скачать книгу бесплатно
Gaudeamus виконаний смертю
В’ячеслав Васильченко
Вiд багаторазового лауреата Мiжнародного лiтературного конкурсу романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА» (2014). Киiвський професор-фiлолог Богдан Лисиця на запрошення свого давнього друга – професора Сорбонни Антуана Робера – прибувае до Парижа на мiжнародну наукову конференцiю, присвячену ювiлею вiдомого французького вченого й популярного письменника Патрiка Беккереля. Навколо конференцii та iменi мсье Беккереля починають вiдбуватися дивнi й загадковi речi: то в газетах з’являються статтi, що ставлять пiд сумнiв його авторство, то за ритуалом, описаним у романi, починають гинути люди, якi знали ювiляра. Богдан Лисиця разом з Робером i його двоюрiдним братом – офiцером полiцii – Фаб’еном починають розслiдування цiеi неординарноi справи. І опиняються в центрi загадкових подiй i небезпечних пригод.
В’ячеслав Васильченко
Gaudeamus виконаний смертю
Правди завжди двi. Але кожен обирае одну.
ПРИМІТКА АВТОРА
Усi персонажi, установи й подii, описанi у творi, вигаданi. Будь-який збiг з реальними людьми, установами або подiями – абсолютно випадковий.
ДОВІДКА
«Гаудеамус» (лат. gaudeamus – «радiймо») – студентська пiсня (гiмн) латинською мовою. Назва утворена за першим словом пiснi. Вiдома також пiд назвою «De brevitate vitae» («На швидкоплиннiсть життя») (Інформацiя з Вiкiпедii).
Присвячуеться професурi…
А ще… зеленому чаю «Greenfield»…
Париж – це предмет заздростi для тих, хто нiколи його не бачив; щастя або нещастя (залежно вiд того, як пощастить) для тих, хто в ньому живе, але завжди – прикрiсть для тих, хто змушений його залишити.
Оноре де Бальзак.
Зоря завжди когось карае смертю.
Луi Арагон.
– Якщо Творець всемогутнiй, як ти поясниш те, що Вiн завжди виявляеться безсилим перед лицем простоi омани? Як пояснити те, що зло завжди i всюди торжествуе? Оспiвувати велич Бога – значить оспiвувати велич зла.
– Ти богохульствуеш.
Вiн зупинився й повернувся до мене:
– Історiя людства – не що iнше, як iсторiя жорстокостi, насильства й руйнування. Цього нiхто не може заперечити. Як ти це поясниш?
– А я тобi скажу, – знову заговорив вiн, кладучи руку менi на плече. – Тому що зло – це реальна сила, як мiнiмум рiвна добру. У Всесвiтi цi двi протилежнi сили перебувають у протиборствi, i iхня битва ще далеко не закiнчена.
Жан-Крiстоф Гранже.
Мати рацiю – не завжди означае бути переможцем.
Еухенiо Фуентес.
Пролог перший
«Франсуа обережно вiдчинив дверi спальнi герцога Наваррського, усi думки посилаючи Всевишньому. Просив тiльки про одне: щоб уберiг вiд жодного небажаного звуку. Хоча вдень, дочекавшись нагоди, вiн рясно змастив петлi та кiлька разiв спробував. Дверi тихо й плавно подалися. Не скрипнувши. Не рипнувши. Це пiдбадьорило. І Франсуа вже не сумнiвався, що у нього все вийде.
Ступав так тихо й безшумно, що могло здатися, нiби вiн або легший за повiтря, або ж потай вiдростив собi сильнi невидимi крила. І тому залишався невагомим. Майже. Але так тiльки могло здатися. Насправдi ж Франсуа умiв нечутно рухатися. Коли потрiбно. Зараз – саме такий момент. І вiн «увiмкнув» це досконале вмiння.
Серце шалено тарахкотiло, наче хотiло хазяiна «здати». Чи вистрибнути й побiгти окремо. Швидше. Бо вiн щось там тягне кота за хвоста. Нема, щоб рiшуче все закiнчити. Одним махом! Як i належить лицарю!
І Франсуа його боявся. Смiшно кому сказати – вiн боявся свого серця. Серце ж треба берегти й любити. А вiн боявся. Остерiгався, щоб не виказало. Бо серед цiеi «тихоi тишi» воно, здавалося, гатить так, нiби здоровило-коваль iз поблизького села. Та ще й глухий, до всього…
Ревiння, що пролунало несподiвано й пiдступно, спочатку величезною шпилькою прохромило його всього, а потiм – буквально за мить – вiдгукнулося в мозку. Там нiби ожив заснулий вулкан. Й обважнiлi ноги, здавалося, назавжди приклеiлися до пiдлоги, змусивши хазяiна зупинитися.
«Чортовиння! – дав волю емоцiям. – Бiсiв герцог! Це ж треба так захропiти! Наче лев горластий! Ну тебе до дiдька!»
Перевiв дух. Глибоко вдихнув кiлька разiв. Знову зiбрав себе в кулак. Опанував. Напружився. Став тим же налаштованим на дiю механiзмом. Яким бував ранiше. Вiн не мусить дати збiй. Уже ж скiльки разiв це робив. І завжди все виходило вдало. Зараз теж мае вiдбутися все чiтко. Зараз… Зараз…
«Нiчого, – блиснула думка зловiсним клинком, спиняючи несамовитi барабани серця, – хропiти вже лишилося недовго! Недовго… Ще кiлька крокiв. І – все!»
А герцог i далi видавав загрозливий рик, мирно покоячись на розкiшному ложi. Щось снилося. Швидше за все – приемне. Бо вiн привiтно усмiхнувся. Поплямкав. Поворочався. Лiг догори. Знову нап’яв коротку сонну усмiшку. А вiн нiчого! Симпатюлька. Коли спить зубами до стiни. О! Знову, гад, усмiхаеться. Але Франсуа це не спинило. Усе мае вiдбутися так, як вирiшено. Вирiшено не ним. Вiн мусить лише виконати. І вiн виконае. Таке його призначення. Не вперше ж. Так мае бути. «Qui seminat mala, metet mala». «Хто сiе зло, той пожинае зло». І так буде завжди…
І тут Франсуа прозiв. Такий страшний «акомпанемент» – просто знахiдка. «Прикриття». Чудово! Нехай хропе. А ти роби свое. Вiд цiеi думки стало радiсно. Швидко повернувся бойовий настрiй. У цьому несподiваному гарчаннi побачив добре знамення. Небо однозначно схвалювало. І сприяло. Вiн у це вiрив. А вiра – зброя сильна. Не пiдводить. Перевiрено.
Сильнiше стиснув рукiв’я кинджала, нiби вiдганяючи сон, що неподiльно панував навкруги. І водночас – нагадуючи про велику мiсiю. Головну частину ритуалу. «Qui seminat mala, metet mala». «Хто сiе зло, той пожинае зло». І щоб воно не приносило врожаю, його не треба сiяти. Ось така нескладна iстина. І сiяльника треба зупинити.
У лiвiй руцi тримав ритуального персня. «Qui seminat mala, metet mala». Зараз. Зараз усе вiдбудеться…
Уранцi герцог Наваррський довго не виходив зi спальнi. Стурбованi домочадцi та слуги почали ломитися в замкнутi дверi. Коли ж вiдчинили, побачили його з кинджалом у грудях. І – ритуальним перснем на лiвiй руцi. «Qui seminat mala, metet mala». «Хто сiе зло, той пожинае зло». Усе. Ритуал виконано. Як це й бувало ранiше. Орден знову показав свою силу й рiшучiсть. Упоперек дороги йому не ставай. І так буде завж…»
Книжка вислизнула з рук i бухнулась на пiдлогу. Цей гучний звук змусив Лисицю повернутися з екскурсii, що тiльки-но майже почалася, до солодкоi Краiни Сновидiнь.
– Стоп-стоп-стоп, шановний пане професоре, ще рано, – почав накручувати себе Богдан. – Не все ще приготовано до завтра. Чи краще встати ранiше й закiнчити все зранку?»
Ця думка мала всi шанси перемогти на кастингу професорових планiв. Вона нагадувала «вiдшлiфовану» iдеальну красуню з глянсового журналу. Вiдфотошоплену в усiх мiсцях цукерочку. І цiй могутнiй спокусi Лисиця особливо й не опирався.
– А, – махнув, одразу ставлячи «вiдмiнно» ранковому варiанту. – Дасть Бог ранок, дасть Бог розум. А з ними веселiше. З обома.
Позначив закладкою потрiбну сторiнку. Завiв телефона на сьому. Зарився до м’якоi ковдри i без роздумiв гайнув назустрiч жаданому солодкому карнавалу. Там на нього вже давно чекали.
Пролог другий
Незнайомець у бiлiй ексклавинi[1 - Ексклавина – бiлий лляний або полотняний лицарський плащ iз символами ордену на грудях i спинi.] увiйшов до номера та квапливо замкнув дверi. Повернувши ключа двiчi. Так надiйнiше. Хотiв зробити це i втрете, але замок такою технологiчною вишуканiстю хвастонути не змiг. Не на того нарвався. Зi знаком мiнус…
Незнайомцевi здавалося, що, зникнувши за дверима, вiн утiк вiд усього свiту. Той постiйно пiдглядав за ним численними очима-невидимками, намагаючись вивiдати, що ж вiн там, у чужому житлi, робить. З плечей немов вантаж тяжкий упав. Слава Богу, все минуло вдало. Як i планував. І лише тепер можна розслабитися. Тепер вiн – «удома». За надiйними дверима. За надiйними стiнами. Утiк. Заховався. Щез. Таке не раз бувало в життi. Можна, нарештi, згадати, що ти – людина. А не робот. Який механiчно виконуе передбачене програмою. У цiй бiлiй ексклавинi, пiд вiдлогою[2 - Вiдлога – частина верхнього одягу для захисту голови в негоду; коли немае потреби, ii вiдкидають за спину; каптур.] якоi ховалося його обличчя в балаклавi, вiн точнiсiнько нагадував когось iз запрошених акторiв, переодягнутих монахами-лицарями. Тi настовбурченими жирафами ковтали останнi режисеровi вказiвки, репетирували разом, вiдпрацьовували ролi кожен окремо. Метушилися. Готувались до костюмованого шоу. Воно вiдбудеться завтра пiсля вiдкриття конференцii в Новiй Сорбоннi[3 - Сорбонна – найстарiший европейський виш. Виступае символом класичноi европейськоi освiти. Початок йому було покладено заснуванням у Парижi 1273 р. колежу для пiдготовки вищого духовенства монахом-домiнiканцем Робером де Сорбоном (1201–1274 рр.), духiвником короля Людовика IX. З середини ХVII ст. пiсля об’еднання колежу з Паризьким унiверситетом iх назви стали ототожнюватися. Сьогоднiшню Сорбонну складають чотири унiверситети: Париж I – Пантеон-Сорбонна, Париж III – Нова Сорбонна, Париж IV – Париж-Сорбонна i Париж V – Унiверситет iм. Рене Декарта. Видiлення в окремi унiверситети старовинних факультетiв вiдбулося в 1970-71 роках. Кожен унiверситет мае юридичну автономiю. В iсторичнiй будiвлi Сорбонни цi унiверситети розташовуються лише частково. Так, Нова Сорбонна мае там всього кiлька офiсiв, а ii навчальнi корпуси розташованi по всьому Латинському кварталу. Нова Сорбонна (Унiверситет Paris III) характеризуеться яскраво вираженою гуманiтарною спрямованiстю. 20 тис. студентiв гризуть тут гранiт науки на таких факультетах: а) французькоi та латинськоi мов i лiтератури; б) загального та прикладного мовознавства i фонетики; в) загального та порiвняльного лiтературознавства; г) викладання французькоi мови як iноземноi, нiмецькоi мови, англомовного свiту, iспанiстики i краiн Латинськоi Америки; г) краiнознавства Італii й Румунii, сходознавства та арабiстики; д) театрознавства, кiнознавства i засобiв масовоi комунiкацii. При унiверситетi дiють два спецiалiзованих навчальних заклади: Інститут краiн Латинськоi Америки i Вища школа перекладачiв.]. А тут, у готельному холi, проводили останню репетицiю. І саме тому вiн у такому нарядi – артист артистом. Цей хiд ретельно, з шаховою точнiстю, продуманий. До дрiбниць. До найменших несподiванок i можливих вивертiв. Як i весь величезний план. За яким кожну фiгуру на цiй складнiй шахiвницi вiн свого часу поб’е. Кожному поставить мат… Скiльки разiв за життя вiн грав у шахи. Скiльки разiв вигравав. І нiколи ранiше не мiг подумати, що доведеться розiгрувати щось подiбне до шаховоi партii в життi. Там, на вiйнi, все значно простiше й легше. Он вiн ворог – бери та стрiляй. А тут… Хоча життя ж – рiч непередбачувана. І стократ складнiша за найвiртуознiшу шахову партiю. Тому й можливе все. Навiть найнеймовiрнiшi перетворення. Хiба вiн мiг коли-небудь подумати, що сидiтиме, воюватиме, командуватиме людьми, вбиватиме… Особливо останне… Нi. Таке йому, вихованому «маминому синочку», хронiчному вiдмiнниковi зi зразковою поведiнкою, нiколи не спадало на думку. Надто ж – коли був маленьким, коли рiс, оточений любов’ю й турботами батькiв. «Пестити й плекати» – ось iхнiй мовчазний «девiз»… Коли мрiяв про доросле життя, де вiн – обов’язково шанована людина. Успiшна. І неодмiнно – знаменита. Яка посуне на крок уперед нацiональну науку й культуру. Адже вже в дитинствi вiдчував могутню творчу силу. Талант, що рвався на волю. До перемог i вiдкриттiв. Що змiтав на шляху всi можливi та й неможливi перешкоди… Та життя вирiшило iнакше. Змусило вбивати, часто безжально. Безпiдставно. Перетворивши на бездушний смертоносний механiзм. Ампутувало нiжну чуйну душу. Зробило професiоналом. Тренованим бойовим псом. А саме вбивство – незмiнним ремеслом. Де вiн досяг такоi досконалостi. Таких неперевершених результатiв… Невже його прекрасна й свята мати народжувала його для цього? Невже всi численнi таланти дарованi Господом для вбивства? Чи мiг вiн стати кимось iншим? Мiг вiдмахнутися вiд цього жахливого ремесла? Хтозна… Зараз про це важко судити. Минуле занiмiло. Скам’янiло. Застигло. Як досвiдчений вуличний мiм… Напевно, мiг. Напевно, повинен був пiдставити лiву щоку пiсля того, як жорстоко вдарили по правiй. Але не зробив цього. Замiсть шляху християнського прощення та смирення обрав iншу стезю. Чи, швидше, це попередне життя обрало ii для нього? По сутi, це все уже не мае жодного значення… Зате пощастило таки здiйснити давню мрiю. Вiн став професором. Нехай пiд чужим iм’ям. Нехай не надовго, а лише на кiлька днiв. Та все одно. Вiн це зробив. І отримав невимовне задоволення. Хоча мiг стати й справжнiм професором. Успiшним. Вiдомим i шанованим. Усе до цього йшло. Якби… Якби не зла воля злих людей. Яка чорним шулiкою накинулася на бiлу лебiдку його молодого життя, що так чудово починалося…
Незнайомець пiдiйшов до шафи й витяг звiдти персня з великою лiтерою «М». Пробiгся очима вервечкою вигравiруваних лiтер. «Qui seminat mala, metet mala». «Хто сiе зло, той пожинае зло». Вiн читав цю глибоку фразу, напевно, втисячне. Тому що носив подiбного персня, виготовленого власноруч, на пiдмiзинному пальцi лiвоi руки постiйно. І тодi, коли лiчив днi, що лишилися до виходу на волю. І тодi, коли одного разу, пiсля втечi з в’язницi, одна людина в ньому померла, а нова народилася. І коли доля закинула до Африки у школу для пiдготовки найманцiв. І коли вже воював. І кожного разу, знову й знову перечитуючи цей вислiв, незнайомець у бiлiй ексклавинi переконувався, що вiн генiальний за своею глибинною та невичерпною суттю. І, що теж важливо, – справедливий. Тому що в ньому заховано всесвiтнiй баланс. Колосальний уселюдський запобiжник. І якби його не було, людство давно б уже зникло. Та й землi самоi вже не iснувало б… Отакий нехитрий апокалiпсис…
Потiм дiстав iз шафи кинджал. Ще один атрибут ритуалу. Без нього той не можливий. Тому кинджали, як i перснi, – тут. Поряд. Мирно покояться в шафi, чекаючи участi в новому ритуальному дiйствi.
Незнайомець знову вiдчув знайоме тремтiння. Його вiдчував завжди, коли брав до рук зброю. Напевно, воно йшло вiд убивчоi сили, причаеноi в цих генiальних людських винаходах, що несли смерть. Інстинктивно вiдчуваючи iхне призначення, людина, беручи до рук, несвiдомо хоче запустити вбивчий механiзм. Зараз було так само. Але – для всього свiй час… Усе мусить бути за планом. За його генiальним планом. Інших у нього не бувае…
Вiн жбурнув кинджал на шахiвницю, що стояла на столi з розставленими фiгурами. Частина iх з гуркотом розлетiлася врiзнобiч. Деякi впали на пiдлогу й оскаженiлими жабами застрибали хитромудрою траекторiею. Кiлька впали прямо на дошку. Однак тура, ферзь i пiшак, гойднувшись, устояли. Гм… Молодцi…
«Ось так i в життi, – подумав незнайомець. – Потужний удар небес – i багато хто вилiтае за межi життя. Іншi ж залишаються по цей бiк. Хоч i далi живуть лежачи. І лише деяким щастить вистояти. Серед кого опинишся ти – дiзнаешся тiльки пiсля. Але тодi вже буде пiзно. Якщо потрапиш у позицiю «лежачи» – довго й наполегливо пiднiматимешся. Упадеш на пiдлогу – усi зусилля множитимеш на вiсiмнадцять. Зi мною було саме так…»
Заховав кинджал назад до шафи, зачинивши дверi. Зiбрав фiгури i знову розставив на мiсця. Гармонiя вiдновлена. Але так бувае тiльки на шахiвницi. Ну, а в життi ж – нiколи… Тому що воно – життя. Складнiше за саму складнiсть…
Це буде вдала партiя. Вiн певен. У всякому разi, вiн на це сподiваеться. І зробить усе, щоб сталося саме так. Вiдчував у тiлi надзвичайний прилив сили, адже задумане починае здiйснятися. У цьому середньовiчному вбраннi почувався перевертнем зi стародавнiх легенд. Який одяг шкуру тварини. І пiсля цього мусив перетворитися на неi. Силу такоi магii вiдчував зараз на собi. Їi випромiнювала бiла орденська ексклавина. Почувався членом Ордену абскондитiв. Не бiльше й не менше. Готовий iти на будь-яку битву заради досягнення його священних цiлей. Навiть вiддаючи при цьому життя. Без залишку й жалю…
«Людина в бiлому» знову пiдiйшла до дзеркала й подивилася на свое вiдображення. Справдi перевертень. Монах-лицар. У бiлiй ексклавинi з нашитою яскраво-червоною лiтерою «А» спереду i колом, у якому – восьмираменний хрест, iззаду. Ще й – вiдлогою на головi… Орден повертаеться…
Глава 1
Людська мрiя мае щонайменше три властивостi: 1) бути; 2) збуватися; 3) не збуватися. Оскiльки двi останнi виключають одна одну, то одночасно мрiя може або бути i не збуватися, або ж бути i збуватися. Правда, в останньому випадку мрiею вона бути перестае.
Мрiя Богдана Лисицi побувати в Парижi спочатку була й не збувалася, а потiм перестала бути мрiею. Коли лiтак компанii Air France доставив Богдана в термiнал CDG-2 паризького аеропорту Roissy-Charles-de-Gaulle, його внутрiшнiй голос загримiв iерихонською трубою: «Є! Вiдбулося! Сталося! Я – в Парижi!!!» І хоча до самого Парижа лишалося ще добрих три десятки кiлометрiв на пiвденний-захiд, це вже не мало жодного значення. Що вони порiвняно з тими тисячами кiлометрiв i кiлькома десятками рокiв, що роздiляли Богдана й Париж. І ось тепер, коли Богдан, подiбно до героя бородатого анекдота, скаже «знову хочу до Парижа», на цьому iхня схожiсть i закiнчиться. «Герой» ось уже скiльки часу безнадiйно повторюе цi слова, анiтрохи не вiрячи, що його бажанню судилося збутися. Хоч коли-небудь. Хiба що коли рак на горi свисне. Або – на вербi грушi поростуть. У вустах же Богдана ця анекдотична фраза звучатиме абсолютно правдиво. Одного разу вiн уже там був. Ре-аль-но!!! І можна хотiти ще. На «законних пiдставах». І нове «хотiння» теж збудеться. Воно ж уже мае досвiд…
Богдан Лисиця – звичайний унiверситетський професор. Утiм, очевидно, кожен «учений муж» (чи й «жона») не бувають звичайними та однаковими. Бо сама наука й навчання цiй науцi iнших завжди програмують несхожiсть, оригiнальнiсть, неповторнiсть кожного, хто цим займаеться.
Його стихiею була, е i буде фiлологiя. У минулому недовчений юрист, який залишив служiння Фемiдi на другому курсi, вiн «дезертирував» на романо-германський. Тут вiдчув упевненiсть. Одержав справжню душевну рiвновагу й надзвичайну легкiсть вiд того, чим пощастило займатися. Опинився, одне слово, у своiх санях. На своiй планетi. Яку дбайливо пiдготувала «Знаемо-Чия-Рука». І закинула його туди.
Лисицю вабило тут усе. І знайомство iз завжди мудрим i точним у своiх характеристиках фольклором. І монументальний спокiй античних служителiв муз. І змога бачити мову зсередини. І вiртуозне вмiння користуватися нею, як користуеться глиною досвiдчений та вмiлий гончар, у руках якого вона стае лагiдною i слухняною. І проникнення через вивчення мов iнших народiв до iхньоi ментальностi…
Але, Господи, як давно це було! Ого-го, як давно! Потiм багато чого ще вiдбулося, багато чого не вiдбулося i вже не вiдбудеться нiколи. Потiм була робота на кафедрi, аспiрантура, захист кандидатськоi, те ж саме i з докторською, звання професора. Вiдпочивати нiколи! Але цьому Лисиця тiльки радiв. Бо нiхто не забороняв знаходити в роботi нескiнченнi шанси для самореалiзацii. А цього Богдановi тiльки й треба. Інакше життя – не цiкаве. А в нецiкавому життi й жити нецiкаво.
Гортаючи в дорозi свiжу пресу, у «Фокусi» натрапив на цiкавий матерiал. Всезнайки-носомрийки (вони ж – «американськi вченi»), якi знiчев’я постiйно вiдкривають усе новi гранi homo sapiens, дiйшли висновку, що знання «хоч би ще однiеi мови» позитивно впливае на сексуальнiсть такого «полiглота». Рiзко пiдвищуючи ii. А це, виявляеться, автоматично (з величезним знаком «+») впливае й на решту сфер людського життя. Кар’еру (легше здобути високооплачувану роботу). І – особисте життя (простiше знайти пару, завести бiльше дiтей). Тобто: щастя й добробут людини практично цiлком залежать вiд знання нею кiлькох мов. Богдан досконало володiв англiйською i французькою. Тому мiг бути абсолютно спокiйним. І кар’ера, й особисте життя його були «у повному порядку». За роботою, в яку вiн пiшов з головою, йому нiколи було подумати про «родинне гнiздечко». Завжди переносив «на потiм». Утiм, зараз, у своi сорок один, вiн мав абсолютну певнiсть, що ще не перетворився на «допотопного манускрипта», який годиться лише для вивчення «на його матерiалi особливостей попереднiх епох». Хоча… Родина – це обов’язки й вiдповiдальнiсть. Обов’язковим i вiдповiдальним Богдан мiг залишатися перед чужими. Опинитися ж у такiй ситуацii перед рiдними – боявся. Тому й тягнув. Тому й одинакував. Тому вiдсутнiсть родини для Богдана свiдчила про «повний порядок в особистому життi». Де його родиною стала робота. А ii завжди виникало дуже й дуже багато. Вона, нiби багатоголовий дракон, пожирала його до останнього гудзика. А завтра, голодна й незадоволена, виникала знову…
І ось тепер в його життi виник Париж. Виник несподiвано. Без натякiв i «знакiв згори». Хоча все свiдоме життя Богдан таемно i десь навiть безнадiйно плекав цю одну з найпотаемнiших i бажанiших мрiй – побачити це мiсто. Походити його казковими вулицями. Подивитися на його безтурботних насельникiв. Доторкнутися до нього i вдихнути його чарiвне повiтря. Таемно Богдан вiрив, що це коли-небудь та й станеться. І ось це нарештi таки сталося.
Париж уявлявся професоровi далекою i незвiданою планетою, на якiй пануе всього лиш один-единий закон – «закон уселюдського творення». І Лисицi хотiлося пожити за цим законом. Хай i недовго. Хай i в тимчасовiй незатишнiй келii. Незручнiй i темнiй. Хай i монахом-вiдлюдником-анахоретом. Але – пожити. Щоб стати одним з них. Одним з цих обраних. Адже ж недаремно iх оселили в Парижi. Чимось же вони особливi. Мають якiсь заслуги перед Найголовнiшим. Інакше б вони жили у Вапнярцi…
Париж вабив. Вабив легендарнiстю та казковiстю. Ах… Як же все-таки багато красивих iсторiй пов’язанi з цим мiстом. У них вiн майже завжди – синонiм до слова «рай». Ну, а в раю – i люди не простi. Це помiтив ще Анатоль Франс. І Лисиця вивчив його слова напам’ять. Завчив, як пароль. Щоб сказати, коли опиниться в омрiяному мiстi: «Менi здаеться, не можна бути зовсiм звичайною людиною, якщо ти вирiс на набережних Парижа, проти Лувра i Тюiльрi, бiля палацу Мазарiнi, на березi славноi Сени, що несе своi води мiж веж i шпилiв старого Парижа. Окрiм книг, тут е й дерева, i тут проходять жiнки – значить, це найпрекраснiше мiсце у свiтi».
Для Богдана Париж – це насамперед мiсто поетiв. Бо, як вiдомо, поети народжуються в провiнцii, а помирають тут, у Парижi (як справедливо помiчено!). Так що Париж подобався Лисицi не тому, що там живе Мiлен Фармер[4 - Мiлен Фармер – популярна французька спiвачка, актриса й поетеса. Народилася 12 вересня 1961 в Канадi. Справжне iм’я – Мiлен Готье. Прiзвище Фармер для псевдонiма взяла на честь улюбленоi актриси – Френсiс Фармер. Мiлен Фармер належить до числа найвiдомiших i найпопулярнiших европейських спiвачок у свiтi. Свiтовоi популярностi вона змогла досягти, не вдаючись до виконання своiх творiв англiйською мовою. Концерти спiвачки вважаються одними з найяскравiших i найскладнiших щодо технiки оформлення та декорацiй.]. Хоча… І тому – теж.
Але не лише це величезне бажання вiдвiдати Париж привело професора КНУ iменi Тараса Шевченка Богдана Лисицю в це казкове мiсто. Вiн банально приiхав на конференцiю «Художнiй текст: прийоми i засоби формування iндивiдуально-авторського стилю». Мiжнародну. Їi проводив давнiй приятель Лисицi, професор Новоi Сорбонни Антуан Робер. Конференцiю присвячено сiмдесятирiччю з дня народження Патрiка Беккереля – вiдомого французького лiтературознавця, фольклориста й письменника, лауреата великоi кiлькостi усiляких нагород i премiй (у тому числi – й Гонкурiвськоi[5 - Гонкурiвська премiя (фр. Prix Goncourt) – найпрестижнiша французька лiтературна премiя, що присуджуеться за кращий роман. Названа на честь французьких письменникiв-натуралiстiв Жуля де Гонкура й Едмона де Гонкура. Перша Гонкурiвська премiя вручена 21 грудня 1903 i з тих пiр вручаеться щорiчно. Присудження цiеi премii вiдбуваеться за результатами голосування членiв Академii Гонкурiв, до якоi входять десять найвiдомiших письменникiв Францii, на спецiальнiй вечерi в паризькому ресторанi «Друан». За розмiром Гонкурiвська премiя символiчна (сьогоднi – це десять евро). Водночас отримання ii, як правило, значно збiльшуе продажi роману, вiдзначеного нею, i вводить його автора в першi ешелони французькоi лiтератури. Члени Гонкурiвськоi Академii отримують також символiчну плату (60 франкiв на рiк). Кожен з них мае право тiльки одного голосу, який дозволяеться вiддати тiльки за один роман. І лише президент Академii таких голосiв мае два. Згiдно зi статутом, отримання Гонкурiвськоi премii можливе тiльки раз у життi. Але iсторii вiдомий прецедент, коли письменник Ромен Гарi зумiв зробити це двiчi. Вперше вiн удостоiвся премii 1956 року. Але через 19 рокiв, використавши лiтературну мiстифiкацiю, вiн знову став лауреатом Гонкурiвськоi премii, але вже пiд iм’ям Емiля Ажара. Обман розкрили вже пiсля присудження премii.]), автора роману «Серце пiд мантiею», що рiзко став популярним за останнiх майже два роки. Рукопис Антуан виявив, коли вивчав особистий архiв мсье Беккереля, свого вчителя, пiсля смертi вдови метра, яка нiкого не пiдпускала до чоловiкових матерiалiв аж до своiх останнiх днiв (сама вдова «пiшла» близько чотирьох рiкiв тому). Взагалi ж, мсье Робер зробив дуже багато для популяризацii науковоi спадщини й лiтературноi творчостi Маестро. Вiн також створив фонд його iменi, на чолi якого перебувае й дотепер. Саме цей фонд i взяв на себе значну частину витрат, пов’язаних з участю Богдана в конференцii.
А познайомилися тепер уже давнi друзi близько п’ятнадцяти рокiв тому, коли Богдан, зацiкавившись проблемами роботи з особистими архiвами письменникiв, вирiшив зв’язатися з автором статтi на потрiбну тему, яку надибав у журналi «Всесвiтне лiтературознавство й фольклористика». І француз вiдповiв. Вiдповiв детально, з душею й цiкавiстю до колеги з далекоi Украiни. Вiдтодi й дружили вони (парижанин Антуан Робер i киянин Богдан Лисиця). В основному, епiстолярно, звичайно. Але бували й зустрiчi. Вiсiм рокiв тому вони вперше зустрiлися на конференцii в МДУ iменi Ломоносова. Потiм було декiлька вiзитiв Робера до Киева. А тепер – ось Францiя, Париж для Лисицi. Як усе складеться тут, на чужiй землi? Удома й стiни допомагають, а на чужому полi? А… Вiдкиньмо забобони! Двадцять перше столiття за вiкном. У сучасних богiв – сучаснi iмена: Windows, Internet. І сучасна людина повнiстю пiд iхньою могутньою владою. Амiнь. Тобто ОК (мишкою: клац!).
Антуан зустрiв Богдана, як i домовлялися, бiля виходу. Мсье Робер мав сорок три роки, був трохи вищим за середнiй зрiст, середньоi статури й ваги. Про радiсний настрiй семафорила вiдкрита усмiшка, що ховалася за чорною густою бородою та iскрилася добром i теплотою. Усмiшка людини, яка нiколи не тримала i не триматиме камiнь за пазухою. З однiеi простоi причини: вона просто не вмiе цього робити i, напевно, нiколи не замислювалася, для чого це потрiбно. Та й не могла ця усмiшка бути iншою. Адже Антуан зустрiв давнього друга. А ця дружба – iз серii «справжня» й «чоловiча».
Рушили до паркiнгу. Там iх чекав, виблискуючи на сонцi слiпучо-лакованими боками, новенький «Сiтроен-Пiкассо» кольору «срiбний металiк».
– Ого, красень, – не втримався Богдан, пускаючи слину. Перед новою цiкавою роботою, захоплюючим футбольним матчем, красивою жiнкою i новим автомобiлем Богдан завжди вiдчував сильне душевне тремтiння. Цього разу сталося так само.
– Подобаеться? – запишався задоволений Антуан. – Я сам вiд нього чуманiю. А права ти з собою, часом, не прихопив?
– Н-i-i-i, – аж присiв Богдан, – але ж ти нiчого не казав…
Лисицю наче з-пiд каналiзацiйного люка дiстали. Такий шанс «подавить на газ» прогавив.
– Хотiв зробити сюрприз, – з образою в голосi почав виправдовуватися Антуан. – Приемний. Не вийшло. Дав маху. Вибачай.
– Облиш, пусте, – звiльнився вiд ситуацii Богдан, – дрiбницi. Усе ще попереду. У сорок рокiв життя тiльки починаеться. Повiр!
– Це точно, – напустив на себе серйознiсть Антуан. – Ви, мсье професор, говорiть повiльнiше. Я записуватиму. Такими «перлинами» розкидаетесь.
– Не заморочуйтесь, юначе, – пiдiграв Богдан, – зараз готуеться до друку стотомник моiх мудрих висловiв. Мае назву «Як завжди в десятку». Обов’язково подарую декiлька томiв. На вибiр. Збагачуйтеся духовно. Пiдносьтесь морально. Ростiть iнтелектуально. Це вам пiд силу. Я безмежно вiрю у ваше велике майбутне! Працюйте!
Богдан прибрав позу античного оратора, дивлячись у вiчнiсть. Але не витримав i засмiявся. Мсье Робер пiдтримав.
– Гаразд, нам уже час – пiрнув до зручного салону Антуан. Богдан зробив те ж саме.
Уже в машинi мсье Робер додав:
– А роботи в нас i справдi багато.
– Як завжди, – закивав Богдан. – І тут уже нiчого не виправити.
Автомобiль плавно рушив i попрямував у бiк Парижа. Цю дорогу його водiй знав як своi п’ять пальцiв. І проiхати нею мiг навiть iз зав’язаними очима.
Глава 2
Дорогою Богдан крутив головою на всi боки, неначе хотiв випити ненаситними очима всю витонченiсть i неповторнiсть старовинного, та водночас i молодого мiста. Так. Йому пощастило значно бiльше, нiж його прославленiй землячцi, Аннi Ярославнi, доньцi Ярослава Мудрого, що вийшла замiж за французького короля Генрiха І й переiхала до Парижа. Той порiвняно недавно став столицею франкськоi держави й особливого блиску ще не мав[6 - 360 р. н. е. колонiя Лютецiя, заснована Юлiем Цезарем на мiсцi спаленого галлами поселення, стала називатися Париж («мiсто паризiiв»; паризii – плем’я кельтiв).]. Інша рiч сьогоднi. Куди не кинь оком – скрiзь побачиш i вiдчуеш застигле дихання величноi французькоi iсторii.
Зараз же мiсто продовжувало жити й рухатися разом зi Всесвiтом. Вечiр невiдворотно насiдав на, здавалося б, утомлений вiд чергового турботливого дня Париж. Але казкове мiсто Лисициноi мрii, вiдчуваючи силу й пiдтримку закоханих у нього людей, i не збиралося пiддаватися владi цього безцеремонного «агресора». У його зосередженому виглядi не було й натяку на втому. Навпаки. Вiн, нiби вiдчувши появу другого дихання, зiбрався й далi не спати, але тiльки вже в iншому – нiчному – режимi. І так завжди. Вiн же мiсто!
Готель «Принц Альбер Опера», бiля якого зупинився жвавий срiблястий «мустанг», розташовувався на вулицi Прованс, 89.
– Приiхали, – сказав мсье Робер i заглушив двигун.
– Чудово, – пiдморгнув Лисиця.
Обидва вийшли. Богдан огледiвся й пiшов до багажника. Антуан, трохи розiм’явшись, став поруч. Лисиця дiстав сумку. Антуан спробував зачинити дверцята. Вийшло з другого разу.
– Добрий вечiр, мсье Робер, – несподiвано почулося вiд пiдтягнутого, ще моложавого чоловiка «пiд п’ятдесят».
Вiн якраз виходив з готелю. Це був типовий европеець. У всiх його рухах вiдчувалася левова сила, свобода i впевненiсть. Богдан подумав, що незнайомець мав здоров’я тридцятирiчного. А може – iще молодшого. Такими легкими й енергiйними були його рухи. І горам бажано не траплятися на його шляху. Та й дубам теж.
– Наш колега? – висловив здогад, головою вказавши на Лисицю.
– Угадали. – Антуан i далi перебував у доброму гуморi. – Це професор Богдан Лисиця. З Украiни. І за сумiсництвом, на пiвставки, – мiй давнiй приятель.
– Професор Мертрен, Алжирський унiверситет, – вiдрекомендувався незнайомець i пiсля усмiшки простягнув Богдановi правицю. («Лiвша», – автоматично вiдзначив про себе Лисиця, побачивши годинника на правiй руцi. Знову запрацювала одна з небагатьох поганих звичок. Їi нiяк не мiг викоренити. Як не старався. Що не робив. А вiз i нинi там. Коли бачив незвичне, свiдомiсть вiдразу ж фiксувала цей «феномен незначного маштабу»).
– А ви – на вечiрнiй променад? – поцiкавився Антуан, пильно дивлячись на Мертрена.
– Так, – вiдповiв той, вiдкривши маленьку таемницю. – Люблю повештатися нiчним мiстом. Нiч – найкраща пора для любовi й творчостi, – мрiливо резюмував алжирський професор. – А нiчне мiсто для мене – як джерело живлення. Пiсля таких прогулянок повертаюся зарядженим на творчiсть. Зараз працюю над новою монографiею[7 - Монографiя – грунтовна наукова праця, присвячена дослiдженню одного питання, однiеi теми.]. Самi розумiете – без натхнення тут нiяк. Думаю, великодушний Париж не поскупиться. Тим бiльше, у цьому його можна вважати свiтовим олiгархом. Всепланетним «хрещеним батьком».
– З вами важко не погодитися, – пiдтримав Мертрена Богдан i поправив пасок на плечi.
– Тiльки будьте обережним, – застерiг «мандрiвника» Антуан, зробивши крок у його бiк. – Нiч – це ще й найкраща пора для всякоi нечистi. І заради Бога, не йдiть на площу Пiгаль та довколишнi бульвари. Там легко можна знайти купу всiляких пригод. Причому – не дуже приемних.
– Спасибi, мсье Робер, – подякував Мертрен. – Гадаю, що я доволi дорослий дядечко, щоб потрапити в халепу. Мое шанування. Приемно познайомитись. До зустрiчi на засiданнi.
