скачать книгу бесплатно
Дороги, якi нас вибирають
Юрiй Михайлович Мушкетик
Мемуари та щоденники
Книгу спогадiв Юрiй Мушкетик (1929–2019) про визначальнi подii свого яскравого i непересiчного життя писав у рiзнi роки. Вiн згадуе добу, яка докорiнно рiзниться вiд нинiшньоi, проте водночас е чутливим i до ритмiв тогочасного життя, змiн у суспiльствi, лiтературi, свiтовiдчуваннi самоi людини. Перший роздiл мiстить спомини про дитинство, шкiльнi та студентськi роки. Другий – присвячений роботi Ю. Мушкетика на посадi головного редактора журналу «Днiпро», а згодом голови Спiлки письменникiв Украiни. У ньому письменник описуе своi першi кроки на лiтературнiй нивi, спiвпрацю з багатьма видатними, як-от М. Рильський, О. Гончар, І. Драч та iн., i менш вiдомими авторами, дае оцiнку iхнiй творчостi, суто людським рисам, висвiтлюе трагiчнi та комiчнi подii з життя письменницького середовища. Останнiй роздiл – це окремi описи, замальовки, зауваги, мiркування з рiзних царин життя i красного письменства. До видання увiйшла остання повiсть Ю. Мушкетика «Недоспiвана пiсня (Маруся Чурай)». Книга спогадiв дасть змогу глибше зрозумiти авторський образ i сутнiсть творiв Ю. Мушкетика, тогочасний лiтературний процес та цензуру, стане для читачiв, особливо молодих, зрiзом доби.
Юрiй Мушкетик
Дороги, якi нас вибирають
© Л. Г. Мушкетик, правонаступниця, 2020
© Л. Г. Мушкетик, упорядкування, вступна стаття, 2020
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020
Слово про батька
Один iз роздiлiв книги спогадiв мого батька, Юрiя Мушкетика, мае назву «Не вернути», та лише через певний час по його смертi я вповнi усвiдомила: батька не вернути, його вже немае, вiн полинув у iншi свiти, i разом з ним та iншими вiдомими украiнцями (за останнi роки не стало І. Драча, В. Дончика, С. Плачинди та iн.) вiдiйшла у минуле цiла епоха, iнша, у чомусь краща i в чомусь гiрша, можливо, трагiчнiша, хоча залежно вiд того, що розумiти пiд трагiзмом – катаклiзми, смертi, втрату духовностi? Цю епоху, яка докорiнно рiзниться вiд сучасноi, ii масштабнiшi чи буденнiшi подii Мушкетик пропустив через свое серце, душу i розум, закарбувавши у пам’ятi й вiддзеркаливши у багатьох своiх творах – як бiльших, так i менших, художнiх, публiцистичних, прозових, вiршованих. За довге i плiдне життя у батька нагромадилося безмiр спогадiв про рiзнi перiоди свого яскравого i непересiчного життя, вiн дуже любив розповiдати i вмiв це робити – пересипаючи своi оповiдки гумором чи сарказмом, алюзiями, аналогiями, апеляцiями та iн. Оповiдав захопливо, емпатiйно, слухалося цiкаво, чому сприяли природнi здiбностi батька, досконала, фотографiчна пам’ять – вiн цитував з голови цiлi поеми й вiршi украiнською, росiйською, латиною, – а ще, бувши великим життелюбом, зберiг до самого кiнця здатнiсть захоплюватися життям, усiма його виявами, i дивуватися, дивуватися, дивуватися, iнколи навiть по-дитячому – свiжо i наiвно, так би мовити, первозданно – це теж прихиляло, пiдкуповувало його слухачiв. І водночас – в його оцiнках звучала мудрiсть i прозiрливiсть, вiн умiв виокремити найсуттевiше i дати власний, правильний – у чому, бувало, переконуешся згодом – присуд.
Вiн писав до останнього – поки мiг тримати у руках перо – з передсмертних творiв це коротка повiсть «Недоспiвана пiсня (Маруся Чурай)» та два оповiдання «Блонда» i «За вiщо?». А коли вже не змiг писати – погано бачив, його геть заполонили спогади, передусiм про рiдних i близьких, якi давно вiдiйшли, про свое дитинство, доволi часто вiн згадував вiйну, евакуацiю, що також змалював у своiй книзi.
Ця книга спогадiв писалася у рiзнi перiоди, рiзнi роки життя батька. Їi перший роздiл «Дороги, якi нас вибирають» мiстить його спомини про дитинство i шкiльнi роки, тяжкий повоенний час вiн бачив широко розплющеними очима малого хлопчака, який уже пiзнав чимало реалiй дорослого життя. Гадаю, у дитинствi йому дуже багато дав мiцний селянський замiс, його кровний рiд – давнiй, козацький, з часом розсiяний по сибiрах, забутий i понищений у вогнi вiйн та революцiй, долю якого вiн описуе. На таких селянських родах i вижила, витривала Украiна упродовж своеi iсторii, i яскравим представником його звичаевоi культури, носiем традицiйних моральних цiнностей украiнцiв була мати Юрiя Михайловича Уляна Онуфрiiвна. Сувора, владна, вимоглива до синiв, вона водночас мала в серцi любовi на пiв свiту, i ця любов огортала, оберiгала батька i всю нашу родину аж до 1993 року, коли ii не стало. Героi американських фiльмiв повсякчас повторюють «Я тебе люблю», це слово стае затертим. Любов Уляни Онуфрiiвни до рiдних свiтилася в ii очах, рухах, вчинках, i слова були непотрiбнi, бо ти знав, що тебе люблять над життя. Головним устремлiнням бабусi в тi тяжкi роки – пореволюцiйнi, далi повоеннi та iншi – було допомагати людям, робити все для людей (вона довгий час очолювала колгосп у рiдному селi). Цей органiчний для неi поклик душi був посилений вiрою у побудову свiтлого майбутнього, на який спочатку вiдгукнулися люди. Тому так i виховувала своiх синiв, i батько теж вважав це своiм обов’язком, iнколи й на карб власноi родини. Зараз ця настанова – анахронiзм, дай Боже, щоб керiвники робили «i собi, i людям», а не лише собi! Уляна Онуфрiiвна також мала чудову пам’ять i так само була прекрасним оповiдачем – знала безлiч iсторiй з життя i могла розповiдати iх годинами – зачiплялася в однiй з оповiдок за якийсь епiзод чи iм’я i розпочинала iншу, iсторiю в iсторii i т. д. i т. iн., як у «Рукописi, знайденому в Сарагосi». Багато з цих, часто химерних, подiй – адже життя iнодi пiдкидае таке, що годi вигадати! – описав письменник у своiх творах.
Другий роздiл «Метаморфози», написаний у 1980-тi роки, присвячений роботi Ю. Мушкетика на посадi головного редактора журналу «Днiпро», у якому друкувалися гострi лiтературнi твори, часто дисидентського спрямування, що, зрештою, призвело до закриття часопису. Сюди увiйшло чимало описiв сильветок письменникiв, батькова оцiнка iхньоi творчостi та суто людських рис, трагiчнi та комiчнi подii з життя письменницького середовища – складного, неординарного, бунтiвливого та вболiваючого за свiй народ i Батькiвщину. Вчуваеться тут буяння молодоi сили, завзяття, радостi, молодостi, що часто притлумлювалося iдеологiчним тиском i неможливiстю творити вiльно.
Останнiй роздiл «Жмут спогадiв: принагiднi записи з рiзних рокiв» написав Ю. Мушкетик уже на схилi лiт – у 90-тi та пiзнiше – це окремi описи, замальовки, зауваги, мiркування з рiзних царин життя i творчостi – фiлософськi чи фаховi, iсторичнi чи iнтимнi, саркастичнi чи лiричнi, але щирi, вiдвертi, що йдуть вiд душi. Вони позначенi дещо елегiйним тоном, досвiдом уже немолодоi людини, яка пiзнала свiт i чiтко бачить його темнi сторони, що викликають песимiстичне налаштування, надто через проблеми в розвитку краiни, за що дуже вболiвав батько. Притаманний йому в юностi, та й певною мiрою згодом iдеалiзм тут розбиваеться об сувору правду життя, адже в людях намiшано рiзного – негiдна людина може бути гарним письменником, а кращий друг зрадити пiд тиском обставин. Чимало в батька i роздумiв про украiнську iсторiю, ii очiльникiв. У iх основi лежать вельми грунтовнi знання Ю. Мушкетика з украiнськоi та iноземноi iсторii, адже, пишучи своi iсторичнi романи, вiн мiсяцями просиджував у бiблiотеках та архiвах, i вже в тi часи знав i розумiв бiльше, нiж iншi про роль Росii (СРСР) в лихолiттях украiнцiв. Та й узагалi був енциклопедистом, цiкавився розмаiтими теренами знань, багато читав, зазвичай я бачила його за робочим столом чи за книгою. У радянськi часи перечитав навiть журнал «Химия и жизнь», який виписувала моя матiр, хiмiк за фахом, тодi там друкували чимало популярних матерiалiв.
Одну з прикiнцевих оповiдок присвячено письменнику i критику Анатолiю Шевченку, i ще двi – його генiальному тезцi, батьковому кумиру, улюбленцю, учителю, дороговказу в життi та творчостi Тарасу Шевченку, який був для нього мiрою порядностi та сенсу життя, i до якого за цими та iншими якостями не дорiвнявся жоден iз великих митцiв анi минулого, анi сучасностi. Тому Ю. Мушкетик понад усе цiнував вiдданiсть i любов до свого краю, патрiотизм, чеснiсть i безкомпромiснiсть, i рiвнявся на цi цiнностi, хоча б намагався у своiх творах, публiцистицi, виступах та iн. Принаймнi вiн нiколи не був, так би мовити, гiбридним, якими бувають деякi людиноподiбнi, а щирим, чистим i наiвним, i неймовiрно справжнiм, як природа, яка нас оточуе i яку вiн так любив. І совiсливим, хоча совiсть нинi не в цiнi.
Батько вiрив у долю i вона, либонь, любила його. Талановитий i працьовитий, вiн уперто йшов до своеi мети – робити все, що може, для свого народу, писати твори, пробуджувати свiдомiсть, учити любити Украiну. І завдяки згаданим якостям i ще – гнучкостi, життевiй мудростi досяг i значних посад, i прижиттевоi слави, у книзi йдеться про те, як вiн винахiдливо «перегравав» цензорiв i начальникiв. Не був кар’еристом, однак мав амбiцii, хоча й пише у вiршi-епiграфi до книги, що не досяг багато, це не перебiльшення, радше, данина гiпертрофованiй скромностi. І певна рiч, мав, як i кожен, своi людськi вади, про що з жалем згадуе у книзi.
Сподiваюся, книга спогадiв дасть змогу глибше зрозумiти авторський образ i сутнiсть творiв Юрiя Мушкетика, стане для читачiв, особливо молодих, зрiзом доби, нинi малознаноi, надто в нашому технiзованому свiтi, що вiдiйшла в минуле. Натомiсть проголошенi у книзi цiнностi е загальнолюдськими, тож мають i надалi слугувати людству, яке без них приречене на занепад.
Леся Мушкетик
Дороги, якi нас вибирають
Сорок рокiв тому
З зеленим чемоданом у руцi
Та десяткою в кишенi
Я приiхав до цього мiста.
Рано-вранцi
Пив воду просто зi шланга,
З якого молода двiрничка
Поливала асфальт,
Пив воду i смiявся
І забирав у двiрнички шланг та двi жарини,
Якi горiли в ii очах.
Я смiявся й думав,
Що звершу щось велике
І що зустрiну кохання,
Якого ще не зустрiчав нiхто.
З того нiчого не збулося,
Але якби все почалося знову,
Я так само попросив би напитися води
З того самого шланга.
А потiм сiв би на чемодан
І мiцно-мiцно задумався.
1988 р.
Не вернути
Мiй життевий шлях вельми звичайний: анi великих звершень, анi пiдлоти. Типовий шлях людини, народженоi наприкiнцi двадцятих рокiв. Голод пам’ятаю погано, до репресiй тридцятих та до вiйни ще не до рiс й писати про це не маю потреби. То бiльше найважливiшi моменти, думки, почування повкладав у власнi твори, а от бiографii моiх батькiв, дiдiв, надто козацького роду моеi матерi, особливi. То був рiд рясного дерева, нинi таких родiв немае, й через це, здаеться, варто хоч куцо його списати на папiр. Чимало з того я порозкидав по своiх творах, тепер каюся, що не приберiг (не сподiвався, що наступить такий час), не виклав одним плином, одним потоком – документальним романом. Тож означу його бодай окремими вiхами, штрихами, бо ж таких родiв нинi майже не лишилося.
Нагадаемо ще раз, що наша доба – доба переходу вiд давньоегипетського плуга та цiпа до трактора та комбайна, дерев’яноi ручки iз залiзним пером та чорнильницi до комп’ютера, й спробуемо вiдмiтити те, що мiнялося в самiй людинi та ii психологii, свiтовiдчуваннi, трибi самого життя; переходу вiд страхiв, так би мовити, напiв поетичних – вiдьом, домовикiв, чортiв, та спричинених природними чинниками – неврожаями, повенями, сараною, до страхiв глобальних, породжених дiяльнiстю самоi людини – радiацiею, СНІДом; переходу вiд конфлiктiв локальних, помiж окремими державами, до конфлiктiв полiтичних систем, якi пiдкорили собi цiлi континенти, до спроб викорчувати пам’ятi цiлих народiв, як то сталося з моiм народом, украiнським. А якi ж то були люди, якi звичаi, якi моральнi цiнностi несли в собi!
* * *
Я народився тодi, коли ще вiльно плинув Днiпро, коли з галасом, голяка, вибiгали пiд теплий лiтнiй дощ («роси, роси, дощику, ярину») дiти, i в iхнiх матерiв не круглiли вiд жаху очi, що дощ той отруйний, коли купували городину, не запитуючи, звiдки вона, коли ще по садках лунали пiснi солов’iв, а в небi – жайворiв. Сказати б, народився в щасливий вiк, але вiкiв для людей не бувае щасливих, бо люди самi творять власнi життя iз власних недосконалостей, варто тiльки пригадати тридцяти третiй та тридцяти сьомий роки нашого вiку – мого дитинства.
Я народився в селi, яке називалося Веркиiвка – вiд давнього засновника, чие iм’я збереглося в грамотах – Веркия, Оверка, яке нинi перекрутилося у Вертiiвку, що мае означати, буцiм наш предок був Вертiй (крутiй), вперше така назва з’явилася за моеi юностi на станцii – «Вертеевка», ii почепив пiсля вiйни якийсь дурноверхий перевертень, а далi iнший перевертень перехопив назву на село. Поблизу вiд Веркиiвки («Вертеевки»), хоч i на iншiй залiзничнiй гiлцi – пiд кутом до нас – була станцiя Крути, i я не знав, яка трагедiя там вiдбулася, про це нашi батьки, сусiди мовчали мертво (а може, й навмисно забули), я ловив в’юнiв у болотi Лисянському, яке помiж нашим селом та Заньками, й не знав, що отi потемнiлi цеглини – з будинку Юрiя Лисянського, великого мореплавця, який разом з Крузерштерном – «первые русские мореплаватели» (це з радянських енциклопедiй) – обiйшли на кораблях земну кулю, та й про Заньковецьку нiхто нiколи нiчого не розповiдав; я жив в украiнському селi, розмовляв украiнською мовою (дiалектом), але, власне, не знав, що я украiнець, натомiсть вичитував з пiдручникiв про те, що ми всi «советскiе», живемо на свiтi завдяки братньому росiйському народовi, а Украiна iснуе, бо е Росiя; ми, хлопчаки, також цим не вельми переймалися. Ми не були синами вiльноi землi, а такими собi нужденними хазяйчиками, жили в iншому свiтi, – пасли худобу, носили з лiсу паливо (сосновi шпильки-«колючки»), орали колгоспне поле, але оте, про «братнiй росiйський народ» i «лучшiе в мiре», було для нас iстиною i як же важко ми пiзнiше добувалися до власного корiння, продираючись через щось у собi. Ми тодi не знали, що це споконвiчна наша земля, що нашi предки полювали тут звiра, сiяли просо, ставили важкi зруби хат, курили смолу, мочили коноплi – i все це на власну потребу. Я не звинувачую нiкого – нi своiх батькiв, нi вчителiв, нi дядькiв, з якими працював у колгоспi, в тому, що вони менi нiчого не розповiдали про наших видатних предкiв i про тi лихолiття. Моiх учителiв навчали так само, як i мене, а дядьки бачили на власнi очi, як забирав НКВД iхнiх сусiдiв, членiв «Просвiти», колишнiх партизанiв, декотрi з-помiж них були вписанi в Книгу героiв громадянськоi вiйни, декотрi – нагородженi орденами Бойового червоного прапора, i як тi люди зникали назавжди, а тi, що поверталися, ставали нiмаками. Що вони могли розказати!
У моему класi навчалася дочка командира партизанського загону Петра Марунi, його iм’я було вписане у Книгу героiв громадянськоi вiйни. Його десь в серединi тридцятих узяв «до себе в гостi» НКВД, вiн вийшов звiдти i вже нiколи нi з ким не водив нiякого знайомства й просто не розмовляв. Сидiв за високим парканом, мав добрий дiм (перевiз до революцii попову хату), розкiшний сад, пасiку й не хотiв знати людей. Жив нелюдом, зиркав з-пiд лоба.
У Книгу героiв громадянськоi вiйни село було вписано червоними лiтерами, так зване перше збройне протистояння проти нiмцiв та гетьманцiв, починалося саме тут, у наших лiсах, у Пасiчному, саме туди з мандатом Троцького приiхав червоний командир Микола Григорович Кропив’янський i заснував там загiн i штаб загонiв («маленька» неточнiсть в радянськiй iсторiографii, згiдно з якою мандат вiд Ленiна привiз Щорс), дядьки знали про це й мовчки дивилися на картину в сiльському клубi, на якiй Ленiн давав вказiвки Щорсовi на поiздку в те саме Пасiчне та на заснування штабу. Дядьки знали, що й командиром першоi украiнськоi радянськоi дивiзii був Кропив’янський, а не Щорс, але теж мовчали. Вони мовчали, як могила. Мовчали й тодi (це було в iншому селi – Обичевi, теж на Чернiгiвщинi, де якийсь час вчителював мiй батько, пiзно, вже майже в сорокарiчному вiцi закiнчивши Нiжинський педiнститут, i де якийсь час ми жили), коли в «Деснянськiй правдi» було опублiковано статтю про жителя села Обичева, колишнього червоного партизана, а потiм завiдувача сiльгоспвiддiлу областi, Реву, буцiмто вiн – куркуль, пiдпомiщик, в Обичевi стоiть його маеток i там проживае його мати, колишня панi Рева. Приiжджi енкаведисти зiгнали до сiльбуду людей, i молодий учитель, вивчений Ревою на власний кошт, вичитував з газети про свого благодiйника та ворога народу Реву, котрий «труiв колгоспну худобу» та «гноiв народне зерно», а також про його матiр, стару «панi» Ревиху, а з вiкна сiльбуду було видно стару-престару перехняблену хату, по подвiр’i якоi дибала зiгнута до землi важкою працею бабуся (такоi зiгнутоi людини – вона спиралася на двi коротенькi карлючки й дивилася в землю – менi бiльше нiколи не доводилося бачити). Люди мовчали. Це було страшне мовчання. Вони вiдали, що нiчим Ревi не допоможеш, а своiх дiтей посиротять. Сьогоднi можна звинуватити iх у колаборанствi, i нас, тодiшнiх малюкiв, також, бо ми шмигали пiд ногами дорослих i жирували, реготiлися. Мовчали й партизанськi побратими Реви, якi в кожен приiзд посадового товариша сходилися на його подвiр’i i варили в саду польову кашу, по-нашому – гартаначку, спiвали «партiзан перельотная птiца» та «по долiнам i по взгорьям»; взагалi i Рева i його дружина були вельми гостинними людьми, жили надзвичайно скромно, про що розповiдали тi, хто побував у них на квартирi в Чернiговi, iх поважали й любили.
Розповiдала й моя мати, що вона одного разу зустрiла в мiстi Реву, й той запросив ii, як землячку, до себе додому на обiд. У квартирi був саморобний стiл iз дощок, замiсть стiльцiв – ящики, накритi газетами, господиня бiдкалася, а вiн ii заспокоював. На обiд був борщ i гречана каша без м’яса. Це був час, коли бодай окремi будiвники майбутнього сповiдували проголошенi постулати рiвностi, скромностi, власного прикладу. Я за свiй вiк вже пiзнiше бачив якоюсь мiрою схожу на них людину – Георгiя Шевеля, завiдувача вiддiлу пропаганди та агiтацii ЦК КПУ, а пiзнiше мiнiстра закордонних справ УРСР. З його дружиною працював у редакцii журналу «Днiпро», вона була скромна i працьовита жiнка. Вони жили у скромнiй квартирi, за нею нiколи не приiжджала машина. У той же час на моiх очах комсомольськi вождi жирували й захлиналися в розкошi.
Мовчали й моi батьки. Над батьком в той час повисла загроза арешту, одна вчителька написала на нього донос, буцiмто вiн припускаеться нацiоналiстичних висловлювань, «образив братнiй турецький народ», коли, увiйшовши до класу, закликав розшалiлих учнiв до порядку: «Чого ви галдите, як турки», а потiм погрожував iй самiй, комунiстцi: «буде тобi таке саме, як Пронiнiй»: Пронiну, вчительку, делегатку партiйного з’iзду буцiмто вбили вороги народу. Ця, з Обичева, вчителька виставила свiдкiв, дiвчаток iз сьомого класу, пообiцявши iм вiдмiннi табелi (атестати) та вступ до технiкумiв без екзаменiв, але потiм дiвчата, побитi деркачами батьками, вiдмовилися вiд своiх свiдчень. Та, певне, й моi батьки, коли б над ними не нависала та загроза, не сказали б нiчого, як i всi iншi.
Отож нi про яку не те що далеку, а й найближчу iсторiю, свiдками якоi були сiльськi дядьки та дiди, розповiсти не могли. Село мало багату iсторiю, яка нинi майже втрачена, тiльки вряди-годи з архiвних щiлин вигулькне якийсь сотник чи значковий товариш, i зовсiм похованi в найближчих нашаруваннях звитяжнi й розбiйнi, правi й неправi моi односельцi: есери (село спочатку було дуже проесерiвським, хтось iз моiх землякiв ходив у найвищих есерiвських чинах в Петроградi), бiльшовики, меншовики, бiйцi всiляких армiй, загонiв та ватаг.
Так, тiльки недавно довiдався, що в моему селi iснувала велика «Просвiта» (у селi дiяло чотири школи: середня, двi напiвсереднi та початкова), заснована ще до першоi революцii (1905 року). У двадцятi роки всiх освiтян – бiльше як шiстдесят осiб – було розстрiляно. За що? За те, що вчили дiтей украiнськоi грамоти, купляли iм пiдручники. Очолював «Просвiту» Гаврилей – таких прiзвищ у селi було багато.
Я працював у колгоспi iз сумирними дiдами, лагiдними та добрими, але мати по секрету оповiдала, що той дiд (чи дядько) був у червоних партизанах, але потiм його кiлька мiсяцiв тримали у в’язницi й вiн про свое партизанство не згадуе, а отой пiдсмажував на пательнях крамарiв, аби вiддали золотце. Спрацьованi, сумирнi дiдки нiколи про те не розповiдали, i все iхне гаряче, бурхливе минуле лягло з ними в сосновi труни, витесанi з гiнких банькiвських (урочище) сосен, котрi односили, «за Радченка», на цвинтар.
Я дивився на тих людей, вiрив i не йняв вiри матерi. Невже оцей сивий аж бiлий, полохливий дiд Павло гасав на баскому конi по зелених житнiх врунах i косив шаблею ворогiв (яких?!)?
Вже пiзнiше зрозумiв, що в iхнiх жилах таки пружно текла вiльна кров – воля, а то й сваволя, – вони й самi не знали, що вона садовить iх на конi та вкладае в руки шаблi; згорбленi столiттями крiпацькоi працi, не пам’ятали, хто вони такi, приспане знання дрiмало на днi сердець, а ота давня, вiковiчна, козацька воля, розжохана жаром бою, швидким бiгом коней, козацьким степом, покликом сотника чи отамана, враз пробудилася. А потiм ii «усуспiльнювали», морили голодомором, страхали i стрiляли в тридцять сьомому, i вони знову поставали покiрними дiдками, якi забули про все i навiть боялися згадати щось iз минулого. Вони не могли нiчого розповiсти онукам, а тi вважали, що iхнi дiди тупi та нiкчемнi. І отак – вiд одних дiдiв до iнших. Сьогоднi нiхто достеменно не скаже, чому центральна вулиця села називалася Пробитiвкою (всi вулицi поперейменовували на Ленiна, Сталiна, Калiнiна, Комiнтерну, ми, хлопчаки з колишньоi Маринiвки, навiть були склали пiсеньку: «Колись була Маринiвка, тепер – Комiнтерна, колись була сама задня, тепер – сама перва»), неначе далека, напiвмертва луна до нас докочувалася, що то козаки пробивалися з оточення. А чого Богданiвщина, Ляхiвка з ii численними могилами, Банькiвщина, Барамики, Скалига, хто були тi люди, якi дали iм назви? Могили на Ляхiвцi – однi повростали в землю, iншi – ще височiли. Що за могили? Нi вiдповiдi, нi вiдгомону. Те нiкого не цiкавило. Не могло цiкавити! Он поляки в селi Медведiвка на Чигиринщинi триста рокiв зберiгають могилу своiх воiнiв i зараз приiздять з Польщi. І що то за роди – Пiвторацькi, Петрiвськi (таки не Полторацькi i не Петровськi, бо пiвтора i Петрiвка), Пiнчуки, Сидорцi, Серновцi, Гуки, Зоценки, Суярки, Мирилки, та й Мушкетики – вже не вiдшукати слiдiв у iсторii.
Погуляв двадцятий вiк по украiнських степах та лiсах, по украiнських головах, погуляв, забули те, що й вiдбувалося недавно. Бо небезпечно було пам’ятати. Та й нiколи було за роботою, нуждою докопуватися до свого родоводу. Не графи, не князi – простi селяни, гепи, по-веркиiвськи. Ще й надто швидко вони зникали з очей своiх внукiв, дуже часто онук нiколи й не бачив своiх дiдусiв та бабусь. А родових склепiв не мали, в болотистому ж грунтi хрести дуже швидко згнивають.
Мiй батько пам’ятав наш рiд тiльки вiд свого дiда, Юхима (Йовхима, по-сiльському), i все, що знав про нього, то це, що дiд вельми любив на паску гратися навбитки крашанками й тямився в мiцностi шкаралупи тих крашанок. Те свое обдарування передав i своему синовi, Петру. Бiльше не передав майже нiчого.
Мушкетики – по-вуличному Чабарняки, – були безземельнi. У нас в селi всi мають назвиська, й знають один одного не за прiзвищами, а за прiзвиськами, назвиськами, ось нашi сусiди: Чушкарi (хтось з предкiв замiсть «чуеш» казав скорочено «чуш»), Нiмчики (прадiд був нiмий), Ічки («ич який»), Йошi («йош твою мать»), Пердилки (зрозумiло), Гноюшнi, Нюхняки (дiд говорив у нiс; iхав з поля, заснув, кобила захотiла води i потягнула воза у ставок («прокинувся – нюх, а воно – море»). Дуже образливим було назвиська Соловей (парубок гнав додому корiв з поля i заспiвав). Іде вiн по вулицi, а шкет, якого й з-за тину не видно, у дiру в тину: «Тьох! Тьох!». «Соловей» за палицю i за ним, а вже другий – з-за iншого тину: «Тьох! Тьох!».
Отже, про дiда та бабу по батькiвськiй лiнii я не знаю нiчого. Жили тихо, тихо померли, баба – в голод 1933 року, дiд – ще ранiше. Так сам тихо та непомiтно прожили життя батьковi сестри – Оксеня та Ганна, найстарша – Одарка – виiхалав голоднi двадцятi роки в Омську область, народила там чи вiсiмнадцятеро чи двадцятеро дiтей, i тепер пiв Омськоi областi – моi родичi, хоч знаю тiльки одну племiнницю. У спомин про старшого батькового брата лишилася одна фотографiя, на якiй ферт у капелюсi, з ланцюжком на жилетцi та квiткою в петлицi пiджака, а на зворотi напис: «Извещаю я вам свое почтение и шлю найнижайший поклон, и прошу высылайте почаще одних сухарей и вышлите ворочок пшона или круп. Остаюсь ваш любимый сын. 1917 г. 25 сентября». Фотокартка – з нiмецького полону, одяг, либонь, з чужого плеча, певне позичений чи орендований. З полону не повернувся, там i помер.
І моi родичi добрi, лагiднi, тихi-тихi, – не читали книжок, газет, не слухали радiо, – в старосвiтськiй хатi тiтка Оксеня та ii чоловiк Терешко, шорник, бачу його як нинi на лавi з шилом i дратвою над колгоспними хомутами – i сам запряжений у хомут – й чарочки на празник на столi, з яких i мене пригощали, давнi-предавнi, мовби й великi, а дучка там для горiлки – не бiльше за наперсток. Так в давнину пили. «Ох i пригостив кум, аж по три чарки налив». На селi тодi було двое-трое п’яниць, не бiльше. Та ще комунiсти – майже всi – питущi.
Як я вже сказав, моi родичi по батькiвськiй лiнii всi були тихi, непомiтнi (мати каже, й не вельми працьовитi), тихо жили i тихо помирали. Їх здебiльшого до часу спроваджував за невидиму грань той-таки грiзний двадцятий вiк. І вже й двоюрiднi моi по батькiвськiй лiнii пiшли за межу, Григорiй (Гриша), музикант iз сiльського духового оркестру, герой-коханець з поставлених на сiльськiй сценi п’ес, фронтовий снайпер, красень i дотепник, якого чекала в селi з фронту чудесна дiвчина, а вiн привiз iз вiйни ротату, пащекувату кацапку, яка знущалася з нього, била, i якось його мати, тiтка Ганна, сказала моiй матерi: «У Гришi щось було на фронтi, i вона знае про те». Вони гомонiли, вважали, що я сплю на печi, а я почув, i з тiеi однiеi фрази через багато рокiв – одна з моiх найкращих повiстей «Бiль». Написана вже пiсля того, як Гриша… повiсився. І його рiдна сестра, моя двоюрiдна, сiльська фельдшериця, яка стiльки людей врятувала вiд смертi, у дощ i хугу бiгла на виклик, а коли я, приiхавши у гостi, запитував, що ти, Марусю, робиш, вона казала: «Та лiкуемо. І вивчаемо четверту главу». Це – з «Короткого курсу iсторii ВКП(б)». Все життя – «четвертий роздiл» – про основи марксистськоi фiлософii, темноi i незрозумiлоi не тiльки сiльським жiнкам, а й аспiрантам унiверситету.
Мiй батько – людина розважлива, некваплива, навiть забарна (протилежнiсть палахкiй, швидкiй матерi), полюбляв домашнiй затишок, спокiй, одначе розпашiлi вiтри епохи крутили й жбурляли його по далеких полях. Народжений 1897 року, захопив ще Першоi свiтовоi вiйни, а далi – чотири чи п’ять рокiв громадянськоi. Повернувся з окопiв першоi iмперiалiстичноi, у часи кайзерiвськоi окупацii недовгий час партизанив (посланий у терещенкiвську економiю по друкарську машинку, потрапив у руки до нiмцiв, але вночi хтось зi своiх вiдчинив погрiб), загiн розгромили, вiн втiк до Киева, i там його мобiлiзували червонi, стрiляв по Зеленому, який лiтав на бiлому жеребцевi попереду своеi лави, наступав на Денiкiна, на Врангеля, десь бiля Перекопу був поранений i захворiв на тиф, покинутий у якомусь селi, одужав, i знову його мобiлiзували.
Пiсля громадянськоi вiйни працював у райфiнвiддiлi, а тодi з матiр’ю заходилися лаштувати СОЗ, до них прибилося ще кiлькоро невдатних господарiв, i один багатий, культурний, який i дав лад всьому господарству. Збудували стан, насадили сад – вiн ще довго шумiв посеред поля, навiть попа, Серновця, поставив у косарський ключ. Серновець мав три дочки, вони хотiли вчитися, а дочок «служителя культу» нi до вузiв, нi до технiкумiв не приймали, й Серновець зняв у церквi рясу: «Люди добрi, Бога нема, мене дурили i я вас дурив», баби трохи не розiрвали його на шмаття, але вiн вирвався та втiк. До СОЗу. Важко йому доводилося, в обiд варили два казани кашi, один – для всiеi артiлi, другий – для Серновця, був дужий неймовiрно – перекидав через хату двопудову гирю, косив турицею, а якось в обiд, коли вiн спав, косу нагострили, то вiн за першим помахом, не розрахувавши, потнув i впав на покiс; я сам бачив – це вже з нiмецькоi окупацii – як у рудцi застряла кобильчина з дровами й не могла витягти воза, вiн випрiг ii, «йди к чортовiй матерi», – плеснув по крупу, зв’язав черезсiдельником голоблi, черезсiдельник поклав собi на шию, i витягнув воза. І бачу його, коли вже прийшли нашi (не беру це слово в лапки, як дехто, бо, так, ми iх чекали, так ми iх називали, та й як же iнакше назвати – батька, дядькiв, двоюрiдних та троюрiдних братiв), як вiн коле бiля солдатськоi кухнi важкi корчi, а за це йому дали вiдро всiляких недоiдкiв, i вiн виiв цiле вiдро. Вiн iв, а ми стояли довкола i хоч самi напiвголоднi, потiшалися, кепкували, курили солдатську махорку, а вiн на кпини не вiдповiдав, а тiльки казав: «Не курiть, хлопцi. Ви ще малi. Це дуже шкодить здоров’ю». А ми реготiлися. Неординарний чоловiк, за сприятливих часiв мiг би зробити багато добрих справ, а волiк життя, оглумлений, облуплений, не шанований, та так i помер. Скiльки iх породило i забрало наше болотисте сiрозем’я! Скiльки моiх землякiв народилося для слави, для добра та iстини й щезли непомiтно!
Але незабаром СОЗи розформували, всю землю побили на так званi клiтки, а коли тi клiтки люди засiяли, оголосили колективiзацiю й забрали iх до колгоспу.
Батько на той час вже навчався на пiдготовчих курсах Нiжинського педiнституту, який закiнчив у 1934 роцi, а далi вчителював.
Нова вiйна знову одягла на нього шинелю. Вiн потрапив у оточення, а далi – у полон. Випало йому воювати пiд командою свого колишнього однокашника, Михайла Петровича Кирпоноса, з яким колись разом працювали в економii та перебували в партизанському загонi, тiльки Кирпонос був на вершечку вiйськовоi пiрамiди – командувач фронту, а батько десь внизу – старший лейтенант iнтендантськоi служби. Кирпоносу в оточеннi довелося водити в багнетнi атаки вiсiмсот генералiв, а батьковi… – кiлька годин командувати рештками двох полкiв, з яких втекло все начальство, i вiн, на той час капiтан, виявився найвищим за званням. Полки були оточенi в лiсi, в районi Курська, вiн скликав командирiв на нараду й запитав, якi будуть думки, на що один кадровий офiцер, лейтенант зауважив: «Якi думки, це ж не шкiльна педрада, ви вiддали бойовий наказ i на цьому край». Але за годину розпочався артналiт, людей i лiс перемiшало, батька пiдiбрали пораненим нiмцi, хтось ще хотiв вислужитися i наклепав, буцiм вiн працював у особовому вiддiлi. Його кинули до тюрми й допитували, катували. Врятував випадок: за чергового обшуку в рубчику кишенi штанiв знайшли спресований папiрець – довiдку з печаткою про те, що Мушкетик Михайло Петрович е вчителем середньоi школи, що вiн безпартiйний… За день до початку вiйни батько взяв у сiльрадi довiдку на обмiн паспорта, а потiм забув про неi. А далi – концтабiр, шахти в Нiмеччинi, двi втечi й катування за них, третя втеча була вдалою, вiн воював у словацькому опорi, а по вiйнi ще якийсь час перебував за колючим дротом, вже радянським, i, зрештою, був демобiлiзований рядовим, вдома важко хворiв, лiкарi казали, що помре, але вiн видужав i дожив до дев’яноста чотирьох рокiв.
Мабуть, тут годиться сказати кiлька слiв про видатного земляка – Михайла Петровича Кирпоноса, чоловiка вiдважного (Героя Радянського Союзу за фiнську вiйну), хорошого командира, службiста, який був змушений виконувати всi приписи бездарного радянського командування початку вiйни й особисто Сталiна. Та бiльше, в нiмецькiй стратегiчнiй науцi, поряд iнших версiй, е цiкава версiя ролi Кирпоноса в Другiй свiтовiй вiйнi. Версiя ця така: коли нiмецька група вiйськ «Центр» заплановано досягла рубежу атаки Москви, група армiй «Пiвдень» надовго застрягла пiд Киевом – рвонувшись спочатку i здолавши шлях до Киева трохи не за два тижнi, нiмцi наштовхнулися на добре органiзований оборонний рубiж. У гiтлерiвському штабi розпочалася нарада, яка тривала два тижнi, частина генералiв (зокрема, Гудерiан) наполягали на негайному походовi на Москву, iншi заперечували, посилаючись на те, що в тилу залишаеться Кирпоносiв фронт, й може статися, що в цих армiях вистачить сил вiдрiзати нiмецькi армii, що атакували Москву. Перемогла друга стратегiчна думка, Гудерiан повернув на пiвдень. Кiльце довкола армiй Кирпоноса зiмкнули Гудерiан та Клейст. Кирпоносовi, який просив дозволу вiдступити, а потiм зв’язати сили ворога, наказали стояти непорушно, це був один iз найфатальнiших безглуздих наказiв сталiнського командування, в результатi якого для Радянського Союзу було втрачено пiв мiльйона найкращого вiйська. Коли до фатального сполучення нiмецьких вiйськ залишалося не бiльше нiж два тижнi, Кирпонос надiслав Сталiну телеграму приблизно такого змiсту: «Товарищ Сталин, взгляните на карту, понятная катастрофа – дело двух недель», у якiй далi змальовував ситуацiю, перерахував своi та ворожi вiйська й знову просив дозволу на вивiд армiй з оточення. Сталiн, як завше лаконiчно та «мудро», «по-сталiнськи» наказав: «Приказываю разгромить Гудериана и Клейстра». І ще раз, за чотири днi до повного оточення, Кирпонос по телефону ВЧ додзвонився до Сталiна, й знову той повторив свiй сакраментальний наказ.
У Шумейковому бору (яру) на Полтавщинi вiдбивалися вiд ворога штаби армiй i корпусiв Кирпоносового вiйська. Там вiн був поранений, там i загинув. І все ж деякi нiмецькi iсторики вважають, що саме армii Кирпоноса, довга оборона Киева врятували Радянський Союз вiд розгрому. Доки танковi армади Гудерiана рухалися на пiвдень, доки верталися до Москви, настала осiнь, хляповиця, земля розгасла, й Гудерiан застряг пiд Москвою. А тим часом до Москви була перекинута далекосхiдна армiя.
За поразки першого перiоду вiйни Сталiн поклав провину на Кирпоноса. У Веркиiвцi було наказано зняти по хатах зi стiн його фотокартки, iм’я Кирпоноса перестали згадувати.
Постать Кирпоноса не оцiнена й сьогоднi. Яким вiн був, правильно чинив чи неправильно, те – невiдомо. А може, воно вже й непотрiбне нiкому, може, воно тривожить тiльки мене та ще жменьку землякiв? У нашому столiттi на наших очах чимало подiй пролетiли, неначе вихори по водi, сховавши в глибинах сутне, викинувши на берег смiттевий наплав. Скiльки введено до слави фальшивих iмен, скiльки справжнiх звитяжцiв та чесних людей омовлено, знеславлено, або просто зметено наплавною хвилею, потрiбнi зусилля поколiнь iсторикiв, щоб виявити повну правду.
…Доживали в Киевi вiку, один на бульварi Шевченка, другий – на Чоколiвцi, двое моiх землякiв – Точоний та Сiчкар, один з них – командир полку, другий – комiсар, а хто саме командир i комiсар, вже не пам’ятаю. Вони теж не могли нiчого до пуття розказати, адже обое – нiжинцi, а нiжинський полк iз першоi украiнськоi дивiзii випав. Випав, згубився, зник, не було його! Як вiдомо, в дивiзii – чотири полки, а згадували тiльки два – Богунський i Таращанський. У книгах, у фiльмах, у пiдручниках – лише два. Нiжинський, а також Новгород-Сiверський було наказано забути. Бо вони… вар’ювали проти Щорса, коли вiн, уже пiсля взяття Киева, став командиром дивiзii, не визнавали його влади. Та й самi Точоний та Сiчкар, замiсть того, щоб зiйтися та погомонiти ладком, випити компоту чи квасу, всю решту свого життя писали один на одного доповiднi (доноси) – до ЦК партii, до прокуратури, до вiйськового трибуналу. Написати щось правдиве про Щорса iм було зась, хоч ненавидiли вони його смертельно. Сiчкар стрiлявся зi Щорсом на дуелi… Можу уявити муки Точоного, який щодня з вiкна свого будинку на бульварi Шевченка бачив пам’ятник Щорсу («На кобилу вилiз» – Сiчкар менi наодинцi). А писали один на одного, бо в Чернiгiвському музеi двi фотографii Точоного, а Сiчкарева – одна. Зате в Нiжинськiй районнiй газетi частiше писали про Сiчкаря, нiж про Точоного. Ох, тая слава! Така крихка, така примарна. Та ще коли примiряти ii до людського життя. Ще крихкiшого й марнiшого. Звитяжнi були обидва, Сiчкар пережив страшенну трагедiю – всю його родину порубали шаблями денiкiнцi. Обидва допускали прорахунки, а може, й щось бiльше, не в тому справа. І ось Сiчкар вимагав судити Точоного за Дорогiнську трагедiю. До вiйни ii урочисто вiдмiчали щороку.
…Ішов Украiною Махно, наблизився до Нiжина, й там вирiшили дати вiдсiч. Зiбрали працiвникiв ГПУ, двох военiзованих заводiв, колишнiх партизанiв, мобiлiзували нiжинських вiзникiв… Фантасмагорична картина – сто сiмдесят фаетонiв, бричок, прольоток з озброеними, але не готовими до бою ополченцями, на яких з-за кладовища вилетiла махновська кiннота. Розшалiлi конi мчали полем фаетони, брички, вiтер трiпав кучерськi бороди… Врятувалося лише кiлька чоловiк. Один з них – Минька, мiй односелець, пiзнiше – заслужений артист УРСР, керiвник хору Пiвденно-захiдноi залiзницi. Шабля ударила його плазом. Минька пiдiбрали, вiдлежувався по госпiталях, воював, а коли вернувся до Нiжина, побачив свое прiзвище на стелi серед прiзвищ iнших загиблих. Пiшов до секретаря нiжинського окружкому партii, який теж побував пiд Дорогiнкою й також залишився живий, обнялися, поцiлувалися, закурили. І тодi Минько каже: треба зрубати з каменя мое iм’я, я – живий. А секретар нагнувся до нього, й на вiдповiдь: з’iдь з Нiжина к такiй матерi, щоб я тебе не бачив. До завтра з’iдь. Інакше – розстрiляю. Ти знаеш, скiльки ми заплатили за ту каменюку?
Про це менi розповiдав сам Минько. Через тридцять, i сорок, i п’ятдесят рокiв Сiчкар вимагав для Точоного розстрiлу за Дорогiнську трагедiю – Точоний очолював оту фаетонну армаду й нiбито до ладу не провiв розвiдку.
Того всього вже немае. Либонь, нiхто його й не згадае, окрiм мене, а то ж була гаряче, шалене, кров’ю напоене життя, в якому рвалися нерви, вибухали серця i замерзала в жилах кров. За вiщо? Задля чого? Щоб потiм… Ет, всi ми знаемо все й так. Як i оте, банальне: iсторiя нiчого не навчае. Партизани, банди, привезенi з Москви «вiд Ленiна» (вiд Троцького) золотi п’ятiрки – на розгортання боротьби, якi потiм хтось привласнив, а по тому перестрiлялися просто на засiданнi штабу; й дореволюцiйний вчитель Іваненко, борець за правду, з iстинною вiрою в свiтле прийдешне, i командир партизанського загону Петро Маруня, який, побувавши в НКВД, замкнувся, обгородився високим парканом i уникав людей. Нiчого того немае. Може, й не було?
Одначе, на мою думку, всi тi трагедii менш повчальнi та малiють перед трагедiею роду моеi матерi, роду Буткiв iз Володьковоi Дiвицi, згодом Червоних Партизанiв (нинi назву повернуто), що на захiд вiд Нiжина. Веркиiвка – на пiвнiчний схiд, Червонi Партизани – на пiвнiчний захiд, вони – нiби двое нiжинових крил, двое сiл iз населенням ще до революцii бiльше як по десять тисяч душ, розташованi на майже однаковiй вiдстанi вiд мiста. І ландшафт iхнiй схожий – лiси та болота, i iсторiя буйна та славна (а подеколи й безславна), вiдтак присипана попелом забуття. Одначе й корiння дiдового, по матерi, роду не проглядаеться в глибiнь. Вiдомо лише, що мiй дiд, Бутко Онуфрiй Давидович, був козацького ковальського роду, заможний, мешкав у чималому будинку пiд бляхою, бiля хати – пiв десятини доброго саду, хлiви та обори, кохався в добрих конях, пишався ними, жили в достатку, хоч землi мав мало – три чи чотири десятини, а дiтей – одинадцятеро. Багатii були тодi всiлякi.
Ось привiв дiд свою «команду» на жнива до сусiда. У того понад сто десятин землi, й починалася вона вiд хати, бiля хати двiр у десятину, по двору бiгае бугай, гребе ратицею землю – не треба i собаки.
Дiд iз синами i дочками, пожнивувавши, обiдають за хатою в саду. На ганок виходить дружина господаря, зсохла, зчорнiла тiтка. І до чоловiка: «Омеляновичу, Омеляновичу, дай сальця затовкти борщ» (в коморi на сволоку висять мiшки ще з позаторiшнiм салом). «Ич, дурна баба, що придумала». «Люди оно бiднiшi, а iдять кашу з салом». «Через те вони й прийшли до мене найматися, а не я до них». Худобу Омелянович пасе до пiзньоi осенi по чужих городах, а сам переступае босими ногами на межi, трава на якiй вже взялася iнеем. Худющi конi не можуть витягнути нагору навантаженого воза, вiн лупить iх пужалом, а тодi шаленiе i кусае. І дуже гнiвався, коли кiнь випорожнювався, «викидав iз себе корм»: «тiльки й знаеш, що сереш».
Але сам любив попити в садку чаю. З маленькою грудочкою цукру випивав цiлий самовар. Бувало, пiдходить до нього дружина: «Омеляновичу, дай грудочку цукру, i я поп’ю». «Ич, чортова баба, чого захотiла». А коли вона померла – цвинтар поруч, за тином, вiн пiдходив до нього з чашкою окропу та цукром: «Варко, встань, я тобi цукру дам». Тодi мiй дiд кричав з другоi сторони: «Не вставай, Варко, бреше, все одно не дасть».
Дiд Бутко був розумний. Коли в нього пiдросли сини, вiн спродав усе, що мiг, купив парову – розiгрiвалася соломою – молотарку та жатку i пустив синiв по економiях жати та молотити хлiб. Господарство вiв культурне, на iжi не економили, але працювали вiд зорi до зорi. То все неправда, буцiмто колись люди жили на селi багато, в достатку. Старi люди рiшуче спростовують те. Навiть дiти iз заможнiших родин мусили найматися до панських економiй на буряки, на жнива.
…Ще не зiйшло сонце, а вони, разом з батьками, сидять зарюманi пiд рундуками на майданi, дожидаються прикажчика. Той приходить, каже свою цiну – здебiльшого мiзерну. Тюпае прикажчик iншоi економii, обiцяе до платнi в обiд кашу з салом i гармошку… Працювати потрiбно вiд сходу i до заходу сонця. Найбiльша економiя в селi була княгинi Голiциноi. Сама княгиня за материноi пам’ятi приiжджала в село тiльки один раз, ii зустрiчало все село, пiп цiлував iй руку. Сини ж у село наiжджали, гасали верхи та в бричках по селу, iх боялися, як вогню – чавили курей, собак, а одного разу потоптали й дiтей. Зачувши, що приiхали паничi, матерi малих дiтей на вулицю не випускали.
Усе життя в родинi, як i в усiх iнших сiльських родинах, регламентоване звичаями, практикою: коли i як сiяти, як справляти весiлля, як виховувати дiтей, навiть як класти на воза плуга i борону i паляницi на стiл, не кажучи вже про найпростiше: не свисти в хатi, не сiдай у шапцi за стiл, не плюй у вогонь… Либонь, то едино справедливi закони, справедливий уклад життя – одiбране практикою – звичаi, а оте все, що пишуть збiговиська «вибраних» людей – юринда, нiякi парламенти не потрiбнi, потрiбнi звичаевi закони. У них теж е чимало закостенiлого, хибного, але саме життя все те й вiдсiвае. Особистий досвiд – найбiльше багатство, його не замiниш нiякими «Капiталами» i «Всесвiтнiми iсторiями». За звичаевим правом iснувало сотнi лiт украiнське село.
Дiд мав дебелу статуру – широкий у плечах, з гордою поставою, владним поглядом, кажуть, закидав на плечi п’ятнадцять пудiв, хоч i дибав на дерев’янцi – одну ногу мав власну, замiсть другоi – дерев’яна ступка зi шкiряним, пiзнiше гумовим наконечником. Менi вiд дiда лишилося одне фото, прислане з Архангельськоi областi, iз заслання, там вiн сфотографований з моiм дядьком Андрiем, також засланцем i напис на зворотi фото – «Льонi та Юрi, внукам, на добро, щастя та добрий спомин вiд рiдного дiда». Звiдти вiн не вернувся. Опинився ж на засланнi в колективiзацiю, бо не пiшов до колгоспу, а також за те, що у вiсiмнадцятому роцi iздив до Киева уповноваженим вiд громади обирати гетьмана. Зате, тодi ж, у вiсiмнадцятому, пiсля вступу до села червоних – першоi украiнськоi дивiзii – за наказом Миколи Кропив’янського був розстрiляний та колотий багнетом у пiдвалi крамницi у Нiжинi. Двi наскрiзнi рани в груди – кульова та багнетна – вiддяка Миколи Кропив’янського за те, що Онуфрiй Давидович врятував його батька, нiмцi хотiли арештувати його за сина-партизана, мiй дiд привiз Григорiя Кропив’янського на возi на хутори, прикидавши його сiном. Але мiй дiд вибрався з-пiд iнших тiл, вилiз iз пiдвалу i приповз на квартиру до дочки, – моеi матерi, – котра вчилася на якихось медичних курсах. Уже на ганку знову втратив свiдомiсть, та моя мати якось втягла його до кiмнати (господиня квартири втекла), перев’язала, як зумiла, рани. Вiдшукала односельця, якого дiд колись врятував вiд розправи натовпу (про це – далi), разом упросили лiкаря. Той односелець сховав дiда в комiрчинi, й дiд одужував. Щоправда, його знову вiдшукали, везли (лежачого) на возi на розстрiл, але моя мати почала голосити, збiглися люди, вартовi побоялися натовпу, скинули дiда в канаву та вдарили по конях.
Дiд тодi таки одужав. Дуже ж бо був мiцний. Мати розповiдае: не знав утоми, нiколи не упивався, хоч скiльки б не випив, лишень одного разу вдав п’яного, аби довiдатися, як поведеться родина, вони привезли його додому, напоiли чаем, роздягли, вклали в лiжко, а тодi вiн пiдвiвся i розреготався.
Легендою в родинi овiяний дiдiв старший брат, Єпiфан. Давид Бутко, фельдфебель царськоi армii, мав дозвiл одного iз синiв (лише одного) вiддати до офiцерського училища – до фельдшерськоi школи, як тодi ii називали, – i нинi на тому самому мiсцi в Киевi розташоване вiйськово-медичне училище. Готували Єпiфана сiльський пiп та вчитель. Три рази Давид Бутко гнав сина до Киева, сам iхав верхи, поклавши на кiнську хребтину замiсть сiдла мiшок iз сiном (залiзницi до Киева тодi ще не було), а Єпiфан босяка тюпав попереду пiшки, чоботи нiс на плечi, на палицi. Пiдготовка виявилася слабенькою, двiчi Єпiфан провалювався на iспитах, i всю дорогу вiд Киева до Володьковоi Дiвицi, близько ста двадцяти верст, батько батогом «опрацьовував» на синовiй спинi потраченi на попа та вчителя полтинники та гривеники. За третiм разом – дозволялося випробовувати долю тричi, читаемо поединок Купрiна – Єпiфана прийняли до школи, але вiн так озвiрився на батька, що не хотiв вийти до нього попрощатися, зв’язав у вузол свiй домашнiй одяг i перекинув батьковi через ворота.
Одначе батько наполягав на побаченнi, Єпiфан, вже у вiйськовому, курсантському одностроi з блискучими гудзиками, насунувши на лоба кашкета, вийшов до батька, колишнiй фельдфебель отетерiв перед тими гудзиками, виструнчився та випалив «Ваше благородiе…», на що Єпiфан гарикнув: «Пiшов до всiх чортiв!».
Одначе надалi Єпiфан витягнув на першого учня, закiнчив школу iз золотою медаллю, отримав дозвiл на вступ до Петербурзькоi медичноi академii, скiнчив i ii з золотою медаллю, вернувся до Киева, де дуже швидко завоював авторитет кращого хiрурга мiста. Одружився з дочкою купця першоi гiльдii, неймовiрного багатiя (куплене дворянство), у посаг за дочкою тесть подарував молодим автомобiль та дiм на Печерську, де на даху жили два прикутi до ланцюгiв орли. На весiлля син покликав батькiв, мати не поiхала, соромилася, а Давид одягнув нову чумарку, сукнянi штани, добре помастив з черепочка розтопленим здором ялового чобота й поiхав. Весiлля свати справляли бучне. Вишуканi вина, вишуканi страви – все на золотi та срiблi – за столом якiсь високi чини, генерали (куповане дворянство цуралося свого купецького первородства); Давид сидiв принишклий, майже не пив, намагався нiчого не iсти, аби зробити щось не так, не осоромити сина. Але, зрештою, осоромив, та ще й як. Вiн бачив, що навiть отакi високi чини беруть щось з якоiсь химерноi посудини маленькою золотою ложечкою (отакi великi пани – i отакою манюньою ложечкою!), i коли заграли музики, гостi повалили до сусiдньоi зали танцювати, вiн лишився за столом. Давид подумав: «Помру, i не довiдаюся, що в тiй посудинi», оглянувшись, чи нiхто не дивиться, вхопив великою ложкою тiеi страви. То виявилася мiцнюща-премiцнюща гiрчиця. Дiда скрутило, вiн почав чхати, впав на пiдлогу, i вже чхав обома кiнцями, голосно, i тодi сват, який ще за столом помiтив скрадливi Давидовi позирки на гiрчицю та спостерiгав за ним з-поза портьери, покликав гостей. Справа в тому, що вiн не полишав надii в будь-який спосiб розладнати весiлля, вiн погодився на одруження дочки з «гепом», бо вона пригрозила повiситися. Єпiфан був неймовiрний красень: високочолий, чорновусий, ставний. Як i всi в материному роду.
Давид пiшов з весiлля, сказавши сину: «ноги моеi бiльше не буде на цьому порозi». Вiн дотримав свого слова. Та й Єпiфан не вельми родичався з батьком. А потiм чомусь виiхав на Кавказ (здаеться, хворiла дружина, лiкарi порадили iй чорноморський клiмат), i в революцiю його слiди загубилися. (У родинi його життепис переплутався з життеписом старшого сина Онуфрiя – Миколи – там було багато подiбного i переповiдали все те то як про Єпiфана, то як про Миколу.)
Революцiя, громадянська вiйна спалили трохи не весь Буткiв рiд. У Онуфрiя Давидовича було одинадцятеро дiтей, шiсть синiв i п’ять дочок. Доля не одного з них могла скласти захопливий, трагiчний роман. Здебiльшого роман кiлькох рокiв – вiд початку революцii до кiнця громадянськоi вiйни. Ураган революцii бушував над Чернiгiвщиною на повну силу, в обох моiх селах – Веркиiвцi та Володьковiй Дiвицi стояли смерчi. Мати розповiдала, що не завжди можна було дознати, звiдкiля вони викочувалися, якi сили iх закручували й скеровували. «Сидимо на лавочцi бiля ворiт, весна, пригрiло сонечко, ми у святешнiх сорочках та в стрiчках, саме недiля, люди йдуть iз церкви, аж чуемо – в кiнцi шляху – пiсня. Їдуть вершники, по кiлька в ряд, попереду гармошка… І раптом з дзвiницi церкви – кулемет. Бачу як зараз: упав кiнь, а пiд ним вершник смикаеться, а вибратися не може. Вершники повалили через тини – в сади та городи… До нас у клуню набилося поранених повно-повнiсiнько». «Хто ж кого побивав, мамо?» «Не пам’ятаю, тодi так часто однi перемiнювалися на iнших».
Я вже казав, що перемiнювалися самi люди. А точнiше, вони не такi, як ми знаемо iх у буднях. Чим далi в глибiнь вiкiв – люди все дужче не схожi на нинiшнiх. Вони були мовби грубiшi (й одяг грубiший, i iжа, i умови життя важчi), але насправдi – тоншi, нiжнiшi. Витривалiшi, не такi демагогiчнi, покiрнi долi, спокiйнiшi. Сприймали все як велiння вищих сил, бо жили в оточеннi лiсовикiв, русалок, вiдьом, перелесникiв, чортiв, iхнi душi пiзнiше вростали у ряст, у верби, у жита… У дiда Бутка – одинадцятеро своiх дiтей i слiпа матiр, й материна сестра, тiтка, а ще трое чужих дiтей-сирiт. В однiеi жiнки згорiла хата i все в хатi, й хлiви та повiтки, лишилася корова, яка прийшла з поля та двiйко дiтей. Отако, купкою – дiти на морiжку, мати та корова бiля них, вона лизала господинi руки, – чипiли. Онуфрiй Давидович приiхав пiдводою, посадовив на воза дiток, прив’язав корову до полудрабка, кинув погорiлцi – «Ходiмо до нас, небого. Де одинадцятеро, там буде й тринадцятеро». Буденно i просто. І виростали дiти, i зростав у купi ще один хлопчик, теж сирота. Як вони жили – своiх одинадцятеро! – де спали, що iли – уявити важко. Трете прийомне дитя опинилося у Буткiв таким чином: жила в селi дiвчина, Прiська, нагуляла дитинку, хлопчика. Народила вдома, пiд пiччю, батьки – бiдаки з бiдакiв – не розмовляли з нею, виганяли з хати, мати ширяла кочергою пiд пiч. У хатi – пекло. Але Прiська була гарна з себе. Їi посватав удiвець, одначе поставив вимогу: «Байстрюка не хочу, дiвай, де знаеш». Прiська носила хлопчика по бездiтних господарях, проте його нiхто не брав: «Байстрюка не вiзьмемо». І тодi вона принесла дитя до Буткiв, упала Онуфрiю Давидовичу в ноги. Онуфрiй Давидович чухав потилицю: «Нехай живе, де тринадцятеро, буде й чотирнадцяте». Хлопчик вирiс у веселого, дуже роботящого парубка. Історiя його життя – то ще один роман, однак вiн немае до моеi оповiдi нiякоi дотичностi.
Люди були й покiрнi долi, але мужнi, часом i жорсткi, а то й жорстокi, i все ж не схожi на нинiшнiх «крутих хлопцiв», рекетирiв та бандитiв, якi можуть убити людину за кiлька доларiв, а то й нiзащо. А що вже розвелося брехнi, обманiв, обмов, багатьом людцям нiчого не варто обкидати багнюкою ближнього в газетi, зiпсувати йому життя, а то й знищити, не змигнувши оком. Нинi людина сама собi облудна, мiра речей i совiстi втраченi. А колись мiрою iй був Бог, громадська думка, неслава в селi, презирство сусiдiв. Що з нами зробили за сiмдесят рокiв i роблять далi!
Так-от про мужнiсть, чи то пак триб життя.
…Дiялося на початку громадянськоi вiйни. Жили в лiсi на хуторi дiд та баба, самi-самiсiнькi на всенький лiс. І стояли в лiсi партизани. Всi молодi, здоровi, баба прала iм сорочки, варила в печi борщ та кашi.
У недiлю дiд вертався з мiста, де продав телицю, бiля криницi над лiсовою дорогою сидiли партизани. Дiд привiтався до них. «Продав телицю?» – запитав молодий парубок Шовкуненко. «Продав». «Скiльки взяв?» «Усi моi».
Дiд прийшов додому. «Бачив лiсових хлопцiв, – сказав бабi. – Уночi прийдуть по грошi». «Та що ти, – сплеснула баба в долонi. – Синки!». Вона називала iх «синками». «Прийдуть синки», – вiдповiв дiд. Що б зробили за такоi ситуацii сьогоднi ми? Певно, втекли хоч на якийсь час до села. Дiд та баба спокiйно почали готуватися до вiдвiдин непрошених гостей. Баба вийняла з воза шкворiнь та сховалася на печi, дiд набив з дула одноствольного дробовика та сiв у сiнях, пiдперши сiнешнi дверi. Нiч. Свiтить мiсячний промiнь, блукае по хатi. Хрясь! – вилетiла вiконна рама, у вiкно просунулася пiдсака. «Клади грошi!» Мовчанка. «Клади грошi!». Навiть цвiркун у хатi замовк. Один партизан-бандит стрибнув у вiкно. Огледiвся по хатi, ступив на лежанку. У руцi тримав револьвер. Баба лiвою рукою вхопила за дуло револьвера, правою – шкворнем ударила бандита по головi. Раз i вдруге. Вiн випустив револьвер, тримаючись обiруч на голову, заюшений кров’ю, ступив до вiкна. Його почали тягнути з хати, i цiеi митi дiд прочинив сiнешнi дверi та ввiгнав заряд дробу ще одному бандиту в горло. Зачинив дверi та навпомацки набив рушницю. Другий випал зробив вже навздогiн бандитам.
…У селi храмове свято. Прихожани йдуть до церкви, на шляху гуляе одягнена по-святковому молодь, взявшись попiд руки, довгими рядами, гойдаються, як молода лоза. На паперть церкви виходить дiд та баба, баба – закривавлена, зi шкворнем, дiд – з рушницею, вклоняються людям – натовпу, який зiбрався бiля них, розповiдають про нiчну пригоду. Натовп шаленiе – не в одного вже забрано телицю або корову, витрушено скриню. «Ви знаете iх?» – до дiда та баби. «Знаемо», й називають прiзвища. Один партизан саме проходить неподалiк у вервечцi парубкiв та дiвчат. Його хапають, б’ють костурами, палицями, одяг шматтям опадае з тiла. Забивши одного, вхопили другого, звiдкiлясь взялася сокира, сiконула й вiдлетiло вухо. Онуфрiй Давидович пiднiс над ним руки: «Миряни, ми не звiрi, будемо судити!». Його послухалися. Пiзнiше саме цей бандит-партизан рятував у Нiжинi Бутка вiд смертi, вiд Миколи Кропив’янського.
Микола Григорович Кропив’янський, як я вже казав, очолив червоний партизанський рух на Чернiгiвщинi. У селi роди Буткiв та Кропив’янських (у Григорiя Кропив’янського теж було стiльки само, чи майже стiльки ж, дiтей, як у Бутка, i йому статкувалося) вели мiж собою змагу – у кого кращi конi, краща городина, а насамперед – вдатнiшi дiти. Микола Кропив’янський закiнчив Нiжинське мiське комерцiйне училище, навчався в гiмназii, у Першу свiтову вiйну опинився на фронтi, де завдяки особистiй хоробростi та нестачi офiцерських кадрiв доскочив дуже високого, як для селянина, чину – пiдполковника. Поручик – i то було б дуже високо. Старi дiди згадують: приiхав у вiдпустку Микола Кропив’янський, iде сiльською вулицею, а за ним шабля на колiщатi котиться-пiдстрибуе i позаду два ад’ютанти в аксельбантах iдуть. У часи розвалу фронту очолив солдатський комiтет, 1917 року вступив до партii бiльшовикiв, командував корпусом, був начальником штабу армii, а далi, в час нiмецькоi окупацii, на демаркацiйнiй лiнii сформував Першу Украiнську дивiзiю. Командував нею якийсь час, по тому командував iншими вiйськовими частинами, був начальником тилу Дванадцятоi армii. Приiжджав у село, гуляв, залицявся до дiвчат. Амбiтний, гоноровитий. Якось парубки та дiвчата гуляли в берегах, пороззувалися, роззувся й Кропив’янський, хтось з дiвчат узяв його чоботи й додивився, що закаблуки в них влаштованi так, що високо пiдiймаються всерединi – низький зростом Кропив’янський хотiв видаватися вищим. З нього смiялися, й дiвчина, до якоi вiн залицявся, вiдвернулася вiд нього.
Ото вiн i «наводив порядок» у зайнятих Червоною армiею волостях. Забрав до себе в тачанку дочку Нiжинського благочинного – красуню, гасав по мiстах i селах областi. Одного разу своi ж, червонi, чимось невдоволенi Кропив’янським, хотiли розстрiляти його разом з попiвною, поприв’язували голими до телефонного стовпа, але iх врятував кiнний ескадрон. Вiдзначався жорстокiстю, пiсля громадянськоi вiйни був призначений начальником вiйськ ВЧК Украiни i Криму, вiдтак – iнспектором вiйськ НКВД СРСР. У 1938 роцi його репресували, а в 1945 роцi – випустили, просто випустили, а не реабiлiтували, вiн тулився, де доведеться. Мiсяцiв зо два жив i у Веркиiвцi, заходив i до нас, обiдав – неголений, зарослий густою бородою, у куфайцi, про щось говорив з матiр’ю, мене тодi, на жаль, вiн не цiкавив. Як розповiдають дiвичани, у своiх братiв i сестер майже не жив – ворог народу, як-не-як, вони його цуралися. Якось вiн прийшов до Івана Комiсаренка (той був чоловiком моеi рiдноi тiтки Ольги, вона загинула у вiйну, по тому одружився з сестрою Кропив’янського Одаркою), Комiсаренко засмажив яечню, поставив пляшку, в цей час з поля прийшла Одарка, вхопила рогача й – по пляшцi: «Геть, контра, з хати!» Якоюсь мiрою винуватi брати i сестри Кропив’янського у вiдмовi вiд родича (такi були часи), хто може сказати, те вже на судi у Бога. Врештi (також за розповiдями дiвичан) Кропив’янський влаштувався конюхом при Носiвськiй (сусiдне село) лiкарнi, бiдував – недоглянутий та голодний, завошивлений, невдовзi помер на станцii в Нiжинi. Довго не могли дознати, хто це такий. Трагедiя з трагедiй! Пiсля розгрому культу Сталiна мене довгий час тривожила ця постать, хотiв про нього написати, почав збирати матерiал (я ще тодi не знав, що вiн розстрiлював мого дiда), але потiм розчарувався i облишив. Найдужче мене займало та цiкавило, що вiн думав про репресii тридцять сьомого, як пережив це. Виявилося – зокрема з розповiдей одного з його племiнникiв – нiчого не думав i не переживав. Вважав, що все правильно, тiльки його репресовано було несправедливо. Жив одним днем – на зарплатню конюха купив гусака, зварив у казанку, з’iв… Я вже тодi зрозумiв, що Микола Кропив’янський був типовим породженням бiльшовицькоi диктатури, нiчим не вiдрiзнявся вiд iнших жорстоких вершителiв народних доль часiв громадянськоi вiйни i пiсля неi. Чоловiк нерядовий, став жертвою обставин, а далi й сам творив тi жорстокi обставини.
Жертвами обставин, хоч i не творили iх, стали бiльшiсть моiх дядькiв та тiток по материнськiй лiнii, чимало iнших моiх односельцiв.
…Повертався з фронту Першоi свiтовоi вiйни, який розпався, найстарший з синiв Онуфрiя Давидовича, Григорiй, поiзд iшов мимо села до Нiжина, на полустанку бiля села не зупинявся, й Грицько, аби не вертатися з Нiжина пiшки п’ятнадцять верств, вистрибнув на ходу поiзда i забився на смерть; солдата, який кiлька рокiв не був удома, принесли в хату мертвим.
Либонь, найбiльш неординарним з усiх моiх дiдькiв був дядько Микола, дужий красень з чорними вусами, вiн закiнчив у Нiжинi комерцiйне училище, навчався далi в Киевi, здаеться, в полiтехнiцi, був начитаний, гострий розумом, прозiрливий. Любив дiтей – менших братiв та сестер, привозив iм гостинцi (на Новий рiк позолоченi горiхи, небаченi в селi апельсини), навчав грамоти, розповiдав епiзоди з iсторii, батьковi ж казав, що насуваються крутi подii, що на порi революцiя, яка прожене царя та настановить новий лад, виповiдав соцiалiстичнi iдеi, за що, надто за революцiю, Онуфрiй Давидович дуже сердився на нього, вони трохи не чубилися. Микола радив батьковi не вбиватися на роботi самому та не морити роботою дiтей, не багатiти, адже революцiя забере все. У Киевi дружив з дуже красивою дiвчиною, дворянського роду, освiченою, веселою, простого поводження, приiжджали з нею у село. Але одружитися не встиг, почалася вiйна, його мобiлiзували на фронт, по тому – вiйна громадянська. Микола став офiцером петлюрiвськоi армii. Загинув у якiйсь iз захiдних областей, у селi Красне. До Буткiв проiздом навiдався мешканець того села i розповiдав, що Микола зi своiми вояками довго стояв у селi, його там вельми шанували, вiн боронив селян вiд якоiсь банди, органiзував там школу. А загинув у бою з нiмцями – не дав сплюндрувати село. Але на розшуки того села, Миколиноi могили нiхто нiколи не iздив – завадила громадянська вiйна, а далi, за радянськоi влади, Бутки пильно приховували, у якому вiйську й ким був Микола.
Ще одного молодшого Бутка, Івана, мобiлiзували червонi, у рукопашному бою його було вдарено рукiв’ям нагана у скроню, його довго лiкували в госпiталi, а потiм у нього наступив тривалий психiчний розлад. Години депресii минали, i вiн ставав хорошим спiвбесiдником, славним парубком, перед однiею з молодiжних вечiрок моя мати попередила всiх про те, що прийде ii брат, i що вiн… хворий психiчно. А вiн увесь вечiр грав на гармошцi, спiвав, розповiдав веселi iсторii, був душею компанii, i про матiр подумали негарно, буцiм обмовляе рiдного брата. Дедалi його стан погiршувався. Мав неймовiрну фiзичну силу, подвоену хворобою, в божевiльнi його втримати не могли – виламував грати, спускався по ринвi на землю, – врештi його вдалося вмовити полiкуватися, до того ж йому сподобалося в лiкарнi, вiн проголосив себе богом, всi хворi слухали його беззаперечно; уранцi вiн сiдав на «тронi» – стiльцi з бильцями, хворi приходили, вклонялися: «здрастуй, боже», вiн розподiляв iх по роботах (звечора наряд на роботи давав йому головлiкар). Інодi йшов з лiкарнi прогулятися пiд слово честi, що повернеться, та й утримати його не могли, пiд час однiеi з таких прогулянок викинув з машини якогось начальника й наказав шоферовi катати його мiстом. Помер раптово, вiд крововиливу в мозок.
Ще один молодий Бутко повiсився – пiдрiзав у жатцi конi, боявся батькового гнiву. Той страшенно побивався за сином, поставив на могилi дорогий – найдорожчий на весь цвинтар – пам’ятник.
Один син помер у малому вiцi, а наймолодший, Андрiй, роздiлив батькову долю: пиляв сирий лiс у Архангельських лiсах, коли пiдiймав важелезну колоду вiд напруги у нього перевернулися в очницях очi, жив калiкою.
Сам Онуфрiй Давидович участi у громадянськiй вiйнi не брав – заважало калiцтво – хоч номiнально очолював самооборону села, не раз рятував односельцiв вiд кулi та шибеницi – користувався беззаперечним авторитетом у дiвичан. Двiчi рятував у власному домi пiд час нашесть – денiкiнських та бандитських – сiльських евреiв, одного разу став з рушницею в руках. Важко переживав втрату синiв, не прийняв у душу радянську владу, отож не раз пiдпадав пiд всiлякi реквiзицii та утиски… На шматок хлiба заробляв ковальським молотом. Пiд кiнець свого проживання в селi почав попивати.
Труднi життевi дороги пройшли i дочки Онуфрiя Давидовича. Найстарша – Тетяна. Найбiльшу «охотку», як казали у селi, мала до коней, працювала з ними, доглядала iх краще за хлопцiв, конi у неi аж вилискували. Вийшла замiж за батрака, великого посагу батько дати не мiг (багато дiтей), землi майже не мав. Дав корову та пiв десятка овечок. Громада Володьковоi Дiвицi видiлила молодятам шiсть десятин невдобiй – супiску за селом. За це вони кiлька рокiв випасали громадську череду. Хату сплели з лози, обмазали ii глиною. Пасли-випасали череду, а тирлувати пригонили на своi невдобiя. І переорювали землю на пар, удобрювали. Нарештi земля зародила. Працювали на нiй двое – Тетяна та Андрiй, як проклятi, як каторжнi. Й росли статки. Появилися клуня, хлiв, комора, пара коней. Фундували нову хату – дерев’яну, на помостi. Здавалося, тiльки б жити. А тут – колективiзацiя. Землю вiддай, худобу вiддай. Вiддати – нажите таким трудом? («Дайте пожити, я й року не пожив», – казав Андрiй.) Отже, в колгосп не пiшли. Обклали iх «по твердому» один раз, другий. Прийшли описувати. А ту ще трапилася лиха притичина. Побачивши, що до хутора йде комнезам, Андрiй закинув у бур’яни «австрiяка» – гвинтiвку, яку принiс з австрiйського фронту, патрони ж з цинковки спiшно висипав у корито для свиней, накидав туди бур’яну… Сидять комнезамiвцi посеред двору на морiжку, списують на папiр Тетянине та Андрiеве добро, а порося тим часом проломило дiрку в загорожi й бiжить через двiр з патроном в зубах. Андрiя забрали одразу й одправили в Архангельську область. За Тетяною прийшли через два тижнi.
…Вечорiе. Весна. Роскаль. Веде мiлiцiонер Тетяну та ще одного «куркуля» селом, у чоботi у нього хлипае та джв’якае. Тетяна та другий заарештований теж мiсять багнюку, й тодi «куркуль» каже мiлiцiонеровi: «До Нiжина – п’ятнадцять верств. Не дiйдемо ми туди до ночi. І в тебе он у чоботях хляпотить. Ондечки живе мiй кум. Заночуймо у нього, повечеряемо, може, й по чарцi вип’емо. А вранцi кумiв хлоп’як запряже коня й одвезе нас у Нiжин». Мiлiцiонер подумав i погодився. «Куркуля» забрав iз собою до хати, а Тетяну, для страховки, замкнув у коморi. Сидить Тетяна в коморi й млiе душею, серце iй болить, плаче: нi не свою лиху долю оплакуе, а шкода iй покинуту негодовану худобу. Корова, либонь, жалiбно стогне, недоена, у неi мале телятко, свинi верещать. Їi забрали зненацька, вона не встигла навiть нiчого сказати сусiдам. Як же iй жаль худiбоньки, виплеканоi власними руками!.. Тетяна знае, куди ii ведуть, знае, що не вернеться на хутiр, мабуть, i хутора вже нiколи не побачить, i худiбки своеi, але жаль до живини крае ii серце. У коморi лише одне невелике вiконечко пiд самою стелею. Пiдставила кадiбець, вийняла вiконце з рамою, вилiзла з комори i розгаслими полями – сiм верств – бiгла до хутора. Порала конi, корову, свинi, овечки, задала iм корму й на завтра, а тодi бiгла сiм верств назад, залiзла в комору. І поставила назад вiконце. Удосвiта мiлiцiонер доправив ii до Нiжина, а звiдти вiдправилася в заслання.
На лiсоповалi працювали шалено, термiн заслання iй скоротили, врахували батрацьке минуле, й Тетяна, в якоi на той час народилася дитина, поiхала до рiдних краiв. Андрiй лишився працювати (вже по найму) ще на один рiк аби помiняти буцiмто втрачений «пашпорт» засланця на новий, звичайний, «чистий», для того, щоб потiм легше жилося на волi (це була йому несподiвана пiдказка вiд мiсцевого мiлiцейського очiльника).
Приiхала вона у Володькову Дiвицю, прихилитися iй нiде, пiшла до своеi хати. А там – колгосп, центральне подвiр’я. У хатi живе голова колгоспу, двадцятип’ятитисячник, сухотний робiтник з Чернiгiвськоi музичноi фабрики. Тетяна попросилася до нього домашньою робiтницею, вiн впустив ii до ii ж хати. Вона варила iсти, прибирала, а голова колгоспу колотився по господарству i в нього нiчого не виходило. Господарство розпадалося. І тодi Тетяна почала пiдказувати йому: найперше, навiсь замки на стайнi, бо кожного ранку колгоспники розбирають своiх коней або крадуть лiс продають у Нiжинi, або iдуть у хуру, а колгоспноi роботи не роблять. Яру пшеницю вже пора сiяти, i сiй ii за Попiвною, а гречку посiеш пiзнiше.
