скачать книгу бесплатно
Коли Олег почав встановлювати свою владу над племенами, вiн почав брати з них ту ж данину, що до цього брали хозари: «…Посла Олегъ к Радимичем ркя, кому дань даете. Они же реша Козаром. И речимъ Олегъ: не даваите Козаромъ но мне даваите. И Вдаша Олгови по щелягу, яко же и Козаромъ даяху».
Згiдно з лiтописом, Олег брав данину з сiверян, але «възложи на нихъ дань легъку». Сумнiвно, що вiн взагалi з них брав данину, адже Олег, ймовiрно, сам був з племенi сiверян.
В’ятичi продовжували платити данину хозарам – як i належить, по щелягу з диму. Так тривало до походу на хозар князя Святослава, сина Ігоря.
Найважчу данину Олег наклав на древлян, як на переможених, – по кунi з рала.
Одна куна складала 1/25 гривнi, тодi як вевериця дорiвнювала приблизно чвертi куни. Таким чином, данина з древлян була в чотири рази бiльша, нiж з решти. Природно, це не могло сподобатися древлянам, i вони пiдняли повстання, убивши князя Ігоря, який особисто прибув за даниною.
Олега тодi вже не було в живих, мадяри ще ранiше пiшли за Карпати, можливо, частина варягiв повернулася на пiвнiч. Древляни вирiшили, що вони в змозi скинути владу своiх ворогiв-сiверян. Бiльш за те, древлянский князь Мал вирiшив як вiйськовий трофей взяти собi в дружини вдову Ігоря, Ольгу. Але Ольга змогла перемогти древлян, i пiсля цього влада цiеi династii вже не пiдлягала сумнiву.
Варто сказати кiлька слiв про сiм’ю Мала. Пiсля розгрому древлян про нього в «Повiстi временних лiт» нiчого не повiдомляеться. Історики припускають, що вiн був страчений за наказом Ольги за те, що вбив Ігоря. Тим часом, в лiтописi зустрiчаеться певний персонаж Малк, або Малко Любечанин, батько Малушi i Добринi. Малуша – мати князя Володимира, який хрестив Русь в 988 роцi. За традицiею вважаеться, що вона була ключницею- рабинею княгинi Ольги. А Володимир, вiдповiдно, – незаконнонародженим сином Святослава Ігоревича. Історикiв чомусь не бентежить той факт, що позашлюбний син у принципi не мiг претендувати на престол.
До того ж, дивно, що в лiтописi фiгуруе iм’я якоiсь рабинi, але не називаеться iм’я законноi дружини Святослава, матерi його двох синiв – Ярополка i Олега.
Якщо Лаврентiiвський лiтопис дiйсно називае Ма-лушу ключницею, то в Іпатiiвському лiтописi говориться, що «…Володимиръ бо бе от Малуши милостьнице (улюбленицi) Ольжины, сестра има Малъко Любчанинъ».
Імена Василь i Михайло мають форми Василько i Михалко, Мал за аналогiею мiг цiлком перетворитися у Малка.
Це означае, що сiм’я переможеного Мала була ув’язнена в Любецькому замку. І якщо до Мала Ольга могла не мати жодних теплих почуттiв, то Малуша, напевно, – поступлива лагiдна дiвчина, – могла стати ii улюбленицею, яку вона i видала замiж за свого буйного сина. Можна навiть припустити – хоча про це нiде жодних вiдомостей немае, – що Малуша була християнкою. В очах Ольги це було б, безумовно, великим бонусом, може, таким чином вона хотiла вплинути на Святослава, який категорично не хотiв хреститися. У будь-якому випадку, це вплинуло на сина Святослава, Володимира, який не лише хрестився сам, але й охрестив усю Русь.
Святослав, який провiв бiльшу частину життя в вiйськових походах, залишав княжити в Киевi старшого сина Ярополка. У бунтiвну Древлянську землю вiн вирядив Олега, а наймолодшого, Володимира, – в Новгород. У Чернiгiв, до сiверян, Святослав не надiслав нiкого (ймовiрно, це було пов’язано з дефiцитом синiв). Але князь Володимир, у якого не було проблем iз потомством, поставив князiв у Ростовi, Новгородi, Полоцьку, Смоленську, навiть у Псковi. Мстислава, прозваного Хоробрим, вiн направив у далеку Тмутаракань (Тмуторокань). Природно, був серед синiв Володимира i князь Древлянський – Святослав. Не було тiльки чернiгiвського князя.
Лише в 1024 роцi, пiсля того, як сини Володимира – Ярослав i Мстислав – за «мирним договором» роздiлили краiну навпiв, Мстислав став княжити в Чернiговi. Але вiн отримав при цьому все Лiвобережжя.
За Ярослава Мудрого, очевидно, правляча династiя остаточно втратила зв’язок iз Сiверською землею. Один з його синiв, Святослав, був посаджений в Чернiговi i, по сутi, став родоначальником чернiгiвського княжого роду.
До речi, саме для чернiгiвськоi княжоi сiм’i характернi iмена Олег, Ігор i Святослав. Саме цi три iменi зустрiчаються в цьому роду найчастiше, i цi iмена, особливо Олег та Ігор, майже не були поширенi в iнших князiвствах.
Кiлька слiв о полку Ігоревiм
До Чернiгiвському клану, який на честь головного його представника – Олега Святославича «Гореславича» – стали називати Ольговичами, належав князь Ігор. Це був другорозрядний князь, який, напевно, так i залишився б у тiнi бiльш iменитих родичiв, якби не «Слово о полку Ігоревiм», яке «прославило» його на столiття.
Пристрастi довкола «Слова» не вщухають i дотепер. Скептики вперто не хочуть визнавати в ньому справжнiй здобуток сивоi давнини, конкретнiше – кiнця XII столiття. Автор «Слова», якщо визнати його справжнiсть, творив за часiв автора романiв про Ланселота i Персеваля – Кретьена де Труа (на пiвтора столiття ранiше Данте i за два столiття до Чосера).
Версiя про те, що «Слово о полку Ігоревiм» було створене вiдразу ж пiсля описуваних подiй, що сталися в 1185 роцi, багатьом здалася надто простою, i було висунуто припущення, що справжнiм його автором е збирач старожитностей Олексiй Мусiн-Пушкiн, який знайшов рукопис у кiнцi XVIII столiття (в такому випадку нi про яку «знахiдку» мови бути не могло).
Дiйсно, припущення про фальшивку, яку видавали за пам’ятник середньовiчноi лiтератури, виглядае дуже спокусливо. Бiльше того, незадовго до виявлення рукопису «Слова» в далекiй Шотландii тамтешнiй учений-фольклорист Макферсон опублiкував знайденi ним твори «легендарного» кельтського барда Оссiана. Але згодом з’ясувалося, що Макферсон обдурив усiх – опублiкованi твори склав вiн сам.
За iронiею долi, Мусiн-Пушкiн у передмовi до першого видання «Слова о полку Ігоревiм» писав: «Любителi росiйськоi словесностi погодяться, що в цьому останньому нам вiд минулих столiть творi помiтний дух Оссiана, отже, i нашi давнi героi мали своiх бардiв, якi спiвали iм хвалу…»
Сучасний iсторик Андрiй Залiзняк практично повнiстю виключае версiю пiдробки як з боку Мусiна-Пушкiна, так i щодо будь-кого iншого: «Украй малоймовiрно, щоб хтось узяв на себе той величезний труд, який необхiдний для оволодiння всiм цим обсягом знань – всього лише на шляху успiшноi стилiзацii. Стилiзатору цiлком достатньо, щоб його твiр справляв бажане враження на публiку (а для цього зазвичай бувае потрiбна не стiльки реальна подiбнiсть iз справжньою старовиною, скiльки вiдповiднiсть уявленням публiки)» (А. А. Залiзняк. «Слово о полку Ігоревiм: погляд лiнгвiста». 2004).
Особисто я буду виходити з того, що це – не пiдробка, а справжнiй твiр.
Тепер перейдiмо до героiв «Слова». Почнемо з того, чие iм’я винесене в заголовок, – з князя Ігоря.
Князь Ігор Святославич здiйснив похiд у глиб половецьких степiв у далекому 1185 роцi вiд Рiздва Христового. Похiд цей, як вiдомо, був невдалим i закiнчився полоном князя (з якого вiн згодом втiк) i актом справедливоi вiдплати з боку половцiв.
Дмитро Сергiйович Лихачов, а разом з ним багато iнших учених i лiтераторiв – сучасних i давнiшних – вважають, що «Слово о полку Ігоревiм» прославляе князя Ігоря як захисника Руськоi землi, попри невдачу, що спiткала його. На думку прихильникiв такого трактування, неординарнiсть «Слова» саме й полягае в тому, що автор вибрав темою свого твору не одну зi славних сторiнок вiтчизняноi iсторii, а навпаки – ii сумний епiзод. Як повчання, так би мовити, для наступних поколiнь, та й для сучасникiв теж.
Олжас Сулейменов, казахський учений i письменник, навпаки, нiякого оспiвування в «Словi» не бачить i вважае, що автор цiлком прозоро тавруе боягузливого i пiдступного князя Ігоря. Про це вiн написав у своiй книзi «Аз i Я» (Алма-Ата, 1975), яка була вилучена з продажу в СРСР. Тож не дивно, що серед ii критикiв був i Лихачов. Сулейменов – нащадок половцiв i тому (а втiм, може, зовсiм i не тому) вважае своiх предкiв не такими вже й варварами i нелюдами, а також бачить i чуе в голосi автора «Слова» спiвчуття до половцiв.
Це двi полярнi точки зору на твiр. Спробую вивести якийсь третiй шлях. У цьому я маю намiр користуватися вiдкриттями як Лихачова, так i Сулейменова (що зайвий раз пiдтверджуе мое до них шанобливе ставлення).
Отже, як було сказано вище, Ігор Святославич – представник могутнього Чернiгiвського роду, однак його особистi досягнення були досить скромними. Майже все його життя пов’язане з Новгород-Сiверським, i лише в самому його кiнцi йому пощастило недовго покерувати в Чернiговi.
Якщо коротко охарактеризувати дiяльнiсть князя Ігоря, то це – феодальнi усобицi i походи на половцiв.
Вiн був серед князiв, якi надали своi дружини Андрiю Боголюбському в походi на Киiв 1169 року. Вiн часто ходив у Поле – на половцiв i, як правило, виходив переможцем. Інша справа, що, як пише Сулейменов, у бiльшостi випадкiв Ігор в половецьких походах брав не хоробрiстю i талантом, а зрадою i пiдступнiстю. На жаль, у той час це було зовсiм не рiдкiстю (та й хто сказав, що тiльки в тi часи!).
Матiр’ю князя Ігоря була донька половецького хана. Багато iнших руських князiв також одружувалися на половчанках (серед них, наприклад, Юрiй Долгорукий). Так, син самого князя Ігоря, Володимир, узяв у дружини дочку хана Кончака, i, таким чином, Ігоревi внуки були бiльше половцями, нiж русичами. У такiй ситуацii можна припустити, що походи в Поле для руських князiв (якi власне виявилися не зовсiм руськими) були не вiйнами iз завойовниками, а все тими ж феодальними чварами.
Практично всi руськi князi були мiж собою родичами, що не заважало iм здiйснювати спустошливi набiги на володiння один одного. Не менш спустошливими (а швидше за все, бiльшими) були набiги половцiв на руськi землi. Але русичi не залишалися в боргу, захоплюючи здобич у своiх кочових родичiв. Князь Ігор, подiбно до iнших руських князiв, активно брав участь у грабежах половецьких стiйбищ. Саме з такою метою вiн i вирушив у той нещасливий похiд 1185 року. Мабуть, надихнувшись недавнiми перемогами руських дружин над половцями, Ігор увiрував в легкий успiх над деморалiзованим противником.
Але крiм, так би мовити, «економiчних» причин походу, в Ігоря могли бути й пов’язанi з ним полiтичнi амбiцii.
Багато дослiдникiв, спираючись на лiтописи, вважали, що метою Ігоревого походу було «поискати града Тьмутороканя», тобто повернути собi вотчину – адже колись чернiгiвськi князi володiли i вiддаленою Тмутараканню. Саме половцi позбавили руських князiв цiеi землi бiля Чорного моря (нинiшня Тамань).
Але менi здаеться, що плани були куди бiльш честолюбнi (i це добре показуе Сулейменов): князь Ігор, з одного боку, хотiв завдати несподiваного i приголомшливого удару по половцях, а з iншого – завдяки цьому здобути славу захисника Землi Руськоi та переможця «поганих», що могло б додати йому авторитету для досягнення власних цiлей аж до суперечки за киiвський престол.
Свiй похiд Ігор здiйснював з братом Всеволодом, князем курським, i сином Володимиром, що княжив у Путивлi. Про цих персонажiв iз «Слова» ми практично нiчого не знаемо. Набагато бiльше сказано про iнших князiв.
Насамперед iдеться про тодiшнього киiвського князя Святослава Всеволодовича.
Як пише Борис Рибаков, пiсля смертi батька Святослав «залишився князем-iзгоем серед ворожоi рiднi, розлючений лукавством i жадiбнiстю померлого Всеволода. Молодому княжичевi довелося довгi роки вести неспокiйне життя ар’ер-васала, запобiгати перед сильними, кривити душею, погоджуватися на третьоряднi ролi i мимоволi брати участь у князiвських усобицях» (Б. О. Рибаков. «„Слово о полку Ігоревiм“ та його сучасники»).
Життя потягало його по рiзних землях – вiн княжив у Туровi, Володимирi-Волинському, Новгородi-Сiверському, в Чернiговi та, нарештi, в Киевi (сьогоднi такого, як вiн, назвали б «мiцним управлiнцем iз досвiдом роботи в регiонах»).
У 1180–1194 роках, до самоi своеi смертi, Святослав княжив у Киевi. Йому належав тiльки стольний град, а Киiвська земля – спiвправителю Рюрику Ростиславичу зi Смоленського роду, чия ставка перебувала у Вручii (нинiшньому Овручi). Так що подiл киiвського регiону на двi адмiнiстративнi одиницi – Киiв i область – виявляеться, придумали давно.
Я вважаю, що саме Святослав е головним героем «Слова о полку Ігоревiм». Саме з його iменем пов’язанi двi важливi частини твору – це «Сон Святослава» i його ж «Золоте слово».
І якщо «Сон» вкрай цiкавий перш за все з фiлологiчноi точки зору, то «Злато слово» – з полiтичноi.
Те, про що воно оповiдае, сьогоднiшньою мовою можна було б смiливо назвати селекторною нарадою з областями, де в ролi регiональних начальникiв виступають удiльнi князi.
«Розбiр польотiв» починаеться з винуватцiв подii – дiстаеться Ігорю з Всеволодом, яких Святослав називае синами, хоча вони е його двоюрiдними братами. Потiм Святослав картае свого рiдного брата Ярослава, князя чернiгiвського – той неодноразово ухилявся вiд участi в походах у Поле.
Наступним названий також родич Святослава – князь переяславський Володимир Глiбович, одружений з його племiнницею Забавою Ярославною. Володимир Глiбович у вiдгуках Святослава удостоюеться лише похвали за доблесть, виявлену в походах на половцiв.
Згадка про князя переяславського е для Святослава певним мiстком до дуже важливоi для нього теми – про Всеволода Велике Гнiздо, великого князя Володимирського. Володимир Глiбович був племiнником Всеволода, i, отже, киiвський i володимирський князi також були якоюсь мiрою рiднею.
Всеволод Велике Гнiздо – найвпливовiший князь того часу, i це дуже добре помiтно в «Словi». Святослав не скупиться на епiтети, вихваляючи могутнiсть i силу свого пiвнiчного колеги. При цьому киiвський князь висловлюе жаль, що Всеволод утримуеться вiд вiйськових кампанiй проти половцiв, тодi як участь у них його дружин була б дуже до речi.
Далi йде звернення до двох Ростиславичiв – Рюрика i Давида. Рюрик був спiвправителем Святослава, а Давид княжив у вотчинi Ростиславичiв – Смоленську. Сентенцiя, найiмовiрнiше, звернена перш за все до Давида, оскiльки з Рюриком у Святослава було «взаеморозумiння». На половцiв, принаймнi, вони ходили разом. А ось брат Рюрика не завжди пiдтримував цi походи.
Потiм настае черга галицького князя Ярослава. Впливовий Ярослав Володимирович, не залишаючи сам свого князiвства, посилав, одначе, дружину на половцiв, а також збирався вiдправити в Європу своiх воiнiв для участi в Третьому хрестовому походi i, хто знае, може, i послав би, якби не помер. А ще Ярослав був тестем опального князя Ігоря.
Пiсля Галицькоi землi «Золоте слово» спрямовуеться на Волинь. У першу чергу воно звертаеться до Романа Мстиславича, який згодом об’еднав Волинське князiвство з Галицьким (один iз його синiв – Данило Галицький).
Наступний епiзод присвячений Полоцькому князiвству – мабуть, найбiльш загадковiй з усiх руських земель. Кероване окремою гiлкою князiв, Полоцьке князiвство розвивалось осторонь вiд основних процесiв, лiтописання цiеi землi до нас практично не дiйшло.
Проте Полоцькому князiвству придiлено надто багато уваги, що може пояснюватися тiсними родинними зв’язками самого Святослава Киiвського (його дружина була правнучкою великого i страхiтливого Всеслава, який мав славу крамольника i чарiвника).
Головна думка, що проходить через усе «Золоте слово» (та й в цiлому через «Слово о полку Ігоревiм»), – треба об’еднуватися i разом вирушати на половцiв.
Взагалi, як менi видаеться, власне, для того, щоб об’еднати руськi землi в боротьбi з половцями i здолати iх раз i назавжди (попри родиннi зв’язки), i задумувалося «Слово о полку Ігоревiм». А невдалий похiд князя Ігоря був вибраний як красномовний приклад того, що вiдбуваеться, якщо не слухатися старших.
Князь Ігор у зазначеному творi, як уже було сказано, названий сином Святослава («О, моя синовчя, Игорю и Всеволоде!» – вигукуе киiвський князь). Але в дiйсностi батьком його був зовсiм iнший Святослав.
Є свiдчення, що в тi далекi часи «синовцями» називали племiнникiв i навiть молодших двоюрiдних братiв, ким Ігор i Всеволод i доводились старому Святославу. Але при цьому вiн називае себе iхнiм батьком не просто так, а вiдразу пiсля згадки про те, що обидва вони – Святославичi. Крiм того, у «Словi» е й така зовсiм недвозначна фраза: «Се бо два сокола слетеста съ отня стола злата».
Тому у мене особисто виникае пiдозра, що автор (чия особистiсть також викликае суперечки) свiдомо намагаеться збити з пантелику своiх читачiв. Адже що виходить? Святослав хоче мстити злим половцям не за будь-кого, а за синiв. (Те, що автор не знае, «хто кому Рабинович», – виключаеться: за текстом вiн демонструе чудове знання княжих родинних зв’язкiв навiть у найвiддаленiших землях Русi.)
Старий мудрий князь Святослав був не тiльки головним героем «Слова о полку Ігоревiм», а й, iмовiрно, спонсором усього проекту.
Святослав на той час готував грандiозний похiд у Половецький степ, i йому на допомогу потрiбнi були дружини з усiеi Русi. Таким чином, «Слово», як програмна стаття, як памфлет, як пост в Facebook (напевно, i репост передбачався), мало би ширитися по всiх землях (дарма, чи що, автор так старанно i докладно зупинявся в своему творi на кожному з князiвств).
«Слово о полку Ігоревiм» було написано пiсля 1185 року, але, очевидно, до 1187 року, коли великий похiд, задуманий Святославом, все-таки вiдбувся (не настiльки грандiозний, як хотiлося, але все ж). Вiдомо, що в 1187 роцi померли Ярослав Галицький i Володимир Глiбович з Переяслава, а в «Словi» про них iдеться, як про живих. Отже, виходить 1186 рiк. З цим начебто розiбралися.
Але хто написав «Слово о полку Ігоревiм», i де воно створювалося? Насправдi, цим питанням присвячена величезна лiтература, тому немае сенсу у всiх деталях на них зупинятися. У мене дуже великi сумнiви, що автор (або краще назвемо його Автор) жив при дворi князя Ігоря, тобто в Новгородi-Сiверському: важко уявити собi придворного пiснетворця, який «оспiвуе» поразку свого господаря. Йому слiд або мовчати, або оспiвувати перемоги. При тому, що у потенцiйного пiснетворця Ігоревого була можливiсть прославити патрона, оскiльки приблизно за рiк до сумноi подii вiн розгромив у степу нечисленнi сили половцiв. Чим не сюжет для поеми?
Як мiсце проживання Автора вченi пропонують i Галицьке князiвство, i Чернiгiвське, але особисто я схиляюся до його «киiвськоi прописки».
Ім’я ж автора, незважаючи на безлiч версiй, iмовiрно, нiколи не буде встановлене, i вiн, як i ранiше, буде для нас лише Автором (що нiяк не применшуе його генiя).
Зате можна спробувати пролити свiтло на особистiсть iншого загадкового пiснетворця – легендарного Бояна.
Автор «Слова» без будь-якоi видимоi потреби апелюе до Бояна, його авторитету (нiби радиться з ним з ряду питань). Але така необхiднiсть, схоже, все-таки е.
«Почнемъ же, братие, повесть сию отъ стараго Владимера до нынешнего Игоря…» – йдеться в однiй iз перших строф «Слова». Автор вказуе на наступництво своеi оповiдi билин, якi створював Боян, пiдкреслюючи при цьому, що вiн, автор, пише свою власну повiсть, а не «по замышлению Бояню».
Наступництво авторства вказуе на те, що Боян був пiснетворцем «старого Володимира». Але я переконаний – не Володимира Святого, як вважав, наприклад, Лихачов, а Володимира Мономаха. Бiльше того, я думаю, що, найiмовiрнiше, Боян був придворним поетом сина Володимира Мономаха, Мстислава (який увiйшов в iсторiю пiд iм’ям Мстислав Великий).
Мстислав ще в дитинствi був направлений батьком у Новгород i з перервою княжив у ньому бiльше 12-ти рокiв. Цiлком можливо, що весь цей час при юному Мстиславi перебував мудрий Боян. У Новгородi, до речi, i до тепер е вулиця Бояна – може, випадково?
Висловлю ще одне припущення, чому настiльки помiтне мiсце в поемi вiдведено Бояну. На стiнi Софiйського собору в Киевi зберiгся запис – так зване графiтi – про покупку княгинею Всеволожою якоiсь Бояновоi землi, за яку було заплачено сiмсот гривень – величезнi на тi часи грошi. Десята частина цих грошей була пожертвувана на Святу Софiю, що, ймовiрно, i послужило приводом для того, щоб увiчнити цю угоду на стiнi храму. Можливо, Боянова земля – це земля, дарована Бояну його покровителем, Мстиславом. На ту пору (а графiтi визначаеться XI–XII столiттями) були вiдомi два Всеволода, що княжили в Киевi: Всеволод Ярославич – батько Володимира Мономаха, дiд Мстислава, i Всеволод Ольгович, що сидiв на киiвському престолi з 1139-го по 1146 рiк. Дружина останнього цiлком могла прикупити собi земельки в престижнiй частинi Киева за такi шаленi грошi. Інтрига полягае в тому, що Всеволод Ольгович був батьком Святослава Всеволодовича, пiд покровительством котрого писалося (як я вважаю) «Слово». А якщо врахувати, що мати Святослава Агафiя (Марiя) – гiпотетична княгиня Всеволожа – була дочкою Мстислава Великого, то, як менi здаеться, справа яснiша ясного.
Боян у «Словi» названий Велесовим онуком. Як вiдомо, служителями культу Велеса були волхви. Так що, можливо, поет Боян i був волхвом. Можна також припустити, що до цього класу належав i Автор «Слова». Але це – всього лише припущення.
«Маятник» волхвiв
Вважаеться, що волхви втратили владу з введенням на Русi християнства. Насправдi вони нiкуди не зникли – просто пiшли в пiдпiлля, де продовжували свою «пiдривну» дiяльнiсть. Про те, що така дiяльнiсть велася, свiдчать факти. Коли ставався голод або iнша бiда, волхви були тут як тут. І починали народ налаштовувати проти влади. Влада чинила з ними круто, але тi знову i знову давали про себе знати, як тiльки виникала вiдповiдна ситуацiя.
Начитавшись Умберто Еко, якщо конкретно – «Маятник Фуко», – я почав фантазувати: а раптом волхви i сьогоднi живуть серед нас? Ну, тобто вони нiчим зовнi не вiдрiзняються вiд iнших, але, час вiд часу, може, раз на мiсяць, а може, i частiше, збираються де-небудь у лiсовiй гущавинi (маскуючись пiд вилазку) або просто на квартирi (конспiративнiй). Вони проводять таемнi зустрiчi, вирiшують, як повернути собi владу (за песимiстичним сценарiем – вони давно вже при владi). Щось схоже на масонiв, тiльки a la Russe (або правильнiше – a la Ukrainienne).
Ідея iснування таемноi органiзацii на якийсь час захопила мене остаточно. Причому настiльки, що я навiть вибудував для себе досить струнку теорiю, в яку, вiдповiдно до всiх правил конспiрологii, вклалися основнi вiхи нацiональноi iсторii.
Вiдправною точкою стала «язичницька реформа» князя Володимира, яка передувала прийняттю ним же християнства на Русi.
Очевидно, що волхви були служителями культу Велеса/Волоса – не Перуна. Перун був божеством дружини. «Русь клянеться Волосом, а дружина – Перуном», – сказано в мирному договорi з Вiзантiею.
Почавши князювати в Киевi, Володимир встановив на пагорбi бiля свого палацу фiгури шести божеств – Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла i Макошi. Велесу тут мiсця не знайшлося. Деякi дослiдники вважають, що спочатку в лiтописi йшлося тiльки про Перуна, а решта з’явилися пiзнiше. У будь-якому випадку, Перуну вiдводилося чiльне мiсце в пантеонi богiв, i це означало, що влада волхвiв iстотно послаблялася. Власне, змiцнення позицiй Перуна як верховного божества – випадково або навмисне – стало значним кроком на шляху до запровадження на Русi единобожжя.
Так, волхви повнiстю не зникли. Капища Велеса зберiгалися i пiсля прийняття християнства, знаходять iх i в нашi днi. Язичницьким по духу е «Слово о полку Ігоревiм», незважаючи на фiнальне «Амiнь», яке, очевидно, з’явилося завдяки переписувачу у бiльш пiзнi часи. У творi згадуються «Стрибожi внуки» i «Даждьбожi внуки», якi, як особисто менi здаеться, означають, вiдповiдно, половцiв i русичiв. Боян названий онуком Велеса. Навiть якщо вiн i не був волхвом, згадка в офiцiйному (тобто не крамольному) творi iменi найвпливовiшого язичницького божества може свiдчити, як мiнiмум, про те, що волхви нiкуди не подiлися i продовжували впливати на процеси в краiнi.
Зокрема, привертае увагу той факт, що Русь була не готова до татаро-монгольського нашестя. Ба бiльше, таке враження, що монголiв хтось дуже точно спрямував – у потрiбний час i в потрiбне мiсце. У свiтлi конспiрологiчноi теорii вiдповiдь досить-таки прозора.
Але щось очевидно не складалося в цiй теорii.
Якщо взяти, наприклад, того ж Еко з його «Маятником Фуко», то там плелась безперервна лiнiя, починаючи з друiдiв, потiм – через тамплiерiв i розенкрейцерiв – до масонiв. У Орхана Памука в «Чорнiй книзi» – схожим чином, але дуже самобутньо, виписувався сюжет з дервiшами, суфiями, яничарами та iншими бекташi.
У мене ж «зниклi» волхви нi в кого не хотiли матерiалiзуватися. Мене вистачило лише на скоморохiв (не найкраща доля для колишнiх володарiв умiв i доль) i все тих же масонiв, що зайвий раз пiдтверджуе вториннiсть нашоi цивiлiзацii.
Але, як виявилося, треба було всього лише знайти потрiбну книгу, в якiй все гранично просто i ясно сказано (один мiй знайомий колись так i сказав: «в книжках усе написано»). З подачi Едварда Радзинського натрапив я на «Фiлософiчнi листи» Петра Чаадаева.
І в першому з них прочитав таке (наводжу досить довгу цитату, оскiльки рука (курсор) не пiднiмаеться ii вкоротити): «Народнi маси пiдпорядкованi вiдомим силам, якi стоять вгорi суспiльства. Вони не думають самi; серед них е певна кiлькiсть мислителiв, якi думають за них, повiдомляють iмпульс колективному розуму народу i рухають його вперед. Тим часом, як невелика група людей мислить, iншi вiдчувають, i в пiдсумку вiдбуваеться загальний рух. За винятком деяких отупiлих племен, що зберегли лише зовнiшнiй вигляд людини, сказане справедливе стосовно всiх народiв, що населяють землю. Первiснi народи Європи – кельти, скандинави, германцi – мали своiх друiдiв, скальдiв i бардiв, якi були по-своему сильними мислителями. Погляньте на племена Пiвнiчноi Америки, що iх так старанно намагаеться винищити матерiальна культура Сполучених Штатiв: серед них зустрiчаються люди дивовижноi глибини. І ось я питаю вас: де нашi мудрецi, нашi мислителi? Хто колись думав за нас, i хто тепер за нас мислить?»
Але ж нашi волхви все-таки були, були!
Ким вони були, звiдки з’явилися? Чи, може, i iх нам нав’язали ззовнi?
Петербуржець Сергiй Ерлiх у своiй працi «Поклонiння волхвам (досвiд динамiчного структуралiзму)» намагаеться пов’язати волхвiв з етносом волохiв. За його версiею, волохи могли мати над слов’янами владу (перш за все духовну). Згодом, мовляв, з пам’ятi стерлося, що спочатку вони представляли iнший народ.
Те, що волохи завоювали слов’ян, – вiдомо з «Повiстi временних лiт». У волохах прийнято бачити романiзованих кельтiв. Як пiдтвердження наводяться такi близькi за звучанням етнонiми, як вольки, валлiйцi, валлони. У кiнцевому пiдсумку назва «волохи» закрiпилася за народнiстю на територii сучасноi Румунii. Показово, що вони досить довго вели напiвкочiвний спосiб життя, культурний рiвень мали невисокий у порiвняннi з сусiднiми слов’янами. Тодi як кельти, як вiдомо, в культурному планi значно перевищували слов’ян.
На допомогу нам прийде Феофан Сповiдник, котрий у своiй «Хронографii» пiд 527 роком повiдомляе про те, що «прийшла до ромеiв (вiзантiйцiв) якась жiнка з гунiв, що звалися савiр, варвар, на iм’я Боарiкс, вдова, маючи при собi сто тисяч гунiв. Вона почала правити в гунських землях пiсля смертi свого чоловiка Волоха».
Велика спокуса назвати iм’я цiеi дами кельтським (Боарiкс, Обелiкс, Остерiкс i навiть, прости Господи, Верцiнгеторiкс – хто не в курсi, галли це тi ж кельти), проте iсторики справедливо вважають, що ii iм’я варварським (каламбур, так би мовити) чином вiзантiйцями спотворено. З огляду на те, що жiнка ця, як сказано, з гунiв, то й iм’я у неi вiдповiдне, тобто тюркське. Що стосуеться чоловiка ii, Крупського… в сенсi Волоха (по-грецьки: ?????), то у дослiдникiв сумнiвiв немае: тюркське iм’я – Balaq/Malaq (Лаур-Балаур). Варiант iменi пiдозрiло схожий на вiдоме нам iм’я Мал (Малк), яке носив убивця князя Ігоря i ймовiрний дiд князя Володимира. Зрозумiло, що це навiть не версiя, а всього лише спостереження. Але воно, можливо, вiдкривае завiсу над таемницями киiвського двору IX–X столiть.
Таким чином, цiлком iмовiрно, хоч стверджувати це було б занадто зухвало, що волохи – якiсь тюрки (гуни, або савiри, або болгари) – дiйсно мали владу над слов’янами. І була ця влада, крiм усього iншого, духовно-жрецькою, тобто жерцями були тiльки представники волохiв, якi на Русi стали вiдомi як волхви.
Олег, який захопив за допомогою варягiв Киiв, як ми пам’ятаемо, з повагою ставився до волхвiв: «Скажи мне, кудесник, любимец богов».
Влада волхвiв була, як i ранiше, сильна, але у Велеса/Волоса (чие iм’я, по сутi, i е варiантом слова «волох») з’явився серйозний суперник – Перун: «Русь клянеться Волосом, а дружина – Перуном». Князь Володимир iстотно похитнув позицii Велеса, вирiшивши не ставити його фiгуру в пантеонi божеств, але й вiн був змушений знайти йому мiсце – на торговому Подолi в Киевi.
Варто зiзнатися, менi дуже довго не давала спокою загадкова Болохiвська земля, що iснувала в епоху Киiвськоi Русi, яка розташовувалася в той час на стику нинiшнiх Житомирськоi, Хмельницькоi та Вiнницькоi областей. Про цю територiю вiдомо вкрай мало, версiй же про те, хто ii населяв, хто нею правив – навпаки, бiльш нiж достатньо.
Бiльш-менш вiдомi кордони Болохiвськоi землi, хоча вiд джерела до джерела вони варiюються. Вiдомо, що лежала вона в верхiв’ях Пiвденного Бугу, Случi та Тетерева. Вiдомi також мiста Болохiвщини – Болохiв (сучасний Любар Житомирськоi областi), Губин, Деревич, Кудин, Межибiжжя (Меджибож), Божський.
А ось що абсолютно невiдомо – як звали болохiвськiх князiв. Природно, висловлюються рiзнi версii, однак на сьогоднi можна лише констатувати, що вони не були пов’язанi з князiвським домом Володимира.
З приводу етнiчного складу болохiвцiв – практично всi дослiдники вiдзначають в ньому слов’янський i тюркський компоненти (деякi бачили в них волохiв, щоправда, в традицiйному, тобто романському, сенсi). Причому тюркськi риси мали багато спiльного з Волзькою Болгарiею – це дало привiд вважати, що свою роль тут зiграли половцi, якi прийшли на Русь саме з тих краiв.
Також звертае на себе увагу той факт, що в Болохiвськiй землi було знайдено багато речей, пов’язаних з язичницькими вiруваннями Стародавньоi Русi. Нiчого дивного, що в зв’язку з цим у деяких дослiдникiв (зокрема, у Ю. Моргунова) виникла спокуса спiвставити назву землi з волхвами, якi могли тут виконувати як жрецькi, так i адмiнiстративнi функцii.
Ну i, крiм усього iншого, мене насторожило згадування «аномально високоi кiлькостi дорогоцiнних скарбiв з речами столичного рiвня» (Моргунов Ю. Ю. «Фортифiкацiя Пiвденноi Русi X–XIII ст.: автореферат дисертацii на здобуття наукового ступеня доктора iсторичних наук». Москва, 2007).
