скачать книгу бесплатно
Але не було нi кiшки, нi колиски… Був салон лайнера, що ковзав на реактивнiй тязi в розрiдженому повiтрi на висотi 30 000 футiв, був жорстокий мороз за вiкном iлюмiнатора i найсильнiша тряска, яка щойно закiнчилася, вiд якоi клацали зуби i повискували переляканi до втрати пульсу пасажири.
Вода по пояс, лiтакова фея, рибки – от же ж чортiвня! Хiба що в мiнералцi, яку розносили хвилин п’ятнадцять тому, був ЛСД… Хотiлося сподiватись, що це було так, – позаяк повiрити в галюцинацiю було куди безпечнiше, нiж у те, що вiдбуваеться з ними в реальностi.
– Не бiйся, – прошепотiв Давидов на вушко дружинi, а може, й самому собi. – Все добре…
– Денисе, – вiдгукнулася Карина, – ти в порядку? Що з тобою? У тебе серце б’еться так, нiби ось-ось вискочить!
– Ну, не щодня таке побачиш. Скажу чесно: душа в п’ятах, але штани в порядку…
– Я поет, – сказала дружина, не зводячи з нього очей (зiницi досi були розширенi, а шкiра на обличчi мертвотно-блiда – тiльки билася на скронi блакитна жилка), – зовусь Незнайко…
Вiн завжди дивувався ii вмiнню «тримати обличчя». Самовладання у Карини Олегiвни було таке, що будь-який чоловiк спiкся б вiд заздростi, – адже перелякана до смертi, а не показуе виду. От iще б руку вiдпустила, а то наскрiзь продряпае!
Давидов змусив себе всмiхнутися. Усмiшка вийшла вимученою, але це було все, що вiн мiг зобразити обличчям: затерплi м’язи вiдмовлялися коритись.
– Я в порядку… Ти не могла б… А то трохи боляче!
– Ох! Вибач!
Карина розтиснула хватку i з жахом дивилася на кривавi слiди вiд нiгтiв, якi тут же набрякли на тильному боцi його долонi.
– Вибач, любий… Я не хотiла!
– Дурниця…
Денис легенько торкнувся ii щоки.
– Ти у мене смiлива.
– Ти просто не уявляеш, як я злякалася, – заперечила вона. – До смертi…
– Ти? Злякалася? Та ну! Ти не вмiеш боятися.
– Ще й як умiю. Я подумала, що було б дуже нерозумно загинути так… Ми стiльки рокiв збиралися провести вiдпустку тiльки вдвох. Було б дуже несправедливо. І ще… Ми ж зовсiм не думали про те, що буде, коли нас не буде.
Давидов зрозумiв, що вона говорить про Мишка, який залишився в Киевi. Про Мишка, якого вони вперше за багато рокiв не взяли з собою – вiн уже дорослий i сам захотiв лишитися. Денис уявив собi, що було б, – i похолов.
«Справи слiд упорядковувати, любий друже! – сказав вiн сам собi. – І не на смертному одрi, а заздалегiдь.
Ну сталося б iз ними зараз нещастя, i що тодi? Як сiм’я зiбрала б «докупи» все, що вони з Кариною заробили? Мае рацiю Карина, на всi сто мае рацiю. Було б дуже несправедливо…»
Карина раптом зойкнула i схопилася за скроню.
– У чому справа? – злякано спитав Давидов. – Що з тобою?
– Кольнуло. Я перенервувалась. Знаеш, так розболiлася голова… Я взагалi дивно почуваюся. Тiло – як не мое. Зате скронi свердлить – мама не горюй!
– У мене теж болить голова, – поскаржився Денис, озираючись навколо. – Добре, що хоч без iнфарктiв обiйшлося.
Стюардеси якраз виводили з туалету того самого крикливого пасажира – цiлком пристойно вдягненого чоловiка, але чомусь мокрого з голови до нiг. Судячи з вигляду джентльмена, останнi п’ять хвилин були не найкращими в його життi.
Високi дiвулi тримали страждальця пiд руки, а вiн ледь плентався по проходу на ногах, що пiдгиналися.
– А може, й не обiйшлося… – додав Давидов. – Хто знае, що там у кого всерединi? Ось цей хлопець, вiн схожий на кролика, якого щойно виплюнув удав, що обжерся… Кролик сам не свiй вiд щастя, але обiсравшись… І соромно, i радiсно.
– Тобi теж соромно i радiсно? – запитала дружина, як видалося Денису, не без iронii.
– Я чомусь по наiвностi думав, що смертi не боюсь…
– По наiвностi… – гмикнула Карина. – Ти не схожий на юну iнститутку, Давидов. Ти мужик тертий, просто не хочеш собi зiзнатися, що така-от дурна смерть тебе лякае. Смертi й старостi, Чехов ти мiй, бояться всi. А хто каже, що не боiться, – бреше.
Вона дiстала з косметички пудреницю i, оглянувши себе в крихiтному металевому дзеркальцi, буквально кiлькома рухами поправила макiяж i зачiску.
– І я ii боюся, Ден. Я ii не просто боюсь, а, вибач за тавтологiю, до смертi боюся. Лiкарi – вони до смертi звикають, але звикнути i прийняти – двi великi рiзницi.
– Ти – i старостi боiшся? – запитав Давидов, намагаючись перетворити розмову на жарт. – Тобi-то ii чого боятися? Ти – пластичний хiрург, у тебе вiчна молодiсть практично в кишенi.
– Дурний ти, – всмiхнулася Карина, але усмiшка у неi була сумною. – Найбiльше старостi бояться саме пластичнi хiрурги. Ми точно знаемо, що вiд неi не втекти. Старiсть – вона не в зморшках i не в обвислих цицьках. Старiсть – вона ось тут…
Дружина постукала себе пальцем по скронi й знову скривилася вiд болю.
– Ми не зi старiстю боремося, ми шкiру на мордi натягуемо. А зi старiстю боротися марно, скальпелем трипер не вилiкуеш…
– Цинiчна ти жiнка, Карино, – Денис обiйняв дружину за плечi.
– Я не цинiчна. Я розумна. І не знаю, як тобi, а менi до смертi хочеться випити.
– Гм… – Давидов подивився вгору.
У багажному вiддiленнi над iхнiм рядом крiсел, у запечатаному пакетi з дьютi-фрi лежала пляшка «Гленморанж».
– Так начебто правила авiакомпанii забороняють…
– Плювати я хотiла на правила. Якщо я зараз не вип’ю, то кому-небудь подряпаю фiзiономiю. Всерединi у мене все зав’язалось у вузол i тремтить, як заячий хвiст.
– Як кролячий… – не втримався Денис.
– Добре, – легко погодилася Карина. – Як кролячий! Згодна! У мене вiдхiдняк. Я, напевно, з дитинства так не лякалась. Є два варiанти: або нестримний секс, або нестримне пияцтво.
– Як на мене, так перше – бiльш приваблива iдея.
– Є проблеми, – зiтхнула Карина. – У нас повний лiтак свiдкiв.
– Нехай заздрять, – рiшуче заявив Давидов.
– Вони не заздритимуть. Вони, як у старому анекдотi, – радитимуть. А це набагато гiрше. Залишаеться тiльки один засiб – випити, i нехай усi цi американськi чистоплюi засунуть своi правила собi…
Вона задумалася.
– Загалом, не важливо – куди. Їхня особиста справа.
– Ти все-таки цинiчна жiнка.
– І розумна. Розумнi – завжди трохи цинiки. Ти наллеш дружинi випити? Чи як?
Вiн налив Каринi випити. І випив сам. Але навiть пiсля склянки вiскi його не вiдпустило. Просто вiдчуття «чужорiдностi» стало не таким яскравим – так людина вiдчувае зубний бiль пiсля декiлькох таблеток знеболювального. Начебто i болю немае, а болить.
До честi працiвникiв авiакомпанii В6, нiхто iм i слова не сказав, i по прильоту в аеропорт Королеви Беатрiс подружжя Давидових було грунтовно напiдпитку.
Аруба.
Жовтень
Було нежарко, але дуже волого. Наповнене нiчним диханням
океану повiтря пахло зовсiм iнакше, нiж у Нью-Йорку, – якимись солодкуватими квiтами. Давидову подумалося, що запах цей нагадуе душок тлiння.
– Як м’ясна орхiдея, – згадав вiн. – Вiд неi тхне на вiдстанi двох десяткiв крокiв. Здалеку вона пахне саме так: як дохлий кiт у пiдвалi.
Допомагаючи дружинi сiсти в таксi, вiн раптом несподiвано для себе зрозумiв, що нiколи в життi не бачив м’ясноi орхiдеi. Навiть не був упевнений, чи iснуе взагалi така квiтка, а вже говорити про запах…
– «Аквамарин Резорт», – наказав Давидов таксисту.
Карина поклала долоню йому на колiно.
Рука ii була гарячою, вiн вiдчував ii тепло крiзь лляну тканину так, нiби вона торкалася голоi шкiри.
У таксомоторi працював кондицiонер. Прохолодне повiтря вiдгонило шкiрзамiнником, хорошим сигарним тютюном i потом. Свiтло фар нарiзало темряву на стрiчки.
Денис заплющив очi.
Вiн звик лягати пiзно, набагато пiзнiше другоi години ночi, але сьогоднi спати йому хотiлося нестерпно. Нервове потрясiння, випитий вiскi, вiддача вiд трансатлантичного джет-лага давалися взнаки – дiйснiсть пливла перед очима, дрижала пустельним мiражем.
«Слiд буде дотримати традицii i спати, спати… – подумав Давидов, погладжуючи тонку кисть дружини. – Обов’язково дотримати традицii. Ми завжди займаемося любов’ю в першу нiч на новому мiсцi. Завжди».
Але з традицiею не склалося.
Коли вiн вийшов iз душу, де, стоячи iз напiвзаплющеними очима, змивав iз себе польотний пiт, який пахнув пережитим страхом, Карина вже спала. Вона лежала поверх простирадел, оголена, у такiй безсоромнiй позi, що Денис уже за мить зрозумiв – дехто в його органiзмi не спить усупереч усьому.
Зовсiм не хоче спати.
Вiн лiг поряд iз дружиною, обняв ii за стегно. Вона пiдтягла його руку собi пiд груди i притулилася до стегон Давидова голими сiдницями.
– Будь джентльменом, – прошепотiла вона. – Я майже труп… Спи. Вранцi все буде…
– Якщо вийде, – прошепотiв Денис у вiдповiдь.
Але Карина вже не чула його слiв – дихання зробилося рiвним, розмiреним. Вiн удихнув слабкий запах шампуню, що вiяв вiд ii волосся, i заплющив очi.
Цього разу Давидову вдалося заснути, хоча одна частина його органiзму посилено протестувала.
За вiкнами шумiв океан.
Величезний i неспокiйний, вiн перевертався зовсiм поруч – не бiльше нiж за пiвсотнi крокiв вiд iхнього бунгало. Шарудiли, набiгаючи на пiсок, невисокi хвилi й тут же вiдкочувалися, залишаючи пiннi слiди.
Давидов вiдчув, як лiжко ледь помiтно гойдаеться пiд ними. Крiзь дрiмоту пульсувала потилиця i кололо в лiвiй скронi. Протяг, який з’явився бозна-звiдки, холодив стегно.
«Проклятий кондицiонер, – подумав Кирило. – Треба буде викликати механiка! Це ж абсурд – платити за будинок такi божевiльнi…»
Роздiл 2
Свiт Паралель-1.
Жовтень
…грошi й мати несправний кондицiонер. То вiд спеки помираеш, то вкриваешся iнеем. Тiльки ж минулого тижня вiдремонтували клiматичний блок!»
Кiр перевернувся на спину, знехотя розплющив очi й уперся поглядом у низьку стелю своеi студii.
З боку щiльно запнутого шторами вiкна вiяло теплом. З решiток кондицiонера, просто на Кирилiв бiк, випливав струмочок крижаного повiтря.
Кiр, мружачись спросоння, намацав на тумбочцi бiля полицi телефон i перевiрив температуру на вулицi.
Плюс 42. Непогано для пiв на восьму вечора. Втiм, це ще не межа – жовтень означае, що лiто поки що не скiнчилося. Це в лютому вище +40 за Цельсiем температура не пiднiметься, а сьогоднi, у звичайний жовтневий полудень, термометри зашкалювало за п’ятдесят. Усього сорок два на заходi сонця – значить, уночi можна буде дихати нормально, не перебiгаючи вiд кондицiонера до кондицiонера галопом i не хапаючи повiтря ротом, як викинута на берег риба.
Нiчого не вдiеш, доведеться пiднiматися – через пiвтори години треба бути в Конторi. Вiн обiцяв зустрiтися з групою новачкiв перед джамп-тестом, а потiм… Потiм отримають черговi данi по Пара-лелi-2 – сьогоднi розрахунковий час iз 23 до 23:45, i, можливо, доведеться стрибати самому. Скiльки вiн уже не стрибав? Тижня пiвтора? Бiльше?
Кирило Давидов потягнувся так, що хруснули суглоби, i, здiйснивши грубе насильство над собою, встав iз лiжка.
Вiн вiдсмикнув металiзовану штору, впускаючи в студiю сутiнки. Датчики, вловивши потiк фотонiв, вiдразу ж спрацювали, затемнюючи шибки i знижуючи рiвень освiтленостi й сонячну радiацiю до прийнятного рiвня.
За склом балконних дверей, на вузькому карнизi, покликаному, на думку проектантiв, виконувати роль балкона, яким, щоправда, нiхто й нiколи при доброму розумi не користувався, лежав мертвий голуб, який невiдь-звiдки взявся.
Кирило сiв навпочiпки, розглядаючи скуйовдженого нерухомого птаха. Вiн давно не бачив пернатих у мiстi, в усякому разi – в цiй Паралелi. У цьому мiстi давно не було нi живих птахiв, нi живих рослин.
Пластиковi термостiйкi дерева були – пальми з величезними кронами, що дають вулицям тiнь. Пiд ними можна було сховатися, перебiгаючи iз сан-кара в примiщення й назад. Це хоч якось зменшувало дозу радiацii, що ii безжально виливало сонце на Сiтi. Нинiшнiй Пан Мер «насаджував» iх цiлими алеями. Над розпеченими тротуарами шугали механiчнi птицi – камери стеження, замаскованi пiд пернатих. Пан Мер усерйоз вважав, що цi шпигуни в синтетичному опереннi мають нагадувати городянам про те, що колись на вулицях жили птахи. Пан Мер, подумав Давидов, завжди вiдзначався великим почуттям гумору i своерiдним поглядом на речi.
Сьогоднi вранцi птаха тут не було. Ось уже два днi, як деннi температури не пiднiмалися вище сорока восьми, вночi повiтря охолоджувалося до цiлком комфортних 36 градусiв, так що теоретично голуб мiг з’явитися в мiстi пiсля заходу сонця. Але, здаеться, вночi голуби сплять. Та й до мiсця, де могли ще жити птахи, летiти не близь-ко, навiть на вертольотi.
Дивно, подумав Кирило, все живе в Сiтi давно вже пiд землею. Там не так спекотно, там немае жорсткого випромiнювання. Назем-не життя – на пiвночi. Жива зелень i хоч якiсь божi тварi, що все ще бiгають по поверхнi, – за тисячу кiлометрiв звiдси, там, де закiнчуеться пустеля. Нiколи не повiрю, щоб голуб пролетiв тисячу кiлометрiв на пiвдень i не згорiв по дорозi. Скорiше, втiк, бiдолаха, з клiтки в якомусь багатому домi. Вилетiв на смерканнi, а вранцi, коли сонце встало, помер. Поки ще не мумiфiкувався, але до вечора висохне до хрускоту. І з усiх тисяч вiкон у цьому будинку вiн вибрав мое. Якби я почув, як вiн стукае у скло, я впустив би його в кiмнату i врятував би вiд неминучоi загибелi. Але я не почув… Та й важко було почути. Панянка трапилася голосиста, концерти саме час давати.
Давидов посмiхнувся i повернувся до лiжка, на якому спала… Вiн задумався.
«Гм… Як же ii?.. Марина? Селiна? Ми взагалi знайомилися?»
Вiн майже не пив учора. Перш за все, тому, що перед джампами пити небезпечно: лiкарi кажуть, що пiсля перебору можна легко зловити iнсульт – як на входi, так i на виходi зi стрибка. Пiсля джампа лiкарi навiть радили набратися пiд зав’язку, причому одразу ж – нiби вiд ударноi дози алкоголю вiдбуваеться «розвантаження» якихось клiтин у гiпоталамусi. Пошкодженi стрибком, проблемнi клiтини гинуть вiд випивки у штатному режимi, як вiд дезiнфекцii, а здоровi – очунюють i слугують господаревi довго та щасливо. А втiм, для чищення гiпоталамуса е спецiальна процедура, якiй пiддають усiх джамперiв пiсля повернення, а iсторiю з випивкою могли просто придумати для того, щоб мати додаткову пiдставу надудлитися до безтями. Тим бiльше що пiсля перебування в Зеро привiд напитися до амнезii у джампера знайдеться завжди.
По-друге, йому бiльше подобався секс на тверезу голову, а вчора вiн приiхав у «Соняшник» не для того, щоб оглушити себе спирт-ним, – саме за сексом. За чиiмось тiлом. Чого-чого, а тiл у модному нинi денному клубi зi знущальною назвою повно. Яких хочеш. На будь-який смак.
