким, що докотиться до мурiв мiста.

Лiс розступаеться, вона вибiгае на зруб, минаючи пеньки й зрiзанi стовбури, i тепер уже вiрить, що врятуеться. Вона жодного разу не озираеться, але чуе iх, тих мисливцiв, якi йдуть за нею. О, нi – не йдуть, вони iдуть на конях! І тут ii пронизуе страшний i безпросвiтний здогад: вони з нею лише бавляться, розтягують утiху, i якби хотiли, то давно б уже наздогнали i затоптали копитами. Уся ii втеча – тiльки забава, розвага й не бiльше. Їй не вдасться вирватися за межi лiсу. І тодi сили ii покидають.

Роздiл 1. Чорна опаска

Із записок Лукаша Гулевича, доктора медицини у мiстi Львовi, писаних 23 березня року Божого 1648-го.

«Во iм’я Господа нашого, Ісуса Христа, i Пресвятоi Богородицi хочу я, Лукаш Гулевич, будучи при пам’ятi i в цiлiм розумi моiм, скласти отсе признання перед лицем смертi та на випадок, якби Бог милосердний душу мою з грiшним тiлом розлучив, тую в руки Владицi, Богу Отцю Вседержителю поручаю, уповаючи на милiсть Його. А тiло мое грiшне, хто б у землю не поховав, за те йому, маю надiю в ласцi Божiй, iж Бог милосердний заплатить.

Народився я у Страдчi пiд Яневом у родинi мiсцевого пароха, де провiв найкращi роки мого життя, сповненi безтурботностi i тихого дитячого щастя, яке час вiд часу все ж було замрячене смертями i втратами. Родина моя була не надто заможною, але господарною, батько умiв не тiльки правити службу Божу, але й торгувати худобою, переганяючи у Мадярщину корiв, а назад женучи коней, а при цьому не раз йому ще й доводилося давати вiдсiч розбишакам. Та з вiком врештi покинув цю вигiдну справу i завiв пасiку. Отож вiн будь-якою цiною хотiв, щоб я вивчився на когось путнього, бачачи, що з мене анi парох, анi гендляр не вийде, i збирав шеляг до шеляга, вiдмовляючи собi в найнеобхiднiшому та вдягаючись у ту саму стару вицвiлу реверенду, в якiй заступив уперше на службу. Наколи я пiдрiс i настала пора мене виряджати у свiти, у батькiв не зосталося окрiм мене нiкого з дiтей. Старший мiй брат, як то було поширено серед галичан, пiшов на службу до королiвських драгунiв та загинув у бою з козаками Тараса Трясила. Двi меншi сестри померли ще малими.

І коли настав той день, що тато вивiв зi стайнi коня, на якого хухав i дмухав, не даючи його до жодного запрягу, а волiючи всюди трюхикати на своiй старiй шкапинi, а мама з мокрим вiд слiз обличчям обцiлувала мене, я з жахом усвiдомив, що можу бiльше iх уже не побачити, адже я був доволi пiзньою дитиною. Менi пiдкотився клубок до горла, i я ледве стримав себе, аби не просльозитися, вiдчуваючи, що це тiльки ще бiльше засмутить моiх батькiв. Той свiт, який чекав на мене, манив мене i розкривав своi обiйми, либонь, випустить мене не так скоро, i не знати, чи вдасться менi пристосовуватися до його примх i звичаiв. Я почувався, як пташина, що раптом вивалилася з гнiзда. Попереду стелилася далека дорога без повернення, така подорож сильно вiдрiзнялася вiд будь-якоi iншоi, яка б у кiнцевому результатi вела до рiдноi брами. Моя дорога вела в незнане i не була обмежена в часi, вона могла тривати невiдь-скiльки, виплiтаючи передi мною павутину стежок, лабiринти незвiданих путiвцiв з тривожними знаками на перехрестях. Звичайно ж, я тодi ще не думав про те, що тiльки така подорож, подорож без намiру на повернення, вiдкривае нам новi обрii i новi вiкна.

Тато вручив менi невеличкого гаманця на дорогу i пояснив, що задля безпеки всi кошти на мое навчання передав Мордехаю Шiферу з Рави, вiд якого маю листа до його брата у Венецii, котрий поклав таку саму суму, яку отримав Мордехай, до «Banca della Piaza de Rialto». У Мойшеля, брата Мордехая, е невеликий заiзний двiр, i вiн радо прийме мене. Мама мене перехрестила, i я побачив на ii обличчi лише смуток i розпач. Вона вже знала наперед, що ми бiльше нiколи не побачимося, i прагнула вiдбити мiй образ не тiльки розпачливим поглядом у своiй пам’ятi, але й доторком, узявши мое обличчя в долонi i провiвши по ньому пальцями. Я притулив до вуст ii руки, вони пахли коноплями, якi мама щойно тiпала, i запах цей зостався менi у пам’ятi на все життя.

Мандрiвка моя до Венецii тривала два i пiв тижня i не запам’яталася нiчим особливим, хiба що в Клагенфуртi у мене поцупили коня, заки я обiдав у шинку. На щастя, торба моя була при менi. Отже, далi я добирався коли пiшки, а коли возами, намагаючись не залишатися в дорозi наодинцi, бо всюди пiдстерiгали розбiйники та рiзнi волоцюги i пройдисвiти, якi тiльки й чекали на такого, як я, мандрiвця. Заiзний двiр «Пiд Срiбною Черепахою», що мiстився у кварталi Рiальто, вiдповiдав своiй назвi лише частково, бо нiчого срiбного я там не помiтив, але що усi й справдi вiдзначалися черепашою непоспiшнiстю, то так. І хоч я вiдшукав туди дорогу доволi швидко, але коли став питати про пана Шiфера, то нiхто не мiг второпати, чого я хочу, але при цьому вдавав, що з усiею серйознiстю замислюеться над моiми словами, повторюе iх, перебирае губами i корчить такi мiни, мовби перебувае в неймовiрно фiлософських роздумах. Я вже було й духом занепав, коли нарештi з’явився поважний коротконогий грубас i вдарив мене по раменi:

– А чи це не ти будеш Лукаш зi Страдча? То я якраз той, кого – ти шукаеш. Але тут я не Мойше Шiфер, а Мiкаеле Чiфферi, – i вiн зайшовся здоровим заразливим смiхом, який миттю пiдхопили всi присутнi, а менi здалося, що й конi заiржали. – Тебе теж нiхто Лукашем тут кликати не буде, – потiшив вiн мене, – i дуже скоро ти перетворишся на Луку або Лючiяно.

По тих словах потягнув мене всередину i пригостив здоровецьким шматком паштету з тушкованою капустою, яку я залив глечиком вина, а вiдтак вiн пояснив, у який спосiб я маю отримувати кошти на навчання i проживання. Усi грошi були розпарцельованi так, аби щомiсяця я мiг дiставати десять дукатiв. І згодом я не мiг не вiдзначити мудростi мого тата, який таким ото робом убезпечив мене вiд молодецьких поривiв розтринькати кошти завчасу, що частенько траплялося з рiзними спудеями на моiх очах.

І так я почав свое навчання в Падуанському унiверситетi, спочатку на фармацii, а потiм на хiрургii, що тривало з перервами добрих вiсiм рокiв, бо в 1635-му роцi я ще поiхав до Кенiгсберга, де став свiдком першоi у Європi хiрургiчноi операцii на шлунку, яку здiйснив славетний пiзнiше хiрург Данiель Швабе. Операцiя та була дуже цiкава, трапився йому пацiент доволi незвичний, а точнiше хворий на голову, бо, надивившись на ярмарку на фокуси рiзних шелихвостiв, загорiвся i собi щось подiбне показати сiльським дiвчатам. А що найбiльше його вразили ковтачi ножiв, то вiн, дурень непроторенний, узявши звичайного ножа, став теж у пельку запихати, не здогадуючись, що штукарi використовують задля цiеi мети спецiальнi ножi, лезо яких легко заходить у рукiв’я. Одне слово, вiн того ножа таки запхав собi в горлянку, а нiж i проник простiсiнько у шлунок.

Далi було так. Пацiента прив’язали мiцно до стола, дали йому випити шклянку аква вiти, а тодi пан Данiель узяв ланцет i розтяв йому спочатку живота, а тодi й шлунок, запхав руку i витяг ножа, котрий, коли його змiряли, мав сiм цалiв.[2 - Цаль – як i дюйм – 2,54 см.] На щастя, той парубок був жилавим i без пуза, то легко вдалося його зашити. Публiка привiтала цю дивовижну операцiю оплесками, а пацiента занесли на ношах до його дому. За кiлька днiв вiн уже ходив.

Це видовище мене так вразило, що я вирiшив залишитися у Кенiгсберзi ще трохи, понадто, що в 1637 роцi сталася друга знаменна подiя, а я б сказав навiть революцiйна, бо в той час, як по всiй Європi розпанахування трупа з науковою метою забороняли i переслiдували, за винятком хiба трупiв страчених злочинцiв, а студенти мусили трупи викрадати на цвинтарях, аби провадити дослiди, професор Бутнер збудував свiй приватний анатомiчний театр, де хiрурги уже мали змогу оперувати i робити розтини для ширшого кола учнiв. Мушу сказати, що i менi пофортунило брати участь у таких операцiях, ба навiть кiлька здiйснив власноруч.

Там таки у Кенiгсберзi звела мене доля зi студентом Мартином Айрером з Зальцбурга, з яким ми потоваришували настiльки, що не захотiли розлучатися, i я переконав його продовжити науку в Падуi. Вiн якраз вирiшив пiсля двох рокiв навчання на хiрургii, перейти на фармацiю, а Падуя i Венецiя славилися своiми фармацевтами. Отож, поки Мартин прiв над старовинними фолiантами з фармакологii, я учащав на пiдпiльнi анатомiчнi лекцii. У Падуi з анатомiчними лекцiями були проблеми пiсля того, як папа Бонiфацiй VIII заборонив розтин трупiв. Але безвиходi не бувае. Пiдпiльна торгiвля трупами процвiтала. Щойно когось поховають – наступного дня його могила уже й порожня. Робилося це, звiсно, потаемно, а викрадачi намагалися повертати могили у первiсний вигляд. Траплялися випадки, коли задля зарiбку навiть когось убивали, а труп продавали в унiверситети. Так що лекцii з анатомii вiдбувалися у глухих пiдвалах i частiше серед ночi, анiж за дня.

Мешкали ми з Мартином разом в однiеi панi, яка провадила невелику пекарню, так що проблем iз хлiбом ми не мали, хоча здебiльшого цупили його, анiж купували. Та згодом вона уже нас постачала хлiбом задарма пiсля того, як Мартин намовив ii на омолодження. Процедура полягала в тому, що вiн iй став закапувати в очi сiк беладони, вiд чого зiницi у неi розширювалися, i вона виглядала тепер мрiйливою та загадковою, хоч i втрачала виразнiсть зору. Обличчя вона намащувала Мартиновим кремом, який розгладжував зморшки, а настрiй собi пiднiмала моiми краплями Афродiти, як назвали ми iх з Мартином, а насправдi то був настiй на звичайнiсiньких мухоморах. Гриби я перетирав у ступцi i заливав дуже мiцною граппою, днiв за два-три зцiджував i розливав у маленькi флакончики. Завдяки краплям Афродiти наша господиня була завжди весела i розсмiяна, могла реготати без причини, аж заливатися, чим непогано приваблювала покупцiв, якi й собi не стримувалися i хихотiли, заразившись ii святковим настроем. І врештi iй повелося таки обкрутити одного заможного купчика. Тепер вони реготали удвох, бо й купчик до тих крапель приласився, вихваляючи iх також як нестеменну пiдойму, в чому ми й самi переконалися, чуючи, якi виляски долинають по ночах з iхньоi спальнi.

Скiнчивши науку, я почав роззиратися, куди б менi прикласти добутi знання та яким би ото робом ще й удосконалити iх на практицi, а бажано при цьому знайти вигiдне мiсце працi, бо батькiвськi грошi закiнчилися, а самi вони на той час померли. Вертатися не було куди, та й у Падуi лишатися не було чого. Отож я перебрався до Венецii, сподiваючись напитати там щось вартiсне. Але незабаром сталася подiя, яка рiшуче вплинула на мое життя i повернула його так, як я й не сподiвався.

Венецiйська республiка переживала незлецький час, торгiвля розвивалася, грошi стiкалися дзвiнкими струмками, i нiщо не вiщувало лиха, аж раптом наробили клопоту лицарi святого Іоанна, прозванi мальтiйськими, що успадкували вiд тамплiерiв церкву i монастир у Венецii. Були то люди, якi зневажали всiх, хто живе з торгiвлi, у той час, як ледь не вся Венецiя торгувала, а отже венецiйцi з лицарями ненавидiли одне одного навзаем та за кожноi нагоди шпигали. На противагу венецiйцям, лицарiв нiщо так не цiкавило, як священна вiйна з турками, i iх незмiрно лютило, що Венецiя, загрузнувши в епiкурейському побутi, впиваеться насолодами тодi, як турки поступово захоплюють щораз ширшi терени Європи. А вже й зовсiм iх розлютило, що венецiйцi намагалися будь-що-будь втримати мир iз султаном i нiзащо не хотiли необачним кроком його порушити.

Лицарiв венецiйцi терпiли i обмежувалися тiльки нотами протесту, коли тi переходили межу, бо багато корисного тi лицарi чинили. Зокрема, iоаннiтський шпиталь у Венецii був на диво зразковим, я сам у цьому переконався, коли вiдбував там практику з хiрургii. Серед лицарiв були дуже добрi медики, а вже про рiвень гiгiени нема що й казати, рiвного не було нiде. Та не забували лицарi й давнiх своiх традицiй i час вiд часу тлумили туркiв, але не у вiдкритих битвах, а в пiратських наскоках на турецькi кораблi, i, захопившись тим розбiйницьким дiлом, не гребували розбивати й християнськi кораблi, ба навiть венецiйськi. Врештi-решт вони перетворилися для Венецii на неабиякий клопiт. Та скiльки б разiв венецiйськi дожi не протестували й не обурювалися, лицарi на те уваги не звертали i продовжували свое розбишацтво навiть i пiсля того, як у вереснi 1644 року дож загрозив накласти арешт на все лицарське майно. За мiсяць пiсля того лицарi спровокували вiйну.

Ми з моiм товаришем Мартином, котрий теж завершив науку, перебували саме на одному з лицарських кораблiв, що був частиною ескадри iз шести суден. Ми опiкувалися пораненими, яких забрали з грецького острова Карпатос, викупивши iх з рук тамтешнiх пiратiв. Дорогою перестрiли турецький галеон, i командор ескадри Рiно дi Кавалья, бодай йому трясця, не довго розмiрковуючи, наказав його взяти на абордаж. На галеонi воякiв було як кiт наплакав, тож вони не дуже опиралися i хутко склали зброю. Зате, як потiм з’ясувалося, на борту перебували багатi турецькi прочани, що прямували до Мекки. Серед них був також старший евнух султанського двору, кадiй Мекки, а ще зо три десятки незлецьких гаремових одалiсок i близько пiв сотнi грецьких рабiв.

Захопивши судно, ескадра причалила на острiв Кандiю чи то пак, як прозвали його греки, Крiт, де лицарi висадили рабiв i коней та запаслися водою. Але недовго ми перебували на Кандii, небавом з’явився венецiйський чиновник, вилаяв нас i наполiг, аби лицарi покинули острiв, бо вiн не мав жодного бажання наражатися на гнiв туркiв. Вiдтак ми ще причалювали в рiзних кiнцях острова, але з звiдусiль нас гнали, як шолудивих псiв, аж поки ми не прибули на Мальту, де й покинули турецький корабель, що був уже й геть непридатний для плавби.

Султан Ібрагiм, якого всi мали за шаленця, бо i як можна було не збожеволiти, провiвши все свое свiдоме життя в ув’язненнi, почувши про те, що сталося з галеоном, збiсився не на жарт i наказав повбивати геть усiх християн iмперii. Ледве його укоськали та впрохали вiдкликати цей наказ, але намiру помститися венецiйцям, яких вiн тепер мав за призвiдцiв того розбишацтва, не полишив. Для нього було достатньо, що лицарi причалювали на Кандii, яка належала Венецii, а отже венецiйцi мачали в тiм свiй писок.

За короткий час, коли ми з Мартином знову опинилися у Венецii, пролунала тривожна вiсть: султан споряджае велику вiйськову фльоту. Венецiйцi зi свого боку наготувалися до вiдсiчi i набрали вiйсько числом двi i пiв тисячi, куди також входили вiйськовi iнженери та медики. Ми вiдразу зголосилися до тiеi команди, понадто, що коштiв на прожиття у нас ставало щораз менше й менше, а працювати за дякую та за харч у лицарському шпиталi ми вже не могли, бо обносилися так, що небавом уже б на жебракiв стали скидатися. І так ото на тридцяти галерах i двох галеасах пiд орудою Андреа Корнаро виплили ми 10 лютого 1645 року у напрямку Кандii, плануючи там закрiпитися, бо всi тодi думали, що турки рушать на Мальту. Але в березнi стало зрозумiло, що турки вирiшили захопити саме Кандiю. Тепер усе залежало вiд того, наскiльки швидко прийде венецiйська фльота.

30 квiтня чотириста турецьких вiтрильникiв iз п’ятдесятьма тисячами воякiв проминули Дарданелли, а 25 червня завойовники вже висадилися на пiвнiчному заходi острова i захопили Ханью. Якби ми поквапилися, Ханью можна було б ще врятувати, але наша фльота затрималася в дорозi, очiкуючи ще двадцять п’ять вiтрильникiв з Тоскани й Неаполя та вiд Мальтiйського ордена i Папи Римського. Це була велика помилка, яка потiм далася взнаки. Доки ми прибули на острiв, турки обложили фортецю Сан Теодоро. Комендант Бяджо Джулiанi, бачачи, що не втримае фортецi, дочекався початку облоги, впустив якомога бiльше туркiв усередину i пiдпалив склад iз порохом – у повiтря злетiли i турки, i мужнi оборонцi, i сама фортеця.

А далi на нас чигала халепа за халепою, бо, на жаль, венецiйськi скупердяi видiлили на кампанiю надто мало коштiв, i Корнаро з великими труднощами мiг набрати вiйсько на самому островi. А потому адмiрал Корнаро раптом з’iхав з глузду. Правду кажучи, ми й ранiше зауважували за ним рiзнi бзики i дивувалися, якому мудрагелевi спало на думку вибрати саме його на командувача фльоти. Бо вiн, бувало, замикався у своiй каютi i нiзащо не бажав виходити, коли до зарiзу потребували якихось його вказiвок, а замикався вiн там не задля якоiсь там феi Середземномор’я, а просто тому, що бавився восковими солдатиками, яких мав щось iз сотню, та вiв з ними баталii, розставляючи на пiдлозi та рачкуючи коло них, як жебрак, що збирае розсипанi грошi. Одне слово, вiн чкурнув, пересiвши на корабель, що мав завезти бiженцiв до Венецii. Ми пробували вiдбити Ханью, але через шторми змушенi були вiдступати.

Друга халепа не забарилася. Частина фльоти пiд командуванням папського адмiрала Нiколо Людовiзi, володаря Пьомбiно, котрий i до того нарiкав на експедицiю та демонстрував свою нехiть до неi, повернулася додому. Венецiя зосталася сам на сам iз турками. Що й казати – Венецiя i ранiше мусила розраховувати лише на своi сили. Вiдтак з Венецii на Кандiю почали вирушати кораблi за кораблями, вантаженi розмаiтим спорядженням i харчами, та бракувало головного: на островi не було верховного головнокомандувача, не було людини, яка б могла очолити опiр туркам. Сенат Венецii довго дебатував на цю тему, заки не вибрали самого дожа Франческо Ерiццо, старого трухлявого гриба, що недавно тiльки вiдсвяткував своi вiсiмдесятi уродини, та ще й з таким розмахом, мовби краiна не вела вiйни.

На щастя для Венецii, уже самi приготування до походу так старого вимотали, що за три тижнi, 3 сiчня 1646 року, вiн оддав Богу душу. Його крiсло успадкував Франческо Молiн, теж уже чоловiк староi дати, але венецiйцi геть вiдкинули iдею призначати верховного головнокомандувача. А що не вистачало грошей, то стали вiдкрито торгувати посадами прокураторiв по двадцять тисяч дукатiв кожна. Багатii вiдразу кинулися купувати, i небавом вдалося продати iх щось до пiв сотнi, але вже по вiсiмдесят тисяч. Далi за яких двiстi дукатiв продавали мiсця у Великiй радi, а хто хотiв увiйти до стану аристократiв, мусив узяти на утримання на весь рiк тисячу воякiв, а на це йшло вже не менше шiстдесяти тисяч.

Одне слово, тяглася ця катеринка довго, венецiйцям нiхто на допомогу не йшов, i союзникiв у них не було, але iхня фльота мужньо вiдбивала всi атаки невiрних. Нас iз Мартином приписали до корабля, що був пiд орудою Томазо Морозiнi й називався «Санта-Каталiна». І ото, коли ми в числi двадцяти трьох кораблiв блокували доступ до Дарданелл, втримуючи турецьку фльоту в Мармуровому морi, для нас обох настав рiшенець тiеi затяжноi кампанii.

Як я вже писав, султан Ібрагiм був неабияким шаленцем, i те, що турецька фльота нiяк не могла пробитися крiзь нас, вивело його з рiвноваги. Вiн наказав негайно вiдрубати своему адмiраловi голову. Наступний адмiрал, добре розумiючи, яка його доля чекае, виявив подиву гiдну рiшучiсть i врештi-решт пробився крiзь лiнiю наших кораблiв.

Що й казати – наувихалися ми з Мартином за весь той час так, що ходили, як причмеленi, бо довелося нам безлiч куль добувати, а ще бiльше ран зашивати, руки й ноги ампутувати, а що медикiв бракувало, то нас i на iншi кораблi перекидали. За таку нашу спритнiсть сам адмiрал вручив нам по цiлому гаману дукатiв. Пробули ми в морi, беручи участь у нескiнченних битвах та облогах майже пiвтора роки, i були б ще залишалися, але турецьке ядро зачепило мое колiно так невдатно, що я вiдразу став калiкою, а Мартин втратив око. Менi було важко ходити на милицях i брати участь у битвах, як ранiше, не маючи змоги на хуткий маневр, та ще й на кораблi, який увесь час вигойдувався. Користi з мене, як медика, було менше, хоч i намагався я ще вiддано служити боговi Асклепiю. На щастя, прибуло нове медичне поповнення, i тодi було вирiшено вiдправити нас назад до Венецii, хоча адмiрал i був проти, допоки ми не пообiцяли йому, що як пiдлiкуемося, то повернемося. Однак з мене тii вiйни уже було досить, бо видно було й неозброеним оком, що кiнця iй не буде i краю.

У Венецii ми справдi пiдлiкувалися, Мартин, щоправда, ока не врятував, але нога моя зажила, i я вже мiг ходити без палички, хоч i накульгував. Ми з радiстю надолужували те, що втратили на вiйнi, пiрнувши у гулянки та в любощнi пригоди, деколи i з дуелями. Але, вочевидь, таке веселе життя, яке мали ми на ту пору, довго тривати не могло, бо грошi закiнчувалися. Якийсь час я пробував самотужки знайти, куди б менi прибитися, але республiка перебувала у станi вiйни, на всьому економили, i медикам пропонували працювати лише за стiл та лiжко, хоч i обiцяли з часом знайти якiсь кошти. Я подумав, що саме на таких умовах i працював майже увесь час, рiдко коли отримуючи оплату, i вже у своi тридцять з лишком рокiв мав би до чогось i доробитися, а то нi хати, нi дружини, ба навiть уже й на дiвку грошей катма. Врештi, добре все розваживши та розумiючи, що й тiеi жменi дукатiв, що зосталися, небавом не стане, я вирiшив вертати в Русь, згадавши про свого унiверситетського товариша, який виiхав давнiше, дiставши запрошення у маеток черкаського полковника. Вiн же ж i мене переконував iхати з ним, мовляв, полковник зацiкавлений, щоб мати у своiй полковiй лiкарнi доброго хiрурга, але я ще тодi мав деякi амбiцii та iлюзii, гадаючи, що зможу зачепитися десь в Австрii чи Баварii, а мо’ й у Празi, бо пiсля Падуi та Венецii якось не дуже баглося iхати в глушину. Однак на всi моi листи, надiсланi рiзним герцогам та графам, я отримав вiдмову або мовчанку. Та восени вже довше роздумувати не було як, бо остаточне безгрошiв’я нагадувало менi про себе щодня.

А тим часом мiй товариш Мартин Айрер зiбрався в дорогу до Львова, де чекала його спадщина по щойно померлому стрийковi. Небiжчик був аптекарем i то неабияким, а з титулом «королiвський», бо щоразу, коли король прибував до Львова, його обслуговували лише в цiй аптецi. Стрийко не мав дiтей, а що був заможним мiщанином, то повнiстю оплатив Мартинове навчання на фармацii, бо Мартин, як i я, теж зостався сиротою.

На щастя, а хтозна, чи таки справдi на щастя, про що, панове, зможете судити щойно наприкiнцi моеi оповiдi, зголосився вiн до мене, аби я товаришував йому в подорожi, i на ту пору я дуже цим утiшився. Мартин у Львовi не мав нiкого знайомого i нiколи там не бував, але багацько чув про те славне мiсто, отож мене пiдбивав лишатися з ним у Львовi та разом провадити аптеку, водночас не занедбуючи лiкарськоi практики. Менi не хотiлося починати свою карiеру з того, що буду сидiти в когось на шиi, але ради не було, i вирушили ми в дорогу в листопадi 1646 року. Альпи вже були вкритi снiгом, i велетенськi сосни обабiч гористого шляху вiтали нас, наче вартовi до пекла, бо хурдига снiгова замiтала обличчя, а конi налякано форкали i ледве чвалали. З Божою помiччю ми здолали цей важкий шлях, зрештою були не самi, а пристали до валки купцiв, а вже за Альпами зустрiла нас тепла осiнь i розкiшнi винницi Кремса та Шпiца, де ми на кiлька днiв зупинилися та посмакували тамтешнi вина. І така гарна погода сприяла нам i далi, аж поки ми не проiхали Карпати, бо тут уже в Галицькiй Русi чекали нас снiги.

Ми iхали снiговою долиною, яку продовжував припорошувати лапатий снiг, схилившись на кiнськi гриви та набундючившись, наче круки у своiх чорних плащах та чорних капелюхах, насунутих на очi. Інколи кидали погляд поперед себе, а вiдтак знову потуплювалися i дрiмали, вигойдуючись у такт з головами коней. Далеко попереду в легкiй поволоцi уже вгадувалися дзвiницi Шкла з-поза земляного валу з частоколами.

І коли ми тiшилися, що вже скоро за яких кiлька миль опинимося у Львовi i нарештi спочинемо в теплi та затишку, менi здалося, що я помiтив попереду рух, щось темне мигнуло в кущах i причаiлося. Ми сповiльнили коней, напружилися i поклали руки на пiстолi. За хвилю з кущiв пролунав пострiл, Мартин зойкнув i припав до кiнськоi шиi. Я вистрiлив, у кущах хтось скрикнув, а коли друга куля пролетiла у мене над вухом, то, не розмiрковуючи, вдарив коня шпорами i погнав просто на кущi, не даючи нападниковi змоги перезарядити зброю. Звiдти вискочив чоловiк з мушкетом, другий лежав горiлиць у кровi i вже не дихав. Кiнь вдарив переднiми копитами розбiйника, збив його з нiг, я зiскочив з коня i, приклавши кинджал до його горла, запитав:

– Хто вас послав?

– Ми… ми н-не знаемо… – заклiпав з переляку той. – Ми сидiли в корчмi бiля Кракiвськоi брами. До нас пiдiйшов якийсь чоловiк… його обличчя закривали криси капелюха… i темно там було. Тiльки клинчик борiдки стирчав. Вiн описав вас, дав нам гаманця i сказав, аби ми вас пiдстерегли на дорозi.

– Обох?

– Нi, того, хто мае на оцi чорну опаску. А якби був хтось при ньому, то i його.

– Але з вас кепськi стрiльцi.

– Пальцi, пане, за… закоцюбли, – голос у нього тремтiв вiд страху. – Ми вас довго чекали… з самого ранку, а ви iно зараз прибули. Я казав, що треба б руки зiгрiти, але мiй товариш не дозволив багаття розкласти.

Вiн би ще щось молов, убачаючи у тому торохтiннi свое спасiння, мовби тими словами хотiв розжалобити, переконати, що нема тут його провини, що вони були лише найманцями, виконавцями чужоi волi, i, коли я висмикнув з-за пояса мотузку i почав скручувати розбiйниковi руки, той полегшено зiтхнув i замовк, маючи надiю, що тепер його уже не вб’ють. Опiсля я кинувся до Мартина. Той уже сповз з коня i важко дихав на снiгу. Очi його були сумнi. Рана в живiт очевидячки була смертельна, але я розщiпнув на ньому каптан в надii, що куля вдарила iно в бiк, але, на жаль, так не було.

– Спробую тебе довезти до мiста. Може, там зарадять.

– Ти добре знаеш, що не зарадять, – прошепотiв Мартин. – Пам’ятаеш, скiльки ми таких ран набачилися, коли малисьмо бурду з турками?

Вiн мав рацiю, рана в живiт завше була безнадiйною, бо внутрiшнiй крововилив не давав жодних шансiв. Мартин втрачав кров i блiд на очах. Я був змушений хiба безсило спостерiгати за тим, як вiн покидае цей свiт, але заки ще був при пам’ятi, я просив його, аби висловив свою останню волю, котру я виконаю будь-якою цiною. Вiн узяв мене за руку, стиснув i прошепотiв:

– Обiцяй, що зробиш те, що я тебе попрошу.

Я кивнув. Тодi вiн зi зусиллям вказав рукою на торбу, приторочену до сiдла, i продовжив, затинаючись:

– Там усi моi папери i заповiт стрийка. Там також е трохи грошей. Я однаково помру, а ти цим можеш скористатися. У стрийка нiкого не було, окрiм мене. Скажеш, що ти – то я, Мартин Айрер з Зальцбурга.

Я намагався заперечити i заспокоiти його, але кого я мав заспокоювати – такого самого медика, як i я? Вiн знав, що помирае, i не було на те ради. Однак погодитися на ту авантуру, яку вiн менi пропонував, я не мiг. Менi здавалося, що то страшний грiх, переймати на себе чуже життя i жити ним, жити цим не своiм життям замiсть того, хто вiдiйшов, i весь час усвiдомлювати, що це не твое життя, не твоя доля i не твое щастя, а просто жити i смерть пiд язиком тримати. Авжеж, я можу розмовляти так, що нiхто й не здогадаеться, що я «Lukas Hulevici, natione Vkrainensis de district Galicia», як записався я в унiверситетi, а не австрiець, можу i венецiйцем прикинутися, але страх мене обiймав при думцi, як я буду почуватися сам на сам зi собою, як буду намагатися забути свое iм’я i не видати себе, коли воно десь ненароком пролунае, хоч i звернене до когось iншого.

Усi цi думки промайнули вихором у моiй головi, а туманiючi очi Мартина дивилися з надiею i вимагали негайноi вiдповiдi. Раптом пролунав глухий тупiт копит, i на овидi вигулькнув ще один вершник, теж у всьому чорному. Я висмикнув Мартинового пiстоля i звiв цингель, бо ану ж то хтось, хто найняв убивць. Вершник спiшився i замахав обома руками, даючи зрозумiти, що не мае лихих намiрiв. Лiве око його було закрите чорною опаскою. Вислухавши мою оповiдь про те, що сталося, вiн поцiкавився, чи збiйцi пiдстерiгали саме нас.

– Невiдомо, – вiдказав я. – Їм лише дали опис. Але пiд той опис i вашмосць пiдходить.

Незнайомець усмiхнувся:

– Щоб мене дiдько рогом штрикнув, коли я не довiдаюся чогось бiльше. Пiду перебалакаю.

Вiн пiшов до розбiйника, i за хвилю ми почули кiлька глухих ударiв та стогiн: «Милосердя! Милосердя!». Вiдтак пролунав ще один удар, хрипiння, i все стихло. Незнайомець повернувся.

– Так виглядае, що вони й справдi не знали, на кого чекали. Може, на мене, а може, й нi. Єдине, в чому признався, що мали забрати торбу, але вмiст торби iм невiдомий. А що ми всi при торбах, то й далi нiчого не ясно.

– Може, не варто було його убивати? – сказав я. – Мiг би вказати нам замовника.

– Яким робом? За клинчиком борiдки? Чи за голосом, який нашiптував iм на вухо? Нехай iде до пекла. Я Йоган Калькбреннер, лицар з Кенiгсберга, доктор фiлософii i медицини. А ви хто?

– Ми з Венецii, я…

Але тут випередив мене Мартин:

– Я Лукаш Гулевич зi Страдча, а то мiй товариш Мартин Айрер з Зальцбурга… – вiн вiдсапався i зiтхнув: – На жаль, мушу покинути ваше приемне товариство.

– Рана й справдi така поважна? – запитав лицар.

Я кивнув.

– Живiт.

– Овва! – вiн похитав головою. – Можна оглянути?

– Ми теж медики, – сказав я, розхиляючи на Мартиновi каптан. – Але гляньте й ви.

Вiн вклякнув просто в снiг, простягнув руку до рани, але вiдразу ж i вiдсмикнув.

– Куля там? – запитав, гадаючи, чи не вилетiла вона наскрiзь, та не зважуючись перевертати пораненого. – Менi доводилося намацувати i виймати кулi пальцями. Але не в цiй частинi живота. Ану вдихнiть якомога глибоко i видихнiть.

Мартин вдихнув i в ту ж мить закашлявся, а кров пiшла йому ротом. Лицар глянув на мене безнадiйним поглядом.

– Дайте щось пити, – попрохав Мартин, спльовуючи червону пiну, – присмачте чимось гарячим мою смерть.

Вiн мав на увазi той ром, що ми прихопили були в дорогу.

– Питво не присмачить вам смерть, а прискорить ii, – сказав Йоган. – Ви ж бо лiкар, i самi знаете про це.

– Знаю. Але добрий ковток рому – це якраз те, що менi потрiбне перед далекою дорогою.

– Не городи дурниць, – втрутився я. – Може, нам вдасться ще тебе довезти куди-небудь.

– Зв’яжiмо з гiлок сани, – сказав Йоган, – покладемо пана Лукаша на них та приторочимо до його коня. У Шклi хтось мусить нам допомогти.

Мартин благально подивився на мене i прошепотiв:

– То тiльки даремнi муки. Не довезете мене… – i, зиркнувши на мене, наголосив: – Роби, як я сказав… Тямиш? І нехай тобi Господь помагае.

Вiн ще усмiхнувся побiлiлими вустами, i голова його схилилася набiк.

– Шкода, – сказав Калькбреннер. – Хтозна, чи не через мене таке лихо. А я, бачте, забарився в Ярославi з однiею пишною вдовичкою. Ну, та що ж робити? Повезете його до Страдча? Я вам поможу.

Разом ми завдали тiло мого товариша на коня, поклавши його навпоперек та примоцувавши ременями, i рушили в дорогу. Ми проминули Шкло i за пiвтори милi проiхали Янiв, що лежав над замерзлим озером. Далi через зарослi чагарником гори звернули на пiвденний схiд. Покинув я рiдну домiвку майже пiвтора десятка рокiв тому i був певен, що нiхто мене там уже не впiзнае, понадто, що я зарiс, як дiдько, адже виiхав, ще неголившись, а зараз мав чорну борiдку i хвацькi гусарськi вуса.

Я не помилився, нiхто до мене не признався, натомiсть i вiйт, i кiлькоро селян, оглянувши бiдного Мартина, не засумнiвалися, що то iхнiй Лукаш. Я залишив iм Мартинового коня i грошей на поховання та парастас, а ми з лицарем, вiдбувши вiдспiвування у церквi, поiхали далi. Мартинову торбу я прихопив iз собою, хоч i вагався ще, чи погоджуватися на його несподiвану ласку. Та розваживши, що й так не було кому ту аптеку успадкувати та що перейде вона у власнiсть мiста, я зважився на цю авантуру. Правда, думка, що збiйцi могли робити замах таки на Мартина, не покидала мене. А якщо так, то, вочевидь, хтось був зацiкавлений, аби Мартин не доiхав до Львова i не отримав спадку. Отже, то мiг бути хтось, хто знав, як виглядае Мартин, себто, що вiн без одного ока. Але звiдки? І що буде, коли я назвуся Мартином при обох здорових очах? Чи не варто менi одне перев’язати? Але вже пiзно, коли лицар мене бачив. До того ж увесь час мене не покидало вiдчуття, що я щось не те роблю. Я шукав i вибрав мирне життя, хоча останнiм часом звик до iншого. Я заплющував очi i чув галас битви, чув, як трiпочуть вiтрила, i як б’е в моi груди борвiй. Зрештою, я в цьому Мартиновi й признався. То було в Шпiцi, ми сидiли на березi Дунаю i пили вино. Я сказав, що мене якась сила тягне назад. Вiн засмiявся i вiдповiв, що то промовляе з мене не я, а вино. Я пробував пояснити, що пiсля усiх наших баталiй я уже не той, що був, я знову потребую гострих вiдчуттiв. Однак вiн лише смiявся. Але, бувало, серед ночi прокидався так само, як i я, волаючи якiсь бойовi гасла.

– Ну, ти ж бачиш, Мартине, – казав я, – що ми уже не тi, що були. Я взагалi не впевнений, що ми колись знову станемо нормальними. Вiйна нас розполовинила. Одну половину тягне у бiй, а другу – в рутину життя. І не знати, чи вдасться нам iх якось урiвноважити.

Отак я всю дорогу розмiрковував, пригадуючи тi розмови i мучив себе ваганнями, аж поки не вигулькнули на обрii вежi львiвськоi фортецi. Розкинувшись на пагорбах, мiсто ще зоддалiк вiдкривало безлiч своiх приваб, та що ближче ми пiд’iжджали, то все щiльнiше воно закутувалося в заснiженi сади, ховалося пiд дахами, наче равлик, у свою шкаралупку, виставляючи на позiр самi лише мури та шпилi церков за ними. Кракiвська брама була вiдчинена навстiж, варта тiльки окинула нас поглядом i дала дорогу. У мiстi ми з лицарем розпрощалися, домовившись зiйтися при нагодi у шинку, i я подався простiсько до магiстрату, де зложив усi своi папери i отримав натомiсть право на успадкування цiлого дому й аптеки в ньому».

Роздiл 2. Книга

Жовтень 1646 року.

Переламаний хребет осенi. Вiтри ярами рознесли ранковi зорi. «Руто! Руто!» Дiвчина почула голос, що долинав з хати, i, покинувши доiти козу, поквапилася до батька. Лежав на лавi пiд ведмежою шкурою i трусився так, мовби то була не тепла осiнь, а глуха зима. Руту вразило його вижовкле i сухе, мов лист, обличчя з напнутими на скронях жилами, бiлi потрiсканi вуста з червоними трiщинками, осклiлий погляд i голос, що долинав, мовби з глибин його ества. Серце ii тривожно билося, вiдчувала, що кiнець наближаеться, але подумки намагалася вiдiгнати його: тiльки б не сьогоднi, тiльки б не сьогоднi, нехай уже завтра, а ще краще позавтра… i так щодня…

Старий чорнокнижник, ii батько, вмирав уже так понад мiсяць, вмирав тяжко, як i належить чаклунам, душа не бажала покидати його тiло i трималася з усiх сил. «Нi Бiлбог мене не хоче, нi Чорнобог, – зiтхав, – нi в Явi для мене мiсця нема, анi в Навi».

Нинiшнiй ранок не вiдрiзнявся вiд попереднiх. Хутенько впоравшись iз нехитрим господарством, Рута збиралася пiти на луку шукати Розрив-трави або ж Ломикаменю, що восени якраз набирае сили. Як та трава виглядае, нiхто не знае, окрiм единоi птахи – дятла. Тому спочатку треба вiдшукати дупло, в якому дятел мае пташенят, i затулити його каменем, дятел прилетить, побачить, що ради не дасть, i вiдлетить, аби повернутися iз Розрив-травою. Досить буде ii тiльки прикласти до каменя, i вiн сам розпадеться на друзки. Ось тут i треба пильнувати, куди стеблинка впаде, й пiдiбрати ii. Так розповiдав батько. Рута мрiяла про те, як пiдступить з Розрив-травою до скелi на горi Лева, де сплять королiвськi лицарi разом зi своiм королем, i поцупить королiвського меча, яким можна рубати навiть залiзо. Рута б тодi одяглася за витязя i поiхала б свiт за очi. Геть звiдси, бо й так по смертi батька нiщо ii тут не триматиме.

Вона вклякнула бiля лави i взяла батька за руку, долоня була жовта й зимна.

– Руто, – сказав батько, – я не можу померти i тiльки мучуся. Поможи менi.

Цi слова рiзонули ii по серцю, вона здригнулася i захитала головою.

– Але як… як я тобi поможу?