скачать книгу бесплатно
Проект «Украiна». Киiвський патерик. 17 непростих питань украiнськоi iсторii
Вiктор Анатолiйович Авдеенко
Проект «Украiна»
Ким насправдi були лiтописнi поляни? Хто автор «Слова о полку Ігоревiм»? Куди подiлися хозари i звiдки взялися козаки? Чи можна було уникнути татаро-монгольського ярма? Чи мала шанси Украiна стати державою за Богдана Хмельницького i Михайла Грушевського? Про все це – i не тiльки – докладно i захоплююче розповiдае iсторик, журналiст, письменник Вiктор Авдеенко, висуваючи часом зовсiм несподiванi версii iсторичних фактiв.
Вiктор Авдеенко
Киiвський патерик
17 непростих питань украiнськоi iсторii
© В. А. Авдеенко, 2016
© О. А. Концевич, переклад украiнською, 2016
© І. М. Алексеева, художне оформлення, 2016
Моiй дружинi Катi
Замiсть передмови
Книга далася менi досить важко. Писалася довго. Ба бiльше, через останнi подii в Украiнi дещо з написаного ранiше довелося переробити або викинути зовсiм, як таке, що втратило актуальнiсть. Проте, я постарався – наскiльки це можливо – утриматися вiд полiтизацii тексту, хоча повнiстю неупередженим до того, що вiдбуваеться, звiсно, залишитися не змiг.
Автор
Вступ
Історiя цiкавила мене завжди, однак дитяче захоплення не переросло в щось бiльше, я обрав iншу професiю, про що зовсiм не шкодую.
Але iнтерес до «переказiв сивоi давнини» залишився.
Дилетантськi дослiдження не раз змушували мене замислитися про те, наскiльки тi чи iншi подii трактуються неоднозначно, спiрно, а iнколи й просто суперечливо. Крiм того, я все частiше стикався з тим, що iсторична наука нерiдко грiшить тенденцiйнiстю, ангажованiстю i вiдвертою мiфотворчiстю. Тобто тим, з чим, за логiкою, повинна боротися.
Хоча, якщо вдуматися, нiчого дивного в цьому немае – як вiдомо, iсторiю пишуть переможцi. Лише роки i навiть столiття поспiль стають вiдомими факти, про якi причетнi особи волiли б промовчати.
Але, навiть попри появу нових подробиць, iсторичнi версii, що утвердилися як загальноприйнятi, рiдко пiдлягають коригуванню. Так i мандрують вони в часi в своему спотвореному виглядi, а люди поколiннями вже навiть не замислюються над тим, що ж насправдi вiдбувалося в тi далекi часи, приймають на вiру все, про що розповiдають iм iсторики.
Вивчаючи вiтчизняну iсторiю, я нерiдко помiчав очевидну спiрнiсть, а iнодi й помилковiсть висновкiв учених, у тому числi дуже iменитих. Менi страшенно незручно вiд того, що я ставлю пiд сумнiв авторитет визнаних фахiвцiв. Нижче я розповiм, що саме викликало моi сумнiви, i нехай читач сам розсудить, хто правий.
Також в цiй книзi я взяв на себе смiливiсть описати деякi сценарii, за якими могли б розвиватися подii, якби на найбiльш драматичних роздорiжжях украiнськоi iсторii обставини склалися б iнакше, нiж у реальностi.
Останнiм часом з’явилося багато книг з так званоi «альтернативноi» iсторii. Що ж, хтось, можливо, звинуватить i мене в створеннi хибних сенсацiй. Можу лише сказати, що своi дослiдження я засновую виключно на перевiрених фактах, почерпнутих, у тому числi, у авторiв, чий авторитет я тим чи iншим чином поставив пiд сумнiв.
Звiдки, кажете, походить Руська земля?
Так от: все почалося десь у XV столiттi до нашоi ери – коли, на думку авторитетних людей, предки слов’ян вiдбрунькувалися вiд своiх iндоевропейських побратимiв. Може, це було i не в XV столiттi, але зараз перевiрити вже не вийде.
Чому слов’яни? Ну, загалом, ми, в бiльшостi своiй, вiд них походимо. Можна сказати, ними навiть е. Здебiльшого.
Нашi доблеснi (чи доблеснi?) предки покинули дружну iндоевропейську сiм’ю практично останнiми – власне, на той момент вже i залишати було нiкого – залишилися тiльки ми i балти – прибалти з’явилися пiзнiше, в СРСР. Так що, фактично, розлучилися ми тодi тiльки з цими балтами, i нашi шляхи-дорiжки, як то кажуть, розiйшлися. Як з’ясувалося – недалеко.
Оскiльки всi пристойнi землi були вже зайнятi бiльш моторними родичами, довелося слов’янам вдовольнятися тим, що залишилося. А залишилося далеко не найкраще – те, де ми живемо зараз.
Поки слов’яни були зайнятi своiми справами, у них, можна сказати, пiд носом йшло Велике переселення народiв – з Уралу до Європи, практично за нинiшнiм маршрутом Уренгой – Помари – Ужгород.
І в якийсь момент захотiлося слов’янам до цього процесу долучитися. І сталося це зовсiм скоро – в V столiттi, тiльки вже нашоi ери.
І називали iх тодi зовсiм не слов’янами, а антами i склавинами. Були вони дуже мiж собою схожi, але все-таки трiшки рiзнилися. Чим саме – iсторiя замовчуе, крiм того, що першi жили дещо на пiвденний схiд, а другi – на пiвнiчний захiд.
Але вiзантiйцi якимось чином розрiзняли iх i, клятi, нерiдко налаштовували одних проти iнших, як дурненьких дiтей.
Про антiв незабаром перестали згадувати, про склавинiв пам’ять збереглася довше. Наприклад, в новгородських словенiв. До них же, напевно, варто зарахувати i в’ятичiв з радимичами. «Були адже два брата у ляхiв (полякiв) – Радим, а другий – В’ятко; i, прийшовши, сiли вони: Радим на Сожi, i вiд нього прозвалися радимичi, а В’ятко сiв з родом своiм по Оцi, вiд нього отримали свою назву в’ятичi», – повiдомляе лiтопис (говорячи сучасною мовою). Можливо, це просто легенда, але раптом дiйсно все так i було?
У школi на уроках iсторii до дошки крiпилася велетенська мапа, на якiй, як правило, штрихуванням позначалося, «звiдки пiшла Руська земля». На картi були рiзнi назви – вже згаданi словени, радимичi i в’ятичi, а також дреговичi, древляни, сiверяни, тиверцi, уличi, iнодi – бужани, волиняни i звичайно ж поляни.
З дитинства нам втовкмачували, що поляни були головними серед слов’ян. Схiдних, звiсно.
Михайло Грушевський у своему «Нарисi iсторii украiнського народу» тонко пiдмiтив, що «Киiв розташований на кордонi Полянськоi землi, на вузькому клинi мiж землями древлян i сiверян». Грушевського – i не лише його – чомусь не насторожило, що тi, кого призначили гегемонами схiднослов’янського свiту, тулилися на крихiтному клаптику землi, в той час як iх «меншi браття» – древляни, сiверяни, в’ятичi – шикували на величезних навiть за теперiшнiми мiрками територiях. Що ще цiкаво – тi, кого прийнято називати полянами, не залишили пiсля себе однорiдноi археологiчноi культури, тобто вони мешкали на стику декiлькох культур.
Звiдки взагалi взялася ця назва – «поляни»? Мiж iншим, вона нiде не зустрiчаеться, крiм наших лiтописiв i декiлькох джерел, що до них висходять. На перший погляд, походження назви абсолютно зрозумiле – слово «поле»: «занеже в поле седяху». А назви «древляни» – вiд слова «дерево». Тiльки от навколо Киева лiсiв не менше, нiж бiля мiст древлянських – «и бяше около города лесъ и боръ великъ». Це про Киiв сказано.
А найбiльш приемна версiя та, що назва «поляни» походить вiд грецького слова «полiс» – мiсто. Мовляв, мiськi вони. А «древляни», або, як iх ще називали, «деревляни», – сiльськi, чи що?
З’ясовуеться, що поляни були тихим i скромним народом – «…обычаи имяху тихъ и кротокъ», а от «Деревляни живяху зверьскымъ образомъ, жiвуще скотьскы и оубиваху другъ друга». Але, виявляеться, i iншi – «радимичи и вятичи и северо одинъ обычаи имяху: живяху в лесе яко же всякыи звер».
Не дивно, що такi лагiднi й миролюбнi поляни «…быша обидими Деревляны». Дивнуе те, що вони, коли хозари зажадали з них данину, зiбрали ii мечами, а тi вiдзначили, що, на вiдмiну вiд iх шабель, гострих з одного боку, мечi полян були обоюдогострi, i «мечи си имуть имати и на нас дань и на инехъ странахъ».
А от археологiчнi розкопки показали, що саме древляни були мирними i культурними.
У iхнiх могилах не знаходили зброi, зате там було повно всякого начиння з керамiки i залiза, всiляких тканин, шкiри, скла, бронзи, срiбла. Були вони, виявляеться, i орачами, i скотарями, i ремiсниками, i торговцями, i зовсiм не «живяху зверьскымъ образомъ». Так що, виходить, хтось iх дуже сильно «пiдставив».
Можна ще довго шукати аргументи як «за», так i «проти», але менi здаеться, що нiяких полян насправдi взагалi не було.
З чим ще плутанина, так це з Руссю. Основна суперечка: Русь – це варяги чи слов’яни?
У лiтописi русь розмiщена спершу поруч з чуддю, вiссю та iншими народами пiвночi. В iншому мiсцi – мiж готами i англiйцями, i слiд припустити, що це все ж варяги.
Але в лiтописi чомусь море «Варязьке» – це Балтiйське море, а «Руське» – Чорне.
Пiд 852 роком в лiтописi повiдомляеться, що зi сходженням на вiзантiйський престол Михайла III наша краiна «…нача ся прозывати Руская земля», i вже тодi, виявляеться, Русь ходила вiйною на Вiзантiю. Тобто, якщо вiрити «Повiстi временних лiт», вiзантiйцi вже знали жителiв Поднiпров’я пiд iменем «руси» – як мiнiмум, за 40 рокiв до приходу варягiв до Киева на чолi з Олегом. Але нижче написано, що «…от техъ Варягъ прозвася Руская земля». Так вiд варяг чи нi?
Вiнцем епопеi пiд назвою «Русь» е фраза, яку в оригiналi просто страшно читати.
Їi переклад на сучасну мову не набагато кращий: «А слов’янська мова i росiйська – одна; бо вiд варягiв прозвали iх Руссю. А спершу були слов’янами. Хоча й полянами звалися, та слов’янська мова була. Полянами ж прозвали, бо в полi сидiли. Мова слов’янська була у них тiльки». Без коментарiв.
Зрозумiло одне – лiтописець намагаеться, досить кострубато, прив’язати «русь» до варягiв. Але оскiльки це зовсiм не так, все виходить тяп-ляп. Перекручено з нiг на голову. Причина та наслiдок помiнянi мiсцями.
«Поляне, яже ныне зовомая Русь», говориться в лiтописi, а менi здаеться, що з самого початку вона «зовомая» Русь, а точнiше, виключно Русь.
Слово «русь» – загадкове слово. В тому сенсi, що нiхто гаразд не знае, звiдки воно взялося. Не знаю i я. Можу тiльки здогадуватися. Словацький лiнгвiст XIX столiття Павел Шафранек стверджував, що в праслов’янськiй мовi рiчка називалася «руса». Нiбито звiдси походить сучасне слово «русло». Цiлком переконливо, але чи воно так – хтозна.
Вiд себе додам, що в украiнськiй мовi е слово «рух» (в непрямому вiдмiнку «русi»), що означае динамiку, i вiдповiдне дiеслово «рушити», а в росiйськiй е однокореневi iм слова «разруха», «нарушить». Течiя рiчки, як вiдомо, i означае рух. Але, щоправда, може бути й таке, що «рух» жодного стосунку до «русi» не мае.
Все ж на користь цiеi версii говорить те, що ранiше багато рiчок в нашiй мiсцевостi дiйсно називалися Рось або Русь. Наприклад, Нiман. А сьогоднi у Нiмана е притока Россь (Рось). Найвiдомiшою Россю звичайно ж е притока Днiпра. А у неi самоi е притока Росава.
Дуже може бути, що Россю або Руссю прозвали народ, який жив бiля рiчок.
А от що це був за народ – тут складнiше.
Всi тi нiсенiтницi, якi пов’язанi з Руссю в лiтописах, залишають вiдчуття того, що Русь i слов’яни – це майже одне i те саме, але все-таки не до кiнця.
Іноземнi автори, зокрема схiднi, також зближували русiв i слов’ян, але повнiстю не ототожнювали. «…Що ж стосуеться руських купцiв, то вони суть вид слов’ян…» – писав мусульманський iсторик IX столiття Ібн-Хордадбех (цитуеться за книгою Б. О. Рибакова «Киiвська Русь i росiйськi князiвства XII–XIII ст.»).
У своiй книзi Рибаков наводить карту з географiчного трактату 982 року невiдомого автора з назвою «Худуд ал-Алам». В нiй Русь розмiщена всерединi землi слов’ян. Якщо слiдувати iз заходу на схiд, то спочатку розташовуються слов’яни захiднi, потiм – Русь, а потiм – знову слов’яни, на цей раз в’ятичi.
Отже, на територii лiтописних полян, яких, швидше за все, не було, а також цiлком реальних древлян i сiверян перебувала справжнiсiнька Русь. Значно пiзнiше, коли вже були не племена, а князiвства – новгородцi, смоляни, рязанцi, суздальцi – всi вони ходили «на Русь», маючи на увазi Киiв, Чернiгiв i Переяслав. Та й коли князi власними силами впоратися з суперниками не могли, вони закликали варягiв, а не русь.
Досить загадковою е «четвiрка» в особi Аскольда, Дiра, Олега та Ігоря (цих, на вiдмiну вiд Карла Маркса i Фрiдрiха Енгельса, дiйсно четверо). Аскольд i Дiр начеб варяги. Ім’я Дiр, може, i не дуже варязьке за звучанням, але Аскольд – тут уже сумнiвiв немае. В Іпатiiвському лiтописi, найдавнiшому з усiх, що до нас дiйшли, Дiр в декiлькох мiсцях записаний як Дiрда. Лiтописець, напевно, вирiшив лiквiдувати «накладочку» i додав лiтеру «д» туди, де вона цiлковито не потрiбна. А може, i в iменi Аскольда ця кiнцева «д» зайва? Що буде, якщо ii прибрати? Спершу потрiбно позбутися м’якого знака, оскiльки в лiтописi написано «Асколд». Вийде в пiдсумку Аскол. В одному мiсцi Аскольд написаний як Оскольд. Прибираемо кiнцеву «д» i отримуемо назву рiчки Оскол, яка тече по Курськiй, Белгородськiй та Харкiвськiй областях. Вiдразу вся «варязькiсть» зникае.
Ще два варяга – Олег i Ігор. Теж начебто все ясно. Для вчених Олег – це варязький Хельгу, а Ігор – варязький Інгвар. Тiльки дивно, що Олег не названий у такому випадку Хельгу. От Рюрик названий Рюриком. І брати його Синеус i Трувор правильно названi. Щоправда, нiякi вони не брати – зокрема, i у Б. О. Рибакова, i у Л. М. Гумiльова чiтко сказано, що Синеус – це sine hus, що означае «свiй рiд», а Трувор – tru var – «вiрна дружина». Але написанi обидва слова правильно (тобто лiтописець правильно передав написання цих слiв, не розумiючи iх значення). Також правильно записанi iншi варязькi iмена: Инегелдъ, Фарлофъ, Веремудъ, Рулавъ, Лидульфостъ (так у лiтописi). А iмена Олега i Ігоря – чомусь неправильно. Ім’я Олега кiлька разiв у лiтописi фiгуруе як Олг. Тюркською (протоболгарською) мовою це означае «великий» (насправдi «олгу»). На Русi iм’я Інгвар (Інгварь) було вiдоме, але використовувалося рiдко. Було лише кiлька князiв з таким iм’ям, та й те десь в столiттi XIII. Причому, один з них був Інгвар Ігоревич, i це може бути доказом того, що для його сучасникiв це були два рiзних iменi.
Звiдки у «варяга» Олега болгарське iм’я? «Откуда у парня болгарская грусть?»
А до чого тут узагалi болгари?
Предки iхнi прийшли з Сибiру, деякий час вони пожили в Середнiй Азii i нарештi осiли в Причорномор’i. Древнiх болгар, або булгар, – щоб вiдрiзняти вiд жителiв сучасноi Болгарii – часто плутали з гунами, тому простiше погодитися, що це – суть одне i те саме.
У VII столiттi нашоi ери хану Кубрату, яких походив з тюркськоi династii Дуло, в протистояннi з войовничими аварами вдалося об’еднати кiлька орд в Велику Болгарiю. Пiсля смертi Кубрата п’ять його синiв, не послухавшись батька, не зберегли еднiсть, i Велика Болгарiя потрапила в залежнiсть вiд Хозарii.
Частина болгар пiшла на Волгу, давши початок Волзькiй Болгарii, iнша, пiд проводом хана Аспаруха, перемiстилася на Балкани, туди, де сьогоднi iснуе сучасна Болгарiя. Наймолодший син Кубрата, Альцек, повiв своiх одноплемiнникiв в далеку Італiю, де вони ще деякий час зберiгали мову i звичаi.
Даних про перебування болгар в середньому Поднiпров’i ми не маемо, але ризикнемо припустити, що жили там слов’янськi племена, котрi перебували вiд них у залежностi, як згодом вiд хозар. У VII столiттi на захiд вiд Днiпра жило плем’я дулiбiв, якi зазнали нашестя аварiв (обрiв), що прийшли, як i багато iнших загарбникiв, з-за Волги: «Обри воеваша на Словены и примучиша Дулебы сущая Словены».
Василь Ключевський («Курс росiйськоi iсторii», лекцiя VII) дивувався, чому в перiод воен слов’ян з аварами згадуються тiльки дулiби: «Де були пiд час цiеi навали поляни?» І сам вiдповiдав на поставлене питання: «Тодi дулiби панували над усiма схiдними слов’янами i покривали iх своiм iм’ям».
Вважаеться, що дулiби жили на Волинi, тобто суттево захiднiше ареалу лiтописних полян. При цьому дулiбiв фiксують ще захiднiше – в Чехii i на територii сучасноi Угорщини бiля озера Балатон. Але географiя дулiбiв, виявляеться, набагато ширша. Так, мiсто Болхов в Орловськiй губернii Росii мав образливе на прiзвисько «Дулеб», а в Рязанi «дулебий» означае «косоокий, з рiзними очима».
Ну i, нарештi, на картi сучасного Киева можна знайти Долобський (Дулебський) острiв. Киiвськi князi проводили на ньому своi ради (сьогоднi там засмагають нудисти).
Тому нiчого дивного, що з усiх слов’янських племен тодi вiдомими були тiльки дулiби. Та чи слов’янськими вони було насправдi?
«Повiсть временних лiт» начебто однозначно дае зрозумiти, що так: «Обри воеваша на Словены и примучиша Дулебы сущая Словены». Але бентежить уточнення, що вони «сущая Словены». Сумний досвiд розкодування взаемин слов’ян i Русi змушуе в цьому засумнiватися.
Прийнято вважати, що слово «дулiби» мае германське походження. Однак у ньому вельми прозоро читаеться назва династii Дуло, до якоi належав хан Кубрат. Тому цiлком можливо, що дулiби були якщо i не повноцiнною болгарською ордою, то, принаймнi, слов’янським плем’ям, керованим ставлеником Великоi Болгарii.
Слiд також врахувати, що могилу хана Кубрата виявлено в Полтавськiй областi, а Аспарух похований на територii сучасного Запорiжжя (обидва факти е безперечними, але альтернативних все одно немае).
Болгарське правлiння у слов’ян з центром в Киевi цiлком могло зберегтися до часiв Аскольда i Дiра.
Ім’я Аскольд, як я вже вiдмiтив, дуже нагадуе назву рiчки Оскол. Крiм того, грецький монах-лiтописець повiдомляе, що в 563 роцi до Вiзантii прибуло посольство вiд царя тюркiв Аскела, iм’я якого також iнодi писалося як Аскельт, Асцельт. Звичайно, це не мiг бути наш Аскольд, хоча б тому, що киiвський правитель жив на три столiття пiзнiше. Набагато важливiшим е те, що тут простежуеться чiткий зв’язок iменi Аскольда з тюрками.
Незадовго до подiй, пов’язаних iз тим, що Олег захопив Киiв, у Хозарському каганатi вiдбулося повстання трьох родiв, котрi об’еднують пiд загальною назвою «кавари». Повстання було придушене, i кавари приедналися до семи мадярських племен, якi також пiдкорялися хозарам. Разом з мадярами цi кавари, покочувавши деякий час неосяжними просторами Украiни, переселились в нинiшню Угорщину. Їх назва мае невiдоме походження (версii е, але жодна з них не превалюе). Менi здаеться, що воно може бути пов’язане з iм’ям племенi «савiр», якi у певний час були дуже впливовою силою на просторах мiж Доном i Дунаем, однак потiм були пiдкоренi хозарами i ними ж згодом асимiлювалися.
Характерно, що Костянтин Багрянородний – вiзантiйський iмператор i, за сумiсництвом, iсторик, називав мадярiв «савартою». Разом iз цiею «савартою» згадуе вiн i якийсь народ «ескел», таким чином, вiдносини мадяр з «Аскольдом» можуть мати дуже довгу iсторiю. І, що важливо зазначити, ескели, або аскели, належали до так званих десятистрiльних тюркiв, якi складалися з п’яти племен роду Нушибi i п’яти племен роду Дулу (ескели належали до Нушибi).
Вiд «савiр», з iменем яких цiлком резонно пов’язують назву «Сибiр» (у переказах сибiрських татар фiгуруе народ савир, або сабир), напевно, походять схiднослов’янськi сiверяни (до географiчноi пiвночi, росiйською – север, ця назва не мае жодного вiдношення). Якщо кавари – це дiйсно повсталi проти Хозарського каганату савiри, тодi все бiльш-менш стае на своi мiсця.
У Киевi та в околицях приблизно з середини VII сто-рiччя правила династiя, пов’язана з правителями Великоi Болгарii (система престолонаслiдування, що утвердилась у Киiвськiй Русi – не вiд батька до сина, а вiд старшого брата до молодшого – бере початок в Тюркському каганатi). Народонаселення, переважно слов’янське, проте, iменувалося в честь своiх правителiв з династii Дуло – дулiбами. Деякий час iм довелося боротися з загарбниками-аварами, i ця боротьба була для дулiбiв важкою, але врештi-решт iм, швидше за все, вдалося, завдяки допомозi сюзерена, позбутися аварського ярма.
У серединi IX столiття в Хозарському каганатi спалахнуло повстання колись войовничих, але з часом упокорених савiр, яких стали називати каварами. Вони покинули межi каганату, приеднавшись до конфедерацii семи мадярських племен. Цi мадяри пiд натиском нового ворога – печенiгiв – переселилися в украiнськi степи, де затрималися на деякий час, займаючись вiйною, розбоем та iншими заняттями.
Приблизно в 882 роцi мадяри разом з каварами вирiшили захопити Киiв. У цьому iм допомогли варяги – такi ж розбiйники з великоi дороги, тiльки з пiвночi. Чи були варяги спецiально запрошенi, чи брали участь у цiй кампанii з власноi волi – невiдомо i не так уже й важливо.
Те, що Киiв був добре укрiпленою фортецею, практично неприступною, випливае з лiтопису, в якому йдеться, що Аскольд i Дiр були захопленi за допомогою обману, оскiльки посли Олега сказали, що вони – купцi, якi йдуть до Вiзантii. Не виключено, що посланi були саме варяги, бо хто такi мадяри – в Киевi i, особливо, в околицях, знали добре.
Аскольд i Дiр повiрили у обман, за що наклали головою. Так Киiв перейшов пiд владу такого собi хакана Олега (або, точнiше, Олга, дружину якого складали найманцi-варяги).
Вiдомо, що мадяри не затрималися в Киевi i пiшли далi на захiд. Про це iснуе запис i в «Повiстi временних лiт»: «Їдоша Оугре мимо Киевъ горою яже ся зоветь ныне Оугорьское. Пришедше къ Днепру, сташа вежами… и пришедше от въстока и оустремишася чересъ горы великыя иже прозвашася горы Оугорьскыя». У лiтописi йдеться про 898 рiк, але це, безумовно, помилка, оскiльки мадяри перейшли Карпати ще в 896 роцi. Вiдповiдно, описуванi подii мають стосуватися саме часу убивства Аскольда i Дiра, оскiльки важко собi уявити, щоб вiдомi своею войовничiстю мадяри, про яких розповiдае i автор «Повiстi временних лiт» – «почаша воевати на живущая тут… Словене и Волохове», – просто постояли табором (типу пiкнiка) бiля Киева, не зробивши жодних дiй.
При цьому в епiзодi лiтописi про вбивство Аскольда чiтко говориться, що вiн був похований там, де був розташований Ольмин двiр. Чомусь бiльшiсть iсторикiв категорично не хочуть визнавати в Ольмi угорського вождя Альмоша. Очевидно, що люди Олега-Олга привели Аскольда в ставку Альмоша, де вiн i був згодом убитий.
Анонiмна угорська середньовiчна хронiка описуе схожий епiзод. У нiй говориться, що мадяри на своему шляху на захiд «захотiли пiдпорядкувати собi королiвство русiв» (цитата за книгою Андрiя Сахарова «Ми вiд народу руського…». Народження росiйськоi дипломатii. Роздiл 5). У хронiцi не називаеться iм’я киiвського правителя, зате говориться, що вождя угорцiв звали Альмош. Угорцi розбили киiвське вiйсько, та мiсто взяти штурмом не змогли. Справа нiбито закiнчилася укладанням миру, за яким Киiв повинен був виплачувати данину, i про жодне вбивство правителя тут не йдеться.
Вiдомо, що на мiсцi загибелi Аскольда була споруджена церква Святого Миколая, i це може свiдчити про те, що вiн був християнином. До того ж, хрещеним за латинським обрядом, оскiльки Аскольд, швидше за все, прийняв iм’я Микола на честь Папи Римського Миколи I (858–867). У той час, коли Аскольд приймав християнство, болгарський цар Борис, що хрестився вiд Вiзантii, через суперечностi з патрiархом пiдпорядкував свою церкву папi Миколi I, хоча в кiнцевому пiдсумку повернувся пiд омофор Константинополя.
Дiр був похований в iншому мiсцi. Можливо, це пов’язано з тим, що вiн не був християнином. Дуумвiрат як форма правлiння був поширений в багатьох народiв, у тому числi у хозар i мадярiв. За традицiею один iз спiвправителiв був военачальником, iнший – духовним лiдером. Ця остання роль бiльше пiдходить Дiру, що i пояснюе його (можливу) вiдданiсть культу предкiв.
Отже, мадяри пiд проводом Альмоша покинули Киiв, залишивши в ньому Олега з Ігорем i варягами.
Олег i Ігор, якi також цiлком могли бути спiвправителями (Ігор мiг бути, наприклад, сином або молодшим родичем Олега), ймовiрно, належали до племенi каварiв. Вiдомо, що кавари пiшли за мадярами, але це не означае, що пiшли вони в повному складi.
Взагалi в той час народи перемiщалися на досить великi вiдстанi, часто не повнiстю, а окремими групами. Болгари розселилися на просторах вiд Волги до Дунаю, а деякi, як вiдомо, дiсталися до Італii. Гуни з’являлися то на Кавказi, то в Причорномор’i, то в Захiднiй Європi, то знову на Кавказi. Серед слов’янських племен були вiдомi хорвати в Карпатах i хорвати на Балканах, поляни польськi та лiтописнi поляни на Днiпрi (хоча в iснування полян на Днiпрi я не вiрю), севери в Болгарii та сiверяни бiля Чернiгова.
Кавари, яких я ризикнув назвати савiрами, перетворилися на сiверян. Саме вони тепер стали головним племенем Русi, яким до цього були дулiби. Оскiльки сiверян безпосередньо не пов’язують з Киевом – iх головним мiстом був Чернiгiв, – то можна припустити, що жителi Киева та околиць у складi слов’ян, савiр i варягiв вiддiлилися у вiдокремлену спiльноту (все, як i сьогоднi – ще донедавна днiпропетровськi, донецькi, львiвськi, харкiвськi, навiть московськi – всi досить швидко стають киiвськими. Аура якась особлива, чи що?).
Тiльки це може ще якось реабiлiтувати полян: тодi етимологiю iх назви вiд слова «поле» можна пояснити – це кочiвники, що прийшли зi степу. «Їдоша Оугре мимо Киевъ… и пришедше къ Днепру, сташа вежами, беша бо ходяще яко и Половци» – напевно, не випадково тут згадуються половцi, якi з’явилися на Русi значно пiзнiше (назву «половцi» частiше за все пов’язують зi словом «поле»).
Тепер саме час згадати наведену мною вище неперекладну фразу з лiтопису, що описуе всю складнiсть взаемовiдносин варягiв, полян i русiв. «А слов’янська мова i росiйська – одна; бо вiд варягiв прозвали iх Руссю. А спершу були слов’янами. Хоча i полянами звалися, але слов’янська мова була. Полянами ж прозвали, бо в полi сидiли. Мова слов’янська була у них тiльки». Простiше, напевно, можна було сказати, але нехай хоча б так.
Іншу, бiльш просту фразу «Поляне, яже ныне зовомая Русь» слiд розумiти так, що, попри низку завойовникiв, народ зберiг свою споконвiчну назву – Русь: люди, що живуть бiля рiчки.
Згiдно з «Повiстю временних лiт», варяги до приходу в Киiв отримували данину з чудi, мерi, словен, тобто новгородцiв, а також кривичiв. Кривичi населяли сучасну Псковську область, а також територiю Бiлорусi. Швидше за все, варяги брали данину з псковських кривичiв.
Збирання данини в тi часи було найбiльш поширеним видом «мiждержавних» вiдносин. Причому данина стягувалася не обов’язково з васалiв – Вiзантiя дуже часто платила данину варварам, аби не наражатися на iхнi напади (вiдступне).
Хозари теж стягували данину зi слов’янських племен. Їм були пiдвладнi в’ятичi, сiверяни, лiтописнi поляни, радимичi. Схоже, що древляни не платили данину хозарам – згадок про це немае. Це й не дивно, оскiльки вони, напевно, нащадки могутнiх дулiбiв, якi до цього часу, ймовiрно, вже втратили iм’я, пов’язане з династiею Дуло.
Хозари брали «з диму» (або з рала, що не принципово, оскiльки i те й iнше означае одне домогосподарство) «по бiлi», або веверицi. Також в якостi такси для виплати хозарськоi данини фiгуруе певна монета щеляг – або щляг. Яким був ii номiнал – невiдомо, оскiльки iсторики досi не можуть прийти до единоi думки, що це за монета. Однi вважають, що це шилiнг, iншi – що шекель. З огляду на те, що данину платили хозарам, якi в той час вже прийняли iудаiзм, то логiчнiше припустити, що мова йде про шекель. Хозари вели торгiвлю зi слов’янами за шекелi, а потiм iх же збирали у виглядi данини. Оскiльки однi й тi самi племена платили хозарам веверицями i щелягами, то, швидше за все, цi двi монети були одного або близького номiналу.
