скачать книгу бесплатно
Окремо можна вiдзначити, що виявленi в Болохiвський землi ювелiрнi прикраси свiдчать про переважання в них дулiбських елементiв.
І, що дуже важливо, теорiя, що нас цiкавить, почала освоюватися досить пiзно – не ранiше Х столiття; про це свiдчать данi археологii.
Тепер про те, що особисто я думаю з приводу сказаного вище. Перш за все – згоден практично з усiма версiями. В загальному й цiлому. Але мое трактування геть вiдмiнне.
Отже, що ж усе-таки вимальовуеться? На територii, що колись входила в ареал розселення племенi (або групи, конфедерацii племен) дулiбiв, дуже впливових свого часу, виявленi слiди досить самобутньоi в порiвняннi з навколишнiм населенням культури. Деякi риси прямо вказують на те, що ця культура мае витоки вiд самих дулiбiв, якi були вiдомi до початку Х столiття.
Якщо моя версiя правильна, i дулiби вели свое походження вiд тюркського роду Дуло, то наявнiсть у культурi Болохiвськоi землi тюркських рис абсолютно прозора. Вiдповiдно, я не згоден з тим, що тюрки Болохiвськоi землi – це половцi.
Але тодi виникае закономiрне питання: чому культурний шар болохiвцiв датуеться не ранiше, нiж Х столiттям, тодi як дулiби були вiдомi з VII столiття? Нiчого тут загадкового, як на мене, немае. Знову-таки, якщо взяти мою версiю про те, що дулiби (або iх прямi нащадки) панували над бiльшою частиною територii нинiшньоi Правобережноi Украiни, включаючи Киiв, а пiсля приходу Олега та Ігоря (разом з варягами) цю владу втратили, то цiлком можна припустити, що частина цього племенi на чолi з вождями (князями, хаканами), побоюючись гонiнь, пiшла туди, де до них було складно дiстатися (як версiя – це були жителi древлянських мiст, таких, як Іскоростень i Малин). Те, що Болохiвська земля – важкодоступне мiсце, не викликае сумнiвiв: кругом дрiмучi лiси, до Х столiття зовсiм не обжита, вперше згадана в лiтописi пiд 1150 роком.
Початок освоення цiеi територii саме в Х столiттi також не може бути випадковим. Якраз в цей час древляни – прямi нащадки (або одне з племен) дулiбiв – зазнають тяжких утискiв з боку сiверян, що перемогли в усобицi (одне з мiст Болохiвськоi землi називаеться Деревич).
Саме тому тут виявленi дулiбськi «столичнi» скарби.
Якщо дулiби i волохи (волхви) – суть одне i те саме, то не дивно, що власне тут зосереджена значна кiлькiсть пам’яток давньоруського язичництва (одне з болохiвських мiст називаеться Кудин – звiдси походить слово кудесник, чарiвник). А iз введенням на Русi християнства збiльшення числа таких пам’яток просто закономiрне.
І не випадково нам нiчого не вiдомо про болохiвських князiв – просто тому, що вони нiяк не пов’язанi з династiею, закладеною Олегом та Ігорем, яка поширила свою владу на всю Древню Русь.
Дуже схоже на те, що тривалий час Болохiвська земля не була активно задiяна в загальноруських процесах. Свiдчення того – досить пiзня згадка про неi в лiтописах. Однак рано чи пiзно вона повинна була звернути на себе увагу сусiдiв. В першу чергу – через свое стратегiчне положення мiж Киiвським i Галицьким князiвствами. Коли Данило Галицький почав проявляти iнтерес до Киева, Болохiвська земля виявилася в буквальному сенсi на його шляху до столицi. Саме Данилу було призначено знищити болохiвськi мiста. Населення, що залишилось, розселялось по iнших землях. Серед яких були, безумовно, i волхви (i вони, точнiше, iхнi нащадки, хто знае, чи й дотепер живуть серед нас?).
Кирилицею глаголити iстину
Про варягiв уже було сказано, тепер дiйшла черга i до грекiв. Йтиметься про Кирила i Мефодiя.
Кирило i Мефодiй (насправдi Костянтин i, ймовiрно, Михайло) народилися в Солунi – сучасних Салонiках. І тодi й тепер – це Грецiя. Щоправда, лише пiвнiчно-схiдна ii частина. За часiв братiв (Мефодiй народився близько 820 року i помер у 885 роцi, Кирило народився в 826-му або 827-му роцi, помер у 869-му) Солунь перебувала на самому кордонi з Болгарським царством.
Традицiя велить вважати Кирила i Мефодiя греками. Є також несмiливi спроби називати iх слов’янами – вихiдцями iз сусiдньоi Болгарii. Останне припущення будуеться на тому фактi, що брати е засновниками слов’янськоi писемностi, що нiбито натякае на iхне слов’янське походження. Дехто навiть вирiшив знайти якийсь компромiс, припустивши, що Кирило i Мефодiй були слов’янами по матерi.
Однак почнемо з того, що нам усе-таки про них вiдомо бiльш-менш достовiрно.
Батько братiв був военачальником при Солунському стратиговi й iменувався Лев друнгарiй. При цьому «друнгарiй» часто помилково вважаеться iм’ям власним, тодi як насправдi це – вiйськове звання. Очевидно, що вiн був християнином. Сiм’я Кирила i Мефодiя могла втекти з Болгарii, яка до 865 року була неприхильна до християн, i знайти притулок у Вiзантii.
Цiлком можливо, що так опинився в прикордоннiй Солунi болгарин Лев, де вiн не просто став повноправним вiзантiйцем, а й отримав хорошу посаду.
Ну от, болгарська версiя походження солунських братiв пiдтверджуеться, отже, тут i казочцi кiнець? Хоча нi, адже я вирiшив присвятити iм цiлий роздiл. Чого б то?
А справа в тому, що головним, визначальним, можна сказати, питанням е те, з яких болгар була сiм’я Кирила i Мефодiя?
У той час в Болгарii тюрки-булгари i слов’яни були ще рiзними етносами. Слов’яни мали свою автономiю i, вiдповiдно, своiх князiв, а в булгар до середини IX столiття правителi iменувалися ханами. Хан Борис пiсля хрещення став називатися князем, а першим царем у 889 роцi став його син Симеон.
У 20-тi роки IX столiття слов’янськi племена – браничевцi i тимочани збунтувалися, вирiшивши вiдокремитися вiд Болгарii. Хан Омуртаг придушив виступи бунтiвних слов’ян, вiдмiнив iхню автономiю i поставив над ними своiх людей. А злиття цих етносiв в один, який заговорив на слов’янському дiалектi, зберiгши тюркську самоназву, вiдбулося набагато пiзнiше.
А тепер я ризикну накликати на свою голову громи i блискавки, якi, ймовiрно, не долетiли пiсля того, як я мав зухвальство обiзвати Аскольда i Дiра тюркобулгарами. (Невже i цi? Здаеться, схоже на те. Розсудiть самi.)
Кирило – молодший з братiв – був добре освiчений для свого часу, навчався у кращих учених Константинополя. Існуе думка, що вiн знав арабську. Тому пiдтвердженням може бути його участь в 851–852 роках в посольствi асiкрета Георгiя до двору арабського халiфа Муттавакiля в Багдадi, де вiн вiв богословськi суперечки з мусульманськими вченими.
Здаеться, з тiеi ж причини Кирила направили з мiсiею до хозарiв. За офiцiйною версiею, хозарська мiсiя Кирила була здiйснена з метою переконати язичникiв прийняти християнство. Багато iсторикiв ставлять це пiд сумнiв, резонно вказуючи на те, що на той час хозари вже визначилися з вiрою (якою став iудаiзм). Іншi дослiдники вважають – також цiлком логiчно, – що правителi Хозарii, незважаючи на зроблений потай вибiр, могли влаштувати диспут представникiв трьох релiгiй – християн, iудеiв i мусульман – для того, щоб мати привiд цей свiй вибiр обгрунтувати, спираючись на результати дискусii. Вiд себе зазначу, що так чинять i сьогоднi, для формальностi оголошуючи тендер, хоча переможець визначений заздалегiдь. Просто такими е правила. Не знаю, якими були правила дипломатii того часу, можу лише сказати, що офiцiйна версiя нiяк не заважае менi далi розвивати власну теорiю про етнiчне походження Кирила, а заодно з ним i Мефодiя.
Отже, Кирило, як досвiдчений богослов, та ще й знаючи арабську мову, був незамiнним кадром для мiсii в краiну хозар, де йому довелося б (i довелося) вступити в суперечку з мусульманськими книжниками.
Але Кирилу належало вести дискусii i з еврейськими рабинами. І що ми з’ясовуемо: згiдно з його Житiем, «…у Херсонесi була велика еврейська громада, де Костянтин (Кирило) знайшов учителя i за короткий термiн опанував мову». Незважаючи на пропагандистський характер твору, ця iнформацiя справляе враження цiлком правдоподiбноi. Справа в тому, що арабська i давньоеврейська (а також похiдний вiд неi iврит) – мови спорiдненi, а саме – семiтськi. Тому можна припустити, що Кирило дiйсно досить швидко освоiв еврейську мову.
