скачать книгу бесплатно
Вiн навiть не одразу зрозумiв, що йому в вуха б’е не вереск покришок, а пронизливий крик двох пасажирок на задньому сидiннi. Перекошенi вiд страху обличчя дiвчат вiдбивалися у дзеркалi заднього огляду, вiрнiше, навiть не обличчя, а розчахнутi до краю роти. Роботу дантиста i стан мигдалин можна було оцiнити, не встаючи з водiйського мiсця.
Слiд було входити у роль i в тутешне тiло – часу замало, менш пiвгодини, враховуючи резерв. Розум Кирила працював швидко, на межi можливостей.
Руки у його нинiшнього носiя нестарi, вiдчуття, що вiн потрапив у зношений органiзм, теж немае. Можна вважати, що пощастило. Це перший плюс.
Мiсто… Якщо джамп розрахунковий, то це…
Так. Знайомий пейзаж – тисячi листiвок колись розтиражували по свiту цi дахи, рiчку, мости i замок, обнесений муром.
Рибальський бастiон. Будапешт. Чудово. На мiсцi. Плюс номер два. Рiзким порухом вiн повернув до себе дзеркало заднього огляду.
Вiд сорока до п’ятдесяти. Бiлий. Європеець. Смаглявий. Волосся темне, рiдке, зачесане назад. Сивини практично немае, значить, носiй фарбуеться. Це не плюс, але приемна деталь.
Руки… На середньому i вказiвному пальцях руки, що лежить на кермi, шкiра жовтувата. Курить.
Одягнений у легкий светр-водолазку, джинси та пiджак. Злегка не по сезону, але день теплий, сонячний – замерзнути важко. Для кiнця жовтня просто чудовий день.
Машина – таксi. Рацiя, електронний таксометр, на екранi три евро. Лiцензiя з фотографiею – Ференц Месар, 47 рокiв, адреса тутешня. Марка автомобiля «фольксваген», якщо судити з емблеми в центрi керма. Не першоi свiжостi, не найкращоi комплектацii: сидiння навiть не тканиннi: вiнiл – дешевий розвiзний варiант. Такий же дешевий, як i годинник iз потертим ремiнцем на лiвiй руцi таксиста. Тобто, виправив себе Давидов, на його власнiй лiвiй руцi.
Не сповiльнюючи ходи, Кирило вiдчинив бардачок i вивернув його вмiст на вiльне передне сидiння. Нiчого корисного. Вiн про всяк випадок понишпорив у глибинi рукавичноi скриньки. Нi ножа, нi пiстолета – а звiдки, власне, iм там узятися? Тiльки купа старих чекiв, кiлька льодяникiв, липких вiд старостi, зiм’ята пачка найдешевших сигарет, монетки. Дiдько! Зате позаду розсiлися двi крикливi дами: однiй добряче за тридцять, другiй недалеко до тридцяти. Обидвi бi-лявки. Обидвi переляканi. Обидвi iстеричнi. У молодшоi вiд шоку тремтять губи. Старша злюща, як мегера! Так i дивись учепиться в загривок. Тiльки цього ще не вистачало.
– Усе гаразд! – сказав Давидов по-англiйськи i зобразив на обличчi подобу усмiшки. – Не треба хвилюватися!
– Дебил, – прошипiла старша чистою росiйською. З почуттям прошипiла, з великим бажанням затопити незграбному таксистовi у пику. – Ты же нас чуть не угробил, мудак! Куда едешь? Куда ты прёшь? Мила, не бойся! Я сейчас такое устрою этому козлу! Ты чего на дорогу не смотришь, а, животное?
Кирило ледь стримався, щоб не розреготатися. Спiввiтчизницi. Ну, майже спiввiтчизницi. Можна вважати, землячки – нехай iз тутешнього свiту, але до болю знайомi персонажi. Такi й нинi водяться далеко на пiвночi, там, де Мурманська Рiв’ера, пальми, зелена до неможливостi трава i мох на скелях…
Пiвденнiше такi екземпляри зустрiчаються рiдко, надто вже суворi умови. Не виживають принцеси в умовах нового свiту.
Давидов глянув через плече, зiткнувся з поглядом старшоi блондинки, що пропалював наскрiзь, i несподiвано iй пiдморгнув.
– Ничего, сестрёнка, считай – приехали!
Дама задихнулася вiд обурення, не одразу зрозумiвши, що з нею говорять ii мовою.
– Сестрёнка? Какая я тебе сестрёнка, быдлан!
А Кирило вже забув i про неi, i про перелякану подругу Мiлочку – дiвчину невиразного вiку i заячим двозубим оскалом, примерзлим до бiлястого личка. Були справи важливiшi, i час не минав: вiн витiкав, як вино iз трiснутоi пляшки – швидко, невблаганно, безконтрольно. Давидов не мiг точно визначити, але минуло не менше трьох хвилин вiдтодi, як вiн влетiв у тiло носiя, вибивши з Ференца Месара притомнiсть i змусивши прикластися грудьми об кермо.
Значить, так…
Вiн iде з Буди в Пешт, лiворуч видно будiвлю Парламенту. Отже, якщо вiн правильно пам’ятае карту, це Ланцюговий мiст. Лiворуч видно мiст Маргiд. Сто вiдсоткiв зi ста – вiн везе пасажирок на шопiнг. Сорi, дамочки, але з шопiнгом вийде невдача. Ви ж бо на нього, звичайно, обов’язково потрапите, але довезе вас хто-небудь iнший.
Кирило жбурнув «фольксваген» у поворот, не знижуючи швидкостi. Машину занесло. Покришки й спiввiтчизницi заверещали одночасно, але автомобiль не перекинувся, а, вильнувши хвостом перед самiсiньким носом представницького «мерседеса», що пiдпливав до скляного куба з боку мiста, благополучно загальмував бiля готелю «Інтерконтиненталь». Гучно ударившись важелями об гранiтний бордюр, «фолькс» зупинився переднiми колесами на газонi. Давидов заглушив двигун i вивалився з салону, не звертаючи уваги на лайку, що неслася йому вслiд. Секундна стрiлка невблаганно рухалася по колу, а зробити треба багато чого. Або не зробити.
Тут уже як пощастить.
Молоде подружжя з дитиною. У дiвчини рука мае бути на перев’язi – в лангетi. Чоловiка i дитину можна й не чiпати.
Дiвчину потрiбно вбити.
Вiн жодного поняття не мав, що розрахував комп’ютер – який саме джгут i з якою ймовiрнiстю був прикрiплений до невiдомоi йому молодоi жiнки. Вiн узагалi намагався не думати про неi як про жiнку – iнакше довелося б думати про себе як про вбивцю. Вiн не вбивця. Вiн робить свою роботу. Вiд цiеi роботи залежить життя його свiту – не однiеi невiдомоi йому особи жiночоi статi, а мiльйонiв людей. Його свiт поставив усе на перемогу, i якщо для досягнення мети треба буде вбивати – вiн убиватиме. Обiрвати джгут, змiнити ймовiрнiсть. Усе iнше не важливо.
На набережнiй Дунаю зiбралося повно народу. Тут завжди вирував багатолюдний натовп, а в теплi осiннi днi – особливо. Туристи й мiсцевi роззяви, вуличнi торговцi, музиканти, люди похилого вiку, якi мрiють посидiти на лавочках та погрiти старi кiстки, молодi мами з колясками, спритнi пiдлiтки на роликах – кого тут тiльки не було! Тисячi голосiв зливалися в один низький хвилюючий звук, вiд якого трохи свербiли зуби – немов у повiтрi над набережною завис величезний працюючий трансформатор i гудiв, гудiв, гудiв… І в цiй мiшанинi осiб, в цiй людськiй кашi, що безсистемно перетiкае вiд ларка до ларка, Давидов мав знайти свою мету.
Знайти i знищити.
Ця набережна, люди, звуки живого величезного мiста i навiть легкий подих прохолоди вiд закутоi в бетон i гранiт рiчки нагадували давно зниклий свiт, що залишився в пам’ятi з дитячих рокiв. І ця майже абсолютна подiбнiсть не тiшила. Щоразу, потрапляючи в Зеро, Давидов переживав не мисливський азарт, не збудження перед черговою акцiею i не полегшення пiсля чергового вдалого джампа. Вiн вiдчував гостру та болючу, як укол циганськоi голки, тугу. Фантомний бiль. Ностальгiю за свiтом, в якому сонце було ласкавим i дiти iнодi гралися в снiжки. Свiтом, який багато рокiв тому зник. Згорiв у променях збожеволiлого свiтила. І саме ця туга змушувала його робити те, що слiд, хоч яким би страшним було те, що вiн робив. Інакше той свiт не повернути. Нiколи. А Кирило хотiв його повернути. Нехай iз суто егоiстичних мiркувань, але хотiв.
Люди, обличчя, люди, обличчя…
Вiн гарячково вдивлявся у перехожих, у тих, хто сидiв на лавах, у тих, хто стояв бiля парапетiв.
Дiвчина з рукою на перев’язi. Чоловiк.
Дитина.
Десь у цiй же юрбi рухалися хлопцi з його групи. Вiн не мiг упiзнати своiх – зараз у них були чужi обличчя, чужi тiла, але Давидов був упевнений, що вони тут, у радiусi кiлькох сотень метрiв вiд нього. Усi четверо перебувають поруч. Ідуть, прочiсуючи натовп очима. Ще хвилина, двi, п’ять – i вiн побачить хоча б декiлькох iз них. А можливо, що й не побачить – поставлене перед групою завдання з кожною секундою ставало все бiльш i бiльш нереальним.
Хотiлося закричати. А ще краще – вистрiлити в повiтря. Перше марно, друге неможливо.
Вiн закрутив головою у пошуках цiлi, намагаючись охопити поглядом якомога бiльше людей, якi йшли повз нього.
Свiт Зеро. Будапешт. Угорщина.
Жовтень
Джамп у Кiри вийшов жорсткий.
Носiй нiсся по набережнiй на роликових ковзанах, спритно лавiруючи помiж перехожими, i в момент переходу, коли притомнiсть покинула його, впав на бетонну плитку, проiхавшись по нiй плечем i щокою.
Падала на землю, здираючи шкiру об шорсткий камiнь, росла дiвчина рокiв вiсiмнадцяти, а хвиля болю накрила вже не ii, а Кiру, яка надiла нове тiло.
Було дуже боляче. Горiв розбитий лiкоть i пекло подряпану вилицю. Кiра на мить втратила зв’язок iз реальнiстю – свiт навколо поплив, закружляв, став нечiтким – i застогнала, вiдчуваючи, як ii пiднiмають iз тротуару чиiсь сильнi руки. Вона чула голоси чужою мовою – цi люди явно зверталися до неi, iнтонацii були тривожнi, вони чекали вiдповiдi, а Давидова тiльки хитала головою. Навколишнiй свiт не бажав приходити в норму – джамп сам по собi може викликати розлади вестибулярного апарату, а якщо пiсля стрибка прикластися головою об брукiвку, то ефект виходить просто приголомшливий.
З рожево-жовтого туману випливло чоловiче обличчя у безглуздих рогових окулярах. Обличчя ворушило губами, товстi щоки трусились, i голос звучав, як потойбiчний – низький, спотворений.
– Кiiiiiiiро… Кiiiiiiiро…
Якого бiса? Вiн гукае мене по iменi, але в цьому свiтi у мене немае iменi – я його не знаю! Ох, як боляче!
Давидова заплющила очi щосили, i це, хоч як дивно, допомогло. Бiль, звичайно, не пройшов, зате, розплющившись, вона побачила свiт хоча чорно-бiлим, але чiтким.
А ще за мить вiн набув кольору.
Навколо були люди. Багато людей, зiбраних ii падiнням i наступною метушнею. Усi вони кололи ii поглядами, затуляли небо…
– Кiро, це ти? – запитав iще раз по-росiйськи товстун-очкарик. Насправдi у нього був не бас, а злегка деренчливий баритон, – не скажеш, що надто приемний. – Жером! Жером! Не смикайся ти! Кiро? Ти чуеш мене?
Вона не одразу зрозумiла, що це хтось iз групи. З ii групи.
Вiн сказав пароль. Вона мусила вiдповiсти.
– Андрон? – прошепотiла вона ледь чутно. – Вiдгук – капiж! Капiж!
І чоловiк розплився в усмiшцi.
– От i добре! От i здорово! Тiльки я не Андрон… Я – Рiч, Кiро. Рiч. Пощастило менi з тiльцем цього разу! Встати можеш?
Кiра ствердно кивнула.
– Я одразу зрозумiв, що це ти падаеш. Мене самого ледь не поламало об лавку. Давай, пiднiмайся, пiднiмайся… – Вiн простягнув iй руку, i Кiра з радiстю вхопилася за вологу, трохи липку долоню. – Вставай, вставай! Немае часу вiдпочивати, командире!
Давидова пiдвелася на одне колiно, а потiм, крекчучи, випросталась.
– Я знаю… Скiльки часу я лежала, Рiче? – прошепотiла вона.
– Хвилини двi-три, не менше…
– Я в порядку, – Кiра сказала це вже по-англiйськи i якомога голоснiше, щоб натовп розчув i втратив до неi iнтерес. – Дякую! Спасибi всiм! Я вже в порядку!
Натовп розчаровано загудiв i почав розходитися: нiчого цiкавого! Туристка впала, катаючись на роликах, ач дивина! Нi кровi, нi переломiв, а нi «швидкоi»… Нудьга!
Кiра крутила головою, обдаровуючи всiх вдячними усмiшками, а Рiч пiдтримував ii за талiю – стояти на ковзанах пiсля джампа та падiння було дуже складно.
– Решта? – запитала вона тихенько.
– Поки що не бачу. То шукаемо?
– Не маю часу шукати… Обiйдемося. Потрiбно тiльки ii знайти.
– Точно, – пiдтвердив Рiч, пiдставляючи iй плече. – Хоча не думаю, що у такому натовпi ми легко з цим упораемось. Але це не едина проблема. У нас гостi, командире.
Натовп розходився, i це було здорово, але вiд рiчки до них наближалися двое полiцейських. Хлопцi як на пiдбiр, таких не грiх i на плем’я розводити – зросту добряче за метр вiсiмдесят, плечистi, пiдтягнутi. Чорна форма, наручники, балон зi сльозогiнкою, пiстолет у кобурi – варiант називався «готовий до будь-яких несподiванок».
«Насправдi-то не до будь-яких, – подумала Кiра, дивлячись на спокiйнi пещенi обличчя правоохоронцiв, простих патрульних, якi давно не зустрiчали нiчого страшнiшого за обдовбаного до втрати рухливостi наркомана або городянина напiдпитку. – Що ж… Сите життя розбещуе. Що самовпевненiше, то беззахиснiше. За хвилину й у нас будуть пiстолети. І кийки. І балони з газом. Це чудово. Це просто сюрприз. Якби ще не цi безглуздi ролики, через якi роз’iжджаються ноги! І йде обертом вiд рiзких порухiв голова. Добре, що вона не моя, а прокатна. Точно заробила струс».
– Готуйся, – прошепотiла Давидова на вухо Рiчу. – Пiдбери свое черевце, Рiче. Будемо iх брати.
І в ту ж мить вiдчула, як iй жарко. Жарко i навдивовижу приемно. Кiрсанов не збрехав – бабине лiто.
– Патрульних? – перепитав чогось Рiч. – Я готовий, командире!
– Головне, щоб поблизу не виявилося ще двох полiсменiв. – Кiра сперлася долонями на колiна i швидко озирнулася навколо з-пiд чубчика, що впав на очi. – Якщо iхня пiдтримка близько, то розслабитися нам не дадуть. Ось тодi-то i трапляться справжнi неприемностi.
Полiцейськi були налаштованi добродушно i явно не очiкували нiяких неприемностей вiд дiвчини-ролера з пом’ятим у падiннi обличчям i очкастого товстуна, який пiдтримував ii пiд руку.
– Jо napot k?vаnok!
– Jо napot… – привiтався Рiч.
– Hogy аllnak a dolgai? Minden rendben van?
– K?sz?n?m, minden rendben van…[6 - – Доброго дня!– Доброго дня…– Як вашi справи? Все добре?– Спасибi, все добре… (Угор.)]
Стояли хлопцi грамотно, але недостатньо далеко вiд Кiри i Рiча. Втiм, хто б мiг припустити, що впала дiвчина i телепень, який взявся iй допомогти, насправдi – тренованi вбивцi з багатим бойовим досвiдом?
Кiра хитнулася, нiби втрачаючи рiвновагу, Рiч вдав, що не встигае ii пiдхопити, молодий полiсмен, що стояв ближче до Давидовоi зробив крок уперед, i Кiра в частки секунди ковзнула йому за спину, виконавши досить складне па, схоже на елемент iз екзотичного танцю. Лiкоть ii здоровоi руки врiзався полицейському в печiнку, колiно вдарило у згин правоi ноги, i коли хлопець почав завалюватися на спину, Давидова вже взяла його в замок за шию, а пiстолет – це виявився потужний полiмерний «Глок-9» – уперся бiдоласi у праву нирку.
Рiч дiяв без будь-якоi витонченостi, па й iншоi зайвини – скоротив дистанцiю i вдарив другого полiсмена в сонячне сплетiння. Вiд такого удару нiякий прес не врятуе, i бив Рiч не сильно, а саме так, щоб не вбити, а вiдправити опонента в нокаут.
– Умпц! – видихнув полiсмен, коли кулак некривдного на вигляд товстуна вибив iз нього все повiтря.
Його пiстолет опинився в руках Рiча, i той акуратно опустив обм’якле тiло правоохоронця на землю. Кiра стиснула замок, ii бранець захрипiв, засмикався, але прийом вiдпрацьовувався на тренуваннi сотнi разiв, а тiло носiя виявилося досить сильним для успiшного виконання задушливого захвату, так що за кiлька секунд i другий правоохоронець, знепритомнiвши, опинився на брукiвцi.
На все разом iз розмовами було витрачено лiченi секунди.
– Є! – Кiра хитнулась, але рiвноваги не втратила. – Бери «сльозогiнку» i кийок. Шукаемо…
– Дiвчину з рукою на перев’язi. У гiпсi.
Рiч перехопив кийок зручнiше.
– Наше завдання, – сказала Давидова, – зробити так, щоб з ii голови не впав жоден волосок. Решта – за обставинами… Ось, зараз почнеться!
Натовп цiпенiе вiд несподiванки, але, на жаль, тривае це недовго.
Полiцейськi, якi лежать на землi, та чорнi пiстолети в руках дивного вигляду цивiльних привели в дiю груповий iнстинкт самозбереження, i людська маса раптово заворушилася, поповзла, як перестоя-ле в теплi дрiжджове тiсто, видихнула зi стогоном застрягле в сотнях грудей повiтря i кинулася врозтiч.
– Почалося! – крикнув Рiч верескливо, засмiявся гавкучим смiхом i пальнув у повiтря. Дзвiнкий пострiл розпоров спокiй i млiсть теплого осiннього дня, як шабельний удар подушку. – Лягай!
Заверещали жiнки.
– Дорогу! – заволала Кiра i теж вистрiлила в сине яскраве небо.
Свiт Зеро. Будапешт. Угорщина.
Жовтень
Пiстолетний пострiл ударив за сотню метрiв вiд Кирила. Вiн
мимоволi присiв, ноги стали пружинами, м’язи задрижали вiд напруження. Навiть у чужому тiлi працювали його, Кирила, рефлекси.
Заревiв переляканий натовп, i Давидов зрозумiв, що зараз почнеться панiка. Люди побiжать хто куди, i якщо знайти цiль серед тисяч перехожих дуже складно, але все-таки теоретично можливо, то виявити об’ект у рухливiй переляканiй людськiй кашi цiлком нереально. Питання чистого везiння, а воно, як вiдомо, трапляеться рiдко i зовсiм не завжди у слушний момент.
Клацнуло ще раз.
І ще.
