скачать книгу бесплатно
Мертрен зробив знак головою i рушив в одному з мiльйона напрямiв. Вiдомому тiльки йому.
Друзi увiйшли до «Принца Альбера» i, швидко впоравшись iз формальностями, пiднялися на третiй поверх.
Номер готелю, який Антуан забронював для Богдана, на дверях мав цифру 308. Тимчасовi апартаменти – у мiру скромнi. Але затишнi й чистi. А для Лисицi це важливо. Вiн дуже любив чистоту. Саме такою була його квартира на Борщагiвцi – чиста й затишна.
У номерi помiтив головнi зручностi: душ, телевiзор i лiжко. Бо пiддати тiло водним процедурам, вiддатися глибокому сну й насолодитися якiсним футболом – три кити Богданового свiту. Такого стилю його життя. Отже, для повноцiнного життя в Парижi Лисиця мав усе: при-тулок (готельний номер), при-в’язанiсть (улюблену роботу) i при-ятеля (мсье Робера) – найголовнiше для сучасного чоловiка. А Богдан саме такий. А щодо «справжнього чоловiка»… Лисиця любить жартувати, що у нього, цього «справжнього чоловiка», обов’язково мають бути три захоплення: автомобiлi, футбол i жiнки. Без варiантiв. Змiнюватися може тiльки послiдовнiсть. Правда, про жiнок Богдан явно перебирав. Його романи не можна назвати такими вже численними. Як i тривалими. Зате про футбол i автомобiлi вiн був щирий. Футбол поглинав у необмежених кiлькостях, але тiльки завжди високоi якостi. А без автомобiля не уявляв життя. Спочатку у нього була новенька «Ява-350». Потiм – «ЗАЗ-968М», «ВАЗ-2105», «Фольксваген-Джетта». Зараз же роль його залiзного коня виконував корейський седан «ДЭУ-Ланос». Нормальна машина. З’явився цей «красень» пiсля того, як Лисицин пiдручник з лексикологii французькоi мови отримав мiжнародну премiю Гронваля. Як же тодi Богдан стрибав вiд радостi! І пiдручник вiдзначили, i нарештi завiв собi нову, прямо з салону, машину. Нехай не престижну, не «круту тачку», але цiлком пристойну. Яка не встромить ножа у спину в найнепотрiбнiший момент, вивернувши в бока колесо або передумавши заводитись. Таке в його «автомобiльнiй» iсторii теж було.
Богдан пiдiйшов до вiкна, зашторив i, повернувшись до Антуана, артистично й натхненно почав:
Природа – це той храм, де вiд колон живих
Неяснi голоси почути часом можна.
Там гаем символiв iде людина кожна,
Їй нiкуди тепер подiтися вiд них.
Антуан пiдхопив i так само, як i Богдан, натхненно й умiло, продовжив:
Вони ж, немов гучнi й протяжливi розкати,
Утворюють один довершений рефрен,
Розлогий, нiби нiч, i свiтлий, нiби день,
Де злито кольори i звуки, й аромати[8 - Шарль Бодлер. Вiдповiдностi (з французькоi переклав Всеволод Ткаченко).].
– Подобаеться Бодлер? – запитав Антуан i енергiйно ляснув долонею об протягнуту долоню Богдана.
– Знаю, цiную, шикарний, – утомлено вiдповiв Богдан i почав розкладати речi.
– Хороми не «царскiя», явно не «Рiтц»[9 - «Рiтц» – найвiдомiший фешенебельний паризький готель.], – усмiхаючись, погладив одвiрки мсье Робер.
– Мене тут усе влаштовуе, – тоном знавця вiдповiв Богдан. – Не бачили ви ще смаленого вовка. Доводилося бувати в таких умовах… Не доведи Господи!
– А може, все-таки у мене б зупинився? – спробував повернутися до наболiлоi теми Антуан.
Напередоднi Богданового вiд’iзду вони говорили по телефону про те, де проживе цi кiлька паризьких днiв «киiвський гiсть». Антуан пропонував свою квартиру на вулицi Унiверситетськiй, недалеко вiд перетину ii з бульваром Сен-Жермен, у п’ятнадцяти хвилинах ходи вiд метро «Нацiональна Асамблея». Дуже зручно. Але Богдан вiдмовився. Вiн не хотiв бути тягарем. У кожного свiй стиль життя. І своi метелики в головi. Жити – це мистецтво. А жити з кимось – це високе мистецтво. Навiть – всього кiлька днiв. Утiм, так само робив i Антуан, приiжджаючи до Киева. Бронював номер у «Либiдi». І теж нiчого чути не хотiв.
– Нi, – мовив Богдан. – Це питання закрите. Остаточно. – Лисиця не збирався бути жорстким, але вийшло саме так. І, щоб трохи пом’якшити, доброзичливо додав: – Тут я зможу поспiлкуватися з iншими. Так цiкавiше. Коли «без краваток» – людина розслаблена. Вiдкрита. Я б сказав, творча. І краще йде на контакт. Ти ж зараз iз головою в конференцii. І не зможеш придiлити менi стiльки уваги, скiльки я хочу. Тому в тебе вдома я б опинився в добровiльному ув’язненнi. На голодному пайку, виходить. Хiба це правильно?
– Ну, як хочеш, – з нотками образи сказав Антуан, знизавши плечима. – Я думав, у мене нам буде затишнiше й веселiше. Побушували б… Скiльки тем…
– Це однозначно, – вiдразу погодився Богдан. – Але для веселощiв ми час ще знайдемо. Зараз же головне – конференцiя.
– Гаразд, – змирився Антуан, пiднявши руки. – Напевно, так краще. Так правильно. Усе у вас логiчно. І лежить на своiх поличках. Система!
– Ви пiдлабузник, добродiю. І лестощi вашi хоч i приемнi, та недоречнi, – навмисно пафосним тоном вiдреагував Богдан, а потiм додав уже без зайвоi пiднесеностi: – І не забувай: ibi semper est Victoria, ubi Concordia est[10 - Ibi semper est Victoria, ubi Concordia est (лат.) – «Де згода, там завжди й перемога».].
Антуан мовчки похитав головою, а потiм протягнув вiдкриту долоню. Богдан з розмаху, але загальмувавши перед самою долонею, хлопнув Антуана могутньою п’ятiрнею.
– Гаразд, – подивився на годинника мсье Робер. – Ти тут обживайся, а я поiду. Ще купа незробленого. А завтра в бiй. Так що вiдпочивай. Набирайся сили. Роботи буде багато. Це можу з певнiстю гарантувати.
– Нам хлiба не треба, роботу давай, – видав чуте-перечуте ще з дитинства Лисиця. – А про видовища я й мовчатиму. Не в Колiзей[11 - Колiзей – найбiльший амфiтеатр Стародавнього Риму, що символiзував iмператорську могутнiсть. Умiщував близько 50 000 глядачiв.] же приiхав.
– Домовились, – пiдморгнув паризький професор.
Антуан пiшов. Богдан провiв його до дверей i замкнувся. Залишившись на самотi. І вiдразу накотилася ностальгiя. Так у Богдана бувае, коли вiн вiдриваеться вiд домiвки. І вже не таким казковим здавався Париж. І цей номер ураз став чужим i незатишним. І вже не надто бажалося всiеi цiеi науковоi веремii. Зате дуже захотiлося додому. До Киева. На Борщагiвку. До своеi квартири. За робочий стiл, завалений книгами й рукописами статей. У творче безладдя. Дуже-дуже захотiлось. Сильно-сильно. Чужина завжди прикрашае рiдне в привабливi шати. Хоча насправдi воно таким i е.
Але «покайфувати» в ностальгii «на повну» не пощастило. У дверi постукали. Зробили це настiльки наполегливо i навiть нахабно, що першим же бажанням стало негайно вiдчинити. Без будь-яких роздумiв. Бо за них щонайменше отримаеш щигля. Про «щонайбiльше» ж думати не хотiлось.
Пiдiйшов непевно. Вiдчинив. «Наполегливим стукачем» виявився чоловiк середнього, швидше навiть трохи нижче середнього зросту, але давно вже не «середнього вiку». Непроханому гостю було точно вже за сiмдесят. У цьому Богдан анiтрохи не сумнiвався. Прожитi днi дають чудовий результат. Що зветься «великий досвiд». Ну, у Богдана хай вiн, може, й не великий (поки), але сякий-такий точно е. А це перетворювало на життевого «практичного психолога». Йому досить поглянути на людину, щоб багато що про неi зрозумiти. І Лисиця глянув. І – зрозумiв.
За спиною гiсть щось приховував. Сюрприз? Навряд чи приемний. Але й неприемний звiдки?
– Добрий вечiр, – сказав з нiмецьким акцентом незнайомець. Богдан це визначив одразу. Тут уже запрацювала професiйнiсть.
Лисиця вiдповiв «за протоколом». Правильно, але сухо й неохоче.
– Вибачте за вторгнення, – чемно продовжив непроханий гiсть (гiрший за татарина вiн чи кращий – про це iще треба дiзнатись) i вiдрекомендувався: – Отто Келлер, професор Бременського унiверситету. Ваш сусiд. Із 309 номера. Учасник конференцii. І – завзятий шахiст. Може, «посоваемо фiгурки»? Бо щось на мене сум накинувся.
І в гера Келлера, – немовби вiн не професор, а маг-факiр-чародiй, – з’явився набiр дорожнiх шахiв, що глухо торохнули у своiй клiтчастiй в’язницi. Наче гуртом просилися на волю.
– Професор Богдан Лисиця. Киiв. Украiна, – нiби наносячи штрихи на ще незаймане полотно, вiдповiв хазяiн триста восьмого номера. У його плани нiякi вiзити не входили. Нi чиiсь до нього, нi його до когось. – Теж приiхав на конференцiю. Зараз розбираю речi. Готуюсь до завтрашньоi роботи.
Остання фраза вилетiла у напрямку Келлера несподiвано. Вийшло не дуже. Не-отесано. Не-тактовно. Не-виховано. Негарно так одразу вiдшивати. Цей нiмець точно образиться. І що вiн подумае про украiнцiв? Так i до дипскандалу недалеко!
– Е-е-е-е… тобто я тiльки почав розбирати речi, – замекав Лисиця, нiби цап, якого збираються зробити «вiдбувайлом». І, зрозумiло, без його згоди. – Якщо ви дозволите, я спробую швиденько впоратися, навести на собi лад. І тодi ми зможемо схрестити нашi шпаги в рiвнiй i чеснiй боротьбi.
– Звичайно, звичайно, – зачастив гер Келлер. Пропозицiя його явно влаштовувала. Це читалось на зморшкуватому, але ще енергiйному обличчi.
– Ну, i добре, – загорiвся трохи штучною радiстю Лисиця. – Я постукаю. Обiцяю. Гадаю, ще не втигнете заснути.
Зачинив дверi. Пiднiс кулака, аби щосили вгатити по ним. Навiть напружився. Але… Розслабився й пiшов до кiмнати, крутячи з досади головою. Там упав на лiжко. І на розкладене «шмаття». Не страшно. Вiдпрасуе. Все одно в сумцi пом’ялося. Але це не найбiльша бiда. Заплющив очi.
Привабливого перспективка мала небагато. По-перше, Богдан i не пам’ятав, коли «совав фiгурки» востанне. По-друге, хотiлося вiдпочити. Намучився в дорозi добряче. Тiло про релакс благало. А по-трете, – ще жеврiла надiя шлiфонути доповiдь. Їi пiдготував на матерiалi роману «Французька сюiта» про життя в окупованiй нацистами Францii. Твiр належав перу Ірен Немировськи – вiдомоi наприкiнцi двадцятих рокiв минулого столiття письменницi – еврейки украiнського походження, киянки з вулицi Пушкiнськоi, що емiгрувала пiсля революцii. Загинула мадам Немировськи 1942-го в концтаборi Аушвiц. Кiлька рокiв тому роман отримав одну з двох головних лiтературних премiй Францii – премiю Ренодо, задуману ще 1925 року як альтернативу Гонкурiвськiй. Та, судячи з усього, цi плани слiд серйозно пiдправляти. Бо… «Змiцнення мiжнародних контактiв» – рiч потрiбна. І навiть – сакральна. Й обирати тут не доводиться. А просто братися за гуж…
Глава 3
Коли Богдан переступив порiг у номер Келлера, побачив абсолютну бойову готовнiсть дорожнiх шахiв до майбутньоi баталii. На журнальному столику вишикувались одна навпроти одноi чорна й бiла армii, повнi рiшучостi почати боротьбу за беззастережну «вiкторiю». Богдан, звичайно, тверезо оцiнював своi сили. Розумiв, що явно не Руслан Пономарьов[12 - Пономарьов Руслан – украiнський шахiст, гросмейстер, чемпiон свiту з шахiв 2002 р. (версiя ФІДЕ). У фiнальному поединку вiн перемiг теж украiнця Василя Іванчука. Заслужений майстер спорту Украiни (2001).]. Маленькою втiхою стали спогади з далекого дитинства. Там вiн, член шахового гуртка, у складi команди своеi школи на районних змаганнях отримуе третiй юнацький розряд. Вiдтодi, на жаль, мiсця для шахiв у щоденних турботах ставало все менше. Тому життя, мабуть, i вирiшило навести тут лад. Потрусити сажу. Протерти пил.
– Добре, що ви мене не обдурили, – щиро зрадiв господар i першим сiв до шахiвницi. У його рухах вiдчувалася прихована сила, будити яку не рекомендувалося. Якщо, звичайно, не хочете проблем. «Напевно, не лише шахами захоплюеться, – оцiнив побачене Богдан. – Тягав щось i значно важче за шахiвницю. Бiцепси он якi круглi».
Лисиця радiсть колеги не подiляв, але намагався тримати це глибоко в собi. Зовнi ж вiн був сама чемнiсть. Але чоловiчого роду.
– Про що мова, друже? – реалiстично зiграв коротку сценку Богдан, старанно вимовляючи кожне слово. Пiд нею мусив стояти пiдпис – «Щирiсть». – Слово тримати треба. Інакше навiщо ж давати?
– Знаете, юначе, – дещо розчаровано повiв професор Келлер, – зi старими нiхто не хоче клопотатися. Вiдмахуються, як вiд мух. Ну, фiгурально… Штовхають у самоту. А в чому наша провина? – раптом пожвiшав вiн.
«А й справдi, – упiймав себе на думцi Богдан. – Правду ж говорить».
– У тому, що ми безсилi перед законами всесвiту? – усмiхнувся добродушно Келлер. – Але перед ними так само безсилi i ви, молодi. Ми ж лише люди, а не боги. І вiд вiку це не залежить… Та ви проходьте, сiдайте, – запросив Лисицю стати шаховим вiзавi нiмець.
Богдановi затiя з цими шахами страшенно не подобалась. Мало того, що втомлений, так ще й звiдусiль тут дихав холод, вiяло незатишнiстю. Усе здавалося страшенно чужим i далеким: i цей нiмецький професор iз сильними руками, i нi в чому не виннi дорожнi шахи, й необов’язковi фiлософствування староi людини. Саме така «вiдчуженiсть» часто (а практично – завжди) вiдраховувала час Богданового гостювання де-небудь. Та зараз усе iнакше. Бо дiе не правило, а виняток. І «живить» його тоненьке, як батарея ААА, але потужне, як акумулятор до КАМАЗа, слово «треба». Тому… Терпiти!
Професор Келлер сiв за чорнi. Починати, отже, Богдановi.
Лисиця провiв рукою по своiй «бiлiй гвардii». З виглядом профi оглянув «бойовi порядки». Бiйтеся! Тут перед вами – не «клiенти» ясельноi групи. Усе по-дорослому. І бiй буде гарячий!
Та бременському професоровi байдуже. Вiн реального нiчого не помiчав. Клопотався вибором дебюту. І мiркував, як найпростiше досягти «вiкторii» на цих шiстдесяти чотирьох чорно-бiлих квадратах.
– Знаете, я дуже люблю цю давню гру, – почав задумливо нiмець. – Недаремно ж ii називають «королiвською». «Шахи, – як говорив Гете, – це пробний камiнь розуму». А тим часом, цiй дивовижнiй грi, юначе, – за рiзними даними, вiд двох до п’яти тисяч рокiв, – повчально повiв далi гер Келлер, i цей тон Богдановi однозначно не сподобався. Професор бачив у Лисицi свого чергового студента.
– Так, – погодився Богдан. – І як мовиться в iндiйському прислiв’i, шахи – це гра тисячi радощiв. – Вiн теж вирiшив сяйнути ерудицiею. Хай цей «учений старець» не надто багато про себе думае. – А деякi вченi припускають, що «матiр’ю» шахiв е староiндiйська гра «чатуранга». Ця санскритська назва означае «чотири пiдроздiли вiйська»: пiхота, кiннота, слони й колiсницi. У шахах iм вiдповiдають пiшак, кiнь, слон i тура. Потрапивши до Персii, чатуранга стала називатися «шатрандж». Сучасна назва цiеi гри – «шахи» – й походить з перськоi мови. Пiд час атаки короля суперника гравець говорить «шах» (перською це слово означае «король»). Коли ж переможець промовляе «мат» (з перськоi це – «помер»), партiя виграна.
Але цей «тактичний випад» не принiс бажаного. Склалося враження, що гер Келлер почув лише краем вуха. І вiн з iще бiльшим завзяттям i натхненням продовжив:
– Абсолютно правильно, мiй юний друже, – зрадiв бременець, навiть i не задумуючись, що це звертання нiби Богдановi й не личить. – Усе саме так. З шахами ти включаешся у творче змагання. Вони багатограннi. Це й мистецтво, i спорт, i, що не кажiть, цiла наука. Я вже не кажу про те, що шахи «накачують» пам’ять i фантазiю. Займаючись ними, людина вiдточуе й удосконалюе багато рис своеi вдачi. Воля до перемоги, витримка, рiшучiсть, терпiння, холоднокровнiсть, винахiдливiсть, упевненiсть, зосередженiсть, витривалiсть. Для мене ж це, насамперед, – шанс помiрятися силами, можливiсть розпочати розумовий поединок. Знаете, мисливець, виходячи проти лева, опиняеться перед дилемою: хто – кого? Щоб отримати свою порцiю адреналiну. Вiн насолоджуеться перемогою (якщо переможе, звiсно). Але такий поединок – не чесний. Бо в мисливця в руках рушниця – пекельний убивчий механiзм. І перемога така не справедлива. Їi здобувае не розум чи фiзична сила – тобто те, що треба розвивати. Те, над чим слiд працювати. І перемагае не сильна особистiсть, а жалюгiдний боягуз, що скористався чужим (звернiть увагу – чужим!) винаходом. Та ще й iз засiдки. Йому не потрiбно годинами працювати над собою. Досить всього лиш купити рушницю. Виходить, що ти купуеш силу. Не розвиваеш себе. Не вдосконалюеш. А просто береш i купуеш. І розвиток, i досконалiсть. Знаете, менi здаеться, що це те ж саме, що й купувати кохання. Утiм, тут уже гра слiв. Пiдмiна понять, цими словами позначених. Якщо кохання куплене, тодi воно – уже й не кохання, а всього лиш його жалюгiдна iлюзiя. Лукавство. Удаванiсть, обмежена оплаченим часом. Усе треба називати своiми iменами. Тому мисливець, що виходить на поединок iз левом, – жалюгiдний i нiкчемний боягуз. Я ж, сiдаючи за шахiвницю, можу розраховувати тiльки на себе. На своi сили. На свiй розум. А це в магазинi не продаеться. І тому його, природно, не можна купити. Воно або е, або його немае. Тут – як на коридi: або ти бика, або бик тебе. Нiчиi я в розрахунок не беру. Нiчиi не говорять про те, що обидва суперники однаково сильнi або просто однаковi за силою. Я вважаю, що вони однаково слабкi, тому що якби хто-небудь з них був би сильним, вiн обов’язково б перемiг. А людей з однаковою силою не бувае. Як ви вважаете?
Богдан на мить забарився з вiдповiддю. Бо не знав ii. Тому вiн просто погодився. Бо якщо не погодишся, муситимеш дискутувати. А цього хотiлося найменше.
Почали.
Розiгрували «англiйський початок». Лисиця одразу ж зрозумiв, що перед ним сильний, досвiдчений i небезпечний супротивник. Стратег. Що одразу ж прагне взяти все до своiх рук. І не мае жодних сумнiвiв, хто отримае перемогу.
Богдан спочатку злякався. Але за хвилину опанував себе. І з кожного ходу вже намагався витягати максимум. Про щось сприятливеньке, звичайно ж, не йшлося. Ситуацiя змушувала хаотично згадувати призабутi вмiння. Вiн зiграв с4 й почав боротьбу за центр, бо його пiшак с4 узяв контроль над стратегiчно важливим полем d5. Далi кiнь ферзевого флангу пiшов b2 – c3. Кiнь королiвського флангу зiграв d4 – b5. Богдан продовжував боротьбу за центр. Хотiв поширити контроль i над полями с7 i d6 – найслабкiшими мiсцями у позицiях супротивника, – бо вони не захищенi пiшаками.
Тут Лисиця непогано показав зуби. «Чорнi» латають цю «чорну дiру», граючи Сс8 – b7. Богдан не бариться: Кd6+, на що гер Келлер вiдповiдае С:d6. Але Богданiв ферзь – не полохливого десятка. І на дошцi вже Ф:d6.
Незабаром на полi битви – уже «захист Фiлiдора».
– А знаете, мiй любий друже, – уважно стежачи за поединком, неквапом повiв гер Келлер, – я маю деякi надприроднi можливостi.
– Якщо у шахах, – почав закручувати дотеп Богдан, i вiн йому вдався, – то це я вже вiдчув.
– Спасибi, звичайно, але я про iнше.
Гер Келлер зробив таемниче обличчя. Це ставало цiкавим. Та Лисиця залишився незворушним:
– Ви ще в щось так само сильно граете?
– Зовсiм нi, – навiть дещо образився нiмець. – Я часто передчуваю небезпеку, катастрофу, нещастя, чиюсь смерть. Знаете, як тварини. Як щури, що першими втiкають з корабля. Пам’ятаю, одного разу, ще будучи маленьким хлопчиком, я вiдмовився кататися разом з усiма на величезнiй крижинi пiд час льодоходу. Невiдома сила зупинила мене, вiдштовхнувши до берега. Моi ж друзi-шибеники, шибайголови й бешкетники-початкiвцi видерлися на «мiнi-айсберг» i «пiшли фарватером». Спочатку все йшло добре, й весела прогулянка, крiм задоволення, нiчого не приносила. Але радiсть «капiтанiв-першопроходцiв» тривала недовго. На крутому вiражi крижина перекинулася, навiки поховавши в бурхливiй веснянiй водi три юних життя. Ось так…
Потiм було ще багато рiзних випадкiв, коли практично в останню хвилину (iнодi – трохи або значно ранiше) я вiдчував наближення небезпеки. Траплялося це в школi, унiверситетi, а потiм i в дорослому життi. Ви, звiсно, не повiрите, але 11 вересня 2001 року я гостював у Нью-Йорку. Офiс мого унiверситетського товариша розташовувався в одному з хмарочосiв-близнюкiв ВТЦ[13 - ВТЦ – Всесвiтнiй торгiвельний центр.]. Там i домовились зустрiтися. За кiлька годин до визначеного часу я вiдчув уже знайомi сигнали. Тому подiлився по телефону з товаришем. І попросив перенести все на пiзнiшу годину. Бажано – на вечiр i до якогось ресторану. Той спочатку посмiявся над моiми забобонами, а потiм образився. Вiн, знаете, образливим був…
– Життя-я-я… – покивав Богдан. Для бiльшого у нього слiв не знайшлося.
Бачачи, що його слухають, гер Келлер повiв далi. Не забуваючи грамотно керувати «вiйськом» i тримати нитки партii в надiйних руках. І – сильних.
– А в сiчнi 2005, – знову закрутився патефон спогадiв, – я вiдпочивав на Суматрi. І знов передчуття не обдурило. Острiв я залишив за годину до того всесвiтнього мiнi-потопу.
Богдан тiльки мовчки слухав. «Перехресний вогонь» iнформацii (цiкавоi – вiд спiврозмовника – i загрозливоi – вiд очей, що стежили за шахiвницею) тримав його в напрузi. Хоч з другого погляду «побрехеньки» Келлера змахували на «казки». А от загроза в «битвi» нависла реальна. І «бiлiй гвардii» вже непереливки.
– Я, звичайно, не хочу бути злим генiем i пророкувати бiду, – упевнено вiв далi на куражi професор Келлер, – але в мене знов передчуття. Щось тут, на конференцii, мае статися. Не дуже приемне. Навiть погане. Швидше страшне. Не глобальне, як американськi хмарочоси чи цунамi в Індiйському океанi. Але щось лихе станеться обов’язково.
Богдан i далi сканував «поле шаховоi битви». Не вiдриваючись. І гвалтуючи кожен грам мiзкiв. Збоку могло здатися, що вiн не слухае i що подумки зараз в абсолютно iншому мiсцi. Насправдi ж вiн устигав скрiзь. Майже скрiзь. І Келлеровi слова «фiксував», i пiдшукував сяку-таку можливiсть зачепитися за порятунок. Бо на «полi бою» вже ого-го як спекотно. Африка! І навiть за соломину зачепитись не вдавалося. Отож! У шахах значно важче, нiж у життi. Там хоч до друзiв можна порюмсати в жилетку. Чи в ii рукави. Та й до Найголовнiшого з них помолитися. І не залишать. Допоможуть. Тут же… Нiкого. І ти «сам собi друг». І головнокомандувач, i начштабу, i розвiдкою керуеш. А шаховий бог – завжди об’ективний. Завжди непохитний у симпатiях до iстини. І зветься вiн просто – ЛОГІКА.
Поганi ж передчуття цього нiмецького майже нострадамуса Богдан серйозно не сприймав. Усе це зараз здавалося далеким i вигаданим. Тому «пророчi просторiкування» гера Отто, зробленi з серйозним обличчям, здавалися порожнiм базiканням. Яке не мае нiчого спiльного зi здоровим глуздом i реальнiстю. Ну, що може статися? Адже тут зiбралися вiдомi науковцi, що активно рухають науку нового тисячолiття. Усi – iнтелiгентнi, вихованi й культурнi. Представляють свiтову унiверситетську елiту. Пройшли значне життеве загартування. Мають сталi погляди. Умiють органiзувати свое життя так, щоб багато встигнути. Нi, в такiй «компанii» нiчого страшного статися не може. Ця вчена публiка – такi собi запрограмованi на результативну працю механiзми, збоi в яких трапляються вкрай рiдко. Тобто – практично нiколи. Найстрашнiше, що може статися, так це те, що якийсь майже генiй забуде в готелi окуляри. І пiдглядатиме у доповiдь мружачись. Десь так… Не бiльше…
Нi, все-таки, слава Богу, що в життi – усе не так, як у шахах. У життi Богдан завжди боротиметься до останнього. Навiть не бачачи виходу. А тут…
А тут варiантiв уже не було. І Лисиця зробив останнiй хiд. Вiн це прекрасно розумiв. Цугцванг[14 - Цугцванг – становище в шаховiй партii, що характеризуеться вiдсутнiстю в однiеi зi сторiн корисних ходiв, i вона змушена зробити поганий хiд, що веде або до негайноi поразки, або до iстотного погiршення позицii.]. Приречений крок до вмiло пiдготовленоi пастки. І зараз вона закриеться. І Келлер теж зробить останнiй хiд, одночасно видавши звучне, як смертний вирок для кожного шахiста, безжальне слово «мат».
Про диво думати – безглуздо. І його не сталося.
– Гадаю, – сказав полегшено Богдан, нiби скинувши важенний тягар, хоча, як i кожна честолюбна людина, вiн ну дуже не любив програвати, – що вашi лихi передчуття стосувалися лише моеi поразки. Не скажу, що це менi байдуже, але й трагедii в цьому не бачу. Зате корисне й приемне спiлкування з вами, шановний гер Келлер, з лишком компенсувало мое фiаско.
Лисиця пильно подивився на супротивника.
– Я теж отримав масу задоволення, – пiдкинув люб’язнiсть бременський професор. – Сподiваюся, наступного разу ви реваншуетесь.
«Наступного разу не буде», – злостиво подумав Богдан, але зовнi привiтно усмiхнувся i сказав:
– Я теж на це сподiваюся. Хоча не потрiбно забувати закономiрнiсть, так точно помiчену Капабланкою[15 - Капабланка Хосе-Рауль – третiй чемпiон свiту з шахiв.]: «Навчитися грати в шахи легко, але важко навчитися грати добре». Повнiстю згоден. Ну, а тепер – до побачення.
– Але той же Капабланка, – вiдразу парирував гер Келлер, – у разi невдачi рекомендував не соромитися поразок, а перетворювати iх на повчальнi уроки. Всього найкращого.
– Саме це я й зроблю. У майбутньому. Добранiч.
Лисиця опинився в коридорi. З радiстю! Невимовною! Нарештi! Уся ця вистава «погорiлого театру» вже позаду. Можна знiмати маску. Й забувати, що ти зараз – iнший. Несправжнiй. І нещирий. Пiдроблений. В Одесi. На Малiй Арнаутськiй. Намащений брехливим кремом. Що приховуе справжнi тони…
І – вiдпустити вiжки. Зняти вуздечку. Й перестати робити неприемне. Припинити ламати себе. Жорстоко. Через колiно. Не слухаючи жодних адвокатiв, що захищають бога «Треба».
Дверi з номером 308. Вiдiмкнув. Опинився на «приемнiй» територii. Чужiй, але своiй. Де немае холоду незнайомцiв. Де можна залишатися собою. І ходити в будь-якiй одежi. Ще один спалах радостi. По-перше, нарештi зможе вiдпочити. А по-друге – треба ж усе-таки розiбрати речi. Та й напроти пункту «доповiдь» галочку ще не поставлено. Водночас щось не давало повнiстю розслабитися. Щось не вiдпускало у вiльне плавання новими клопотами. Це «щось» тривожною невiдомiстю, випiрнувши з оповiдань «бременського вiщуна», все наполегливiше й наполегливiше починало подавати в глибинах свiдомостi ледве чутний хрипкий голос.
Глава 4
Проте своею власнiстю знову стати не вдалося. Хоч як про це сильно мрiяв. Дверi вiдчули настирливi руки чергового невiдомого «стукача». Невже знову цей шахiст-нострадамус?! Невгамовний. Хоче до печiнок дiстатися?
Богдан роздратовано вiдчинив. І… здивувався. На порозi стояв доволi молодий (десь зовсiм небагато за тридцять) i фiзично розвинений (у кремезнiй фiгурi читалися довгi години, проведенi iз залiзяччям у руках) молодик «приемноi зовнiшностi». Успiшний i незалежний. У якого життя на побiгеньках. А слово «комплекс» асоцiюеться лише зi словом «спортивний».
– Привiт, – звернувся вiн англiйською. – Джек Одрi. Австралiя. Професор Сiднейського унiверситету, – по-вiйськовому вiдтарабанив вiн i протягнув сильну правицю, на якiй теж, як i в Мертрена, причеплено масивного годинника. Годинник здригнувся пiсля руху.
«Цей теж лiвша, – подумав, згадуючи недавне знайомство з Мертреном, Богдан. – Напевно, багато талановитих людей – шульги. А як же бути зi мною? Я ж правша? Ага. Смiшно».
Богдан вiдповiв на потиск i теж представився, заговоривши англiйською, в якiй, як i в французькiй, почувався як риба у водi. Щось схоже на бiлу акулу.
– Як ви кажете? – напружився Одрi. – Мiстер Льи-сьи-цья?
Ясно. Тест не пройшов. Тодi украiнець, швидко зметикувавши, «гайнув на компромiс».
– Можете називати мене «мiстер Фокс», – усмiхнувся своiй новiй i незвичнiй «назвi» Богдан. – Так вам буде простiше. Та, мабуть, i менi.
– О’кей, мiстере Фокс, – вiдразу вхопився за привабливий варiант австралiйський професор. – Я тут зупинився поруч, у триста четвертому. Так що сусiд… Я ось що хотiв запитати, – трохи зам’явся Одрi. – Тут проблемка виникла невеличка. Менi зовсiм нещодавно подарували ноутбук, а я не встиг його ще, як слiд, освоiти. І принтер роздобув тут у портье. Пiдключити сяк-так ще примудрився, а ось завантажити програму нiяк не виходить. Ви як на цю тему? В курсах?
