скачать книгу бесплатно
Голова прислухався до Тетяниних порад, справи пiшли на краще. Усi в колгоспi знали, хто насправдi керуе колгоспом. Та й сам голова не приховував, чиiми порадами живе i керуеться. А восени, на звiтних зборах, попросив громаду, аби вiдпустила його до мiста, на фабрику, а на голову обрали Тетяну. Люди так i вчинили. Примчало з мiста районне начальство – пiзно, люди й слухати його не хотiли. Бiдолаху ж робiтника виключили з партii.
Може, ще б довго головувала Тетяна, та повернувся з заслання Андрiй i поставив умову – виiхати з села. «Нехай проклята буде земля, з-за неi я карався в далеких краях, вона нiколи не принесе нам добра. Ти як хочеш, а я подамся до мiста».
У Чернiговi вони стяглися на будиночок, обое працювали на музичнiй фабрицi. Андрiй слюсарював, а вночi сторожував. Осiннi ночi довгi, знiчев’я почав заникувати пiд повiтку, де стояли вибракуванi пiанiно та роялi. Мав бездоганний музикальний слух, грав на багатьох iнструментах, почав бринькати на пiанiно, пiдтягувати голосники, мiняти попсованi дерев’янi частини, струни. По кiлькох днях попросив випробувати два роялi. Вони годилися для продажу. Так став настройщиком роялiв. Дожили з Тетяною вiку в Чернiговi.
Трагiчнiшою виявилася доля Тетяниноi сестри – Ольги. (Довга-предовга коса, печальнi добрi очi, сумовитий голос i тиха пiсня.) Пам’ятаю iхню старосвiтську хату, чисто вимазану долiвку з сонним котом, макiтерку з насiнням на столi. Взимку ми з братом приiздили iз сусiднього села в гостi на лижах, влiтку приходили пiшки. Пам’ятаю рясну шовковицю перед хатою, i ми на нiй, наче горобцi.
Також рвала на собi жили, також стягнулася на господарство. Їi чоловiк, Іван, вивчився на водiя, шоферував у колгоспi. Мала сина й дочку. Розпочалася Друга свiтова вiйна. Спочатку забрали на фронт Івана, далi – рити окопи – шiстнадцятирiчного сина, Григорiя. У передвоеннi роки Гриша жив у нас, навчався у восьмому, дев’ятому класах середньоi школи. Був це дуже мiцний, кремезний парубiйко, який завдавав немало клопотiв учителям, але й мав надзвичайнi музикальнi здiбностi – грав на будь-якому знаному йому iнструментi, йому доручили керувати музичним гуртком, вiн захопився, почав добре вчитися. Любив я його, i вiн мене… З огляду на нашу дружбу мене боялися зачiпати старшi хлопцi, навiть десятикласники. Бачу його усмiхненим, хоч усмiшка та якась насуплена, зi скрипкою в руках, з якоi ллеться то щемливе «Ой, не ходи Грицю» (дуже любив цю пiсню, мов передчував свою долю), то жаркi законозистi «Гоп, моi гречаники». Обличчя – одухотворене, чуб як гай, сторчма – у нього ламалися наймiцнiшi гребiнцi. Дужака сам, дужака був його батько – колгоспний шофер i мисливець. Два велетнi в хатi, одного разу при менi посварилися, похапали сокири й порозбивали всi клiтки з кролями, кролi розбiглися, розплодилися страшенно, «з’iли» весь хутiр, вечорами обое полювали на кролiв, батько – з рушницею, яка набивалася з дула, син – з качалкою.
Гриша, разом з iншими копачами, потрапив у полон до нiмецьких десантникiв, потiм нiмцi iх вiдпустили, вiн вернувся до свого села, у недiлю пiшов «на колодки» й там розповiв, що бачив. У газетах писали, що нiмцi худi, завошивленi, у дрантi, голоднi, вiн же бачив нiмцiв угодованих, в доброму обмундируваннi, вони жерли шоколад i навiть йому дали одну плитку. Тiеi ж ночi Гришу забрали. Наступного дня вiйськовий трибунал вiйськовоi частини, яка стояла у селi, у присутностi його матерi засудив Гришу до розстрiлу за «антирадянську агiтацiю». У матерi, Ольги, стався нервовий зрив, вона почала заговорюватися «Кров, кров, на синовi кров» – з тими словами вийшла з трибуналу. Гришу таки взяв на поруки голова сiльради, орденоносець, а Ольгу одвезли до психiатричноi лiкарнi в Полтаву, вiдтак – край окупували нiмцi i ii слiд загубився. Сувороi зими сорок першого року моя мати та Гриша слiпою конячиною iздили до Полтави шукати ii – не знайшли. Казали, що хворих пострiляли нiмцi. У той час моя мати, мiй брат i я пiсля невдалоi евакуацii проживали у них на хуторi.
Весною розстрiляли нiмцi Гришу. Пам’ятаю, як пiзньоi осенi сорок першого, коли пiдмерзлий степ дзвенiв, наче бубон, вiн вiдкопав прихованого в городинi карабiна, осiдлав упiйманого в степу, покинутого вiйськовою частиною кавалерiйського коня, одягнув шинелю i поiхав з дому (моя мати з братом у той час працювали в полi). Провернувся наступного ранку з коровою i трьома овечками. «Де ти взяв?» – запитав я його. «У степу нiмцi переганяють худобу, вони сплять у хатi, я зв’язав дверi, двiчi вистрiлив пiд вiкнами, й оце пригнав. А що? Не пропадати ж з голоду». Ми всi перелякалися страшенно. «А бачив хто? А пустять по слiду собаку?» – моя мати. Коровi я висмикнув у клунi, в соломi, сховок, овечок порiзали й м’ясо сховали на горищi. Обiйшлося.
Усе це нам могло б коштувати значно дорожче, адже сидячи на хуторi, ми, водночас, переховували у себе еврейську сiм’ю. Тiтка Вiра (як я ii називав) почепила своiм дiтям хрестики – сину Толику – моiх рокiв, i дiвчинцi рокiв п’яти (ми ходили без хрестикiв), i все запитувала у мене – «Юро, хiба я дуже схожа на еврейку?» Я взагалi не знав, хто на кого схожий, i казав: «Та ви ж такi, як i всi». З Толиком ми воювали за знайденi на горищi чоботи тiтки Ольги, на них повiдрубували пiдбори i понатягували чунi. Хто ранiше встане, той i одягне. Потiм, пiзнiше, коли сталося лихо, ми втiкали в один бiк, сусiди (суворi, важкi, мовбито грубi полiщуки) вкинули в сани Вiру з дiтьми й погнали кудись «на степи». (А тепер он пишуть, що украiнцi – антисемiти.)
Якось пiсля вiйни ми прошкували з матiр’ю по базару в Нiжинi, й раптом моя мати i якась жiнка кинулися одна однiй в обiйми й почали цiлуватися та плакати. А я стояв, наче стовп, а навпроти мене – якийсь лобуряка мого вiку, ми з-пiд брiв дивилися один на одного. Моя мати сказала: «Та обiймiться ж; Юра – це Толя, а це – тiтка Вiра». Вони вижили.
Гриша закидав у лiс партизанам iжу. Здебiльшого буряки. Їдучи в лiс, вiдбивав у полi кагат, набирав бурякiв на воза. Вiн не був партизаном, просто у лiсi, в загонi, були знайомi хлопцi. Його забрали як заручника – партизани вбили в селi нiмця, майора (може, хтось донiс i про тi буряки), забирав полiцай, колишнiй Гришин однокласник. Гриша саме викидав гнiй з-пiд коня – був у кожушку, у валянках з чунями, – полiцай просто таки вмовляв, упрошував Гришу пiти до збiрнi, мовляв, треба розписатися на якiйсь квитанцii. Гриша довго не погоджувався. Вони йшли вулицею, курили. А неподалiк збiрнi – старостату – де вже стояв гурт зiгнаних людей, полiцай вiдступив на два кроки, впер Гришi в спину дуло гвинтiвки, клацнув затвором: «Вперед!». Якби Гриша мiг те передбачити, прибив би полiцая кулаком у своему дворi. Заручникiв повели до Нiжинськоi в’язницi, на тюремному подвiр’i поставили на колiна, двое нiмцiв водили по десять чоловiк за рiк тюрми, до викопаноi ями, один стрiляв, мiняючи рiжки в автоматi. Розстрiл спостерiгали ув’язненi з тюремних вiкон.
Про Гришу розповiв докладнiше, бо вiн жив у нас, ходив зi мною та моiм старшим братом Леонiдом до школи, в селi Талалаiвцi – за буйну вдачу, по закiнченнi сьомого класу, його випхали зi школи у Володьковiй Дiвицi, й тiтка Ольга вмовила мою матiр взяти Гришу до себе. Ми жили у сусiдньому селi.
Гриша лишив у моiй душi глибокi зарубки. Гришин батько, дядько Іван, повернувся з фронту, де був дев’ять разiв (!) поранений, а через пiв року вдома помер вiд раку. У Червоних Партизанах разом поставили два обелiски – жертвам сталiнiзму – репресованим та розкуркуленим, на тому обелiску викарбували й прiзвище мого дiда, та жертвам гiтлеризму – заручникам. Привезли в мiшках кiстки, зробили сто сiмдесят чотири труни – по кiлькостi розстрiляних селян за вбитого партизанами нiмецького майора. Крик, плач. Сльози родичiв – тих i тих. Серед них – Гришина дружина (вiн встиг одружитися) й дочка, яка народилася вже без нього. «Спочивайте, стомленi надмiру», – як писав Євген Плужник. І над усiма – вiчнiсть. І вiдповiдати за все вiчностi. Люди з часом забувають про злочини своiх одноплемiнникiв та чужоплемiнникiв, хоч i записують iх до книг, але те все – просто статистика, яка нiкому не пече й нiкого нiколи нiчого не вчить. Кажуть, два гурти на могилах не могли порозумiтися, стояли вороже один проти одного.
…Молодша материна сестра Галя одружилася з вiйськовим, вони жили на захiдному кордонi, двадцять другого червня сорок першого року, коли першi бомби впали на заставу, ii чоловiк, Ларiон, похапцем вдягнувся, вибiг з квартири, й …по сьогоднi. Галя з двома малими дiтьми якось добилася до Червоних Партизанiв i тяжко гарувала в колгоспi до самоi смертi. Дуже тяжко.
Пам’ятаю похорони тiтки Галi. Пiд’iхала колгоспна вантажiвка, опустили борти, з колодязя, вiдром змили багно i гичку – возили з поля буряки, поставили на вантажiвку труну i повезли – позаду йшли бурякiвницi з ii ланки, з руками до колiн – повитягувалися на буряках. І ii син, офiцер-танкiст, розумний, свiдомий чоловiк, запросив священника, хоч як сiльське начальство не противилося. Пiзнiше вiн виконував свiй «интернациональный долг» в африканських краiнах, втратив там здоров’я i нинi доживае вiку на куцiй пенсii в Бiлорусi.
…Ще одна молодша материна сестра утонула в рiчцi, купаючись.
…На моiй весiльнiй фотографii пiд нерiвною, клинцюватою стiною нашоi хати стоять усi моi родичi. Виробленi й нужденнi, у м’ятих пiджачках i старомодних хустках, втомленi, невеселi. Хоч i на весiллi. Уламки колись могутнього, великого роду.
І – моя мати.
Ми, сини, нiколи не виповiдаемо матерям своеi любовi, ми соромимося свого почуття, губимо його в заскорузлостi буднiв, i матерi сходять у могили iз серцями, переповненими власною любов’ю – до нас, не спiзнавши того в отвiт. У моему серцi скипаються сльози, коли спогадую матiр в останнi мiсяцi, останнi днi ii життя… Довгi осiннi днi вона сидить на канапi, пiдперши сухеньким кулачком свое маленьке поморщене обличчя, дивиться кудись i думае щось. Я знаю, вона думае про мене. Їi життя – стражденне, ii любов – безмiрна. Вповнi я це зрозумiв, лише коли ii не стало. І зрозумiв якось страшно, не тiльки розумом, а всiма своiми почуттями осягнув, яке минуще людське життя, як воно шалено летить, забираючи од нас усе. Не можна затримати нi на мить нi свого щастя, нi любовi, нi тихоi печалi. Вони – тiльки на мить, вони е i iх немае. Вони iншi в кожну хвилю, але без них – немае життя. Ми силкуемося передати ii на паперi, але передаемо лише iлюзiю любовi, горя, щастя. Не можна осягнути чужоi любовi, як не можна передати комусь своеi. І через те маемо особливо дорожити отими щiмкими митями, купати в них власну душу й намагатися не приносити iншим спасенним душам горя.
…Так, не було в свiтi бiльшоi любовi, як у моеi матерi, й не було нi в кого кращоi матерi, як у мене. Я розумiю, що кожному з нас його мати найкраща…
І все ж… Моя мати справдi була надзвичайною, неординарною людиною, тiльки не випало, не склалося iй проявити себе. То все – вiд долi. Власне, я не знаю, доля вибирае людину, чи людина долю. Мабуть, i так i так, i все ж бiльшою мiрою владарюе доля. Найперше, людина не вибирае собi батькiв, братiв та сестер, мiсце народження. Все життя матерi дорiкали батьком, називали ii куркулькою. І була вона прив’язана обставинами до того шматка землi, де народилася, а потiм – куди вийшла замiж – хата, дiти, й тяжiла над нею рокованiсть свого роду та падали важкими гирями бiди роду чоловiкового. Вiд природи – надзвичайно обдарована, пам’ятлива (до самоi смертi пам’ятала всi вiршi, якi вчила в школi, усiх людей в обох селах i могла докладно розповiсти про життя кожного односельця), мала рвiйну, палахку вдачу й була надзвичайно чесною, спочутливою, делiкатною. Жила не для себе – для iнших. Навiть коли була головою одного з найбiльших в Чернiгiвськiй областi колгоспу, не взяла собi з колгоспного поля, з комори й зернини, й крихти, навiть зарплатнi, котра, окрiм трудоднiв, iй однiй у селi, як головi артiлi, була покладена законом, нiколи не принесла додому. Колгоспникам зарплатнi не покладено, отже, не братиме ii й вона. Їi зарплатня в тi важкi повоеннi часи йшла на придбання канцприладдя для колгоспноi контори, вiжок, недогнуздкiв. Ми однi в селi не мали корови (за що ii купити?!). Я один в класi не мав чобiт, а ходив у пошитих з трьох шматкiв триколiрних валянках з чунями, а був уже пiд парубiйком i на вечiрницях пiдгинав ноги пiд лаву, аби дiвчата не бачити моi взувачки, й соромився того страшенно, а в клубi на танцях ховався за спини, простоював десь у кутку; так я й не навчився танцювати, на чому й пiзнiше, вже в Киевi, зазнавав «сердечних збиткiв» – не завжди мiг познайомитися з дiвчиною, яка впала в око. Пiзнiше, коли мати дуже хворiла, я привозив iй лiки, часом – дефiцитнi, вiддам, приiду через тиждень, а лiкiв немае. «Де вони, мамо?» Батько махне рукою: «Вiддала Грунi». «Та ж… синку – затинаеться i клiпае повiками мати, – Груня хворiша за мене». Одного тiльки разу розсердилася, побачивши, що сусiдка тими дефiцитними лiками одпоюе кабанчика. Тодi, в селi, мати бувало скаже: «як я можу взяти, дiти, тi грошi, нiкому ж iх, крiм мене, в колгоспi не платять». І ми розумiли. Бо й грошi, такi потрiбнi, були тiльки грiшми i нiчим бiльше. То тепер тiльки вони в шанi, байдуже, як добутi – краденi, добутi розбоем, тодi ще були в пошанi розум, поряднiсть, умiння-талант, те вже «вiджило», застарiло. Колись був у пошанi труд, колись те, що тепер називають бiзнесом, називалося крадiжкою, а бартер – краденим, тепер всi знають, що над нами сидять злодii, а вдiяти нiчого не можуть; хiба що починати органiзовувати «групи визволення працi»? А далi що – по колу? А може, то единий вихiд?
Але вмiла мати й сказати гостре слово, одбрити, одчитати людину негiдну, брехливу. Пам’ятаю вже була старенькою, iхали ми в автобусi до Киева. І якийсь моложавий чоловiк розпащекувався на весь автобус, мовляв, як погано жити на Вкраiнi, яке тут все нiкчемне, i речi, й люди, i оцей ось автобус кепський, а ось десь там за кордоном, звiдкiля вiн повернувся, все прекрасне, чудове. Мати слухала-слухала, й раптом – до водiя автобуса: «Зупинiть». Той, либонь, подумав, що старенькiй погано, зупинив, вiдчинив дверi автобуса. І тодi мати до пащекуватого: «Вийди геть з нашого автобуса, вийди, негiднику, iдь у свою Америку, й нехай тебе возять там на хороших автобусах». І таки примусила зiйти з автобуса.
І малася, наскiльки це було можливо тодi, незалежно з районною владою. За що й поплатилася. Вона виiхала iз села – переiхала до Вишгорода пiд Киевом, де купила з батьком хатину, аби бути ближче до синiв (мiй старший брат також жив у Киевi) – не оформивши пенсiю. Одразу по переiздi поiхала оформляти пенсiю. І ii оформили – 12 карбованцiв на мiсяць. Їй же як головi колгоспу належала пристойна пенсiя. Але був пункт у законi, що голова колгоспу отримуе ту пенсiю, якщо оформив ii у колгоспi, де працював. Так, то була iй помста вiд начальства за попереднi роки, за приниження, як вони вважали, перед нею. Рiч у тiм, що моя мати була безпартiйною; викачувати з колгоспiв додатковий хлiб, змушувати виконувати всiлякi iншi понаднормовi – й надто надмiрнi – поставки було дуже просто: ставлячи голову колгоспу перед вибором – вивозь хлiб, або клади на стiл партiйний квиток. Матерi такого вибору поставити не могли, отож умовляли, упрошували – продати (за тими закупочними цiнами – майже вiддати задурно) ще якусь мiру зерна, картоплi, бурякiв. І звiльнити ii з роботи не могли, на те не давали згоди загальнi збори колгоспникiв. І ось тепер вони скористалися тим пунктом закону. Мати вже на перших хвилинах розмови iз секретарем райкому партii скипiла, й не добирала слiв. При тому були присутнi чимало людей. Я стояв у коридорi й зрозумiв, що мати вiдрiзала собi шлях до отримання поважноi пенсii остаточно.
…А потiм, удома, вона гiрко плакала, бо ж i в батька пенсiя була куца – учительськоi пенсii не мав – вчителював недовго, участь у вiйнi в стаж не зарахували – перебував у полонi. Я заспокоював ii, як мiг.
Так вона тiеi пенсii й не отримала.
…Мати вийшла замiж за бiдняка, отож «куркулькою» не була, долi свого батька, деяких братiв, сестри не роздiлила. Їi чоловiка ще довго тримали у вiйську, не тiльки домашню, а й польову роботу по розкиданих по кiлькох мiсцях клаптиках-нивках мати тягнула сама. Порала тi нивки й потiм, бо батько, повернувшись додому, працював дрiбним службовцем по всiляких установах, грошей приносив додому мало. Принесла з собою у нову родину триб життя своiх батькiв, посадила на обiйстi сад, пiдiбравши хорошi сорти яблук та груш, завела в селi помiдори (до цього iх нiхто там не знав), посадила пiд плуг картоплю. То було диво, свекруха проклинала: «пропала картопля», й проклинала сусiдка, баба Настя, яку мати пiдбила також посадити картоплю пiд плуг. І банiтували, й лаяли на чiм свiт стоiть матiр. А картопля вродила, по корзинi з двох кубехiв. Настя прийшла до матерi пiсля говiння, перепросила три рази: «Прости». «Бог простить», i йшла до ворiт кланяючись.
…Брали сiно трьома возами, ще з двома сусiдами, а воно роз’iхалося. У першому возi сусiди кинулися один на одного з вилами, мати розвела iх, а тодi стала на возi сама й уклала сiно. І тi два вози уклала. Пiдiйшов ще один сусiд, дiдок, зняв картузика: «Спаси Бiг, як ти гарно кладеш». Усе мати робила гарно, будь-яка робота горiла в ii руках. (Вже й пiзнiше, коли я приiздив до неi зi своiми дiтьми: якi свiжовипеченi паски величалися на столi та на лавах, накритi рушниками, якi пироги в макiтрах: з квасолею, з маком, з сиром. Моi мiськi дiти iли й не могли наiстися.)
Одначе важка щоденна праця, життя з не вельми зичливою свекрухою, дiти… – мати зчорнiла й була худа, як скiпка. Усе життя – людська пам’ять на лихе мiцна – не могла пробачити батьковi чоловiчоi провини, вчиненоi ним, коли вона побивалася бiля хвороi дитини, дiвчинки. Дiвчинка таки померла.
Вiхи материного життя – СОЗ, колгосп, працювала у бригадi, далi – полеводом у колгоспi, поки не стала головою. Вiд голодноi загибелi в тридцять третьому нас рятували подарованi батьками матерi на весiлля iкони в срiбному окладi, мiй батько викинув iх з хати, а мати пiдiбрала й сховала. У тридцять третьому однесла в Торгсин й отримала кiлька пудiв борошна, круп, трохи жирiв i цукру. Працювала на кiлькох роботах i ми таки вижили. Роботяща, як бджола i гостра, як бритва.
Ми тодi вже жили в Нiжинi – втекли туди вiд голоду, що насувався. Жили при родильному будинку. Мати там працювала водночас санiтаркою, двiрником, завгоспом. Ми з братом майже нiколи ii не бачили. Увечерi прибiгала з каструлькою супу – ii заробiток. Той суп теж рятував вiд голодноi смертi. Сам я пам’ятаю голод погано, просто дуже хотiлося iсти, я тинявся бiля лiкарняноi кухнi, й бувало, звiдти вискочить кухарка й дасть менi млинця. Я сiдав на довгiй лавочцi пiд акацiями й одщипував по крихтi, весь час промовляючи: снiдання, обiдання, вечеря…
Мати була особливо чутливою на кривду… Вбивали на базарi торговки безпритульного хлопчика за дрiбну крадiжку, кинулася захищати, i ii також побили до кровi; помирало пiд парканом голодне дитя – принесла додому. По тому, через надмiрну напругу, ii розбив паралiч, вона довго лежала нерухома, довго одужувала.
Ми тодi жили в селi Обичiв, де пiсля закiнчення педiнституту вчителював батько. Обичiв залишився у мене добрим спомином. Вiн стояв на Удаi, нинi канавi, тодi Удай ще був рiчкою, прекрасною, весною вiн розливався i за ним бовванiв гай, туди ми плавали на човнах по пролiски (мене брали з собою старшi хлопцi), трохи пiзнiше – драти гнiзда диких качок, влiтку увесь день на Удаi купалися, ловили раки, рибу. Колись оце поiхав i жахнувся – немае Удаю, глибокий рiвчак, на днi якого калюжа води. І це також слiди цивiлiзацii нашого безголiв’я. В Обичевi пiшов до першого класу.
У вiйну мати, я i мiй старший брат евакуювалися з колгоспом, гнали на схiд худобу. Плететься степом, здiймаючи куряву до неба, валка. Корови, овечки, конi – молодняк, лошаки. Ззаду на гарбах гойдаються мiшки з вiдтопленим молоком – збиваеться на сир, молоко дiвати нiкуди, надоене звечора у бiдони, зранку виливаеться просто в стерню. Я трушуся на хребтинi конячини – сiдницi збив до струп’я, пролiтае на лошаковi мiй старший брат, мати – доярка – править возом. Коли виiжджали з дому, дружинi голови колгоспу запрягли племiнних жеребцiв, моя ж мати вибрала робочих коненят, я вельми соромився, переживав за них – перед баскими огирями. Однак за пару днiв жеребцi вибилися iз сил, а коненята тягнуть i тягнуть. Хрестатi лiтаки вгорi лiтають нiби у себе вдома, кулеметна черга або бомба, забитi одна-двi корови, конi на греблi, панiка – на пiв дня (де ви, оспiванi у бравурних пiснях червонозорянi «соколи»). Знову лiтак з-за хмари, я щосили жену коня i падаю десь у житах. Мати не втiкае, стоiть i дивиться в небо. Вона бiдкаеться за мене: вб’ють, не знатимемо й де. Намагалася сховати мене пiд воза. Нiмцi замкнули кiльце пiд Лохвицею.
Про вiйну в мене – безлiч споминiв.
…Спускаемося ми в глибокий яр. Пройшли табуни, отари. Дядьки по одному спускають по дуже крутiй дорозi вози, закладаючи в колеса дрючки. А я стою з лошаком i бочкою з водою (менi дванадцять рокiв), яку пiдiбрали десь у полi. Лошак рветься, зрештою я не втримую його i пускаю, ледве сам встигнувши скочити на бочку. Вiн летить, не вписуеться у поворот дороги, мчить прямо через кущi. Я тримаюся, засунувши руку прямо в отвiр для наливання води. Лошак вимчав на галявину, стишився, став. А я дивлюся i жах обiймае мене. Довкола лежать люди з трубами. Призахiдне сонце сяе на латунi. То мертвий духовий оркестр. Вони виiхали на галявину, обидвi машини, поруч, а бомба з лiтака влучила якраз помiж двома полуторками. Лошак рвонувся знову i понiс. Вимчали на гору. Вода з бочки заливае мене. Я якось зупинив лошака, пересiв на нього верхи. І ось летимо по дорозi. Вже нiч. Попереду i з бокiв злiтають ракети, висять повiшенi з лiтакiв «лiхтарi». Десь гуркiт бою. А пiдi мною по сухiй дорозi дзвiнко строчать копита. Я не знаю де моi, страх обiймае мене. Врештi лошак змокрiв. Я повернув у поле, став бiля однiеi копи. Млiючи вiд страху, кiлька разiв погукав. Тиша. Небо темно-сине i яскравi ракети. Я розгнуздав лошака, вiн скубе траву. А сам присiв пiд полукiпком. Сиджу, тремчу вiд страху. І враз… щось стрибае на мене. За мить зрозумiв, що то наш пес. Очевидно, вiн почув мiй крик i прибiг. За ним я пробився до скирти, до своiх.
Нiмецькi лiтаки в небi – низько-низько, видно пiлотiв у шлемофонах i пiдтьоки мастила на крилах. Ось летить такий лiтак. Менi страшно, хоча i розумiю, що я в нього по борту, вiн не може стрiляти, та й навiщо. Їхали ми дуже повiльно, «дньовки» та «дньовки», то тiтки та дядьки не хотiли евакуюватися на схiд, волiли, щоб iх наздогнали нiмцi, щоб вернутися назад, додому, до своiх. Їжi було досить: молоко, сир, рiзали овечки.
Колони вiйськ – гармати на дерев’яних колесах застрявали у багнюцi, ми виштовхували iх разом iз солдатами, колона бiйцiв – туди, колона – навстрiч, безлад i хаос.
Пам’ятаю цi колони, якi йшли назустрiч одна однiй: «ви куди, там нiмцi, та нi, нiмцi якраз куди ви». Розпач, покора, прокляття. А кругом хлiба, хлiба, вродило, наче навмисне, пшеницi попiдруки i жита, частина вже в копах. Худоба бродить по полю, толочить збiжжя, розбивае копи – нiхто не зважае. Корови часто повертали голови назад – на домiвку, важко i болiсно ревли. Деякi червоноармiйцi нарiкали на Сталiна, були такi, що й проклинали: «Казав, “на враж’ей земле”, “малой кров’ю”». Тодi i я ще зовсiм по-дитячому трохи засумнiвався у Сталiну, саме за оце – за втечу з рiдного дому, за поразку, за солдатську зневiру.
Танки рiзали оточення на малi клини. Червоноармiйцi забивалися у лiски, байраки, нiмцi ставили по краях лiсу танки, кулемети, не випускали нiкого. Якось ми iхали дорогою недалеко вiд лiсу, й звiдти раптом вирвався червоноармiець, щодуху кинувся до валки. Мати гукнула його, вiн скочив на передок нашого воза з клейончастою будкою, мати зiрвала з голови мого брата кашкета, одягла на стрижену голову солдатика, накинула йому на плечi куфайку, тицьнула в руки вiжки. А повз валку вже летiли на мотоциклi двое нiмцiв, зиркали на вози. Вони не були впевненi, куди подiвся втiкач – праворуч дороги – жита, як море. Проiхали й повз нашого воза. Пам’ятаю: мое серце билося часто-часто.
Вiдтак ми покинули валку, спробували вирватися самi. Їхали ми, й головиха за нами, три днi, хтось нам сказав, що отам, за лiсом, е пором. Проiхали лiс, поминули лози i виiхали на луг. І раптом вибухи вiд снарядiв, вочевидь били по нас. Мати спритно розвернула воза, а другий вiз збився – пристяжний заступив постромки – став упоперек. Мати тицьнула вiжки моему брату: «Жени!», а сама виметнулася з воза, кинулася до iншого, розплутала коня, розвернула воза – й за нами. І влетiла в лiс слiдом за нашим возом.
Хоробрий був i брат. При нальотах нiколи не ховався, стояв, дивився в небо. Маленький, забитий вiйною, таким i лишився, пройшов ii з сорок третього автоматником.
…Ми вернулися до валки. Стояли пiд скиртою ще три днi. На шляху за горбом гудiло, там йшли нiмецькi вiйська. Якось обiдньоi пори загудiло дужче, через горб переповзли три танки, пiдповзли до нас. На бронi – нiмцi, засмаглi, в пилюцi. Щось загелкотiли. Селяни стояли нiмi з переляку. «Вони просять молока», – сказала мати i кинулася до бiдонiв. Нiмцi набрали молока, жартома запросили молодих дiвчат з валки до себе на броню поiхати з ними на «Москав», зрештою кинули в стерню двi плитки шоколаду й рушили далi.
«Що, дiти, – сказала мати, – треба нам вертатися».
Вернулися спочатку на хутiр до родичiв. Там жили моi двоюрiднi брат Гриша i сестра Марiя. Заходило на осiнь, мати щоранку всiх нас виганяла в поле, де лежали вкляклi хлiба. Гребли граблями, несли попiнками-ряднинами, обмолочували на току. Носили з поля цукровi буряки, потiм все те урвалося – нiмцi оприлюднили суворий наказ на цей рахунок. Натомiсть мати ж, про що писав вище, прихистила ще й еврейську сiм’ю, i якось все влагоджувала: жили дружно, без сварок, всi працювали. Слухався ii й Гриша, хоч який був «некерований».
Незабаром у селi сталася трагедiя. Увечерi з лiсу прийшли партизани, щоб викопати у клунi в одного дiда кулемет (хазяйновитий дiдок запасся), до ранку не встигли, заночували, хтось виказав, вони проривалися i вбили нiмецького майора. Нiмцi, як я вже оповiдав, розстрiляли заручникiв, серед них i Гришу. Ми ж притьма поiхали в рiдне село, Веркиiвку. У нашiй хатi жила батькова сестра тiтка Ганна з дiтьми. Жили разом.
Городу нам не дали, жили дуже важко. Працювали в общинi, перебивалися з води на кисiль, чим тiльки не займалися: пробували варити мило з дохлих свиней – не вийшло, обдирали з пiдбитих лiтакiв дюралюмiнiй та робили з нього гребiнцi на продаж, латали каструлi, вiдра, гнали самогон для перепродажу, копали чужi городи, молотили по клунях хлiб. І знову найбiльший тягар – на материних плечах. Як тяжко гарувала вона, тiльки пiзнiше, оглядаючись у минуле, я змiг це поцiнувати. І не гнулася, огризалася на нове сiльське начальство… Якось нагнали ми з братом самогону (мати була в полi), полiцаi, що голилися у сусiда, «винюхали» горiлку, увiрвалися в хату. Брат, либонь, з розгубленостi, штурнув з ганку заступника начальника мiсцевоi полiцii, який з наганом в руцi гамселив носаком у дверi. По тому ми знову замкнули дверi й кинулися навтьоки через вiкно у городи. Полiцаi розбили дверi, побили посуд в хатi, понiвечили самогонний куб – горiлку ми до цього заховали. Вернулася з поля мати, перелякалася. Взяла у сусiдiв вiзок, поставила туди сулii з самогоном, позичила сала, повезла «з повинною» до полiцii. «Вибачте iм, вони малi, дурнi», – сказала. Полiцаi довго збиткувалися, але врештi начальник полiцii мовив: «Микито, внеси горiлку в сiни, завтра виллемо в городи». По тому ми з братом тиждень пиляли дрова в полiцii.
Невдовзi на полустанку хтось кинув бiлий трикутничок, у якому батько повiдомляв, що вiн сидить у нiмецькiй в’язницi в Курську. Мати збирала по селу пiдписи пiд папером про те, що вiн – безпартiйний i нiчого злого людям не вчинив. З мiшком за плечима, у якому – сухарi, кiлька шматкiв сала, сякий-такий одяг, мати пiшки, зимою, в заметiль, добувалася з-пiд Нiжина до Курська. (Батька випустили, чому стала в пригодi й найдена нiмцями в його карманах заникана, скрючена довiдка iз сiльради, яку вiн отримав напередоднi вiйни для замiни паспорта, i про яку геть забув.)
Воiстину, немае того в свiтi, чого не могли б зробити нашi матерi-страдницi.
На другий рiк нам вдалося добути пiв гектара городу, копали його заступами. Пекельна робота, лопалися водянки на долонях. Ми сiдали перепочити, а мати копала, копала.
Важкi боi пiд час визволення – село кiлька разiв переходило з рук у руки – всiлякi пригоди, якi траплялися зi мною в окупацiю – все це я потiм використав в оповiданнях та повiстях. А от про матiр нiчого не написав. Соромився. Соромилася ласки й вона. У нас був досить суворий закрiй у сiм’i – у спадок вiд ii роду-родини, не було розлизування, розмазування, хоч ми знали: немае тiеi офiри, на яку б не пiшла мати для нас. Отi одiрванi од себе шматочки, а часто це були шматочки ячного, i навiть вичаного хлiба, чорного i важкого, як земля, недоспанi ночi, натрудженi до синiх вен руки…
…Ось стоiмо ми бiля ворiт заможноi хати – господар-десяцький, з конем, завжди прихопить щось з поля – мати розмовляе з господинею, бiля неi дiвчинка лiт тринадцяти, моя ровесниця, бiлява, кучерява красуня, я паленiю, а тут господиня йде в двiр i виносить моiй матерi у пеленi пiвтора десятка поморщених весняних картоплин. Менi соромно до слiз, хоч днiв зо два не було в ротi й рiски. А назавтра рано-вранцi мати йде з сапою вiдробляти ту картоплю.
…За лiсом – болота, в лiсi – мереживо лiсових стежок i зарослих дорiг, якими блукали у вiдступi нiмцi, я поночi, заблуканий, бiжу такою дорогою, перед цим ми гнали табун у село, а далi з переднього табуна прибiгли хлопцi та сказали, що нiмцi вбили Василя: вiн з переляку присiв за тином, а вони, теж видно з переляку, послали туди автоматну чергу. І раптом менi в очi снiп свiтла: «Малчiк, ком гiр, шнель». Нiмцi були страшнi: чорнi, запилюженi, обдертi, небритi, захланнi, очi позападали. Тицьнули пiд нiс карту, питають показати дорогу до Нiжина. А я вiд дикого страху нiчого перед собою не бачу й не розумiю, про що мова. Думаю: вб’ють. Ну, що буде, i одразу з усiх нiг, чекаючи пострiлiв у спину, – в лiс. Не стрiляли. Ночував з товариством у партизанiв, вони пiдтягнулися з далеких лiсiв добивати вiдступаючих нiмцiв. Вклалися в куренi з гiлля (довкола нас нiмецькi трофеi, неподалiк дорога, де гудуть нiмецькi машини, все це ми уяснили), таки поснули. А ранком туман, i раптом крик: «Хенде хох, цурюк!» Я себе не бачив, а обличчя свого сiльського товариша Миколи пам’ятаю добре: нижня щелепа одвисла i трясеться. А то молодi партизани вирiшили нас налякати…
З кiнця сорок третього й по вiйнi мати працювала спочатку заступником голови, а потiм головою колгоспу. Лягав спати, ii ще не було вдома, прокидався – ii вже не було, у печi – зваренi снiданок та вечеря. Снiдав, брав батога чи косу й йшов у поле (вiд сорок третього й до кiнця вiйни брата з нами вже не було: його, сiмнадцятирiчного хлопця, забрали на фронт автоматником).
Жодного лiтнього дня, вже й студентом унiверситету, я не залишався удома, – не мiг «пiдвести» матiр, адже вона просила всiх учнiв i студентiв виходити в колгосп на роботу. Та й, правду сказати, менi подобалося працювати в гуртi. Так, справедлива народна приказка – «гуртове – чортове», й куцi колгоспнi заробiтки, але е щось дуже хороше в колективнiй працi на молотарцi, в косарському ключi. І жарти, й спiв, як би скрутно не велося, i пiдмога одне одному. Нам, пiдпарубчакам, старшi й косу наклепають, i ручку не дають брати широку, а поснемо пiд возом – не будять, поки самi не попрокидаемося.
І косили сiно на болотяних луках. Як там було гарно: лiси, за ними верболози й безкiнечнi мальовничi болотянi простори, де качки, крячки, чаплi. Ночуемо пiд возами, вночi гудуть пугачi. Але яка важка робота: пiт заливае очi, струменить по спинi. І ще iжа, добре, якщо польова каша, та ще як надеремо та наб’емо туди чаiних яець…
Житнiй лан побили на «норми». Спiлкувалися по двое-трое. Мене взяв до себе в напарники дiд Хоменко, Павло Іванович. Нащо я йому, хрiновий косар? Косити й за мене? Я й косу наклепати не вмiю. Пожалiв, прихистив. Сухенький, сивий, увесь день косою сухе стебло – чиргик, чиргик. Де тепер такi люди?
…Бачу з житнього покосу гнiду конячку, яка тягне польовою дорогою порожнього возика, нараз зупиняеться, а потiм сама рушае далi: то зупинилася бiля косарiв або в’язальниць моя мати, голова колгоспу. А ото вона ж тiею конячкою вертаеться з банку, на возi – латаний-перелатаний мiшок, у ньому везуть з касиркою грошi, латаний мiшок – для «маскування». Мати могла тодi отримати високi нагороди, навiть стати героем працi – не дозволила совiсть. Їi не раз пiдбивало на те начальство: варто було видiлити п’ятдесят гектарiв землi, кинути туди всi добрива, нагнати колгоспникiв, виростити рекордний врожай, i голова артiлi – герой працi. А що вродило на рештi гектарiв – те все другорядне.
Найбiльшим «трiумфом» матерi було, коли iй вдалося видати на трудодень бiльше, нiж по iнших колгоспах району, на святкуваннi черговоi рiчницi «великоi соцiалiстичноi революцii» колгоспники в колонi пiдхопили ii на руки й понесли повз трибуну з мiсцевим керiвництвом. І водночас – скiльки гiркоти вона пережила через загальне безщастя, безхлiб’я, убозтво. Ми майже нiколи не розмовляли вдома на «полiтичнi» теми, але я бачив, що Сталiна мати не любить; я допитувався в матерi правди, але вона мовчала й тим мовчанням пiдтверджувала моi здогадки – й переживала за бiдування народу, й намагалася нести хрест нарiвнi з усiма. Вона нiколи не хвалила дореволюцiйного життя, розповiдала про його несправедливостi, жорстокостi, але нiякоi похвальби на адресу життя нинiшнього не висловлювала також. І знаходила порозумiння у людей. Бувало, у важкому сорок сьомому, бiля молотарки, хто-небудь з дядькiв, несучи вiд великого, дев’ятивiдерного казана миску з затiркою – вода та декiлька жмень борошна, – зронить: «Спасибi товаришу Сталiну за щасливе життя». Дивуюся смiливостi, й тому, що нiхто нiколи не донiс. А те, що не донесе голова – вони знали. Мати не заливала у печах колгоспниць, якi не пiшли на роботу, вогню, не заганяла до роботи примусом, але, звичайно, й особливого достатку людям дати не могла – норми державних поставок були страшнi, закони – немилосерднi. Все те вона переживала болiсно.
Пригадую такий ось епiзод. Нетипова iсторiя в типових обставинах. 1947 голодний рiк. Весною жiнки перебирали в кагатах картоплю, кожна всипала собi в мiшок звiдти по вiдерцю. Але хтось донiс, у селi на той час була мiлiцiя, iх одразу заарештували. Всi жiнки – вдови, солдатки, в декого – по кiлька дiтей. Мати приiхала конячкою на обiд додому, й одразу позбiгалися родичi заарештованих, здебiльшого бабусi. У нашому дворi стояли плач, голосiння. Мати кинулася до сiльради, сiла у вантажiвку i наказала шоферовi iхати «в район». У райвиконкомi застала голову виконкому, жiнку, яка саме розмовляла з начальником дорожнього управлiння, своiм коханцем. Мати ледь стримуючи сльози розповiла про нещастя, попросила про допомогу – заступитися за вдiв. Голова райвиконкому розкричалася, розрепетувалася: «Не буде пощади розкрадачам соцiалiстичноi власностi!», а що мати продовжила наполягати, пригрозила iй також в’язницею. Пригнiчена, але не зламана, мати вийшла з райвиконкому. Поруч з виконкомом – райком партii. Не вагаючись, зайшла туди. Перший секретар партii був на мiсцi. Розповiла про все йому. Благала iм’ям його власних дiтей. Секретар довго мовчав. Здаеться, прiзвище його було Чотириус. А потiм набрав номер телефону, сказав комусь: «Зайди до мене». По кiлькох хвилинах увiйшов районний прокурор. Секретар запитав: «Ти знаеш про заарештованих у Вертiiвцi?» «Знаю», – вiдповiв той. «Що можна зробити?» «Вже складено акта, справа в судi». «І все ж, що можна зробити?», – допитувався секретар. «Ну… взяти на поруки, хоч це… дуже небезпечно». «Для кого?» «Для поручителiв i для вас». «Ви пiдпишете?» – секретар до матерi. «Звiсно». Вiн взяв папiр i написав текст поруки. «Пiдписуйте», – подав папiр матерi. Мати пiдписала. «Треба хоч два пiдписи», – озвався прокурор. Секретар райкому пiдсунув папiр до себе. «Це дуже небезпечно, особливо для вас», – ще раз застерiг його прокурор. «Буде, як буде», – сказав секретар i пiдписав папiр. (Чотириус секретарював недовго.)
Мати й прокурор сiли у вантажiвку, мати – до кабiни, прокурор – до кузова (мати хотiла посадити до кабiни його, але вiн вiдмовився). Приiхали до в’язницi, ще екатерининськоi, вона стояла посеред базару. Прокурор наказав начальнику тюрми, аби випустив веркиiвських колгоспниць, показав поруку вже зi своею резолюцiею. Начальник тюрми прочитав папiр, подивився на прокурора: «Смiливий ви чоловiк». «Я тут нi при чому, – знизав плечима прокурор. – Подивися на другий пiдпис». Незабаром жiнки сидiли в кузовi машини.
Так було. Така правда. Хоч вона бiльша в тому, що саме секретарi райкому очолювали всi антилюдськi кампанii в районi, «викачували» з колгоспiв хлiб, змушували селян пiдписуватися на важкi грошовi позики…
Не можу не описати один фантасмагоричний епiзод. Комiсiя з району по пiдписаннi позики: заступник голови райвиконкому, прокурор, редактор мiсцевоi газети, разом з моею матiр’ю (як головою колгоспу) поночi ходять з хати в хату, будять людей, сльози, благання. Мати вже наболiлася душею i втомилася до краю. І тодi вона заводить комiсiю до Тоболiв. Тоболи – чоловiк i жiнка, маленькi, вiн з бородою до очей. На вигляд, як би сьогоднi сказали, – бомж-бомжем. Влiтку пасуть колгоспних овець, iм виплачують пшоном, гречкою. А взимку… Бог його знае, як вони жили-виживали. У хатi – пустка. Зайшли до хати. Прокурор викресав вогню iз запальнички. Перелякана Тоболиха тягнеться за спiдницею. Прокурор стоiть бiля печi, погукуе: «Швидше, швидше!». І враз, за його спиною – брязь! – падае заслiнка, з печi вистрибнув Тобол, як чорт з ополонки: борода до пояса, чорний вiд сажi, очi блищать. (В хатi холодно i вiн ночував у печi.) Прокурор сахнувся, вхопився за кобуру пiстолета, не може ii розстебнути. А мати до Тобола: «Григорiю Івановичу, ви пiдпишетеся на двi тисячi позики?». У Тоболiв зроду не було i двох карбованцiв. Тобол: «А чого ж…». Йому хоч би на мiльйон. Заступник голови райвиконкому на прiзвище Стогнут першим зрозумiв все i мовчки вийшов з хати. А прокурор надворi розмахував перед матiр’ю пiстолетом (таки витягнув його з кобури): «Ти в мене ще отримаеш».
Як я вже сказав, за всю свою пекельну працю мати отримала дванадцять карбованцiв пенсii.
Доживала мати вiку в селi пiд Киевом. Бачу ii на городi, маленьку, сухеньку, зашмалену сонцем, iз сапою в руках. На городнiй межi – кiт Рижик (усi рудi коти в матерi були Рижиками, а не рудi – Мурзами), пiд кущем порiчок – банка з водою. Цiлiсiнький день iз сапою, без роботи жити не могла. І ще одне: нiколи нiякоi суетностi, скарг на старiсть, на болi, нарiкань на життя. Навпаки – до останнього джерело оптимiзму, впевненостi та внутрiшнього спокою для рiдних i близьких, для всiх, оаза доброти i радостi для внукiв i правнукiв.
Бачу ii – таку роботящу, рiдну, дорогу, близьку… i таку безкiнечно далеку. Прошумiло життя в боротьбi з його стихiями, здебiльшого породженими людьми, облетiли цвiт i листя, й що залишилося вiд нього? Пам’ять? Думаю i не можу осягнути. Якби вмiв, написав би поему про матiр. Не вмiю. Якби був розумнiший, вiддав би iй за все ласкою ще за життя. І цього не зробив. Пам’ятайте про це.
Бо – не вернеш, не вернеш!
Образки
Я прокинувся. Розплющив очi. І тiеi митi менi вiдкрилося вiконечко у свiт. У далекий свiт дитинства. І бачу я свiтлий-свiтлий день, мати пораеться бiля печi, дверi розчиненi i я вибiгаю на ганок. Я ослiплений бiлим сяйвом. Це перший снiг в моему життi. Я кричу i босими ногами бiжу по снiгу. Менi радiсно i весело, я верещу вiд захвату, менi здаеться, я лечу. Але вибiгае мати i хапае мене на руки. А менi здаеться, я й далi лечу, я таки й справдi лечу в свiт вiд тiеi митi.
…Я сиджу на березi рiчки Удай (весною вона тече бадьоро, влiтку ледь-ледь, тихо) на греблi, колись тут був мiст, а тепер у водi стримить тiльки декiлька чорних паль. Хлопцi вже по той бiк на лузi. Врештi, я вiдважуюсь, i бахкаючи руками й ногами по вод, пливу, вилажу на тому березi радий i гордий – переплив. Ширина рiчки тут не бiльш як п’ять-сiм метрiв, але глибоко. Бiжу до хлопцiв, бредемо у травах попiд руки, полохаемо крячкiв i чайок. Знаходимо гнiзда, повнi яець, одне розбиваемо: яйця свiжi чи вже насидженi? Я ж весь час думаю, що менi вертатися, пливти назад. Але так само вiдчаююсь i пливу назад. На березi сидять дiвчата-дiвки – я прикриваюcя долонями й шмигаю повз них. Одна повновида, грудаста – Поля – каже:
– Що там ще прикривати.
Я присоромлений, принижений до краю. Хапаю штанцi, натягаю. О, тi штанцi: я вчителiв син i в мене вони короткi, до колiн, в усiх хлопцiв довгi – у латках, дiрках, але довгi, а в мене отакi дитячi, вiд яких гину вiд сорому, намагаюся скорше iх подерти, може, тодi куплять такi як слiд.
До греблi пiд’iжджае пiдвода, двое дядькiв розмотують волочок, затягають канавою попiд греблю, витягають – повне вiдро карасiв, золотистих, круглих, справжнiх. І вдруге, i втрете – тепер рибу висипають в мiшок. За пiв кiлометра iнше велике чистоводдя – широке-широке, до половини мiлке. То наш осiлок, наш рай, все лiто ми не вилазимо з води. У багатьох мiсцях заросле водяною кропивою, а в нiй гибiль ракiв. Пiднiмаеш двома руками кропивку, а вони ляпають хвостами, хапаеш однiею рукою, i – в торбу, що на шиi. Ловлю я, ловить мiй старший брат. Раки водяться i в кручi берега, в норах, великi-великi, але ми боiмося засовувати туди руки, бо як вхопить клешнею… Увечерi батько ставить на двох цеглинах чавунок для «свинячоi» картоплi та варить ракiв. Ми втрьох ласуемо, мати не iсть – бридуе.
На тому плесi бiля берега черiдка човникiв-плоскодонок, iх посувають, вiдпихаючись од дна довгими жердинами – бовтом.
Далеко-далеко по той бiк синiе лiс. Весною парубки та дiвчата сiдають у тi човни i iдуть у лiс по пролiски, кохатися, драти на купинах гнiзда диких качок i гусей. І мене котра-небудь з дiвчат посадить до себе на колiна. На тому самому плесi дядьки замочують колеса возiв, вози затягують у воду i кидають. Ми пiрнаемо з возiв. Одного разу я пiдпiрнув пiд воза i застряв там. Смикаюсь-смикаюсь – нi руш. Злякався в усмерть, наковтався води, – вирвався. Воду виливають з вух так: ремiнець зi штанiв натягують петлею на голову, на вуха, а вiльний довгий кiнець пропускають руками: «вилий воду на колоду».
Я намагався бути таким, як iншi хлопцi. Хоч це не завжди вдавалося. Я був наповнений Майн Рiдом, Стiвенсоном, Жюль Верном – мати якийсь час працювала бiблiотекарем, i менi доступ до книжок був вiльний, однак я намагався не показувати своеi «вченостi» i, з завмиранням серця, лiз на тонкi, але дуже високi Банькiвськi сосни до кибчикових гнiзд, а сосна пiд тобою гнеться, здаеться, ось-ось вломиться, ганявся з палицею за собачою тiчкою, лазив у сад до дядька Красновида i на баштан по кавуни. Одного разу ми з хлопцями втрьох залiзли на яблуню, а дядько не став нас збивати тичиною, а прив’язав пiд деревом злющого-презлющого пса Полкана, а сам пiшов геть. Був серед нас хлопець на прiзвисько Пердилка, безбатченко, вiдчаюх i хулiган, вiн був всiм за приклад всього найгiршого. З ним нiхто не насмiлювався навiть навкулачки. Крiм того, вiн був единий, хто мiг пустити з пiсюна струмiнь вище ворiт. Але ж був i пiдступний. Пiдмовивши всiх пiти рвати дядьковi яблука, сам потихеньку залишився, пiшов до Красновида й постукав у вiкно: «Дядьку, у вас яблука крадуть». Ото тодi ми й сидiли на яблунi, пiд якою дядько прив’язав Полкана. Як доросли ми до вiйни, вiн пiшов в загiн до партизанiв, хоч був ще малий, вони посилали його в мiсто i на залiзницю на розвiдку, й одного разу вiн поцупив у нiмця гвинтiвку, але це побачили, хлопця схопили i розстрiляли.
Страх – вiн ще кожному багато рокiв сидiтиме на плечi, а все ж у дитинствi вiн легший, скороминущiший. А потiм була вiйна з вiдступом з колгоспною худобою (увесь день на конячiй хребтинi), з нiмецькими лiтаками над головою, панiчним вiдступом наших вiйськ, перемiшаних з гуртами бiженцiв i худобою, поверненням додому, окупацiею з голодом, копанням закупами городiв до кривавих мозолiв, за якими кривавилися наступнi, виготовленням гребiнцiв з дюралюмiнiю, вiдiдраного зi збитих радянських лiтакiв – по десять базарних яець за один гребiнець, з партизанами вночi та нiмцями вдень, самогоноварiнням на продаж, щоб вижити i багато iншого; все це я як зумiв описав у повiстi «Вогнi серед ночi».
Для мене все це, сьогоднi, я думаю, крiм гiрко-негативноi сторони, мало й позитивний бiк: я пiзнав по чiм кiвш лиха, як важко людинi виживати, як iй доводиться тяжко працювати, – останне – працювати, згодилося в подальшому життi. Перiод романтизму я пережив у шостому класi, коли закохався – якщо це було кохання – в однокласницю Іру, круглолицю, як повний мiсяць, ще й з зорями в очах. Вона на уроках першою пiднiмала руку i декламувала вiршi таким дзвiнким голосом, що дзвенiли шибки, але того мовби не помiчала. Вона частiше давала переписувати задачки Борисовi або Жорцi, i вмочувати i ii чорнильницю – невиливайку перо «рондо» i вимочати сторiнку ii промокашкою. Мовби не помiчала мого стану, а насправдi помiчала, бо коли ми закiнчували вишi, я – унiверситет, а вона фiзмат педагогiчного, раптом прислала менi листа, в якому писала, що Борис пропонуе iй виходити замiж i питала поради. Я тодi вже набачився iнших дiвчат i з деякими зустрiчався, колишня романтика вже перейшла в реалiзм – спав з продавчинею пончикiв, i iй не вiдповiв. Але те буде значно пiзнiше.
А тодi ще лазили в колгоспнi гороховиська i тягали стручки разом з волоттям, i на колгоспний баштан по маленькi ледь рожевуватi кавунчики. І ловили руками в’юнiву тванi пересохлого болота, вимазуючись у глей вище вух. А ще ганяв з Рексом, чорно-бiлим лягавим собакою. Рекс брав слiд – вiдшукував у кущах котлету, яку я протягував по землi, нiчого iншого бiльше не вмiв, хiба що мiг лапою тарабанити по двернiй клямцi, зовсiм як людина, i одного разу мати, настирившись вiд такого тарабанiння, рiзко вiдчинила дверi – i вперiщила вiником… вчительку фiзики, яка прийшла до нас.
І з’еднала нас з однокласником Жорою любов до Ірки, яку ми один вiд одного приховували, i наiвна любов первiсноi людини до поезii. Ми знали напам’ять чимало вiршiв Байрона (якого бiльше нiхто в класi нiколи не читав) i Бернса i навiть Мiцкевича, й ми розiгрували наiвнi дуелi «Дульсiнею Тобоську», а насправдi маючи на увазi Іру. Ми цитували без особливого розумiння класичнi рядки, й билися на лiщинових шпагах. І потай читали украденого в бiблiотецi «Милого друга» Мопассана, бо чули, що його читати можна тiльки дорослим. Але вiд читання деяких мiсць у нас стримiло у штанях, й ми вважали себе дорослими. А були ще зовсiм дiтьми. Бо одного разу, щоправда ранiше на два чи три роки, женучи з пастiвника корову, я сiв на неi верхи, погнав бiгом i пiд впливом тодiшнього захопливого до самозабуття фiльму «Чапаев», кричав: «Я – Чапаев!» А Іра почула й кепкувала – дiвчата завжди стають дорослими ранiше.
І ми рано дорослiшали. Ми були такими маленькими зачуханими вiйною хазяйчиками. Було важко, водночас подобалося, що ми – хазяйчики, ми при дiлi. Нiяка iдеологiя, нiяка полiтика тодi нас не цiкавили i не обходили. Ну, не так щоб зовсiм. У молодших класах ми вишукували на обкладинках зошитiв, серед шрифтiв-лiнiйок фашистськi знаки – це було наслання, божевiлля, i читали ззаду наперед прiзвище маршала Єгорова, ну, i вiдчували, що над нашими батьками, вчителям висить якась загроза, вони чогось бояться. А воно часом падало i на нашi стриженi голови. У паралельному п’ятому «Б» класi хлопчик написав у зошитi: «Батьку Сталiн. Який же ти батько, як у нас вдома два тижнi немае хлiба». Вчителька прочитала i вiднесла зошит до директора. Хлопчик зник назавжди. А з того самого класу дiвчинку упiймали, коли вона збирала на колгоспнiй стернi колоски. Не пам’ятаю, скiльки дали iй рокiв, але вона вернулася, коли ми були вже в дев’ятому класi. Приiхала з ТБЦi епiлепсiею. Проте, як те не дивно, то все нiби було й не було. Воно нiби прокочувалося над нами. Мабуть, такий е оберiг молодостi – не брати все близько до душi…
Ми носили на плечах або возили каломашками хмиз i колючки – глицю на паливо, орали городи, орали колгоспне поле. Тракторiв i комбайнiв тодi не було. І ось ми, тринадцяти-чотирнадцятилiтнi орали те поле. Колгоспнi гони довгi-предовгi, i ми, один за одним, йдемо з плугами. У плузi конi або воли. Поспiшали вранцi на бригаду, щоб ухопити конi, бо воно нiби «престижнiше», та й увечерi, випрягши коня, покинувши плуга в борознi, сiдаеш верхи i тюпака на село. А воли плентаються нога за ногою до ночi: гей, цоб-цабе, мурi, рябi, половii. Пам’ятаю, як орали аеродром, що був у вiйну, це кiлометрiв за десять вiд села. Дванадцять паровиць одна за одною, виорювали патрони, якi для смiху кидали в багаття, навiть гранати – на чепiгах по кiлька оборонних гранатних чохлiв. У обiд приiхав бригадир – вже дiд, але мiцний, червонопикий. Ми орали з ночiвлею, щоб не ганяти коней i волiв. Вiн обiцяв нам привезти харчiв, зокрема пшона на кулiш, а привiз безтарку просяноi полови коням. І ми почали гиркати, бескаличитись, пересипаючи в жменях ту полову. А бригадир пiшов по полю й матюкався на повен рот: земля була поорана кепсько, огрiх на огрiху, тверда, плуга увесь час доводилося пiдважувати на руках, а це важко. А ми потомленi, увесь день iдеш за плугом по вологiй борознi. І ось постать бригадира вже далеко в полi. А ми, голоднi та злi, домовились, похапали куфайки та казанки, i пригiнцi, долинкою до залiзницi, а там поза нею, i в село. Покинули дванадцять паровиць i тринадцяту, на якiй приiхав бригадир. Усе село смiялося, як вiн iхав на бригаду, поприв’язувавши воли та конi до затильникiв переднього воза. Воли та конi вiдв’язувалися, не хотiли йти. Намучився, назлився. А ми тим часом дiстали волочок i бовталися в болотi, ловили карасикiв i в’юнiв. І ось вiн, бригадир, летить вулицею з палюгою в руках. Але ми загледiли ранiше й попадали в город, у картоплi.
Навчання в школi ми починали на мiсяць-два ранiше, й кiнчали також – все з тiеi самоi причини: треба було робити колгоспну роботу. І ми робили, хапалися за все важче – так утверджували свою дорослiсть. Десь у шiстнадцять вже йшли з косою, робота то вельми важка, чи косити траву, чи жито-пшеницю з грабарками або «на стiну». І косарський ключ жалюгiдний: два-три дiдки, вони – необхiднi, бо тiльки старi косарi могли як слiд направити косу: виклепати, вигострити, вимантачити, три-чотири тiтки i стiльки ж нас, пiдлiткiв. І ночували на косовицi (жiнки iхали возом додому, бо там у них малi дiти), ми ж лаштували курiнь iз гiлля, притрусивши його травою, варили кашу, довго сидiли бiля вогню, лягали й слухали, як перекликаються у лiсi пугачi та сови, а то й вовки. Було лячно i, водночас, якось самоутвердно, гарно. І тодi ж возили зерно на хлiбопункт, у державнi комори. Мiшки велетенськi, нiмецькi лантухи з орлами, а нести треба по «трапу» – дошцi з набитими планками, засипаноi зерном, ноги ковзаються, зриваються, падаеш, а вагар матюкаеться («присилають шибздикiв, горобцiв заiдкуватих» – нам було образливо) i мусиш тягнути лантуха вже по зерну нагору. Але бувала й робота «калимна» – возити з поля огiрки на помiдори на засолзавод. І робота не важка, й огiркiв та помiдорiв наiсися по дорозi, ще й прихопиш торбу додому.
Одного разу послали нас з товаришем, Вiталiем, у трiскучий мороз везти двома воловими саньми сiно з далекого луг – десь за кiлометрiв вiсiмнадцять. І треба було спочатку пробити впорожнi дорогу до стогу. Поки iхали, почалася люта вiхола, снiг слiпив очi, вiтер не давав дихнути, у бiлому мороку не було видно нiчого за два кроки. Ми заблукали в лiсi, аж поки воли не почали лягати у снiг. Боротися з заметами було вже несила i Вiталiй присiв пiд сосною: «Юро, давай поспимо трохи». Але я, начитаний, знав, що той сон буде для нас останнiй, пiдняв його. Повипрягали воли з саней й пустили iх, а самi прив’язалися довгими мотузками, якими в’язали сiно, до ярма, i вони пiшли, а ми, тримаючись за мотуз, слiдом за ними. Йшли довго, повiльно, невiдь куди, лiсом, через чагарi та замети, аж поки воли не зупинилися. Ми по мотузцi, через завiрюху, вперед, то був тин – село. Постукали у дверi, нас впустили до хати i ми без сил попадали бiля печi i поснули. А господар послав на лижах до бригади сусiдського парубка, аби той заспокоiв наших матерiв – воли ж бо прийшли самi.
Геть важкою була робота на жатках, i особливо на молотарках-«лобогрiйках». Чи ти на передньому металевому сидiннi-сковородi, правиш кiньми, а вони не тягнуть, збиваються в жито, страшно, що обрiжуть ноги, чи на задньому сидiннi з вилами, зрубаними навскiс в один бiк, скидаеш з платформи скошене збiжжя, тут не зiвай, бо як вчасно не скинути, набереться гора, i так раз за разом.
І робота бiля молотарки: возити з поля снопи, подавати iх на воза, умiло вкласти, щоб не розсипалися, подавати снопи зi скирти по ланцюзi, тягати вiд соломотряса конем солому, а особливо полову, коли увесь закурений, занюханий до очей i продихнути нiяк.
А в обiд варять величезний казан затiрки: вода, сiль i три-чотири жменi борошна, i ось старий Лихошапка несе вiд казана мисочку тiеi затiрки й тихо каже: «Спасибi товаришу Сталiну за щасливе життя». І всi те чують i нiхто не доносить, бо думають так усi.
Але це пiзнiше. А починалися нашi унiверситети, що описано багато разiв, з випасання гусей (гуски з гусенятами), охорони городiв (проса, пшеницi) вiд курей та качок, виполювання того ж самого проса на городi, на колiнах (бо важко вiдрiзнити стебла пирiю вiд стебел проса), а трохи пiзнiше – коров’ячого пастушка. Окраець хлiба, пляшка молока, два-три огiрки, цибулина в торбi на цiлий день, iнодi кришеничок сальця. День на пастiвнику довгий-предовгий. Мiряеш-мiряеш палицею власну тiнь – коли вже гнати корову додому. Та й пастуша робота не легка, мати будить задовго до схiд сонця, вставати не хочеться, вона й просить i свариться, а ти встаеш зарюмсаний i йдеш, заплiтаючись ногами. А бувае, що якась корова, у якоi вдома залишилося теля, зриваеться утiкати, або корова «за бугаями», i тодi бiгаеш до знемоги. Але часто бувало на пастiвнику й весело, коли збереться нас кiлька отаких шибеникiв – пастушкiв сусiднiх табунiв, i граемо ми в «гилки», в «сракача», в «масла», а от хтось не втримався i голосно гуркнув, тодi збiгаються всi й лупцюють його по спинi зi словами: «раки, раки, рачачi, обирайтесь, хлопцi, всi, хто не прийде на рак, тому тоже буде так». І хто запiзнився, тому теж «так». Наприкiнцi запитують: «дуб, качан, чи пшоно?». Як вiн скаже «дуб», то «тягни його за чуб»; якщо «качан», тодi «качав, качав i знов почав», i тiльки «пшоно» – б’ють дужче, приказуючи: «Ето дело рiшено».
І ловимо в зарослих ситнягом i очеретом канавах маленьких прудких рибок-задесенок, i в’юнiв, i деремо качинi гнiзда по черзi – один пасе, другий лiзе в чагарi – шастаемо в близький лiс по малину. Але ось вже хлiб з’iдений давно, молоко випите, тiнь стала довгою-довгою i ми вирушаемо додому. Тут треба особливо пильнувати, бо деякi «бреднi» корови норовлять забрести в городи, й бувае там корова залишаеться до ночi, й тодi тобi влетить на горiхи. І бувае, що ти пасеш зi старшою за тебе дiвкою, або молодою молодицею, i тобi увесь день жаско, i увижаеться тобi щось таке… про що соромно i приемно думати.
А вже з рокiв тринадцяти, з чотирнадцяти тебе починають змагати грiховнi думки, не те щоб зовсiм грiховнi, але думки про осiб протилежноi статi. І ось увечерi, отакi горобцi й отакi синицi, збiгаемося «на рiжку» – на вигiнцi, i вже майже в сутiнках граемось в «мурушки», в квача, ганяемось за дiвчатами, й намагаемось упiймати так, щоб вхопити за груденята, у декого вони вже помiтнi, i йдеш додому, i долоня горить, i заснути не можеш до опiвночi. А ще хтось i скаже: «Я мацнув, а в Ольги там отакеннi». Але все це «виграшки». А було i серйозно. У сьомому класi (ми були переростки, два роки за окупацii не вчилися) менi впала в око дiвчина Нiна, i впала приворожуюче. Кругловида, чорна-чорнява, вона на кожному уроцi пiдносила руку i вiдповiдала дзвiнко-дзвiнко, i очi ii блищали. Я пас ii очима на переднiй партi, на перервi, на фiзкультурi, не наважуючись пiдiйти, тiльки iнколи «як ти розв’язала оцю задачку?». Я був певен, що вона не помiчае моiх поглядiв i мене самого, аж якось вона сказала в школi: «Ходiмо разом». І я почав проводити. І був геть наiвним. Я iй цитував вiршi Байрона, розповiдав про далекi свiти, про що вичитав у книжках i журналах, але тi свiти були дуже далекi i вони не дiяли. А я не наважувався ii обняти, а то й перевiрити, вiд чого так вiдстовбурчуеться на ii грудях кофточка, а вiдстовбурчувалася вона вже дуже помiтно. Не знав, що в глибинi своеi таемницi вона жде того. І дождалася iншого нашого однокласника. Та ще ж вiн залишився з нею в селi, а я пiшов «на вiйну». То було кретинне рiшення якоiсь високоi дебiльноi голови: пiсля восьмого класу хлопцiв вiдправили до вiйськових таборiв. Озброювали нас у районному вiйськкоматi, в Нiжинi: гвинтiвка-трилiнiйка, лопатка, протигаз; на вiддiлення, на десять хлопцiв – ручний кулемет Дегтярьова, а на взвод – станковий «Максим». Хлопцi з вiйною в головi одразу кинулися до кулеметiв, але пiзнiше виявилося, що це кара Господня, в щоденних походах гвинтiвку закинув за плече, а кулемет треба котити, й три кулеметники всю дорогу сваряться, чия черга, мiряють вiдстань кроками. Та й «дiгтяр» з дисками важенний. І потiм трапилося так: вночi нас погнали в поле, там окопалися, стрiляли по «ворогу» дерев’яними кулями, якi миттю згорали; ми, щоб не чистити пiсля стрiльби гвинтiвки, кожен закладав своi патрони в «ручняк», стрiляв i здавав гiльзи; так-от, лежимо ми, стрiляемо, а тодi нас пiдняли в атаку i ми побiгли, а коли вернулися в табiр, виявилося, що кулеметники загубили «Максима», бо ж сперечаючись, кому його тягнути, покинули в бур’янi. Потiм ротою пiв дня шукали його. Отож зброю видавали в повнi, а форму, одяг – нi, а яка мати вiддасть синовi в муштру останнi цiленькi штани i сорочку, тож усi були в латаному i рваному. Якось наш старший йшов збоку строю, а тодi вхопився за живiт i зiгнувся в реготi: «такоi банди, мабуть, ще нiхто не бачив». І добиралися ми з Нiжина до Седнева за Чернiгiв своiм ходом i хто як мiг.
Пiсля вiйни ще валялося до бiса патронiв, як ми не перестрiляли один одного, сам Бог знае. Певно й табори тi було органiзовано, бо високi «орли» у Кремлi планували швидку вiйну з американцями i англiйцями, й треба було свiже гарматне м’ясо. А ми ж – дiти, гвинтiвка в пiвтора раза вища за «солдата». І солдат той… Іде рота з лiсу, з навчань… «Запевай “Варяга”».
Наверх ви, товарищи, все по местам…
І тут у строю «хлип, хлип» i ревiння. «Стой, к ноге. Что там?». «Затвор загубив». І ото вертаемося, стаемо «в цеп», шукаемо той затвор.
А от якось гралися у «вiйну»: червонi та синi. Ми в лiсi сидимо в засадi, нам треба схопити «язика». Рота «синiх» йде кривулястою дорогою, попереду за двiстi крокiв дозiр з трьох чоловiк, а попереду них крокiв за сто ще один переднiй дозорний. Дорога в лiсi петляе, далеко не видно, ми вискочили, вхопили дозорного, заткнули рота ганчiркою, натягнули на нього мiшок (взяли на кухнi), вхопили i бiгом. А щоб легше було його брати, гвинтiвки, аби не заважали, склали пiд кущем. А тепер не знали, пiд яким. Там десятки коров’ячих стежинок, отже, бiля якоi? Переляк, розв’язали «полоненого», щоб допомагав шукати. А тодi просили весь «ворожий» дозiр, а далi всю «ворожу» роту. Заледве знайшли.
І зовсiм зле було з iжею. За рiкою – за Сновом – накосимо трави з щавлем, i – в казан. А потiм нашi матерi довiдалися про наш «солдатський» рацiон i попривозили великi полотнянi торби iз сухарями i шматками сала. Але наше начальство заборонило залишати торби в куренях (з гiлок, де ми спали), i тепер рота виглядала дуже комiчно: у кожного за спиною бiлий мiшок iз сухарями. Було багато реготу. У лiсi набачили кiлька схожих на вiльхи дерев, густо обсипаних рожево-червоними ягодами, вони були солодкавi на смак, пооб’iдалися i потiм не вилазили з «туалету», загородженого кiлками.
Командувало обiрванцями начальство високе, – це були фронтовi офiцери, якi йшли на демобiлiзацiю i яких примусили одслужити ще мiсяць. Нашою ротою командував капiтан на прiзвище Рак, вiн не йшов до строю, а стоячи на пагорбi свистiв, i всi бiгли до нього. «Рак на горi свиснув», – казали ми.
Одначе, крiм смiшного, безглуздого, було й трагiчне. Один хлопець утопився у Сновi, його знайшли через три днi. Вiн лежав у куренi, була глупа нiч, я стояв на вартi, кричали коти, десь пугукала сова, i менi було неабияк лячно. Я причаiвся пiд кущем, виставивши поперед себе гвинтiвку з багнетом, ледве дочекався змiни. …І ще один загинув. Вiдомо: при командi «рiвняйсь», всi рiвняються у строю, викинувши гвинтiвку з багнетом поперед себе, а далi команда «струнко», гвинтiвка пiдтягнута, i – поворот налiво чи направо; а ми ослабленi, розхлябанi, один при поворотi не втягнув гвинтiвку й загородив багнета передньому в потилицю. Той пiшов до табору й по дорозi помер.
На вiдхiд нам вперше зварили рисовоi кашi та червоного компоту. Всi ми, з нашого села, склали кашу в мiй казанок, великий, батькiв, ще з часiв Першоi свiтовоi вiйни, i вилили туди компот. Секретар обкому партii вислав за своiм сином «Студебекер». Нас налiзло в кузов стiльки, що менi довелося лiзти по головах, казанок на спинi розчинився i червоно-компотна рисова юшка полилася на голови, мене гамселили в живiт, а я притьма лiз далi, поливаючи цiею юшкою iнших.
Ми верталися додому, i ще на пiдходi до села застали трагiчну звiстку, один учень з нашого класу, якого батько вiдмазав вiд таборiв, загинув – наступив у водi на протитанкову гранату, якою солдати глушили рибу i яка тодi не зiрвалася. Ми зайшли на цвинтар, стали бiля могили i тричi вистрiлили з гвинтiвок.
Так закiнчилася «вiйна».
А наступна моя любов упала немов з неба. Була це дiвчина на клас молодша, якщо я залишався хлопчаком, то вона вже – дiвка. Звали ii Галка. Дiвка замашна, красива, умiла крутити хлопцям голови, i крутила, й вони грали до неi. А було так.
Приiхали з району з райкому комсомолу i районного комiтету фiзкультури вiдiбрати учнiв на обласнi спортивнi змагання. Профанацiя, адже районних змагань не проводили, аби вiдiбрати кращих, може, й через те, що в районi було три середнi школи, а у восьмих-дев’ятих класах майже самi дiвчата. А у нас п’ятеро хлопцiв. Вони пiдiбрали на око – рославiших, стрункiших: мене i моiх товаришiв, ми ще й сидiли втрьох за одним столом-партою: Вiталiй, Борис i я. Поiхали. І ось перший день змагань. Якiсь вони були хаотичнi. Перше – бiг на пiвтори тисячi метрiв. Районний фiзкультурник поставив Вiталiя. А той пробiг два кола й сiв на дорiжцi, менi самому в подив: сiльський хлопець, без батька, увесь час в роботi. Та й потiм, казали, в педiнститутi вiн непогано бiгав.
