Аптекар

скачать книгу бесплатно


Вершник спiшився, мухи шаленiли, кроки наближалися. Рута стиснула в руцi великий нiж, яким тато колов свиней. Дверi заскавулiли, смуга свiтла запалила долiвку i ковзнула до протилежноi стiни. Пригнувши голову, вершник зайшов до хати i став, чекаючи, поки очi призвичаяться до сутiнкiв. Рута завмерла бiля печi, вагаючись, що мае робити – чи, скориставшись несподiванкою, кинутися просто на нього i – в дверi, чи зачекати, поки звiльнить прохiд. Але вершник уже встиг ii побачити i був неабияк здивований, що бачить саме дiвчину та ще й саму. Вiн усмiхнувся i щось сказав нiмецькою, Рута нiчого не зрозумiла, але здогадалася, що йому забаглося тепер чогось бiльшого, анiж дороги на Вижiв. Вона стиснула ножа i виставила його поперед себе. Вершник зробив кiлька крокiв, спритно увихнувся, перехопив ii руку i вiдiбрав ножа. Тодi вона схопила кочергу i з усiеi сили хотiла опустити йому на голову, але вершник i тут виявився спритнiшим, хоча кочерга таки зачепила його рамено, i вiн засичав од болю, а за мить копнув Руту попiд колiно, то був дуже болючий копняк, Рута впала. Вершник схопив ii за руку, перекинув на спину i притис до долiвки обома руками, знову щось пролопотiв i вдарив ii по обличчю, але то було його помилкою, бо вона блискавично дряпанула його нiгтями по щоцi, цiлячись в очi, аж кров проступила на мiсцi подряпини. Вершник схопився за обличчя, а дiвчина зiрвалася на ноги й кинулася до дверей. Вершник пiймав ii за подiл сукнi, потягнув до себе, дiвчина пручалася, але вiн не вiдпускав, врештi йому вдалося обхопити ii ноги i знову повалити на долiвку. За це вiн поплатився й другою роздряпаною щокою, дiвочi руки не пiдкорювалися, викручувалися, йому ледве вдалося заломити iх дiвчинi за спину, вiн навалився на неi i ногами розсунув ii стегна, але коли вивiльнив правицю, щоб задерти сукню, вона знову висмикнула руки i тепер уже вп’ялася нiгтями йому в носа i губи, кров залила обличчя нападника, а дiвчина ще й вкусила його за руку так, що вiн заревiв, мов поранений звiр, i втратив на мить володiння ситуацiею. Рута скористалася замiшанням, пiдiгнула пiд себе ноги i вдарила його в пах, нападник звалився на спину, а вона пiдхопила кочергу i тепер уже таки поцiлила його по головi. Вершник безпомiчно схлипнув i завмер. Рута сiла на лаву i важко дихала, поправляючи обшарпану подерту сукню. Не знати, скiльки б отак сидiла, якби не почула iржання коня. Чей же вiн голодний.

Вийшла з хати, розсiдлала вороного i повела в сад, де буяла густа соковита трава, i прив’язала за задню ногу до яблуньки. Кiнь спочатку шарпнувся, цвiт осипався, наче волосся староi сивоi жiнки. Рута погладила його рукою, аби заспокоiвся, затим вернулася в хату, поглянула на мерця – лежав непорушно обличчям у долiвку. Вiдчувала, як б’еться ii серце i не може заспокоiтися, але опанувала себе i вийшла на подвiр’я, роззирнулася за лопатою i спустилася у видолинок за садом. Там було суцiльне пiсковиння, що лише зверху заросло муравою. Легенько зрiзала траву й поскладала обiч, а тодi стала копати, лопата легко входила у пiсок, i яма росла на очах. Як уже було iй по груди, вилiзла з ями i вернулася до хати. Вершник був важкий, бачила, що не дасть ради. Довелося привести коня i прив’язати ноги вершника до конячоi шиi. Кiнь покiрно iшов за нею i волiк за собою мерця аж до самоi ями, вiн нiчим не зраджував страху перед мерцем, здавалося, йому було байдуже. Можливо, з утоми. Рута звiльнила труп i вiдвела коня назад у сад, не хотiла, щоб вiн бачив, як вона закопуе вершника. Повернувшись, розстiбнула на вершниковi куртку i обшукала – знайшла гаман з червiнцями i жмут якихось паперiв, ще там була глиняна люлька з капшуком тютюну i шiсть золотих гудзикiв, на декотрих залишилися рештки матерii, це свiдчило про те, що iх поспiшно зрiзали ножем. Либонь, теж у вбитого. Поклала все це набiк, а тодi скинула мерця в яму i засипала пiском. Час вiд часу стрибала в яму i трамбувала пiсок голими ногами. Та все ж пiску ще залишилося доволi, i вона його розсiяла, а могилу зверху обклала дерном.

Гудзики вона поклала в гаман i сховала у запiчку, а папери розклала на столi i хвильку iх розглядала, та, нiчого не второпавши, сховала i iх. Вiдтак вивела коня з саду i напоiла бiля криницi. Кiнь був сумний та покiрний, таке враження, що вершник для нього був чужим, вiдсутнiсть його зовсiм коня не тривожила, натомiсть, видно, припала йому до душi Рута, бо торкнувся ii щоки своiми мокрими губами.

І так ото почали вони жити удвох – Рута i кiнь, дiвчина з конем навiть розмовляла i була переконана, що вiн усе розумiе, принаймнi бачила, як вiн не раз кивав головою, погоджуючись iз ii словами, або ж метляв хвостом, коли чогось тiшився. А коли вона дала йому трохи меду, то аж заiржав з утiхи i затрусив гривою. Тепер вона на коневi iздила в луги по трави, i навiть не уявляла, як могла ранiше жити без коня.

Окрiм коника Рута спiлкувалася з Вiвдею, помагала iй збирати й сушити трави та корiнцi, навчалася знахарськоi премудростi, але не брала участi в чарах, лише спостерiгала. Досить було пережити важку смерть батька, аби пересвiдчитися, як страшно чарiвникам вiдходити з цiеi землi. Їй хотiлося поцiкавитися у староi, чи вона не боiться займатися усiм цим, але не вiдважувалася. Інколи Рута ночувала у Вiвдi й помiчала, як та серед ночi зникала – виходила надвiр i просто щезала. Поверталася натомлена на свiтанку i приносила якiсь гостинцi, але Рута до них не торкалася. Ще був один Вiвдин гiсть, який навiть намагався залицятися до Рути, – Франц. Вiн з’являвся з нiзвiдки i в нiкуди щезав. Рута здогадувалася, що то за проява, але нiколи про нього в староi не розпитувала. Їй здавалося, що вона цим може уразити стару, нагадати iй щось неприемне й болюче, бо ану ж у неi з Францем значно тiснiша сув’язь, анiж здаеться.

До Вiвдi приходили не тiльки за зiллям на рiзнi болячки, а й за чарами. Робилося все це в таемницi, але до пори до часу воду глечик носить. Якось трапилася прикра пригода, яка рiзко змiнили Рутину долю.

Парубок Кирило закохався в доньку коваля Парасю, але вона мала на оцi iншого, i бiдний хлопець дуже тим переймався. Надаремно купував iй перснi, стяжки i хустки. Парася радо приймала дарунки, але потiм смiялася з нього. Кирило терпiв-терпiв, аж врештi подався до Вiвдi. Та звелiла йому добути пучечок волосся i кусник полотна з сорочки дiвчини та прийти опiвночi.

Нiч була тиха, ясна, повний мiсяць легко ковзав у небi. Рута саме тiеi ночi зосталася у староi на ночiвлю. Хлопець прийшов у домовлений час. Вiвдя розпалила в печi вогонь i почала кадити по хатi зелами, а потiм, узявши пучечок волосся i клаптик полотна, потримала над димом, щось зашепотiла, а вкiнцi голосно загукала:

– Прийди, Парасю! Заклинаю тебе! Прийди! З’явися!

Хлопець вiд тих вигукiв здригався i мовчки молився. Раптом чарiвниця крикнула:

– Вже йде!

Зiрвався вiтер, зашумiли верби, застогнали сови i, мовби iз-пiд землi, пролунав пронизливий вереск. Дверi розчахнулися, парубок здригнувся, i в хату увiрвався вiтер, а на порозi з вибалушеними очима, з пiною на вустах з’явилася Парася. Вона важко дихала, так, нiби подолала велику дорогу. Чарiвниця узяла зiлля i стала обкурювати ним дiвчину, а потiм, силою розтуливши iй зцiпленi зуби, влила в уста кiлька крапель якогось напою, втяла пучок волосся з коси i, обкуривши зiллям, стала щось шептати.

І тут видиво зникло. Чарiвниця вiддала Кириловi пучок волосся, i сказала:

– Йди додому i будь спокiйний. Парася буде тебе кохати. Але нiкому не розповiдай, що ти в мене був.

Рута не вперше була свiдком таких чарiв, але цей випадок викликав у неi тривогу, хоч i сталося так, як обiцяла чарiвниця: ковалiвна вiддалася за Кирила. Однак прожили вони разом не довго. Дiвчина поводилася так, нiби перебувала у снi, часто марила, вставала по ночах i тинялася подвiр’ям, а на ранок нiчого не пам’ятала. І тодi Кирило не витерпiв, подався до магiстрату i розповiв усе райцям.

Роздiл 6. Іспит

Із записок Лукаша Гулевича.

«Березень 1647 року.

Менi призначили iспит i в присутностi цiлого цеху аптекарiв я вiдповiв на всi запитання, бiльшiсть з яких була не така вже й важка i стосувалася рецептури лiкiв вiд найпоширенiших хворiб. Правда, у декого з них були ще застарiлi i, чесно кажучи, дикi погляди. Вони нiяк не могли змиритися з тим, що я вважав, що волоськi горiхи не тамують пам’ять, а цибуля i часник не загущують кров. Я сказав, що горiхи навпаки дуже кориснi для пам’ятi i розумовоi дiяльностi, а цибуля i часник дуже помiчнi на застуду, а ще iх треба iсти взимку щодня, аби не було проблеми зi зубами. Частина з них iз недовiрою слухала мене, а iнша вiдмовчувалася. Мабуть, все ж таки вони зважали на те, що я молодший за них i почерпнув якiсь новiшi вiдомостi.

Принаймнi я iспити склав, i менi дозволено було вiдчинити аптеку. А незабаром потому зi мною зустрiвся вiйт i поцiкавився, чи я б не погодився обiйняти посаду магiстратського чи то пак судового лiкаря. До моiх обов’язкiв мала б належати присутнiсть на тортурах, я мав би стежити, аби допитуваного не довели до смертi. Я завагався, але вiн мене заспокоiв тим, що це не так часто вiдбуваеться, раптом раз на тиждень, а то й рiдше. Винятки трапляються лише пiд час бiльших розрухiв, коли виловлено цiлу зграю розбишак.

– Не бiйтеся, не перепрацюете, – додав вiн. – Зате будете мати постiйну платню. А коли станете магiстратським службовцем, то за грошi магiстрату вам просмолять дах, пiдлатають стiни i почистять комин. Ваша ж аптека ще не приносить доброго зиску?

То була правда, тому я погодився.

– Тодi вам доведеться ще вiдбути один iспит перед нашими док – торами. Ви ж бо, мабуть, також збираетеся провадити лiкарську практику? Ваш стрийко розповiдав, що ви вчилися i на хiрургii та вiдвiдували лекцii провiдних хiрургiв.

Я вiдповiв, що в мiру власних сил не хотiв би занедбувати своiх знань у хiрургii.

– Абисьте знали, – сказав вiн, – мiж хiрургами i лiкарями iснуе суттева рiзниця, яка полягае в тому, що коли останнi е вченими i черпають своi знання з книг, хiрурги, а точнiше цирульники, це всього лише ремiсники, що займаються тiльки зовнiшнiми хворобами. Вони однаково вмiло послуговуються бритвою для голiння, як i скальпелем, лiкуючи карбункули, фурункули, шишки i чорну коросту, практикуючи в крамарських будах на базарах i ярмарках або ж десь при дорозi. Отримавши титул майстра, вони не потребують уже анi науки, анi знання латини. Як i кожен ремiсник, вони мусять всього лише вiдбути свою майстерну «роботу». І люди, скажу вам, довiряють iм бiльше. От такий парадокс. Я намагаюся якось iз цим боротися, тому притягую вчених людей. А тi дурисвiти вже розперезалися не на жарт. Їм уже мало, аби iх називали майстрами чи цехмiстрами, вони самi себе ще обдаровують науковими титулами бакалавра, лiценцiата, доктора, хоч i не мають на те жодних пiдстав. А ще зодягають довгу темну сутану й гострокутну шапку, аби вiдразу видно було, що то за риба. Блазнi, одне слово.

І ось я нарештi побачив iх, цих закостенiлих у своiх забобонах i переконаннях тугодумiв. Перше, що мене запитали, стосувалося того, як я ставлюся до пускання кровi при високому тиску. Я вiдповiв, що цей метод уже застарiв, його можна вживати лише в крайнiх випадках i спустити можна не бiльше, як пiв лiтра кровi. Цi моi невиннi слова викликали бурхливу реакцiю. Доктор Якуб Нiгель заявив: «Що бiльше води витягують з криницi, то бiльше доброi до неi натiкае; що частiше дитина смокче свою матiр, то бiльше вона мае молока. Так само i з пусканням кровi».

Доктор Мартин Грозваер запитав, чи вiдомо менi, скiльки кровi мiститься у людському тiлi? Я вiдповiв, що п’ять лiтрiв, i почув гучний регiт та ляскання долонь по колiнах.

– Чого вас там учили? – волав Мартин Грозваер. – Людське тiло мiстить двадцять чотири лiтри кровi! А отже, без смертельних наслiдкiв можна двадцять лiтрiв вицiдити.

Я запитав, чи хтось iз присутнiх був свiдком такого рясного зцiджування, чи бачив хто, щоб комусь пустили кровi бiльше, як п’ять лiтрiв. Нiхто не вiдповiв ствердно, але всi зосталися при своiх думках. Я знав, що сперечатися з ними безглуздо, адже i у Венецii, i в Пруссii я зустрiчав таких самих лiкарiв, якi iнодi ставали причиною смертi свого пацiента саме тому, що спускали надто багато кровi. Однак нiкого з них не покарали, бо вiра в цiлюще кровопускання була повсюдна. Цуралися ii тiльки мальтiйськi лицарi, у яких на озброеннi були арабськi медичнi трактати, а отже i я перейняв вiд них, не раз, зрештою, переконавшись у iхнiй правотi, негативний погляд на часте кровопускання.

Але львiвськi лiкарi так просто не здалися i почали мене питати, якi саме жили треба вiдкривати при рiзних хворобах. Я бачив уже, що тiльки собi нашкоджу, якщо казатиму те, що думаю i що насправдi збираюся робити, тому вiдповiв, що вiдкривати потрiбно тi жили, якi знаходяться безпосередньо бiля хворого мiсця. На прохання уточнити я продовжив: «У випадку хвороби голови, обличчя, очей – треба вiдкривати жили на скронях, на кiнчику носа i внутрiшнiх куточках очей; при виразках в ротi i болю зубiв – жили на губах та пiд язиком, при хворобах серця i легенiв – серединну жилу на плечi; при недузi печiнки – праву жилу плеча, а при болях у нирках i мiхурi – пiдколiннi жили. При гемороi, хворобах матки i браку менструацii – жили на стопах».

Якби не моi попереднi заяви, вони б цю мою вiдповiдь зустрiли жвавiше, бо на оплески я бiгме не розраховував, але вони обмежилися згiдливими кивками та задоволеним гомоном. Так виглядало, що вони мене приборкали i вибили з мене всю дурiсть. Принаймнi я бачив, що вони заспокоiлися, а мое невiгластво щодо вмiсту кровi у тiлi людини вирiшили вважати несуттевим, бо ж головним у цiй суперечцi було не те, що я вважаю вмiст кровi меншим, а щоб, не дай Боже, не думав, що ii бiльше.

Я не хотiв казати, що в тих нечастих випадках, коли менi доводилося пускати кров, я обмежувався лише жилами на лiктях, плечах i стопах. І мiсце кровопускання не мало жодного значення. До того ж я вважав холоднi ванни i обливання холодною водою набагато ефективнiшим в окремих випадках за кровопускання. Але на цьому iспит не завершився, мене стали атакувати запитаннями, джерелом яких були стародавнi, ще античнi уявлення.

Як ви ставитеся до працi медика Гаспара Боена «Анатомiчний – театр», що була видана у 1621 роцi, де вiн пише, – тут Грозваер зодяг окуляри i розгорнув якiсь своi записки: – «У тiлi людини е певна кiстка, яка не схильна до знищення нi водою, нi вогнем, жодним iншим елементом, також не може вона бути розбита або розламана жодною зовнiшньою силою. У день Страшного суду Господь окропить цю кiстку небесною росою, i тодi всi члени зберуться навколо неi i об’еднаються в одне тiло, яке, будучи оживлене Духом Господнiм, воскресне живим. Євреi називають цю кiстку «Люс» або «Люц».

Що я мав вiдповiсти, якщо, багато разiв роблячи рiзноманiтнi розтини, я жодноi схожоi на цей опис кiстки не виявив? Я так i сказав:

– До версii шанованого ученого я ставлюся з усiею повагою, але – досi анатоми не зiйшлися на думцi щодо мiсця розташування цiеi кiстки. Везалiй наполягав, що вона мае форму горошини i мiститься в першому суглобi стопи, тодi як талмудисти помiстили ii в основi черепа, в першому з дванадцяти хребцiв грудноi клiтини.

– Назвiть визначальнi елементи вiтальностi, якi ми звикли називати гуморами.

– Тiло наше, цей зменшений свiт, складаеться з чотирьох стихiй: теплоi – власне кровi, сухоi – жовчi жовтоi, вологоi – слизу, або флегми, i холодноi – жовчi чорноi або меланхолii.

– Якi функцii виконуе кожен гумор?

– Кров – життевий сiк: коли вона потоком ллеться з тiла, то разом з нею йде i життя. Жовч – шлунковий сiк, необхiдний для живлення. Флегма – широка категорiя, пiд яку пiдпадають усi безбарвнi видiлення, – виступае мастильним матерiалом i охолоджувачем. Помiтна в таких субстанцiях, як пiт i сльози, вона стае очевиднiшою в моменти ii надлишку – пiд час застуд i лихоманок, коли вона виходить з носа i рота. Четвертий тiлесний сiк, чорна жовч, найпроблемнiший. Його майже нiколи не виявляють в чистому станi; на нього покладаеться вiдповiдальнiсть за замутнення iнших рiдин – скажiмо, коли кров, шкiра або екскременти набирають темного вiдтiнку. Кров робить тiло гарячим i вологим, жовч – гарячим i сухим, флегма – холодним i вологим, чорна жовч дае вiдчуття холоду i сухостi.

– З якими аспектами природного свiту узгоджуються цi аналогii?

– Із впливом планет i змiною пiр року. Холодна i волога зима мае – багато спiльного з флегмою, це час простуд. Крiм того, кожна стихiя мае власний колiр: кров червона, жовч жовта, флегма блiда, меланхолiя темна. За допомогою цих характеристик можна пояснити, чому у представникiв рiзних рас неоднаковий колiр шкiри, чому в однiеi людини шкiра свiтлiшого вiдтiнку, у другоi – смаглява, у третьоi – рожева, у четвертоi – жовтувата.

– Яка ваша думка щодо того, що «стан» тiлесних сокiв служить – показником «стану» тiла?

– Позитивна. Адже життя теж «тече», тому рiдини i вiтальнiсть належать до одного значенневого порядку. Найменше ушкодження або рана призводять до появи рiдин, тодi як твердi частини залишаються прихованими. Крiм того, можна спостерiгати, як рiдкi субстанцii – iжа, питво, лiки – потрапляють у тiло i покидають його, перетворившись на флегму, слину, пiт, сечу i випорожнення. А ось твердi частини неможливо «вловити». Звiдси протиставлення таемного i зримого: вхiд i вихiд рiдин, так само, як i iх перетворення, стають ниткою Арiядни в лабiринтi внутрiшнiх органiв. Тому ми часто використовуемо з дiагностичною метою сечу.

Я мiг би ще покпити i сказати, що ми звикли таких медикiв називати «сечопророками», але стримався, адже всi вони сидiли передi мною. Оцi надутi, напханi застарiлими знаннями медики. Серед них не було жодного мого вiку, всiм було щонайменше за п’ятдесят. Для них наука зупинилася чверть сторiччя тому i звiдтодi не зрушилася вперед анi на цаль. Вони й досi були прихильниками вчення Галена i не знали нiчого про латинськi переклади арабських трактатiв. Мабуть, тому й не бажали здаватися i намагалися загнати мене у слiпий кут. Але я добре орiентувався в античнiй школi медицини i легко вiдбивав iхнi атаки.

– Як гумори впливають на фiзичнi характеристики i темпера менти? – запитали ще вони, i це було останне запитання, на яке я уже вiдповiдав дещо роздратованим тоном, даючи зрозумiти, що iм не вдасться мене загнати на мiлке.

– Рожевий колiр обличчя властивий тим, у кого надлишок кровi; вони бадьорi, енергiйнi, витривалi. Тi, у кого надто багато жовчi, дратiвливi, мають холеричну комплекцiю. Мерзлякуватiсть i блiдiсть властивi тим, хто страждае вiд надлишку флегми. Меланхолiкiв, у яких домiнуе чорна жовч, вирiзняе смаглявiсть, похмура i сумна вдача.

Пiсля цього iхнi обличчя розплилися в усмiшках так, мовби вони всi враз запрагнули позбутися своеi дратiвливостi i похмуростi, вони менi тиснули руки, а потiм ми пiшли на обiд до шинку, де спожили ягня i десяток качок.

Доктор Домiнiк Гелiас, найстарший з-помiж екзаменаторiв, який не поставив менi жодного запитання, через кiлька днiв завiтав до мене в аптеку. Вiн був дуже охайно вбраний i при шпазi, а те, як вiн тримав свою голову, як намагався не горбитися, ступаючи м’яко, по-котячому, свiдчило про те, що вiн усьому своему виглядовi i рухам надае якоiсь ваги, можливо, намагаеться виглядати молодшим. Доктор з цiкавiстю роззирнувся i запитав:

– А скажiть менi, пане Мартине, ота теорiя гуморiв, яка прийшла до нас iз античностi, ще актуальна там, на Заходi?

Я запропонував йому сiсти в крiсло, але завагався, чи можу вiдповiсти те, що думаю, та вiн одразу ж додав:

– Бачите, я, звiсно ж, добряче вiдхилився вiд сучасноi науки, але – маю своi певнi погляди на ту чи iншу теорiю, зiставляючи ii зi своею практикою. І скажу вам, що практика моя дае великi пiдстави для сумнiвiв. Адже все йде добре, поки життевi соки мирно спiвiснують один з одним в станi рiвноваги: кожен з них певною мiрою вiдповiдае постiйним тiлесним функцiям – травленню, живленню, живучостi i виведенню випорожнень. Хвороба виникае, коли один iз гуморiв накопичуеться або, навпаки, вичерпуеться. Наприклад, при надто тлустому живленнi тiло починае виробляти забагато кровi, призводячи до «кров’яних проблем» чи то пак до тиску i, вiдповiдно, до лихоманки. Як наслiдок – кровотеча, грець або серцевий напад. Нестача кровi або погана кров спричиняють послаблення життевих сил, кровотеча при пораненнi – зомлiння або смерть. Та ж логiка працюе i стосовно iнших гуморiв. Але коли у нас починають лiкувати ту чи iншу хворобу, кожна з яких мае свою символiчну барву, травами вiдповiдного забарвлення, я починаю дивитися на це, як на дурисвiтство.

– Тобто лiкують жовтяницю жовтим зiллям, а кров’яний тиск – червоним?

– Саме так. До цих засобiв додаеться i магiя чисел, що визначае – сприятливий або небезпечний час доби, день, мiсяць або рiк. Вона грае на симетрii цифр: щоб вилiкуватися вiд запаморочень, потрiбно тричi пробiгти через поле льону. Лихоманка пройде, якщо дев’ять днiв пiдряд постити i з’iдати по дев’ять листкiв шавлii. Лiкуючи вiд жовтяницi, поять вiдваром з води дев’яти хвиль з дев’ятьма рiчковими камiнчиками. Важливу роль грае також поеднання цифр i кольорiв: щоб пройшла ангiна, потрiбно дев’ять разiв обернути навколо горла червоний шалик. А наш постiйний страх, у якому живемо i якого позбутися не можемо, моровиця. Існуе переконання, що результатом зарази е постiйна матерiя, яка може перекинутися через дотик i зближення, а також через проникнення розлитоi в повiтрi отрути, яку люди можуть вдихнути або увiбрати порами шкiри. Однi кажуть, що це таке насiннячко, яке в органiзмi дае фатальний урожай, iншi – що це невидиме отруйне звiрятко з надзвичайною силою розмноження. Тому лiкують моровицю прикладанням сушених жаб, собачих легенiв i розтятих голубiв, якi мають витягати з хворого вологу.

– Знаете, на Заходi теж трапляються адепти такого лiкування. Тут усе залежить вiд мiри забобонностi володаря тiеi чи iншоi краiни. Наскiльки вiн дозволяе науцi рухатися вперед. Рiчард Нап’ер, англiйський пастор i лiкар, лiкував за допомогою релiгii: вiн молився про зцiлення своiх пацiентiв. На додаток забезпечував iх магiчними образками i оберегами, якi вони мали носити для захисту «вiд злих духiв, фей i чаклунства». Є лiкарi, якi переконують, що добре здоров’я залежить вiд звички регулярно мiняти сорочку, щоранку приймати пiгулки з терпентини i, звичайно, носити на шиi як амулет заячу лапку.

– У нас ще й не таке почуете. Якуб Нiгель, один iз тих, що вас екзаменували, серед своiх рецептiв пропагуе такий: хворий повинен вiдварити яйця у власнiй сечi, потiм закопати iх у мурашнику, i коли мурашки iх з’iдять, хвороба минеться. При кашлюку треба вийти на берег рiчки та дивитися на ii течiю. Хвороба мине разом з нею. А скiльки марновiрiв учащае на похорони зовсiм чужих для них людей! І все задля чого! Щоб торкнутися небiжчика, завдяки чому недуга покине живе тiло, перейшовши в мертве. Бiля помосту чи шибеницi юрмляться матерi з хворими дiтьми, щоб тi торкнулися трупа. Епiлептики ловлять ротом бризки кровi страченого. О-о, ви ще побачите тут багато цiкавого. Але боротися з цим марно. Доводиться кивати на все це головою, i робити свою справу.

– Я до цього готовий, – сказав я. – Але знаете, щодо тих гуморiв… то скiльки я не обстежував трупи, жодного разу не бачив анi флегми, анi жовтоi або чорноi жовчi, анi духа життя. Усi цi грецькi фантазii мало що нам тлумачать.

– Декому взагалi для медичноi практики не треба жодних знань. Ви ще не знайомi з нашим мiським катом? За вашою посадою ви змушенi будете i з ним спiлкуватися. Так от вiн теж займаеться медициною. Зрештою, це у катiв уже стало традицiею. Вiн мае виняткове право на те, щоб узяти собi вiдрубану голову.

– Навiщо вона йому?

– О, така голова мае чимало лiкувальних функцiй. Спочатку ii треба покласти до мурашника, аж поки ii геть мурахи очистять, а тодi сховати в льосi, де пануе сирiсть, i чекати, поки вона заросте легеньким мохом. Цей мох кат збирае i продае. Багато хто вiрить, що вiн лiкуе вiд рiзних недуг. А ви навiдувалися до iнших наших аптек?

– Нi, а треба було?

– Авжеж, що треба. Бо ваша аптека – не типова. Взiрцева аптека мусить мати так зване мумiе, точнiше менструацiйну рiдину померлоi жiнки, мариноване людське м’ясо, людський тлущ, мох, який виростае на черепi покiйника, а також наливку на кiстках. Цi аптекарi е сталими клiентами ката, який iх забезпечуе усiма згаданими iнгредiентами.

– Ну, це я знаю. Бачив не раз у нiмецьких землях, де видано було указ, щоб фармацевти тримали у себе напохватi щонайменше двадцять три рiзнi частини людського тiла.

Говорячи це, я звернув увагу на шпагу доктора, i запитав:

– Ви теж милуетеся в шпагах, а не в шаблях, як бiльшiсть шляхти? Судячи з пiхов, там справжня толедська сталь?

– А-а, так-так, – пожвавився доктор. – Це ще моя юнацька забавка, але не розлучаюся з нею нiколи. І не раз вона мене рятувала. Шабля добра для вершникiв, а я волiю не надто високо над землею пiдiйматися. А ви, я бачу, знавець?

Я зняв зi стiни свою шпагу i, вийнявши з пiхов, подав доктору.

– О-о! – не стримав свого захоплення той. – Це ж лезо славетного зброяра Томаса д’Альяла. Я упiзнав його тавро. Чудова рiч.

– При нагодi хотiв би запитати, чи не порадите менi якогось учителя фехтування? Є тут такi у Львовi?

– Є-е. І не один. Тiльки це у нас називаеться не фехтуванням, а шермеркою. Але ж ви вже маете практику?

– Так, звичайно. Довелося трiшки повоювати, але вiдколи в мене пошкоджена нога, я обмежений у маневрi. Тому хотiлося б удосконалити шермерку – я правильно висловлююсь? – не надто стрибаючи.

– Прекрасно. Я зазнайомлю вас iз майстром Аланом Рамзеем. Вiн зi Шкоцii. Тут у нас е цiла вулиця шкоцька, де живуть iхнi купцi. А Рамзей мае свою школу шермерки. До нього приiжджають i з iнших мiст, або й вiн часом виiжджае, коли його науки потребуе дуже груба риба. А знаете, – доктор пiдвiвся, збираючись iти, – я вас запрошу на нашi посиденьки. Ми збираемося час вiд часу у шинку «Пiд Трьома Гаками». Така, знаете, своя компанiя. Бо з часом друзiв треба вибирати, як зброю. Там буде також i Рамзей. А ще особа, яку ви знаете, доктор Калькбреннер. Вiн дещо демонiзований, але загалом цiкава персона.

– Однак вiн не був серед тих, хто приймае iспити.

– Нi-нi, вiн надто незалежний. Тому в магiстратi його не люблять. Зате вiн робить те, чого iншi не роблять. А саме – трепанацiю черепа. Про iншi його революцiйнi кроки в хiрургii поширюватися не буду, бо все це нелегально i таемно.

– Про нього розповiдають, що вiн знаеться з дияволом. Що дало пiдстави для таких чуток?

– Народ у нас забобонний, як, зрештою, i багато де. Десь у Андалузii Калькбреннера уже б спалили. Вiн прибув до Львова разом iз вами, але встиг запанувати в уявi тутешнiх марновiрiв. Про вас принаймнi вiн вiдгукувався дуже позитивно.

– Дивно. Ми майже не знайомi.

Доктор Гелiас поглянув на мене i сказав:

– Завдяки вам вiн урятував свое життя. Шкода, що цiною вашого ж товариша. У нього е своя широка клiентура. У нас, знаете, полюбляють бiльше iноземцiв. Мабуть, скоро ви й самi це на собi вiдчуете.

Вiн говорив це, не спускаючи з мене очей, мовби даючи знати, що йому вiдомо щось бiльше, анiж проговорено вголос. Ми попрощалися, домовившись зустрiтися у шинку».

Роздiл 7. Наука меча

Кат мiста Львова Каспер Янiш перебрав свiй вельми поважний фах вiд батька, ката мiста Сянока, у якого був за пiдмайстра, i виконував свою роботу з запопадливiстю й пильнiстю. Мiсто було задоволене його вiдповiдальною працею i справно платило йому як за тортури й екзекуцii, так i за iншi, не менш поважнi обов’язки, довiривши катовi ще й мiсцевий будинок розпусти, який мiстився на маленькiй вуличцi пiд Високим Замком, простiсiнько над шинком Герцля Гнауфа «Пiд Жовтим Простирадлом».

Також кат мав за обов’язок виловлювати бездомних псiв i котiв, виганяти свиней з мiста, за кожну таку свиню отримуючи винагороду, повинен був наглядати за в’язницею, порядкувати в нiй, постачати в’язням свiчки i сiно за кошт мiста. Звiсно ж, з усiм тим вiн сам упоратися не мiг, тут йому на допомогу ставали пiдмайстри. Кат почувався справжнiм господарем мiста, i громада мiста не забувала йому вiддячувати, оплачуючи не тiльки роботу, але й усi знаряддя його працi, закупiвлю дров i соломи для спалення, дерева на шибеницю й помiст. Також громада дбала про його будиночок – за свiй кошт i пiч переставила, i клямки на дверях помiняла, ба й на лiки й лiкування вiн мiг отримати кошти, а якби помер, то мiсто його б i поховало.

Усi види страт були виразно покласифiкованi, i злочинець, чекаючи вироку суду, уже й сам добре знав свiй рiшенець. Злодiiв за крадiж, яка перевищували три грошi, страчували. За крадiж, здiйснену вдень, карали мечем, а за нiчну – мотузкою. Палiiв та чарiвниць спалювали, як iнколи й винних у мужолозтвi, жiнок-злодюжок i чужолiжниць та рiзних шахраiв топили, матерiв-дiтоубивць та тих, хто виходив замiж удруге, не повiдомивши про перше замiжжя, могли втопити, а могли й живцем у землю закопати. А вже вiдсiчення голови – вважалося стратою гоноровою, але водночас доволi унiверсальною, тож застосовували ii деколи й для згаданих вище злочинiв, бо така страта привертала куди бiльше уваги i мала неабиякий розголос. Особливо, якщо вона не обмежувалася лише вiдсiченням голови. Гвалтiвника i вбивцю Якуба Зембку у 1645-му спочатку розпеченими клiщами шарпали просто на Ринку, вiдтак вдруге його шарпали вже за брамою, i там, на тiм мiсцi, де вiн згвалтував i убив дiвчину, розрубали на чотири частини i розвiсили на палях. А одну дiтовбивцю спочатку публiчно до кровi висiкли рiзками, а потому мали зашити в шкiряному мiшку разом iз псом, пiвнем, мавпою i ящiркою та кинути в рiчку. Такий був вишуканий присуд, але коли Каспер подав лавникам рахунок за волячу шкуру та мавпу, тi вирiшили обмежитися стратою мечем.

Першою стратою, яку здiйснив Каспер власноручно, було спалення. Сталося це у 1641 роцi. Суддя оповiв, що затримали шахрая, який видавав себе за священика-бернардинця. Такий собi Альберт Вiроземський, вступивши до монастиря францисканцiв та побувши там щось iз рiк новаком, вирiшив, що життя в монастирi йому не до шмиги. Отож вiн викрав печатку в настоятеля i виготовив папiр, що начебто вiн священик ордену й може пошлюбити, висповiдати, похрестити дiтей, запричащати й поховати. Ото з тим папером вiн i став iздити селами в околицях Львова й правити службу. А що мав язик добряче нагострений, то умiв наплести багато чого. Врештi його упiймали й ув’язнили. За шахрайство його чекала страта. І тодi вiн вдався до жахливого чину: вирiшив продати душу дияволу.

Вiн проколов пальця i написав кров’ю на паперi, що вiддаеться пiд владу диявола, зрiкаючись Господа Бога i Матерi Божоi, аби-но тiльки лихий визволив його з в’язницi. Цирограф той заховав за пазуху. Диявол не забарився i постав перед ним в образi юнака, порадивши, аби задля своi свободи називав себе в судi священиком. Альберт слухняно виконав цю пораду. Тодi диявол сказав йому, що тепер залишаеться хiба ножем заколотися або повiситися, коли не хоче смажитися на вогнi. Альберта це здивувало, i вiн показав свого цирографа, але диявол сказав, що документ оформлений не так, як належиться. Вiн дав Альберту папiр i перо, а також ножа, аби той надрiзав середнього пальця на лiвiй руцi i записав те, що диявол йому подиктуе, а щойно тодi вiн тiеi ж таки ночi порятуе Альберта.

Бiдолаха повiрив i в одному цирографi вiдрiкся вiд Господа Бога, а в другому записав свою душу дияволу, про що на судi признався.

– І що ви гадаете? – завершив розповiдь суддя, посвячуючи ката в подробицi справи. – Вiн усiх нас переконував, що дiйсно бачив диявола, який приходив до нього крiзь стiну. Але чорт був хитрий. Вiн i не думав визволяти того вiдступника, а й далi намовляв його повiситися. Що ж – хто мае горiти, висiти не буде.

Катовi завше роботи вистачало, бо доводилося катувати i страчувати не лише львiв’ян, але й селян та мiщан з тих мiсцевостей, де свого ката не було. Та був ще один обов’язок, який лежав на ньому, – збирати по хатах нечистоти i вивозити за мiсто. Щоправда, Каспер за цим дiлом тiльки наглядав, а воза з великою залiзною дiжею провадили четверо татар, схоплених колись у полон, але жили вони вiльно i могли, якби дуже хотiли, чкурнути, проте не чкуряли, а слухняно виконували свою смердячу роботу, вивозячи увесь той скарб за мiсто й виливаючи у Полтву на радiсть жабам i ракам, яких розплодилося там стiльки, що цiлi зграi бузькiв, гусей i качок днювали й ночували по берегах та заплавах рiчки.

Коли Каспер ще був юнаком, батько часом брав його до Кросна, Стрия чи до Перемишля, де, користаючи з того, що iх нiхто не знав, хутко знаходили веселу компанiю i загулювали на два-три днi у якiйсь корчмi. Власне у Стрию «Пiд Короною» накинула на нього ласим оком жвава молодичка, чоловiк якоi, перебравши мiру, звалився пiд стiл i гучно захропiв.

– Чи не були б ви, паничу, такi гречнi, – звернулася молодичка до Каспера, – аби мого мужа д’хатi занести? Бачу, ви хлоп здоровий, а воно таке хирляве, що далебi не подвигаетеся.

І при тому засмiялася таким заразливим, таким пiдбадьорливим смiхом, що Касперовi аж усерединi щось тенькнуло, коли бачив ii очi, що горiли вогнем, вiд якого уже й увесь вiн зайнявся та запалахкотiв вiд стiп до вух. Не довго розважаючи, вiн виволiк п’яне тiло з-пiд столу, закинув його оберемком на плечi й понiс iз корчми. Молодичка йшла попереду i показувала дорогу. Був пiзнiй вечiр, в садках на солодкiй травi засинало лiто пiд колискову стриконикiв.

Дорогою Каспер довiдався, що ii чоловiк мельник i живуть вони за греблею бiля рiки. Молодичка час вiд часу перепитувала, чи вiн не хоче перепочити. Але Каспер не хотiв признаватися, хоч пiд вагою тiла, залитого по саме адамове ябко пивом i медiвкою, часом уже й ноги заплiталися, то лише перекидав п’яничку з одного занiмiлого плеча на друге. Вiн уже не дивився пiд ноги, брiв наослiп, прислухаючись до крокiв та голосу жiнки, що його глушив своiм хропiнням мельник.

– Прийшли, – нарештi повiдомила вона, – занесiть його в клуню на сiно.

Каспер вiдчув неабияку втiху, скидаючи п’яного лантуха з плiч. Чоловiк тiльки щось пробуркотiв невиразне i знову захропiв.

– Не знаю, як вам i вiддячити, паничу. Дай вам Боже здоров’я. Може, хтiлибисьте вина?

– Я знаю… – зам’явся Каспер, розтираючи долонею занiмiле плече.

– Е, та чого там, зара винесу.

За хвилю з’явилася з кошиком i поманила його понад рiчку, там у лозах вони всiлися на траву, i молодиця пригостила його спочатку вином, вiдтак ковбасою, а вкiнцi й собою, Каспер аж захлинувся ii гарячими поцiлунками i допався до неi так, мовби востанне у життi, а насправдi вперше. Звiдтодi вiн мав не одну таку пригоду, але здебiльшого всi на один раз, бо знав, що, збираючись стати катом, не зможе нi з ким пов’язати свою долю, хiба з якоюсь мандрьохою, що ото сунуть за кожним вiйськом i готовi на все задля хлiба i вина.

Батько Каспера був зразковим катом, якого для особливих випадкiв запрошували в iншi мiста, ба, навiть у столицi, але пiсля кожноi страти чи тортури мусив добряче нахлятися, аби вiдновити розхитану рiвновагу в душi, а пiд час однiеi такоi пиятики у Кроснi в корчмi вiн зчепився з мадярськими вояками i, розбивши одному голову кухлем, дiстав шаблею по шиi та, стiкаючи кров’ю, гегнув при дорозi у рiвчаку. Тодi Каспера забрав до себе львiвський кат у пiдмайстри, i хлопець вiдразу вiдчув рiзницю мiж обома катами, бо якщо його батько був м’якосердим iстериком, то львiвський кат Гануш Корбач скидався на бездушну мумiю, що увесь свiт зневажае, бо мае його в кишенi i бавиться ним, як яйцем. Гануш навчив Каспера двох дуже важливих ударiв по шиi, якi гарантували миттеве вiдсiчення – перший потрапляв мiж третiм i четвертим хребцем, а другий – мiж четвертим i п’ятим.

– Страта мечем – то тобi не цiпом i навiть не шаблею махати. Маеш бути майстром, – казав вiн. – Мусиш завдати удару доземно з найбiльшою прецизiйнiстю. Бо якщо засуджений в останню мить сiпнеться або спробуе вирватися, меч потрапить нижче або вище. Тодi не вдасться вiдсiкти голову одним махом. Люди побачать, як страченець страждае, як йому з рота булькоче кров, а вiн ще намагаеться дихати, i це дихання доволi гучне. Воно бiльше схоже на ревiння. А увесь натовп у цей час затамовуе подих, i в цiй тишi чути найменший звук. Другий удар при такому трафунку завдати буде ще важче. А тодi ти почуеш уже i прокльони, i лайку, i навiть, хоч це й заборонено, може полетiти у тебе камiння. Одного разу в мене був дивний випадок, що досi не можу його забути. Я мав стратити такого собi злодюжку, якого не раз уже ловили, карали батогами та врештi вирiшили стяти. І ото, коли вiдрубану голову поклали на камiнь, вона перекрутилася, так нiби хотiла озирнутися, i, витрiщивши очi на мене, висунула язика i навiть вiдкрила рота, мовби хотiла щось сказати. Я остовпiв, усе це тривало дуже коротко. Тепер мене постiйно мучить одне питання: що вiн менi хотiв сказати? Може, справдi щось важливе?