скачать книгу бесплатно
«Ідеальний мiлiцiонер» мусив очiкувано порадити – «сухарi сушити» (адже ця фраза мала до мiлiцii безпосереднiй стосунок). Але вiдповiв, наче «вимуштруваний» секретар солiдноi фiрми, знову приемно розчарувавши:
– Зачекайте трохи, я з ним спробую зв’язатися.
Подарувавши надiю, лейтенант-iнтелiгент став домагатися аудiенцii. Телефонноi. Але швидко вiдбуваеться тiльки в казцi. Телефон песимiстично видавав довгi нуднi гудки. «Високоi особи» в кабiнетi немае.
– Добре, – твердо зрiвноважив ситуацiю Богдан. – Я зачекаю. Якщо, звичайно, Євген Миколайович нiкуди не поiхав.
Коментар ображав. Але «iдеальний мiлiцiонер» на цей штурхан, що обов’язково зачепив би «мiлiцiонера неiдеального», не звернув жодноi уваги. Тому Лисицинi слова тихо розбилися об мовчазну незламнiсть стiн, облагороджених дбайливою рукою районних спонсорiв-бiзнесменiв, нагадавши пляшку «Шампанського» пiсля контакту з обшивкою круiзного лайнера, щойно спущеного зi стапелiв. Сам же «iдеальний мiлiцiонер» починав викликати в Богдана серйознi пiдозри. Цей абсолютно не схожий на ранiше бачених правоохоронцiв. А може, вiн – кiборг-мiлiцiонер? Робомент якийсь? Результат творчих пошукiв мiлiцейських кулiбiних? І зараз проходить випробування?
Вiдiгнавши думки чимдалi, узявся вивчати iнформацiйний стенд. Зупинився на рубрицi «Увага: розшук». Виявляеться, у районi дiяв небезпечний рецидивiст. Долинський Олександр Петрович утiк з в’язницi i тепер нiс загрозу спокою громадян. «Треба ж, – подумав усмiхнувшись. – Звати, як нашого проректора з економiчних питань. Цiкаво як бувае: живуть двое людей з абсолютно однаковими «назвами», але абсолютно рiзними долями. Комп’ютерна версiя фото нагадувала скорiше голову якого-небудь пiтекантропа або в найкращому разi неандертальця. І несказанно потiшила б скорiше антрополога, нiж привернула увагу звичайного законослухняного громадянина. Хоча…
Вiд дверей, що вели до двору, почувся шурхiт, потiм стукiт, пiсля чого обидвi стулки розчинили. Перед Лисицею постав утомлений сержант. «Дiдусь Макаров», очiкуючи смертоносноi участi в захистi правопорядку, вiдтягував напоясну кобуру донизу. Наблизившись, сержант чи то суворо попросив, чи то м’яко наказав:
– Попрошу залишити примiщення.
Богдан пiдкорився. Та й якi варiанти? Зачинивши за собою вхiднi дверi, знову потрапив в обiйми морозного вечора. Але крiзь скло бачив, що вiдбувалося в холi. У супроводi ще двох озброених автоматами сержантiв (у мiлiцii сержанти, напевно, становлять добру половину особового складу: на кожних десять побачених мiлiцiонерiв п’ять (i нiтрохи не менше) – незмiнно вони) з наручниками за спиною з’явився натурник для шедеврiв комп’ютера-кримiналiста. Пан Долинський. Як незабутнiй Голохвастов – «собственною персоною». Не проректор, звичайно. Тепер, коли узрiв його наживо, заповажав комп’ютера. Натурник, здавалося, минувши кiлька щаблiв еволюцii homo sapiens, перенiсся сюди з далекоi Пiтекантропii-Неандерталii. А може, вiн просто про них не знав? Але це нiчого не змiнювало.
Пiйманого повели на другий поверх.
«Дотримуйтеся черги!» – ледь не крикнув услiд сумнiй процесii. Гарантii, що пан Долинский теж поспiшав у гостi до Кодаковського, не мав. Хоча цю зустрiч, судячи з пожовтiлого паперу оголошення, давно та з нетерпiнням чекали. «Органи» – так точно.
Ледь чутно зайшов до будiвлi. Тим часом «iдеальний мiлiцiонер» старанно доводив, що з висновками про чудеса емвеесноi спецтехнiчноi науки Богдан поспiшив на кiлька сторiч. Лейтенант натхненно прочищав носа. Як звичайна людина. Програмуючи менторобота, навряд чи завантажили б йому «носодлубальну» програму.
– Проходьте на другий поверх. 208-й кабiнет, – по-iваносусанiнськи повiдомило технiчне розчарування, миттево перервавши «творчий» процес, – Євген Миколайович уже чекае.
Подякувавши цьому симпатичному офiцеровi, почав крок за кроком повторювати шлях рецидивiста. Не в життi, зрозумiло. На сходах. Однак кожний крок виходив важким. І – неприемним. Здавалося, наче повiльно й обережно рухався по колiно в жахливiй болотнiй каламутi, що загрожувала будь-якоi митi безвiсти поглинути. Невидимий, але вiдчутний шлейф негативноi енергii ще не встиг випаруватися пiсля конвою.
3
Полковник Кодаковський незмiнно значився в старих приятелях Лисицi. Колись разом ламали зуби об науковий гранiт в однiй групi на юридичному. Але потiм (у Долi своi плани) розiйшлися в професiйних пристрастях. Однак приятельськi стосунки зберегли на довгi-довгi роки. Лисиця перевiвся на романо-германський, а Кодаковський, одержавши жадану «ксиву» юриста, пов’язав життя з мiлiцiею, вiддавши iй кращi роки, здоров’я й кiлька мiльярдiв навiчно втрачених нервових клiтин. Утiм, щодо кращих рокiв можна було б посперечатися. Як стверджуеться в книзi «Друга молодiсть Аполлона», недавно прочитанiй Богданом, у чоловiкiв справжне життя (а вiдповiдно – й цi самi «кращi роки») починаеться саме пiсля сорока. Кодаковському сорок два. Якщо вiрити книзi, полковник перебував саме на стартi «кращих рокiв». Але найправдивiше про це мiг розповiсти тiльки вiн сам. Хоча чистiсiнькою правдою могло б виявитися й те, що цю книжку написав саме чоловiк, саме за сорок, для заспокоення душi. А також – iз таемною надiею, що «краще, звичайно, попереду». Бо нiчого яскравого до сорока в його сiрому й безперспективному життi, всупереч численним сподiванням, так i не сталося.
Зовнi полковник Кодаковський вiдповiдав своему паспортному вiку. Нижче середнього зросту, широкоплечий i мiцний. Спорт у його життi займав далеко не останне мiсце. На оперативнiй роботi iнакше не бувае. Та й просто заняття «для себе» теж приносили задоволення, заради якого, на переконання пана полковника, ми й приходимо в цей свiт.
Мiж собою пiдлеглi називали Євгена Миколайовича Де Тревiль, Тревiль або, найчастiше, просто Трев. Його невисокий зрiст i вмiння надiйно тримати численне мiлiцейське вiйсько в сильних руках повнiстю вiдповiдали безсмертному образу капiтана королiвських мушкетерiв. А одержав це «лiтературне» прiзвисько нинiшнiй полковник, будучи саме капiтаном. Коли тiльки-тiльки додав до трьох своiх «старлеiвських» зiрочок четверту, капiтанську. І тодi друзi вирiшили розiграти. Зателефонували й запитали: «Це капiтан королiвських мушкетерiв мсье Де Тревiль?» Насмiялися до гикавки. Але епопея з дзвiнками не припинилася. Вiдразу подзвонив полковник Іванченко – тодiшнiй начальник Солом’янськой мiлiцii. «Капiтан королiвських мушкетерiв Де Тревiль», – бадьоро вiдрапортував радiсний «мсье» Кодаковський. «Що це в тебе там за художня самодiяльнiсть? – заревiв, миттево спалахнувши логiчним начальницьким гнiвом, розлючений полковник. – Га, Кодаковський? Театр одного актора? Божевiльного…». Пережив тодi Євген Миколайович, треба сказати, не найкращi митi. Але… З часом злiсть у начальника пройшла, а прiзвисько у Кодаковського лишилось. Хоч вiн i сам тепер – начальник тiеi ж районноi мiлiцii. І теж полковник.
Нiчого образливого в цьому «iсторично сформованому» прiзвиську Кодаковський не бачив. Тому проти нього сильна особистiсть мiлiцейського чина не протестувала. Навпаки: у глибинi душi воно навiть подобалося. Це Богдан помiтив уже давно.
Швидко знайшовши дверi з потрiбним номером i непримiтною, але красномовною табличкою, вiдтарабанив «Jingle bells» i зайшов. Трев сидiв за столом, що виблискував новизною, i швидко писав. Натхнення на фiзiономii полковника не побачив. Мабуть, злякав його незвичайним стукотом.
– Вибач, брате, вибач, – встаючи й розводячи руки для обiймiв, почав зрадiлий полковник, – зовсiм забув чергового попередити. Завантаженiсть мене, звичайно, не виправдовуе. Повнiстю згоден. Я, знаеш, завiв з початку року найбiльший з можливих щоденникiв. А ляпи все одно трапляються. Пробач. Errare humanum est[5 - Errare humanum est (лат.) – «Людинi властиво помилятися».].
– Hominis est errare, insipientis in errore perseverare[6 - Hominis est errare, insipientis in errore perseverare (лат.) – «Людинi властиво помилятися, але тiльки дурневi – наполягати на помилцi».], – дипломатично вiдповiв професор.
– Так-так, пам’ятаю. Незабутня Римма Леопольдiвна й обов’язкова латина в ii iнтерпретацii, – розгорнув пожовтiлий альбом спогадiв Кодаковський.
– Було… – Лисиця теж подумки злiтав у студентськi роки. – А щодо афоризму – так це, Євгенчику, точно й справедливо помiчено: природу з ii непорушими законами не обдуриш.
– Ти, як завжди, говориш мудро, пане професоре. – Кодаковський покивав, нiби пiдтверджуючи. – Проходь. Сiдай.
Роздягнувся, повiсив одяг i сiв на гостьовий стiлець. Почав вiдтавати й розслаблятися. Хазяiн умостився на «законне» мiсце.
– Досить тобi пiдлещуватися, – мовив Богдан. – Я вже зовсiм не гнiваюся.
– А я й не пiдлещуюся. Просто констатую… А забув я ж чому? Тут хлопцi затримання проводили. Нарештi Долину, ну, Долинського, рецидивiста небезпечного, упакували. П’ять мiсяцiв ходили буквально слiдом, а вiн усе вислизав. І от сьогоднi браслетики на зап’ястках таки задзвенiли. – Трев радiв, немовби виграв у лотерею. І не обов’язково щось велике й дороге. Просто виграв. Та ось вiн рiзко пiдхопився й крадькома дiстався дверей. Майже беззвучно замкнув i так же нечутно повернувся.
– Я ось про що подумав, – упритул нахилившись, прошепотiв вiн, – цю подiю треба вiдзначити. Плюс до всього – наша зустрiч. Знаю, що в справi зайшов, а все одно приемно.
Богдан не протестував. Правда, пiдкинув, як йому здавалось, «конструктивну пропозицiю»:
– А може, у кафе яке гайнем?
– Та ну! Ми тут по-своему, по-домашньому, коньячок посмакуемо. Поговоримо. А там що? Музика гримить – перетинки трiщать. Сигаретний дим газову атаку проводить… Нi, в кабiнетi найкраще.
Трев, як досвiдчений слiдопит з пампасiв, обережно пiдiйшов до сейфу й дiстав пляшку «Тиси».
– Ось. Хлопцi з Ужгорода привезли. Прямо з заводу. Недавно приiжджали в академiю. Пiдвищення квалiфiкацii у них. Так що «якiсть фiрма гарантуе».
Два фужери вигулькнули з-за довгого ряду швидкозшивачiв.
– Новий мiнiстр, – кивком показав на схованку. – Зараз у нас iз цим суворо. При старому, правда, теж нелегко було. Але нiчого, протримаемося. Переживемо й цього. Не вперше.
Богдан згадав про три бутерброди з ковбасою й сиром у портфелi, не з’iденi через робочу метушню. Зараз така «дiлова» забудькуватiсть до речi. Як давно забута й випадково знайдена сотня: знаходиш саме тодi, коли витрачена остання копiйка. Розумна Господня опiка.
Бутерброди лягли на стiл надiйним фундаментом. Натхненний побаченим (пообiдати сьогоднi теж не пощастило), Трев умiло наповнив пузатi фужери, втомленi очiкуванням «високоi мiсii». Свiтло-коричнева рiдина весело заграла на давно не митих стiнках. Так починаеться звичайне людське свято.
«Перша» пiшла добре. Особливо – для Богдана, який щойно втiк вiд кинджального морозу. Життя знову розцвiтало колишньою привабливiстю. Глянувши на полковника, зрозумiв, що той вiдчував таке ж.
– Ну, добре, – спародiював вiдомого письменника-сатирика Трев. Вийшло досить непогано, хоч акторських талантiв i не мав, – а зараз слово надаеться начальниковi транспортного цеху… Що там у тебе?
– Хвилиночку.
З боку могло здатися, що Лисиця зрозумiв буквально. Знову «пiрнув» до портфеля. Та оскiльки iстiвного там нiчого не лишилося, на поверхню витяг дорогу вiзитку. Ловець перлин з’явитися без улову не мав права.
– Що ти можеш сказати про пана Никонова Андрiя Григоровича? – «Ловець вiзиток» прочитав «назву» причини вiзиту.
– А що ти можеш сказати про кросворди? – поцiкавився «на протиходi» Кодаковський.
Лисиця не любив вiдповiдей «питанням на питання». Але друга вже не виправити. Тому напустив штучного менторства й мовив:
– Кросворди, мiй маленький дерев’яний друже, не розпускаються на деревах, що ростуть на Полi Чудес у чарiвнiй Краiнi Дурнiв. Вони виростають по сусiдству з нею – у Краiнi Розумникiв. Кожний ii мешканець знае, що англiйське слово cross-word буквально означае «перехрещенi слова», бо утворилося воно вiд cross («хрест») i word («слово»). Називають ним своерiдну iнтелектуальну гру-завдання, суть якоi – в уписуваннi (по вертикалi й горизонталi) у пронумерованi перехрещенi рядки, що складаються з порожнiх клiтин, певних слiв. Їх загадують словниковi дефiнiцii, якi супроводжують цю гру.
– Можеш, феномене, – грайливо здивувався Кодаковський i налив по другiй: перша пiшла добре.
– А чому ти запитав про кросворди? – поцiкавився Богдан, беручи фужер.
– А тому, що ти запитав про Андрiя Григоровича Никонова, – притискаючи на прiзвищi, вiдповiв Кодаковський. Цього разу вiн хоч i не запитав замiсть вiдповiдi, та ясностi все одно не внiс.
– Я не зрозумiв, Треве, – не стримавшись i назвавши приятеля на прiзвисько, щиро завiвся Богдан, – ми що, починаемо в словесний пiнг-понг грати?
– У настiльне водне поло, – вiдповiв обурено Кодаковський. – Не нервуй. Випий краще. Ну, за удачу. Будьмо! – Натхненно виливши фужер у мiлiцейське нутро, додав: – Ну, вибач, брате, бувае. Вiк, напевно, бере свое. Забудь! Нiхто не досконалий. Та й у перспективi не свiтить…
– То що там про Никонова? – повернув до свого запитання Богдан.
Полковник не поспiшав. «Друга» методично робила «велику справу». Тепла в органiзмi тепер з надлишком. І Трев задоволено зробив перший крок до «топлесу», вiдправивши до шафи кiтель.
– Там усе дуже непросто, – напiвшепотом сказав «остриптизений» полковник. Вiн чи боявся, що кабiнет прослуховують, чи вирiшив заощадити сили, щоб iх побiльше залишилося для «свята». – Там усе – повний абсурд… е-е-е, кросворд. Ну, не в тому сенсi, що ця справа – кросворд. Багато злочинiв ми справдi розгадуемо, як кросворди. Тут iнше… Давай ще по грамульцi. – Швидко налив. Мабуть, вирiшивши, що перерва мiж попередньою й наступною непристойно затяглася.
– То що ж у цiй справi «iншого»? – жуючи бутерброда, запитав Богдан i подумав, що коньяку в непристосований до спиртного органiзм затекло вже чималенько.
– Та, власне, й справи поки нiякоi немае. – Ставши помiтно веселiшим, Трев, однак, не здавався «пiд шофе». – Ну, прийшов твiй Никонов iз заявою, нiбито йому погрожують. І принiс… принiс…
Уже нiяк не конспiруючись, вiн рушив до заповiтного сейфа. Зараз нагадував актора, що почув довгоочiкувану команду «Стоп! Знято!» i позбавився обтяжливоi маски чужого обличчя, чужого iменi й чужоi долi. Вiдчинивши верхнi дверцята, витяг ще поки «худу» картонну папку, дiстав з неi лист А 4, що ранiше складали вчетверо, й простягнув Лисицi:
– … ось це.
Богдан обережно й несмiливо взяв, обдивився очима бувалого опера, намагаючись iз першого погляду визначити, у чому ж там рiч.
На аркушi чорнiли надрукованi на принтерi великими буквами всього два речення: «Я ТЕБЕ ЗНИЩУ» (вище) i «СПРОБУЙ РОЗГАДАТИ ЦЕЙ КРОСВОРД СМЕРТІ». Ще нижче справдi накреслено кросворд.
– Поштою надiслали, у звичайному конвертi, – почав коментувати Трев i дiстав з папки ще й конверт. Адреса одержувача теж надрукована принтером. – Учора твiй Андрiй Григорович iз цим усiм i заявився. Блiдий такий, переляканий, немов щойно втратив усi незлiченнi багатства. Або опинився за крок вiд могили. Принаймнi, привид iнфаркту в кабiнет увiйшов за ним слiдом. Моторошне видовище.
Богдан вiдiрвався вiд «послання» й поцiкавився:
– На розiграш не схоже?
Трев скорчив гримасу сумнiву й знову вiдповiв питанням на питання:
– А хто ж його знае? Знаскоку так нiчого певного й не скажеш. Розробку тiльки почали. Але якби це був розiграш, то чого так лякатися? А то сам не свiй… Найбiльше, звичайно, пiдходить версiя про конкурентську тяганину. Та й фраза «я тебе знищу» теж начебто туди хилить.
– Пiдтримую, – зважено погодився Богдан. – Коли мова заходить про бiзнес-фiгури такого калiбру, у дев’яти з десяти випадкiв мотиви ростуть з професiйноi сфери. Але й один випадок, що лишаеться, з рахункiв скидати нiяк не можна. Все може бути… А що про Никонова вiдомо взагалi?
Трев дiстав iз тiеi ж «худоi» папки аналiтичну довiдку й, переглядаючи, почав коментувати:
– Ну що, звичайна бiографiя комсомольського працiвника з народу. Народився в Запорiзькiй областi, у селянськiй родинi. Пiсля школи працював у рiдному колгоспi. Потiм армiя, Запорiзький унiверситет, iсторичний факультет, робота в комiтетi комсомолу альма-матер, потiм запорiзький Ленiнський райком, мiськком i ЦК республiки. Кар’ера, як бачиш, розвивалася стрiмко. Потiм розвал Союзу й перетворення колишнiх завзятих поборникiв соцiалiзму й суспiльноi власностi на стiйких прихильникiв капiталiзму й власностi приватноi. Вивчивши Марксiв «Капiтал», вели семимильними кроками радянське суспiльство до комунiзму. Але потiм залишили всiх на пiвдорозi, а самi перестрибнули до капiталiзму. Рiзко. Прихопивши, щоправда, iз собою не товстезну книгу бородатого основоположника, а великий реальний капiтал, створений мiльйонами мозолястих копiйок. Ось такi казковi перетворення. Метаморфози, так, здаеться, по-вашому, по-вченому? Новi героi нових казок.
– Сильний вовчисько, – закивав Лисиця. – І, швидше за все, хитрий. Цей зубами вчепиться, але свого не вiдпустить.
– Закономiрнiсть, друже, закономiрнiсть. По-iншому такого Никонова нiколи б не було. Або ти виеш i рвеш направо й налiво, як i решта хижакiв, або вони не приймають тебе до зграi. І ти – за бортом, жалюгiдний шакал… Отож… Тринадцять рокiв тому Никонов створюе «Нiку-Компанi», що займаеться виробництвом алкогольних напоiв. Справи йдуть до неможливого успiшно. І, отже, можна смiливо пити-попивати, iсти-поiдати та добра наживати. Тобто – збiльшувати й розширювати створений бiзнес-рай. Але тут, бачте, трапилося непередбачуване. Хтось, використовуючи дуже вже оригiнальний спосiб, пообiцяв знищити колишнього аж до кiсток товариша, а тепер ще глибше (чи глибше вже нiкуди?) пана Никонова А. Г.
– І зваж: ця, на перший погляд, чиясь, можливо, невинна витiвка так сильно налякала нашого комерцiйного генiя. Здавалося б – з його можливостями вiзьми та й споруди бронехороми, оточи бронеохоронцями, iздь у бронеавтомобiлях i не заморочуйся на жоднi погрози. Хоча, звичайно, в такому життi веселого мало. Але воно краще, нiж узагалi нiякого. Як кажуть, краще один раз побути боягузом, нiж усе життя мертвим.
– Ну, нам з боку легко шукати виходу. А ти вiзьми та й опинися на його мiсцi. Може, за мiсяць, або й менше, такого життя серед постiйного страху або з глузду з’iдеш, або все-таки захочеш «усе життя бути мертвим». Невiдомо ще, що краще. І мiльйони (або вже, швидше за все, мiльярди) набриднуть.
– Так вiн, наш «кроссвордист», саме цього й домагаеться! – радiсно вигукнув Богдан, немов знайшов ключ до загадки, що ятрила Никонова й Трева. – Тут, як бачиш, все просто. Як там по-вашому, по-юридичному? Cui bono? Cui prodest?[7 - Cui bono? Cui prodest? (лат.) – «У чиiх iнтересах? Кому на користь (вигiдно)?»] Менi здаеться, хтось хоче (програма мiнiмум) пограти на нервах грошовитого дядечка, ну а програма максимум, – напевно, як сказано в «кроссводному посланнi», усе-таки його знищити. Причому – розтягти цей процес, посмакувати. Адже у цього кроссвордика не одна графа, а цiлих вiсiм. Це що: вiсiм чиiхось смертей чи одна, – Никонова, – але тiльки у восьми iпостасях?
Лисиця бачив, що приятеля ця бесiда «пальцем у небо» трохи стомила. І полковник радiсно запропонував:
– А знаеш що, Богдане? Замкну я тебе до ранку та й видам з НЗ нову пачку паперу. От ти до ранку романа i втнеш… – Вiд слiв Кодаковського тягло погано прихованим сарказмом. – Зараз у нас ще мало фактiв. Практично – нуль. А щоб iх знаходити й вивчати, потрiбен час. Тому пропоную: «на коня» i – додому. Обiцяв дружинi прийти ранiше. Це вона (як i я) заслужили: Долина париться в камерi. Так що за сьогоднi смiливо ставлю собi величезний плюс. Ну а вже завтра зранку займемося твоiм другом Никоновим. Слово офiцера. Так що розгадаемо ми цей бiсiвський кросворд. Розгадаемо. Клянуся своiми майбутнiми генеральським лампасами… Чи пенсiею? Нi, все-таки лампасами. Пенсiя дорожча.
– Згоден, – пiддався Богдан логiцi Кодаковського.
Трев упевнено потягнувся до пляшки: «конi» з нетерпiнням чекали.
4
Ранком наступного дня прокинувся переляканий. Коли розплющив очi, подумав, що проспав роботу. Чи просто наснилося? На годиннику з жахом побачив дванадцяту. Іспити й консультацii стабiльно починалися о дев’ятiй. Щоб не запiзнитися, завжди виставляв мобiльний. І той надiйно будив о 7.00. Але сьогоднi все не так. Учора «Nokia» лишилася на роботi. Тому й прокинувся так пiзно.
Переляканий професор схопився з постелi й прожогом кинувся до портфеля. Нервово вiдшукав потрiбну сторiнку щоденника. За мить вiдчув, як заспокоенiсть розлилася вченим еством: БЛАЖЕНСТВО! Сьогоднi ВИХІДНИЙ?! Ура! Хай живе ЛЕДАРЮВАННЯ!
Снiданок складався з яечнi з шинкою та обов’язкового чаю. Улюбленого зеленого «Greenfieldа». Доводиться багато працювати головою. У цьому зелений чай допомагав.
Трапеза тривала недовго. За чверть години, заспокоений, розпочав працю на благо рiдного людства. На сторiнцi щоденника самотньо притихло слово «роман», виведене великими лiтерами. Імпозантна зовнiшнiсть професора штовхала до думки про «амур». Проте все не зовсiм так. «Амур», звiсно, заплановано, але з… лiтературою. Пiсля приiзду з Парижа гострозубою мишею зашкребла божевiльна iдея описати французькi пригоди. Простiше кажучи, намазюкати роман. Будь-що нове починати, звичайно, важко. І страшно. І хоч опублiковано вже бiльше десятка книг, це не рятувало. Бо хотiв написати художню, «за» або «проти» якоi голосуе рiднесенький гаманець читача, а не мiнiстерство чи маститий рецензент. Ну а неуспiшним автором бути не збирався. Тому й виношував цю iдею-фiкс обережно. І от сьогоднi – омрiяний день.
Творити вiдразу «електронно» поки не навчився. Тому дiстав дисертацiйнi чернетки, щоби писати на «чистому» боцi. Ручок у професорському домi вистачало. З Богом!
Зосереджено вивiв назву. «Паризька казка». Їi придумав давно. Як робочу. А далi – побачимо.
Тепер – псевдонiм. Справжне iм’я вирiшив не використовувати. Перестраховувався. Раптом роман не вийде настiльки успiшним, як того хотiлося, бренд «Богдан Лисиця» аж нiяк не постраждае… Тодi розпочнемо. Скажiмо, Фокс. Дуглас Фокс. Джозеф Фокс. Джастiн Фокс… Красиво. Та й iсторично виправдано: багато авторiв детективiв з неангломовних краiн обирали що-небудь англiйське. «Detectiv story» найчастiше асоцiюеться з англомовними краiнами. Як варiант, «Фокса» можна лишити, хоча звучить дещо банальненько… «Богдан Борщагiвский»? Якось буденно… «Богдан Богданенко»? Пiарно, але попсово. А якщо Богдан Лисицький? Футболiст Лисицький е, а письменника нiби немае. А якщо немае, може, нехай буде? Непогано. Записуемо. Тепер – приблизний план.
Упоравшись i з цим, новоспечений письменник узявся до першого роздiлу. На новому аркушi вивiв цифру «1» i обвiв квадратиком. Що ж, тепер до тексту. Тут завжди важливий початок… Гм-м… А якщо спробувати так: «Лiтак авiакомпанii МАУ упевнено сiв у Руассi-Шарль-де-Голль. Париж став значно ближчим. І тепер мiж ним i мною залишалось якихось кiлькадесят маленьких кiлометрiв…». Нiби непогано…
Ударом нижче пояса пролунав телефонний дзвiнок. Недоречно (як завжди недоречний кожен теракт) горланив домашнiй.
– Алло, – випустив коротку автоматну чергу iз кiлькох звукiв по «телефонному терористу». І зробив це з особливою жорстокiстю. «Стрiляв» без попередження. Вiдразу – «на ураження». З терористами, хай навiть i телефонними, iнакше не можна.
– Палкий привiт любителю вiдгадувати кросворди, – упiзнав голос Кодаковського.
– І зовсiм я нiякий не любитель, – замiсть вiтання заперечив Богдан. Кросворди в його життi справдi не iснували.
– Невже професiонал? – награно здивувався Трев, що розкидав через трубку нiчим i нiким не зiпсований добрий гумор. Поки не зiпсований.
– І тим бiльше – не професiонал, – твердiше заговорив Богдан, не подiляючи полковникiв мажор.
– Доведеться стати, – мугикнув приставучий Трев. – Якщо не дуже зайнятий, чухрай до мене.
– А що сталося? – поцiкавився Лисиця, не бажаючи вiдриватись вiд писанини.
– Нiчого особливого. Приiжджай закохуватися в кросворди. – Незворушний Трев розлучатися з добрим гумором явно не збирався.
– Знаеш, Євгенчику, жартувати нiколи. А якщо хочеш похмелитися, то я тобi не партнер. – У голосi Богдана додалось категоричностi.
– Менi теж. А щодо того, то я – уже, – зашепотiв середньовiчний змовник.
– Що нiколи – не схоже, – усе так же холодно мовив Богдан.
– Гаразд. Не ображайся, – почав вiдступати Трев. – Тут у мене в кабiнетi Андрiй Григорович Никонов. У нього е дещо цiкаве. Так що стартуй: десять хвилин на макiяж i двадцять на дорогу.
– Помнож усе на два й додай шiстнадцять, – запропонував Лисиця «альтернативний» варiант.
