скачать книгу бесплатно
Давидов подумав, що вiн правильно вчинив, що не поснiдав. Особливо вразила його дитяча долонька, що стирчить iз в’язкого, як загуслi вершки, бурого бруду – горобина лапка зi скоцюрбленими пальчиками-кiгтиками.
Holly shit! Але ж це тiльки початок… Зараз завали почнуть розбирати, розкопувати, i на берег ляжуть рядами десятки тисяч чорних пластикових мiшкiв. Таке вже траплялося у Таiландi 2004-го.
У горлi заворушився мокрий хутряний клубок, але вiн силою змусив себе вчитатися у друкованi рядки. Оцiнки кiлькостi загиблих поки що немае, але експерти… До сраки експертiв! Ну якi в цих питаннях можуть бути експерти? Сейсмологи… Небувалоi сили. Текто-нiчний розлом. Виверження вулкана, вважають однi… Іншi кажуть про зрушення плити. Ворожiння на кавовiй гущi!
Денис згадав про каву i допив ii одним ковтком.
– Офiцiант не помилився, – видушила Карина, вiдводячи погляд вiд газетноi сторiнки. – Справдi – жахливо! Епiцентр був у океанi, за сто миль на схiд вiд берега. Боже мiй, але ж ми з тобою збиралися у Домiнiкану. Просто на Арубу виявилося простiше i цiкавiше…
– Зачепило i Флориду, але трохи, – перебив ii Денис, дочитуючи статтю. – Основний удар прийняли на себе Куба, Гаiтi й Пуерто-Рико. Оцiнювати кiлькiсть загиблих нiхто не береться, окрiм експертiв, якi невiдь-звiдки тут узялися, ноги б iм у рота, але це бiльше, нiж на Пхукетi. Набагато бiльше. Сильно постраждали Британськi Вiргiнськi острови.
– Це зовсiм близько.
– Це понад сiмсот кiлометрiв вiд нас, – заперечив Давидов. – Година льоту. Сейсмологи пишуть, що тепер не можуть засiкти навiть афтершокових[5 - Афтершок (англ. aftershock) – повторний сейсмiчний поштовх, меншоi iнтенсивностi порiвняно з головним сейсмiчним ударом.] коливань у районi епiцентру. А це зовсiм ненормально – коливання мусять бути! Просто зобов’язано трусити. Може, непомiтно для людей, але прилади… А тут враження, нiби землетрусу й не було зовсiм.
– Але вiн був…
– Так. Був.
Карина простягла руку до чашки з недопитою кавою i…
Паралель-2.
Сантаун, Центр, вiддiл «Сегмент».
Жовтень
…вiдсмикнула руку i мимоволi охнула.
Поручень кара все ще зберiгав холод пiдземного паркiнгу, i iй здалося, що вона вхопилася за розпечений прут. Хотiлося подути на пальцi та укотре вилаяти себе за передчасно знятi рукавички.
Чомусь трохи паморочилося в головi. Дивне вiдчуття – драглистий кадр, як у старому кiно. Нiбито це не вона злегка втрачае орiентацiю, а хтось iнший, кого вона бачить збоку, на екранi викопноi моделi телевiзора. У ротi залишався присмак кави, причому не синтетичноi, а справжнiсiнькоi кави, тiеi, що варта шалених грошей. А скiльки, власне, мае коштувати кава, якщо за минулий сезон ii зiбрали менше тисячi тонн на всiй планетi? Вченi обiцяють вивести бiльш морозостiйкi сорти, але…
До аромату арабiки приеднались iншi запахи. Вiддавало чимось нетутешнiм, чим у Сантаунi не могло пахнути у принципi. Навiть в оранжереi, де в’язкi аромати модифiкованих квiтiв зводили з розуму, такого не понюхаеш. Але Кiра чiтко вiдчувала цей терпкий i настирливий запах. Живий. І не схожий на штучний.
Вона глибоко зiтхнула, заплющивши очi.
Пiд повiками бродили кольоровi плями, наче вiд яскравого сонця, якого вона не бачила вже кiлька тижнiв – з останнього джампа у Паралель.
– Усе гаразд, Кiро Олегiвно? – запитав Вязiн стурбовано.
– Я в нормi, лейтенанте.
Треба буде звернутися до лiкаря, подумала вона, крокуючи до масивних дверей вiддiлу «Сегмент». Це ненормально. Хоча що скаже лiкар? Пропише транквiл або релаксант, настукае на лептопi рапорт начальству i попутно кiлька сторiнок до дисертацii про дивнi ефекти у психiцi джамперiв. Ми для них рiч незрозумiла i застрашлива. Не вiрити в наше iснування вони не можуть – ось ми, е! Куди нас заховати? Але що з нами робити i що ми за звiрi такi – для лiкарiв таемниця, укрита млою.
Поступово, витiсняючи солодкий чужий аромат i гiркуватий при-смак кави, у нiздрi все-таки пролiз запах мерзлого бетону, старого пилу та льоду. І ще – мокроi та обшарпаноi килимовоi дорiжки. Нею пахло особливо чiтко та противно. Виннi у цьому були охоронцi, якi стояли, за статутом, обабiч дверей: поверх термокилимкiв, покликаних не дати iм вiдморозити ноги, вони клали пiд пiдошви формених черевикiв вирiзанi зi старих килимiв клаптi.
Фольклор стверджував, що з таким ось килимком зi справжньоi вовни пiд ногами шансiв застудити простату набагато менше – спробуй вистояти на захололому бетонi тригодинну змiну i залишитися здоровим! Маячня, звичайно, але позаяк килимки нiкому не заважали, охорону не чiпали, i пахло бiля дверей вiддiлу «Сегмент» противно – мокрим мертвим собакою.
За ii спиною задзижчав двигун електрокара.
Значить, лейтенант Вязiн знову iде у приймач. Цiкаво, скiльки народу сьогоднi збере Фiлiпп? І що, власне, нарили математики?
Кiра простягла долоню в пащу сканера, який негайно спалахнув чистим блакитним кольором.
Охоронцi вiдразу ж утратили до неi iнтерес. Вона зробила крок до дверей, цього разу пiдставляючи пiд промiнь сканера рогiвку, замок мигнув зеленим, клацнули, спрацьовуючи, засуви, i Кiра увiйшла до вiддiлу.
У «Сегментi» вже було тепло по-справжньому. Тут енергiю не економили.
Кiра залишила куртку i штани в роздягальнi, перевдяглася в джамп-комбi, змiнила боти з пiдiгрiвом на звичайне взуття. Вона знову почувалася у своiй тарiлцi: чiтка картинка, правильнi запахи, нормальнi звуки.
Напевне, позначилися втома, стрес або побiчка вiд ефекту «всихання» ДНК. На лiчильнику стрибкiв, убудованому в наручний годинник турботливими технiками, мерехтiли цифри 95. Іще п’ять – i буде сотня. Новий рекорд десятилiття. Кажуть, Вол колись стрибав бiльше сотнi разiв. Іскандер – чи то сто п’ятдесят, чи то сто вiсiмдесят. Голикова стрибала до сотнi. Але це все… Решта за останнi десять рокiв до таких цифр не дотягли. Ботанiк спiкся на шiстдесят третьому, при нiй i спiкся – Кiра чудово пам’ятала, як Ерiк розплющив очi i вона, стоячи за скляною стiною джамп-боксу, побачила безумство, що кипiло в них. Вiн устиг розгромити установку i покалiчити двох технiкiв, поки не помер вiд передозу транквiлу. У нього всадили добрий десяток iнжекторiв iз лiками: таким можна звалити п’ятсоткiлограмового бiлого ведмедя, а вiн не падав i не падав, аж поки не заблокувало центри дихання i не зупинилося серце.
Пiсля оверджампа Ботанiка Кiра, у якоi тодi було менше тридцяти стрибкiв, хотiла пiти, але не пiшла. Якби хтось запитав ii чому – не вiдповiла б. Чи не тому, що хотiла зберiгати мотиви в таемницi, а тому, що справдi не знала. Не знала – i все.
За штабним дисплеем стояв Кiрсанов.
Його лисий шишкуватий череп впадав у вiчi просто вiд дверей – блiда куля, вкрита западинами та горбками. Схоже на те, що начальника служби матзабезпечення покусав рiй диких бджiл. Олексiй Гаврилович живих бджiл не бачив рокiв десять, а то й бiльше. Вiн нiкуди iз Сантауна не виiжджав, причому не тiльки з мiркувань безпеки та секретностi, а й тому, що щиро вважав: йому поза стiнами Бази робити нiчого. Шишки, здатнi перетворювати голову господаря на якусь подобу дурiану, розташувалися на його черепi вiд народження. Лiкарi говорили, що у Олексiя Гавриловича сталося рiдкiсне генетичне вiдхилення, i волосся його тепер росло не назовнi, як в усiх людей, а всередину – пiд шкiру. Вигляд все це мало не вельми апетитний, Кiрсанова у компанiях не шанували, пащекуючи про його потворнiсть. Особливо вiдчайдушнi або необiзнанi про вибуховий характер Олексiя Гавриловича намагались похихотiти за його спиною. Подейкували, що кiлька таких от смiливцiв про свою нестриманiсть пошкодували, i сильно, але, можливо, розповiдi про мстивiсть начальника служби матзабезпечення виявилися звичайною вигадкою, легендою, покликаною наводити страх на оточення. У результатi, ставити запитання дурнiв не знайшлося. Тi, що цiкавилися, замовкли.
Сам Кiрсанов свою своерiдну зовнiшнiсть нiяк не коментував – не вважав за потрiбне. Єдиною думкою, на яку Олексiй цiлком покладався, була власна. Думки iнших вiн не завжди слухав, i ще рiдше – враховував.
Колись, на зорi джампа, Кiрсанов кiлька разiв стрибнув, але потiм його було усунено вiд оперативноi роботи i наказом начальника штабу переведено на матзабезпечення – Базi знадобилися його здiбностi аналiтика та вмiння знаходити спiльну мову з науковцями. Джампером вiн виявився слабким, не позбавленим сантиментiв, що нiколи i нiким у серйозних конторах не схвалювалось.
Очi у нього справдi були добрими – тут Кiра не заперечувала, але назвати Олексiя Гавриловича людиною сентиментальною мiг тiльки той, хто нiколи не стикався з ним у реальному життi.
Саме Кiрсанов, отримавши вiд математикiв вiрогiдну модель, давав джамперам рекомендацii щодо проведення бойових акцiй, вказуючи на можливi точки дестрою i людей, знищення яких могло призвести до змiни у структурi Паралелi-2. Гарна роботка для добряка, чи не так?
Побачивши Кiру, Кiрсанов заклично махнув рукою.
– Здрастуй, Кiрочко, здрастуй!
Темнi очi пiд рудими бровами дивилися холодно, але рот начальника матзабезпечення був розтягнутий в усмiшцi.
Вiн провiв долонею по макiвцi, немов пригладжуючи неiснуюче волосся.
– Сiдай! Вибач, що споганили вихiднi.
Як усякий хороший оперативник, Кiра була трошки емпатом – Олексiй здавався напруженим, не злим, але дуже зiбраним, зосередженим. Значить, часу реально мало. Кiрсанов нечасто б’е у дзвони, не маючи на те вагомих причин.
– Усе гаразд, – повторила Кiра вже всоте за день. – Іще когось чекаемо чи я можу вдягатися?
– Чекаемо, але пiзнiше, – вiдповiв Кiрсанов. – Хвилин так за десять. На кiльцевiй iз заходу замети, розгрiбають… Сiдай, Кiро Олегiвно, i видихни. Точка входу через, – вiн подивився на годинник, – сорок чотири хвилини. Так що час е. Сама ти сьогоднi не пiдеш. Чаю хочеш?
– Турбуешся? – посмiхнулася Давидова, влаштовуючись у крiслi. Крiсло було терте, м’яке, з трохи продавленим сидiнням. Затишне, але не домашне. Вiд нього пахло казенним. Тут вiд усього пахло казенним, навiть вiд Кiрсанова. Хоча вiн був нiчого собi чолов’яга. Правильний, жорсткий, але й з бажанням iнодi пофiлософствувати – такий собi казармовий мислитель.
– Аякже! – Олексiй Гаврилович знизав плечима. – Дивно, якби я не турбувався про свого джампера. Тим бiльше, про такого, як ти, Кiро.
Вiн клацнув кнопкою електрочайника, i нагрiвач запрацював: пiд бiлою пластиковою кришкою замерехтiв червоний вогник. Ледь чутно завирувала вода.
– Невже? Так у тебе зараз пiвсотнi дiючих джамперiв, Кiрсанов. Чим же я така особлива?
– Дев’яносто шостий стрибок, – Кiрсанов не звернув нiякоi уваги на ii iронiю. – Сотня без чотирьох. За двадцять рокiв з моменту вiдкриття стрибкiв тих, хто переступив за сотню, можна порахувати на пальцях. Причому на пальцях однiеi руки. А раптом усе? Скiнчилася батарейка? Саме сьогоднi, зараз – раз! – i скiнчилася. Не страшно, га?
Давидова подивилася на нього i заперечно похитала головою:
– Не страшно.
– А менi – страшно. Я щоразу, коли пiдписую тобi джамп, про це думаю. І боюся. За тебе боюся. За хлопцiв боюся. З мене за припустимi втрати нiхто не спитае. Але, Кiро, я хочу, щоб тобi було страшно. Щоб ти вчасно зупинилася.
– Менi не страшно, – повторила Кiра вперто. – Щось ти, Олексiю Гавриловичу, не те кажеш. Ти ж маеш мене пiдбадьорювати, твердити, що в мене попереду вiчнiсть. Менi ж за три чвертi години стрибати невiдь-куди, душогубством займатися, наш хворий свiт рятувати. А ти мiй бойовий дух пiдриваеш… Менi треба про обов’язок мiркувати, про виконання завдання, про повернення, кiнець кiнцем! А про те, що кожен стрибок може мене вбити, менi згадувати нi до чого!
Вiн узяв закипiлий чайник, налив у кухлики окрiп i щедро сипонув туди чайного концентрату. Вода миттево забарвилась у густий коричнево-золотий колiр, i по кiмнатi вiйнуло сильним квiтковим ароматом. Кiра знала, що смак цього пиття куди гiрший запаху, але все-таки iз задоволенням узяла в долонi гарячу посудину й обережно надпила, ледь торкаючись губами трохи вищербленого краю.
Кiрсанов теж сьорбнув iз кухлика, злегка обпiкся, чмокнув невдоволено губами i, сiвши у свое крiсло, запитав:
– Нi до чого, значить? І ти про це зовсiм не думаеш? Ти вже пiдiйшла до сотнi, а це на сьогоднi рекорд! І рекорд не спортивний, вiд тебе i твого вмiння не залежить. Просто так вийшло. Джампер, що дожив до сотнi, – це кунштюк, його б у Кунсткамерi показувати, цього джампера… За незвичайнi властивостi органiзму.
– Так останнiм мiг бути будь-який зi стрибкiв, – сказала Кiра. – І п’ятий, i десятий, i 66-й! Ти ж знаеш – заздалегiдь нiхто й нiчого не вiдчувае. Не можна передбачити, коли скiнчиться батарейка, i може, це й непогано – просто в якусь мить погасять свiтло… І на цьому все…
Кiрсанов помовчав трохи, зморщив нiс i, дивно вiдставивши мiзинець, почухав ним брову.
– Як це манiрно, Давидова. Щоб не сказати, як нерозумно. Проте перешкодити тобi я не можу. Джампери – вони витратний матерiал. Ти вже вибач, що менi захотiлось, аби ти жила далi. Не маю я рацii. Менi треба твiй бойовий дух пiднiмати, чи не так?
– Чого ти злишся, Олексiю? – сказала Кiра неголосно. – Ти спитав – я вiдповiла. Ти мене з лiжка витягнув. Із тепла, вiд пляшки вина, вiд чоловiка. Я приiхала не тому, що хотiла. А тому, що – треба! Я знаю, що це треба. Ти знаеш, що це треба. Можливо, саме сьогоднi нам вдасться повернути собi наш старий свiт. Ми ж для цього працюемо, чи не так, Кiрсанов? У це вiримо?
– Ти смiливiша за мене, Давидова.
– Дурницi, – сказала Кiра. – Я не знаю, що страшнiше: йти в джамп чи чекати, коли повернуться тi, кого ти туди вiдправляеш. Я б iз тобою не помiнялася.
– Нiхто б зi мною не помiнявся, – Кiрсанов пiдвiв на неi погляд (погляд, ще хвилину тому розгублений, шукаючий, змiнився, став звичним – розважливим, жорстким, немов останнi кiлька фраз виморозили з нього всi емоцii) i посмiхнувся. – Облиш надiю, всяк, хто тут сидить… Ти – кругом права. Моя лямка – менi й тягнути. Знаеш, Кiро, була така легенда у грекiв про перевiзника Харона. Робота у нього була на вигляд проста – возив народ iз одного берега рiчки на другий. В один кiнець. Тiльки ось два береги – це берег живих i берег царства мертвих. А рiчка, що мiж ними тече, – Стiкс, рiчка забуття. І вiн плавае вiчно туди-сюди, туди-сюди. І йому не пристати – нi до живих, нi до померлих. У лихолiттi…
Олексiй Гаврилович повiв плечима, немов щулячись вiд холоду, i вiв далi:
– Таку роботку можна отримати тiльки за грiхи, причому за грiхи тяжкi – й нiяк не iнакше.
– Я знаю, хто такий Харон…
– Хто б сумнiвався!
– Це не ти.
– Ну звичайно! Який iз мене перевiзник? Я – начальник групи матзабезпечення. Я навiть не оперативник. Ти пробач менi, бiльше я тебе дiставати не буду. Ти дiвчинка доросла, знаеш, що робиш. Значить, так… Приступимо до справи. Сьогоднi поведеш групу…
– Свою? – перебила Кiра.
– Свою, – заспокоiв ii Кiрсанов. – Андрон, Рiч, Сипуха. Тiльки без Котлетки пiдете. Вона другу добу в iзоляторi: вiрус. Температура пiд сорок. Рветься в бiй, але слабка, як ведмiдь навеснi. З тобою пiдуть тiльки четверо…
– Хтось iз твоiх людей?
Кiрсанов зiтхнув, передбачаючи реакцiю.
– Стрибунець iз тобою пiде.
Давидова скривилась, як вiд зубного болю.
– Це ти даремно! Вiн знаеш як стрiляе? Просто звiр!
– У нього чотири джампи! Всього чотири! – невдоволено за-перечила Кiра. – Ти даеш менi в п’ятiрку необстрiляного курсанта. Спасибi тобi, Гавриловичу!
– Будь ласка, – вiдрiзав Кiрсанов i насупився, вiд чого шкiра на його головi загорбкувалася iще бiльше. – Ось ти його й обстрiляеш. Чи менi його треба з iншими новачками у м’ясорубку посилати? Вiн не слабка ланка. Хороший хлопець, голова варить – тiльки досвiду немае. Пiде з тобою.
– Проiхали. Вибач, Кiрсанов, я не права.
– Я знаю, – кивнув Олексiй Гаврилович, збиваючи тон. Вiн пiдвiвся, i Кiра укотре подивувалася з його зросту i зовнiшньоi незграбностi. – Дивись.
Вiн розгорнув на оперативному екранi карту.
– Знайоме мiсто, – сказала Давидова, примружившись. – Будапешт?
Вона простягла руку i перетворила зображення на тривимiрне. – Точно, Будапешт. Свiт Нуль. Там зараз тепло. Жовтень. Листя падае. Я тобi навiть трохи заздрю. – Кiрсанов рухнув кистю, i частина карти запульсувала, висуваючись на переднiй план. – Це зона ймовiрностi. Запасу часу не буде. Пiвгодини – це пiвгодини, не сорок i навiть не тридцять сiм. Моi розраховувачi кажуть, що навiть 25 хвилин – великий ризик, але у тебе рiвно стiльки на все про все. Останнi п’ять хвилин – твiй резерв. Потiм зворотного шляху не буде. І наша з тобою сьогоднiшня розмова втратить будь-який сенс.
– Що треба робити цього разу?
Кiрсанов подивився на годинник. Було схоже, що зазвичай спокiйний Олексiй Гаврилович злегка занервував.
– Те, що ти вмiеш робити найкраще.
– Дивитися на те, як падае листя?
Кiрсанов усмiхнувся однiею половиною рота. Якщо вiн хотiв показатися любчиком, то з цього нiчого не вийшло.
– Ну що ти, Кiро! Рятувати наш сраний свiт. Якщо зможеш його врятувати, звичайно.
Роздiл 5
Свiт Зеро. Будапешт, Угорщина.
Жовтень
Є речi, до яких звикнути не можна. Навiть якщо ти джампер
зi стажем: перехiд – це завжди перехiд.
Кирило вдарився грудьми об кермо. Удар був не такий сильний, щоб трiснули ребра, але цiлком достатнiй, щоб забити подих. Давидов почервонiв обличчям, постарався вдихнути, але лише видав сипiння та заплямкав губами, як боксер, якому влучили у сонячне сплетiння.
Йому пощастило – вiн не знепритомнiв i встиг вирiвняти машину до того, як пробив огорожу моста. Ще кiлька секунд, i вона б полетiла вниз, у сiрi води тутешньоi рiчки. Продовжуючи хапати ротом повiтря, Давидов кiлька разiв енергiйно крутнув кермо. Інстинкт самозбереження пiдказував йому гальмувати, але вiн, усупереч рефлексу, натиснув педаль газу замiсть педалi гальма i таки примудрився вiдвести автомобiль iз-пiд величезного туристичного автобуса, який iхав назустрiч.
До смертi залишалися сантиметри, а можливо, й менше, у нього не було часу над цим помiркувати. Дiяти. Дiяти! Для початку зрозумiти, хто вiн i де.
