скачать книгу бесплатно
А ми з фiзкультурником пiшли в сектор для стрибкiв у висоту. Туди вiн записав Бориса. Спочатку – квалiфiкацiйнi змагання, хто не подолав мiнiмальноi висоти, далi до змагань не допускаеться. Борис вже два рази збив планку. Бо стрибав вiн з розбiгу, прямо, пiдiбгавши ноги, а вони все одно телiпаються. А треба, знаю, навскiс, перевалитися через планку. Мiй старший брат з товаришами тренувалися стрибати так удома, в садку. І я з ними. І тепер бачу, що цю висоту вiзьму за виграшки. Кажу фiзкультурнику – запишiть мене. Вiн пiшов, записав, i я висоту взяв. І стрибав далi, найвищих висот не взяв, але стрибки менi зарахували в норму на значок ГТО І ступеня. Я один у районi мав такий значок. А далi… далi в Бориса розболiвся живiт, i Вiталiй теж кволиться, i на всi дистанцii виходив я. Кидав диск, метав молот i спис (приходив ранiше i трохи тренувався), i бiг з бар’ерами, i стрибки у довжину, i все iнше. Фiзкультурник клав мене на лавочку й розтирав ноги, а менi було соромно: здоровий дядько розтирае хлопчаку ноги. І совае менi в кишенi шоколадки, а я iх вiддаю дiвчатам. Їх було двое – Галка й друга теж Галина.
А далi був трiумф. Смiшнi та жалюгiднi вони, юнацькi трiумфи, та й усi iншi. Бiг на три тисячi метрiв. Якщо спринтери бiжать кожен по своiй дорiжцi, то стаери всi по однiй, першiй, найкоротшiй. Побiгли. Я, либонь, ще й загаявся, й бiжу останнiй, а попереду всi iншi, чоловiк двадцять-двадцять п’ять. Я бiжу й раптом мене обiймае «обида», що я – найгiрший. Припустив. Обiгнав одного, другого, …четвертого, п’ятого. На трибунах сидять тi, хто зараз у змаганнях участi не бере, а також стороннi зiваки. Вони мiй ривок помiтили. У мене на грудях на бiлiй стрiчцi напис: «Нiжин». І вони почали гукати: «Нiжин, давай!», «Нiжин, покажи iм!». Пiдхльоснутий, я «показував». І ось вже позаду десятий, дванадцятий, п’ятнадцятий. І на трибунах грiм: «Нiжин, Нiжин!». І я вже побiг, як дурний з гори. Попереду лишився тiльки один спортсмен: довготелесий, довгоногий, у справжньому спортивному взуттi, а не в такому як у нас, сiльському, городньому. У мене в грудях бурхае полум’я, спирае подих, а я пру. Той, попереду, двiчi оглянувся на мене здивовано. Це мене ще дужче зачепило. І ось я його вже наздоганяю, порiвнявся, обiйшов не корпус, i вже фiнiшна стрiчка звиваеться у мене на грудях. А в мене в очах – темiнь, морок. Я падаю. Суддi на фiнiшi пiдхопили мене пiд руки, поклали на лавочку. Бiжить якась медсестра, бiжить наш переляканий фiзкультурник. А я клiпнув двiчi очима – менi прояснилося. Встав: «Я пошуткував», – кажу.
І вже пiдсумковий збiр. Грае туш духовий оркестр на честь переможцiв. І на мою честь за три тисячi метрiв. І отримую грамоту. І ще з однiею грамотою i вимпелом виходжу на сцену: наш район зайняв друге мiсце. Додому iхали вантажною машиною, ii десь надибав фiзкультурник, вона iде на Нiжин через наше село, – фiзкультурник у кабiнi з шофером, ми – в кузовi, де два оберемки соломи. У селi бiля мiстка стукаемо в кабiну. Галцi тут злазити, менi теж. Хлопцям i Галинi – далi. Злiзли. Я ступаю на стежку через шкiльне подвiр’я. І раптом Галка: – Юро, приходь увечерi до клубу, пiдемо разом додому. Так вона сказала: «Проведеш мене додому».
І я прийшов. І провiв. І вдруге, i втрете… Але Галка була непостiйна, фривольна; одного разу вийшов з клубу, дивлюся, де Галка, вона мала на мене чекати, а хтось менi й каже: «Галка пiшла з Костею». Наступного дня рiзко виказав iй ii зраду, вона в такому ж тонi вiдказала менi та розсварилася.
А вже наступна любов була в унiверситетi. Я iхав складати вступнi екзамени з пiдручниками в фанерному, обтягнутому зеленим сукенцем чемоданi, засмаженою куркою i сорока карбованцями в кишенi. Я вперше iхав до Киева, не знав, куди буду вступати: шкiльнi вчителi радили в технiчний вуз (я добре знав математику), особливо учитель фiзики: «Вступай в iнженерно-будiвельний», його син був iнженером-будiвельником.
Отже, часто не ми вибираемо дороги, а вони нас. Менi кортiло в Інститут цивiльного повiтряного флоту, там синя форма i пiлотський кашкет з розпростертими крилами: «от би приiхати в такiй формi до своiх дiвчат». Будiвельний iнститут вiдкинув одразу: там основний предмет креслення, а воно в мене не найкращого чину, я – неохайний. І от з вокзалу я пiшки прийшов до унiверситету (чув про такий), поiзд прибув дуже рано, я лiг у парку Шевченка в кутку на лавочку, пiдклавши чемодана пiд голову («в городi самi «чужi», можуть поцупити»), й заснув. Прокинувся вiд плюскоту води: молоденька дiвчина-двiрничка поливала дорiжки. Я взяв у неi шланг, напився. Пирснув на неi, вона на мене (молодiсть) i поволiкся до унiверситету. Стояв перед двома щитами, де перераховували всi факультети, й вибирав. Мушу сказати, що я був певен у тому, що вступлю, бо вчився на п’ятiрки, перечитав книги всiеi шкiльноi бiблiотеки. Вибрав «западноевропейський» вiддiл (стояв перед щитом з росiйським текстом) фiлологiчного факультету; звучить же як! Там я вивчатиму захiдноевропейську лiтературу. Черга здавати атестати – величезна, я здав, склав екзамени й вступив. За цей час не тiльки з’iв курку й спеченi матiр’ю коржики, а й проiв майже всi сорок карбованцiв. Останнi днi жив на iржавiй тюльцi i напiвгнилих помiдорах по п’ять копiйок за кiлограм. А вступивши, продав на товчку, який був просто на тротуарi на вулицi Ленiна, пiдручники, й пiшов з таким самим щасливим абiтурiентом у ресторан. Бо ж читав про ресторани у романах. І iжу обирали, не якийсь борщ чи суп, а «омлет с яйцом и гренками», i не кашу чи картоплю, а чахохбiлi. Побачивши, що офiцiантки ходять у бiлих кокошниках, ми й собi хотiли одягнути на голови складенi на тарiлках перед нами пiлотками бiлi серветки, але нас зупинив чоловiк за сусiднiм столом. І вилаяв офiцiантку, що збиткуеться над сiльськими хлопцями: подала бульйон – водицю, в якiй плавае яйце, а грiнки принесла хтозна коли («вы уже съели, а я гренки несу»), i до чахохбiлi подала не ложечки, а виделки. Звiдтодi, де б я не бував тут чи за кордоном, я не замовляю страви, якоi не знаю.
Унiверситет ще тодi стояв у руiнах, ми бiгали по школах, тiльки загальнi, потоковi лекцii слухали в сусiдньому з червоним корпусом великiй, пофарбованiй у жовте будiвлi. Навчання менi давалося надзвичайно важко. Захiдноевропейський факультет виявився романо-германським, так його одразу перейменували, щоб не схилятися перед «гнилим» Заходом. І вчили там iноземних мов. А ще мене поперло на французьке вiддiлення. Французькоi мови до того я й не нюхав, у групi всi вчили ii до цього, вони вже читали тексти, а я намагався розiбратися в алфавiтi. Провчившись трохи не до першоi сесii, я збагнув, що тут менi буде лихо, пiшов до декана й перевiвся на украiнський вiддiл. Такий вибiр зробив ще й тому, що в кiмнатi, у якiй жив (сiмнадцять студентiв), були однi лише украiнiсти. Добряче пiднатужившись, склав сесiю на п’ятiрки, й далi так учився, а вже з другого курсу був персональним стипендiатом. А це було щось! Звичайна стипендiя була в розмiрi двадцяти одного карбованця. А я отримував п’ятдесят, отже, пiсля отримання стипендii мiг повести товаришiв у шалбан «Зелена жаба» й там пригостити iх по сто грамiв та по кухлю пива, в яке вливалася горiлка, щоб краще «брало», й наiстися майже досхочу пирiжкiв з горохом. А потiм бродили по ботанiчному саду, розмови були вiдвертi до спiдньоi сорочки, i зривали ми мрiями пiднебеснi сфери й почувалися генiями. Бо ще й писали вiршi.
І, звичайно, не мiг не закохатися в однокурсницю.
Усьому найкращому я завдячую своему друговi, в майбутньому талановитому байкаревi Анатолiю Косматенку, який пробув дев’ять рокiв у вiйську рядовим i принiс з вiйни в солдатському мiшку не запаснi пiдметки до чобiт, а книжки, зокрема Андрiя Малишка i Володимира Сосюри. Насамперед вiн показував приклад серйозного вивчення украiнськоi мови, яку тодi всiляко зневажали i якою нехтували. Украiнський дух (мова i пiснi) панував тодi тiльки на украiнському вiддiленнi, найперше в нашiй кiмнатi. Однак цей дух становив загрозу для його носiiв. Так, коли я був на четвертому курсi, забрали в табори студентiв третього курсу, бо в кiмнатi спiвали тiльки украiнських пiсень i говорили, як нелегко живеться в колгоспах iхнiм батькам. Пiзнiше вони повернулися i дехто вiдновив навчання, але майже кожен привiз iз Сибiру якщо не епiлепсiю, то туберкульоз. Вони швидко повмирали. Один з них на прiзвище Волощук помер по дорозi в село, залишився, здаеться, тiльки Адаменко, той з Довженковоi Сосницi.
Я теж зачепився за деякi задери. Одного разу в молодшого студента по моiй кiмнатi знайшли пiд подушкою томик Грiнченка зi студентськоi бiблiотеки. Грiнченко не був заборонений, лише таврований як украiнський буржуазний нацiоналiст. Отож, чому читав Грiнченка, а не Миколу Островського чи Рилеева, i хто тобi його порадив? Переляканий хлопець вирiшив обпертися на авторитет персонального стипендiата, й назвав мое прiзвище. І мене почали тягати по унiверситетських iнстанцiях, та все ж обiйшлося. Іншого разу сталася бiльша прикрiсть, пов’язана з моею громадською кар’ерою. Я був головою фiзкультурного бюро вiддiлу. О, та моя посада… Сумiш гiркого i смiшного. Бо ж життя бiдне, хлопцiв на вiддiлi мало. Яка там фiзкультура! І от на унiверситетських змаганнях ми виступаемо втрьох: вiдповiдальний за фiзкультурну роботу вiд партбюро Карпо Швачко, вiд комсомольського бюро – Юрiй Петренко i я. Естафета 4 по сто метрiв. Четвертого немае. І я мушу бiгти два етапи – другий i третiй. Суддя на другому етапi бiжить за мною: стiй, зупинися, а я бiжу. Врятувала химерна пригода, бо нiхто на мене не дивився: у Петренка трiснула резинка трусiв, i вони з ноги полетiли на трибуну, а плавок у той час не було. Пiсля цього стрибки з жердиною. Швачко: «йди». Але я затявся, бо ж до цього нiколи не тримав у руках жердину. Як i Карпо, який запитав у суддiв, за який кiнець ii тримати. Впав пикою у тирсу, вiдпльовуеться, а суддя: «вторая попытка, студент!». І вихований, добрий Карпо попер його матом.
А на цю посаду я потрапив незвично. На першому курсi був комсомольський крос, ми бiгли довкола Центрального стадiону, який був на ремонтi, огороджений дошками. І от бiжу я в батьковiй шинелi, в кирзаках до самого заду, й бачу у парканi дiрку, i, як сiльський житель, знав, що мусить бути друга з протилежного боку. І пiрнув у неi, вибiг з того боку, де тiльки наближалися кращi бiгуни. Я пiдхопив поли й побiг. І суддi на фiнiш дивувалися i охали зi своiми хронометрами: в шинелi, у кирзаках i отакий час!
І та ж фiзкультурна кар’ера заледве мене не згубила. Пiзнiше, через два роки, мав бути комсомольський крос на честь рiчницi Жовтня. Перед цим зiбрали вiдповiдальних за фiзкультурну роботу вiд партiйного i комсомольського бюро, а також голiв спортивного бюро. Крос – через два днi. І я наiвний, сам зi студентськоi гущi, пiдвiвся i сказав, що до рiчницi Жовтня ще далеченько i варто перенести крос на день-два, бо за два днi видаватимуть стипендiю i студенти можуть на крос не з’явитися (а студенти, особливо наприкiнцi мiсяця, перед стипендiею, жили впроголодь). Так воно i сталося: як i очiкувалося, нiхто не прийшов бiгати. Але ж треба було знайти цапа вiдбувайла. Це – я. Зiрвав комсомольський крос. І мене просто на комiтетi й виключили з комсомолу. А це, вiдомо, вело за собою й вiдрахування з унiверситету. Через два днi викликали на засiдання бюро райкому. Мабуть, я мав жалюгiдний, нещасний вигляд, а може, члени бюро райкому не любили нашого унiверситетського занозистого вождя, теж члена бюро райкому, але всi проголосували проти виключення. Все скрутилося за три днi, на вiддiлi нiхто й не знав про цю халепу.
У цiлому ж я був сумлiнним, дисциплiнованим студентом i дуже боявся як партii, так i комсомолу. Отож i спортивну роботу тягнув з усiею вiдповiдальнiстю. У жодному спортивному видi я не мав високих результатiв, але тягнув на середняка скрiзь, бо ж був звичним до роботи селюком.
Ось факультетськi змагання з шахiв. Маемо грати з командою механiко-математичного факультету, де половина першорозрядникiв i навiть е один кандидат в майстри спорту. Ми домовилися, що нашi гiршi гравцi сядуть за першi дошки, а кращi – за останнi: може, таким чином i здобудемо очко-друге. Але нiхто не хоче сiдати за першу дошку проти кандидата у майстри. І я вмовляю одногрупника, однокiмнатника Петра Сингаiвського: ми в кiмнатi нещодавно навчили його правильно розставляти фiгури на шахiвницi. І я обiцяю йому за гру повести в iдальню i нагодувати не лише борщем i вiнегретом, але й шнiцелем з пляшкою пива i цигарками «Казбек». Зрештою Петро погоджуеться. А треба було бачити Петра: iмпозантна фiгура, буйнi кучерi, а що вже самоповага, аж до пихи; якось, вже значно пiзнiше, я був у видавництвi, й забiгае Михайло Стельмах, а вiн був такий: «пасочка», кожному люб’язно тисне руку: «здраствуйте, здраствуйте», й тут заходить Петро, знiчев’я всiм подав руку й пiшов до сусiдньоi кiмнати, Стельмах до мене: «Хто це такий?».
Я як капiтан команди мусив сiсти за другу дошку проти iхнього капiтана, першорозрядника. Вiн досить швидко виграв у мене. А на першiй дошцi Петро на п’ятому чи шостому ходi пiдпер пiд бiй свого слона, кандидат у майстри задумався: очевидно пастка, вiзьму, а через три-чотири ходи буде мат. І не бере слона, вiдступае. А тут Петро дiстав коробку «Казбеку», розкривае: «Закурюйте, за дошкою ми – суперники, а так – друзi». «Нi-нi-нi», – бурмоче кандидат у майстри. «Я не курю». А ми бачили, що вiн курив. І повiв вiн гру страшенно обережно: йому для того, щоб стати майстром, потрiбно набирати очки i на групових турнiрах. А вiн боявся, бо хоч i знав, що в нас немае сильних гравцiв, але ж ми могли привести «варяга» з КПІ чи ще звiдкiлясь.
Уже всi закiнчували грати, а вiн все думав. Годинникiв, якi рахують час, не було. А всi дивляться з-за спини, кахикають i посмiюються. Врештi кандидат зрозумiв з ким мае справу, швидко всукав Петровi мат, схопив капелюха i вискочив з кiмнати.
Звичайно, не в усьому ми були легковажнi, насамперед ми серйозно вчилися. Не забуваються деякi викладачi староi формацii: Агапiй Шамрай, Ілля Микитович Кириченко, обидва вiдомi украiнiсти. Ілля Кириченко – академiк, але iм украiнську мову викладати не дозволяли, перший викладав античну лiтературу, а другий – латинь у невеликiй групi. Вiн був справжнiй вчений, словникар. І пiднiмалися молодшi: не дуже молодший Арсен Іщук, довголiтнiй декан факультету, порядний чоловiк. Одному моему знайомому, студенту кравець у селi пошив костюм вiйськового крою, Іщук зазвав його в кабiнет i каже: «Скинь, це ж мундир петлюрiвського офiцера, тебе заберуть», студент кинувся до кравця, а той каже: «Я як шив, так i пошив, iншого крою я не вмiю». І мали виключити з унiверситету Олексу Мусiенка як сина «ворога народу» – виключав Степан Колесник, – а вже йшла реабiлiтацiя, i Іщук порадив швидко взяти довiдку, що батьки реабiлiтованi, й Олекса просто на зборах подав ii до президii.
Викладачку старослов’янськоi мови Зiнаiду Животкову звiльнили з роботи, бо хтось донiс, що вона ходить до церкви.
Звичайно, молодiсть, то таки молодiсть. Багато цiкавого, багато веселощiв i реготу. Ось ми дожилися, до стипендii два днi, а в нас порожньо в кишках. Хочеться iсти. Почали шарити в тумбочках. У одного знайшли торбинку сушених фруктiв, у iншого – крохмаль. Зварили кисiль, на кухнi, у вiдернiй каструлi. Несли в кiмнату пiд дзвiн гiтари, мандолiни i двох каструльних кришок. Кисiль гарячий, поставили на пiдвiконня – нехай прочахне. А самi застелили газетами довгого стола, виклали ложки, порiзали хлiб – нашкребли на нього копiйки. Чекаемо. І тут хтось вiдчинив дверi, рами – подвiйнi, торох! – каструля з киселем полетiла за вiкно. Ми онiмiли: пiд вiкном тротуар (третiй поверх), а якщо когось вбили. До вiкна, але – слава Богу, тiльки якась пара бiжить далеко й обтрiпуеться. Комендант наказав нам оддирати од киселю стiни хоч i зубами.
І все ж, як я вже сказав, було чимало серйозного. Серйозно ми, ще початкiвцi, думали про власну творчiсть. З нашого курсу, навiть з групи, вийшло п’ятеро членiв Спiлки письменникiв Украiни. Це, окрiм мене, Анатолiй Косматенко, Сергiй Плачинда – рвiйний, беручкий, уважний прозаiк, Юрiй Петренко i Петро Сингаiвський. Петро Сингаiвський сам збив себе зi шляху. Вiн, як i всi ми, розмовляв украiнською мовою, але мав великий чемодан збiрок тогочасних росiйських поетiв i сам писав росiйською мовою. Довгий час не читав своiх вiршiв, заiнтригував нас, бо прослухавши когось казав: «юринда». А потiм якось напився й почав читати своi, й заслужив те саме визначення. Начитався Єсенiна i писав пiд його впливом, стихiя росiйськоi мови була йому чужа, i вiршi були робленi. Значно пiзнiше перейшов на украiнську мову.
Косматенко вже почав друкувати своi байки в газетах i журналах, а про себе я скажу далi. Ми ходили на лiтературну студiю, вже аспiрантом я був керiвником студii, а Василь Симоненко – ii головою, ми часто зустрiчалися, планували заняття, читали вiршi студiйцiв, але справжньоi близькостi мiж нами не сталося, либонь, я не був авторитетним мудрим керiвником, а Василь ще не був тим Василем Симоненком, що пiзнiше, коли почав працювати в обласнiй газетi, тодi вiн в основному писав сатиричнi вiршi. А основнi надii студiйцi покладали на Василя Дiденка, Тамару Коломiець, Миколу Сингаiвського, Петрового брата. Ще один однокурсник, однокiмнатник запекло вiршував – Зiновiй Вiнюков, вельми музично обдарований, але його на другому курсi виключили з унiверситету. Вiн закохався в нашу комсомольську, а потiм i партiйну активiстку Тетяну Молодiд, але вона не вiдповiла, i вiн вчинив дикий жарт – сфотографувався повiшеним. Фото якось попало в комiтет комсомолу, а там: «А якби його побачили iноземцi…». Тетяна пiзнiше покiнчила з собою, а була вона активiсткою щирою, правдивою. Пам’ятаю, прийшов на комсомольськi збори «товариш з ЦК», одразу сiв у президii i почав перебивати виступаючих, тодi Таня: «А хто вас обирав до президii, сядьте в зал». А були активiсти iншi, кар’еристичнi, цi завдавали багато лиха, цих було страшно.
З моiми однокурсниками-письменниками нашi дороги часто перехрещувалися, ми жили у взаемнiй повазi та злагодi. Усi були щирими украiнськими патрiотами й залишили слiд в украiнськiй лiтературi.
Метаморфози
Складаю звiт у тому, що будь-якi спогади – це затонулий корабель, пiднятий з морських глибин. Оброслi черепашками поржавiлi сходи, по яких колись бiгали матроси, гармати, якi колись стрiляли. А поруч пропливають «живi» кораблi, i там нуртуе життя, й мало кого цiкавить ота давня руiна. Той корабель будувався за одним планом, одними людьми, нинiшнi збудованi iншими. Людина проживае життя, як iй велить власна совiсть, як iй сприяе соцiальна погода, якою мiрою може протистояти чужим впливам – то все вектори ii життя. Свiтить сонце, чи йдуть градовi дощi, вони стукотять не тiльки по тiлу, але й по душi. Ми жили, як могли, в мiру наших душ. Щось робили не так. Щось виборювали. Всi отi двозначностi в публiкованих текстах, недомовки, хитрi паралелi – то також своерiдна художнiсть, переливи мислi та почуттiв. То – певнi здобутки, процес, який не давав перерватися однiй, яка йде з вiкiв, з глибин украiнського степу, тасьмi. Може, iнколи вона затонка. Чи навпаки, примiтивна як на сьогоднiшнiй погляд.
Може, сьогоднi декому видадуться смiшними отi колишнi заборони, застороги, бар’ери, а з ними, можливо, надто дрiбною наша праця, нашi обережнi кроки, бо сьогоднi можна вiльно говорити i писати, й мислити. Впали неприхованi пута… Щоправда, ми ще не зовсiм гожi звести до сонця руки, дуже довго гнули iх до землi кайдани, й хилить iх долу новiтня бiда, й та сама в новiтнiй одежi. Дуже довго висiли над нами всi отi застороги, заборони, покари. Та й життя нинi складаеться непросто. Живемо в тривожному свiтi, в зонi посиленого ризику – в планi широкому й вузькому. У широкому – немае ладу у вселенському ковчезi, й якщо не зможемо виробити якийсь один погляд на свiт, на самих себе, прилучитися до спiльних аварiйних дiй, то приведемо до загибелi ковчег. І на нашiй нацiональнiй палубi скрута. Чимало старших офiцерiв, штурманiв лише вдають, що вивiряють шлях на нацiональну зорю, клопочуться добробутом матросiв i пасажирiв, насправдi ж е пiратами, мародерами власного народу. Та й сам народ… Іменi мого народу по свiту як не знали, так i не знають, це, як у маленькому мiстечку, не знають iмен бiднякiв, а знають багатiiв, крамарiв, лихварiв. Нас не знають бо нiчого не звоювали, нiчого не загарбали, а жили своiм. Почули про нас з нашоi бiди з Чорнобиля, трiшки з невдатноi Помаранчевоi революцii, та й повiдвертали морди до своiх форм слова суверенiтет, право та свобода – то тiльки для них, а десь там нехай воно все згорить. Зрозумiвши, що на них не дуе, вiдвернулись, все забули. Але все це iнша тема, яка пишеться на наших очах. Ми ж писали свою тему, котра творилася на пiдступах до нинiшньоi широкоi теми й може хоч дрiбочкою прислужилася до осягання того, як не просто жилося ранiше, як треба дорожити здобутим, берегти його, розбудовувати, i не зiтхати по тому, що минулося. Не повторювати недавнiх помилок.
Ми всi, майже без винятку, письменники, чие шкiльне виховання розпочалося в передвоеннi роки й закiнчилося пiсля вiйни в диму переможноi ейфорii (й тi, що трохи перед нами, й тi, що трохи пiсля нас) – жертви полiтичноi та естетичноi радянськоi системи, неправильних установок, начал, викривлених поглядiв, застрашливих батога i гратiв, розбещуючих пiдохочень. Усе разом, загнане в обойми, патронташi, патронники енциклопедiй, пiдручникiв, довiдникiв, словникiв, творило свiй вплив, який переборювали повiльно, важко пiд впливом самого життя i лун, якi докочувалися.
Ми не отримали найпершого, найпростiшого основного начала (яке мали Шевченко, Мирний, Толстой i всi iншi «класичнi» письменники) – неухильного служiння iстинi, правдi, дошукування, вiднайдення ii. Сама iстина, правда були вивернутi нагору вовною, закамуфльованi, викривленi, нас навчали безсумнiвно брати на вiру пiдручниковi тези, нас приголомшили, пiдломили, взяли в полон слова «вперше в свiтi», «вперше в iсторii» i якщо хтось знаходив якiсть неузгодження, розходження з цими iстинами, то й вони були вiдкоригованi – «в iм’я людства», «великого майбутнього» треба чимось поступатися, заплющувати очi.
Ми не знали глибоко i самого «основоположного» вчення, марксизму, нам вбивали догми, привчали, змушували брати iх без найменшого сумнiву на вiру, навiть не догми, а кiстяки iх, утвердженi, як iстини – «найкраще в свiтi», «едино правильне»… Ми iх боялися одмалку, як-от колись дiти боялися «бозi» на iконах, я й потiм, майже увесь вiк, боявся партii, перебуваючи в нiй. Страх той був i мiражний i реальний, адже невдовзi вже знали, що за людьми в нас наглядають i вiдверто i спотиху, i кожен твiй крок видимий. Нас навмисно не вчили заглиблюватися, порiвнювати, бо тодi хтось би докопався до якихось справжнiх iстин. З таким пiдгрунтям, на таких крижаних пiдвалинах кожен мав будувати власний дiм. Життя було збудоване так, що ми не знали i його iстинних трагедiй – про них боялися навiть запитати в батька, брата, друга; саме знання про них було смертельно небезпечним, отже, чули щось про 33-й рiк – був неврожай, вмирали люди – а скiльки iх померло, хто тому виною, якi дii привели до того – нiхто не знав. Про 37-й – i того менше. Були справжнi «вороги народу», iх викривали. Навiть якщо ти в душi висловлював сумнiви щодо окремих акцiй «вождя народу» (зринали думки про поразки з його вини у вiйнi, дратували портрети в кожнiй газетi), то це були тiльки частковостi. Глибше людина просто не задумувалася. То було мовби за завiсою ii думок, ii пiзнання. Вiдомо: щоби боротися за свободу, потрiбно хоч мiнiмальноi свободи.
Уперше появилися щiлини, крiзь якi почала просмоктуватися iнформацiя, пiсля двадцятого з’iзду КПРС. Маю на увазi не тiльки iнформацiю про сталiнськi злочини (що само по собi породило першi думки: а що ж призвело до них), а iнформацiю категорiй естетичних – прийшли книги «нормальних» письменникiв з-за кордону, було дещо видано iз забороненого досi. До цього в нас публiкувалися тiльки Говард Фаст, Анна Зегерс та iм подiбнi, тобто книги, схожi на нашi власнi, радянськi. З цих «нормальних» книг письменники виловлювали для себе саму можливiсть iнших оцiнок життя, самостiйностi мислення, сумнiвiв i шляхiв пошукiв iстини. Ми вчилися вiдгадувати, вiдмiтати фальш в зображуваному, не тiльки з боку iстини, а й самого смаку – бо смак був безнадiйно зiпсований, вираження почуттiв – фальшиво-гiпертрофованим.
Диво з див: до цього нам безнастанно твердили про правду, але якось так виходило, що мовбито правди е двi, повсякденна, дрiбна, маленька i велика, епохальна, яка пiдпорядковуе собi та дозволяе не брати до уваги правди дрiбнi, щоденнi, якi суть неiстиннi, прохiднi. Усi вiтри епохи вiяли в один бiк, клали траву в той бiк, окрема травинка не могла встояти, певнiше, не могла вирости; а точнiше, нас обвiвали сотнi вiтрiв, i всi випущенi з одного iнфернального рукава, вони шлiфували, прокочували, хилили всiх однаково. Усе було стерилiзовано, вичищено i пiдчищено, нi за що не було зачепитися розумом, думкою, щоб зростити свою власну екзистенцiю. Шiстдесятникам такого грунту нанiс захiдний вiтер. І не тiльки вони, а й деякi старшi почали серйозно замислюватися. Саме з того часу думати, порiвнювати, сумнiватися, сублiмуватися в iнший стан. Отой фетиш – «уперше у свiтi» – ще довго тяжiв, але почало формуватися в умах нове бачення, сама естетика стала iншою.
Нас виховували в табунi, iндивiд, який випадково вiдривався, вiдстрiлювався одразу. Перед очима був одноколiрний свiт, люди не пiдозрювали про iснування iнших кольорiв; життя, яке бачили, вважали едино iстинним. Менi це нагадуе отой Платонiвський приклад, коли людина повсякчас бачила тiльки людськi тiнi, вона й сприйматиме iх едино за справжнiх людей, за реальний свiт. Страшна, крижана епоха. Жоден паросток вiльноi думки, духу, почуття не мiг вирости в нiй. Усе промiряно, все регламентовано – навiть почуття. Кохати можна тiльки ось таких i ось так. Дiвчина мала принаджувати «не красой кудрявою, а колхознимi деламi, трудовою славою». То ще диво, що проривалися якiсь рядки, строфи, сторiнки. Жива душа не вмирае, навiть у крижаному царствi космосу iснують живi вiруси. Наступнi поколiння зрозумiють це, по тих росточках дослiдять флору i фауну.
