скачать книгу бесплатно
– Зачекай. Десь був калькулятор. Бо такi розрахунки не для мiлiцейськоi голови… – Трев продовжував жартувати, заражаючи цим i Лисицю. – Це багато, Богдане… Добре, за сорок хвилин радий буду бачити.
– Чергового не забудь попередити, щоб не було, як учора.
– Обов’язково… Тобто – не буде. Гаразд, рушай з низького старту. В темпi. Чекаю.
«Так. Машину брати не хочеться… Та й снiгом уся закидана. Поки вiдкопаеш, поки прогрiеш, запiзнишся однозначно, – почав накидати план. – На 438-iй маршрутцi й зручнiше, i швидше».
Творчiсть знову вiдкладалась до кращих часiв (хоча, куди вже краще?). Розчаровано плямкнувши, почав швидко збиратися. Так, поголитися. Процес рятування розумно-вродливого фейса (жарт) вiд густоi набридливоi щетини вiдверто не любив. Сама думка про подразнення на шиi вже зводила захисний вал страху, упоратися з яким пiд силу тiльки непереможному «треба!». Одягтися. Тут усе навпаки. Прикрашання тiла симпатичним «шматтям» виносило одразу на сьоме небо. Бо краса, помножена на красу, давала в результатi саму досконалiсть (знову жарт).
І вже пiсля всього цього – вперед!
Маршрутку чекав недовго (пощастило). До зупинки причалив тезко – чудо корейськоi автомобiлебудiвноi думки жовтого кольору. Зiбране в Украiнi. Такий дивний збiг iменi людини й назви автобуса Лисицi подобався не дуже. І хоча iсторii про вибiр саме цього слова не знав, гадав, що залiзяку можна наректи й вишуканiше.
Мабуть, вiдчуваючи ворожiсть до назви й до себе з боку цього напарфумленого чепуруна, автобус ехидно засичав – дверима, – але Богдана таки впустив (прибуток – понад усе!).
Маршрутка напiвпорожня (якщо повною вважати завантажену пiд саму стелю, де пасажири заздрять оселедцям у бочцi). Але Вищi Сили пiшли далi: салон мав кiлька вiльних мiсць. Узагалi, в транспортi Богдан нiколи не сiдав. Залишав цей привiлей для iнших. Та сьогоднi вирiшив скористатись i сам. Опинився поруч iз чоловiком рокiв пiсля шiстдесяти, що тримав перед собою невелику газету. Зрозумiло. Випадковий сусiда зосереджено розгадуе кросворд. Це заняття поглинуло його цiлком. Богдановi навiть здалося, що той перебував у iншому, паралельному, свiтi, створеному вiдразу на очах у всiх «з матерiалу замовника», де почувався затишно й комфортно i де мав статус беззастережного володаря. Можливо, людське щастя саме таке? І ми, ненадовго потрапляючи сюди, пiдживившись його енергiею, забуваемо про все, тому що все перестае для нас iснувати через нашу енергетичну наповненiсть, i на мить прирiвнюемося до богiв, бо цей стан мае однозначно божественне походження. Але трапляеться так нечасто. Жорстока реальнiсть пильно стежить, щоб життя медом не здавалось.
Кинув оком на кросворд. Багато клiтин заповненi. Причому правильно: «кадриль» («танець, що виконуеться чотирма парами»), «екстрадицiя» («видача iноземнiй державi особи, що нарушила закони цiеi держави»), «кордебалет» («частина балетноi трупи, що виконуе масовi й груповi танцi»), «маестро» («почесна назва видатних дiячiв у рiзних областях мистецтва»). Багато серед решти слiв iз загадок теж перетворилися на вiдгадки. Однак деяким графам пощастило менше. Богдан непомiтно теж перестрибнув до паралельного свiту, утупившись в газету. За кiлька хвилин уже мiг уписати майже всi вiдповiдi. («У християнськiй релiгii – назва iдола, що персонiфiкував користолюбство, спрагу наживи, ненаситнiсть» – «мамона»; «у деяких краiнах Захiдноi Європи в часи середньовiччя мандрiвнi актори, спiваки-розповiдачi – автори й виконавцi сатиричних, переважно антиклерикальних пiсень i спектаклiв» – «ваганти»; «картонна рамка для портрета, гравюри або спецiальний шматок картону для наклеювання iх» – «паспарту»; «стала думка про кого-небудь» – «реноме»; «музично-хореографiчна композицiя з декiлькох танцiв, об’еднаних однiею темою» – «сюiта»; «пiанiст, що грав на танцювальних вечорах, iлюстрував музикою нiмi кiнофiльми» – «тапер»…).
Богдан так захопився, що не помiтив, як майже налiг на сусiда. Той вiдмiряв нахабi красномовного обурення й вiдсунувся, повернувшись до вiкна. Вiд незграбностi стало нiяково. І фейс запалав. Сiвши рiвно, став дивитися вперед, крiзь лобове скло свого «тезка» розглядаючи сiру стрiчку дороги, яку впевнено ковтав автобус. Вона веде до iншого кросворда. Значно складнiшого. Можливо, пов’язаного iз загрозами для життя кiлькох людей. І розгадування навряд чи буде простим.
Бiля кабiнету Кодаковського з’явився, усього лише на шiсть хвилин перебравши «лiмiт». Пiд знайомими дверима знiчев’я спалювали життя три спортивнi молодики у чорних костюмах дорогого крою. Двое з них (вищi й молодшi) умить перетворилися на живу перешкоду, затуливши дверi. Такий мур не проб’еш нiчим. Лисиця ображено не зрозумiв. Хто може не пускати його до Трева?!! До того ж той на нього чекае. Та й учорашнiй черговий (цiкаво, чому його не помiняли?) нi про що не запитав, а тiльки привiтався й продовжив писати.
– Ви до кого? – поцiкавився нижчий i старший, але кремезнiший.
«Начальник, мабуть», – подумав Богдан i вiдповiв:
– До полковника Кодаковського… Я – Лисиця. Професор Богдан Лисиця. Ми домовлялися.
– Хвилиночку, – вiдреагував «начальник» i зник за живою «стiною», а потiм – i за дверима. З’явившись за кiлька секунд, зробив знак i владним голосом наказав: «Пропустiть».
Лисиця, не гаючись, пiрнув за дверi. Побачивши його, Трев кинув серйозний погляд на годинника, але про «перевищення лiмiту» не згадав. Професор усе-таки особа цивiльна. І точнiсть, порядок та дисциплiну розумiв саме так, як розумiють iх… цивiльнi особи.
– Ну, от i добре, – мовив полковник з полегшенням. – Знайомся, – показав лiворуч на бундючного випещеного чоловiка, в якому Богдан вiдразу ж упiзнав самовдоволеного натурника для обкладинки «Економiчного дайджесту», – пан Никонов. Андрiй Григорович. Генеральний директор концерну «Нiка-Компанi».
