скачать книгу бесплатно
Притулок для прудкого бiса
В’ячеслав Васильченко
Професор Богдан Лисиця разом з «однокашником» з юрфаку, полковником мiлiцii Євгеном Кодаковським бере участь у розслiдуваннi заплутаноi справи про кросворд-погрозу, що прийшов на адресу великого столичного бiзнесмена Андрiя Никонова. У порожнi клiтинки цього «кросворда смертi» таемничий автор пропонуе вписувати прiзвища людей з оточення Никонова. Опис iхнiх злодiянь зашифрований у вiршах. Пiсля одержання кожноi такоi погрози, незважаючи на зусилля правоохоронцiв, обов’язково зникала вiдповiдна людина. З кожним нерозгаданим прiзвищем довкола Никонова звужуеться коло безпечного простору. Стае зрозумiло, що одного разу у вiршi прийде заховане й прiзвище бiзнесмена…
Спецiальна вiдзнака за ексклюзивний роман Мiжнародного лiтературного конкурсу романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА» – 2013.
В’ячеслав Васильченко
Притулок для прудкого бiса
Кожен наш крок вiдлунюе в пам’ятi Всесвiту…
ПРИМІТКА АВТОРА
Усi персонажi, установи й подii, описанi в романi, вигаданi. Будь-який збiг з реальними людьми, установами або подiями абсолютно випадковий.
Присвячуеться поетам i мiлiцiонерам.
А ще… зеленому чаю «Greenfield»…
Бог живе лише в правдi, в брехнi – бiс одвiку, В кому правда – Господь там, лжа – бiс чоловiку.
Семен Климовський.
«… Хто сказав тобi, що вбивця занапастив Венанцiя з ненавистi до нього самого? А може, Венанцiй був лише випадковою жертвою, а вбивця хотiв просто лишити знак, який може значити щось iнше».
«Omnis mundi creatura, quasi liber et scriptura… – шепнув я. – А що б то мiг бути за знак?»
«А от цього я не знаю. Та не забуваймо, що бувають знаки, якi знаками тiльки здаються, а насправдi позбавленi сенсу, як бiм-бi-рiм чи там-ба-бах…»
«Жорстоко, – мовив я, – вбивати людину, щоб просто сказати там-ба-бах!»
«Жорстоко, – зауважив Вiльям, – вбивати людину навiть щоб сказати Credo in unum Deum[1 - Вiрую в единого Бога (лат.).]…»
Тут до нас пiдiйшов Северин. Труп було обмито i ретельно обстежено. Жодноi рани, жодного слiду вiд удару в голову. Немов причиною смертi були якiсь чари.
«Може, кара Божа на нього впала?» – спитав Вiльям.
«Може», – сказав Северин.
Умберто Еко («Ім’я троянди»)
Дивно, але вбивця не намагався анi напасти, анi втекти. Вiн просто грав у гру, яку запропонував йому Ленгдон. І спокiйно вичiкував.
Чого вiн вичiкуе? Убивця далi ходив по колу, весь час залишаючись недосяжним. Це нагадувало якусь нескiнченну партiю в шахи. Залiзна палиця у Ленгдона в руцi ставала дедалi важчою, i вiн раптом збагнув, чого чекае вбивця. Вiн хоче, щоб я втомився. І цей розрахунок виявився правильним.
Ден Браун («Янголи i демони»)
Пролог-1
Стоячи посеред зими, Незнайомець дивився на поштову скриньку. Довго. Задумливо. Незмигно. Довкола метушливо поспiшали iншi, снуючи вигадливими маршрутами. Заснiженими дорогами обережно рухався транспорт. Великi насурмоненi хмари нависали над мiстом зверхньо й погрозливо. Тривав черговий день. Який прийшов пiсля попереднього. І стане попереднiм для завтрашнього. А Незнайомець усе дивився…
Звичайна поштова скринька… Вона нiчим не вiдрiзнялася вiд тисяч таких же. Збоку могло здатися, що в цiй синiй металевiй коробцi Незнайомець хоче просвердлити дiрку. Очима. Навiщо? Хтозна. Може, посперечався? І тепер намагаеться виграти? Або вкинув не той конверт i вперто мiркуе, як дiстати? Навряд чи довге вдивляння могло хоч якось зарадити. Та насправдi все значно простiше. Незнайомець мав опустити до скриньки листа. Всього-на-всього. І пiти. Проте не поспiшав. Невидиме, але могутне гальмо не дозволяло зрушити з мiсця. Голова повнилась одним: з наступним кроком почнеться важливе. Напевно, непросте. У де в чому – навiть непередбачуване. Але Незнайомець вiрив: усе чiтко сплановане. А раптом що – проблему швидко залагодить. Тому й хотiв зробити цю мить урочистою. Хоча б подумки.
«Ну що ж, уперед, – нарештi сказав собi. – Сьогоднi почнеться те, чого так довго чекали багато хто. Дуже багато. Частина з них уже в iншому свiтi, частина – ще тут. Але це нiчого не змiнюе. Наша гра мусить вiдбутися. І вона обов’язково вiдбудеться. За будь-якоi погоди. Всупереч усьому. Так мусить бути. Тому що не мусить по-iншому. По-iншому вже було…»
Незнайомець поволi пiдiйшов до скриньки. Звiльнив щiлину. Штовхнув конверт. Той приречено зник, опинившись серед таких же. Стандартних послань зi стандартними фразами про здоров’я й справи. Але «справи» й «здоров’я» цього листа не схожi на iншi. Абсолютно не схожi…
Пролог-2
Інший Незнайомець сьогоднi збирався прожити ще один день. Упевнений, що це в нього вийде. Варiантiв не допускав. Просто – так звик. Життя давно склалося. Вiдчувати це приемно. Як i розумiти, що став у своiй долi вершителем. Практично богом. Тому що все вийшло так, як мрiялося. Усе! Навiть бiльше! Як же це чудово! Жити, як хочеш. Керувати своiм життям. А часто – долею iнших. Інодi – долею цiлого натовпу, що його якийсь очкастий розумник колись обiзвав «народом». Це п’янило. Це заворожувало. Це захоплювало й приносило невимовне задоволення. Так, саме невимовне! І чхати на iнших. Чужi проблеми тому й чужi, що вони – не твоi. Ну а якщо вони не твоi, то яким боком тут ти? У кожного – своя дорога. Своя доля. Своя життева програма. Кожний одержуе те, що заслужив. Боговi – Боже, а кесарю – теж свое…
Сьогоднi, як, втiм, i завжди, усе йтиме за планом. Так вiн звик. І значить – так буде завжди. В усякому разi – дуже довго. Це стало законом. Своерiдним життевим абсолютом. Тому вiн гордився собою. І мав на це право. Адже сам створив цей бажаний шедевр – свое прекрасне життя. Життя, наповнене нескiнченною свободою. Свободою вiд усiляких несвобод…
Інший Незнайомець вийшов з палацу в Кончi-Заспi (iнакше цей будинок i не назвеш; i це теж частина гордостi за успiх, за практично божественну силу). Вiдразу поряд, нiби знявши шапки-невидимки, з’явилися два бувалих охоронцi. Провели до чорного «Мерседеса». Броньованого (безпека i статус!). Допомогли сiсти. Один умостився за кермо. Інший – на передне сидiння. «Мерседес», плавно похитуючись, почав розганятися у бiк Киева. Слiдом рушила чорна «Тойота-Камрi». Завжди висла «з тилу». Начебто важкий бомбардувальник з цiнним вантажем i лiтак прикриття, цi два великих автомобiлi понесли Іншого Незнайомця назустрiч сьогоднiшнiм турботам. І неодмiнно всiляким приемностям. Понесли туди, де все мусить вiдбуватися…
Кортеж-караван пiд’iжджав до перехрестя на Столичному шосе. Погляд на годинник: потрiбно поспiшати. Стояти на свiтлофорi не планував. Пiдняв руку й клацнув пальцями. Що це означало, водiй знав чудово. Вiн не зменшив швидкiсть, щоб зупинитися, як того вимагали правила, а рiзко натиснув на педаль. Потужне авто, швидко додаючи, проскочило перехрестя, хоч над ним уже спалахнуло заборонне око автоматичного регулювальника. Але вiн лише кисло посмiхнувся. Давно звик не дивуватися нахабностi людей, що населяють пузатi «Мерседеси» та «Лексуси».
Інший Незнайомець знав, що наказ виконають саме так. Тому вiдчув легеньку окриленiсть: черговий день знову починаеться за його правилами. Не писаними, але непорушними. У цьому бачив вибранiсть свого iснування, чiтке вище призначення…
Усе це, безумовно, заслужене. Заслужене усiм життям. Життям сильного. Тому все й здавалося, i було справедливим. Тiльки сильнi стають переможцями. А переможцям, як вiдомо, дiстаеться все. Авторитет, життева розкiш i найкращi жiнки. Це – аксiома. Мусить бути саме так. Тiльки так. І нехай найкращi жiнки народжують вiд сильних нових сильних. Щоб це погане людство не виздихало, щоденно нишпорячи в пошуках шансу прожити ще один нiкому не потрiбний день. Щоб воно й далi коптило своею патологiчною безпораднiстю це чудесне пiднебесся. І продовжувало нити, захлинаючись вiд безвиходi через саме ТАКЕ облаштування свiту, не розумiючи всiеi його безмежноi справедливостi. «Боротьба протилежностей…» Сильних вона виносить на вершини, недосяжнi для слабких. Ця формула завжди спрацьовуе без збоiв. І так буде вiчно.
1
Коли тобi пощастить почути сакраментальне «вас термiново викликае шеф» (а «нетермiново» шефи викликати, як вiдомо, ще не навчилися), будь певен: вiдсотках у дев’яноста «довантажать» роботою, що анiтрошки не вписуеться нi в твоi службовi обов’язки, нi тим бiльше в наполеонiвськi плани. У дев’яти з десяти обов’язково «намилять шию» (продовження з мотузкою – суто твоя iнiцiатива). Навiть якщо, на твiй погляд, i не буде за що. І лише один манюсiнький вiдсоток з великою натяжкою можна вiддати на те, що зненацька обрадують приемною новиною. Премiею, наприклад, або «урядовою нагородою». Або… Втiм… Сьогоднiшнiй вiзит до шефа в цей один вiдсоток явно не входив. Тому про будь-якi, навiть найменшi, приемностi можна iз чистим серцем забути. Саме це зараз i зробив.
Малоприемну звiстку принесла сорокою на хвостi юна й витончена секретар директора Оля. Вона, природно, мала й прiзвище, але його нiхто не знав. Завжди й скрiзь ii називали тiльки на iм’я, iнодi вдаючись до пестливих варiантiв. Оля – дiвчинка, безсумнiвно, розумна – провалилась на вступних iспитах. Тому з першого вересня турботливi батьки завбачливо прилаштували ii сюди, таемно сподiваючись на вдалий результат другоi спроби. І – розраховуючи на зв’язки, «напрацьованi» дочкою за два трудовi семестри.
Оля з’явилася тодi, коли професор, як завжди, пив улюблений зелений «Greenfield», розбавляючи ним роздуми, якi щомитi з’являються в середньостатистичнiй людськiй головi. Робив це в кабiнетi завiдувача кафедри. І зовсiм невипадково: два мiсяцi тому цю кафедру очолив. Тут пройшов увесь його творчий шлях. Вiд простого викладача до професора. І, нарештi, – завiдувача. «Жахливий кар’ерист», – мiг би сказати про себе, але це було б неправдою. Просто по-iншому життя здавалося б нецiкавим. А нецiкаве життя дозволити собi не мiг.
Дiвчина, як звичайно, невпевнено промуркотала червонiючи. Вона завжди спалахувала рум’янцем, коли бачила Богдана. Лисиця у зв’язку з цим, ще не вивченим загадковим явищем, вiдчував певну незручнiсть. Тому при нагодi намагався обходити дiвчину десятою дорогою. А може – й ще бiльш далекою. Однак зараз… червонiти довелося обом. Сповiстивши малоприемнiсть, Оля негайно зникла, залишивши в гiпсокартоннiй коробцi кабiнету приемний аромат якiсних парфумiв.
У коридорi помiтив Антона Криворучка – найбiльшого сачка серед своiх студентiв. Богдан не розумiв, яка сила дотягла цього, загалом, доброго й симпатичного хлопця, що не заважало йому бути запеклим ледарем, аж до четвертого курсу. Напевно, та ж, що й затягла сюди.
Криворучко стояв посеред коридору, у центрi невеликоi юрби «розмiром з вiсiм людино-студентiв». Збоку скидалося на те, що хлопець вважав себе центром галактики. Студентськоi – так точно. Енергiйно жестикулюючи, про щось розповiдав.
Богдан з’явився бiля «коридорного театру» непомiтно. Нi для единого актора, нi для захоплених глядачiв. Наче телепортувався з iншого вимiру.
– Я так розумiю, – упевнено мовив вiн, що змусило дiйство завмерти, – Антон репетируе вiдповiдь на iспитi. Неодмiнно вiдмiнну.
Ошелешена глядацька юрба притихла, немов ураз забула алфавiт. Кiльканадцять очей уп’ялися в «коридорного актора». Той злякався найбiльше: Лисицин iспит попереду мав тiльки вiн. Решта з цим видом викладацькоi екзекуцii вже попрощалася до лiтньоi сесii.
– І чому це ми затихли, Антоне? – дещо знущально, але зовсiм по-доброму, запитав Богдан, хоча присутнiм здалося, нiби вiн оголосив вирок про гiльйотинування. – Хвилиною ранiше хоч бери та й виставляй вас регулювальником на жваве перехрестя. Машини б почалися носитися так, що про затори вiдразу б усi забули.
– Я… практично все вивчив, – злякано мовив «коридорний лицедiй», заскочений, немов кишеньковий злодiй.
– Завтра й перевiримо, – напiвсерйозно попередив професор. – Дуже хочеться, щоб це було правдою. Точно-точно. Знаете, як рука чешеться поставити вам «п’ятiрку».
– Менi?… – не повiрив Криворучко, але на обличчi читалося, що iдея сподобалась.
– А чим ви гiрший? – щиро здивувався Богдан.
– Ну… вони ж вiдмiнники, – непевно пояснив Криворучко.
– А що вам заважае? Одна голова, двi руки, двi ноги, незгасне бажання пiзнавати. Хiба цього мало, щоб прагнути скрiзь i завжди бути першим, кращим, успiшним? Щоб радiти вiд щоденних маленьких i великих перемог? Особливо над собою – найбiльшим супротивником? Почати, до речi, можна з елементарноi «п’ятiрки» на iспитi. Не вiдкладаючи на нездiйсненне «потiм». Як пропозицiя? Га? Рацiональна?
Богдан розсiвав цi прописнi iстини з таким ентузiазмом i вiрою, що нагадував християнського проповiдника серед аборигенiв нововiдкритоi землi.
Криворучко мовчав. І широкими очима дивився на професора. У душi хлопця не припинялася боротьба бажаного з дiйсним, у якiй останньому все бiльше подобалося перше.
– А ви що, i менi можете «п’ятiрку» поставити? – нарештi наважився запитати.
– Звiсно. Якщо буде за що. Але ви мусите собi дозволити це. Дозволити стати господарем своеi долi. Взяти вiдповiдальнiсть за неi у своi руки. І перестати зараховувати себе до хронiчних пастухiв заднiх. – Богдан «наiхав» на студента «конкретно». Той явно не очiкував.
– А хiба хто я? – дивувався ошелешений Криворучко. – У мене в життi так завжди й було. Я до цього звик.
– Якщо людина звикае до ролi невдахи, невдахою й помирае. Але варто лише почати правильно редагувати звичний сценарiй, як ситуацiя змiниться. У кращий бiк, звiсно. Щоправда, для цього потрiбнi рiшучiсть, сила волi й величезне бажання. А вони не продаються в магазинi. Та водночас i не значаться серед фамiльних релiквiй, що передаються з роду в рiд. Немае iх i в генетичному кодi. У цьому iх найбiльша привабливiсть… Не that will eat the kernel must crack the nut[2 - «Хто хоче iсти горiхи, той повинен iх розбивати» (англiйське прислiв’я).]… Ну а щодо «п’ятiрки»… Кожному викладачевi, повiрте, у стократ приемнiше ставити вiдмiнну оцiнку, нiж малоперспективну «двiйку». Зробiть, як я казав, i побачите, що все почне змiнюватися. Але найголовнiше – змiнюватися почнете ви. Якщо затiете цю захопливу гру з життям, вас уже нiщо й нiхто не зупинить. Напишiть сценарiй своеi долi, вашого бажаного майбутнього. Запевняю, вам це сподобаеться. А якщо людинi щось сподобаеться, вона i гори зверне, йдучи до своеi мрii. Хоча нi. Гори чiпати не треба. Нехай собi стоять. Бо ще «катаклiзьм» накличемо. Та й «Грiнпiс» у спокоi не залишить. А з ним краще не сваритися…
Просторий i свiтлий директорський кабiнет iз сучасним величним iнтер’ером повнiстю вiдповiдав високому рангу хазяiна цих казенних бюрократичних хоромiв.
– Благословен будь, муже вчений, – пiдвiвшись, радiсно привiтався професор Семенчук, що любив у спiлкуваннi «iз собi подiбними» вставляти вигадливi стародавнi слiвця. – Як бойовий настрiй? Дивився в розклад: стахановський рух вiдроджуеш?
Богдан усмiхнувся вдалому дотепу шефа й вiдповiв:
– Дрiбницi. Усього лиш збiг обставин… Бувало й гiрше. Особливо не переймаюся. Зате влiтку матиму всього два iспити. Тодi й вiдпочину. А потiм полякаю могутнiм торсом населення якогось не дуже дорогого пляжу.
– Дай Боже… – Олег Анатолiйович на мить задумався. Але мiркував про лiтнiй вiдпочинок Лисицi чи щось зовсiм iнше, сказати важко. А читати думки Богдан не вмiв. Поки…
Пiсля розмови про справи кафедральнi почув iнформацiю, що входить у 90 % причин «термiнового виклику до шефа».
– Бачиш, вельмишановний Богдане Івановичу, – почав Семенчук, i Лисиця зрозумiв, що одержить складне й вiдповiдальне «партiйне» завдання. Саме iх доручали пiсля «вельмишановний Богдане Івановичу». Цiкаво, що цього разу? – Я у складi делегацii наших коханих Мiнiстерства й Академii наук термiново вилiтаю до Бразилii. Де багато диких мавп. Є iдея допомогти нашiй тамтешнiй дiаспорi в органiзацii кафедри украiнiстики в Унiверситетi Сан-Паулу. А це, як тобi вiдомо, – найпрестижнiший бразильський виш. І потужний науковий центр, до всього. Так що сам розумiеш – рiч серйозна. Державноi ваги. А тут зовсiм недоречно хвилин з п’ятнадцять тому подзвонив давнiй мiй товариш (ще в армii разом служили, потiм в унiверситетi, на рiзних, щоправда, факультетах, ну i так далi. Знаеш, як це бувае).
Богдан кивнув: звiсно! І продовжив уважно слухати.
– Це зрозумiло, зрозумiло, – продовжив далi шеф. – Як в усiх. Отож. Почалися в нього якiсь там неприемностi. А вiн – дядько шанований. Серйозний. – Директор кинув на стiл свiжий номер «Економiчного дайджесту». З обкладинки, сяючи банальним людським щастям, глянув усмiхнений фейс типового представника радянськоi номенклатури. А нинi, швидше за все, – заправила серйозним i прибутковим бiзнесом. Упевненостi в собi й завтрашньому днi в цього бiзнес-бога вистачило б на цiлу групу студентiв-ледарiв, що приречено трясуться перед аудиторними дверима, за якими не одну вже годину тривае засiдання профессорсько-викладацькоi iнквiзицii. – Бiзнесмен великий, великий. Це зараз, як бачиш, справа хлiбна. Кандидат економiчних наук до того ж. Кандидатство останнiм часом стало модним серед багатих людей. Та ти, напевно, чув про нього: Никонов Андрiй Григорович, концерн «Нiка-Компанi». Алкогольна iмперiя. Ранiше в депутатах найвищих бував. Ім’я вiдоме. Але не це головне… Ось. – Олег Анатолiйович подивився на годинник i потягнувся до телефону. Набрав номер. Не чекаючи з’еднання, продовжив розмову:
– Ти вибач, дружинi маякну, хай бритву в бесаги[3 - Бесаги – (дiалектне) подвiйна торба; двi торби, з’еднанi одним полотнищем, призначенi для носiння через плече (на спинi й грудях) або через спину в’ючноi тварини.] моi мандрiвнi покладе, а то доведеться там купувати… Алло, Нiно?… Я, по-моему, бритву забув взяти. Вона там, у нiшi, над баром. Приготував навiть, а покласти забув. Що? Уже все зробила? Дякую, золотко. Гаразд – скоро буду.
Поклавши трубку, дiловито продовжив:
– Лист вiн там якийсь одержав. З погрозами. Що та як там, я не знаю, але зачепило людину, видно, добряче. Мiцненько. Дзвонив: хвилюеться, голос тремтить, хоч i цiлу службу охорони мае. У мiлiцiю там, ще куди треба, вiн, звичайно, звернувся. Але ж ти знаеш наших людей, нашу систему. Навiть за великi грошi не часто поспiшають та ворушаться. Їм хоч мiльйон дай, а працюватимуть однаково – на двадцятку. Ментальнiсть «совкова» не витравлена… Не витравлена. А в тебе, знаю, серед наших правоохоронцiв багато знайомих е. То, може, пiдтрудиш ноги, навiдаешся до друзiв-товаришiв, щоб гарненько над цим попотiли. Людинi треба допомогти. Допомогти.
Раптом шеф ожив i вже енергiйнiше продовжив:
– Та ти й сам у детективнiй шкурi недавно побував. Побував. Як рука? З ведмедем уже можеш армреслiнгом зайнятися… Ай, молодцi. Наробили галасу у Францii[4 - Див.: Васильченко В’ячеслав. «Гаудеамус» у виконаннi смертi, або Vivant, professores». – Роман. – Рiвне: Волинськi обереги, 2009. – 264 с.]. Читав. Читав. Як мсье Робер? Пише, дзвонить?
– Рiдко. Усе зайнятий. Як i я.
– Як i ти… Там теж люди за роботою свiту бiлого не бачать… Ох-ох-ох: життя… Життя… Ну та добре. Ось вiзитка Андрiя Григоровича. На Солом’янцi у нього одна iз квартир. Десь у новобудовах. Прописаний вiн там. Так що давай, дерзай. Дерзай. З Божою допомогою… А я додому поiхав: Нiна борщу наварила з пампушками. Поласую своiм, домашнiм. Невiдомо, як там, у цiй iхнiй Бразилii, з дикими мавпами й донами Педрами, годувати будуть. На все вiдрядження, на жаль, не наiмся, та все одно… Все одно. Тебе не запрошую: тобi службу служити потрiбно. Консультуй та екзаменуй.
– У вiдрядження надовго? – поцiкавився, встаючи, Богдан.
– На два тижнi. Ну… Бувай.
Шеф першим простягнув досить мiцну руку, армреслiнг з якою ведмедевi, напевно б, не сподобався. Хоч професор Семенчук мав вiк круглого вiдмiнника: зовсiм недавно йому «стукнуло» п’ятдесят п’ять.
Побажавши вдалоi поiздки, рушив до себе.
«Що ж, мабуть, доля сама веде мене до Солом’янського райуправлiння мiлiцii, – мiркував дорогою. – Не знаю, чи допоможу я цьому мазунчиковi Долi, а з Тревом побачуся точно. А це не може не тiшити. Бо вже мiсяць минув, як бачилися востанне. А замiсяць так i не подзвонив. Завантаженiсть як вiдмазка не приймаеться. Їi завжди по саму зав’язку. Друзiв же товаришiв у людини не так i багато, щоб забувати про них. Та й мають вони здатнiсть навiчно йти за горизонт. І повертатися тiльки в снах i спогадах… Як би про це навчитися не забувати? Чи цю науку людинi осягнути все-таки не пiд силу?…»
На пiвдорозi згадав, що на кафедрi не працюе телефон. Тричi плюнувши через лiве плече, повернувся до приймальнi. Попросив дозволу. Знову червонiючи, Оля не заперечила.
Набрав номер начальника Солом’янськоi мiлiцii.
– Кодаковський слухае, – офiцiйно пролунало в слухавцi пiсля довгого зумерного очiкування.
– А шо йому лишаеться робити? – копiюючи «корiнних одеських мешканцiв», поцiкавився Богдан.
– Не iнакше, як сам пан професор? Мабуть, на дощ… – жартiвливо почав у глибинах телефонних комунiкацiй зрадiлий Кодаковський. – Дзвiнок увiчливостi чи щось потрiбно?
– Ти, Євгене Миколайовичу, випадково, в бабусi Ванги урокiв не брав? – вiдпарирував у тон друговi Богдан.
– Якби вона пропрацювала з мое в нашiй мiлiцii, стала б бiльш популярною, нiж змогла стати. Життя ментовське й не тому навчить… Що хотiв? – Зрозумiло. На тривалу бесiду полковник не налаштований.
– Переговорити б, – змовницьки вимовив у прикриту рукою трубку Лисиця, переходячи практично на шепiт.
– Не бачу перешкод. Крiм часу й простору, – бадьоро сказав офiцер, немов доповiдав мiнiстровi.
– Тодi за пiвгодинки виiжджаю, – накреслив майбутне Богдан.
– Добре. Чекатиму.
Лисиця подякував червонощокiй Олi й рушив до свого кабiнету. Закiнчити деякi справи. І збиратися на рандеву. З Кодаковським. Дiлове. Дружне. Усього потрошку.
2
На Повiтрофлотський проспект, 49, до Солом’янського РУВС, потрапив бiля п’ятоi години. Надвечiр.
Кабiнет начальника на другому поверсi. Простий смертний мiг потрапити туди тiльки повз чергову частину. Хазяiнував у нiй молодий лейтенант iнтелiгентськоi зовнiшностi. Це приемно вразило. Розвiяло мiф про недолугих служак цих самих внутрiшнiх органiв. Бо, якщо вiрити Фен-Шуй, «те, що всерединi, те й зовнi».
– Я вас слухаю, – спокiйно мовив «iдеальний мiлiцiонер» (чомусь вiрилося, що вiн i всi статути знае на вiдмiнно, й стрiляе «тридцять з тридцяти», i стометрiвку з потрiбною швидкiстю пробiгае). Лисиця, розчулившись, ледве не подiлився з ним стурбованiстю зменшенням популяцii ондатр. Але передумав i тривiально поцiкавився:
– А Євген Миколайович не попереджав про мене? Мое прiзвище Лисиця.
– Хвилиночку. – Лейтенант розгорнув зелений щоденник, уважно вивчив сторiнку з номером сьогоднi, але негативно похитав головою.
Несподiванка вкрила хвилею образи. Та ще, як на лихо, i мобiльний залишився на роботi. Розпач у голос застрибнув сам собою:
– Я ж з ним домовлявся… І що ж тепер робити?
