скачать книгу бесплатно
– Це все через Книгу. Це через неi я не можу пiти з цього свiту. Руто, вiзьми Книгу, занеси ii на берег Полтви i кинь у рiчку.
Серед таемних книг старого чорнокнижника були й цiлком безпечнi книги, як от «Великий Альберт. Таемницi чоловiкiв i жiнок» та «Малий Альберт. Чудеснi секрети натуральноi i кабалiстичноi магii, альбо ж Непорушна скарбниця тайн», та лише одну книгу вiн називав не за ii титулом, а одним-единим словом Книга, хоч i мала вона назву «Егремонд, альбо Пекельнi сили, пiдвладнi людинi», а була вона завбiльшки у половину людського зросту i стояла в коморi прикута ланцюгом до кривоi балки. Книга була оправлена в шкiру того, хто ii сотворив, а поверх шкiри, мов зацний лицар, закута бляшаними застiбками та ще й на замок, ключ вiд якого господар ховав пiд порогом. Рута володiла деякою кiлькiстю заклинань з решти книжок, але Книгу батько не дозволяв рухати, а коли хотiв чогось Руту навчити, то брав у правицю свяченого ножа, у лiвицю головку свяченого маку, перевертав ножем кожну сторiнку «Великого» чи «Малого Альберта», посипав маком i щойно тодi читав уголос. Так Рута й пiзнала була дещо iз таемниць свiту, хоча душа прагнула набагато бiльшого, але батько суворо боронив перед нею Браму Таемних Знань. Вона знала, що до Книги були вписанi iмена всiх дияволiв i способи iх викликання, там можна було знайти все, що завгодно – пентаклi, описи талiсманiв, ба навiть Sanctum regnum – спосiб укладання угоди з дияволом. Якось вона пiдслухала i запам’ятала заклинання, яке промовляв ii батько: «О Люципере, заклинаю тебе покинути той терен землi чи неба, де ти зараз перебуваеш, i наказую тобi силою великого Адонаi, Елогiм, Аагла почути мiй голос i не вiдмовитися виконати мiй наказ», але щоб не занапастити себе на муки, вiн при цьому писав на пергаментi: «+ Aglas + Aglahas + Agladena + imperibus es meritis + tria pendent corpora ramis dismeus et gestus in medio et divina potestas dimeas clamator, sed gestas ad astra levatur» або ж «+ Tel + Bel + Quel + caro + Mon + Aqua». У тих мiсцях, де стояли хрести, вiн хрестився.
Батько спiлкувався з янголами i духами стихiй, використовуючи вчення абата Тритемiя, чия праця «Стеганографiя» лежала завше пiд рукою. Вiн вважав, що думки е елементами свiту духiв, достеменно визначеними вiдмежуваннями духовного свiту, якi нiколи не гинуть, безнастанно втiлюючись у свiдомiсть людини. Найпiдступнiшими i найненадiйнiшими з усiх були духи повiтря, якi не бажають нiчому пiдкорятися, окрiм найсильнiших заклинань. Рута була свiдком, як батько виходив на подвiр’я, повертався обличчям до лiсу i промовляв заклинання, але промовляв iх не звичним своiм голосом, а якимсь надривним, гаркавим, демонструючи всiм своiм тiлом, кожним рухом неймовiрний iмпет, небувалу екстазу, якоi нiколи не виявляв деiнде, i Рута тодi тремтiла зi страху, але вслухалася у дивнi нетутешнi слова, що вилiтали з батькових вуст невiдомою мовою: «Pamersiel oshurmy delmuson Thafloyn peano charustea melany, lyaminto colchan, paroys, madyn, moerlay, bulre + atloor don melcour peloin, ibutsyl meon mysbreath alini driaco person. Crisolnay, lemon asosle mydar, icoriel pean thalm?, asophiel il notreon banyel ocrimos esteuor naelma besrona thulaomor fronian beldodrayn bon otalmesgo mero fas elnathyn bosramoth». Пiсля цих слiв духи мали з’явитися, а якщо нi, то треба було повторювати ще раз i ще раз, i батько тодi уже опинявся поза цим свiтом, глухий i слiпий на все, що дiеться довкола нього, окрiм одного – з’яви духiв. Коли ж нарештi йому вдавалося викликати iх, Рута бачила, як повiтря ставало зримим, як воно вурдилося на очах, мов скисле молоко на вогнi, як виникали у ньому фiгури i постатi, хоч i розпливчастi, але впiзнаванi, з крилами i довгими руками, з розкуйовдженим волоссям i з обличчями, що мiняли своi форми.
Духiв повiтря доводилося упокорювати, мов диких коней, i коли вони нарештi виринали, батько до них уже промовляв лагiдним тоном: «Lamarton anoyr bulon madriel traschon ebrasothea panthenon nabrulges Camery itrasbier rubanthy nadres Calmosi ormenulan, ytules demy rabion hamorphyn». Пiсля цих слiв вони готовi були слухати його наказiв, хоч i поводилися доволi неспокiйно, весь час перелiтаючи з мiсця на мiсце, то опускаючись, то пiдiймаючись, i крила iхнi шумiли, як шумлять крони дерев.
Запам’ятала назавше, як одного разу не послухала батька i, вичекавши, щоб вiн пiшов на лови, знайшла ключ, вiдiмкнула Книгу i стала читати. Сторiнки Книги були гарячого червоного кольору, аж очi обпiкали, важко було розрiзнити тi дивовижнi незрозумiлi слова, що дрiбно висiялися, вони навiвали страх, бо походили iз якогось нетутешнього свiту, зi свiту темряви i таемних шелестiв. Рута знала, що батько цю Книгу розкривае iно в сутiнках, тому затулила вiкна подушками, аби на Книгу не падало сонячне промiння, а сторiнки вже не так разили очi, й, примружившись, стала вчитуватися, слово по словi промовляла вона уголос, не вiдаючи ще, до кого цi слова зверненi, коли раптом гострий холод пронизав ii до кiсток, а в хатину з-пiд порогу вповзла сиза густа iмла, що якусь мить клубочилася перед ii очима, а вiдтак сформувалася у шкарадну потвору, тiло якоi переливалося, мов у ретортi, мерехтiло i струменiло, наче течiя, весь час змiнюючи своi кшталти.
– Чого бажаеш? – прохрипiло чудовисько. Дiвчина отерпла i не могла вимовити анi слова, а воно повторювало i повторювало свое запитання тим самим голосом, що лунав десь iз глибин землi, аж доки Рута не бовкнула перше, що спало на думку, аби-но лише позбутися потвори з хати:
– Принеси води з криницi.
І воно вийшло, чи то пак витекло з хати, прихопивши вiдра, принесло воду i вилляло на долiвку, потiм рушило знову до криницi, i так ходило без перерви, заливши водою всю хату, аж допоки батько не повернувся i не вигукнув щось таке, що скидалося на скрегiт залiза, i тодi чудисько зникло. Батько не сварив Руту, бо й так бачив, що вона на смерть перелякана, обняв ii, притулив до себе i сказав:
– Пообiцяй менi, що бiльше тiеi Книги не розгорнеш.
Той, хто володiв Книгою, мусив ii позбутися у свою смертну хвилину, бо iнакше душа його не могла розпрощатися з тiлом. Якщо вiн жив у селi, то довiрявся священиковi, i той, зiбравши селян, наказував iм принести хмизу та розвести багаття, а тодi кидав Книгу у вогонь. Коли «Егремонд» перетворювався на попiл, парох збирав той попiл у мiшечок i передавав його помираючому зi словами: «Нехай тобi буде легко». Але Рута з батьком жили на хуторi бiля лiсу i поблизу не було жодного села.
Рута одiмкнула замок, звiльнила Книгу з ланцюгiв i вчасно вiдскочила, бо Книга гупнула на землю так, що курява знялася догори i затанцювала у снопах промiння. Вона ледве зумiла ii пiдняти й покласти на вiзок. Отак штовхаючи поперед себе вiзок, покотила його до рiчки, Книга була важка, як сiм смертних грiхiв, а щокроку ставала ще важчою, вiзок раз у раз застрягав у землю, земля зойкала вiд болю i вкривалася потом, а над головою куйовдилися важкi олив’янi хмари i тиснули на душу, чорнi тiнi лягали попiд ноги i наливали iх свинцем, що далi, то щораз важче було ступати, вiзок уже ледве-ледве котився, усiляке хабаззя з невситимою люттю заплутувалося в колеса, вiдчайно хльоскало по ногах, роздирало iх до кровi, а тривожний крик вороння, що збивалося у чорний грай i кружляло в дикому хороводi, напоював серце страхом. Але Рута вiдважно йшла далi, чуючи вже, як нажахано клекоче рiка, як хвилi сичать i пiняться, розбиваючи берег та вириваючи з його грудей цiлi шматки пiску i глини, як скриплять верби над водою, трiщать i лускають, ледь не гупаючи додолу. Хмари пригинали дiвчину до землi, навалюючись на рамена, наче важезнi лантухи, здавалося, вона не витримае i от-от впаде пiд iхньою вагою, врештi таки вклякнула, але, оперезавшись мотузками, далi волочила за собою того вiзка, рачкуючи, долонi кривавилися i пекли, коли вона хапался за косми трави, за кущики i суху землю, якiсь голоси за ii спиною гукали до неi, але пам’ятала, що батько заборонив озиратися, чула свое iм’я, чула голос матерi, але певна була, що то не мати, а диявол, i, перехрестившись, повзла далi, аж поки опинилася над самим берегом. Бризки хвиль вдарили iй в обличчя, вона вдихнула свiже рiчкове повiтря i, перекотившись на спину, пiдняла ноги та попхала ними вiзок iз Книгою з берега, вiзок не пiддавався, грузнув у розмоклий берег, але Рута уперто пхала i пхала з усiх сил, аж крик вирвався з ii грудей, врештi вiзок перехилився, струснувся i скотився з урвища просто у воду, в якiй мiцно сплелися руки топельцiв, хвилi гучно сплеснули i пiдхопили його та понесли за течiею, книга загойдалася на плесi, розганяючи хвилi, потiм трiснули на нiй усi застiбки, вiдлетiла колодка, i Книга розкрилася, сонце раптом вигулькнуло з-за хмар i пропекло ii променями, вгору шугонуло полум’я та за мить згасло, а Книга пiшла пiд воду, творячи шалений вир на рiцi. Рута знесилена лягла на траву i дивилася в небо, там угорi починало розпогоджуватися, хмари розповзалися, вороння зникло, сонце лоскотало обличчя.
Вона лежала i лежала, боячись iти до хати, бо знала, що не застане уже батька живим – звiльнивши Книгу, вiн звiльнив i свою грiшну душу, яка вилетiла з-пiд даху. Рута навмисне забила у шпарину пiд стрiхою кiлок, аби ii розширити, i душа могла вiльно вилетiти у свiт. Врештi, пiдвiвшись, попленталася до святого дуба, що рiс неподалiк вiд хати, впала на колiна i молилася, але не християнському боговi, а Святовитовi, якого батько заховав у порожньому дубовi. Дерев’яного iдола вiн колись виловив у рiчцi, виволiк на берег, висушив, а тодi шнурами та коловоротом пiдтягнув догори i опустив у середину стовбура, що його iзсередини випалила блискавка. Побачити його можна було, лише зазирнувши у невеличке дупло, до котрого ще треба було доп’ястись, ухопившись за гiлку, i тодi можна було уздрiти Його обличчя – сумне i правiчне, зустрiтися з його пронизливим, але не лихим поглядом.
– Святовит – наш правдивий бог, – казав батько.
– Але ж бог один? – запитувала Рута.
– Так, один, – погоджувався батько, – i ми його звемо Святовитом. Євреi звуть Єговою, турки Аллахом… А вiн один. І ми повиннi звертатися до нього тим iменем, яке вiн нам сповiстив, а не якимсь iншим.
І вона молилася до Святовита, вiдчуваючи, як на душi легшае, а в головi прозорiе. Вiдтак зазирнула до хати i переконалася, що батько вже не дихае. Тiло його мовби опало, випустивши дух, мовби стало плескатiшим, лежав iз роззявленим ротом, це ж iз рота либонь душа i випурхнула, i очi мав розплющенi й здивованi. Рута опустила мертвi повiки, постояла хвильку, а тодi налила до висушеного коров’ячого мiхура сметани, зав’язала у вузлик i, закинувши на плече та прихопивши батькову палицю, рушила до староi Вiвдi, що жила за лiсом.
Вiвдя була вiдьмою i помагала всiм, хто до неi приходив. З батьком Рути вони зналися вiддавна, обмiнювалися зiллярськими переписами, настоянками i лiками. Вiвдя була единою людиною, до якоi Рута могла звернутися в таку сумну годину. Вона згадала, як улiтку ходила зi старою на трави. Вiвдя висмикнула якусь билину i простягнула Рутi, аби спробувала ii листочки на дотик, вони виявилися гладенькi i теплi, мовби хтось iх пiдiгрiв, Вiвдя вiдiрвала шматочок листочка i спробувала на смак, заплющивши очi. Так вона визначала, чи зiлля при силi. Вiвдя дуже обережно рвала зiлля, намагаючись не пошкодити корiнцiв, а коли потребувала саме корiнцiв, то кланялася до самоi землi й дякувала. Потiм складала зiлля у торбинку, що висiла на поясi. Торбинка геть уся пропахла тим зiллям, та не тiльки свiжим, але й торiшнiм, i всi голоси того зiлля збiгалися в торбинцi в одне цiле, коли Рута брала порожню торбинку в руки, то чула iхнiй шепiт i шелест. Їй вдалося багато знань зiллярських перейняти вiд староi, i вона вiдчувала до неi теплу вдячнiсть, геть не сприймаючи ii як вiдьму.
Дорога до неi була не близька, вела через густелезний лiс, швидше не дорога, а стежка, яку протоптали звiрi, йдучи на водопiй до рiчки. Рута звiрiв не боялася, знала до них примовляння, одне на вовка, друге на ведмедя, трете на змiю чи на полоза, раз було таки стрiвся iй вовк, але вона прошептала кiлька слiв, i вiн, скулившись, мовби йому соромно стало, зник у хащах. Але боялася Рута усiлякоi чортiвнi, яка у лiсi водилася, а було ii чимало, i чигала вона на кожному кроцi, особливо пiд кiнець дня у темних затiнених мiсцинах, звiдки уже починав витiкати чорний мед ночi, скрадаючись, наче звiр…
– Руто, – казав iй батько, – ти ж не така, як усi люди. Ти iнша. Ти вiдчуваеш iнакше, i бачиш iнакше, i чуеш iнакше. Хочеш знати, якими е людськi вiдчуття? Вбери рукавицi i торкнися до будь-чого. Те, що ти вiдчуеш пальцями, – ото i е людськi вiдчуття. Натягни шапку на вуха i слухай. Те, що почуеш, – отаким е людський слух. Затули очi краем хустини i дивися. Те, що побачиш, – таким i е зiр людський.
Рута бачила те, що людському оку було недоступне. Вона помiчала маленьких козарикiв, якi шугали з-пiд нiг, притримуючи ручками своi строкатi шапочки, а при цьому щось пищали, мов курчата, бачила, як на деревах стрибають чеберяйчики, а потiм ховаються у листi, i лише iхнi очi зблискують, як роса, i стежать за кожним кроком, бачила невидимих звiрiв без тiл i без вуст. Вона бачила, як опар куйовдиться мiж деревами i формуеться у страшну роздуту почвару, в якоi безлiч рук, i руки тi тягнуться до дiвчини, ось-ось ухоплять, але вона тодi хрестилася i промовляла «Отче наш», а почвара здувалася, малiла й розчинялася. Дерева обабiч стежки гойдалися i голосно скрипiли, наче рухомi скелети, гiлки так i кралися ухопити дiвчину за сукню чи за волосся. Рута вiдмахувалася костуром, i гiлки, мов обпеченi, вiдсмикувалися назад, а дерева аж скрикували i стогнали у безсилiй лютi.
У лiсi пахло грибами й вогкiстю, у листi вовтузився вiтер, здмухуючи павутинки, що припадали до обличчя i не хотiли вiдлипати, а на днi потiчка постукували камiнчики, гейби передаючи таемну звiстку отим постукуванням. І хоча в довколишньому повiтрi панувала невиразна тривога, мовби ось-ось мало щось трапитися i, здавалося, вiдчувала це кожна найдрiбнiша травинка, однак Рута була спокiйна, не стишувала кроку анi на мить i простувала через лiс, не озираючись, хоча за спиною й вчувалися рiзнi загадковi шелести й шурхоти.
Роздiл 3. Аптека «Пiд крилатим оленем»
Із записок Лукаша Гулевича.
«Листопад – грудень 1646 року.
– Ну, пане Мартине, – сказав лавник i член лавничого суду пан Бартоломей Зиморович,[3 - Зиморович Бартоломей (1597–1677) – львiвський поет, iсторик i бургомiстр. Перед посадою бургомiстра тривалий час був лавником i правником.] – начуванi ми про вас та про вашi подвиги. – І, помiтивши мiй здивований погляд, пояснив: – Стрийко ваш покiйний переповiдав нам вашi листи, як ви з турками воювали. Хтозна, чи не доведеться i тут повоювати, бо тривожна настала пора. Ось вам ключi вiд вашоi аптеки. Якби потребували слуги чи служницi, то дайте знати, когось вам пiдшукаемо, бо будинок великий та й сад там просторий, то е де руки прикласти.
Я подякував i сказав, що спочатку роззирнуся. На тому ми попрощалися. Будинок Мартинового стрийка стояв на розi Ринку i слiпоi вулички, що мала назву Дорога за оленем через те, що сам будинок, як i аптека, називалися «Пiд Крилатим Оленем».[4 - «Пiд Крилатим Оленем» – цей будинок стояв на мiсцi теперiшнього будинку № 45 на розi Ринку i Друкарськоi.] Вгорi пiд дахом i справдi був вирiзьблений олень з розпростертими крилами, а над дверима красувалася вивiска у виглядi ступки, у якiй товчуть лiки. Вiдразу з вулички вели дверi до аптеки з трьома просторими примiщеннями, над якими мiстилося два покоi, а над ними – захаращене всiляким непотребом горище. Та цього мовби замало – то ще й великий пiдвал з окремим входом, який орендувала винярня пана Вацлава Прохазки з Брна. Сам пан виняр вiдразу ж поквапився зробити менi вiзиту i поцiкавитися, чи не продовжу я йому оренду, при цьому вручив десять золотих i кiлька пляшок вина. Я сказав, що покiль не маю щодо пiдвалу жодних планiв, i ми з паном Вацлавом розпрощалися в доброму настроi, закропленому мальвазiею.
Індермах, як прийнято тут називати задню частину будинку, виходив на садок, що був увесь у снiгу, з якого стирчали сухi пагони малини, скоцюрбленi галузки кущикiв i тоненькi стовбури якихось ще молодих саджанцiв. Довкола садка височiли мури, мене це цiлковито задовольняло, бо не люблю, коли хтось до мене зазирае.
Перше, що я зробив, – повiдчиняв усi вiкна, бо застояне важке повiтря давалося взнаки. Примiщення аптеки й решта покоiв потребували неабияких зусиль, аби iх прибрати, почистити, витрiпати, бо запилюжилося усе так рясно, що рухатися я мусив доволi обережно, аби не здiймати за кожним кроком сизих хмарок. В аптецi всi стiни, аж до стелi, були заставленi шафами й полицями з ясеню. На полицях стояли полив’янi глечики з гданськоi глини, гарно розмальованi, i на кожному був калiграфiчний латинський напис. А в шафах – шухлядки i скриньки, замкненi на ключ i теж старанно пiдписанi. У слоiках, наповнених чимось густим i темним, крiзь мутну рiдину можна було розгледiти зародки якихось дивних зморщених iстот, що непорушно зависли у тiй рiдинi, наче планети незвiданоi галактики, але коли iх взяти в руки, вони починали вигойдуватися i пiднiматися та опускатися, викручуючись на всi боки, мовби прагнучи задемонструвати кожну найменшу дрiбничку свого потворного жовтого тiла. В iнших слоiках i пушках[5 - Пушка – кругла бляшанка з накривкою.] зберiгалися чудодiйнi екстракти з цiлющих трав i мiнералiв, жмутки засушеного зiлля i розмаiтi корiнцi звисали гiрляндами зi сволокiв, напоюючи примiщення п’янливим ароматом лугiв, степiв, лiсiв i заморських нетрiв. На жаль, i це все було припорошене й запавутинене, тож доведеться щось викинути, а щось виполокати й знову висушити. За дня сонячне промiння вигравало на слоiках заворожуючу мелодiю, повну радiсних зблискiв i шаленого танцю порошинок, але увечерi вони виглядали похмуро. Сушенi змii, черепи i копита звiрiв висiли на стiнах, а посеред ляди вищирював великi жовтi зуби вилинялий людський череп, iз зубiв у нього стирчала рiзьблена глиняна люлька. Ще на лядi була вага з дрiбненькими гирками i мiдними пелюсточками, на яких було вибито вiд одного до десяти лотiв…
Я спочатку просто не знав, за що братися, i першого дня вивiльнив з непотребу на жилому поверсi лише один покiй, у якому збирався вiдпочивати, тепер там окрiм широкого горiхового лiжка i шафи не було бiльше нiчого. Я викинув на балкон ковдри, перини й подушки, вилупцював iх вiд душi дощинкою i залишив на сонцi, вiдтак усе обережно позамiтав i мокрою шматою витер, але коли, задоволений собою, вийшов з покою, то важко зiтхнув – сходи, що вели вниз, i партер теж були вкритi порохом. Одне слово, на прибирання я витратив увесь день, але розчистив лише невелику частину будинку. Врештi, втомлений, розкоркував плящину мальвазii i випив ii бiля коминка. Потiм залiз пiд перину, яку вдалося трохи нагрiти бiля вогню, накрився з головою i заснув. Снилися менi снiговi Альпи.
Наступного дня я через виняра найняв прибиральниць, Магдулю i Гальшку, моторних молодичок, i вони врештi довели все до ладу, час вiд часу пускаючи менi бiсики з-пiд вiй. А коли я спустився у винарню, аби перекусити, пан Прохазка тихенько менi повiдомив, що Гальшка, та, котра мае пишнi перса i вигинистий стан, сама напросилася до мене на прибирання, i що чоловiк ii помер пiд час мору, то, якби я хотiв, мiг би взяти ii пiд перину. Я подякував за пораду i поцiкавився, чи не мiг би пан виняр менi сам це органiзувати, бо iх наразi двi, i побалакати з Гальшкою наодинцi нема як. Вiн радо погодився, але попрохав мене, аби у днi, коли в Гальшки буде мiсячка, не пускав ii до аптеки, iнакше все його вино може скиснути. Та i я ризикую тим, що моi лiкарськi iнструменти можуть вкритися iржею, а лiки звурдяться, бо така страшна сила мiсячки. Я не став сперечатися, знаючи, що ця премудрiсть сягае ще часiв Гiппократа, i помислив, що незле було б отримати дещицю жiночоi ласки пiсля тiеi тривалоi мандрiвки. Коли я надвечiр розрахувався з дiвками, i вони вийшли вiд мене, то почув, як виняр закликав Гальшку, а за хвилю вона постукала до мене. Я вiдчинив, вона всмiхнулася i сказала: «Ну, от я прийшла».
Я запросив ii на кухню, присунув iй ослiнчика ближче до коминка, в якому збуджено потрiскували полiна, i налив вина та вгостив родзинками з запасiв Мартинового стрийка.
– Тут ще багато роботи, – сказала вона. – Я дивилася у шафки – там безлiч усiлякого аптекарського причандалля, але все воно теж у порохах. Нинi просто не вистачило часу. Якщо хочете, я й завтра прийду i поперетираю та перемию всi тi шкельця.
Вона шарiлася i намагалася говорити про справи, хоч те, що нас еднало, було чимось iншим, тим, що мало бути попереду, тим, чого чекали ми обое, але вона соромилася, i обличчя ii у вiдсвiтах полум’я рум’янiло. Вона не мала i тридцяти, овдовiти в такому вiцi, вочевидь, важко, отож iй баглося того самого, що й менi. Я узяв ii за руку, вона ii стиснула, продовжуючи дивитися на танець полум’я, я пiдвiвся, i ми рушили нагору. Коминка у покою я не запалив, але зимно не було. Гальшка зазирнула пiд лiжко, запитала: «А де?…» – i затнулася. Я здогадався, що вона мае на увазi нiчного горщика, i розвiв руками.
– А куди ж ви?… – засмiялась вона.
Я показав на балкон, який виходив у сад, i це викликало в неi ще бiльший смiх, вона спустилася вниз, подзенькотiла начинням, потiм захлюпотiла вода, i врештi вона принесла чорного череп’яного гладущика з двома ручками. З задоволеним виглядом запхала його пiд лiжко i стала роздягатися. У лiжку було холоднувато, але нашi тiла так пашiли, що небавом я пiд час любощiв упрiв i мусив скинути перину. Потiм серед глухоi ночi я притулився до ii спини i випнутоi сiдницi i ще раз увiйшов, i цього разу все було повiльно й розморено.
Коли я прокинувся, Гальшки бiля мене не було, а знизу долинали запахи iжi. На столику стояла мидниця, а поруч глечик з водою, збоку звисав рушник. Я визирнув у вiкно на вулицю й побачив Гальшку, закутану в теплу хустину, з чорним гладущиком у руках. Вона чекала на воза, увiнчаного великою дiжею, в яку зливали нечистоти. Четверо смаглявих чудернацько вбраних чоловiкiв з довгими вусами правили кiньми. Ще один чоловiк, либонь iхнiй господар, стояв збоку й дивився з iронiчною усмiшкою, як люди пiдходять до дiжки i, вiдвертаючи голови, виливають вмiст своiх горщикiв, а потiм так, мовби вчинили яке святотатство, хутенько зникають. Горщики були рiзнi – бiлi, барвистi, меншi й бiльшi, але чорного не було нi в кого. Цiкаво, що в ньому варив аптекар? Може, квасив огiрки?
Заки я вбрався i помився, Гальшка повернулася i, усмiхаючись, поставила гладущика знову пiд лiжко.
– Яешню будете? – запитала.
Замiсть вiдповiдi я поцiлував ii, вона засмiялася, мабуть, iй до вподоби була моя маломовнiсть. Пiсля снiданку Гальшка зайнялася чищенням аптекарського приладдя, а я занурився у пiдручники. На щастя, у першi роки у Падуi нас посилено навчали готувати лiки самим, але, передбачаючи, що аптекарський цех захоче мене проекзаменувати, я вирiшив оновити своi знання та почав студiювати найпопулярнiшi лiки, аби в день, коли аптека запрацюе, не вдарити писком об ляду. Багато лiкiв практично були менi вiдомi, треба було тiльки поновити у пам’ятi рецептуру та пропорцii. На щастя, у книжках та в записках Мартина i його стрийка можна було знайти багато чого цiкавого i важливого для мене, хоч i траплялися такi дивогляди, як «De quinta Essentia»‚ «Aurora philosophorum»‚ «Philosophia occulta»‚ «Thesaurus thesaurorum» й iншi. Видно, стрийко Мартина цiкавився окультними науками i хтозна, чи не був некромантом. Трактат «Сlavicula Salomonis», чи то пак «Ключ Соломона», присвячений практичнiй магii, був добряче зашморганий, а на шмуцтитулi виведено калiграфiчними буквами: «Яко ця «Сlavicula» мудрiсть Соломона вiдчиняе, так нехай же вона вiдчинить i серця…». Фраза не була обiрвана, а лише затерта. Видно, там вказувалося, про чиi серця йдеться. Я вiдразу переставив усi непотрiбнi менi книжки на найвищу полицю, а якi потребував для роботи, розташував пiд руками.
У книзi рецептiв Мартинового стрийка можна було знайти чимало дивовиж. Наприклад, олiя зi щенят: «Взяти двох новонароджених щенят, порiзати iх на частини, вкласти до поливаного горщика разом iз фунтом живих хробакiв. Варити протягом дванадцяти годин, аж щенята i черв’яки будуть добре розваренi. Це дуже добрий засiб на пiдкрiплення нервiв, на iшiас, на паралiч». Або олiя з ящiрок: «Вiзьмiть тузинь[6 - Тузинь – дюжина.] живих зелених ящiрок, вкиньте iх до трьох фунтiв теплоi горiховоi олii, варiть на слабкому вогнi. Засiб вiд лишаю на головi i вiд грижi». Порошок мiсячний: «Вiзьмiть по пiвтори унцii з копита лося й людського черепа, стронцiю срiбла, солi з перлiв, олii з рогу оленя, павиного лайна, сухоi плаценти вiд жiнки, яка при перших пологах мала дитя чоловiчоi статi, – добрий на епiлепсiю». Пластир з людськоi кровi: «Взяти кров молодого, здорового чоловiка, висушити ii на сонцi, а потiм розтерти. Такий порошок добрий на застарiлi виразки». «Взяти ластiвчине гнiздо i порiзати його на малi шматки, додати пiв унцii котячого мозку, пiвтори унцii пiдпеченого собачого, совиного i ластiвчиного послiду. Цей засiб вилiкуе вiд болю в животi».
Водночас менi не хотiлося занехаювати й хiрургii, адже Мартин спочатку таки вчився на хiрурга, покiль стрийко не переконав його перейти на фармацiю. Зрештою, ми обое набралися хiрургiчноi практики у шпиталю мальтiйських лицарiв i на Кандii.
Аптека стояла пiв року замкнена, але, видно, що якраз перед смертю Мартинiв стрийко отримав свiжий товар, який iще не встиг розпарцелювати i розпакувати. Усе лежало так, як прибуло караваном чи кораблем до Львова: у вузликах, паках, звоях, коробках, бочiвках, мiхах або ликових козубах, на яких чорною фарбою були написанi рiзнi знаки. Разом iз Гальшкою ми все те розiбрали та порозкладали по шафках i полицях. А було тут чимало галуну, камфори, меркурiю[7 - Меркурiй – ртуть.] i бурштину, в окремих слоiчках мiстилися рiзнi запашнi живицi – амбра i ладан, закупленi вiд португальських купцiв, сицилiйська манна, грецька мастика, трасант з острова Мореi, який знiмае гарячку, арабський алое, сандал червоний i жовтий, iндиго з Багдаду, а в бляшанiй скриньцi – пахучi палички, у торбинках, дбайливо перев’язаних i позначених акуратними налiпками, спочивали прянощi й приправи: гвоздики, лаврове листя, турецький кмин, iндiйський iмбир, кардамон, мускатовi квiти i кульки, татарське зiлля, рiзнi гатунки перцю, а найголовнiший малабарський, египетська касiя в стручках, шафрани iталiйський та iспанський, кориця, розмаiтi цукри – i бiлий, i льодяний багдадський, i бурий гiшпанський, сушенi чи в’яленi бакалii, цукати цитриновi й помаранчевi, мигдалi, фiги, дактилi, родзинки й iншi ласощi, бiля яких Гальшка втриматися не могла, щоб не засмакувати.
В одному з великих ящикiв я виявив безлiч маленьких пляшечок з настоянками, ромами та смаковими горiлками. Аптеки торгували i таким товаром, за ним переважно питали жiнки. А прянощi приносили куди бiльший виторг, анiж самi лiки, бо коштували дорого, як i афродизiяки, вiдомостi про якi публiка черпала з календарiв та порадникiв, де розхвалювали цi засоби словами: «пiдойму робит», «Венеру збуджуе», «жiнку розпалюе». Тому кожна аптека мусила мати в себе шафран, перець, iмбир, селерову настоянку i труфелi. На лiках заробити було не просто, з огляду на те, скiльки аптек у Львовi, бо окрiм мiських аптек, були ще й монастирськi, з якими цех аптекарський намагався боротися, а ще торгували лiками мандрiвнi купцi, яких прозвали олiйкарями, бо носили вони у скринях на плечах лiки вiд багатьох хворiб, а також пахнидла, олiйки i мила. Усе це була звичайна галайстра, яка не розумiлася на медицинi, але бралася давати поради i приписувати лiки, ширячи забобони.
– Бальзам! – прочитала здивована Гальшка, витираючи пилюку з квадратовоi темно-зеленоi пляшки. – Що то таке? Теж горiлка? – запитала вона грайливо, бо вже зняла пробу з помаранчевоi настоянки.
– Нi, це лiк, – вiдказав я, – бальзам витiкае з особливих кущiв, якi схожi на виноградну лозу, а ростуть на тiм самiм мiсцi, де спочивала колись Найсвятiша Дiва з Найсвятiшим Дитям Ісусом, коли мусила тiкати до Єгипту. Цi кущi можуть брати вологу лише з одного единого джерела, у якому Богородиця прала пеленки. Будь-яка iнша вода для них смертельна. Але цього джерела до неi не було. Коли вона не могла допроситися води у мiсцевих жителiв, маленький Ісус показав iй рукою, де може бути джерело, i вона розпорпала його руками. Тепер там утворилося цiлюще озеро, куди приходять омиватися i християни, i сарацини. Усього бальзамiчних кущiв е чотири сотнi. Але тiльки християни можуть добувати бальзам, бо вiн засихае, якщо його торкаеться рука невiрного. Сарацини лише несуть варту i пильнують, аби нiхто не вкрав бодай краплi чудодiйноi рiдини. О певнiй порi року християни роблять надрiз на деревi i стягують його сiк у посудини. Надрiз роблять склом або кiстяним ножем, залiзо дереву шкодить. Але що сiк не тече, як у берези чи клена, а повiльно крапае, то мусять сидiти пiд деревом i пильнувати часом тиждень або й два. Той сiк мае дуже приемний запах, настiльки приемний, що кожен, нехотячи, засинае. Назбиравши повну посудину бальзаму, його виставляють на сонце на двадцять днiв, опiсля на вогнi збирають пiну i вже чисту рiдину розливають по пляшках. Чистоi субстанцii залишаеться небагато, i вона коштуе дуже дорого. Тому бальзам часто фальшують, розчиняючи кiпрською олiею або медом, а також додаючи сосновоi смоли.
– І на що цей бальзам годиться?
– Вiн дуже добре залiковуе рани i затягуе близни. Його надзвичайно – важко роздобути. Дивуюся, як це вдалося стрийковi. У Венецii навiть багатi лицарi не могли його дiстати.
– А що таке «те-рi-ак»?
– Вiн теж належить до найдорожчих лiкiв. Бо його умiють виро бляти тiльки у Венецii. І лише окремi фармацевти знають секрет його виготовлення. Щоб отримати терiак, треба шiстдесят чотири рiзнi складники дуже рiдкiсних i дорогих лiкiв, а найголовнiшим з них е чудодiйне м’ясо змii, яку неабияк важко знайти i спiймати.
Гальшка з великою обережнiстю поклала слоiчок на полицю i, коли промовисто поглянула на мене, я обняв ii, i ми зникли у покоi. За вiкном було тепле полудне, з дахiв i гзимсiв лiниво сльозилися бурульки, пiд периною ми швидко розiмлiли i заснули.
За кiлька днiв аптека змiнилася до невпiзнання. Як я й передбачав, бiльшiсть вiдвiдувачiв моеi аптеки запитували не лiки, а настоянки i рiзнi смаковi горiлки. Зазвичай то були панii, якi, соромлячись, обов’язково зауважували, що цi трунки iм потрiбнi для печива. Але тут таки й зраджували справжню мету купiвлi, бо прохали ще й чогось на загризок: пiрника, родзинок, мигдалiв чи цукрiв.
І так ото минула зима. Гальшка зайнялася куховарством i прибиранням, але ночувати ходила додому, щоб не наражатися на неславу, тому любощами ми займалися лише вдень. Я платив iй щомiсяця два золотих, i вона була задоволена».
Роздiл 4. Бiй за душу
Жовтень 1646 року.
Стара Вiвдя вважала, що та незлiченна кiлькiсть усiлякоi комашнi, яка оселилася на ii обiйстi i навiть у хатi, ознака ii добробуту i запорука щастя. Павуки вiльно сновигали вiкнами i стiнами, запинаючи павутиною кожен вiльний простiр, а в павутиннi борсалися зеленi мухи, комарi та нетлi, поступово перетворюючись у щось безформне i висохле. Стара визбирувала в лiсi з-пiд кори червоних з чорними цяточками жучкiв, зсипала iх у бутель i заливала кленовим сиропом, бутель стояв на пiдвiконнi, i в ньому купалося сонце, рiдина поволi набирала рожевого вiдтiнку, а коли вiдьма доливала яблуневого оцту, сумiш витемнювала до кольору смаженого цукру, що мало осiсти – осiло, а рiдина випрозорювалася, i тепер то вже був неабиякий приворотний трунок.
Хата Вiвдi стояла на пагорбi i, коли починали дути вiтри, а сухотнi карачкуватi гiлки, наче воронячi лапи, ковзали i пронизливо вищали по шибах зi свинячого мiхура, димар гудiв несамовито, аж завивав, i холод, як не пали, все ж протискався крiзь щiлини у дверях i вiкнах, стара вiдьма куталася у шмаття, забивалася в куток i цокотiла зубами. «Вiдлiтала, вiдлiтала свое, а де мiй спочинок, де мое доживання вiку? Проминуло повз мене стiльки днiв i стiльки дерев придорожнiх». Оно вже й селяни вiтатися почали, вiдколи вона молока не краде, зарiбку жодного, ото хiба дiвчата прийдуть – поворожiть, мовляв, – то принесуть дещицю, аби з голоду не вмерла. Ще пофортунило iй, коли мiрошник звернувся до неi, аби вроки з млина зняла, то вона й зняла, але як – попросила водяника Жбура, аби лотоки не зупиняв, а за те вiддала йому цiдилко, у яке молоко людське збирала. Тепер водяник сам молоко цупить, як тiльки корови на водопiй прийдуть. А минулого лiта вже навпаки – попрохала водяника, аби таки зупинив лотоки, щоб ii знову закликали вроки знiмати. Вiддала водяниковi тернову хустку, що ii можна постелити на водi i лягти зверху, а вона й не зануриться. Мiрошник у боргу теж не зоставався, щоразу давав по мiшку борошна.
Голод завовтузився в нiй, заскиглив, солодка й гiрка печiя пiдкралась до горла, вiдьма, покректуючи, встала з лiжка, розв’язала мiшок, кинула двi жменi борошна в баняк, хлюпнула трiшки води, посолила i швидко замiсила густе тiсто, потiм вилiпила з нього двi паляницi й поклала просто на золу, що ще тлiла у печi. Понишпорила ще i знайшла цибулину, обтерла сухими пальцями i, не чистячи, поклала бiля паляниць. Вiдтак вийшла з хати до невеличкого городця i вишпортала палицею велику морквину, стрiпала з неi землю i роззирнулася. Хмари купчилися i збивалися в темнi наiженi отари, щось стогнало в лiсi й ухкало, вiтер гнувся в долонях i шарпав за одяг, наче роз’юджений пес. Щось насувалося, щось тривожне й лихе. Стара це вiдчувала, i острах погнав ii назад до хати.
Щойно помила морквину i сiла на лаву, як раптом щось пронизливо засвистало в димарi, а за мить викотився на долiвку чорний клубок, пiдскочив угору, вдарився об стiну i, пiдкатулявшись до дверей, зник у щiлинi пiд порогом. Вiдьма зиркнула на вiкно – там шмигонула чиясь тiнь, а у дверi пролунав стукiт.
– Кого там негода несе? – зiтхнула, але не рушила з мiсця. Дверi прохилилися, i до хати увiйшов худорлявий, стрункий панич, вбраний за нiмецькою модою у штани, що застiбалися пiд колiнами, та в чорнi панчохи i мешти з пряжками. Каптан з вилогами сидiв на ньому, як влитий. Пiд чорними тоненькими вусиками грала заводiяцька усмiшка, на щоках палали вогнем кудлатi бурцi.
– Здорова була, стара!
– А-а, то ти, шельмо! – упiзнала вiдьма знайомого чорта, який давненько вже ii не провiдував. – Чи ти вже, як люди, не можеш спокiйно зайти, а мусиш ото мене лякати? Думаеш, я не здогадалася, що то за клубок з димаря вискочив?
– Старiеш. А воно ж фасон треба тримати.
– Та вже ж – не молодiю, Франце. Чого приперся?
Чорт полiз за пазуху, витяг плящину горiлки, кисет iз тютюном i шмат сала, загорнутий у полотно, i поставив на столi.
– Не все зразу. Дiставай чарки та чого-небудь на стiл.
– Ага, тримай писок нарозтвiр. Нема хлiба i кришинки. Оно паляницi, либонь, уже спеклися та е ще морква з цибулею.
– Мо’ хоч капуста квашена е?
– Коли б уквасилася.
Вiдьма вийшла до комiрки, набрала капусти, знайшла чарки, ножа, витягла порепанi притрушенi золою паляницi й розлiзлу цибулю i все те розставила на столi, а чорт нарiзав сала i наповнив чарки. Вони цокнулися, вiдьма випила одним духом i вiдразу заiла салом, вiдчуваючи, яка благодать розтiкаеться iй по грудях. Давно уже так не ласувала. Вгамувавши голод та зiгрiвшись, стара подобрiла i вже цiлком лагiдно дивилися на дiдька, а той, закинув ногу на ногу, запалив файку з довгим на лiкоть цибухом i пускав дим кiльцями. Видно, йому не квапилося, та й вiдьмi теж, тому й сидiли якийсь час у мовчанцi. Аж от нарештi чорт докурив люльку, вибив ii в долоню i одним махом втягнув попiл з долонi носом, а тодi кiлька разiв з насолодою чхнув.
– А чого я до тебе прийшов. Я оце маю невеличку корчму, а корчмаркою там одна молодичка, котра поклала око на жвавого ченчика з монастиря бернардинiв. Ченчик той так, по правдi, на кабана схожий, але смаки людськi незбагненнi. Бачу я, що той ченчик i сам не вiд того, щоб пожирувати, а все ж стримуеться. У корчмi вiн бувае частенько, та нiяк у них до дiла не дiйде. То я ото вирiшив помогти iм. Дай менi якого зiлля, щоб я тому ченчиковi сипонув, аби вiн за корчмаркою незлецьки увихнувся.
– Зiлля? Та е у мене, яке хочеш. Оно маеш у цiй плящинi настiй на серцi голуба i рiзних корiнцях. Іно капни трохи йому до пива, то вже вiд твоеi корчмарки не вiдчепиться.
– Оце добре. Але то не все. Як уже гуляти, то гуляти. Ще дай менi тоi мастi, якою намастившись вiдьми на Лису Гору лiтають. Корчмарка моя не вiд того, щоб i собi полетiти та подивитися, як той сабаш вiдьомський виглядае. А я намовлю ii, аби й ченчика спокусила та разом iз ним полетiла. Ото вже я там порозважаюся!
– І хочеться тобi ото дурисвiтством займатися?
– Така робота. У пеклi, знаеш, кожен мае свое заняття. А все ж таки робити фiглi куди веселiше, нiж гибiти бiля котлiв з грiшниками. За такого грiховоду-ченчика я дiстану цiлий мiсяць вiльного. Займуся нарештi улюбленою справою.
– А то ж якою?
– Укладанням атласу звукiв.
Вiдьма зиркнула на дiдька спiдлоба, мовби переконуючись, чи не дере з неi лаха, але чорт пiдняв голову до стелi i промовляв так замрiяно, що не помiтно було й тiнi глузу:
– Еге ж, такий атлас – то неабияка цiннiсть. Бо так, як спiвають птахи нинi, за рокiв двiстi уже не будуть спiвати. І не будуть пахнути вiтром таким, як зараз. І сосна так не скрипiтиме, як оце зараз у тебе за хатою. І вiтер не так завиватиме. І вогонь не так палахкотiтиме. І дощ не так лопотiтиме. І листя не так… i вода не так… i трава не так… І навiть я за двiстi рокiв матиму iнший голос… І хто вийшов з листя, у листя перейде…
Вiдьма поклала перед ним дерев’яну коробочку з мастю, налила горiлки у чарку, випила i захрумкотiла капустою, пропускаючи слова чорта повз вуха, бо той хрумкiт глушив його. Вiдтак зiщулилася вiд холоду та, коли пошкандибала до печi, щоб пiдкинути дрiвець, а потiм обернулася, то не побачила уже анi чорта, анi пляшечки з приворотним зiллям, анi коробочки з мастю, iно голос його все ще бринiв, затихаючи та зникаючи.
– А мiй голос давно роздiлили помiж себе бджоли i трави, – прошепотiла вона.
Рута постукала в дверi i, не чекаючи на кректання староi, увiйшла. У хатi було сизо, в печi вогонь уже пригасав i лише пихкав та сипав iскрами, а Вiвдя курила люльку i замрiяно дивилася на стелю, де вовтузилися павуки. Побачивши Руту, зрадiла i аж закашлялася, захлинувшись димом, а коли помiтила сметану, розплилася у вдоволенiй усмiшцi. Вiстка про смерть чорнокнижника викликала у неi нову хвилю кашлю, тепер уже зi сльозами, вона заметушилася та почала збиратися.
– Куди ви? – спитала Рута.
– Іду з тобою, не можна тобi самiй у хатi з мерцем бути. Та ще й… – не договорила, мовби спохопившись, i, прихопивши якогось клунка, поквапилася за Рутою, не перестаючи димiти люлькою.
Цього разу дорога через лiс була така легка, що Рутi здавалося, нiби вона не йде, а летить помiж деревами, кожен крок пiднiмав ii тiло на мить у повiтря i проносив легко, мов пiр’iнку, попереду так само злiтала й опускалася стара Вiвдя, уся чортiвня поховалася, i чутно лише було, як сичить вона невдоволено та крекче. Дерева вже не тягнулися до дiвчини своiм гiллям, а виструнчувалися i затихали, а щойно потiм, уже за спиною починали помiж собою скрипiти про щось. Рута лише раз стрепенулася, коли в темрявi засвiтилися двi червонi жарини.
– Не бiйся, – сказала Вiвдя, – то Вовкун – вовчий пастух. Здоров був, старе одоробло, – кинула вона в темряву, а звiдти озвався густий хрипкий бас:
– Здорова й ти будь, стара порхавко. Ще не розсипалася? – слова потонули в деренчливому смiху.
– Де там, ще трохи рясту потопчу. Вовки твоi ситi?
– Ситi, ситi, можеш не боятися. Нинi добре пообiдали на полонинi.
Десь здалеку почулося вовче виття i потонуло, у зашморгу скарлючених дерев гойдався задушений туман. А потiм з гуркотом впав сухий граб, i затрiщало на увесь лiс, здалося, що то крокуе лiсом велетень, бо небавом гугупнуло ще одне дерево, але Вiвдя махнула Рутi рукою, аби не звертала уваги.
Увечерi Вiвдя переконала Руту лягти спати в стодолi, а сама зосталася коло мерця. Вiн уже не мав роззявленого рота, бо вiдьма пiдперезала йому щелепу хустиною. Рута послухала i постелила собi в стодолi на сiнi, але заснути не могла, крiзь шкалубини в стелi проникало свiтло зiрок, довкруж панувала тиша, тiльки монотонний кумкiт жаб долинав вiд рiки, та скрикували кажани, пролiтаючи. Рано чи пiзно батько мав померти, i Рута мала зостатися сама, але досi ii ця думка не лякала, вона була певна, що дасть раду, проте сьогоднi, коли це нарештi сталося, вона вiдчула розпач i страх, мовби мусила тепер рухатися лише навпомацки iз зав’язаними очима, бо уже не буде поруч нiкого, хто мiг би що-небудь пiдказати. Раптом почула, як щось гучно стрiлило, а затим зафуркотiло, дерева затряслися i загомонiли голосно та надривно, немов сповiдаючись, а потiм зацокотiли копита, зафоркали конi. Рута пiдхопилася i припала до шпарини в стiнi: якiсь чорнi тiнi верхи на iнших чорних тiнях гарцювали перед обiйстям, а з хати долинало буркотiння Вiвдi, вона щось безперестанку молола i молола, раз у раз голосно зойкаючи, тiнi вiдповiдали iй грiзним нелюдським шепотом, а Вiвдя, мовби сварилася з ними, проганяла, а тi не вступалися i знай басували. Таке враження, нiби Вiвдя не хотiла iм вiддати те, по що вони примчали, лише тепер помiтила Рута, що посеред двору на кiлку стирчить кiнський череп. Видно, вiдьма прихопила його з дому i навмисне почепила, аби вiдлякувати нечисту силу, тому-то тiнi й не пiдступляться ближче, а йно тупцяють оддалiк, а все ж не зникають, домагаються свого. Це ж бо вони батька мого хочуть, думала Рута, як добре, що Вiвдя зi мною, а то б вони мене розiрвали, бо i я б iм не давала тiло, та вони б перемогли, а Вiвдi, може, i вдасться.
Нiч була наче звiр, закутаний в страх. За рiчкою горiли вогнi, червонi мiтли метлялися, шмаття iхнiх хвостiв вiдривалося i злiтало в небо, а помiж вогнiв стрибали чорнi постатi i линули до iхньоi хати. Рута намагалася роздивитися, чия то чорна велика постать вигойдуеться позаду них, але вогнi й дими заважали. Врештi вона лягла на сiно i заплющила очi. Вона не знала, чим би могла Вiвдi помогти. Хiба знову помолитися до Святовита, аби пробачив батьковi грiхи i прийняв його душу. Рута вклякнула, приклала руки до серця i залопотiла пошепки слова, яких навчив ii батько, i тепер у тишi крiзь гарцювання тiней проростали два шепотiння – Вiвдине i Рутине, зливалися в одне, сплiталися i борсалися в нiчнiй темрявi, а дерева нажахано бовтали кронами, струшуючи гнiзда i птахiв, вихор гудiв розпачливо в димарi i бив кулаками в стiни, а Рута бубонiла:
– Свiтовите, мiй пане, зглянься над душею мого батька, прийми ii, адже вiрним вiн був тобi завше, молився до тебе i пожертви складав. Не дай нечистi праху його, прийми його душу, як ми приймаемо iм’я твое, i оборони нас вiд лукавого.
Щойно, коли скисле молоко свiтанку розлилося надовкiл, усе вляглося, чорнi сили вiдступили, i Рута змогла трохи поспати.
Роздiл 5. Чари
Весна 1647 року.
Решту осенi й усю зиму Рута жила сама, оплетена мрiями i маревами, ii уява була такою бурхливою i нестримною, що самотностi не вiдчувала, бо завше поруч був хтось невидимий, хтось, кого вона прагнула кохати, хтось неоформлений у чiткий образ, але вона знала, що рано чи пiзно це станеться, витканий з повiтря i сонячних променiв невидимець явиться перед нею, i вона уже навiть смакувала в устах його iм’я. Вона почувалася наче iмла, що колишеться мiж двома берегами безоднi, не кохаючи нiкого, пашiла коханням.
Їi реальне життя переплiталося з уявним, з ii фантазiями i снами так, що вiдрiзнити одне вiд одного було неможливо. І коли iй снилося, як вона бере тоненьку голочку i пришивае зозулю навiки до лiта, а нитка сиза сплiтаеться ув одно з павутинням i тихо щезае, то, либонь, так воно й було. Або коли обережно брала на руки озерце, клала його на латаття й несла сховати в дуплi; або коли обсiвала дзвiночками береги обрiю i прислухалася до сумноi мелодii квiтiв; чи коли кумкання жаб приглушувала, а натомiсть робила гучнiшим шелест вiття. Вона вилущувала сни, розкладала iх на травах i чаклувала на iхнiй гущi, вичакловуючи щось лише iй самiй вiдоме, щось, що тривожило ii, але потiм однаково серед ночi схоплювалася, i черговий сон пришпилювала до стiни, шепочучи його iм’я i думаючи, що, проказавши його, воскресить, добуде з ночi. Вдивлялася в перелiтнi хмари, в краплини роси на квiтах, вслухалася у дзвiн струмочка, уявляючи, яким вiн до неi прийде, той лицар зi сну, але – нiчого, нiчого, хоча чомусь упевнена, що з’явиться у якiйсь крапелинцi, пiр’iнцi, листочковi, пiщинцi. Та недаремно вона вслухалася в тоненький папiрчик вiтру – ось долинуло скрекотiння сороки, яке неодмiнно вiщуе гостей, а десь далеко-далеко тупiт копит розлягався, i, якщо вухо прикласти до землi, то чути iхнiй ритмiчний стукiт, дзвiночки сполохано дзеленчать, лiс тривожно шумить. Рута зiрвалася i хутенько побiгла до хати, щоб причаiтися мишкою.
Мертвий полудень розкладався у пахощах кульбаб, що хижо цвiли на сонячних променях, i обпiкав сади жовтогарячий дощ сонця, а небо промовляло зеленим язиком трави. Сойка, що звила гнiздо на версi сосни, прискалила око i уважно обстежила вершника, що спинив коня бiля хати. Рута припала до вiкна – вiн? Не вiн? Вершник посеред заплiснявiлоi шиби гукнув просто в безлюддя щось по-нiмецькому, Рута здогадалася, що питае дорогу на Вижiв.
Дзижчання мух у павутиннi лiсу, що бились об вершника, падали до кiнських копит i спиналися знову жовтою шибою вгору, було монотонним i заспокiйливим, але Рута спокою не вiдчувала. Волiла не озиватися. То був не вiн, не той, кого чекала. У старiй хатi панувала напiвтемрява, яка перетворювала кожен рух у безрух. Дорога на Вижiв? Село, якого вже нема, або воно е, але не хоче з’являтися перед очима, зрештою, так само, як i сама дорога, що веде до нього, можна показувати лiворуч, праворуч, куди хочеш – вона може бути всюди i нiде.
І знову вiн щось вигукнув – либонь, чи е тут жива душа. Є, але що з того? Кiнь гарцював пiд вершником, i пилюга зойкала пiд копитами та зблискувала на сонцi дрiбною лускою. А чому б i iй самiй не стати вершницею, що шукае дорогу на Вижiв? Авжеж – вершником на баскому конi в простiр божевiльний i дикий, у спiненi водоспади, у вишкiренi лiси, в зеленi груди гiр – мчати i мчати. Покинути цю темну сутiнь, запах гною i молока, цiлоденне сновигання по господарцi, лугами, лiсами. Бо хiба ж то ii доля?
